Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Кримінальна відповідальність за насильницьке донорство

КурсоваДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

У ст. 62 Конституції України закріплений важливий принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину. Це конституційне положення знайшло своє втілення в КК України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено… Читати ще >

Кримінальна відповідальність за насильницьке донорство (реферат, курсова, диплом, контрольна)

httр://www.аllbest.ru/

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОНОРСТВА В УКРАЇНІ. ХАРАКТЕРИСТИКА НАСИЛЬНИЦЬКОГО ДОНОРСТВА РОЗДІЛ 2. ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ «НАСИЛЬНИЦЬКЕ ДОНОРСТВО»

2.1 ОБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ

2.2 ОБ'ЄКТИВНА СТОРОНА СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ

2.3 СУБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ

2.4 СУБ'ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНУ РОЗДІЛ 3. ВІДМЕЖУВАННЯ НАСИЛЬНИЦЬКОГО ДОНОРСТВА ВІД СУМІЖНИХ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ РОЗДІЛ 4. КАРАНІСТЬ ЗА НАСИЛЬНИЦЬКЕ ДОНОРСТВО В УКРАЇНІ

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВСТУП В даній курсовій роботі, я розглядаю питання кримінальної відповідальності за насильницьке донорство. З розвитком України як незалежної держави відбувається перегляд системи цінностей, що існувала раніше. Основним здобутком цього процесу стало визнання людини, її життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканості та безпеки найвищими цінностями в українському суспільстві. Тому кримінально-правова охорона життя та здоров’я людини набувала особливого значення. Процес медицини в ХХ столітті зумовив появу та поширення багатьох нових методів лікування. Зокрема таких, що пов’язані з використанням крові людини, її компонентів та препаратів крові.

Актуальність теми дослідження. Розглядаючи велику кількість думок науковців, можна зробити висновок, що тема вибрана мною для дослідження, є досить актуальною. Це пояснюється тим, що потреба сучасної медицини в донорській крові є величезною. Кров людини може використовуватись безпосередньо для лікування або як сировина для виготовлення цінних медичних препаратів які дозволяють врятувати життя та покращити здоров’я людей.

Донорство крові завжди пов’язано з порушенням тілесної недоторканості донора, а також з ризиком заподіяння шкоди його здоров’ю та поширенням небезпечних інфекційних захворювань. 23 червня 1995 року було прийнято Закон України «Про донорство крові та її компонентів», яким регламентовано порядок вилучення, переробки, зберігання та використання донорської крові, її компонентів та препаратів з метою недопущення зловживань у цій сфері діяльності, охорони життя і здоров’я донорів та осіб, які потребують такого роду медичної допомоги.

До найнебезпечніших правопорушень у сфері донорства крові належить її примусове вилучення. Тому, не випадково в ст. 144 Кримінального кодексу (далі КК) України встановлено відповідальність за насильницьке донорство.

Об'єктом дослідження курсової роботи є кримінальне законодавство України.

Предмет дослідження. Юридичний аналіз складу злочину «насильницьке донорство».

Метою курсової роботи є дослідження кримінальної відповідальності за злочин «насильницьке донорство».

Мета роботи передбачає виконання таких завдань :

· визначити загальні характеристики злочину «насильницьке донорство»;

· здійснити юридичний аналіз злочину «насильницьке донорство»;

· дослідити проблему відповідальності за злочин.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів конференцій, спецкурсів.

Методи дослідження. У моїй курсовій роботі я використовувала такі методи дослідження як історико-типологічний, теоретичного аналізу й систематизації, соціокультурний та порівняльно-правовий.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновку, списку використаної літератури.

Отже, тепер можна перейти безпосередньо до основної частини моєї курсової роботи.

Розділ 1. Законодавче забезпечення донорства в Україні. Характеристика насильницького донорства

Конституційною підвалиною юридичної регламентації донорства в Україні є ст. 29 Основного Закону, яка визначає право на особисту недоторканність в аспекті згоди чи відмови від будь-якого медичного втручання. На деталізацію змісту цієї норми в законодавстві України передбачено право на донорство або окремі його структурні елементи, зокрема, у Цивільному кодексі України від 16.01.2003 р. (ст. 290, п. 7 ст. 281), Основах законодавства України про охорону здоров’я від 19.11.1992 р. (ст. 46, 47, 48) (далі - Основи), Законі України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» від 16.07.1999 р., Законі України «Про донорство крові та її компонентів» від 23.06.1995 р., а також підзаконних нормативно-правових актах, що визначають окремі питання у сфері донорства.1Сенюта І. Законодавче забезпечення донорства в Україні // Вісник Львівського ун-ту: Серія юридична. — 2008. — Вип. 46. — С. 26−32.

Зі згаданих нормативних актів випливають такі умови правомірності проведення різних видів донорства:

1. Крові та її компонентів (донорство крові та її компонентів — добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях (ст. 2 Закону України «Про донорство крові та її компонентів»)):

1.1. Донором може бути повнолітня дієздатна фізична особа. httр://zаkоn4.rаdа.gоv.uа/lаws/shоw/239/95-%D0%B2%D1%80 — Закон України «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 р.

1.2. Донорство є добровільним актом волевиявлення людини.

1.3. Особа-донор повинна пройти відповідне медичне обстеження і в неї не повинно бути протипоказань, визначених МОЗ України. Особи, хворі на інфекційні хвороби, які можуть передаватися через кров, або інфіковані збудниками таких хвороб, можуть залучатися до виконання донорської функції лише у разі подальшого використання отриманих від них крові та (або) її компонентів винятково для проведення наукових досліджень, виготовлення діагностикумів та інших продуктів, що не призначені для введення реципієнтам.

1.4. Взяття крові та (або) її компонентів у донора дозволено лише за умови, що здоров’ю донора не буде заподіяно шкоди.

2. Органів та інших анатомічних матеріалів (трансплантація — спеціальний метод лікування, який полягає у пересадці реципієнтові органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини (ст. 1 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині»). У Цивільному кодексі України використовують єдиний термін — донорство — як щодо крові та її компонентів, так і щодо органів та інших анатомічних матеріалів.Цивільний кодекс України. — К.: Атіка, 2003. Основи, як і спеціальні закони у цьому аспекті, закріплюють два терміни:

донорство крові та її компонентів;

трансплантація органів та інших анатомічних матеріалів.

2.1. Трансплантацію як метод лікування застосовують винятково за наявності медичних показань, які визначає консиліум лікарів відповідного закладу охорони здоров’я чи наукової установи, і за умови, що використання інших засобів і методів для підтримання життя, відновлення або підтримання здоров’я не дає бажаних результатів.

2.2. Перелік органів та інших анатомічних матеріалів, придатних для трансплантації, затверджується МОЗ України за погодженням з Академією медичних наук України.

2.3. Діяльність, пов’язану із трансплантацією, можуть здійснювати акредитовані в установленому законодавством України порядку державні та комунальні заклади охорони здоров’я і державні наукові установи згідно з переліком, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

2.4. На таке медичне втручання необхідна згода об'єктивно інформованого реципієнта чи/та його батьків або інших законних представників. Ця умова необов’язкова лише у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю реципієнта.

2.5. Шкода, завдана під час трансплантації донору, має бути меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту.

2.6. Донор за своєю згодою може надати лише кістковий мозок за плату для трансплантації.

2.7. Члени сім'ї, близькі родичі донора мають право знати ім'я особи реципієнта у разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів.

Важливо проаналізувати питання взяття гомотрансплантантів у живих донорів та анатомічних матеріалів у померлих осіб. Умови, за яких трансплантація буде правомірною в обох випадках, є такими:

а) донор — жива особа: — живим донором може бути лише повнолітня дієздатна особа.

гомотрансплантантом є лише один з парних органів або частина органа, або частина іншого анатомічного матеріалу.

коло донорів у разі взяття гомотрансплантанта (окрім анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) чітко визначене й обмежується перебуванням реципієнта з донором у шлюбі або ступенем спорідненості, а саме — ними є близькі родичі (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця).

донорами не можуть бути особи: а) які утримуються у місцях відбування покарань; б) страждають на тяжкі психічні розлади; в) мають захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров’ю; г) надали раніше орган або частину органа для трансплантації (за винятком кісткового мозку та інших здатних до регенерації анатомічних матеріалів, які можуть братися повторно).

донор у формі письмової заяви повинен надати інформовану добровільну згоду на взяття гомотрансплантанта після отримання об'єктивної медичної інформації та відомостей про права з огляду на виконання донорської функції.

б) донор — померла особа:

повнолітня дієздатна фізична особа може дати письмову згоду на донорство її органів та інших матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його.

за умови відсутності заявленої згоди чи заборони повнолітньої дієздатної фізичної особи, взяття її анатомічних матеріалів після смерті може бути зроблено за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті.

якщо донор — померла неповнолітня, недієздатна чи обмежено дієздатна особа, то взяття матеріалу здійснюється за згодою її законного представника.

за наявності заяви про незгоду бути донором, зробленої за життя особи, взяття матеріалу в померлої людини заборонене.

3. Репродуктивних клітин (сперми, яйцеклітин, ембріонів):

3.1. Штучне запліднення здійснюється виключно в акредитованих для цього закладах охорони здоров’я за дозволеними МОЗ методами.

3.2. Реципієнтом може бути повнолітня дієздатна жінка, вік якої не перевищує 40 років.

3.3. Письмова згода подружжя.

3.4. Використання як сперми чоловіка, так і донора. Сперма донора використовується тільки кріоконсервована і не раніше 3-х місяців після забору і повторного обстеження крові донора на СНІД.

3.5. Донорами сперми можуть бути здорові чоловіки у віці 20−40 років, які відповідають чітко визначеним вимогам, зокрема: 1) пройшли повне обстеження; 2) мають фертильну сперму; 3) не є носіями ВІЛ-інфекції та вірусу гепатиту В; 4) не мали урологічних, венеричних, андрологічних і спадкових захворювань.

3.6. Згода бути донором сперми підтверджується заявою-зобов'язанням.

3.7. Врахування показань (з боку дружини, чоловіка, подружжя) для застосування методів штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та протипоказів на використання цих методів реципієнтові.

За недотримання законодавчо встановлених умов проведення донорства у вітчизняному законодавстві передбачено кримінальну відповідальність за ст. 143 Кримінального кодексу України («Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини») чи за ст. 144 Кримінального кодексу України («Насильницьке донорство» — законодавець тлумачить це поняття вузько, лише як донорство крові та її компонентів). За порушення законодавства щодо донорства репродуктивних клітин кримінальна відповідальність чинним Кримінальним кодексом України не передбачена. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР). — 2001. — № 25−26. — Ст. 131.

Важливими у з’ясуванні питання законодавчого забезпечення сфери донорства є принципи правового регулювання цієї царини. Для більш детального дослідження окресленої проблематики спробуємо класифікувати ці принципи на загальні, тобто ті, що характерні для усіх видів донорства, та спеціальні, що притаманні його окремим видам. До загальних зараховуються принципи:

Дотримання прав людини та захист людської гідності.

Пріоритету інтересів людини порівняно з інтересами суспільства і науки.

Добровільності донорства.

Урахування рекомендацій ВООЗ та реального стану науки.

Імплементації міжнародно-правових стандартів у цій царині у національне законодавство.

Спеціальними принципами є ті, якими керуються у донорстві крові та її компонентів, донорстві органів та інших анатомічних матеріалів тощо.

Основоположними принципами донорства крові та її компонентів є, зокрема, такіhttр://zаkоn4.rаdа.gоv.uа/lаws/shоw/239/95-%D0%B2%D1%80 — Закон України «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 р.:

пріоритет інтересів донора;

врахування бажання щодо платності чи безоплатності давання крові;

заготівлі та зберігання крові та/або її компонентів як власної, так і отриманої від інших донорів за рахунок особи, яка виявила на це бажання.

Дослідження законодавства у сфері трансплантології дає змогу виокремити такі принципи донорства органів та інших анатомічних матеріалів:

дотримання балансу інтересів донора та реципієнта;

колегіальності (наявність у реципієнта медичних показань для застосування трансплантації встановлює консиліум лікарів відповідного закладу охорони здоров’я чи наукової установи);

презумпції незгоди на взяття анатомічних матеріалів у померлої особи для трансплантації та/або виготовлення біоімплантантів (у померлої повнолітньої дієздатної особи, заяви якої щодо донорства немає, а також у неповнолітніх, обмежено дієздатних та недієздатних осіб взяття анатомічних матеріалів не допускається, якщо на це не отримано або неможливо отримати згоди, відповідно, подружжя, родичів, які проживали з нею до смерті чи її законних представників);

декомерпіалізації цього медичного методу;

рівноцінного обміну в галузі донорства у міжнародній співпраці.

Принципами донорства таких репродуктивних клітин, як сперми, яйцеклітин, ембріонів є:

1) збереження медичної таємниці, а саме, забезпечується:

1.1. анонімність донора;

1.2. конфіденційність інформації щодо проведення самої процедури запліднення.

2) інформованості, тобто подружжя має право на інформацію, у тому числі медичну, про результати медико-генетичного обстеження донора, зовнішні його дані, національність (якщо для запліднення використовується сперма донора) тощо.

3) добровільності донора і реципієнта, тобто:

3.1. до донорства залучаються чоловіки-добровольці;

3.2. штучне запліднення проводиться на прохання жінки.

4) добору сперми для запліднення, а саме:

4.1. враховується побажання подружжя щодо національності донора, основних рис його зовнішності;

4.2. враховується сумісність донора з реципієнткою за групою крові, резус-фактором, основні риси конституції донора.

Міжнародно-правові стандарти у галузі трансплантації визначають свої керівні начала, на яких має ґрунтуватися цей спеціальний метод лікування. На підставі аналізу міжнародних актів (Резолюції про приведення у відповідність законодавства держав-учасниць з питань вилучення, пересадки і трансплантації матеріалів організму людини (1978), Положення про торгівлю живими органами (1985), Декларації щодо трансплантації людських органів (1987), можемо виокремити такі принципиПрава человека и профессиональная ответственность врача в документах международных организаций. — К.: Издательство «Сфера», 1999.:

1. Захисту прав донора і реципієнта як основного завдання лікаря.

2. Надання якісної медичної допомоги відповідно до стандартів незалежно від потенційної можливості особи бути донором.

3. Незалежної констатації смерті донора, тобто смерть особи, у якої братимуть орган для трансплантації, повинна встановлюватись лікарями, які не беруть участі у цьому методі лікування.

4. Добровільної інформованої згоди на трансплантацію.

5. Компетентності, тобто трансплантація здійснюється: а) лише лікарем, який набув спеціальні медичні знання і технічні прийоми шляхом спеціального тренінгу, вивчення і практики; б) у медичних закладах, в яких є відповідне обладнання для трансплантації органів.

6. Допустимості й ефективності використання цього методу лікування.

7. Заборони комерціалізації у галузі трансплантологи.

8. Анонімності донора і реципієнта, окрім випадків близьких особистих чи родинних стосунків між ними.

Як бачимо, у національному законодавстві практично у повному обсязі втілено міжнародний досвід у цій царині та відображено основні принципи проведення даного методу лікування згідно зі стандартами трансплантологи.

Той факт, що трансплантацію з етапу теоретичних та експериментальних досліджень почали застосувати практично зумовив перед суспільством появу низки правових, медичних та морально-етичних проблем, значна кількість яких на сьогодні ще не вирішена. Наприклад, італійські дослідники (X. Де Діос Віал Корреа, Е. Зґречча, Ф. Бах) зазначають, що трансплантація є високоефективним методом лікування багатьох хвороб людини, однак його застосування обмежене через нестачу людських органів і тканин.

Однією найрезонансніших останнім часом у нашій державі є проблема дотримання одного з ключових принципів трансплантації, а саме — платності/безоплатності за здійснення цього методу й криміналізації деяких умов його здійснення. Вважаємо за доцільне наголосити на тому, що всі основні міжнародні документи, які регламентують питання трансплантації органів і тканин, передбачають заборону комерціалізації пересадок. Так, у п. 8 Декларації про трансплантацію органів людини (1987), що прийнята Всесвітньою медичною асамблеєю, проголошено: «Засуджується купівля і продаж людських органів для трансплантації». У Положенні про торгівлю живими органами (1985) зазначено, що Всесвітня медична асоціація засуджує придбання і продаж людських органів для трансплантації. Конвенція про права людини і біомедицину (1996) містить у ст. 21 положення про те, що тіло людини і його частини не повинні бути джерелом отримання фінансової вигоди. Стаття 18 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» закріплює положення, згідно з яким укладення угод, які передбачають купівлю-продаж органів або інших анатомічних матеріалів людини, за винятком кісткового мозку, забороняється і слугує гарантією дотримання цього міжнародно-правового стандарту в національному законодавстві.

Такий вид донорства як донорство репродуктивних клітин (яйцеклітини, сперми, яєчників, яєчок чи ембріонів), тобто те, що пов’язане з процесом відтворення людини у законодавстві України не знайшло належної регламентації. Оскільки відповідно до норми ч. 2 ст. 290 Цивільного кодексу України регламентація окресленої проблематики повинна бути здійснена у законі. Необхідність врегулювання відносин у суспільстві з приводу репродуктивного здоров’я населення, відомча нормотворчість у цій царині стали підставою для розробки законопроектів «Про репродуктивні права та гарантії їх здійснення», «Про охорону репродуктивного здоров’я» .

У ст. 290 ЦК гарантовано право людини на донорство репродуктивних клітин і, зокрема, у п. 7 ст. 281 ЦК визначено право на такий його вид, як штучне запліднення та перенесення зародка в організм жінки. Питання, пов’язані з донорством таких клітин, як сперми, яйцеклітин та ембріонів урегульовано й у ст. 48 Основ з детальнішим висвітленням у Наказі МОЗ України «Про затвердження умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення» № 24 від 04.02.1997 р. У Законі України «Про заборону репродуктивного клонування людини» від 14.12.2004 р. закріплено заборону репродуктивного клонування людини, тобто створення людини, яка генетично ідентична до іншої живої або померлої людини, шляхом перенесення у залишену без ядра жіночу статеву клітину ядра соматичної клітини людини.

Донорство усіх видів пов’язане з правом від початку їх реалізації у медичній практиці. Особливість, яка відрізняє донорство від інших медичних дисциплін, полягає у тому, що пересадка (переливання, перенесення) у будь-якому випадку стосується одночасно двох людей — донора і реципієнта, яка й зумовлює особливий характер правової регламентації. Увагу громадськості привертають питання, пов’язані з морально-етичною проблематикою, фізіологічними наслідками пересадки людям органів і тканин іншої людини, а також потенційною небезпекою криміналізації трансплантології, моральним правом лікаря на пересадку органів і тканин від людини до людини і від трупа до людини, проблеми «безкровної» медицини тощо.

Питання, пов’язані з донорством органів, крові, сперми та інших матеріалів, що формують людський організм і можуть бути використані у медичній діяльності, проведення аборту, використання тканин плоду в медицині та косметології, повинні бути чітко сформульовані у законодавстві й узгоджені з правниками, медичними і фармацевтичними працівниками, психологами та представниками духівництва. Але потрібно пам’ятати, що збереження життя пацієнта, підвищення якості цього життя та зменшення страждань людини усіма доступними засобами — основне завдання лікаря.

Злочинами проти здоров’я називаються суспільне небезпечні умисні чи необережні дії (бездіяльність) спрямовані на заподіяння шкоди здоров’ю іншої особи. Спрямованими на заподіяння шкоди здоров’ю визнаються лише ті злочини, головним безпосереднім об'єктом яких є здоров’я іншої особи (потерпілого)Кримінальне право України. Особлива частина: підручн. / [Ю.В.Александров, О. О. Дудоров, В. А. Клименко та ін.]. — [вид. 2-ге, переробл. та допов. / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка]. — К.: Атіка, 2008. — 712 с.

Заподіяння шкоди здоров’ю виключає кримінальну відповідальність, якщо шкоду було заподіяноНауково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / за ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка. — 2-е вид., перероб. та доп. — К.: Дакор, 2008. — 1428 с.:

у стані необхідної оборони, крайньої необхідності чи під час затримання злочинця (статті 36 і 38, 39 КК);

при лікуванні за згодою потерпілого (ампутація ноги, резекція шлунка, пересадка нирки та ін.).

Донорство, тобто добровільне вилучення крові у людини з метою використання крові для лікування хворих є справою гідності і честі, проявом гуманізму.

Згідно з Законом України від 29 червня 1995 року «Про донорство крові та її компонентів» (ВВР. — 1995. — № 23. — Ст. 183) донорство — це добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові та її компонентів для подальшого безпосереднього використання її для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях.

Донором може бути будь-який дієздатний громадянин України віком від 18 років, який пройшов відповідне медичне обстеження і в якого немає протипоказань, визначених Міністерством охорони здоров’я України. Особи, хворі на інфекційні хвороби, що можуть передаватися через кров, або інфіковані збудниками таких хвороб, можуть залучатися до виконання донорської функції лише у разі подальшого використання отриманих від них крові та (або) її компонентів виключно для проведення наукових досліджень, виготовлення діагностикумів та інших продуктів, що не призначаються для введення реципієнтам.

Взяття крові та (або) її компонентів у донора дозволяється лише за умови, що здоров’ю донора не буде заподіяно шкоди.

За особистим визначенням донора давання крові та (або) її компонентів може здійснюватися безоплатно або з оплатою, порядок якої встановлюється Кабінетом Міністрів України.

За бажанням будь-якої дієздатної особи в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, за її рахунок може здійснюватися заготівля та зберігання її власної крові та (або) її компонентів, а також крові та (або) її компонентів, отриманих від інших донорів, з метою використання їх у необхідних випадках для подання медичної допомоги такій особі, членам її сім'ї або іншим особам (ст. 2 Закону).

Держава гарантує захист прав донора та охорону його здоров’я (ст. 8 Закону).httр://zаkоn4.rаdа.gоv.uа/lаws/shоw/239/95-%D0%B2%D1%80 — Закон України «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 р.

Насильницьке, примушуванням чи обманом вилучення крові у людини визнається злочином і кваліфікується за ч. 1 ст. 144 КК. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І.Мельника, М.І. Хавронюка. — 6-те вид., переробл. та доповн. — К.: Юридична думка, 2009. — 1236 с

Насильницьке донорство, тобто, застосування примушування чи обману для вилучення крові у неповнолітнього або в особи, яка перебувала у безпорадному стані чи була у матеріальній залежності від винного, кваліфікується за ч. 2 ст. 144 КК. За ч. 3 ст. 144 КК кваліфікується насильницьке донорство, вчинене за попередньою змовою групою осіб або з метою продажу крові.

Насильницьке донорство вчинюється умисно.

Відповідальними за насильницьке донорство є всі осудні особи, що досягли шістнадцятирічного віку.

Розділ 2. Юридичний аналіз складу злочину «насильницьке донорство»

2.1 ОБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ На мою думку, об'єкт злочину має важливе значення, оскільки дозволяє розкрити соціальну сутність злочину, з’ясувати його суспільно небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфікації діяння, а також відмежуванню його від суміжних суспільно небезпечних посягань. Об'єкт відіграє істотну роль і для визначення самого поняття злочину, значною мірою впливає на зміст об'єктивних і суб'єктивних його ознак, є вихідним при кваліфікації злочинів, побудові системи Особливої частини КК.

В науці кримінального права найбільш визнаною є точка зору, згідно з якою об'єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини. Об'єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. Висновок про те, що об'єктом є суспільні відносини, ґрунтується і на чинному законодавстві (див., наприклад, статті 1, 293 і 296 КК). Однак у статтях КК найчастіше містяться вказівки не на сам об'єкт злочину, а на окремі елементи охоронюваних законом суспільних відносин (наприклад, статті 185−190, 115−119) або на різні правові норми, що регулюють відповідні суспільні відносини (наприклад, статті 208, 214 та ін.).Кримінальне право України: Загальна частина: підручник / Ю.В. Баулін, В.І.Борисов, В.І. Тютюгін та ін.; за ред. В. В. Сташиса, В.Я. Тація. — 4-те вид., переробл. і допов. — X.: Право, 2010. — 456 с.

Об'єктом злочинів є не будь-які суспільні відносини, а лише ті, які поставлені під охорону закону про кримінальну відповідальність. Тому не тільки безпосереднім і родовим, але й загальним об'єктом усіх злочинів є не вся сукупність суспільних відносин, а тільки ті із соціально схвалених відносин, які законодавець поставив під охорону кримінального законодавства. Природно, що при цьому йдеться тільки про найбільш значущі для інтересів суспільства і держави суспільні відносини, яким злочинні посягання можуть задати значної шкоди.

У свою чергу, загальним об'єктом злочину є не постійна система спільних відносин, а рухлива, що залежить від закону про кримінальну відповідальність (наприклад, у зв’язку з криміналізацією чи декриміналізацією суспільне небезпечних діянь змінюється і вся система суспільних відносин, яка створює загальний об'єкт кримінально-правової охорони).Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів: Навчальний посібник. — 3-е вид. — К.: Атіка, 2008. — 640 с.

Отже, об'єктом будь-якого злочину, зрештою, завжди є об'єктивні відносини між людьми, які існують у суспільстві і охороняються законом про кримінальну відповідальність. Ці відносини досить різноманітні (економічні, соціальні, політичні й ін.) і регулюються в суспільстві різними соціальними нормами (нормами права, моралі, звичаями).

Суспільні відносини, котрі виступають об'єктом злочину є первинними не тільки щодо закону про кримінальну відповідальність, але й щодо самого злочину. Злочин завжди посягає на об'єктивно існуючий об'єкт, на певну реальність. Не можна посягати на те і завдавати шкоди тому, чого ще немає в об'єктивній реальності. Навіть більше, внаслідок злочинного посягання не тільки завдається реальної шкоди охоронюваним суспільним відносинам, але й, у свою чергу, створюються нові - кримінально-правові відносини. Ці відносини складаються вже між злочинцем і державою з приводу вчиненого ним злочину.

Відповідно до ст. 290 ЦК донором крові, її компонентів має право бути лише повнолітня дієздатна фізична особа; донорство крові, її компонентів здійснюється відповідно до закону. Донорство крові та її компонентів — це добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів з метою подальшого використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях. Взяття крові та/або її компонентів у донора дозволяється лише за умови, що здоров’ю донора не буде заподіяно шкоди. Отже, об'єктом злочину є здоров’я особи.

Деякі науковці вважають, що основним обов’язковим безпосереднім об'єктом насильницького донорства є такий вид тілесної недоторканності людини, як її тілесна цілісність, а додатковим обов’язковим безпосереднім об'єктом виступають суспільні відносини, що забезпечують вільне здійснення людиною свого права на донорство крові.

Донорство є предметним злочином, оскільки вказівка на його предмет — кров людини — міститься безпосередньо в законі. Предметом даного злочину є кров живої людини, як специфічна тканина. Розглядаються основні фізичні властивості крові людини та її значення для життєдіяльності. Його предметом є тільки кров живої людини і не є ним, зокрема, сперма, а також плазма чи інші компоненти крові, штучно виготовлені замінники крові людини, кров щойно померлої людини тощо. Сапронов О. В. Предмет насильницького донорства // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених. — 2004. — № 35. — С. 21−26.

2.2 ОБ'ЄКТИВНА СТОРОНА СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ При виявленні злочину ми насамперед стикаємося з його об'єктивними ознаками: конкретним актом поведінки суб'єкта у виді дії чи бездіяльності, що завжди здійснюється у певній об'єктивній обстановці, у певному місці і в певний час. Цей акт поведінки завжди відбувається відповідним способом, наприклад, крадіжка з об'єктивної сторони виражається в таємному викраденні чужого майна (ст. 185), грабіж — у відкритому викраденні такого майна (ст. 186). Злочин завжди тягне за собою певні суспільно небезпечні наслідки, тому що в результаті його вчинення завдається істотна шкода суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом (наприклад, вбивство своїм наслідком має смерть людини — статті 115−119, крадіжка, грабіж, шахрайство — статті 185, 186, 190 — заподіюють майнову шкоду власнику). Причому діяння (дія чи бездіяльність) перебуває у причинному зв’язку із суспільне небезпечними наслідками. Ці ознаки притаманні будь-якому злочину як явищу реальної дійсності. Без цих ознак злочину бути не може. Вони мають місце завжди, у всіх випадках, коли вчиняється злочин.

Можна зробити висновок, що об'єктивна сторона злочину — це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.

Усі ознаки об'єктивної сторони злочину з погляду їх описування (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов’язкові (необхідні) і факультативні.

До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільне небезпечної поведінки людини, не може бути вчинений жоден злочин. Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов’язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов’язковим у кожній кримінальній справі.

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать: суспільне небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказуються в законі як ознаки конкретного складу злочину. Так само далеко не завжди в статтях Особливої частини КК указуються спосіб, місце, час, обстановка вчинення злочину. Отже, зазначені ознаки об'єктивної сторони складу злочину є не обов’язковими, а факультативними. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів проти особи та власності. — К.: Юрінком, 1996. — 144 с.

Однак якщо суспільне небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка і засоби вчинення злочину прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов’язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину і їх встановлення в такому випадку є обов’язковим.

Об'єктивна сторона даного злочину полягає у вилученні крові у людини.

Способами такого вилучення можуть бути тільки насильство або обман.

Поняттям насильство у ст. 144 охоплюється завдання потерпілому побоїв, заподіяння легких тілесних ушкоджень, зв’язування та вчинення інших подібних насильницьких дій, а також застосування відповідних погроз.

Під вилученням крові у людини шляхом обману слід розуміти введення потерпілого в оману стосовно кількості крові, яка буде взята, напрямків її наступного використання, умов її вилучення, у т. ч. оплати за це тощо, з отриманням таким шляхом від потерпілого згоди на вилучення крові.

Під насильством розуміється застосування фізичної сили, яке може виразитись у нанесенні побоїв, ударів, позбавленні чи обмеженні волі, заподіянні тілесних ушкоджень, насильницьке вилучення у потерпілого паспорта чи іншого документа, необхідного для реєстрації кандидатом або відкриття рахунка для фінансування виборчої кампанії, одержання виборчого бюлетеня тощо. Якщо застосоване насильство містить ознаки більш тяжкого злочину, ніж перешкоджання здійсненню виборчого права, воно потребує самостійної кваліфікації, зокрема, за статтями 115, 121, ч. 2 ст. 122 або іншою статтею КК.

Обман — це введення особи в оману стосовно дійсних явищ і фактів, що мають безпосереднє відношення до здійснення громадянином своїх виборчих прав або ведення передвиборної агітації. Обман може виразитись як у повідомленні такій особі неправдивих відомостей (про час та місце зустрічі з кандидатом, час та місце голосування, порядок заповнення бюлетенів, про особу кандидата тощо), так і в умисному замовчуванні фактичних обставин, які винний зобов’язаний був повідомити, наприклад, як голова чи член виборчої комісії (неповідомлення виборцям про зняття конкретним кандидатом своєї кандидатури з балотування або про організацію зустрічі з кандидатами тощо).

Погроза полягає у психічному впливі на потерпілого з метою перешкодити в реалізації його права. Змістом такої погрози у складі злочину, охоплюється погроза застосування фізичного насильства (позбавлення життя, нанесення тілесних ушкоджень, викрадення тощо), пошкодження чи знищення майна, вчинення інших дій, які є небезпечними для потерпілого. Погроза повинна бути реальною і за своїм характером та інтенсивністю здатною перешкодити громадянинові реалізувати своє виборче право або вести передвиборну агітацію. Погроза вбивством при вчиненні цього злочину додаткової кваліфікації за ст. 129 не потребує. Виняток становить погроза, вчинена членом організованої групи, яку слід самостійно оцінювати відповідно до ч. 2 ст. 129.

Обман як спосіб шахрайського заволодіння чужим майном чи придбання права на таке майно полягає у повідомленні потерпілому неправдивих відомостей або приховування певних відомостей, повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки потерпілого, з метою введення в оману потерпілого. Таким чином, обман може мати як активний (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей про певні факти, обставини, події), так і пасивний (умисне замовчування юридично значимої інформації) характер. У другому випадку для наявності шахрайства необхідно встановити, що бездіяльність винного призвела до помилки потерпілого щодо обов’язковості або вигідності передачі майна (права на майно) шахраєві, була причиною добровільної передачі потерпілим майнових благ. Якщо особа заволодіває чужим майном, свідомо скориставшись чужою помилкою, виникненню якої вона не сприяла, вчинене не може визнаватися шахрайством. За певних обставин (у разі, якщо таке майно має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність) такі дії можуть бути кваліфіковані за ст. 193.

Виходячи зі змісту диспозиції, відносять насильницьке донорство до злочинів із формальним складом. Це означає, що суспільно небезпечні наслідки виступають факультативною ознакою даного злочину. Враховуючи характер діяння в даному складі, що пов’язане з порушенням тілесної недоторканності людини, насильство як спосіб його вчинення, значення крові для організму людини, пропонується передбачити тяжкі наслідки як особливо кваліфікуючу ознаку насильницького донорства.

Злочин вважається закінченим з моменту вилучення у людини мінімально необхідної для використання її як донора кількості крові.httр://zаkоn4.rаdа.gоv.uа/lаws/shоw/2801−12- Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. (ст. 46).

2.3 СУБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Це визначення характеризує поняття загального суб'єкта, тобто містить у собі таку сукупність ознак, що є обов’язковою для особи, яка вчинила будь-який злочин.

Передусім суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т. ін.). Якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальній відповідальності підлягає не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це передбачено багатьма статтями КК, зокрема статтями 172, 223, 271 та ін.

Осудність — це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне законодавства виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності. Злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільне небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільне небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов’язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації.

Питання про осудність особи виникає тільки у зв’язку з вчиненням нею злочину. Саме щодо нього необхідно з’ясувати, чи здатна особа правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчиненого діяння, його суспільне небезпечні наслідки і керувати своїми діями (бездіяльністю).

Стан осудності - це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння. Із станом осудності пов’язане і досягнення (реалізація) мети покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 покарання «має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність скоєного злочину, атому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише за таких умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів.

Важливість встановлення осудності особи обумовлена тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності і покарання.

Вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому ж разі, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.

Скоєння суспільне небезпечного діяння особою, яка не досягла на час вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, про відсутність складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність.

У частині 1 ст. 22 КК України прямо зазначено, що «кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років». Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності - чотирнадцять років — за окремі. прямо перелічені законом злочини. Серед цих злочинів зазначені, наприклад, такі, як: умисні вбивства (статті 115−117 КК), умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121; частини 3 статей 345, 346. 350, 377, 398); диверсія (ст. 113), бандитизм (ст. 257), зґвалтування (ст. 152), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187) і деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 22 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років, є вичерпним.

Суб'єкт даного злочину загальний. Як правило, це можуть бути медичні працівники спеціалізованих установ і закладів переливання крові, закладів охорони здоров’я. Це означає, що він має наведені вище ознаки.

Суб'єкт насильницького донорства, є загальним, оскільки, по-перше, у тексті статті немає вказівки на його спеціальні ознаки, по-друге, процедура з вилучення крові не потребує складної спеціальної підготовки, по-третє, насильницьке донорство може бути вчинено колишнім медичним працівником або особою, яка спеціально оволоділа навичками вилучення крові для вчинення таких злочинів, по-четверте, вилучення крові особою, яка не є медичним працівником, становитиме більший ступінь небезпеки для здоров’я донора, ніж його виконання кваліфікованим спеціалістом.

2.4 СУБ'ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНУ Суб'єктивна сторона злочину — це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення її свідомості і волі до суспільна небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов’язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові. Вина особи — це основна, обов’язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте в багатьох злочинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками. Вони мають значення обов’язкових ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов’язкові ознаки конкретного злочину. Особливості деяких складів злочинів визначають необхідність з’ясування емоцій, які відчуває особа при вчиненні суспільне небезпечного діяння. Вони різняться за своїм характером, змістом, часом виникнення. Більшість із них перебувають за межами суб'єктивної сторони злочину, тому що зовсім не впливають на формування її ознак (каяття у вчиненому, страх покарання та ін.) або вплив їх настільки малий, що не має істотного значення при формуванні у свідомості особи мотиву вчинення злочину (співчуття, жалість і т. ін.). Однак деяким із них закон надає значення ознаки суб'єктивної сторони. Так, відповідно до статей 116 і 123 КК стан сильного душевного хвилювання виконує істотну роль у формуванні мотиву вчинення таких злочинів і входить до змісту суб'єктивної сторони.

Встановлення всіх ознак суб'єктивної сторони — це завершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності. Тому з’ясування суб'єктивної сторони має важливе значення. По-перше, вона виступає обов’язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинного. Наприклад, відсутній склад злочину, передбачений ст. 286 КК, при невинному заподіянні навіть тяжких наслідків, що сталися в результаті дорожньо-транспортної пригоди або у разі вчинення діяння з необережності, якщо відповідальність за нього в законі встановлена лише при наявності умислу. Так, відсутність умисної вини виключає кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383) або завідомо неправдиве показання (ст. 384). Відсутність певного мотиву або мети також може виключати склад злочину і кримінальну відповідальність. Наприклад, відсутність корисливих мотивів або інших особистих інтересів виключає застосування ст. 357 КК за викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження. По-друге, суб'єктивна сторона істотно впливає на кваліфікацію злочинів і дозволяє відмежовувати тотожні злочини за об'єктивними ознаками, наприклад, умисне вбивство (ст. 115) від вбивства через необережність (ст. 119). По-третє, зміст суб'єктивної сторони істотно впливає на ступінь тяжкості вчиненого злочину, ступінь суспільної небезпечності особи суб'єкта і тим самим на призначення покарання.

У ст. 62 Конституції України закріплений важливий принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли буде доведено вину особи у вчиненні злочину. Це конституційне положення знайшло своє втілення в КК України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 2 ст. 2 КК). Законодавче закріплення цього положення є важливою гарантією додержання законності в діяльності правоохоронних органів і суду. Положення ст. 2 КК знайшли своє подальше закріплення в ст. 23, де вперше в нашому законодавстві наведено загальне визначення поняття вини, і в статтях 24 і 25, що визначають поняття умислу та необережності і називають їх види. Більш детально ознаки суб'єктивної сторони конкретизуються в нормах Особливої частини КК. Це свідчить про недопустимість у нашому праві об'єктивного ставлення за вину, тобто відповідальності особи за вчинене суспільне небезпечне діяння і його наслідки без встановлення вини. Таким чином, законодавство України закріплює форми вини і вказує на те, що їх конкретний прояв можливий лише у вчиненні суспільне небезпечного діяння. Отже, вина — це не тільки обов’язкова ознака суб'єктивної сторони, а й передумова кримінальної відповідальності і покарання (див.рис.1)

Рис. 1 Ознаки суб'єктивної сторони складу злочину З суб'єктивної сторони злочин насильницьке донорство характеризується прямим умислом і спеціальною метою. Мета використання людини як донора означає, що вилучену у потерпілого кров винний у подальшому хоче безпосередньо використовувати для лікування, виготовлення лікарських препаратів або у наукових дослідженнях. Вина у складі насильницького донорства" зазначається, що насильницьке донорство, як злочин із формальним складом, може бути вчинено лише з прямим умислом. Діяння, вчинене з необережності, не утворює складу даного злочину. Інтелектуальний момент умислу характеризується усвідомленням суспільної небезпечності насильницького донорства, а вольовий — бажанням вчинити це діяння. З усвідомленням суспільної небезпечності пов’язується усвідомлення всіх об'єктивних ознак даного злочину, у тому числі кваліфікуючих. Якщо вилучення крові у потерпілого було способом заподіяння йому тілесних ушкоджень або смерті, діяння слід кваліфікувати за статтями 121, 122, 125 або 115.

Під обов’язковою метою насильницького донорства, описаної в законі як «використання особи потерпілого як донора», слід розуміти використання вилученої з організму людини крові для лікування інших людей, отримання компонентів крові або виготовлення медичних препаратів. Вчинене з іншою метою діяння складу даного злочину не утворює.Сапронов О. В. Мета продажу як особливо кваліфікуюча обставина насильницького донорства // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 11. — С. 157−160.

Розглядається мета продажу, яка у ч.3 ст. 144 КК України виступає як особливо кваліфікуюча ознака насильницького донорства. Зазначається, що насильницьке донорство завжди є корисливим злочином, так само як є корисливим і умисне вбивство з метою подальшого використання органів чи тканин людини для трансплантації (п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи»). Тому, на думку деяких науковців, недоцільно виділяти як особливо кваліфікуючу ознаку вчинення даного злочину з метою продажу. Пропонується виключити цю ознаку з диспозиції ч.3 ст. 144 КК України.

Розділ 3. Відмежування насильницького донорства від суміжних складів злочинів

Питання про розмежування злочинів виникає лише в тому разі, коли вони мають значну подібність. Тому насамперед слід визначитися, яка конкретна ситуація потребує ретельного аналізу, щоб вирішити питання, який злочин вчинено?

На мою думку, доцільно розмежовувати насильницьке донорство з таким складом злочину, як порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою