Правова природа та сутність оскарження та перегляду судових рішень

Національний університет «Одеська юридична академія»

Факультет заочного навчання № 2

Кафедра цивільного процесу Спеціальність 7.3 040 101 «Правознавство»

Напрям підготовки 0304 «Право»,

ДИПЛОМНА РОБОТА на тему:

Правова природа та сутність оскарження та перегляду судових рішень Виконав: студент 6 курсу Гришко В.О.

Керівник д.ю.н., професор Мінченко Р.М.

Одеса — 2013 рік

ЗАВДАННЯ

На дипломну роботу студенту Гришко В.О.

1. Тема роботи: Правова природа та сутність оскарження та перегляду судових рішень

Керівник роботи д.ю.н., професор Мінченко Р.М.

затверджені наказом НУ «ОЮА» від «11» жовтня 2012 року № 3364−51

2. Строк подання студентом роботи 23.01.2013 р.

3. Дата видачі завдання 05.11.2012 р.

Календарний план

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЦИВІЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО УКРАЇНИ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

1.1 Поняття, сутність та місце цивільного процесу в судочинстві Уукраїни

1.2 Принцип інстанційності та забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень

1.3 Право на оскарження судового рішення як складова права на судовий захист

РОЗДІЛ 2. АПЕЛЯЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

2.1 Поняття, об'єкти, суб'єкти апеляційного оскарження

2.2 Суд, як спеціальний суб'єкт апеляційного провадження

2.3 Особливості апеляційного розгляду цивільних справ та його наслідки

РОЗДІЛ 3. КАСАЦІЙНИЙ ПЕРЕГЛЯД ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ

3.1 Обєкти, суб'єкти касаційного оскарження

3.2 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ як спеціальний суб'єкт касаційного провадження. Його компетенції і повноваження

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Розвиток України як демократичної, правової, соціальної держави передбачає формування ефективного, дієвого механізму захисту прав, свобод і інтересів фізичних і юридичних осіб, що охороняються законом.

Після отримання Україною незалежності правова система зазнала істотні зміни, у тому числі і безпосередньо пов’язані з судово-правовою реформою, розвитком цивільного процесуального законодавства і вдосконаленням цивільного судочинства. З ухваленням Закону України «Про судоустрій і статус суддів» 2010 р. в цьому процесі зростає роль правосуддя.

Сучасний політичний і соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплене правове положення громадян, організацій і їх об'єднань і встановлюються гарантії реалізації і захисту їх прав, свобод і обов’язків, визначених Конституцією і іншими законами України. Конституційні норми, в яких вони закріплені, виступають основою деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів їх дій, визначення юридичних гарантій їх реалізації, встановлення процесуального порядку (процесуальних форм) захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових цивільних прав, що охороняються законом інтересів і свобод, у тому числі і засобами цивільного процесуального права.

Конституція України визначає, що права і свободи людини і громадянина охороняються судом.

Чинне законодавство України по захисту прав і інтересів громадян, що охороняються законом, і організацій встановлює такі процесуальні порядки: судовий, адміністративний, нотаріальний, суспільний Штефан М. Й. Цивільний процес: підручник для студ. юрід. Спеціальностей віщих закладів освіти. — Вид. 2-ге, пререроб. та доп. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. — С. 8. У літературі з цивільного процесу вони іменються процесуальними формами захисту прав.

Можливість широкого застосування судової влади для захисту права, законних інтересів і свобод громадян і організацій передбачена ст. 124 Конституції України, відповідно до якої юрисдикція судів розповсюджується на всі правовідносини, які виникають в державі, тобто цивільні, трудові, земельні, сімейні і інші правовідносини.

Основним завданням реформування судоустрою в Україні є утвердження самостійної судової влади і неупередженого та незалежного правосуддя, спрямованих на захист прав людини й інших учасників правовідносин. Складовою частиною цього завдання є зростання значення суду у системі державної влади, яка будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Основні напрями реформування судової системи закладені у Конституції України Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

Одним з основних принципів Концепції є створення такого судочинства, яке б максимально гарантувало право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило умови для справжньої змагальності та реалізації презумпції невинуватості.

Захист прав і свобод людини та громадянина, прав та охоронюваних законом інтересів юридичних осіб реалізується судовою системою передусім здійсненням функції правосуддя. Правосуддя — це легальна процедура здійснення органами судової влади функції захисту прав і свобод учасників відповідних правовідносин шляхом розгляду і остаточного вирішення у процесуальному порядку справ судової юрисдикції відповідно до Конституції та законів України Шицький І.Б. Правовий статус місцевих господарських судів: становлення і розвиток: дис… канд. юрид. наук. — К., 2006. — С. 130. Це визначення відображає владний характер функції правосуддя.

Держава вже протягом тривалого часу займається реформуванням судової влади і правосуддя у межах чинного Основного Закону, результатом чого є прийняття нових процесуальних законів і численних змін до них. Водночас законодавець, пристосовуючи у такий спосіб судову владу під надумані стандарти, виконує роль шевця, який використовує для роботи старий шматок тканини і непридатні інструменти. У результаті суспільство має судову владу і систему судів, які явно не задовольняють його потреби.

Незважаючи на значну кількість теоретичних досліджень із проблем реформування судової влади та правосуддя, проведених такими вченими, як І. Андронов, В. Гончаренко, В. В. Долежан, С.В. Ківалов, В. Коваль, В. Комаров, В. Кривенко, С. Лінецький, Д. Луспеник, В. Маляренко, І. Марочкін, Р. Мінченко, М. Михеєнко, В. Мойсик, Л. Москвич, А. Осетинський, П. Пилипчук, В. Сердюк, М. Сірий, В. Стефанюк, А. Стрижак, М. Штефан, Ю. Червоний та багатьма іншими науковцями, актуальність цієї тематики є очевидною.

З часів Давнього Риму перевірка (перегляд) судових рішень судами вищої інстанції вважалась гарантією правильного розгляду та вирішення справи. До цього часу необхідність існування перегляду судових рішень ні в науці цивільного процесуального права, ні в судовій практиці сумніву не піддавалась.

Також слід зазначити, що перевірка ухвалених судових рішень судами вищої інстанції є гарантією права на судовий захист. Тобто праву осіб на оскарження судового рішення кореспондує обов’язок відповідного суду переглянути оскаржене рішення. Також це означає, що гарантії судового захисту будуть ефективні тоді, коли держава забезпечить можливість перегляду справи вищестоящим судом, передбачить процедуру (механізм) виправлення суддівських помилок.

Відомий учений-процесуаліст Є. Банківський ще в 1913 р. писав, що «як би добре не були підготовлені до своєї діяльності судді, як би добросовісно і уважно не ставилися вони до виконання своїх обов’язків, у будь-якому разі вони не можуть бути повністю гарантовані від промахів і помилок» Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса. — М., 2003. — С.34.

Захисти осіб, які беруть участь у справі, та інших заінтересованих осіб від таких суддівських помилок і одночасно забезпечити кожному конституційну гарантію захисту своїх прав, свобод чи інтересів, яка має бути справедливою, компетентною, повною та ефективною, у Цивільному процесуальному кодексі України (далі - ЦПК України) й передбачена система перегляду судових рішень.

Мета дипломної роботи є дослідження процесуальних дій пов’язаних з оскарженням та переглядом судових рішень.

Виходячи з цього були поставлені такі задачі:

— розглянути поняття, сутність та місце цивільного судочинства та дати загальну характеристику;

— дослідити право на оскарження судових рішень як складової права на судовий захист;

— охарактеризувати правову природу об'єктів та суб'єктів апеляційного оскарження;

— розглянути особливості апеляційного розгляду цивільних справ та його наслідки;

— дослідити підстави для касаційного перегляду цивільних справ;

— охарактеризувати компетенцію і повноваження Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

— дослідити особливості касаційного розгляду цивільних справ та його правові наслідки.

Поставлені у дипломній роботі завдання обумовили структуру роботи, яка складається із вступу, у якому обґрунтовано актуальність теми дослідження, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Об'єктом дослідження є окремі аспекти оскарження та перегляду судових рішень з урахуванням положень нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Предметом дослідження є норми чинного законодавства України у сфері провадження щодо правової природи та сутності оскарження та перегляду судових рішень.

Методологічною основою виступає принцип історичного та діалектичного аналізу суспільних, зокрема правових, явищ. Використані такі методи науково-пізнавальної діяльності як історично-правовий, системний, аналітичний, порівняльний, логічний, статистичний.

РОЗДІЛ 1. ЦИВІЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО УКРАЇНИ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

1.1 Поняття, сутність та місце цивільного процесу в судочинстві України

Сучасний політичний і соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове становище громадян, організацій та їх об'єднань і встановлюються гарантії реалізації й захисту їх прав, свобод і обов’язків, визначених Конституцією й іншими законами України. Конституційні норми, в яких вони закріплені, є основою деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів їх дій, визначення юридичних гарантій їх реалізації, встановлення процесуального порядку (процесуальних форм) захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових цивільних прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, у тому числі й засобами цивільного процесуального права.

Конституція України, на реалізацію положення Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., про те, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами (ст. 8), визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право на використання всіх національних засобів правового захисту, звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України). Зокрема, громадяни України можуть звертатися за захистом до Європейського Суду з прав людини.

Захист цивільних прав в Україні здійснюється в установленому законом судовому і несудовому порядках. Цивільним кодексом України передбачено, що захист цивільних прав та інтересів здійснюється судом, Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування і нотаріусом (статті 16−18). Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд (ст. 124 Конституції України). До складу судів загальної юрисдикції належать загальні та спеціалізовані суди — господарські й адміністративні. Цивільні справи вирішують також третейські суди.

Загальні суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст. 15 ЦПК України). Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2005. — с. 13−14

У справах цивільного процесу розглядаються справи позовного, наказного та окремого провадження. У зв’язку з відкриттям провадження по цим справам, провадженням по справі до судового розгляду цих справ, судовим розглядом цих справ, перевіркою законності та обґрунтованості рішень та ухвал по цим справам в апеляційному та касаційному порядку, у зв’язку з переглядом судових рішень Верховним Судом України та у зв’язку з нововиявленими обставинами виникають цивільні процесуальні правовідносини між учасниками процесу. Спрощений порядок судочинства встановлений для розгляду справ про видання судового наказу (наказне провадження). В цьому виді провадження є тільки порушення провадження по справі та елемент стадії судового розгляду — видачу судового наказу.

Діяльність учасників процесу здійснюється у певному встановленому законом порядку. Звідси цивільний процес — це сукупність процесуальних дій суду, осіб, що приймаються участь у справі, та процесуальних правовідносин, що при цих діях виникають, що пов’язані із здійсненням правосуддя по цивільно-правовим спорам, по справах наказного провадження та по справах окремого провадження. Гражданский процесс Украины / Под ред. Ю. С. Червоного. — К.: Истина, 2006. — С. 5 — 6

Чинне законодавство України для захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій встановлює такі процесуальні порядки: судовий (цивільний процесуальний, господарсько-процесуальний, адміністративно-процесуальний), адміністративний, нотаріальний, громадський. У літературі з цивільного процесу вони називаються процесуальними формами захисту прав. Законодавче встановлення численних форм захисту права залежить від особливостей спірних правовідносин, їх диспозитивного чи імперативного методу регулювання, потреб практики в необхідності більш швидкого розв’язання спору, а також від політики держави на даному етапі її розвитку Юдельсон К. С. Советский гражданский процесс. — М., 1956. — С. 182; Штутін Я.Л. Лекції з радянського цивільного процесу. — К., 1954. — С. 84; Чечот Д. М. Субъективное право и формы его защиты. — М., 1968. — С. 54. та свідчить, що воно не завжди ґрунтується на концепції правової держави про розподіл влади та їх незалежність одна від одної.

Можливість широкого застосування судової влади для захисту прав, законних інтересів і свобод громадян та організацій передбачена ст. 124 Конституції України, за якою юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, тобто з цивільних, трудових, земельних, державних, адміністративних, фінансових й інших правовідносин.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, кримінального, господарського, адміністративного, а також справ про адміністративні правовідносини (ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р., статті 1, 4, 5 ЦПК України). Розмежування компетенції між цивільним і господарським судочинством відповідно до ст. 15 ЦПК і статей 1, 12 ГПК України проведено тільки на основі суб'єктного складу спірних матеріальних правовідносин, у зв’язку з чим господарське судочинство є різновидом цивільного судочинства і входить до його системи. Єдність судової влади викликає необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного і рівного для всіх громадян і організацій державного суду з покладанням на нього здійснення функцій правосуддя в справах, що виникають з правовідносин, врегульованих нормами цивільного, господарського, трудового, сімейного, земельного, державного, адміністративного та інших галузей матеріального права у визначеному єдиному процесуальному порядку. Така необхідність обумовлена трансформацією України в правову державу і реалізацією дійсного поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Але диспозитивний характер цивільних справ вимагає збереження диспозитивної можливості у виборі громадянами і організаціями процесуальної форми захисту. Тому нарівні з державними судами допустимим є функціонування інших форм розгляду справ — громадського суду, третейського суду тощо.

З функціонуванням судової влади у цивільних справах тісно пов’язані питання поняття і змісту цивільної процесуальної форми, яка у науці цивільного процесу не має однакового визначення. Вона ототожнюється з основними формами цивільного процесуального права Мельников А. А. Правовое положение личности в советском гражданском процессе. — М., 1969. — С. 28., з цивільним процесом, з порядком діяльності суду і учасників процесу, розкривається через форму процесуальних документів Цивільне процесуальне право України / За ред. проф. В. В. Комарова. — X., 1992. — С. 5−7; Штефан М. Й. Підприємство і правосуддя. — К., 1992. — С. 21; Тертишников В. И. Гражданский процесс; Курс лекций. — X., 1993. — С. 3; Чечина Н. А. Основные направлення развития науки советского гражданского процессуального права. — Л., 1987. — С. 52; Штутін Я.Л. Лекції з радянського цивільного процесу. — К., 1954. — С. 9.

Цивільна процесуальна діяльність суду, діяльність учасників цивільного судочинства має певний зміст і процесуальну форму вираження, вчинення і закріплення, провадиться у відповідній послідовності, у певному порядку, встановленому нормами цивільного процесуального права. Але різні назви однієї й тієї самої юридичної категорії — цивільна процесуальна форма — цивільний процес позбавляє їх необхідної точності і практичної користі. Про це свідчить і неоднакове розуміння змісту процесуальної форми авторами, які ототожнюють її з судочинством. Деякі автори відносять до нормативних положень, що визначають процесуальну форму, вичерпний перелік осіб, які повинні і можуть брати участь у процесі. Кожна з них має в процесі самостійне місце, виконує особисте завдання, а тому наділена тільки їй притаманним обсягом прав і обов’язків; може виконувати дії, передбачені процесуальними нормами, у певні строки і послідовно. Розвиток процесу до своєї кінцевої мети проходить за стадіями у передбаченій законом послідовності; способи і оформлення процесуальних дій встановлені законом Чечина Н. А. Основные направлення развития науки советского гражданского процессуального права. — Л., 1987. — С. 52−53.

На думку окремих авторів, зокрема Штутіна Я.Л., цивільна процесуальна форма характеризується тим, що вона встановлена законом, забезпечує можливість усім заінтересованим особам у спірній справі брати участь у її розгляді судом і наділяє їх процесуальними правами для захисту своїх законних інтересів і відстоювання своїх прав у суді; передбачає публічне, у відкритому судовому засіданні, з’ясування фактичних обставин у справі; має своєю найближчою метою встановлення у справі об'єктивної істини; зобов’язує суд, щоб ухвалене ним рішення ґрунтувалося на фактах, встановлених з вичерпною повнотою в процесі судового розгляду, порядком і засобами, визначеними в законі Штутін Я.Л. Лекції з радянського цивільного процесу. — К., 1954. — С. 10.

Зазначені ознаки цивільної процесуальної форми (цивільного судочинства) дійсно їй притаманні, але у наведених визначеннях позбавлені повноти і точності.

Виходячи з діалектичного зв’язку цивільного права з цивільним процесуальним (єдності змісту і форми), цивільну процесуальну форму в ототожненні з цивільним судочинством можна розглядати умовно в тому контексті, що нею забезпечується життєдіяльність (реалізація, захист) цивільного права (змісту), але слід зазначити, що цивільне судочинство має свій, властивий йому зміст і процесуальну форму. Змістом буде діяльність суду і учасників процесу (дії і правовідносини), а цивільною процесуальною формою — об'єктивне (зовнішнє) вираження вчинення, закріплення і оформлення відповідної діяльності. Наприклад, діяльність суду з розгляду справи складається з сукупності дій, спрямованих на дослідження доказів за допомогою визначених законом засобів доказування. Така діяльність здійснюється у точно визначеному процесуальному порядку, за встановленими правилами, у встановленій процесуальній формі судового засідання, безпосередньо, усно, тобто процесуальні дії вчинюються в певній процесуальній формі й фіксуються у певних процесуальних документах.

Таке розуміння процесуальної форми відтворюється і в деяких нормах ЦПК України: ст. 119 — позовна заява подається до суду в письмовій формі; ст. 147 — експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок; ст. 158 — розгляд справи відбувається в судовому засіданні; ст. 159 — розгляд справи відбувається безпосередньо і при незмінному складі суддів тощо.

Отже, цивільна процесуальна форма — це встановлений цивільним процесуальним правом зовнішній засіб вчинення процесуальних дій, виконуваних за визначеними правилами, в певному порядку судом і всіма учасниками процесу при розгляді й вирішенні справи, перевірці законності й обґрунтованості постановленого у ній рішення, а також у закріпленні процесуальних дій у передбачених процесуальних документах.

Процесуальна форма щодо процесуальних дій виконує важливу роль. Як постійний і необхідний її атрибут вона є гарантією, що забезпечує законність і обґрунтованість у застосуванні судом права і його реалізації учасниками процесу. Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона існує не сама по собі, а для вираження певного змісту (процесуальної дії), тобто в діалектичній єдності форми і змісту. Цивільна процесуальна форма зумовлена існуючими в Україні суспільними відносинами і характеризується демократизмом, що базується на закріплених у нормах цивільного процесуального права принципах, оптимально поєднуючи у собі простоту і доступність, необхідність і доцільність, вона покликана забезпечити як оперативність, так і результативність виконання завдань, покладених на цивільне судочинство. Штефан М. Й. Підприємство і правосуддя. — К., 1992. — С. 13−19.

Структурно відповідно до ЦПК цивільне судочинство є системою судових проваджень — позовного, наказного та окремого провадження у справі до судового розгляду. Виходячи з інстанційності судової системи в процесуальних функцій судів різних інстанцій, крім проваджень у суді першої інстанції (позовного, наказного, окремого, провадження у справі до судового розгляду), структурно цивільне судочинство як система складається з апеляційного, касаційного проваджень та провадження справ у Верховному Суді України. Також ЦПК передбачає такі специфічні провадження цивільного судочинства, як перегляд судових рішень, ухвал та постанов за ново виявленими обставинами (гл. 4 розд. V), провадження у справах про скасування рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів (розд. VІІ-1), відновлення втраченого судового провадження (розд.ІХ), провадження у справах за участю іноземних осіб (розд.Х).

Окремо слід зазначити про статус виконавчого провадження у структурі цивільного судочинства. ЦПК передбачає лише процедури, пов’язані з вирішенням процесуальних питань з виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів, посадових осіб (розд. VІ), судового контролю за виконанням судових рішень (розд. VІІ). Втім, незважаючи на те, що ЦПК не містить норм, які комплексно регулюють порядок виконання судових рішень (виконавчого провадження), а передбачає лише порядок вирішення окремих питань виконання судових рішень у цивільних справах, виконавче провадження слід вважати структурним компонентом цивільного судочинства. Правосуддя здійснюється не лише в результаті розгляду і вирішення цивільної справи, а за умов реального захисту прав, свобод та інтересів учасників цивільного судочинства, що можливо при реалізації судових рішень і перш за все в порядку їх примусового виконання у процедурах виконавчого провадження, передбачених Законом України «Про виконавче провадження» Курс цивільного процесу: підручник /В.В. Комаров, В.А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.; за ред. В. В. Комарова. — Х.: Право, 2011. — С.36−37.

Таким чином, щодо поняття цивільного процесу ми додержуємось думки таких авторів як Чечот Д. М., Червоний Ю. С, які зазначають, що під поняттям цивільний процес — слід розуміти сукупність процесуальних дій суду, осіб, що приймають участь у справі, та процесуальних правовідносин, що при цих діях виникають, які пов’язані із здійсненням правосуддя по цивільно-правовим спорам, по справах наказного провадження та по справах окремого провадження.

1.2 Принцип інстанційності та забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень

Здійснення правосуддя в Україні, як передбачено ст. 125 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», провадиться згідно принципів спеціалізації, територіальності та інстанційності.

Згідно принципу спеціалізації в Україні діють суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. Принцип спеціалізації, відповідно до ст. 18 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» передбачає, що суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Принцип територіальності передбачає створення системи судів, юрисдикція яких поширюється на відповідну територію, в залежності від матеріально-правових особливостей справи.

Інстанційність означає, що систему судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України Цивільний процес України. Підручник. /За ред. Р.М. Мінченко, І.В. Андронова. — Х.: Одіссей, 2012. — С.25.

Принцип інстанційності цивільного судочинства полягає в тому, що цивільний процес розподіляється на провадження з розгляду справ трьома судовими інстанціями. При класичній інстанційності система інстанційних проваджень будується на тому засадничому положенні, що розгляд справи по суті має провадитися двома інстанціями. Даними інстанціями вирішуються як питання факту, так і питання права, а третя інстанція є контрольною (ревізія або касація). Інстанційність має забезпечити ефективність цивільного судочинства та остаточність судових рішень, їх обов’язковість через механізми та процедури їх перегляду.

Право на пред’явлення позову, право на апеляційне та право на касаційне оскарження у цивільному судочинстві є елементами права на судовий захист.

Ці права реалізуються у процедурах розгляду справи по суті, апеляційного та касаційного перегляду, які регламентуються процесуальним законодавством. Тому інстанційність розгляду цивільної справи має ґрунтуватися на інстанційній побудові судової системи, розмежуванні функцій судів різних інстанцій, можливості декількох судів розглядати ту чи іншу справу.

У сучасних процесуальних системах право на апеляційне оскарження судових рішень регламентоване як право на оскарження рішень, що не набрали законної сили, а право на касаційне оскарження рішень — як право на оскарження рішень, що набрали законної сили. При цьому суд апеляційної інстанції вирішує питання факту і права, а суд касаційної інстанції вирішує питання лише права. Цими суттєвими обставинами визначаються повноваження апеляційних та касаційних судів та процедур апеляційного та касаційного провадження.

Відповідно до п. 8 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, крім випадків, установлених законом. Конституція, як бачимо, визнала як засаду судочинства доступ до правосуддя через визнання права на апеляційне та касаційне оскарження. Разом з тим вона передбачила, що у законі можуть бути визначені випадки, які унеможливлюють апеляцію та касацію рішень суду. У зв’язку з цим має принципове значення для реалізації цієї засади судочинства регламентація апеляційного та касаційного оскарження рішень суду у процесуальному законодавстві.

Правила, які конкретизують положення Конституції України щодо забезпечення касаційного оскарження рішень суду, також містяться у чинному процесуальному законодавстві. Так, ст. 13 ЦПК передбачає забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у випадках та в порядку, встановлених ЦПК Курс цивільного процесу 6 підручник / В. В. Комаров, В.А. Бігун, В. В. Баранкова та ін.; за ред. В. В. Комарова. — Х.: Право, 2011. — С.203−204.

Відповідно до ст. 292 ЦПК сторони, а також інші особи та прокурор, які брали участь у справі, можуть оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Стаття 293 ЦПК передбачає, що на ухвали суду може бути подана апеляційна скарга за умов, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню справи та у випадках, передбачених ЦПК.

Згідно зі ст. 324 ЦПК право касаційного оскарження мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, як брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки. У касаційному порядку оскаржуються рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 20, 24, 25, 26, 27, 28, 29 частини першої статті 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Певні обмеження допустимості апеляції і касації окремих рішень служать підвищенню функціональної спроможності та ефективності діяльності апеляційних і касаційних судів. Забезпечене Конституцією України право на судовий захист та Європейською конвенцією з прав людини і основоположних свобод — право на справедливий суд не порушуються певними обмеженнями апеляції чи касації, оскільки заінтересованій особі надавалося право бути заслуханою в суді першої інстанції. Право доступу до другої або третьої інстанції Конституція Україна, а також Європейська конвенція з прав людини не визначають. Хоча, виходячи з принципу надання ефективного правового захисту, таке право може існувати, але в такому разі є доцільним регламентувати процесуальні механізми допуску до апеляції чи касації, з огляду на те, що пріоритетним має бути забезпечення функціональності судів, які б в іншому випадку були перевантажені судовими справами, у тому числі з малими вимогами та тими, що не мають принципового характеру.

Слід зазначити, що ЄКПЛ, як і Європейський суд з прав людини при її тлумаченні, не встановлюють абсолютного права на розгляд справ у другій та третій інстанціях цивільного судочинства, на відміну від кримінального, не встановлюють жодних вимог щодо меж перевірки рішень нижчестоящих судів — перевірки фактів та права або лише права — відповідно до інстанційності перевірки. З точки зору ЄКПЛ та практики ЄСПЛ можливість встановлення процедур оскарження судових рішень — це прерогатива національних законодавств. Однак процедури перегляду судових рішень мають відповідати вимогам ст. 6 ЄКПЛ, оскільки надання можливості оскарження судових рішень сторонам, відповідні процедури оскарження та процедури перегляду цих рішень мають бути збалансовані з реальністю правового захисту та ефективністю рішень, які ухвалюються судами всіх інстанцій, як найважливіших аспектів реалізації принципу верховенства права.

Аналіз рішень ЄСПЛ, що визнавали порушення ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у ряді європейських країн щодо касаційного перегляду (перегляду в третій інстанції), дозволяє зробити висновок, що основною умовою організації перегляду судових актів у порядку касації є принцип правової визначеності. Як раніше зверталась увага, принцип правової визначності (принцип правової певності) вимагає встановлення законодавцем чітких меж судового оскарження, при яких сторони не вправі добиватися перегляду остаточного судового рішення у справі, яке підлатає виконанню.

Таким чином, інстанційність з точки зору належного здійснення правосуддя у цивільних справах означає:

розмежування функцій різних судових інстанцій щодо розгляду цивільних справ;

встановлення строго визначених правил перегляду судових актів, що набрали законної сили, їх остаточність;

— чіткого розмежування підстав перегляду судових рішень у кожній інстанції і встановлення заборони скасування остаточних рішень і тим самим забезпечити дотримання принципу правової визначеності;

неможливість застосування дискреційних повноважень з боку суду апеляційної та касаційної інстанцій при порушенні апеляційного чи касаційного провадження. Рішення, що набрали законної сили, можуть переглядатися тільки за заявою осіб, які беруть участь у справі;

інстанційне забезпечення права на судовий захист у розумний строк, що виключає невизначеність правового становища сторін, щодо яких існує остаточне судове рішення.

При інстанційній системі судочинства розгляд справ судами першої та другої інстанцій спрямований на розгляд справи по суті, усунення можливих помилок при розгляді справи судом першої інстанції, а також забезпечення остаточності судових рішень відповідно до принципу правової визначеності. Суд касаційної інстанції здійснює розгляд справ, як правило, тільки в особливих випадках, спрямованих на забезпечення єдності судової практики.

У цивільному судочинстві, таким чином, втілена класична модель інстанційності. Разом з тим особливостями цивільного судочинства є те, що відбиває специфічність чинної судової системи, — наявність Верховного Суду України як найвищого судового органу в судовій системі. Виходячи з цього законодавство про судоустрій та процесуальне законодавство визначає функції Верховного Суду України, який, розглядаючи справи відповідно до своїх повноважень, забезпечує в основному єдність судової практики (ст. 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», статті 353−355 ЦПК).

1.3 Право на оскарження судового рішення як складова права на судовий захист

Конституція України проголошує, що наша держава є правовою, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Враховуючи, що основним об'єктом конституційного регулювання є захист прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності, чинним законодавством України взятий курс на посилення ролі суду при можливому порушенні чи обмеженні прав і свобод.

Тема прав людини, механізмів їх реалізації, забезпечення та судового захисту, набула особливого, якщо не першочергового, значення в суспільстві. Питання захисту прав людини і громадянина в Україні стали предметом наукових досліджень правознавців. Серед них чільне місце займають праці Е. Регушевського, В. Маляренка, С. Ківалова, І. Махновського та ін. Особливе місце у цих дослідженнях відводиться саме судовому захисту прав людини і ролі влади у розв’язанні спорів, які виникають між людиною і державою. Порушуючи питання судового захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, ми торкаємося більш складної проблеми взаємовідносин людини і держави.

Зупинимось на проблемних питаннях, пов’язаних з судовим захистом прав і свобод людини та можливості підвищення ефективності діяльності суду. Закон України «Про судоустрій і статус суддів», визначає основним завданням суду — забезпечення захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, здійснення правосуддя на засадах верховенства права Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2010. — № 41—42, № 43, № 44−45. — С. 529. Міжнародним співтовариством визнано, що найдієвіше і найефективніше права і свободи людини може захистити тільки суд, оскільки він мас гарантії незалежності і підкоряється лише законові, діє гласно та відкрито на засадах законності.

Ефективний механізм судового захисту прав людини — це найбільш універсальний демократичний інструмент правової держави Ківалов С.В. Актуальні проблеми судового захисту прав людини в Україні і міжнародні стандарти // Актуальні проблеми політики. — 2002. — №ІЗ. — С. З—9. А ставлення до конституційних прав і свобод — показник розвитку правової держави. У державі, що прагне стати правовою, суд зобов’язаний бути саме судом — авторитетним, владним, самостійним, справді незалежним; реальним гарантом і надійним захисником прав та інтересів громадян. А існуюча в правовій державі судова система постає найбільш надійною конституційною гарантією прав людини.

Оскільки для правової держави є притаманною однакова відповідальність держави перед громадянином і громадянина перед державою, то цілком природним є запровадження такого порядку, коли особа мала б можливість вдатися до судового захисту в усіх випадках виникнення конфліктних ситуацій між нею й іншими фізичними та юридичними особами.

Стаття 55 Конституції України закріплює право людини на захист своїх прав судом. Судовий захист являє собою необхідну і ефективну гарантію реальності прав і свобод людини та громадянина. Звернення громадянина до суду є проявом реалізації ним так званого «захисного права», або «права на правосуддя». Це право можна розглядати як комплекс процесуальних прав, конституційно закріплених та покликаних гарантувати захист основних прав і свобод людини. Право на правосуддя відображається в основних засадах судочинства, тому, зміст цього права складається з наступних елементів: доступність правосуддя; право на апеляційне та касаційне оскарження судової постанови; незалежність і неупередженість суду; рівність сторін перед законом і судом; право на захист; принцип публічності судового розгляду; розгляд справи в розумний строк.

Однак встановлення прав і свобод людини та громадянина навіть у нормативно-правовому акті найвищої юридичної сили не є показником їх реальності. Для гарантування можливості ними користуватися держава повинна забезпечити реалізацію конституційних прав і свобод, створити відповідний механізм гарантій.

Судова практика виявляє ряд складнощів та недоліків реалізації права людини на правосуддя та здійснення судом свого головного призначення. Про це свідчать численні звернення громадян зі скаргами на низький рівень правосуддя до Вищої ради юстиції України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної ради з прав людини та інших правозахисник інстанцій. Далі детальніше зупинимося на тому, в чому саме полягає та з чим пов’язаний низький рівень правосуддя в Україні.

Як засвідчують результати моніторингу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, останнім часом проблеми судового захисту прав людини ще більше загострилися. По-перше, через неспроможність більшості громадян сплатити державне мито та скористатися послугами адвоката, чим порушуються конституційні права громадян та норми Європейської конвенції з прав людини. По-друге, як і раніше, існує тяганина з розглядами справ, внаслідок чого громадяни роками не можуть захистити свої права. Порушення розумного строку розгляду справ судами стає підставою для звернень громадян до Європейського суду з прав людини Миланко О. Стан дотримання прав і свобод громадян в Україні // Юридичний вісник України. — 2005. — № 28. — С. 5.

Із наведеними проблемами судового захисту прав людини не можна не погодитися. Для забезпечення людині права на правосуддя доступність правосуддя (що є першою складовою цього права) має бути максимально гарантована. Саме на цьому базується реальне забезпечення прав і свобод людини судом.

Перевірка діяльності районних судів Верховним Судом України виявила ряд недоліків у діяльності суддів, головним з яких є тривалість розгляду справ, причина чого — у неналежній організації роботи судів Макаренко Г. Правосуддя — дзеркало захисту прав людини // Юридичний вісник України. — 2003. № 5.—С 4. Верховний Суд України значну увагу приділяє також питанню аналізу та узагальнення судової практики. Чимало рішень судів скасовується вищестоящими судовими інстанціями, а місцеві суди не аналізують причин скасування чи зміни рішення. Така ситуація склалася внаслідок відсутності контролю з боку голів судів, що призвело до втрати відповідальності судді за доручену справу.

Перетворення правосуддя в надійний інструмент захисту прав і свобод людини ускладнюється також цілим комплексом причин соціального характеру. В суспільній свідомості ще не зовсім сформувалось поняття про суд як про бездоганне знаряддя поновлення справедливості і законності. Аналіз результатів соціологічних досліджень, публікацій періодичних видань та інших матеріалів свідчить, що ідеї незалежності правосуддя переважною частиною нашого суспільства взагалі сприймаються як абстракції і добрі побажання. Дуже незначна частина суспільства вірить у можливість їх реалізації у близькому майбутньому. Правовий нігілізм населення як адекватна реакція на стан справ у сфері законності і правопорядку виявляється в тому, що населення вкрай неохоче звертається до суду за захистом порушеного права. Очевидно, це пов’язано з тим, що, звертаючись до суду за захистом своїх порушених прав, населення часто стикається з несправедливими рішеннями, внаслідок чого втрачається довіра та пошана до суду, знижується рівень ефективності судової системи та її авторитет. Але в даній проблемі виявляється багато інших, пов’язаних із цим, питань. На нашу думку, розгляд проблеми судового захисту прав і свобод людини і громадянина неможливий без розгляду проблем, які стосуються безпосередньо діяльності судової системи. Визнаючи за судами виключну функцію здійснення правосуддя, держава взяла на себе обов’язок забезпечити належні умови для їх функціонування і діяльності. Адже інтереси суспільства, права та свободи людини можуть бути захищені лише справді незалежним судом, який діє на засадах законності, неупередженості і справедливості. Впровадження в життя конституційних вимог щодо створення в державі неупередженого та незалежного судочинства є одним з головних чинників правової держави, якою прагне стати Україна Бойко В. Ф. Справедливий, незалежний і неупереджений. Європейські стандарти демократичного судочинства та судово-правова реформа в Україні // Політика і час. — 2001. — № 1. — С. 21—27.

У демократичному суспільстві базовим компонентом судової системи та найкращою гарантією торжества правосуддя є принцип незалежності судової влади. При цьому незалежність не тільки судів, а й особиста незалежність кожного окремого судді є певною гарантією справедливого рішення у конкретній справі при зверненні громадян до суду за захистом своїх прав. У зв’язку з цим саме статус судді, місце судів у системі державних органів, їх взаємовідносини з іншими структурами органів державної влади мають вагоме значення з точки зору неупередженості та об'єктивності правосуддя.

Бойко В.Ф. звертає увагу на декларативність конституційної вимоги «судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону», яка проголошується у Конституції України, і зазначає, що в реальному житті суди були інструментом командно-адміністративної системи, фактично підрозділом репресивної державної машини і нерідко виконували її замовлення у боротьбі з вільнодумством і опозицією до влади. Навіть найкраща за текстом Конституція не матиме цінності, якщо не існуватиме незалежної судової системи, яка відповідатиме за її втілення. Суди повинні бути незалежними від політичних важелів суспільства, і рішення в суді повинні прийматися не політично, а юридично правильні. Інакша позиція зведе нанівець конституційне положення про відповідальність держави перед людиною за свою діяльність Бойко В. Ф. Справедливий, незалежний і неупереджений. Європейські стандарти демократичного судочинства та судово-правова реформа в Україні // Політика і час. — 2001. — № 1. — С. 21—27. Тільки незалежний суд може ефективно здійснювати покладені на нього завдання та справедливо вирішувати судові справи.

Незалежність суддів має багато складових чинників, але основні з них закріплені в Конституції України: державне фінансування судової діяльності, розмежування повноважень між органами законодавчої, виконавчої та судової влади, які мають діяти у визначених Конституцією межах та відповідно до законів України, встановлення конституційних гарантій незалежності і недоторканності суддів, серед яких особливе значення має порядок призначення та звільнення суддів з посади, заборона впливу на суддів у будь-який спосіб, державне гарантування особистої безпеки суддів та їх сімей тощо.

Підвищення незалежності суду та його правозахисної ролі, як зазначає І.Й. Махновський, можливе лише за умови завершення судово-правової реформи в Україні Махновський І.Й. Деякі питання щодо судового захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні // Актуальні проблеми політики. — 2002. — № 13. — С. 198—201. Метою проведення в Україні судової реформи є утвердження судової влади як головного гаранта прав і свобод людини і громадянина. Здійснюючи судову реформу, держава дбає про таке правове, кадрове, фінансове і матеріальне забезпечення суддів, яке гарантує їхню незалежність від публічної влади, захищеність від посягань кримінальних елементів, відбір до суддівського корпусу найкращих фахівців. Разом з цим розвиток судової системи має бути підпорядкований ідеї не допускати судового свавілля при розгляді справ щодо захисту прав людини.

Велике значення у правозахисному процесі мас саме правосуддя, органи, які своєю діяльністю підтверджують свій безпосередній внесок у захист і забезпечення прав і свобод людини і громадянина Регушевський B.C. Конституційно-правові гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина в діяльності органів судової влади України // Актуальні проблеми політики. — 2002. — № 13. — С. 549—554. В правовій демократичній державі права та свободи людини і громадянина є реальними, якщо їх можна захистити за допомогою судової влади.

Нині в Україні йде процес реформування правосуддя та посилення ролі суду як гаранта прав громадян. Сьогодні судовий захист прав людини в Україні має бути піднятий на належний рівень, що відповідає світовим демократичним стандартам. Цьому має сприяти державна політика у сфері належного організаційного і кадрового забезпечення діяльності судів, посилення контролю за виконанням рішень судів, забезпечення відповідальності суддів за ухвалення незаконного рішення (яке скасовується вищою інстанцією), вдосконалення законодавчої бази, яка б регулювала судоустрій і судочинство в Україні.

Держава має також створити умови доступності одержання правової допомоги населенню та забезпечити на рівні закону надання безоплатної правової допомоги громадянам, які не мають коштів звернутися до адвоката, оскільки не маючи можливості отримати необхідну правову допомогу, громадяни фактично неспроможні захищати свої права у суді. Держава повинна вживати реальних заходів щодо підвищення правової культури населення, яка є підґрунтям захисту громадянами своїх прав і свобод.

Законність і верховенство права через суд — саме в цьому має полягати суть правосуддя Маляренко В. Через суд до верховенства права // Юридичний вісник України. — 2005. — № 35. — С. 1 — 6.

Хочеться сподіватися, що завершення судової реформи в Україні поліпшить стан забезпечення судового захисту прав і свобод громадян, підвищить пошану і довіру населення до служителів правосуддя, які з гідністю нестимуть почесне і відповідальне звання судді і створюватимуть умови для становлення України як демократичної, правової держави. При цьому необхідно пам’ятати головний принцип правової держави: не людина для держави, а держава для людини. Аракелян М., Узун Н. Забезпечення конституційного права людини на захист прав і свобод судом // Право України, 2006. — № 3. — С. 19 — 21.

РОЗДІЛ 2. АПЕЛЯЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

2.1 Поняття, об'єкти, суб'єкти апеляційного оскарження

Для того, щоб виникло апеляційне провадження необхідна наявність цілого ряду передумов, до яких вчені-юристи відносять наступні: об'єктивні, суб'єктивні і формальні, що відповідає також положенням ст. ст. 292−295 ЦПК України, в яких знаходять своє відображення зазначені передумови.

Міжгалузевим принципом відправлення правосуддя є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень. Тому норми ЦПК України спрямовані на удосконалення механізмів оскарження рішень та ухвал. За новим законодавством роль основного способу виправлення судових помилок належить апеляції.

Право апеляційного оскарження і подання апеляційної скарги обумовлено, перш за все, об'єктом оскарження, що є однією з основних об'єктивних передумов апеляційного оскарження.

Об'єктом апеляційного оскарження є рішення (повністю або частково) місцевого суду, яке не набрало законної сили. Однак судова практика містить випадки, коли в апеляційному порядку переглядаються судові акти, що набрали законної сили. Це відбувається у випадках, коли приймаючи участь у справі особи з поважних причин пропустили строк на апеляційне оскарження судового акта, але апеляційний суд за заявою особи, що подає апеляційну скаргу, поновив строк на апеляційне оскарження завдяки поважності причин пропуску, про що виносить ухвалу. Якщо ж суд не знайде підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження, то апеляційна скарга чи заява про апеляційне оскарження залишаються без розгляду. У випадку передбаченому ст. 318 ЦПК України, якщо апеляційна скарга на рішення або ухвалу суду першої інстанції була подана в установлені ЦПК строки, але поступили до суду після закінчення апеляційного розгляду справи чи коли строки на подачу апеляційної скарги в зв’язку із пропуском їх з поважних причин були поновлені або продовжені, а особа, яка подала скаргу, не була присутня при розгляді справи, апеляційний суд розглядає цю скаргу по правилам розділу 5 глави 1 ЦПК України. Причому ч.2 ст. 318 передбачає, що в залежності від обґрунтованості скарги, вказаної в ч.1 вищезазначеної статті, суд приймає рішення чи постановити ухвалу у відповідності зі ст. 307 ЦПК України. Таким чином, із аналізу даної статті можна зробити висновок, що судова колегія апеляційного суду при наявності відповідних обставин може відмінити власне рішення або ухвалу Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар /Червоний Ю.С., Волосатий Г. С., Єрмолаєва В.О. та ін. — X.: «Одіссей», 2007. — С.584.

Крім того, як зазначає Верховний Суд України в ухвалі Судової палати у цивільних справах, об'єктом оскарження в апеляційному та касаційному порядках відповідно до Конституції України можуть бути рішення суду, дії або бездіяльність судів під час здійснення правосуддя, розгляду справ, тощо. Оскарження таких дій шляхом подачі скарги до іншого суду першої інстанції є порушенням встановленого Конституцією України принципу незалежності суддів і недопущення впливу на них Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 жовтня 2003 р. //Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 3 (43). — С.7,8.

Об'єктом апеляційного оскарження окремо від рішення суду є також ухвали суду першої інстанції. Формулювання правил оскарження ухвал відбувається на основі з’ясування вимог до даних актів. Визначення ухвали законодавчо не закріплено, ЦПК обмежується лише вказівкою на випадки, в яких вона постановляється. Переважна більшість запропонованих в літературі визначень базуються на основі тієї ознаки, що ухвалами справа не вирішується по суті, а рішеннями справа вирішується по суті Штефан М. Цивільний процес. — К., 2001. — С. 440; Проблеми науки цивільного процесуального права /Під ред. Комарова В. В. — X.: Право, 2002. — С.214.

Для пояснення сутності ухвал є актуальним висновок, зроблений радянськими процесуалістами, які наголошували на тому факті, що ухвала, як і рішення, є актом правосуддя. Загальні принципи відправлення правосуддя зумовлюють обов’язок суду при винесенні ухвал керуватися як процесуальними, так і матеріальними нормами, і тому ухвала є актом застосування не тільки процесуального, а й матеріального права. Крім того, ухвала має бути постановлена на підставі та у відповідності до досліджених фактичних обставин справи; висновки, зроблені в ухвалі, підтверджені доказами, які одержані у встановленому законному порядку.

Дотримання названих вимог забезпечується рядом гарантій, серед яких основною є можливість апеляційного оскарження ухвал. Однак оскарженню окремо від рішення підлягає лише частина ухвал. Виникає закономірне питання: чому не підлягають окремому оскарженню всі ухвали та які причини виділення саме цієї групи. Законодавство не дає відповіді на поставлені запитання. У теорії процесуального права з даного приводу були запропоновані різні пояснення.

Узагальнюючи випадки апеляційного оскарження ухвал окремо від рішення, Є.В. Васьковський виводить таке положення: оскарження ухвал окремо від апеляції дозволяється тоді, коли подача апеляції неможлива або була би не в змозі усунути шкідливі наслідки ухвали, якби вона виявилась неправильною. Конкретизуючи дане положення, він відносить до об'єкта оскарження перетинальні ухвали (ті, якими закінчується провадження без вирішення справи по суті) та ті ухвали, оскарження яких можливо в апеляції Васьковський Є.В. Посібник цивільного процесу /Під ред. і з передмовою В.А. Томсінова. — М: 2003. — С. 329.

А.І. Загоровський називає такі причини окремого оскарження ухвал:

а) неможливість оскарження ухвали закриває шлях до апеляції та взагалі припиняє подальший хід процесу (наприклад, відмова у прийнятті позовної заяви, апеляційної скарги);

б) інтереси сторони можуть постраждати внаслідок несвоєчасного оскарження (наприклад, ухвали про забезпечення позову, про попереднє виконання рішення тощо) Загоровский Л. И. Очерки судопроизводства в новых административно-судебных и судебных учреждениях.- Одесса, 1992. — С.87.

М.Г. Авдюков стверджував, що у випадках, коли ухвала перешкоджає подальшому руху справи або стосується майнових прав учасників процесу, останні повинні мати можливість оскаржувати її окремо від апеляційної скарги на рішення суду.

Аналіз різноманітних наукових поглядів на поставлене питання приводить до висновку про детермінацію кола ухвал, що підлягають окремому апеляційному оскарженню, комплексом факторів, основними з яких є поєднання вимог захисту прав учасників процесу та оперативності судового розгляду. К. С. Юдельсон справедливо зазначав, що надання можливості оскарження всіх без винятку ухвал суду затягнуло б процес, створило би тяганину та передумови для неможливості виконання рішення Юдельсон К. С. Основные задачи и формы деятельности суда первой инстанции в советском гражданском процессе //Ученые записки Свердловского юридического института. — 1985. — С.125.

М.Г. Авдюков підкреслює важливість оскарження як процесуальної гарантії, можливість позбавлення якої допускається тільки за умови наявності в особи іншої можливості відстоювати свої права та законні інтереси у звичайному процесуальному порядку. Дозвіл окремого оскарження ухвали є необхідним для забезпечення суб'єктивних прав осіб, які беруть участь у справі Авдюков М. Г. Обжалование определений в советском гражданском процессе // Вестник Московского университета. — 1988. — № 3. — С. 29. Тому всі ухвали, окреме оскарження яких дозволене, повинні вирішувати істотні питання провадження. Можливість завдання реальної значної шкоди правам зацікавлених осіб зумовлює і те, що ці ухвали повинні бути оскаржені в найкоротші терміни з моменту постановлення.

Важливим критерієм віднесення ухвал до тих, що підлягають окремому оскарженню, є можливість такого оскарження. В зв’язку з цим умовою окремого оскарження ухвал І.М. Зайцев називає відсутність перешкод для реалізації завдань і цілей правосуддя та узгодження з механізмом процесуального регулювання, підкреслюючи значення свободи оскарження. На жаль законодавець не приділяє названому питанню достатньої уваги Зайцев И. М. Устранение судебных ошибок в гражданском процессе. — Саратов. Изд-во Саратовского университета — 1999. — С. 122. Практика свідчить, що, використовуючи даний законодавчий недолік, сформувалась ціла система зловживання процесуальними правами, спрямована на затягування розгляду. Такі дії називаються процесуальними диверсіями. Суть окремих із них проявляється в тому, що особа, яка бажає затягти розгляд справи, з даною метою оскаржує будь-яку ухвалу (як таку, що підлягає оскарженню згідно з законодавством, так і таку, що оскарженню не підлягає) до апеляційної інстанції. При цьому матеріали справи разом із скаргою направляються в апеляційний суд. Коли апеляційний розгляд справи завершиться, його результати оскаржуються в касаційну інстанцію. Мета такого оскарження — створити перешкоду для розгляду спору по суті в першій інстанції Ігнатов Д. Як вірно затягнути розгляд справи. Декілька «відносно законних» способів затягування судового процесу шляхом використання права на оскарження // Юридична практика. — 2005. — 19 квітня. — С. 23.

Із категорією можливості окремого оскарження ухвал тісно пов’язана і властивість доцільності такого оскарження. Доцільність окремого оскарження даних ухвал проявляється в тому, що оскарження їх окремо від рішення є найоптимальнішим засобом реагування, який дозволяє виокремити саме ту частину справи, яка хвилює зацікавлену особу. Тому встановлення окремого від рішення оскарження таких ухвал запобігає непотрібній тяганині.

Перелік ухвал, які можуть бути предметом апеляційного оскарження окремо від судового рішення, закріплений у ст. 293 ЦПК України. Дана стаття передбачає дві групи ухвал суду першої інстанції, що можуть бути предметом апеляційного оскарження:

1. ухвали, що підлягають оскарженню як окремі процесуальні документи окремо від судового рішення відносно: відмови про прийняття заяви про видачу судового наказу чи про скасування судового наказу; забезпечення позову, а також відносно скасування забезпечення позову; повернення заяви позивачу (заявнику); відмови у відкритті провадження у справі; відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності; передачі справи на розгляд іншого суду; відмова поновити чи продовжити пропущений процесуальний строк; визнання мирової угоди за клопотанням сторін; визначення розміру судових витрат; внесення виправлень у рішення; відмова ухвалити додаткове рішення; роз’яснення рішення; зупинення провадження у справі; закриття провадження у справі; залишення заяви без розгляду; залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду; відмови у відкритті провадження за нововиявленими обставинами; видачі дублікату виконавчого листа; поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документу до виконання; відстрочки та розстрочки, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення; тимчасового влаштування дитини до дитячого чи лікувального закладу; оголошення розшуку відповідача (боржника) чи дитини; примусове проникнення до житла; звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках; тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України; заміни сторони виконавчого провадження; визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами; рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; повороту виконання рішення суду; виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню; відмови в поновленні втраченого судового провадження; звільнення (призначення) опікуна чи піклувальника; відмови у відкритті провадження у справі про скасування рішення третейського суду; повернення заяви про скасування рішення третейського суду; повернення заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду (зі змінами та доповненнями від 2010р. та 2011р.).

2. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від судового рішення Дем’янова О. В. Ухвала як об'єкт апеляційного оскарження. — Судова апеляція. — 2006. — № 3 (4). — С.22.

Оскарження першої групи ухвал відбувається за загальними правилами оскарження судового рішення з особливостями, передбаченими ч.2 ст. 294, ст. 312 ЦПК України. Стосовно оскарження другої групи ухвал в процесуальній літературі зазначається, що серед ухвал, які приймаються судом першої інстанції, є й такі, які безпосередньо не впливають на правильність вирішення справи і оскарження яких не є необхідним. Наприклад, ухвала про витребування того чи іншого письмового доказу не може бути оскаржена до ухвалення рішення, оскільки може виявитися, що цей доказ не стосується справи і без нього суд мав достатньо доказів для ухвалення законного і обґрунтованого рішення. Такі ухвали не можуть оскаржуватись окремо від рішення. Особа, яка вважає дану ухвалу неправильною, може в апеляційній скарзі на рішення суду вказати на необґрунтовану відмову у витребуванні цього доказу як на одну з підстав прийняття необґрунтованого рішення.

Не підлягають оскарженню окремо від рішення й такі ухвали, що не перешкоджають подальшому руху справи (наприклад, ухвала про відкриття провадження у справі, про призначення справи до розгляду). Якщо зазначені в ст. 292 ЦПК особи вважають такі ухвали неправильними, вони вправі включити свої заперечення проти них в апеляційну скаргу на рішення суду в цілому Шевчук ПІ. Апеляційне та касаційне оскарження судових рішень. Наук.-практ. Коментар. — К.: МАУП, 2002. — С. 26.

Таким чином, за загальним правилом, в цивільному процесуальному законодавстві України основним об'єктом апеляційного оскарження є рішення суду першої інстанції, що не вступило в законну силу та об'єкти — ухвали суду першої інстанції, що не набрали законної сили, та підлягають апеляційному оскарженню як окремі процесуальні документи, так і заперечення, що оскаржуються лише разом із судовим рішенням.

До об'єктивних передумов апеляційного оскарження в теорії цивільного процесу відносять і строк оскарження. Це пояснюється тим, що апеляційне провадження не може виникнути, якщо строк на апеляційне оскарження пропущений і в його поновленні було відмовлено.

Строк апеляційного оскарження — період часу установлений законом для подання апеляційної скарги. Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції може бути подана протягом п’яти днів з дня її проголошення (ч.2 ст. 294 ЦПК).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення (ч.1 ст. 294 ЦПК).

Стаття 129 Конституції України визнала однією з основних засад судочинства перегляд рішень в апеляційному порядку. Стаття 14 Закону «Про судоустрій і статус суддів» передбачає право учасників судового процесу та інших осіб у випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України Про судоустрій і статус суддів. Закон України від 07.07.2010 р. // Відомості Верховної Ради України, 2010. — № 41−42, № 43, № 44−45. — Ст.529. Оскарження рішення та ухвали суду є елементом конституційного права на судовий захист, яке реалізується в процесуальній формі апеляційного провадження.

Виходячи з сутнісних ознак апеляції, в загальному вигляді апеляційне провадження можна звести до наступних положень:

— апеляційна скарга подається на рішення суду, яке ще не набрало законної сили;

справа переноситься на розгляд в апеляційному суді;

подача апеляційної скарги зумовлена неправильністю рішення суду першої інстанції і полягає, на думку особи, яка подає скаргу, або в неправильному встановленні фактичних обставин, або в неправильному застосуванні чи незастосуванні норм права.

Апеляційний суд не вправі вийти за межі апеляційної скарги. Виконуючи контрольну функцію щодо актів судів першої інстанції, суд апеляційної інстанції повторно розглядає цивільну справу.

Слід зазначити, що Концепція судово-правової реформи 1992 року визнала за необхідне впровадження перегляду законності і обґрунтованості судових актів в апеляційному порядку. Однак у цивільному процесуальному законодавстві зазначений інститут було впроваджено лише в червні 2001 року, а тому постановка питання полягає в дослідженні механізму реалізації права апеляційного оскарження в цивільному процесі. Існування інституту апеляційного перегляду пов’язано з таким принципом демократичного судочинства, як інстанційність, що означає оскарження рішень та ухвал суду першої інстанції в апеляційному порядку. Упровадження в цивільне судочинство апеляційного перегляду судових рішень і ухвал дозволяє найбільш повно гарантувати реалізацію права на судовий захист, оскільки оскарження передбачає повторний розгляд справи по суті і певну оперативність та чіткість у здійсненні правосуддя. Це пов’язано з правом апеляційного суду за результатом розгляду справи ухвалити нове рішення; сприяти формуванню судової практики, оскільки рішення апеляційних судів є орієнтиром для правильного застосування законодавства судом першої інстанції, що дозволяє зменшити вірогідність судової помилки. Але апеляційна інстанція не замінює собою суду першої інстанції, а залишається стосовно нього контрольно-правовим інститутом. Ось чому зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями полягає у вдосконаленні конституційного положення, яке гарантує кожному право на оскарження актів судової влади в передбаченому законному порядку.

Суб'єктивною передумовою допустимості апеляційного оскарження являється наявність певного кола осіб, що мають право подавати апеляцію на рішення суду першої інстанції. Мова йде про тих осіб, яким винесене судом першої інстанції рішення наносить шкоду, яка виражається для них в неблагополучних наслідках.

У відповідності з ст. 292 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обв’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. До того ж така редакція правової норми відповідає статті 55 Конституції, яка гарантує право оскаржувати в суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, в тому числі і судової. Слід зазначити, що ст. 290 ЦПК 1963 року не надавала права апеляційного оскарження особам, які не були притягнуті до участі у справі, але суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Дане положення суперечило означеній конституційній нормі. Але Законом України від 16 березня 2006 року «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо касаційного провадження» були внесені зміни до Цивільного процесуального кодексу України, а саме — доповнено ч.9 ст. 6 ЦПК положенням, згідно з яким право апеляційного оскарження мають також особи, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки ВВР України. — 2006. — № 35. — Ст.303.

До суб'єктів, які мають право апеляційного оскарження, відносяться перш за все, сторони — позивач та відповідач. Оскільки в апеляційному провадженні вирішується питання про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відносно матеріально заінтересованих осіб, то тут, як і в суді першої інстанції беруть участь також дві протилежні сторони, які відстоюють свої інтереси. Особа, яка подає скаргу, в законодавстві деяких зарубіжних країн називається апелянтом. Апелянтом може бути як позивач, так і відповідач, тобто той, хто подав апеляційну скаргу внаслідок непогодження з винесеним судом першої інстанції рішення по справі.

Необхідно відзначити, що в апеляційному провадженні сторони повинні бути тими ж самими, що і в суді першої інстанції. Позивач не вправі в суді апеляційної інстанції пред’явити вимоги до іншої особи, яка не була відповідачем у суді першої інстанції. Відповідач теж не вправі апелювати проти особи, яка не приймала участі у попередньому провадженні.

Відповідно до ст. 26 ЦПК до осіб, які беруть участь у справі слід віднести:

третіх осіб, представників сторін та третіх осіб — в справах позовного провадження;

заявників, інших заінтересованих осіб, їх представників — в справах наказного та окремого провадження;

органів та осіб, яким за законом надано право захищати права свободи та інтереси інших осіб.

Право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції зазначених учасників процесу не викликає сумнівів. Оскільки третя особа з самостійними вимогами має у справі самостійний інтерес, пред’являє самостійні вимоги щодо предмета спору, то вона може користуватися правом оскаржити в апеляційному порядку судове рішення, яким не задоволено в тій чи іншій частині її вимог. Навіть якщо рішення не було оскаржене сторонами, третя особа з самостійними вимогами вправі подати апеляційну скаргу, якщо вважає, що цим рішенням порушені її права.

Треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, також не можуть бути позбавлені права на апеляційне оскарження, оскільки, по-перше, вони мають заінтересованість у справі, по-друге, винесене судом першої інстанції рішення безпосередньо впливає на їх права та обов’язки і в подальшому може мати преюдиціальне значення для ухвалення іншого рішення.

Сторони і треті особи вправі оскаржити рішення суду першої інстанції незалежно від їх участі в судовому засіданні. Головне, щоб вони були допущені судом у процес Гусаров К. В. Апеляційне провадження у цивільному судочинстві (науково-практичний коментар статей 291−300 ЦПК України 2004 р.)., Бюлетень міністерства юстиції України, 2005. — № 5 (43) — С. 49.

До суб'єктів апеляційного оскарження відносяться і правонаступники зазначених вище осіб. Порядок здійснення правонаступництва в суді апеляційної інстанції підкоряється правилам ст. 37 ЦПК, що регламентує загальні правила здійснення правонаступництва. Особливістю процесуального правонаступництва є те, що воно можливе на будь-якій стадії процесу: і в апеляційній, і в касаційній інстанціях (ч.2 ст. 37 ЦПК), причому процес продовжується на тій стадії, з якої правонаступник вступив у справу. Для допуску до участі у справі в якості правонаступника заінтересована особа повинна легітимувати себе в якості учасника процесу і надати відповідні докази, тобто певні документи, які підтверджують перехід до неї матеріальних прав та обов’язків від особи, яку вона замінила в порядку правонаступництва. Якщо правонаступником стала особа, яка не має процесуальної дієздатності (здатності особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді), — їй необхідно призначити представника (ст. 38 ЩІК). Як і при провадженні справи в суді першої інстанції, в апеляційному суді не є об'єктом правонаступництва ті права та обов’язки, що мають особистий характер.

Доцільно приділити особливу увагу аналізу права апеляційного оскарження такого суб'єкта цивільного процесуального права, як судовий представник. Представником може бути будь-яка фізична особа, яка наділена цивільною дієздатністю, і має належним чином оформлені повноваження, згідно зі ст. 42 ЦПК такими документами являються: довіреність фізичної особи; довіреність юридичної особи або документ, що посвідчує службове становище і повноваження керівника; адвокатський ордер або договір, до ордеру адвоката обов’язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій, витяг засвідчується підписом обох сторін договору; свідоцтво про народження дитини чи рішення про призначення опікуном або піклувальником; рішення про призначення охоронцем спадкового майна. Представниками можуть бути і неповнолітні особи, якщо вони у відповідності зі ст. ст. 34, 35 ЦК та ч.3 ст. 29, ст. ст. 242−245 ЦПК набули повну цивільну дієздатність Тертишніков В.І. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Х., 2002. — С.110. Частина 4 ст. 295 ЦПК зазначає, що до апеляційної скарги, поданої представником, додається довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо в справі немає такого документу. Це дає змогу припустити, що на підставі зазначеної норми до суб'єктів права апеляційного оскарження можна віднести і представника, який не приймав участі у розгляді справи, якщо його повноваження на здійснення цих процесуальних дій закріплені у довіреності чи іншому документі, що посвідчує його процесуальні права та обов’язки.

Зазначена вимога не відноситься до законних представників (батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників), які можуть здійснювати від імені особи, яку представляють, всі процесуальні дії, в тому числі самостійно оскаржувати рішення та ухвали суду першої інстанції, що не вступили в законну силу, не маючи на це спеціальної довіреності (ст. 39 ЦПК).

Правила ст. 41 ЦПК, якими встановлено коло осіб, які не можуть бути представниками в суді, розповсюджуються і на стадію перегляду судових рішень і ухвал в апеляційному порядку.

За змістом ст. ст. 3, 28, 29 ЦПК, суб'єктом цивільного процесуального права, в тому числі і суб'єктами права на оскарження судових рішень, є фізичні і юридичні особи. Юридична особа може бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин, якщо вона визнана носієм процесуальних прав та обов’язків, тобто є суб'єктом цивільного процесуального права. Поняття суб'єкта права нерозривно пов’язане з категорією правоздатності, що виникає в юридичної особи одночасно із дієздатністю з моменту реєстрації в установленому законом порядку і припиняється з дня внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб про припинення її діяльності (ст. 80 ЦК) Володимир Примак. Ознаки юридичної особи, її цивільна правосуб'єктність і відповідальність — питання правового зв’язку та взаємної обумовленості. — Юридична Україна. — № 9 — 2003 — с. 20. Процесуальну дієздатність юридична особа реалізує через свої органи, які виражають її волю в межах наданих їм повноважень. Включаючись до цивільного процесу на будь-якій його стадії юридична особа реалізує свою правосуб'єктність, тим самим стає конкретним суб'єктом процесуальних правовідносин — отримує права, обов’язки, можливість їх здійснення. Цивільна процесуальна правосуб'єктність юридичних осіб також охороняється процесуальним законом, і може бути предметом захисту Антонов С. В. Цивільна процесуальна правосуб'єктність як передумова виникнення процесуальних правовідносин за участю юридичних осіб., Держава і право: Юридичні і політичні науки. — 1999 — № 3. — С. 128. Для реалізації правосуб'єктності юридичної особи нею можуть створюватись філії та представництва (ст. 95 ЦК).

Цивільною процесуальною правоздатністю також володіє держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ч.2 ст. 2 ЦК). Вони одночасно володіють і цивільною процесуальною дієздатністю.

Зміст ст. ст. 45, 46 ЦПК дозволяє зробити висновок, що до суб'єктів права апеляційного провадження відносяться: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор та органи державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до глави 4 розділу І ЦПК учасники цивільного процесу розподіляються на дві групи:

а) особи, які беруть участь у справі;

б) інші учасники цивільного процесу.

Частина 3 ст. 26 ЦПК у справах позовного, наказного та окремого провадження, крім сторін, заявників, третіх осіб, їх представників до осіб які беруть участь у справі, також відносять органи та осіб, яким закон надає право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Специфічне місце в цій категорії учасників цивільного процесу належить прокуророві (ст. 45 ЦПК), що обумовлено особливим положенням, яке займають органи прокуратури в системі влади. У відповідності з Конституцією України (ст. ст. 121−123) прокуратура — це самостійний інститут влади, який не належить ні до однієї з її гілок (ст. 6 Конституції). Прокурор здійснює в суді представництво інтересів громадянина або держави, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу (ч.2 ст. 45 ЦПК, ст. 36−1 Закону України «Про прокуратуру») Вісник Верховної Ради України. — 2001. — № 44. — С.233. Представляючи інтереси громадян чи держави, прокурор реалізує конституційні положення закріплені в ст. ст. 3, 13, ч.2 ст. 121 Конституції України, у відповідності з якими держава повинна забезпечувати захист прав і свобод громадян. Відповідно до вимог ч.2 ст. 3, ст. 13, ч.1 ст. 45, ст. ст. 46, 292 ЦПК прокурору належить право апеляційного оскарження судових рішень у цивільних справах.

От як бачимо, право апеляційного оскарження законодавець надав, окрім матеріально заінтересованих осіб, також прокуророві, який подає апеляційну скаргу на неправосудне, з його точки зору, рішення.

У відповідності до положень ч.2 ст. 45 ЦПК прокурор має право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду (тобто порушити функціональну діяльність апеляційної інстанції по перевірки рішень суду першої інстанції).

Таким чином, зважаючи на те, що соціально незахищені громадяни не мають можливості самостійно захищати свої права шляхом оскарження судових рішень (у зв’язку з матеріальним становищем не можуть звернутися до послуг адвоката, самостійно написати скаргу, яка б відповідала нормам ЦПК, не можуть сплатити судовий збір тощо), прокуратура допомагає їм, звертаючись за наявності підстав з апеляційними скаргами до суду.

Для здійснення права на апеляційне оскарження, крім розглянутих передумов, до яких відносяться об'єктивні та суб'єктивні передумови, необхідно також дотримання формальних передумов. До яких відноситься відповідність апеляційної заяви та апеляційної скарги, як за формою, так і за змістом, певним вимогам, які визначені ст. 295 ЦПК України.

Звернення до суду за захистом порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу відображується у формі і змісті апеляційної скарги. Складання апеляційної скарги — це один із основних способів оскарження судових рішень, які не набрали законної сили, в суд вищої інстанції (апеляційному суді). Апеляційна скарга — це встановлена законом форма звернення до вищестоящого суду за новим розглядом справи по суті, продовження процесу першої інстанції, сконцентрованому на тому ж предметі і тих же правовідносинах між сторонами по спірній справі Тертишніков В.І. Цивільний процес: Конспект лекцій. — Х.: Консул, 2002. — С.239. Додержання процесуальної форми та змісту апеляційної скарги є однією з обов’язкових вимог цивільного процесуального законодавства. Зокрема ст. 295 ЦПК визначає форму та зміст апеляційної скарги.

У апеляційній скарзі повинні бути вказані відомості про найменування апеляційного суду, до якого подається апеляційна скарга, на вимогу ст. 291 ЦПК; ім'я (найменування) особи, яка подає апеляційну скаргу, її місце проживання чи місцезнаходження; ім'я (найменування) осіб, які беруть участь у справі їх місце проживання або місцезнаходження. Повинно також вказуватись дата подання заяви про апеляційне оскарження, а також дата подачі апеляційної скарги разом з підписом особи, яка її подала.

В апеляційної скарги далі слід вказати: в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин).

Згідно з п. 6 ч.2 ст. 295 ЦПК в апеляційній скарзі можуть бути вказані нові обставини, що підлягають встановленню, докази, що підлягають дослідженню чи оцінці, дослідження поважності причин не надання доказів в суд першої інстанції. Це пояснюється тим, що в суді апеляційної інстанції справи розглядаються за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції (ч.1 ст. 204 ЦПК). Відповідно до ч.2 ст. 303 ЦПК, апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

В апеляційній скарзі не можуть бути вказані вимоги, не заявлені в суді першої інстанції, так як відповідно до ч.1 ст. 303 ЦПК, при розгляді справи в апеляційному порядку суд перевіряє законність та обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції.

В резолютивній частині апеляційної скарги повинно бути вказано клопотання та вимоги апелянта, перелік документів, що додаються.

Відповідно до ст. 299 ЦПК, особи, які не подали апеляційної скарги мають право приєднатись до заявленої апеляції особи, на стороні якої вони виступали. До апеляційної скарги можуть також приєднатись і особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Заяву про приєднання можна подати в межах строку апеляційного оскарження, але до початку розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Законом не встановлена певна форма до заяви про приєднання, вважаю, що її оформлення повинно відповідати ст. 295 ЦПК.

До скарги додаються копії заяви, скарги та інші письмові матеріали, відповідно до кількості осіб, що беруть участь у справі.

Однією з передумов є зміст апеляційної скарги прокурора, тобто сутність його звернення до вищого суду. Головною частиною скарги є:

1) посилання прокурора на наявність порушених, не поновлених чи недостатньо захищених судом першої інстанції прав, свобод та законних інтересів громадян чи держави, а також (чи) на наявність підстав вважати, що рішення місцевого суду не може набрати законної сили, оскільки поставлено некомпетентним судом та (чи) з порушенням процедури провадження в справі;

2) визначення, в якому обсязі оскаржується рішення суду першої інстанції (повністю або частково);

3) суть зверненої до апеляційного суду вимоги прокурора Руденко М. Прокурор у цивільному процесі України. — Юридичний журнал. — 2005. — № 10(40).- С. 104.

Також слід мати на увазі, що законом передбачена письмова форма апеляційної скарги. До того ж, текст даних процесуальних документів має бути написаний грамотно, без орфографічних помилок з дотриманням стилістики офіційних документів Перунова О. М. Форма і зміст апеляційної скарги. — Право і безпека. — 2004. — № 3. — С.129.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що вищевикладені передумови апеляційного оскарження являються невід'ємною частиною права на апеляційне оскарження, яке виникає лише при наявності об'єктивних, суб'єктивних та формальних передумов апеляційного оскарження, що передують виникненню права на апеляційне оскарження.

2.2. Суд, як спеціальний суб'єкт апеляційного провадження

Під межами розгляду справи судом апеляційної інстанції слід розуміти об'єм, межі, в яких відбувається перевірка (перегляд) вищестоящим судом рішення, ухвали суду першої інстанції, ступінь втручання в дані процесуальні документи, встановлені законом можливості зміни положення особи, яка подала апеляційну скаргу Шакірянов А.В. Межі розгляду справи судом апеляційної інстанції. — Адвокатська практика. — 2004. — № 1. — С. 27.

В залежності від прийнятої концепції апеляційного провадження рішення, ухвала можуть перевірятись в повному об'ємі або в об'ємі вимог, вказаних в апеляційній скарзі. Але в даному випадку слід розрізняти повну та неповну апеляцію.

Під повною апеляцією слід розуміти перегляд судових рішень і ухвал в повному об'ємі. А при неповній апеляції передбачається перегляд судових рішень і ухвал суду першої інстанції в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Принцип неповної апеляції закріплений в ст. 303 ЦПК України, відповідно до якої встановлено, що апеляційна інстанція перевіряє законність та обґрунтованість судового рішення та ухвали в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, тому право зміни рішення, ухвалу чи ухвалення нового належить апеляційному суду лише в межах оскаржуваної частини рішення.

Перевірка обґрунтованості, законності рішення, ухвали суду першої інстанції, а це є суттю суду другої інстанції, в суді апеляційної інстанції можлива лише при наявності скарги процесуальної передумови для порушення апеляційного провадження, повторного розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції не може не врахувати дані вимоги, тому повинен перевіряти законність та обґрунтованість рішень та ухвал суду першої інстанції виходячи з вимог, заявлених в апеляційній скарзі чи запереченнях на них.

Чинне законодавство містить норми, які дають підстави апеляційній інстанції переглядати тільки ту частину рішення, яка оскаржується.

Законодавчо встановлено, що в апеляційній скарзі не можуть міститись вимоги, не заявлені в суді першої інстанції.

Тим самим законодавець для сторін, інших осіб, що беруть участь у справі, встановлює межі розгляду справи в апеляційній інстанції, предмет доказування по справі суду апеляційної інстанції не може відрізнятись від предмету доказування суду першої інстанції.

Але на реалізацію принципу публічності апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.

Якщо за межами доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження перевіряє справу в повному обсязі (ч.4 ст. 303 ЦПК), тобто застосовується принцип повної апеляції.

У всіх інших випадках наявність в скарзі вимог, не заявлених суду першої інстанції, являється передумовою для залишення справи без руху, з наданням терміну для виправлення недоліків. У випадку невиконання даних вимог, апеляційна скарга повертається особі, яка подала скаргу.

Враховуючи ці обставини самими сторонами, їх вимогами, зазначеними в скаргах, визначаються межі розгляду (перегляду) справи в апеляційній інстанції. Ця обставина зобов’язує суд контролювати, а сторони по справі строго виконувати вимоги, які містяться в ст. 295 ЦПК відносно змісту апеляційних скарг, для того щоб виключити які б то не були сумніви у визначені судом предмету розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Питання про межі розгляду справи в апеляційній інстанції, про визначення його меж знаходиться в безпосередньому зв’язку з правилом заборони повороту на гірше.

Таким чином, при встановленні порушень закону судом першої інстанції, які призвели до неправильного застосування норм матеріального або порушення норм процесуального права, суд апеляційної інстанції може вийти за межі заявлених в апеляційній скарзі вимог. Даний підхід підтверджує взаємозв'язок з правилом — заборони звороту до гіршого.

На основі цього правила апеляційною інстанцією не оскаржена частина рішення не розглядається, перевіряється тільки оскаржувана частина рішення чи ухвали, змінити, відмінити не оскаржувану частину рішення або ухвали апеляційна інстанція буде не вправі.

По-друге, в сферу діяльності суду апеляційної інстанції входить дослідження доказів, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, ненадання яких до суду першої інстанції було обумовлено поважними причинами.

Зміст діяльності суду апеляційної інстанції спрямовано на забезпечення законності та обґрунтованості рішень та ухвал місцевих судів та виправлення судових помилок.

Повноваження суду апеляційної інстанції - це сукупність його прав на здійснення встановлених законом процесуальних дій щодо перевірки законності та обґрунтованості рішення, ухали, що не набрало законної сили і є предметом перевірки за апеляційною скаргою. Ст. 303 ЦПК передбачає, застосування принципу неповної апеляції, що передбачає межі застосування апеляційним судом своїх повноважень. Повноваження суду апеляційної інстанції закріплені у ст. 307 ЦПК, в якій вказаний їх перелік, спрямований на визначення юридичної долі судового акта, який переглядається. Перелік зазначених повноважень є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає Гузь Л.Є. Апеляційне та касаційне провадження. Теорія, проблеми та практика застосування судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій. — Вид. 1-е. — X.: Медіа гр. -2003. -С. 166.

Стаття 307 ЦПК передбачає повноваження апеляційного суду при перегляді ним рішення та ухвали суду першої інстанції. Слід зазначити, що повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду рішення більш розширені, ніж повноваження, якими наділений вказаний судовий орган при перегляді судових ухвал. Це зумовлюється тим, що в разі винесення ухвали справа по суті не вирішується, і тому як правило, скасування останньої відбувається тільки при порушенні місцевим судом при винесенні ухвали норм процесуального права.

Зазначені у ст. 307 ЦПК повноваження суду апеляційної інстанції можна поділити на чотири групи, до яких відносяться:

1. повноваження, при реалізації яких апеляційний суд залишає оскаржуване рішення без змін, апеляційну скаргу — без задоволення;

2. повноваження, які реалізуються при скасуванні рішення суду першої інстанції та ухвалені нового рішення або при зміні рішення чи ухвалені нового рішення;

3. повноваження, при яких апеляційний суд скасовує рішення суду першої інстанції і закриває провадження по справі або залишає заяву без розгляду.

Апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права (ст. 308 ЦПК).

Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до ч.4 ст. 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановлені суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно врахувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були дослідженні в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставин, які мають значення для вирішення справи Відомості Верховного Суду України. — 2010. — № 1.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. В юридичній літературі зазначається, що норму процесуального права щодо заборони скасування правильного і справедливого по суті рішення з одних лише формальних міркувань не можна розширено тлумачити. Так, рішення суду слід залишати без змін за наявності зазначених порушень закону, які були усунуті при розгляді справи судом першої інстанції, або ж таких, які можуть бути виправлені судом першої чи апеляційної інстанції. Це стосується випадків, коли такі недоліки не приводять до порушення основних принципів цивільного процесуального права, охоронюваних законом прав та інтересів осіб, які приймають участь у справі. Крім того, такими недоліками можуть бути: сплата судового збору після відкриття цивільної справи, відсутність у позовній заяві підпису позивача (коли він брав участь у справі та підтримував підпису свої вимоги), відсутність підпису в журналі судового засідання секретаря або судді, помилки у визначенні даних про сторони, не обговорення відводу, коли підстави для цього відсутні Шевчук П.І. Апеляційне та касаційне оскарження судових рішень: Наук.-практ. коментар. — К.: МАУП, 2002. — С. 96.

Аналіз судової практики показує, що в основному суди першої інстанції допускають порушення п. 3 ст. 307 чинного ЦПК України. Наприклад, Рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 11 червня 2003 р. задоволений позов «Харківкомунпромвод» до гр. Л. про стягнення 470 грн. Скасовуючи рішення суду першої інстанції і направляючи справу на новий розгляд, Апеляційний суд Харківської області в ухвалі від 10.05.05 р. вказав, що справа розглянута без відповідача і будь-яких відомостей про вручення йому повістки у справі немає.

У випадку, якщо рішення суду першої інстанції містить недоліки, які не є підставою для його скасування чи зміни (наприклад, порушення строків провадження у справі до судового розгляду чи строків розгляду справи), то суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення, ухвали без змін. В останньому випадку судом апеляційної інстанції може бути вказано на допущені судом недоліки у спеціально винесеній окремій ухвалі.

Стаття 309 визначає підстави для скасування рішення місцевого суду і ухвалення нового рішення або зміни останнього. Крім того, вказана норма визначає одну з вищезазначених груп повноважень апеляційного суду. Надання законодавцем таких повноважень судам апеляційних інстанцій обумовлюється прагненням до ефективного захисту цивільних прав у суді та направлене проти формалізму і тяганини у правосудді.

Зазначені повноваження реалізуються у нижченаведених випадках: при неповному з’ясування судом обставин, що мають значення для справи. Застосування цього повноваження пов’язане з неправильним визначенням судом першої інстанції предмета доказування — сукупності матеріально-правових та процесуально-правових фактів. Реалізація вказаної підстави для скасування рішення суду першої інстанції може мати місце у випадку неякісної підготовки справи до судового розгляду. Скасування рішення по зазначеній підставі може мати місце також при не з’ясуванні доказових фактів, які мають значення для правильного розгляду цивільної справи. Скасовуючи рішення у зв’язку з неповним з’ясуванням обставин, що мають значення для справи, суд апеляційної інстанції повинен дати оцінку тому, яке значення для винесення рішення могло б мати встановлення того чи іншого факту. Якщо встановлення такого факту не могло привести суд до іншого кінцевого висновку, то рішення суду першої інстанції не має скасовуватись.

У разі недоведеності обставин, які мають значення для справи, які суд вважає встановленими. Застосування цього повноваження є наслідком недостатності доказів. До висновку про недоведеність обставин, що мають значення для справи, суд апеляційної інстанції приходить у випадках, коли в нього є сумніви в достовірності доказів, їх повноті, правильності даної їм оцінки. Висновок про доведеність чи недоведеність обставин, що мають значення для справи, можливий лише на підставі оцінки доказів. Доказова діяльність суду апеляційної інстанції, перш за все складається з перевірки правильності їх оцінки судом першої інстанції.

Викладене дозволяє визначити відмінні риси розглянутих підстав для скасування рішення суду першої інстанції і ухваленням нового рішення по суті позовних вимога бо зміні рішення в апеляційному порядку. Необґрунтованість судового рішення у вигляді недоведеності обставин, що мають значення для справи від такого виду необґрунтованості, як неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, полягає в тому, що в першому випадку суд першої інстанції, правильно визначивши предмет доказування та визначивши істотні по справі обставини (юридичні факти матеріального права), не навів достатньо доказів їх існування. У другому ж випадку суд поряд з неповним з’ясуванням обставин справи не визначив предмет доказування по цих обставинах Гусаров К. В. Повноваження суду апеляційної інстанції за правилами ЦПК України 2004 р. — Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2005. — № 12 (50). — С. 27.

Підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або заміни рішення є неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи.

Також, підставами для скасування рішення суду першої інстанції є порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованим, якщо:

а) застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини;

б) не застосовано закон, який підлягає застосуванню. При характеристиці зазначених випадків порушення чи неправильного застосування норм матеріального права необхідно враховувати наступне: порушення норм матеріального права, яке проявляється у незастосуванні закону, що підлягає застосуванню, або у застосуванні закону, який не підлягає застосуванню, не завжди можливо чітко розрізнити. Тому для їх розмежування необхідно мати на увазі, що у випадку застосування закону, який не підлягає застосуванню, суд помилково до відносин сторін застосовує не той закон, який повинен бути застосований; суд при вирішенні правового спору не застосовує в повному обсязі норми матеріального права та виносить рішення, яке суперечить діючому законодавству.

Наступне повноваження суду апеляційної інстанції міститься у скасуванні рішення повністю або у залишенні заяви без розгляду. Згідно із змістом ст. 310 ЦПК, рішення суду підлягає скасуванню в апеляційному порядку із закриттям провадження по справі або з залишенням заяви без розгляду з підстав, зазначених у ст. ст. 205, 207 ЦПК, тобто з правилами встановленими законодавством для вчинення цих процесуальних дій судом першої інстанції. У випадку закриття провадження по справі дана справа повторно розглядатись не може (ст. 206 ЦПК). У випадку, якщо заява залишена без розгляду, воно може бути розглянуте повторно (ст. 207 ЦПК).

Вважаю, що всі підстави скасування рішення із закриттям провадження по справі можна поділити на три групи:

1. складають підстави, які свідчать про помилку суду у зв’язку з відсутністю у позивача права на судовий захист по даній справі;

2. підстави підґрунтям яких є принцип диспозитивності цивільного процесу (відмова позивача від позову в разі прийняття її судом, укладання сторонами мирової угоди при умові визнання останньої судом);

3. випадки вибуття сторони із процесу, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Повноваження на скасування рішення з наступним закриттям провадження по справі чи залишення заяви без розгляду вникають при наявності відповідних порушень процесуального закону на відміну від повноважень суду на ухвалення нового рішення або зміну раніше ухваленого рішення, яке реалізується у зв’язку із порушенням норм матеріального права.

Закриття провадження по справі судом апеляційної інстанції має певні наслідки: сторони та інші учасники судового процесу повертаються в те положення, в якому вони знаходилися до пред’явлення позову; наступає поворот виконання рішення суду першої інстанції (у випадку, коли закон допускає негайне виконання судового рішення); повторне пред’явлення тотожного позову неможливе.

Якщо судом першої інстанції ухвалено законне і обґрунтоване рішення, але після цього відбулася смерть фізичної особи чи ліквідація юридичної особи — сторони в спірних правовідносинах, що не допускає правонаступництва, — то в цих випадках судом апеляційної інстанції не можуть застосовуватись повноваження, спрямовані на закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду.

Повноваження суду апеляційної інстанції при перегляді ухвали суду першої інстанції - це сукупність його прав на здійснення встановлених законом процесуальних дій щодо ухвали, яка не набрала законної сили і є предметом перевірки за апеляційною скаргою.

На відміну від повноважень щодо розгляду апеляційної скарги на рішення місцевого суду, де підставою для скасування останнього може бути порушення та неправильне застосування норм матеріального права, — підставою для скасування судової ухвали може бути тільки порушення чи неправильне застосування норм процесуального права.

Стаття 311 ЦПК містить положення, згідно з якими повноваження апеляційного суду доцільно поділити на три групи:

1. суд апеляційної інстанції відхиляє скаргу і залишає ухвалу без змін у випадку дотримання місцевим судом вимог закону при її постановленні;

2. повноваження суду апеляційної інстанції щодо зміни або скасування ухвали і постановлення ухвали у випадках: коли суд першої інстанції постановив ухвалу з порушенням норм процесуального права чи помилково сформував суть процесуальної дії чи підстав, її застосування;

3. апеляційний суд скасовує ухвалу і передає на новий розгляд до суду першої інстанції, якщо суд першої інстанції порушив порядок постановлення ухвали; якщо ухвала винесена неповноважним суддею (наприклад, ухвала винесена суддею, який вже розглядав дану справу в суді першої інстанції і рішення по справі було скасоване); якщо ухвала була постановлена до розгляду справи в стадії судового розгляду чи хоча б до розгляду його в попередньому судовому засіданні.

Слід також зазначити, що ЦПК вказує перелік підстав для скасування ухвал і передачі її на новий розгляд до суду першої інстанції. Такими підставами являються: неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання (ст. 311 ЦПК України).

2.3 Особливості апеляційного розгляду цивільних справ та його наслідки

За результатами розглянутої в апеляційному порядку справи суд ухвалює рішення або постановляє ухвалу. Ними є постанови суду апеляційної інстанції, у яких даються відповіді на апеляційні скарги суб'єктів права апеляційного оскарження з приводу наслідків нового (повторного) розгляду і вирішення цивільної справи, перевірки з фактично та правової сторони рішення, ухвали суду першої інстанції, що не набрало законної сили, їх обґрунтованості і законності Безлюдько І.О., Бичкова С. С., Бобрик В.І. Цивільне процесуальне право України: Навч. посібник /За ред. Бичковою С. С. — К.: Атіка, 2006 р., С. 312.

Рішення і ухвали суду апеляційної інстанції ухвалюються чи постановляються іменем України після розгляду справи за апеляційною скаргою в нарадчій кімнаті, де ніхто не має права перебувати, крім колегії у складі трьох суддів, яка розглядає апеляційну скаргу. Це правило забезпечує вільне обговорення доводів скарги та виключає можливість стороннього впливу на суддів при ухваленні ними рішення або постановлення ухвали, які приймаються більшістю голосів і підписуються всім складом суду, який розглядав справу. Суддям заборонено оголошувати міркування, які були висловлені в нарадчій кімнаті (ст. ст. 19, 196, 313 ЦПК). У випадку незгоди з рішенням/ухвалою, суддя має право викласти письмово свою думку, яка підшивається до справи.

Апеляційний суд ухвалює рішення тільки у разі скасування, зміни чи ухвалення нового рішення (ч.2 ст. 314 ЦПК), а згідно з п. п. 1−6 ч.1 ст. 314 ЦПК, постановляє ухвалу у випадках,

— відхилення апеляційної скарги і залишення рішення суду без зміни;

— скасування рішення, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції;

— скасування рішення суду із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду;

відхилення апеляційної скарги і залишення ухвали без зміни;

зміни ухвали суду першої інстанції;

— скасування ухвали та вирішення питання по суті.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції визначено в ст. 315 ЦПК України. Відповідно елементи змісту, що поєднані найближчою метою згруповані в чотири частини: вступну, описову, мотивувальну та резолютивну.

У вступній частині ухвали зазначається: час і місце її постановлення, найменування суду; прізвища та ініціали головуючого і суддів; прізвище та ініціали секретаря судового засідання; найменування справи та повні імена (найменування) осіб, які беруть участь у справі; вказівка, в якому засіданні відкритому чи закритому — розглядалась справа.

Описова частина ухвали апеляційної інстанції має містити зміст вимог апеляційної скарги і судового рішення суду першої інстанції, викладених у стислій, але вичерпній формі. В цій частині ухвали також зазначаються узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу; узагальнені доводи та заперечення інших осіб, які беруть участь у справі; обставини, встановлені судом першої інстанції.

Ухвала суду апеляційної інстанції повинна бути мотивованою. Мотивувальна частина ухвали — це її аналітична система, що є основою для висновків суду апеляційної інстанції щодо законності, обґрунтованості оскаржуваного судового рішення, та свідчить про якість перевірки. Викладення мотивів визначає, як судом оцінені докази, чим керувався суд при вирішенні справи, чому дійшов саме до такого висновку, має велике значення як для учасників процесу, так і для суду апеляційної інстанції, робить ухвалу суду переконливою. Відповідно до п. 3 ч.1 ст. 315 ЦПК в цій частині зазначаються мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався. Мотиви мають бути ретельно аргументовані, спиратись на матеріали, наявні в справі, нові докази.

Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції зазначає мотиви цього. Дійшовши висновку щодо необхідності скасування рішення суду першої інстанції і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, в ухвалі зазначають, які порушення закону були допущені судом першої інстанції.

В резолютивній частині ухвали, що є завершальною, суд у точній відповідності до своїх повноважень, визначених ст. 307 ЦПК, має коротко і чітко сформулювати свій кінцевий висновок щодо наслідків розгляду апеляційної скарги. Як при скасуванні рішення, так і при залишенні його без змін в резолютивній частині ухвали слід зазначити, рішення якого суду і в якій справі скасовується або залишається без змін. Також має міститись вказівка щодо розподілу судових витрат, строку і порядку набрання ухвалою законної сили та щодо права на її оскарження. Крім того, якщо оскаржуване рішення вже виконане (ст. 306 ЦПК), суд апеляційної інстанції у разі скасування рішення із закриттям провадження по справі, залишенням позову без розгляду має зазначати в резолютивній частині про поворот виконання (ст. 380 ЦПК).

За змістом рішення має відповідати правилам ст. 316 ЦПК України. За загальними вимогами воно також складається зі вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин.

Стосовно вимог до вступної частини рішення, то вони такі самі, як в ухвалі суду апеляційної інстанції Чорнооченко С.І. Цивільний процес. Вид. 2-ге, перероб. Та доп.: Навч. посібник. — К.: Центр навч. літерат. — 2005 р. — С. 244.

В описовій частині коротко вказуються зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції, стисло зазначається зміст вимог апеляційної скарги, викладаються узагальнені доводи особи, яка подала скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших осіб, які беруть участь у справі.

У мотивувальній частині наводяться всі міркування суду апеляційної інстанції, на яких ґрунтується рішення у справі: мотиви зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового; встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини. Мотивувальна частина місить також опис підстав задоволення вимог: чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулась до суду. Необхідним атрибутом цієї частини є посилання на закон, на основі якого вирішено справу, з зазначенням статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту, а також процесуальний закон, яким суд керувався.

У резолютивній частині рішення зазначаються: висновок апеляційного суду про зміну чи скасування рішення, задоволення або відмову в позові повністю чи частково; висновок суду апеляційної інстанції по суті позовних вимог: розподіл судових витрат, строк і порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження. Вказується про поворот виконання за умов, передбачених ст. 380 ЦПК, у разі негайного виконання рішення суду першої інстанції, а також у випадку виконання рішення, якщо пропущений строк апеляційного оскарження було поновлено.

Якщо суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову в позові повністю, у резолютивній частині рішення має зазначатись, кому саме, в чому і проти кого суд відмовляє. Якщо позовні вимоги задоволено частково, то має бути зазначено, які вимоги задоволені і в чому відмовлено. З метою запобігання незрозумілостей при виконанні рішення у резолютивній частині зазначається точне і повне найменування організації, прізвище, ім'я по батькові громадян, відносно яких суд вирішив питання.

Постановлена ухвала, ухвалене рішення суду апеляційної інстанції проголошуються за правилами, передбаченими ст. 218 ЦПК, згідно з якою рішення суду або проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків передбачених ч.3 ст. 6 ЦПК, ст. ст. 218, 317 ЦПК; головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження; в разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, суд зобов’язаний повідомити коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитись з повним рішенням суду.

Рішення і ухвала апеляційного суду вступають в законну силу з моменту проголошення (ст. 319 ЦПК). Дане положення також закріплене в ч.1 ст. 223 ЦПК, яка передбачає, що у випадку подачі апеляційної скарги рішення, якщо воно не скасоване, вступає в законну силу після розгляду справи апеляційним судом. Рішенню, яке набуло законної сили, притаманні такі ознаки як неопровержімість, виключність, преюдиціальність, виконавчість, загальнообов’язковість (ст. 223 ЦПК) Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс: Підручник. -К Видавничий дім «Ін Юре». — 2005. — С. 291. Разом з тим ч.2 ст. 318 ЦПК встановлює виключення з принципу неопровержімості вступу в законну силу рішення чи ухвали суду апеляційної інстанції. Згідно з ст. 308 ЦПК, якщо апеляційні скарги на рішення суду чи ухвалу суду першої інстанції були подані в установлені ЦПК строки, але поступили після закінчення апеляційного розгляду справи чи коли строки на подачу апеляційної скарги в зв’язку з пропуском їх по поважним причинам були відновлені чи продовжені і особа, яка подала апеляційну скаргу, не була присутня при розгляді справи; апеляційний суд в залежності від обґрунтованості апеляційної скарги може скасувати своє рішення чи ухвалу Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар /Червоний Ю.С., Волосатий Г. С., Єрмолаєва В.О. та ін. — X.: «Одіссей», 2007. — С. 587.

Відповідно до ст. 320 ЦПК апеляційний суд може постановити окрему ухвалу в разі виявлення при розгляді справи порушення закону та причин, які сприяють порушенню законності і направити цю ухвалу відповідним особам та органам для вжиття необхідних заходів по усуненню цих причин. На протязі місяця від дня отримання окремої ухвали суд, який її виніс, повинен бути повідомлений про вжиті заходи. Про необхідність більш повного виявлення причин і умов, які сприяли виникненню цивільних правопорушень і на необхідність реагувати на порушення законності шляхом постановлення окремих ухвал звертає увагу судів п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008р. № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку». Попередження і усунення випадків порушення законності являється метою окремих ухвал суду. Вона безпосередньо пов’язана з цілями правового регулювання і з цілями будь-якого провадження, яке повинне сприяти укріпленню правопорядку і законності, попередженню правопорушень, формуванню поваги до закону та суду.

Апеляційний суд на відміну від суду першої інстанції, має право постановити окрему ухвалу не тільки у випадку виявлення при розгляді справи фактів порушення законності і правопорядку окремими особами чи органами, але має право також постановити окрему ухвалу, в які вказати порушення норм права і помилки, які допустив суд першої інстанції, котрі не являються підставою для скасування рішення чи ухвали суду першої інстанції (наприклад, якщо суд першої інстанції значно порушив строки призначення справи до розгляду).

Судові рішення апеляційного суду оформляються, видаються або надсилаються в порядку, передбаченому ст. ст. 222, 321 ЦПК. Так, судові рішення і ухвали апеляційного суду оформляються і видаються особам, що брали участь у справі, на їх вимогу не пізніше п’яти днів з дня проголошення рішення, ухвали, а особам, що брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні - на протязі того ж терміну висилаються копії судового рішення, ухвали наказним листом з повідомленням про вручення. Копії судових рішень, ухвал апеляційного суду повторно видаються судом першої інстанції, де знаходиться на зберіганні справа.

Слід також звернути увагу на те, що у випадку скасування апеляційним судом оскаржуваного рішення суду першої інстанції, підсумки і мотиви, по яким скасовано рішення, викладеш в ухвалі суду апеляційної інстанції обов’язкові для суду першої інстанції при новому розгляді справи. Зважаючи на цю обставину, після закінчення апеляційного провадження справа в семиденний термін направляється до суду першої інстанції, який розглядав оскаржуване рішення чи ухвалу.

цивільний апеляційний касація оскарження

РОЗДІЛ 3. КАСАЦІЙНИЙ ПЕРЕГЛЯД ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ

3.1 Об'єкти, суб'єкти касаційного оскарження

Право на касаційне оскарження судових рішень є важливою гарантією захисту прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у справі. Це право на порушення провадження у суді касаційної інстанції щодо перевірки законності рішень і ухвал суду, що набрали законної сили. Це гарантоване Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право на ефективний правовий захист у відповідному національному органі, а точніше є складовою забезпечення таких прав. Тобто касаційна інстанція покликана перевіряти законність оскаржених рішень суду першої та апеляційної інстанцій та своєчасно усувати помилки і порушення у роботі судів з розгляду цивільних справ.

Із прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. досить суттєво укріпився та поглибився принцип диспозитивності при здійсненні права на касаційне оскарження. Адже раніше перевірка рішень і ухвал судів першої та апеляційної інстанції проводилась у порядку нагляду, при якому касаційне провадження не завжди розпочиналося з ініціативи зацікавлених осіб, а скоріше за бажанням вищих наглядових інстанцій суду й прокуратури, які начебто мали турбуватись про те, щоб не існувало жодного судового рішення, винесеного з порушенням закону. При чому, при розумінні поняття «зацікавлені особи», слід відносити до них сторін та інших осіб, які брали участь у справі, чи тих, інтереси яких зачіпаються рішенням суду. То з прийняттям цього закону зацікавлені особи самі можуть розпоряджатися своїми правами при розгляді справи у суді, в першу чергу самостійно вирішувати питання стосовно того, чи подавати касаційну скаргу, чи ні.

Взагалі питання про суб'єктів касаційного оскарження має важливе значення. Саме в результаті їхньої діяльності може виникнути касаційне провадження з перевірки законності судових рішень. Для того, щоб стати суб'єктом касаційного провадження, особа має володіти правом на касаційне оскарження — це гарантоване державою право особам, які брали участь у справі та їх правонаступникам і особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи та обов’язки на можливість звернення до суду касаційної інстанції з метою перевірки законності рішень суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку та рішень, ухвал апеляційного суду, що набрали законної сили Цивільний процес України: підручник/ P.M. Мінченко, і.В. Андронов [та ін.]; за ред. P.M. Мінченко, І.В. Андронов. — X.: Одіссей, 2012. — С 398.

На сьогоднішній день право на касаційне оскарження мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки Цивільний процесуальний кодекс України: за станом на 21 лютого 2012р. // Відомості Верховної Ради України. — 2004, № 40−41,42, ст. 492. -Ст. 324. Тлумачення цього положення дозволяє сформулювати тезу про те, що процесуальне становище суб'єкта касаційного оскарження, визначається характером його юридичної зацікавленості і процесуальними юридичними зв’язками з іншими учасниками процесу. Суб'єктом права касаційного оскарження є особа, яка має можливість вимагати у держави виконання її юридичного обов’язку щодо встановлення та забезпечення ефективного порядку касаційного перегляду справи, а цей обов’язок містить в собі проведення касаційного розгляду справи у відкритому режимі з повідомленням всіх осіб, які мають юридичний інтерес; надати учасникам касаційного провадження можливість висловити власні доводи і пояснення щодо підстав, що стосуються касаційного перегляду справи, і обґрунтувати їх.

Беручи участь в судовому процесі, суб'єкти касаційного оскарження прагнуть довести до відома суду порушення норм законодавства судами першої та/або апеляційної інстанції, щоб виключити можливість незаконного настання невигідних для себе правових наслідків. Суб'єкти оскарження рішень, що вступили в законну силу, ініціюють додаткову перевірку судових актів, аргументуючи скаргу переконливими доводами про допущені нижчестоящими судами істотні порушення норм матеріального чи процесуального права. Також слід відмітити, що цивільне процесуальне законодавство не містить обов’язку для вступу в справу суб'єктів права касаційного оскарження, а надає їм таке право.

Для більш зручного розуміння питання про суб'єктів, які мають право ініціювати касаційне провадження, можна їх згрупувати наступним чином: сторони (позивач та відповідач); інші особи, які беруть участь у справі (треті особи, як ті, що заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору, так і ті, що не заявляють таких вимог; представники сторін та третіх осіб; особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб); особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, і які мають відповідну цивільну процесуальну правосуб'єктність.

Таким чином право на касаційне оскарження належить, насамперед, особам, які брали участь у справі і для їх детального розгляду слід звернутися до Загальних положень Цивільного процесуального кодексу України. Перелік цих осіб міститься у ст. 26 відповідного кодексу, до яких відносяться сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, у справах також можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. При чому сторони мають право на касаційне оскарження незалежно від їх особистої участі під час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанції. Слід також зазначити, що сторони (позивач і відповідач) мають самостійне право на касаційне оскарження рішення суду і в тих випадках, коли в справі беруть участь кілька позивачів або відповідачів — співучасників або коли судом здійснена заміна неналежної сторони. Якщо позивач не погоджується на заміну відповідача і суд притягає до участі в справі іншу особу як співвідповідача, обидва відповідачі вправі оскаржити рішення в касаційному порядку. Таким же правом користуються і процесуальні правонаступники сторін та інших осіб, які беруть участь в справі, коли за законом таке правонаступництво може мати місце та коли правонаступництво виникло до набрання судовим рішенням чинності. В такому разі всі вчинені дії до вступу правонаступника, є обов’язковими для нього так само, як вони були обов’язковими для особи, яку він замінив.

Право касаційного оскарження судових рішень надано також третім особам як з самостійними, так і без самостійних вимог, а також заявникам і заінтересованим особам у справах наказного та окремого провадження.

Відповідним правом володіють також і представники сторін та третіх осіб. Адже оновлення і розвиток існуючих галузей права, які інтенсивно змінюються та ускладнюються, поява нових категорій справ зумовлює складнощі у їх застосуванні, особливо особами, які не знають тонкощів нормативно-правових актів. У цих умовах необхідність у професійному представництві є особливо помітною, тому все більшого значення набуває представництво, що здійснюється кваліфікованими юристами на договірних засадах. Інститут представництва відіграє значну роль у системі процесуально-правових відносин, щодо захисту прав та законних інтересів осіб, які беруть участь у справі Чванкін С. А. Представництво юридичних осіб у цивільному процесі // Часопис цивілістики. Науково-практичний журнал. — 2010. Вип. 9. — С 31. На сьогоднішній день більшість спорів розглядаються судом за Ініціативою та участю представників. Так відповідно до ст. 38 Цивільного процесуального кодексу України, сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Інститут процесуального представництва відповідає положенням ст. 59 Конституції України, яка передбачає право кожного на правову допомогу. Таким чином представництво в цивільному процесі є можливим при розгляді будь-якої справи на всіх стадіях процесу, метою якого є надання правової допомоги особі, яку він представляє та суду у встановленні обставин справи. Але треба враховувати, що право подання касаційної скарги може бути обмеженим правовою природою здійснюваного представництва, тобто відповідно до самого змісту довіреності, строком дії договору доручення чи іншими особливостями. Так на практиці трапляються випадки, коли суддя не приймає скаргу, подану договірним представником. Такі дії можуть бути визнаними правильними лише в тих випадках, коли скарга підписана представником, який не має на це спеціального уповноваження. Отже до касаційної скарги, підписаної представником, повинно бути долучене доручення або інший документ, що підтверджує його повноваження, якщо в справі такого документа немає. Однак якщо скарги підписано стороною або іншою особою, яка бере участь у справі, то представник може подати її до суду, маючи загальні повноваження. Законним представникам для подачі касаційної скарги спеціальних повноважень не потрібно. Вони можуть учиняти від імені осіб, яких представляють, будь-які процесуальні дії, право на вчинення яких належить таким особам, у тому числі самостійно оскаржувати рішення, не маючи спеціального доручення. Тобто представництво у цивільному процесі - це процесуальна діяльність, яка протікає в межах правовідносин між представником та судом, однієї особи (представника) від імені та в інтересах іншої особи (яка бере участь у справі), що здійснюється з метою захисту та охорони права, свобод та інтересів у суді особи, яку представляють і надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов’язків осіб, які беруть участь у справі Чванкін С. А. Представництво юридичних осіб у цивільному процесі // Часопис цивілістики. Науково-практичний журнал. — 2010. Вип. 9. — С 32.

Однак відносно представництва у цивільному процесі слід сказати, що у цьому питанні були деякі складнощі відповідно до сучасного цивільного процесуального законодавства. Особливо це стало помітним піл час реформування цивільного судочинства у напрямку наближення до європейських стандартів. Одним із таких стандартів є зобов’язання держави надати безкоштовну юридичну допомогу заінтересованій особі, яка не має коштів на оплату послуг представника. Ця проблема регулюється ст. 84. Цивільного процесуального кодексу України, ч.1 якої говорить, що витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Відповідно вказана норма є досить розмитою і потребує додаткової правової регламентації, що відбулося з прийняттям Закону України «Про безоплатну правову допомогу» від 2 червня 2011 року.

До суб'єктів права на касаційне оскарження також слід віднести органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб. Це може бути прокурор, Уповноважений Верховної ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, правова регламентація права на касаційне оскарження яких потребує окремого розгляду.

Так, на сучасному етапі проведення судової реформи в Україні важлива роль у здійсненні захисту прав, свобод та інтересів громадян відведена прокуратурі, яка на сьогоднішній день здійснює представницьку функцію в цивільному судочинстві, а не наглядову, як було раніше. Безумовно, здійснення прокуратурою представницької конституційної функції представництва прав громадян у суді є вагомим внеском на шляху руху України до міжнародних стандартів з цивільного судочинства — діяльності прокуратури притаманні оперативність, ефективність, безкоштовність, що в умовах економічної кризи та низького рівня правової культури значної частини населення виступає реальним інструментом твердження верховенства права, захисту законних прав, свобод та інтересів громадян Озерський І.В. Майбутні особливості представництва прокурора у цивільному судочинстві у світлі нового цивільного процесуального законодавства// Економіка, фінанси, право. -2005. — № 6. — С.19. Між тим на сьогоднішній день правова регламентація участі прокурора у цивільному судочинстві має певні недоліки, в тому числі і у касаційному провадженні. Адже у ст. 324 Цивільного процесуального кодексу України, яка регламентує право касаційного оскарження, передбачені лише особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки. Проаналізувавши дану статтю, можна зробити висновок, що вказаний в ній перелік осіб є вичерпним. А у ч.4 ст. 46 цього ж кодексу вказано, що прокурор, який не брав участі у справі, має право знайомитися з матеріалами справи в суді з метою вирішення питання про наявність підстав для подання касаційної скарги. Таким чином ми бачимо невідповідність загальної та спеціальної норми Цивільного процесуального кодексу України, і можемо зробити висновок про необхідність усунення таких прогалин шляхом внесення доповнень щодо права прокурора, який не приймав участі у справі, на касаційне оскарження судових рішень. На сьогоднішній день діяльність прокурора регулюється Законом України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року, відповідно до ст. 35 якого прокурор може вступити у справу на будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і зобов’язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили. При чому право внесення касаційної скарги на рішення, ухвали і постанови судів надається прокурору і заступнику прокурора в межах їх компетенції, незалежно від їх участі в розгляді справи в суді попередніх інстанцій. А помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть подавати касаційні скарги тільки у справах, в розгляді яких вони брали участь.

Можна вказати й на інші недоліки чинного цивільного процесуального законодавства України.

Так право на касаційне оскарження Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини регулюється Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 року, відповідно до ст. 13 якого Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом, Дане право також передбачено ст. 45 Цивільного процесуального кодексу України. В даних статтях не конкретизовано на якій саме стадії цивільного процесу Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право звертатися до суду, тому доцільним буде ввести відповідні доповнення.

Відповідно до ст. 45 Цивільного процесуального кодексу України суб'єктами права на касаційне оскарження також є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які у випадках, встановлених законом можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. Така участь з метою захисту прав й інтересів інших осіб може мати місце в цивільних справах, що пов’язані з відповідною галуззю народного господарства, управління якою ними здійснюється, і коли така участь передбачена законом. Порівняно широкі права на участь у процесі надані органам опіки і піклування, житлово-комунальним, фінансовим та іншим органам.

Таким чином, можна зробити висновок, що право на касаційне оскарження крім осіб, зазначених у спеціальній статті Цивільного процесуального кодексу України, має на підставі загальних статей цього ж кодексу ще й прокурор, а у разі приймання участі у справі по першій інстанції - також Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Але для удосконалення цивільного процесуального законодавства, усунення в ньому прогалин та для сприяння зручності його використання, доцільно підняти питання щодо закріплення права на подання касаційної скарги даних суб'єктів безпосередньо у главі Цивільного процесуального кодексу України «Касаційне провадження».

Не слід забувати, що право касаційного оскарження судового рішення мають також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки. Але в даному випадку існують свої особливості. Головною специфічною ознакою є те, що зазначені особи можуть подати касаційну скаргу, якщо оскаржуваним рішенням суду безпосередньо вирішено питання про їх права, свободи або обов’язки. Тому, за загальним правилом, у цих осіб відсутні правові підстави для касаційного оскарження ухвал суду (оскільки ухвалами не вирішуються питання про спірні права та обов’язки), а також оскарження рішень суду, які в майбутньому лише можуть вплинути на права та обов’язки осіб, які не залучалися до справи. Особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в касаційному порядку лише ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють або припиняють права або обов’язки цих осіб.

Кожен суб'єкт процесуальної діяльності виконує чітко визначені функції, відповідно до яких він наділяється комплексом прав і обов’язків. Суб'єктивні цивільні процесуальні права та обов’язки сторін, третіх осіб, заявників і зацікавлених осіб та їх представників, прокурора, експертів, свідків та інших учасників процесу кореспондують правам та обов’язкам суду.

Право подання касаційної скарги обмежується об'єктом оскарження, який відіграє своєрідний фільтр рішень та ухвал, що підлягають перегляду в касаційному провадженні. Це дійсно є необхідним завданням, адже при дослідженні історії розвитку законодавства про касаційне провадження, ми не один раз стикалися з проблемою перевантаженості суду касаційної інстанції, в результаті чого суттєво порушувались строки даного провадження.

Так, відповідно до ст. 324 Цивільного процесуального кодексу України об'єктами касаційного оскарження є: рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку; рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; деякі ухвали суду першої інстанції, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. До ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в порядку касаційного провадження після їх перегляду в апеляційному порядку відносяться ухвали щодо: відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасуванні судового наказу; повернення заяви позивачеві (заявникові); відмови у відкритті провадження у справі; зупинення провадження у справі; закриття провадження у справі; залишення заяви без розгляду; залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду; відмови у відкритті провадження за ново виявленими обставинами; видачі дубліката виконавчого листа; відстрочки і розстрочки, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення; звернення стягнення на грошові кошти;, що знаходяться на рахунках; заміни сторони виконавчого провадження; визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами; рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; повороту виконання рішення суду; відмови в поновленні втраченого судового провадження; відмови у відкритті провадження у справі про скасування рішення третейського суду; повернення заяви чи скасування рішення третейського суду; повернення заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду.

Дані об'єкти касаційного оскарження суттєво відрізняються від тих, що були закріплені у попередньому законодавстві, коли до такого провадження допускалися практично всі рішення і ухвали судів як апеляційної, так і першої інстанцій. В результаті чого виникла досить велика проблема перевантаженості суду касаційної інстанції. Цю проблему намагалися вирішити шляхом встановлення певних вимог до об'єктів касаційного оскарження. Так ще у березні 2002 року Верховна Рада України прийняла зміни до ст. 320 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року, відповідно до яких було встановлено своєрідний процесуальний фільтр у вигляді обов’язкового перегляду рішень судів першої інстанції апеляційними судами з метою забезпечення права на касаційне оскарження Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України: Закон України від 7 березня 2002р.//Відомості Верховної Ради України. — 2002, -№ 30. — Ст.209. Але це рішення певний час не було остаточним, так як під час прийняття нового Цивільного процесуального кодексу України актуальним було питання про можливість «стрибаючої касації», тобто оскарження рішення суду першої інстанції, минаючи апеляційну інстанцію. На мою думку існування «стрибаючої касації» є недоцільним, адже важливою рисою сучасної системи перегляду судових постанов є функціональність, яка виявляється у тому, що кожен спосіб оскарження виконує свої функції. Так, В. Шишкін, суддя Конституційного суду України, відзначає дотримання в організаційних структурах жорсткої класифікації та етапності провадження у справах (перша, апеляційна, касаційна інстанції) одним із доктринальних напрямів щодо організації судового устрою з урахуванням вимог Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод людини О. В. Домянова. Система оскарження судових рішень// Судова апеляція. — 2006. — № 4. — С 35. Та й в Законі України «Про судоустрій та статус суддів» закріплено принцип інстанційності перегляду справ.

Для системи оскарження за Цивільним процесуальним кодексом України характерна послідовність. Касація стає доступною тільки після апеляційного оскарження. Наслідком реалізації даної ознаки системи оскарження є відмова законодавця від «стрибаючої касації», можливість якої була передбачена при введенні апеляційних та касаційних процедур оскарження в 2001 році. Визначним досягненням чинного Цивільного процесуального кодексу України є встановлення суворої послідовності способів оскарження, за якою кожний наступний стає доступним тільки після використання попереднього.

Таким чином, на сучасному етапі перегляд справи судом касаційної інстанції відбувається вже після перегляду рішення апеляційним судом, який покликаний перевіряти як законність, так і обґрунтованість рішення. Однак і в даному випадку виникає питання стосовно доцільності касаційного перегляду відповідних рішень чи ухвал, адже можливість другого перегляду справи не завжди здається обґрунтованою, оскільки одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, зокрема, щоб остаточне вирішення судом спору не ставилося під сумнів Луспеник Д. Українська модель касаційного оскарження судових рішень у цивільних справах: проблеми та перспективи удосконалення (спрощення)/ Д. Луспеник, Н. Сакара // Право України. — 2008. — № 7. — С.99. Потенційним наслідком перегляду справи в касаційному порядку є скасування або зміна рішення, що набрало законної сили. Така ситуація в багатьох випадках зумовлює необхідність повороту виконання судових рішень, а це зумовлює правову невизначеність щодо прав осіб, які беруть участь у справі.

З іншого боку, загалом позбавлення можливості касаційного оскарження є занадто радикальним заходом, оскільки порушення норм матеріального і процесуального права місцевими і апеляційними судами допускаються доволі часто, і їх вчасне виправлення є запорукою права на належний судовий захист. Отже, компромісом буде обмеження права на касаційне оскарження рішень суду першої інстанції та апеляційних судів певними умовами.

В літературі пропонується запровадити цілу систему процесуальних фільтрів, які вже використовуються в певних зарубіжних країнах, деякі з яких вже функціонують, що має становити: обов’язкове попереднє апеляційне оскарження судового рішення; обмеження ціни позову та виду судових рішень, що можуть бути переглянуті; додержання умов допуску касаційної скарги до розгляду; необхідність отримання дозволу на оскарження з боку суду, що виніс судове рішення чи вищестоящого суду; обмеження підстав, за якими судове рішення може бути оскаржено; встановлення обов’язку внести на депозит суду суми на відшкодування можливих судових витрат; встановлення для сторони, що оскаржує судове рішення, обов’язку попереднього його виконання; попередній розгляд касаційної скарги колегією суддів Заєць Н. Межі розгляду цивільної справи судом касаційної інстанції. // Вісник Львівського Університету. — 2010. — ВИП. 54. — С. 221,. Слід також вказати, що Комітет міністрів Ради Європи вважає, що вжиття зазначених заходів дозволить попередити зловживання учасників процесу системою оскарження, встановити межі для останніх та побудувати ефективнішу систему касаційного перегляду судових рішень у цивільних справах, що було висловлено в Рекомендації №R (05) 5 від 07.02.1995 року.

На сьогоднішній день об'єктами касаційного оскарження можуть бути рішення і ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційного суду. Для більш повного уявлення розділимо умовно дані об'єкти на дві групи — рішення та ухвали.

Якщо вести мову саме про рішення, які підлягають касаційному оскарженню, то на перший погляд не виникає ніяких питань та суперечностей. Дійсно, будь-які рішення суду можна оскаржити в касаційному порядку, при чому об'єктом касаційного оскарження може бути рішення повністю або частково. Зокрема, коли сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не оспорюючи резолютивної частини рішення, але не згодні з його мотивувальною частиною, вправі оскаржити його лише в цій частині. Відносно рішень суду апеляційної інстанції як об'єктів касаційного оскарження не виникає ніяких питань, але дещо більше слід зупинитися на рішеннях суду першої інстанції. Так, дані рішення повинні пройти інстанцію апеляційного оскарження, а відповідно до ч.2 ст. 314 Цивільного процесуального кодексу України апеляційний суд ухвалює рішення у випадках скасування судового рішення і ухвалення нового або зміни рішення суду першої інстанції. Таким чином, об'єктом касаційного оскарження є рішення апеляційного суду, яким він скасовує незаконне та необґрунтоване рішення суду першої інстанції, ухвалюючи при цьому нове або змінюючи попереднє рішення суду першої інстанції.

До другої групи об'єктів касаційного оскарження віднесемо ухвали суду, на розгляді яких слід більш детально зупинитися. На сьогоднішній день оскарженню ухвал у процесуальній науці не приділяється такої уваги, як оскарженню рішень, деякі вчені розглядають оскарження ухвал як спосіб виявлення помилок у цивільному судочинстві.

Формулювання правил оскарження ухвал відбувається на основі з’ясування вимог до даних актів. Ось тут і виникає перша проблема, адже визначення ухвали законодавчо не закріплено, Цивільний процесуальний кодекс України обмежується лише вказівкою на випадки, в яких вона постановляється. Переважна більшість запропонованих у літературі визначень будуються на основі тієї ознаки, що ухвалами справа не вирішується по суті, а рішеннями справа вирішується по суті. Однак твердження про те, що ухвала не вирішує спору по суті, не розкриває повністю правової природи даного виду судових постанов. Для пояснення сутності ухвал є актуальним висновок, зроблений такими процесуалістами як Г. В. Воронков, С.Л. Черв’якова, З. К Абдуліна, І.М. Зайцев, М. Г. Авдюков, О. О. Борисова, В. В. Комаров, М. Й. Штефан та інші, які наголошували на тому факті, що ухвала, як і рішення, є актом правосуддя Дмя’нова О. В. Система оскарження судових рішень // Судова апеляція. — 2006. — № 4. — С. 39.

Загальні принципи відправлення правосуддя зумовлюють обов’язок суду при постановленні ухвал керуватися як процесуальними, так і матеріальними нормами, і тому ухвала не завжди є актом застосування норм тільки процесуального, а іноді й матеріального права. Крім того, ухвала має бути постановлена на підставі та у відповідності до досліджених фактичних обставин справи, а висновки, зроблені в ухвалі, повинні бути підтверджені доказами, які одержані у встановленому законом порядку. Як справедливо зауважує С. Ю. Катукова, суд не може винести ухвалу безвідносно до фактів, які можуть бути встановлені та досліджені в судовому процесі С. Ю. Катукова. Частное обжалование и пересмотр определений суда первуй инстанции: Дис. …канд. Юрид. Наук.: 12.00.15 / С. Ю. Катукова; ГОУ ВПО Саарт. гос. акад. права. — Саратов. -1998. — С.45.

Дотримання названих вимог забезпечується рядом гарантій, серед яких основною є можливість апеляційного та касаційного оскарження ухвал. Однак оскарженню окремо від рішення підлягає лише частина ухвал. Виникає закономірне питання: чому не підлягають окремому оскарженню всі ухвали та які причини виділення саме цієї групи? Та законодавство не дає відповіді на поставлені запитання.

Поміркувавши, можна віднести до причин окремого оскарження ухвал те, що неможливість оскарження ухвали закриває шлях до апеляції та касації і взагалі припиняє подальший хід процесу (відмова у прийнятті позовної заяви, апеляційної скарги, відзиву на заочне рішення) та й інтереси сторони можуть постраждати внаслідок несвоєчасного оскарження (ухвали про забезпечення позову, про попереднє виконання рішення).

Ще у радянській процесуальній літературі Авдюков М. Г. Обжалование определений в советском гражданском процессе// Вестник Московского Университета. — 1960. — № 3. — С.29. було відзначено, що законодавством питання про самостійне оскарження ухвал вирішується з урахуванням їх значення, характеру наслідків, які вони зумовлюють, коли ухвала перешкоджає подальшому руху справи або стосується майнових прав учасників процесу, істотний вплив на матеріальні права сторін, коли заборона ухвали може призвести до порушення права на судовий захист. І в той же час надання можливості оскарження всіх без винятку ухвал суду надзвичайно затягнуло б процес, створило би тяганину та передумови для неможливості виконання рішення.

Здатність ряду ухвал порушувати права заінтересованих осіб зумовлює бажання заінтересованої особи в найкоротші терміни найзручнішим способом досягти інакшого вирішення питання, з приводу якого постановлена ухвала. Інакше для неї настануть або продовжуватимуться значні негативні наслідки (заборона відчужувати майно при забезпеченні позову, не вирішення спору при зупиненні справи). Дозвіл окремого оскарження ухвали є необхідним для забезпечення суб'єктивних прав осіб, що беруть участь у справі. Тому всі ухвали, окреме оскарження яких дозволене, повинні вирішувати істотні питання провадження, оскільки дозвіл перегляду будь-якої ухвали призведе до процесуальних диверсій. Суть окремих із них може проявлятися в тому, що особа, яка бажає затягти розгляд справи з даною метою оскаржує будь-яку ухвалу до апеляційної інстанції, потім до касаційної інстанції з метою створити перешкоди для розгляду справи по суті.

Доцільність окремого оскарження ухвал проявляється в тому, що оскарження їх окремо від рішення є найоптимальнішим засобом реагування, який дозволяє виокремити саме ту частину справи, яка хвилює зацікавлену особу та де саме були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права. Немає ніякого сенсу оскаржувати рішення і з ним ухвалу, якщо скаржника турбує лише певне окреме питання.

Основні засади оскарження ухвал визначаються сутнісними рисами даних актів, які є актами правосуддя. Правосудність ухвали зумовлює пред’явлення до неї вимог законності та обґрунтованості, на забезпечення яких і спрямований інститут оскарження.

Таким чином можна стверджувати, що відносно питання ухвал судів першої та апеляційної інстанції як об'єктів касаційного оскарження існує безліч дискусій. Розглядаючи дану проблему слід зазначити, що ухвали, які постановляються судами при здійсненні судочинства в цивільних справах, є важливими процесуальними актами і можуть суттєвим чином впливати на права та законні інтереси учасників процесу, а також інших осіб. За таких обставин можливість апеляційного та касаційного оскарження судових ухвал є дієвою гарантією законності при відправленні правосуддя Лобода Ю. Про обмеження конституційного права на оскарження судових ухвал у цивільному та господарському процесі. // Юридичний журнал. — 2006. — № 2. — С.126.

Але віднести до об'єктів касаційного оскарження всі існуючі ухвали є не доцільним, оскільки ухвалами вирішуються не тільки суттєві питання, але й такі, які не мають вирішального значення для руху та вирішення справи, саме тому нормами Цивільного процесуального кодексу України чітко передбачено ті ухвали, які підлягають касаційному оскарженню.

Сама проблема породжена тим, що у Цивільному процесуальному кодексі України визначено перелік судових ухвал, які підлягають апеляційному та касаційному оскарженню, але є відсутнім перелік ухвал, які такому оскарженню не підлягають, як цього вимагає п. 8 ст. 129 Конституції України. Можливість вирішення даної проблеми вбачається лише в розрізі конституційно-правової оцінки процесуального законодавства, зокрема з огляду на норми абзацу 1 ст. 64, п. 8 ст. 129 Конституції України. Для доведення чого звернемося до двох теоретичних положень.

Так. в першу чергу, слід згадати про те, що право на оскарження судових ухвал є конституційним правом особи. Адже при тлумаченні п. 8 ст. 129 Конституції України під поняттям «рішення суду» слід мати на увазі не тільки однойменний процесуальний акт, який приймається судом у цивільному процесі, але й інші процесуальні акти судів, зокрема ухвали та постанови, вироки в кримінальному процесі.

По-друге, заборона оскарження судових ухвал повинна бути прямо передбачена у процесуальному законодавстві стосовно кожного випадку, коли процесуальна дія суду оформлюється ухвалою. Так відповідно до першого абзацу ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Саме такий випадок і передбачає п. 8 ст. 129 Конституції України стосовно права на оскарження судових рішень, тобто потрібно визначати перелік таких ухвал, які оскарженню не підлягають. Однак робити це необхідно у суворій формальній відповідності Конституції України і передбачати у процесуальних законах не правило, а саме винятки, «випадки» — як вказано в Конституції України.

Виходячи з вище викладеного можна вивести два формально-юридичних способи вирішення проблеми реалізації конституційного права на оскарження судових ухвал. І в першу чергу, це вирішення Конституційним Судом України питання про відповідність процесуального законодавства, яке містить вказівку про можливість оскарження судових ухвал лише у випадках, прямо передбачених законом. З цього випливає необхідність формулювання вичерпного переліку випадків, в яких ухвали оскарженню не підлягають, завдяки чому буде усунена формальна суперечність з нормою п. 8 ст. 129 Конституції України і судовій практиці не доведеться спірними засобами виправляти помилки розробників законопроектів. У цьому випадку забезпечення конституційного права на оскарження судових ухвал не буде залежати від того, чи розробники законопроектів при зміні до процесуального законодавства «згадають» про необхідність вказівки на можливість оскарження ухвал.

Зокрема, проаналізувавши ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, які підлягають касаційному оскарженню, можна вивести ті ухвали суду першої інстанції, які не можуть бути об'єктами касаційного провадження. Це ті ухвали, що стосуються: забезпечення позову, а також щодо скасування забезпечення позову; відкриття провадження у справі з недотриманням правил підсудності; передачі справи на розгляд іншому суду; відмови поновити або продовжити пропущений процесуальний строк; визнання мирової угоди за клопотанням сторін; визначення розміру судових витрат; внесення виправлень у рішення; відмови ухвалити додаткове рішення; роз’яснення рішення; поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання; тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу; оголошення розшуку відповідача (боржника) або дитини; примусового проникнення до житла; виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню; звільнення (призначення) опікуна чи піклувальника.

Таким чином можна зробити висновок, що ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також постановлені за результатами їх перегляду ухвали апеляційного суду можуть бути оскаржені у касаційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі. А притягнуті чи допущені до процесу сторони та інші особи вправі оскаржити в касаційному порядку рішення і ухвали незалежно від фактичної участі в судовому розгляді справи.

Таке розширення переліку ухвал, які підлягають оскарженню не позначиться негативним чином на відправлення правосуддя. Адже постановлення у процесі розгляду справи незаконних ухвал може вважатися обставиною, яка спричинила незаконне рішення, і, своєю чергою, зумовити його скасування судами апеляційної чи касаційної інстанції вже при оскарженні самого рішення з направленням справи на новий розгляд (і так без кінця). Ті ж учасники процесу, які свідомо і недобросовісно прагнуть його затягувати в часі, мають і без того більш ніж достатньо можливостей це робити, в тому числі з використанням тих самих механізмів оскарження навіть за наявних чинних сьогодні обмежень.

Та при розгляді даного питання слід зазначити, що об'єкти касаційного оскарження стають такими, якщо з їх змісту випливають підстави для такого оскарження. Відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України головною підставою касаційного оскарження зазначених вище рішень і ухвал суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційній інстанції, а також рішень і ухвал апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. На відміну від апеляційних судів, суд касаційної інстанції не перевіряє обґрунтованість рішень і ухвал. Тому в касаційній скарзі недоцільно посилатися на неправильне дослідження чи оцінку фактичних обставин справи судом першої та (або) апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 335 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судами першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. При цьому суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення Цивільний процесуальний кодекс України: за станом на 21 лютого 2012р. // Відомості Верховної Ради України. — 2004, № 40−41,42, ст. 492. — ч.3. Ст, 335.

Таким чином, необхідною умовою для визнання судового рішення об'єктом касаційного оскарження, в першу чергу, є порушення судом під час його ухвалення закону, зокрема норм матеріального права. Однак відповідна глава Цивільного процесуального кодексу України «Касаційне провадження» не містить вказівок, що слід розуміти під порушенням норм матеріального права. Тому для вирішення даного питання необхідно звернутися положень ч.2 ст. 309 Цивільного процесуального кодексу України, де вказано, що норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, що підлягає застосуванню. У цьому випадку доцільно вести мову про аналогію закону, тобто застосування норм, що регулюють схожі відносини Бородін М. Перегляд судових рішень у касаційному порядку // Право України. — 2006. — № 7. — С 73.

Таке порушення відбувається як у випадках явного порушення прямого змісту закону, так і неправильного його тлумачення. Проте і це твердження має певні межі. Порушення закону або неправильне його тлумачення може служити підставою касаційного оскарження тільки тоді, коли воно зачіпає резолютивну частину рішення, іншими словами, коли в силу порушення саме рішення буде неправильним.

В другу чергу такою підставою є порушення норм процесуального права, тобто порядку здійснення судочинства, таких істотних, що внаслідок їх недотримання неможливо залишити рішення чи ухвалу в силі. Відповідно встановлення процесуальних вимог до розгляду справи є гарантією законності, а їх порушення може спричинити за собою і неправильність самого рішення, в силу чого сторонам надається право оскаржити таке рішення в касаційному порядку. Адже там, де такі гарантії у сторін спору відсутні, виникають сумніви в законності та правильності самого рішення.

3.2 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ як спеціальний суб'єкт касаційного провадження. Його компетенції і повноваження

Суд, як і інший орган держави, має певну компетенцію. Компетенція суду — це визначене коло владних повноважень, які надаються йому законом для здійснення покладених на нього функцій.

Аналіз приписів чинного ЦПК України в розрізі касаційної перевірки судових рішень свідчить про наявність певної теоретичної проблеми, що пов’язана з ототожненням у цивільному процесуальному законі таких понять як «повноваження» і «права» касаційного суду. З точки зору процесуальної науки даний підхід є не зовсім правильним, оскільки повноваження — це те, що необхідно обов’язково виконати, а право передбачає для його носія лише можливість виконання, тобто вибір щодо його використання (або ні) на власний розсуд Глущенко С.В.Окремі питання касаційної перевірки судових рішень //Вісник Академії адвокатури України. — 2009. — № 3(16). — С.93.

Підтвердженням цього є тлумачення зазначених термінів, які містяться у довідкових джерелах. Так, поняття «повноваження» визначається як право, надане кому-небудь для здійснення чогось, а «право» — як зумовлена певними обставинами підстава, здатність, можливість робити, чинити що-небудь, користуватися чим-небудь. Тобто, публічна сфера правових відносин передбачає поєднання не лише прав, а й обов’язків у формі «повноваження» як необхідної умови існування того чи іншого суб'єкта права. За такого підходу вбачається, що законодавцем було упущено таку важливу складову як обов’язок суду. Отже, вести мову про те, що у повноваженнях у широкому значенні проявляється «автоматизм» дії цієї формули, яка дозволяє підтримувати наслідування влади, управління і правового порядку, з правової точки зору некоректно Тлумачний словник сучасної української мови /За ред. В. С. Калачника. — Харків: Белкар-книга, 2005. — С.5.

Необхідно зазначити, що сучасний розвиток юридичної науки вніс свої корективи у розуміння цієї категорії. Так, владні повноваження представлені сукупністю нормативно-закріплених прав і обов’язків суб'єкта, які здійснюються ними під час своєї професійної діяльності у визначеній сфері публічно-правових відносин. Розглядаючи касаційну скаргу, суд має певні повноваження (у сенсі як права, так і обов’язку) щодо виконання передбачених процесуальним законом дії. Більше того, у відповідності до ст. 337ЦПК, суд касаційної інстанції відхиляє (а не має право або може відхилити) касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення, яке оскаржується ухвалено з додержанням норм як матеріального так і процесуального права.

Повноваження Вищого спеціалізованого суду при перегляді справи визначені ст. 336 ЦПК України. Встановлено, що за наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суду, касаційна інстанція має право:

1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишити рішення без змін;

2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції;

3) постановити ухвалу про скасування рішення апеляційного суду і залишити в силі судове рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване апеляційним судом;

4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження у справі або залишити заяву без розгляду;

5) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Дуже важливо, щоб повноваження Вищого спеціалізованого суду, передбачені в ст. 336 ЦПК України, використовувалися виключно для виправлення суддівської помилки, що мала місце при попередньому судовому розгляді і вплинула на висновок при вирішенні судової справи по суті, а не для отримання нового, більш бажаного для себе рішення Мінченко Р.М. Деякі питання касаційного провадження в цивільному судочинстві України // Актуальні проблеми держави і права. — 2010. — Вип.56, — С. 109. Перегляд рішень суду в касаційному порядку не може використовуватися як прихована апеляція і сама можливість двох переглядів на один предмет спору не є підставою для повторного перегляду. Необхідно погодитись з точкою зору В. В. Комарова, щодо того, що відхилення від зазначеного принципу можливе лише тоді, коли воно спричинено незалежними і непереборними обставинами Проблеми теорії та практики цивільного судочинства: монографія /В.В. Комаров, В.І. Тертишніков, В. В. Баранкова та ін.; за заг.ред. В. В. Комарова. — X.: Харків юрид., 2008. — С.597.

За наслідками касаційної скарги на ухвалу, суд касаційної інстанції має право (ч.2 ст. 336 ЦПК України):

1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення ухвали без змін;

2) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому впровадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої або апеляційної інстанції;

3) змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті;

4) скасувати ухвалу і залишити в силі ухвалу, що була помилково скасована апеляційним судом.

У ст. 337 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. У ч.2 ст. 337 ЦПК України зазначається, що не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань, заповнивши тим самим істотну прогалину в регулюванні підстав перегляду судових рішень касаційною інстанцією. Подібна вимога раніше прямо стосувалася тільки апеляційного провадження.

Як вбачається, норми ЦПК України надали Вищому спеціалізованому суду України широкий діапазон повноважень. Особливо увагу слід звернути на те, що законодавець, визначаючи компетенцію суду в касаційному провадженні, зробив усе для того, щоб суд приймав остаточні рішення, не передаючи справу на новий розгляд. І тільки у виключних випадках, передбачених ст. 338 ЦПК України, касаційний суд після скасування рішень і ухвал нижчестоящих судів може передати справу на новий розгляд.

Ухвала підлягає скасуванню, а справа передається на продовження розгляду, якщо підставою для скасування ухвал судів першої та/або апеляційної інстанції є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі (ч.1 ст. 338 ЦПК України). Підставою ж для скасування судових рішень судів першої або/та апеляційної інстанції і направлення справи на новий розгляд є лише порушення норм процесуального права, однак за умови, що таке порушення унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 2 ст. 338 ЦПК України).

Важливе значення має ч.3 ст. 338 ЦПК України, яка встановлює, що справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, за умови, що порушення, встановлені ч.1, 2 ст. 338 ЦПК України, допущені тільки тим апеляційним судом, який розглядав відповідну справу. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Якщо, Вищий спеціалізований суд України, на підставі ст. 338 ЦПК України скасує певне судове рішення, то всі висновки суду і мотиви, на підставі яких скасоване рішення, мають бути обов’язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Так, прикладом порушення норм процесуального права, що унеможливлюють встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи можуть бути справи, що випливають з житлових правовідносин.

Так, К пред’явила позов до М. про визнання його таким, що втратив право на проживання у квартирі. Суд першої інстанції своїм рішенням, з яким погодився також апеляційний суд, позов задовольнив. У рішенні вказано, що відповідач після розірвання шлюбу залишив спірну квартиру, більше шести місяців без поважних причин у ній не проживає. Скасовуючи постановлене рішення і направляючи справу на новий розгляд у суд першої інстанції, касаційний суд абсолютно обґрунтовано вказав, що у цей же суд першої інстанції подано первісний позов відповідача про поновлення порушеного права і вселення у квартиру. В позові останній свою відсутність у квартирі обґрунтовував вкрай складними стосунками з колишньою дружиною. Вказаний первісний позов до цього часу не розглянуто.

Безумовно, мало місце порушення норм процесуального права, що потягло неправильне вирішення спору, оскільки такі позови підлягають об'єднанню і розгляду в одному провадженні. Предметом спору в них є однорідні права і обов’язки.

Разом з тим слід звернути увагу на те, що порушення норм процесуального права, передбачені ч. 2 ст. 338 ЦПК України, тягнуть не тільки скасування постановленого рішення, але й направлення справи на новий розгляд. Порушення норм матеріального права може потягти скасування судового рішення, однак не може бути підставою для направлення справи на новий розгляд. Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене відповідно до закону, суд касаційної інстанції скасовує рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції.

Рішення суду підлягає скасуванню в касаційному порядку з закриттям провадження у справі або залишення заяви без розгляду з підстав, визначених ст. 205 і 207 ЦПК України.

Якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи — сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для скасування або закриття провадження у справі з підстав, які передбачені у ст. 205 і 207 ЦПК України.

Наступним повноваженням касаційного суду є те, що він має право скасувати судові рішення і ухвалити нові рішення або змінити рішення, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, чи не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

ЦПК України окремо у ст. 342 визначає підстави для відхилення касаційної скарги на ухвалу суду або її зміни чи скасування, чого не було у ЦПК 1963 р.

З урахуванням права касаційного оскарження (ст. 324 ЦПК) та змісту ст. 342 ЦПК України можна дійти висновку, що зазначені підстави стосуються ухвал суду першої інстанції, вказаних у п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК України, після перегляду їх судом апеляційної інстанції та ухвал суду апеляційної інстанції, постановлених за касаційними скаргами на ухвали суду першої інстанції, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі (при скасуванні ухвали суду першої інстанції повернення заяви позивачеві (заявникові), відмові у відкритті провадження, закритті провадження у справі тощо).

Встановлено, що розглянувши касаційну скаргу на ухвалу суду, суд касаційної інстанції:

1) відхиляє скаргу і залишає ухвалу без змін, якщо її судом прийнято з додержанням вимог закону;

2) скасовує ухвалу і передає питання на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції, якщо було порушено порядок, встановлений для його вирішення;

3) змінює або скасовує ухвалу і постановляє ухвалу з цього питання, якщо воно було вирішене всупереч нормам процесуального права або при правильному вирішенні було помилково сформульовано суть процесуальної дії чи підстав для її застосування (ст. 342).

В юридичній літературі по-різному визначається поняття судового рішення. На думку М. Г. Абрамова, судове рішення — це постанова суду відносно об'єкта процесу, тобто по суті спору між сторонами про право цивільне Абрамов М. Г. Советский гражданський процесе. — М.: Госюриздат. — 1952. — С.260. М. Й. Штефан розглядає судове рішення як процесуальну форму, в якій виражено діяльність суду щодо застосування матеріального права Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України: Підручник для суд. Юрид. вищ. навч. закл, — Концерн «Видавничий Дім» «Ін Юре». — 2005. — С.401. Таке поняття судового рішення є більш широким, адже в ньому поєднується процесуальна форма, в межах якої діє суд з метою правозастосування одного з основних завдань цивільного судочинства. Думається, що обидва визначення мають право на життя, так як з одного боку, суд, ухвалюючи рішення, надає йому вольової ознаки, передбачивши обов’язковість таких рішень для всіх без винятку суб'єктів, які діють у межах держави, з іншої сторони, суд виступає як державний посередник між конкретними суб'єктами правовідносин в їх локальному конфлікті, з точки зору захисту їх прав, свобод чи інтересів правовими засобами.

Отже, суд через своє рішення завжди передає сторонам чи заявникові вольову вимогу держави. У цьому і проявляється правова позиція суду, а в його особі і держави, тому що держава, регулюючи процесуально-правові відносини, своє волевиявлення закріплює в законі, який застосовує суд. У свою чергу законодавець передбачає низку вимог до судового рішення, як державного волевиявлення, основними з яких є те, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Таким чином, судове рішення — це індивідуалізований процесуально-правовий документ, який ухвалюється судом від імені держави на підставі норм цивільного процесуального права, зміст якого направлений на захист прав, свобод чи інтересів як юридичних, так і фізичних осіб, і повинно бути загальнообов’язковим, безумовним, законним та обґрунтованим. Юридична та соціальна природа судових рішень потребує подальших наукових досліджень і це пов’язується передусім з постійним збільшенням судових рішень, їх виливом на повсякденне життя людей, новими підходами до вирішенню цивільних справ у сучасному судочинстві Ясинок М. М. Судове рішення в позовному та окремому провадженні цивільного процесуального права України // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2008. — № 5. — С.58.

Після розгляду справи по суті суд касаційної інстанції ухвалює рішення або постановляє ухвалу. Питання, що виникають під час розгляду справи колегією суддів, вирішується більшістю голосів суддів. Головуючий голосує останнім. При прийнятті рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засідання, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення.

Рішення або ухвала суду касаційної інстанції оформляється суддею-доповідачем і підписується всім складом суду, який розглядав справу. Важливе значення має те, що судді не мають права розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті.

Відповідно до ст. 344 ЦПК, суд касаційної інстанції постановляє ухвалу у разі: відхилення касаційної скарги і залишення судових рішень без змін; скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд; скасування судових рішень і залишення заяви без розгляду або закриттям провадження у справі; скасування судових рішень і залишення в силі судового рішення, що було помилково скасоване апеляційним судом; відхилення касаційної скарги і залишення ухвали без змін; зміни ухвали або скасування ухвали та вирішення питання по суті; скасування ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі і передання справи для продовження розгляду до суду першої або апеляційної інстанції.

Що стосується судового рішення, то касаційний суд ухвалює рішення лише у разі скасування судового рішення і ухвалення нового або зміни рішення.

В ухвалі суду касаційної інстанції відповідно до ст. 345 ЦПК зазначається:

1) час і місце її постановлення;

2) найменування суду, прізвища та ініціали з головуючого та суддів;

3) найменування справи та імен (найменувань) осіб, які беруть участь у справі;

4) короткий зміст заявлених вимог;

5) посилання на рішення суду першої та апеляційної інстанцій;

6) узагальнені доводи касаційної скарги;

7) мотиви суду з посиланням на закон, яким він керувався (суду касаційної інстанції); згідно зі ст. 17 Закону від 23 лютого 2006р. № 3477-ГУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23.02.2006 № 3477-ІУ// Офіційний вісник України. — 2006. — № 12. — Ст.798., в ухвалі суду касаційної інстанції мають бути також посилання на відповідні положення Конвенції та на практику Європейського суду з прав людини як на джерело права;

8) наслідки розгляду касаційної скарги, що формулюються у резолютивній частині з зазначенням висновку суду касаційної інстанції, розподілу судових витрат, строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

У ч. 2 наголошено, що у разі скасування судового рішення і направлення справи на новий розгляд в ухвалі повинно бути зазначено, які порушення права було допущено судом першої або апеляційної інстанції. А ч.3 ст. 345 ЦПК України передбачає, що у разі скасування судового рішення і направлення справи на новий розгляд, скасування ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і передання справи для продовження розгляду в ухвалі суду касаційної інстанції має бути зазначено, які порушення права були допущені судом першої або апеляційної інстанції (ст. 345 ЦПК).

Статтею 346 ЦПК України про зміст рішення суду касаційної інстанції встановлено, що у рішенні суду касаційної і інстанції зазначаються:

1) час і місце його ухвалення;

2) найменування суду, прізвища та ініціали головуючого та суддів;

3) найменування справи та імен (найменувань) осіб, які беруть участь у справі;

4) короткий зміст заявлених вимог;

5) посилання на рішення суду першої та апеляційної інстанцій, встановлені цими рішеннями факти, визначені відповідно до них правовідносини;

6) узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу;

7) мотиви, на підставі яких суд касаційної інстанції змінив або скасував судове рішення і ухвалив нове;

8) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду (цих вимог раніше не було);

9) назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, якими суд керувався;

10) висновок суду про скасування або зміну рішення, задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, вказівку щодо розподілу судових витрат, строку і порядку набрання рішенням законної сили та його оскарження.

Положення ст. 347 ЦПК України встановлює, що про прийняте рішення суд касаційної інстанції у судовому засіданні оголошує особам, які беруть участь у справі.

Правилами ст. 348 ЦПК України передбачено порядок розгляду касаційної скарги, що надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду. Встановлено, що в тому разі, коли касаційну скаргу на судове рішення було подано в установлені законом строки, але вона надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи, або коли строки на подання касаційної скарги у зв’язку з їх пропуском з поважних причин було поновлено або продовжено і особа, яка подала касаційну скаргу, не була присутня під час розгляду справи, суд касаційної інстанції розглядає справу за правилами, встановленими цією главою (гл. 2 розд. V ЦПК). Зазначене уточнення доповнює умови, за яких може бути розглянута касаційна скарга, поданої після закінчення строку на касаційне оскарження. Для цього недостатньо, що б зазначений строк пропущено з поважних причин. Необхідно, щоб названий строк пропустила особа, яка бере участь у справі, але на була присутня під час розгляду справи. Зі змісту норми випливає, що в ній йдеться саме про особу, яка брала участь у спразі, подала скаргу після закінчення касаційного розгляду справи, та не була присутня під час розгляду справи. Тобто згадана умова не стосується осіб, які не брали участі у справі, якщо рішенням за результатами розгляду справи були вирішені їх права та обов’язки.

Залежно від обґрунтованості зазначених вище касаційних скарг, суд ухвалює рішення відповідно ст. ст. 345 або 346 ЦПК України. При цьому, за наявності підстав, може бути скасовано рішення суду касаційної інстанції. Такою підставою можна вважати обґрунтовані доводи запізнілих касаційних скарг, що не бути враховані судом касаційної інстанції за їх відсутності, при перевірці правильності застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права, хоч і мали значення для вирішення справи.

Частина 2 ст. 348 ЦПК України передбачає можливість скасування рішення суду касаційної інстанції, але не визначає, що саме має бути наслідком їх скасування.

Якщо рішення суду касаційної інстанції скасовано, то не залишається нічого іншого як новий розгляд касаційної скарги судом касаційної інстанції.

Оскільки це так, то в ухвалі (а це має бути саме ухвала) касаційного суду про скасування своєї ухвали або рішення має йтися лише про їх скасування у зв’язку з надходженням нових касаційних скарг, а не в результаті задоволення зазначених скарг.

Положення ст. 21 ЦПК України про недопустимість повторної участі судді в розгляді справи на такі випадки не поширюються.

Зі змісту ч.2 ст. 348 ЦПК України випливає, що у разі, коли доводи касаційної скарги, що надійшла після закінчення касаційного розгляду, не могли бути підставою для скасування рішення чи ухвали суду касаційної інстанції, вона ухвалою цього суду залишається без задоволення.

Касаційні скарги, що надійшли після закінчення касаційного розгляду, розглядаються у порядку, встановленому ст. 333 ЦПК України.

У статті 349 ЦПК України йдеться про законну силу рішення суду касаційної інстанції. Визначено, що рішення суду касаційної інстанції набирають законної сили з моменту їх проголошення (ч.1). А з моменту оголошення рішення або ухвали судом касаційної інстанції скасовані рішення та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу (ч.2).

Є підстави вважати, що в названій нормі виражено механізм реалізації законної сили рішення суду касаційної інстанції. Норма закону визначає долю законної сили скасованого рішення суду першої чи апеляційної інстанції, про що немає потреби говорити в рішенні суду касаційної інстанції.

Стаття 347 ЦПК України встановлює, що про прийняту ухвалу суд касаційної інстанції у судовому засіданні оголошує особам, які беруть участь у справі.

Положення статті 348 ЦПК України застосовуються в однаковій мірі і до ухвал. Однак, відповідно до змісту названого положення закону, якщо рішення суду касаційної інстанції скасовано, то не залишається нічого іншого як новий розгляд касаційної скарги судом касаційної Інстанції. Оскільки це так, то в ухвалі (а це має бути саме ухвала) касаційного суду про скасування своєї ухвали або рішення має йтися лише про їх скасування у зв’язку з надходженням нових касаційних скарг, а не щодо задоволення зазначених скарг.

Ухвала суду, як і судове рішення, про що йшлося раніше, набирає законної сили з моменту її проголошення, і відповідно внаслідок чого, з моменту такого оголошення, ухвали суду першої чи апеляційної інстанції втрачають законну силу.

Статтею 350 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції у випадку і порядку, встановлених ст. 211 ЦПК України, може постановити окрему ухвалу, в якій зазначити порушення норм права і помилки, допущені судом першої або апеляційної інстанцій, які не є підставою для скасування рішення чи ухвали.

Можна погодитись з точкою зору А. Яреми, щодо того, що насамперед, цю норму слід розглядати як встановлення засобу процесуального впливу суду касаційної інстанції на усунення та запобігання недоліків у діяльності судів першої і апеляційної інстанції з розгляду цивільних справ, підвищення рівня цієї діяльності Ярема А., Давиденко Г. Новели цивільного судочинства // Вісник Верховного Суду України. — 2007. — № 5. — С. 33.

У першу чергу до порушень норм права і помилок, за наявності яких суд касаційної інстанції може постановити окрему ухвалу, можна віднести зазначені у ст. 338 ЦПК України порушення застосування судом першої або апеляційної інстанцій норм процесуального права, яке не привело до скасування судового рішення судом касаційної інстанції, так як не могло призвести до неправильного вирішення справи. До таких порушень слід віднести і схожі недоліки у застосуванні норм матеріального права.

На зазначені недоліки суд касаційної інстанції може реагувати постановленням окремої ухвали. Оскільки норми ст. 350 ЦПК України визначають, що суд касаційної інстанції постановляє окрему ухвалу у випадках і порядку, встановлених ст. 211 ЦПК України, то його правомочність щодо реагування окремими ухвалами не обмежується постановленням окремих ухвал щодо порушення норм права та помилки, допущеної судами першої та апеляційної інстанцій. Встановивши при розгляді справи причини та умови, що сприяли вчиненню порушень іншими відповідальними органами та особами, суд касаційної інстанції також може реагувати на це винесенням окремої ухвали.

Незважаючи на те, що у ст. 350 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції може постановляти окремі ухвали і діяти на власний розсуд, виходячи з конституційних засад судочинства, мову необхідно вести про обов’язок суду.

Окремі ухвали суду касаційної інстанції, як і окремі ухвали суду апеляційної інстанції, оскарженню не підлягають, однак за наявності підстав, передбачених ст. 361 ЦПК України, можуть бути переглянуті у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Відповідно до ст. 211 ЦПК України окремі ухвали суд касаційної інстанції направляє відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення порушень і помилок в діяльності судів, причин та умов порушень в діяльності інших органів та осіб.

Щодо судів, то такими особами та органами, яким направляється окрема ухвала, залежно від характеру порушень та помилок, можуть бути: суддя, який їх допустив, голова відповідного суду, відповідні кваліфікаційні комісії чи орган суддівського самоврядування, Вища рада юстиції.

Суду касаційної інстанції має бути повідомлено про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження ухвали.

Відповідно до положень ст. 351 ЦПК України судові акти касаційної інстанції оформляються, видаються або надсилаються в порядку, встановленому ст. 222 ЦПК України. Відповідно до цього порядку копії повного судового рішення видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, особам, які брали участь у справі і були присутні у судовому засіданні, негайно після його проголошення видаються копії судового рішення з викладенням вступної та резолютивної частини.

Особам, які брали участь у справі, але не були присутніми в судовому засіданні суду касаційної інстанції, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються під розписку безпосередньо в суді. Якщо судовим рішенням відповідачеві заборонено вчиняти певні дії, що потребуватиме вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами, копія такого судового рішення також надсилається цим органам та особам у строки та порядку передбачених ст. 222 ЦПК України.

Повторно копії судових рішень суду касаційної інстанції видаються судом першої інстанції, де зберігається справа за заявою особи, яка брала участь у справі, за плату у розмірі, встановленому законодавством.

У зазначеному суді копії судових рішень за вмотивованою заявою згідно ст. 9 Закону від 22 грудня 2005р. № 3262-ІV «Про доступ до судових рішень» має право одержати особа, яка не брала участі у справі, якщо судове рішення безпосередньо стосується її прав, свобод, інтересів чи обов’язків, за плату в розмірі законом.

Розмір оплати за повторну видачу копій судових рішень особам, які брали участь у справі, і копії судових рішень особам, які не брали участь у справі, якщо судові рішення безпосередньо стосуються їх прав, свобод, інтересів чи обов’язків, у даний час визначається у відповідності з підпунктом «и» п. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» (0,03 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожен аркуш копії).

І нарешті, норма ст. 352 ЦПК України визначає, що справа має повертатися до суду, який її розглядав, — протягом десяти днів. Таким судом розуміється відповідний суд першої інстанції.

На відміну від ст. 351 ЦПК України, відповідно до якої встановлений строк обчислюється з дня оголошення судового рішення суду касаційної інстанції, строк повернення справи до суду першої інстанції обчислюється з наступного дня після закінчення касаційного провадження. У касаційному провадженні після оголошення судового рішення ще провадиться оформлення судових рішень, видача та направлення копії їх особам, які беруть участь у справі, для чого встановлено п’ятиденний строк і тільки після цього касаційне провадження закінчується. Таким чином, з наступного після вчинення цих дій дня має обчислюватися строк повернення судом касаційної інстанції розглянутої ним справи.

ВИСНОВКИ

Одним із засобів, що забезпечують реалізацію громадинами України їхніх конституційних прав, є судова система держави. Відповідно до ст. 55 Конституції України права та свободи людини та громадянина захищаються судом. Сфера судового захисту прав свободи людини та громадянина, інших суб'єктів правовідносин, що складаються в правовій державі, постійно розширюється, оскільки саме суд забезпечує правильний і своєчасний розгляд та вирішення правових спорів, здійсненню правосуддя в Україні.

Єдність судової влади викликає необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного і рівного для всіх громадян і організацій державного суду з покладанням на нього здійснення функцій правосуддя по справах, що виникають з правовідносин, врегульованих нормами цивільного, господарського, трудового, сімейного, земельного, адміністративного та інших галузей матеріального права у визначеному єдиному процесуальному порядку. Така необхідність викликається трансформацією України в правову державу і реалізацією дійсного поділу влад на законодавчу, виконавчу, судову.

Сутність цивільного судочинства полягає у тому, що розгляд цивільної справи відбувається у певній послідовності, яка передбачена законом. Кожна цивільна справа послідовно проходить визначені етапи, які називаються стадіями цивільного процесу.

Відповідно до законодавства завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Зміст принципів має демократичний характер і полягає в тому, що, закріплені в нормах права, вони характеризують здійснення правосуддя тільки судом і на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду цивільних справ, незалежність суддів і підкорення їх тільки закону, гласність, здійснення судочинства державною мовою.

Згідно статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Інстанційність — це процесуальне поняття, за допомогою якого у процесуальних кодифікованих актах визначається порядок розгляду (перегляду) судових справ.

Законодавство України передбачає право учасників судового процесу та інших осіб оскаржити судове рішення в апеляційному та касаційному порядку. Оскарження рішення суду є елементом конституційного права на судовий захист, яке реалізується в процесуальній формі апеляційного або касаційного провадження.

Право апеляційного та касаційного оскарження судових рішень як складової цивільного процесу, закріплено на законодавчому рівні та є важливою гарантією захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки.

Апеляційне провадження є однією із форм контролю за діяльністю судів першої інстанції вищестоящим судом, який перевіряє законність та обґрунтованість прийнятих ними рішень та ухвал, що не набрали законної сили. Наявність такого виду провадження дозволяє захистити законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб шляхом попередження вступу в законну силу незаконних рішень та ухвал суду.

До суб'єктів права апеляційного оскарження належать:

1) сторони (незалежно від їх участі в судовому засіданні);

2) інші особи, які беруть участь у справі, — треті особи, представники сторін та третіх осіб;

3) особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Зазначені особи можуть подати апеляційну скаргу, якщо рішенням суду безпосередньо вирішено питання про їх права або про їх обов’язки.

Крім того до суб'єктів права апеляційного оскарження належать також інші особи, у тому числі:

— законні представники (батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники), які можуть вчиняти від імені особи, яку вони представляють, усі процесуальні дії;

— інші заінтересовані особи та їх представники в справах наказного та окремого провадження;

— органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування та ін.);

— судовий представник, який може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що має право вчиняти ця особа.

Зазначені особи користуються правом апеляційного оскарження з урахуванням вимог ЦПК України.

Суд як суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин володіє особливим статусом, оскільки без нього неможливо вирішувати цивільні процесуальні правовідносини, що виникають між іншими суб'єктами цих правовідносин.

Особливий статус суду як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин визначається, в першу чергу, конституційними принципами, якими закріплено, що цей орган влади є єдиним, який наділений компетенцією здійснювати правосуддя в Україні.

Апеляційне провадження — одна із стадій цивільного процесу, метою якої є перевірка законності та обґрунтованості судових рішень судів першої інстанції, що не набрали законної сили.

Апеляційне провадження є процесуальною гарантією захисту прав, свобод та інтересів сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки. Водночас апеляційне провадження — це форма забезпечення однакового правозастосування законів при вирішенні цивільних справ, адже перегляд цивільних справ судами апеляційної інстанції дозволяє їм виправляти помилки судів першої інстанції щодо застосування норм матеріального і процесуального права.

Особливостями апеляційного провадження як окремої стадії цивільного судочинства є:

— здійснення правосуддя судами вищої інстанції - судовими палатами у цивільних справах апеляційних судів;

— реалізація судами апеляційної інстанції права перевірки законності та обґрунтованості рішень і ухвал суду першої інстанції, які не набрали законної сили, у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції;

— надання судам апеляційної інстанції можливості перевіряти цивільну справу у повному обсязі у випадках, коли під час її розгляду судом апеляційної інстанції буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, а також якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження;

— встановлення законодавством виключного переліку повноважень судів апеляційної інстанції з чіткою регламентацією процесуальної можливості застосування кожного з них.

Апеляційне оскарження у цивільному процесі має певні наслідки, які виникають із змісту повноважень суду апеляційної інстанції, що передбачені ст. 307 ЦПК України.

Повноваження суду апеляційної інстанції - це сукупність його прав на здійснення встановлених законом процесуальних дій щодо рішення, яке не набрало чинності і є предметом перевірки за апеляційною скаргою.

Прогалина у встановленні істотних для справи обставин або дослідження обставин, не передбачених нормою матеріального права, що підлягає застосуванню, найчастіше обумовлена неправильним встановленням предмета доказування.

Обставини, які мають значення для справи — це ті обставини, що у відповідності до закону, породжують, змінюють або зупиняють права і обов’язки, тобто юридичні факти, а також обставини, яким значення юридичних фактів надається судом при вирішенні спору.

Стадія перегляду в касаційному порядку рішень і ухвал суду першої інстанції, що набрали законної сили, після їх перегляду в апеляційному порядку — це сукупність процесуальних правовідносин, що виникають у суді касаційної інстанції з метою перевірки законності та обґрунтованості зазначених рішень і ухвал. Ці цивільні процесуальні правовідносини виникають між судом, що переглядає справу в касаційному порядку, та такими особами, що подали касаційну скаргу, сторонами та особами, які беруть участь у справі, а також особами, які не беруть участь у справі, якщо суд, який розглянув справу по суті, вирішив питання про їхні права та обов’язки.

Перегляд у касаційному порядку судових рішень і ухвал можна також визначити і як правовий інститут, під яким треба розуміти сукупність цивільних процесуальних норм, що регулюють діяльність касаційного суду та осіб, які подали касаційну скаргу, спрямовану на перевірку законності та обґрунтованості рішень і ухвал суду першої інстанції, що набрали законної сили, а також рішень і ухвал апеляційного суду в межах вимог, зазначених у касаційній скарзі. Норми цього правового інституту також регулюють процесуальні правовідносини між касаційним судом та особами, які подали касаційну скаргу, що виникли у зв’язку з означеною процесуальною діяльністю.

Касаційному оскарженню підлягають судові рішення, які ухвалені судом апеляційної інстанції із порушенням норм процесуального і матеріального права.

Об'єктом касаційного оскарження можуть бути рішення і ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційного суду.

Згідно ч. 1 ст. 324 ЦПК суб'єктами касаційного оскарження можуть бути сторони та інші особи, які брали участь у справі і визначені ч. 1 ст. 26 ЦПК, а також особи, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки.

Згідно ст. 323 ЦПК касаційною інстанцією у цивільних справах є Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ наділений компетенцією розглядати цивільні та кримінальні справи у чітко визначеній законом судовій юрисдикції. Він є третьою ланкою у відповідній системі спеціалізованих судів і покликаний забезпечувати право на касаційне оскарження ухвалених спеціалізованими судами рішень.

У своїй діяльності ВСС України керується Конституцією України, Законами України «Про судоустрій і статус суддів», «Про Вищу раду юстиції», «Про доступ до судових рішень», «Про державну службу», «Про доступ до публічної інформації», Указом Президента України «Про Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ», Цивільним процесуальним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Особливістю касаційного розгляду цивільних справ є те, що суд касаційної інстанції не вдається до перевірки фактичних обставин справи, оскільки їх встановлення вважається прерогативою судів першої та апеляційної інстанції. Суд касаційної інстанції не перевіряє обґрунтованості рішень та ухвал. Він перевіряє справу тільки з точки зору дотримання судами нижчого рівня матеріального і процесуального права, питання права, і тільки в межах доводів, зазначених у скарзі.

Касаційний суд перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Касаційне оскарження у цивільному процесі має певні наслідки, які виникають із змісту повноважень суду касаційної інстанції, що передбачені ст. 336 ЦПК України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативно-правові акти:

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — №ЗО. — Ст. 141.

2. Цивільний процесуальний кодекс України: від 18 березня 2004 р. //Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 40−41, 42. — Ст. 492.

3. Господарський процесуальний кодекс України: Прийнятий 6 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 6. — Ст. 56.

4. Кодекс адміністративного судочинства України: Прийнятий 6 липня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 35−36, № 37. — Ст. 446.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України: Затверджений Законом УРСР від 28 грудня 1960 р. (із змінами і доповненнями за станом на 1 січня 2012 р.) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: ОфІц. сайт верховної Ради України. — www.rada.gov.ua

6. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 р. //Офіційний вісник України. — 2010. — № 55/1. — Ст. 7.

7. Про Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних ікримінальних справ: Указ Президента України від 12 серпня 2010 р. № 810/2010 // Офіційний вісник України. — 2010. — № 62. — Ст.. 2160.

8. Про Вишу раду юстиції: Закон України від 15 січня 1998 р. // ВВР України. — 1998. — № 25. — Ст. 146.

9. Про доступ до судових рішень: Закон України від 25 грудня 2005 р. //ВВР України. — 2006. — № 15. — Ст. 128.

10. Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13 січня 2011 р. // ВВР України. — 2011. — № 32. -Ст. 314.

Спеціальна література

11. Абрамов М. Г. Советский гражданский процесс: Учебник. — М.: Госюриздат, 1952.

12. Авдюков М. Г. Судебное решение. — М.: Госюриздат, 1959.

13. Андрушко А. Співвідношення принципів диспозитивності та змагальності у цивільному судочинстві // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2000. — № 2. — С. 282.

14. Васильєв С. В. Гражданский процесс: Учебное пособие. — X., 2006.

15. Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса. — М., 2003.

16. Власенко Н. А. Судебная власть и судебная деятельность в Российской Федерации краткий курс лекций // Российская академия правосудия. — М., 2005.

17. Волосенко С. О. Джерела формування та значення принципів цивільного процесу в Україні // Часопис Київського університету права. — 2007.-№ 3.-С.127−132.

18. Гетманцев О. В. Принципи цивільного процесу: поняття, особливості // Юрид. вестник. — 2004. — № 1. — С. 88.

19. Гражданский процесе: Учебник / Под ред. В. А. Мусина, Н. А. Чечиной, Д. М. Чечота. -М.: Проспект, 2001. — С. 22;

20. Гражданский процесс: Учебник / Под ред. В. В. Яркова. — М.: Волтерс Клувер, 2004.

21. Гражданский процесс: Учебник / Под ред. М. К. Треушникова. — М.: Городец, 2003.

22. Гражданское процессуальное право / Под ред. М. С. Шакарян. — М.: Проспект, 2004.

23. Гураленко Н. Принципи цивільного процесу: поняття таособливості //ЮридичнаУкраїна. — 2006. — № 9. — С. 71−74.

24. Гурвич М. А. Принципи советского гражданского процессуального права // Труды ВЮЗИ. — М., 1965. — Т. 3. — С. 56;

25. Гурвич М. Л. Судебное решение. Теоретические проблемы. — М., 1976.

26. Дружков П. С. Судебная подведомственность споров о праве и иных правовых вопросов, рассматриваемых в порядке гражданского судопроизводства: Дис. … канд. юрид. наук. — Свердловск, 1966. — С. 3.

27. Задоя К. Юридичне значення постанов Пленуму Верховного Суду України в контексті набрання чинності Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 07 липня 2010 р. // Юридичний журнал. — 2011. — № 6. — С. 82

28. Керимов Д. А. Кодификация и законодательная техника. — М.: Госюриздат, 1962.

29. Козлов А. Ф. Суд первой инстанции как субъект советского гражданського процесуального права. — Томск, 1983.

30. Комаров В. В. Гражданский процесс в глобальном контексте // Юридическая наука и образование. — Харьков, 2009. — Выш. 2.

31. Луспеник Д., Сакара Н. Українська модель касаційного оскарження судових рішень у цивільних справах: проблеми та перспективи удосконалення (спрощення) // Право України. — 2008. — № 7. — С. 99−107.

32. Мельник М.І. Місце Верховного Суду України в системі судів загальної юрисдикції // Питання удосконалення судової системи України. — 2007. — С. 54−57.

33. Мінченко Р. Деякі питання апеляційного провадження в цивільному судочинстві України // Юридичний вісник. — 2010. — № 4. — С. 65−68.

34. Мінченко Р.М. Окремі аспекти провадження щодо перегляду Верховним Судом України судових рішень //Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої памяті Ю. С. Червоного «Актуальні проблеми права та процесу» (Одеса, 17 груд. 2010 р.). — О.: Фенікс, 2010. С. 164.

35. Мінченко Р. М. Проблеми провадження щодо перегляду судових рішень Верховним Судом України // Наукові праці Одеської національної юридичної академії. — Т.9. — 2010. — С.227−231.

36. Мінченко Р.М., Волкова Н. В. Цивільний процес: Навч.-метод. посібник. — О.: Фенікс, 2010. — 127 с.

37. Назаров І. В. Принципи побудови судової системи. — X., 2010.

38. Новий тлумачний словник української мови. — К.: Аконіт, 2003. — Т.3.

39. Організація судової влади в Україні: Навч. посіб. / За заг. ред. І.Є. Марочкіна, Н.В. Сібільової. — X.: Одіссей, 2007.

40. Осипов Ю. К. Подведомственность юридических дел: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. — Свердловск, 1974.

41. Педько Ю. С. Юрисдикція // Юридична енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2004. — Т. 6. — С. 490.

42. Пшонка М. П., Ткачук О. С. Касаційне провадження у сучасному цивільному судочинстві України // Часопис цивільного і кримінального судочинства. — 2011. — № 1.

43. Сирьш Н. Кассация. Чье слово последнее? // Зеркало недели. — 2010. — № 13(793). — 3−9 апр.

44. Смородинський В. Судова влада з об'єктивної сторони //Держава і право. — К., 2003.-Вип.20.

45. Советский гражданский процесе: Учеб. пособие / Под ред. А. А. Добровольского. — М.: Изд-во МГУ, 1979.

46. Советский гражданский процесс: Учебник / Под ред. М. А. Гурвича. — М.: Высшая школа, 1975.

47. Стасюк О. Окремі питання оновленого статусу верховного суду України. // Підприємство, господарство і право. — 2011. — № 8.

48. Стасюк О. Окремі питання оновленого статусу Верховного суду України // Підприємництво, господарство і право. — 2011. — № 8. — С. 159.

49. Судові, правоохоронні і правозахисні органи України: Навч. посіб. / За ред. Я. Кондратьева. — К.: Юрінком Інтер, 2002.

50. Судоустрій України: підручник / С.В. Ківалов, Ю.Є. Полянський, М. В. Косюта, В. В. Долежан; За ред. С.В. Ківалова. — К.: Юрінком Інтер, 2011.

51. Теория государства и права: Учеб. / Под ред. В. К. Бабаева. — М., 2006.

52. Терехова Л. А. Система пересмотра судебных актов в механизме судебной зашиты. — М., 2007.

53. Тимченко Г. П. Принципи цивільної юрисдикції: теорія, історія, перспективи розвитку: Монографія. — К.: Юридична думка, 2006.

54. Ткачук О., Луспеник Д. Перегляд судових рішень верховним судом України: проблемні питання правозастосування // Право України. — 2011. — № 10.

55. Ференц О. Понятійний апарат інституту юрисдикції загальних судів: проблеми розмежування // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 7.-С. 149−151.

56. Фесенко Л.І. Роль і місце Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у судовій системі України // Часопис цивільного і кримінального судочинства. — 2011. — № 1.

57. Цивільний процес України: Підручник / За ред. Ю. С. Червоного. — К.: Істина, 2007.

58. Чечина Н. А. Основные направления развития науки советского гражданского процессуального права. — Ленинград: ЛГУ, 1987. — С. 27.;

59. Чиналиева И. У. Принципы гражданского процессуального права Кыргызстана. — Бишкек, 1998.

60. Шевчук П. Історичні аспекти розвитку принципу змагальності в цивільному процесі // Право України. — 2000. — № 4. — С. 8.

61. Шицький І.Б. Правовий статус місцевих господарських судів: становлення і розвиток: дис… канд. юрид. наук. — К., 2006.

62. Штефан М. Й. Касація // Юридична енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2001. — Т. 3. — С. 59.

63. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України: Підручник. — К.: ІнЮре, 2005.

64. Штефан М. Й., Дріжчана О.Т. Цивільне процесуальне право України: Підручник. — К.: Либідь, 1994

65. Шунько Г. О., Сірий М.І. Проблеми визначення підвідомчості та підсудності у Цивільному процесуальному, Господарському процесуальному кодексах та Кодексі Адміністративного судочинства України // Вісник господарського судочинства. — 2006. -№ 3. -С. 153−155.

66. Шутенко О. В. Понятие и система принципов гражданського процессуального права // Підприємництво, господарство і право. — 2000. — № 11.-С. 49.

67. Щеглов В. Н. Советское гражданское процессуальное право: Лекции для студентов. — Томск, 1976.

68. Юдельсон К. С. Советский гражданский процесс: Учебник. — М.: Юрид. лит., 1965.

69. Юдельсон К. С. Советский гражданский процесс: Учебник. — М.: Юриздат, 1956.

Судова практика

71. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 36 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у статтях 125, 129 Конституції України. Справа № 1−1/2010 від 11 березня 2010 р. № 8-рп (2010) // Офіційний вісник України. — 2010.-№ 21.-Ст. 882.

72. Про судове рішення у цивільній справі: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р.

73. Положення про процедуру підготовки, прийняття та оприлюднення постанов пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: Постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2011 р. № 7 // Часопис цивільного і кримінального судочинства. — 2011.-№ 3.-С. 3−6.