Злочинність як соціально-правове явище

Вступ

Актуальність теми дослідження. Успіх боротьби зі злочинністю багато в чому визначається проведенням глибоких кримінологічних досліджень найбільш важливих компонентів предмета кримінології та використанням результатів таких досліджень на практиці попередження злочинів. Кримінологічні дослідження являють собою вивчення з використанням досягнень науки на основі спеціально розроблених методів і методик різноманітних соціальних, правових, моральних, соціально-психологічних та інших факторів, що позитивно або негативно впливають на злочинність, її причини та умови, особистість злочинця, попередження злочинів.

Основними цілями кримінологічних досліджень є: глибоке пізнання факторів, що впливають на злочинність, їх взаємозв'язок та закономірностей прояву; винесення обґрунтованих пропозицій про прийняття на різних рівнях управлінь рішень, реалізація яких дозволила б знизити негативний і підвищити позитивний вплив зазначених чинників на кримінальну ситуацію в країні; здійснення конкретного аналізу кримінологічної обстановки в країні, окремих регіонах та територіальних утвореннях за певні часові періоди; виявлення найбільш криміналізованих сфер суспільного життя, особливо суспільно небезпечних видів злочинності в них, активізація правоохоронної діяльності шляхом розробки і реалізації державних регіональних комплексних програм протидії злочинності; аналітичне забезпечення в результаті оперативних досліджень вирішення конкретних завдань, попередження окремих видів злочинів шляхом проведення правоохоронними органами спеціальних профілактичних операцій.

Особливе значення кримінологічні дослідження мають для глибокого пізнання та оцінки злочинності в цілому. Саме пізнання злочинності дозволяє робити обґрунтовані висновки з тим, щоб своєчасно прийняти і реалізувати рішення, що стосуються протидії їй, маневрування в цих цілях наявних сил і засобів. В ході кримінологічногодослідження злочинності виявляються: ступінь її поширеності, інтенсивності і суспільної небезпеки, основні тенденції розвитку; соціально-правові характеристики злочинності, механізм її породження та функціонування; характеристики злочинності, що відображають її внутрішні особливості (організованість, кримінальний професіоналізм, сфери розповсюдження і т.п.).

Дана проблема досліджувалася багатьма українськими та зарубіжними науковцями-кримінологами. Серед них потрібно виділити праці таких вчених як Н. Ф. Кузнецова, В. Н. Кудрявцев, В. А. Аванесов, Л. А. Волошин, С.Є. Віцин, О. М. Джужа, Ю. В. Алксандров, А. П. Гель, Г. С. Семаков, А. Ф. Зеленський, І.І. Карпець, Я.Ю. Кондратьєв, Н. А. Стручков, А.С. Шляпочніков, Г. Н. Забрянський, А. П. Закалюк, Ю. В. Бишевський, А.А. Конєв, В. Ф. Оболенцев, Г. А. Кригер, П.І. Гришаєв, В. В. Сташис, Н.А. Беляєв, М. Д. Шаргородський, Е.А. Саркісова, О. Г. Фролова, В.Л. Чубарєв та інших.

Метою даної роботи є багатоаспектна характеристика такого інституту кримінології, як кількісні показники злочинності.

Згідно висунутої мети, завданнями роботи є:

Визначити поняття злочинності та її класифікацію;

Розкрити поняття латентної злочинності та її вплив на кількісні показники злочинності;

Охарактеризувати окремі кількісні показники злочинності (рівень, коефіцієнт, динаміка, питома вага) та визначити методику їх вимірювання;

Проаналізувати кількісні показники злочинності в Україні вперіод 2010;2014 рр.;

Визначити порядок обліку кількісних показників злочинності в діяльності органів внутрішніх справ.

Об'єктом дослідження є злочинність як суспільно-небезпечне соціальне явище, що отримує правову оцінку.

Предметом дослідження є кількісні показники злочинності: поняття, види та методика їх вимірювання.

Методи дослідження — системний, функціональний, аналітичний та спеціально-юридичні методи — порівняльно-правовий, історико-юридичний, формально-логічний та інші засоби наукового пізнання.

У роботі використані нормативно-правові акти України, підручники з кримінології та статистики, монографії та публікації окремих вітчизняних та зарубіжних авторів.

Робота складається з вступу, 3 розділів основної частини (які мають підрозділи), висноків, списку використаної літератури та додатків.

Розділ 1. Злочинність як соціально-правове явище

1.1 Визначення та класифікація злочинності

Злочинність, її сутність та природа належать до предмета науки кримінології, становлять один з основних його елементів. Теорія злочинності займає центральне місце у кримінологічній науці. Вона містить теоретичні та методологічні положення щодо наукового розуміння природи, сутності, поняття злочинності, форм її проявів, основних кримінологічних характеристик, показників останніх, методологічних засад їх вимірювання тощо. Тому, вивчення кількісних показників злочинності неможливо без визначення поняття та характеристики злочинності вцілому.

Злочинність є однією з найгостріших проблем суспільства. Згідно з результатами опитувань громадської думки, проведених в останні десятиліття, люди багатьох країн ставлять її за значимістю на друге-третє місце після проблем економічного характеру.

Багато мислителів приділяли увагу цій проблемі. Перші думки з цього приводу можна знайти вже у Арістотеля і Платона, які висловлювались щодо злочинності, розглядаючи філософські проблеми суспільного устрою, етики людської поведінки. З початком формування суспільства сучасного типу увага до проблеми злочинності значно зросла. У XVIII столітті до неї зверталися Ч. Беккаріа, Д. Дідро, Вольтер, К. Гельвецій, Ш-Л. Монтеск'є, І. Бентам, Дж. Лок та інші видатні вчені. Вони вбачали причини злочинності в соціальній невлаштованості суспільства та поганому вихованні громадян, пропонували правителям перейти від жорстоких покарань за вчинення злочинів до їх попередження.

Багато уваги злочинності приділили соціалісти-утопісти Т. Мор, А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен та інші. Вони стверджували, що злочинність породжується самою природою суспільства, заснованого на приватній власності, експлуатації та гнобленні людей. Через це вони вважали боротьбу із злочинністю шляхом застосування до злочинців кримінальних покарань неефективною. Подолати злочинність, на їхню думку, можна лише шляхом повної пербудови суспільства на соціалістичних засадах.

Сучасний погляд на це явище почав формуватися у ХІХ ст. із запровадженням регулярних статистичних спостережень злочинності. Перші кримінальні статистичні звіти були складені у Франції у 1826 р. і з того часу почали друкуватися. Дослідження, засновані на аналізі статистичних звітів, були започатковані бельгійцем Дюкпетью, французом Гері і видатним бельгійським математиком і астрономом А. Кетле. В результаті цих досліджень, передусім праць А. Кетле, було встановлено дивовижну незмінність даних щодо злочинності, яка спостерігалася з року в рік. Це дало можливість глибше усвідомити сутність злочинності як соціального явища, виявити її закономірності. Суспільство несе у собі зародки всіх злочинів, що мають бути вчинені, тому що в ньому наявні умови, які сприятимуть їхньому розвитку, воно, так би мовити, готує злочини, а злочинність є лише засобом. Будь-який соціальний стан передбачає, відповідно, певну кількість та певний порядок проступків, які є необхідним наслідком його організації.

В радянській кримінології після її відродження визначенню злочинності спочатку не приділялося багато уваги. В першому підручнику з кримінології цьому питанню був присвячений невеличкий параграф. У ньому вказувалось, що Їзлочинність містить у собі всю сукупність конкретних злочинів, вчинених у певний період часу в даному суспільстві, але не є простою сумою цих злочинів. Далі розглядалися стан, структура та динаміка злочинності. Особливо підкреслювалось, що злочинність є явищем соціальним.

Найбільш серйозною працею в 60-х роках про злочини і злочинність була монографія Н.Ф. Кузнецової «Преступление и преступность». Як зазначала Н. Ф. Кузнецова, злочинність — це відносно масове, історично мінливе соціальне, що має кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, що складається з усієї сукупності злочинів, які вчиняються у певній державі у певний період часу.

Основні положення цієї роботи дістали загальне визнання і відтворювалися у багатьох підручниках з кримінології. Майже в усіх виданих в останні десятиліття працях підкреслювалася соціальна природа злочинності, її історичність і класова обумовленість, розкривалися кількісні і якісні характеристики цього явища, співвідношення злочину і злочинності.

Ряд авторів аналізували злочинність у ширшому контексті, як вид поведінки, що відхиляється від встановлених суспільством соціальних норм. У деяких працях злочинність пропонувалося розглядати як своєрідну систему. Для досліджень злочинності радянського періоду були характерні певні методологічні недоліки, які стримували розвиток наукових поглядів на цю проблему. Це, по-перше, ідеологічна забарвленість питання про злочинність, яка і досі не зникла повною мірою і продовжує обмежувати науковий пошук, знижує ступінь об'єктивності дослідження. По-друге, мало місце переважання юридичного підходу до розгляду злочинності при недостатньому застосуванні історичного, соціологічного, економічного та соціально-психологічного методів аналізу. По-третє, для значної кількості праць, характерним є загальнотеоретичний, умоглядний погляд на злочинність, явно недостатнє використання даних статистичного аналізу, результатів кримінологічних досліджень реального стану злочинності та окремих видів злочинів.

Злочинність — є одним з центральних об'єктів дослідження науки кримінології. За своєю суттю злочинність — явище негативне, що заподіює шкоду як суспільству в цілому, так і конкретним його членам.

До 90-х років ХХ ст. за часів існування СРСР тривалий час у радянський кримінології панувало таке тлумачення поняття злочинності: це соціально-правове явище, яке змінюється і охоплює сукупність злочинів, що вчинені в суспільстві за певний період і характеризуються певними кількісними та якісними показниками.

Піддаючи критиці наведене визначення, А. Зеленський обґрунтував свою думку так:

У наведеному визначенні злочинність як соціально-правове явище є «логічним монстром», оскільки словосполучення «соціально-правове явище» позбавляє сенсу через те, що все правове, тобто те, що регулюється правом є соціальним, бо як правова норма є різновидом соціальних норм. Водночас усі аномалії у житті суспільства (техногенні катастрофи та природні катаклізми) набувають соціального значення і можуть вважатися соціальними явищами.

Точніше буде визначення злочинності не як сукупності злочинів, а як система, що підпорядковується статистичним закономірностям, тобто імовірнісної системи.

Наведене формулювання не розкриває змісту поняття злочинності.

Кримінальну злочинність, що складається з діянь, які каралися в усі часи і в усіх країнах, не можна визнати найнебезпечнішим проявом деструктивних сил людини.

Злочинність, що складається з великої кількості різних злочинів, вчинених у суспільстві, є не механічною сумою анти суспільних вчинків, а множиною, якій притаманні ознаки ймовірної системи — певна цілісність, сталість параметрів, взаємодія підсистем, що є складовими цієї множини.

Як загальне поняття злочинність існує через окреме, тобто через конкретні вчинки винних осіб. У кожному конкретному випадку виявляються ознаки, що притаманні злочинності, тобто загальному. До цих ознак належать злісність, протиправність, винність, караність. Водночас кожний окремий злочин за змістом має множину ознак, що перебувають за межами загального поняття злочинності.

Також серед кримінологів поширене і таке визначення злочинності: це соціально-правове, відносно стійке антагоністичне явище, що само детермінується й охоплює сукупність злочинів, вчинених у конкретному суспільстві в певний період, що характеризується кількісними і якісними показниками.

Узагальнення та певне переосмислення наукових поглядів на злочинність дає підстави для виділення її суттєвих ознак.

Злочинність за своєю суттю — явище негативне, що заподіює шкоду як суспільству в цілому, так і конкретним його членам. У той же час деякими мислителями ставилося під сумнів таке розуміння. Проте біди, що їх злочинність несе людям, навряд чи дозволяють говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище.

Чи є злочинність вічною? Це питання має абстрактний характер. В радянській кримінології відстоювалась ідея про те, що злочинність є явищем в історичному плані тимчасовим, яке повинно зникнути в комуністичному суспільстві. Згодом ряд кримінологів відмовилися від цього погляду.

Вважається, що застосування такої невизначеної категорії, як «вічність», в даному контексті є ненауковим. Можна лише стверджувати, що злочинність існувала й існує в усіх країнах і типах суспільства, а також те, що вона існуватиме в найближчу історичну епоху.

Злочинність є відносно масовим явищем. Це означає, що абсолютна більшість актів поведінки в суспільстві є соціально-позитивними або соціально-нейтральними. Соціальні відхилення як позитивного (героїчні вчинки, випадки самопожертви), так і негативного характеру, в тому числі злочини, становлять дуже невеликий відсоток актів людської поведінки. Тим не менше, вони є досить розповсюдженими й істотно впливають на життя суспільства. Визначити й обґрунтувати якісь кількісні параметри злочинності, які є «нормальними» для суспільства наука в даний час не може. Рівень злочинності є дуже різним залежно від низки економічних, соціальних, політико-правових, культурно-історичних та соціально-психологічних факторів, що діють в кожній країні. Так, згідно з даними Інтерполу, коефіцієнт злочинності у розрахунку на 100 тис. населення в 1997 р. був найвищим у Фінляндії (14 027) та Швеції, які за загальним визнанням є країнами з високим рівнем життя.

Важливою ознакою злочинності є її правовий характер. Це означає, що до злочинів належать тільки суспільно небезпечні діяння, які прямо передбачені кримінальним законом і вчинення яких тягне встановлене цим законом покарання. Ця ознака дозволяє відокремити злочини від менш небезпечних правопорушень, а також реально існуючих діянь, які об'єктивно є суспільно небезпечними, але не визнаються такими кримінальним законом, тобто є некриміналізованими. Криміналізація чи декриміналізація в праві є єдиним легальним засобом зміни кола діянь, що є злочинними.

Злочинність має історично мінливий характер. Протягом усього розвитку суспільства коло злочинів дуже істотно змінювалось. З ускладненням суспільних відносин збільшувалась і загальна кількість видів злочинів, ряд діянь були декриміналізовані, а то й взагалі перестали траплятися, виникли нові різновиди злочинних посягань. Мінливість властива багатьом соціальним явищам, але в даному випадку вказівка на цю ознаку не є зайвою. Справа в тому, що злочинність є дуже чутливою щодо змін у житті суспільства і чітко відтворює їх.

До цього часу злочинність розглядалася як сукупність усіх злочинів, вчинених у певному суспільстві. Багато авторів вживають більш конкретне, формулювання — сукупність злочинів, вчинених на певній території (країні, області, районі тощо) в певний проміжок часу. Це дозволяє охарактеризувати її кількісні параметри. Слід зазначити, що злочинність є статистичною сукупністю актів протиправної поведінки, не погоджених і прямо не пов’язаних між собою. З цього положення випливають два питання, які багато обговорювалися в літературі. Йдеться про співвідношення конкретного злочину та злочинності, а також сукупності конкретних злочинів та злочинності. Співвідношення злочинності і конкретних злочинів зазвичай розглядається як співвідношення цілого і частини, загального й одиничного. Тільки реальне існування конкретних злочинів, їх повторюваність дозволили сформулювати поняття злочинності. Злочинність не виявляється іншим чином ніж через процес постійного вчинення конкретних злочинів, які взяті в часових та територіальних межах, створюють певну сукупність.

Між тим популярною є думка про те, що злочинність не зводиться до сукупності злочинів. Стверджується, що вона виявляє себе як в конкретних злочинах, так і в особах, які їх вчиняють, або включає всю сукупність вчинених злочинів і суспільно-небезпечних наслідків. Такі тлумачення по суті порушують логіку побудови визначення, оскільки призводять до включення до нього явищ, які знаходяться за його рамками. Насправді необхідними елементом кожного конкретного злочину є особа, яка його вчинила, і це є беззаперечним. Можна сказати, що є коло осіб, які вже вчиняли злочини або мають схильність до злочинної поведінки, але ці явища не охоплюються поняттям злочинності і є самостійними кримінологічними категоріями. Щодо наслідків, то безпосередні наслідки злочинів прямо зазначені в кримінальному законі і входять до поняття злочину, а взяті в масі - до поняття злочинності. Щодо більш віддалених наслідків конкретних злочинів та злочинності в цілому, то вони також є самостійним явищем, яке виходить за межі злочинності і може розглядатися як соціальні наслідки злочинності.

Наприкінці 70-х рр. у радянській кримінології набув поширення погляд, відповідно до якого злочинність має системно-структурний характер, що вона є певною системою. Проте й дотепер це не є загальновизнаним. Спроби обґрунтування злочинності як специфічного системно-структурного утворення робилися різними кримінологами.

Одні автори вважали, що при системному підході до дослідження цього явища йдеться про взаємозв'язок, взаємозумовленість злочинності та її причин, на думку інших — про взаємозв'язок злочинів і осіб, які їх скоюють. Треті вказували на взаємозв'язок різних підструктур (елементів) злочинності. Зокрема, С.Е. Віцин зазначає, що для цього явища характерний комплекс взаємозалежних елементів. Ними визнаються і окремі злочини, і види злочинності. Стосовно останньої вони виступають у якості підсистем.

Ці погляди розвивалися в рамках популярних у той час методологічних течій — системного підходу та загальної теорії систем. Проте, деякі науковці вважають ідею про системний характер злочинності є сумнівною. По-перше, взаємозв'язок, який існує між видами злочинності, окремими злочинами не має самостійного характеру, й є лише відбитком тих закономірностей функціонування суспільства, що обумовлюють існування суспільства, що обумовлюють існування злочинності. Самі автори цих тверджень визнають, що конкретні злочини не пов’язані між собою. Те саме можна сказати про певні види злочинів. Те, що існує професійна та організована злочинність, злочинне середовище, яке утворюється на основі зв’язків між особами, що відбували покарання в місцях позбавлення волі, не дає достатніх підстав говорити про злочинність як про систему. По-друге, прихильники цієї ідеї надзвичайно широко трактують саме поняття «система», відповідно до якого майже будь-яка сукупність одночасно існуючих, будь-чим пов’язаних явищ, може розглядатися як система.

Розуміючи умовність і неповноту, властиві будь-якому визначенню, можна констатувати, що найбільш обґрунтованим і поширеним тепер є визначення злочинності як негативного, соціального, історично мінливого правового явища, що полягає у вчиненні частиною членів суспільства вчинків, які заподіюють шкоду іншим членам суспільства або суспільству в цілому, відповідальність за які передбачена кримінально-правовими нормами.

Злочинність є вкрай неоднорідним явищем. Діяння, які вона об'єднує, є схожими тільки за двома загальними ознаками: всі вони становлять небезпеку для суспільства і відповідальність за їх вчинення передбачена кримінальним законом. У всьому іншому вони дуже різноманітні й істотно різняться між собою. Це зумовлює необхідність виокремлення різних видів злочинності. Критерії цього виділення можуть бути різними і, відповідно, існують різні класифікації злочинів. Але всі вони мають значення для кримінологічної характеристики злочинності.

За кількістю вчинених злочинів розрізняють первинну (сукупність злочинів, вчинених уперше) і рецидивну (сукупність повторних злочинів) злочинність.

В якості особливого її різновиду останнім часом виділяється професійна злочинність (сукупність злочинів, що вчиняються постійно і є для злочинця основним джерелом існування).

За статтю виділяють злочинність чоловіків і злочинність жінок. За віком — злочинність дорослих і неповнолітніх. Також можна розрізняти злочинність молоді та інших вікових груп.

За мотивацією діяння виокремлюють корисливу, насильницьку і корисливо-насильницьку злочинність. За іншими критеріями розрізняють професійну, економічну, екологічну, організовану, корупційну, рецидивну, необережну злочинність тощо. Можна виділити види злочинності за розділами Особливої частини Кримінального Кодексу України.

Така класифікація допомагає, по-перше, конкретизувати вивчення багатьох проблем, а по-друге, є важливою для вирішення практичних завдань боротьби зі злочинністю загалом та окремими її видами.

Злочинність — це деяка стійка єдність, цілісне в певному значення утворення. Поняття ж цілісності в сучасній науці є підґрунтям системно-структурного підходу до вивчення об'єктів і явищ навколишньої дійсності. Багато з них завжди можна уявити у вигляді комплексу взаємопов'язаних елементів, які утворюють певну цілісність. Системний підхід може бути застосований і до вивчення злочинності.

Доказ цілісності злочинності полягає, по-перше, в тому, що на відміну від окремо взятих злочинів вона є закономірним явищем, по-друге, в межах всієї злочинності між окремими її проявами і параметрами існують певний зв’язок і залежність, по-третє, тільки при аналізі злочинності взагалі біль рельєфно виявляються її певні взаємозв'язки і взаємозалежність з іншими соціальними явищами.

У зв’язку з цим злочинність з огляду на системно-структурний підхід розглядається як порівняно самостійна, динамічна, ймовірна соціальна система, елементами якої є конкретні злочини, а також окремі види злочинів, об'єднані в однорідні групи. Специфічний зв’язок цих елементів створює вже не просту сумарну сукупність, а якісно інше за своїм змістом явище — злочинність.

«Конкретний злочин», «окремий вид злочинів, а також їх об'єднання в однорідні групи» і «злочинність» — не тотожні поняття. Між ними слід проводити принципову відмінність: вони знаходяться в діалектичному взаємозв'язку одиничного, особливого і спільного (загального). Названі три філософські категорії співвідносяться між собою таким чином: а) загальне існує лише окремому, через окреме, причому воно лише приблизно охоплює всі окремі предмети; б) будь-яке одиничне неповно входить у загальне; в) особливе є зв’язуючою ланкою між окремим (одиничним) і загальним, тобто щодо одиничного особливе є загальним, а щодо спільного (загального) — одиничним.

Злочин завжди вчиняється конкретною особою, він — явище (подія), одиничне, яке несе на собі відбиток індивідуальності. Існуюча в суспільстві злочинність і окремі види (групи) злочинів — це явища, що відображають одну із сторін поняття суспільного організму, визначеного наперед соціальними умовами життя суспільства, це відносно масові категорії, що характеризуються статистичними закономірностями. У злочинності проявляється не індивідуальна воля, а дія суспільних закономірностей.

Злочин (одиничне) проявляється в особливому (в певних видах злочинів) і загальному. В свою чергу злочинність (загальне) включає в себе окремі види злочинів (особливе) і конкретні злочини (окреме). Злочинність відображає найбільш істотні риси окремих злочинів, абстрагуючись від випадкових і індивідуальних ознак, що мають значення для конкретних злочинів.

Отже, враховуючи короткий аналіз перелічених вище ознак злочинності, сформулюємо її визначення. Злочинність — це відносно масове, історично мінливе соціальне явище, яке має певну територіальну і часову поширеність, являє собою цілісну, засновану на статистичних закономірностях систему одиничних суспільно-небезпечних діянь, заборонених кримінальним законом. Таке визначення містить найбільш загальні істотні ознаки злочинності: дає досить повне уявлення про неї; розкриває її природу, походження і зміст, дозволяє відрізнити її від суміжних соціальних явищ.

1.2 Латентна злочинність та її вплив на кількісні показники злочинності

Латентність злочинності — це ознака, яка відображає існування в країні тієї реальної ситуації, коли певна частина злочинності залишається неврахованою. В усіх державах фактична злочинність перевищує ту кількість злочинів, які зареєстровані їх органами. Так було раніше, так є і тепер. У зв’язку з цим практика свідчить про те, що інформація, заснована на статистичному відображенні, має спотворений характер, далеко не завжди відповідає дійсності. За межами обліку залишається латентна (прихована) злочинність, так звана, «темна цифра» злочинності.

Питання, пов’язані з латентною (прихованою) злочинністю, належать до найважливіших і одночасно найскладніших проблем кримінології. Ефективна протидія злочинності, встановлення над нею дієвого соціального та державного контролю потребують дослідження реальних масштабів злочинності, прогнозування її «поведінки», визначення адекватної антикримінальної стратегії й тактики.

Однак спиратися при цьому виключно на дані офіційної статистики злочинності, як одностайно вважають науковці та більшість спеціалістів практиків, не можна, оскільки такі дані не повною мірою відображають реальний стан злочинності в державі.

Офіційна статистика відображає не стільки стан злочинності, скільки стан її реєстрації в країні. Вітчизняні дослідники справедливо наголошують, що прихована злочинність суттєво спотворює наші уявлення про кримінологічну ситуацію, реальний стан, структуру, характер, динаміку злочинності, про розмір і характер завданої шкоди.

Отже, на підставі вищевикладеного, можна зазначити, що латентна злочинність спотворює дані про реальну злочинність, а тому потрібно визначити, чи впливає вона на кількісні показники злочинності і якщо так, то яким чином.

Вимірювання рівня злочинності ти інших її показників ведеться на основі даних про зареєстровані злочини. Давно відомо, що з різних причин реєструються не всі вчинені злочини. Фактична кількість вчинених злочинів завжди більша від зареєстрованої:

Зфакт > Зреєстр.

Фактично вчинена злочинність, яка не стала предметом реєстрації злочинів, називається латентною (від лат. Latens (lateпtis) — прихований, невидимий). Латентна злочинність, її розміри обумовлюють викривлене, неповне уявлення про злочинність в цілому і тому мають вивчатися, визначатися для отримання більш адекватного уявлення про фактично вчинену кількість злочинів. Проте на офіційну статистику латентна злочинність не впливає, оскільки просто не береться до уваги.

Під латентною (прихованою) злочинністю у кримінології та правоохоронній практиці розуміють сукупність злочинних діянь, що були реально вчинені, але не стали відомі органам кримінального судочинства і відповідно не відображаються в офіціальній статистиці.

Злочини, що стали латентними, відрізняються від інших та між собою причинами та механізмами набуття латентності. Існує досить поширена думка про те, що латентність є ознакою злочинності в цілому, що латентність та процес латентизації, тобто набуття злочинністю властивості латентності, характерні тією чи іншою мірою усім видам злочинів, оскільки переважна більшість осіб, які вчиняють злочини, прагнуть залишитися невикритими, невідомими для офіційної системи кримінальної юстиції.

З іншого боку, є противники використання самого терміна «латентність», який, мовляв, є штучним утворенням науковців-кримінологів і до поняття «латентна злочинність» нічого не додає, особливо у сфері практичної діяльності. З цим не можна погодитися, оскільки доведено, що латентні злочини мають різні причини та механізми набуття ознаки латентності, а звідси передбачаються різні форми і засоби скорочення латентної злочинності, насамперед через гальмування процесів набуття злочинами ознаки латентності.

У кримінологічній літературі пропонується кілька варіантів поділів латентної злочинності. За одним з них її поділяють на природну, штучну та межову. При цьому природною латентністю називають сукупність вчинених злочинів, про які не відомо правоохоронним органам, що здійснюють їхню реєстрацію. До штучної латентної злочинності при такому поділі відносять злочини, про вчинення яких стало відомо правоохоронним органам, але вони з різних причин не беруть їх на облік. Межовою латентністю називають сукупність тих злочинів, вчинення яких не відомо потерпілому, або факт їхнього вчинення несприймається чи не усвідомлюється потерпілим як злочин.

Запропонований варіант поділу, на думку Закалюка А. П., не охоплює всі можливі причини та механізми латентизації злочинів. Крім того, деякі із запропонованих груп, зокрема межова латентність, не мають чітких критеріїв виділення. Тому він пропонує інший варіант поділу латентних злочинів залежно від причин і механізмів їхньої латентизації. Він реалізований у Програмі вивчення причин латентності злочинів та розробки засобів забезпечення боротьби з латентною злочинністю. Програма затверджена прем'єр-міністром України 01.12.1998 р. Та реалізована у правоохоронних органах і наукових установах України. Згідно з цим поділом всі латентні злочини з названих підстав (причини і механізми набуття латентності) поділяються на шість основних груп.

Злочинні прояви, які з низки причин (вчинення з необережності, правова некомпетентність тощо) помилково не сприймаються як передбачені Кримінальним кодексом України кримінально карані діяння.

Злочини, про які потерпілі з різних мотивів не повідомляють компетентним органам.

Злочини, в яких немає персоніфікованого потерпілого суб'єкта, заінтересованого повідомляти про їхнє вчинення (посягання на державні, загальносуспільні об'єкти та відносини).

Злочини, факт вчинення яких відомий обмеженому колу осіб або лише винуватцям, проте через вжиття ними спеціальних заходів щодо нерозповсюдження відомостей про згадані прояви, а також через незаінтересованість у цьому потерпілих, повідомлення про злочини не надходять до правоохоронних органів. Дуже часто такі злочини вчиняються у тіньових сферах економіки, у податкових відносинах, у процесі незаконного обігу наркотиків, у корумпованих ланках апарату управління. Вони спостерігаються і серед злочинів так званого загальнокримінального (неекономічного та управлінського) характеру, які вчиняють організовані злочинні групи (вбивства, захоплення заручників, шантажування, вимагання, шахрайство тощо).

Злочини, інформація про які відома правоохоронним органам, але вони (помилково або свідомо) не оцінені ними у встановленому кримінально-процесуальному порядку як кримінальні карані діяння та залишені поза обліком. Це так звані «приховані» злочини.

Злочини, стосовно яких прийнято необrрунтоване процесуальне рішення щодо відсутності події або складу злочину.

Важко погодитись, що латентною є лише та злочинність, яка залишається нерозкритою, незареєстрованою, невиявленою. Адже є злочини, які хоч і розкрито, але з якихось причин не зареєстровано. Деякі з них хоч і розкрито, і зареєстровано, але вони не доходять до суду, внаслідок чого залишаються поза сферою кримінологічного аналізу. Точних відомостей про розміри латентної злочинності не існує. Безумовно, вона значна, її стан можна передати формулою:

Нз — незареєстровані злочини; Нрз — нерозкриті злочини; Зв — злочини, за якими не винесені обвинувавальні вироки (але вони розкриті).

Існує також загальна формула обчислення латентної злочинності:

Зф — злочинність фактична; Звр — злочинність врахована, а також формула обчислення її рівня:

Для встановлення рівня латентності злочинності та окремих видів злочинів розроблені та використовуються загальні та спеціальні методи. До загальних належать опитування громадської думки про стан латентної злочинності, у тому числі виявлення осіб, які потерпіли від злочинів, про що повідомляли до правоохоронних органів, але не отримали передбаченого законом реагування; експертна оцінка фахівців; вивчення документів правоохоронних органів, матеріалів фінансового та ревізійного контролю, обліків медичних закладів тощо. До спеціальних методів, які застосовуються прокурорами та науковцями, належить аналіз діяльпості правоохоронних органів щодо реагування на інформацію про злочини, їх розслідування, судовий розгляд справ про них тощо.

Дослідження проблеми латентної злочинності були активізовані після Другої світової війни завдяки зусиллям учених США. Дискусія з приводу цієї проблеми точилася між двома течіями: інституціоналістами і реалістами. Перші виходили з того, що єдиною реальною злочинністю є сукупність офіційно зареєстрованих злочинів, щодо яких органи кримінального судочинства здійснювали заходи офіційного реагування. Реалісти прагнули до встановлення справжніх розмірів злочинності шляхом визначення кількості злочинів, які були реально вчинені, але не зареєстровані офіційною статистикою. Ця дискусія закінчилась перемогою реалістів.

Перше дослідження латентної злочинності було проведене О. Портерфілдом у Форт-Уерті (штат Техас) шляхом опитування групи студентів коледжу і підлітків-правопорушників. Обом групам були задані запитання: чи вчиняли вони коли-небудь якісь делікти. Суть методу полягала в тому, що нормативні назви певних складів злочинів були замінені описами протиправних діянь з використанням побутових понять. Виявилося, що представники обох груп вчиняли одні й ті самі протиправні дії, але студенти робили це рідше. Дослідження-самозвіти були повторені в кінці 50-х на початку 60-х років у країнах Скандинавії. Якщо узагальнити висновки цих досліджень, то вони матимуть такий вигляд:

протиправна поведінка поширена значно більше, ніж це відображає офіційна статистика, переважна частина латентних злочинів не становить великої суспільної небезпеки (вандалізм, крадіжки з магазинів, заподіяння легких тілесних ушкоджень). Такі злочини вчиняє хоч би раз майже кожний підліток;

протиправність у поведінці не є особливістю особи злочинця, вона властива всім громадянам, але ступінь її прояву дуже різний. Велика частина підлітків рідко вчиняє дрібні злочини і дуже малий відсоток неповнолітніх часто вчиняють тяжкі злочини;

офіційна система соціального контролю вживає заходів лише щодо незначної частини неповнолітніх злочинців;

латентність тяжких злочинів менша, ніж тих, що не становлять великої суспільної небезпеки, оскільки про тяжкі злочини повідомлення до поліції надходять набагато частіше.

До недоліків опитувань жертв злочинів з метою визначення ступеня віктимізації населення належать:

обмеженість переліку злочинів, описи яких включаються до анкети;

прагнення частини респондентів забути і не згадувати про неприємні для них події, що веде до викривлення інформації;

помилки в юридичній оцінці протиправних дій, яких припускається частина опитаних, що призводить до викривлення результатів дослідження.

Нині у зарубіжних країнах дослідження латентної злочинності розглядається як необхідне доповнення офіційної статистики, яке дає можливість отримати точнішу картину криміногенної ситуації у країні. Крім національних досліджень такого роду в США, ФРН та інших країнах, був реалізований також проект міжнародного опитування жертв злочинів (The international Crime-Victim Survey). Це довгостроковий проект, який здійснюється Міжрегіональним інститутом ООН з вивчення злочинності і правосуддя (ІЛМІСКІ). Мета проекту — порівняльний моніторинг криміногенних ситуацій у різних країнах світу, вивчення динаміки злочинності та досвіду людей, які стали жертвами різних видів злочинів. Інститут широко публікує і представляє для міжнародного обговорення результати своїх емпіричних досліджень. Ця установа працює у тісному контакті з правоохоронними органами окремих держав, сприяючи розробці стратегій поліпшення криміногенних ситуацій, попередження злочинів і захисту населення.

До цього часу здійснено три етапи дослідження (1989, 1992 — 1994 та 1996 — 1997). Коло країн, у яких проводиться міжнародне опитування жертв злочинів, постійно розширюється. У 1996 — 1997 роках опитування проводилося у 54 країнах Європи, Америки, Африки, Азії, а також країнах СНД. Україна вперше брала участь у цьому проекті в 1997 р.

Ряд цікавих методів виявлення та визначення рівня латентності злочинів запропонував та використав у своєму дослідженні В. Ф. Оболенцев. З їх використанням було встановлено, що в Україні у 1999 р., коли за даними офіційної статистики злочинність скоротилася на 3%, латентними залишилися понад 168 тис. злочинів, тобто 30% від кількості зареєстрованих.

На підставі проведених досліджень можна визначити рівень латентності різних видів злочинів.

Найнижчий рівень латентності мають очевидні, насамперед тяжкі, злочини (вбивства, бандитизм, розбої, нанесення тяжких тілесних ушкоджень).

Середній рівень латентності належить злочинам, вчинення яких не таке очевидне. Про більшість таких злочинів потерпілі з різних мотивів, у тому числі й за відсутністю віри у спроможність та зацікавленість правоохоронних органів, не повідомляють про їхнє вчинення.

Висока латентність характерна для злочинів, вчинення яких відоме лише злочинцеві та потерпілому, при чому останній часто не зацікавлений у розголошсшrі відомостей про злочин: шахрайство, хабарництво, статеві злочини, відмивання «брудних» коштів тощо.

Підсумуючи вищевикладене можна зазначити, що латентна та інша, нелатентна, злочинність пов’язані між собою і впливають одна на одну. Зростання та посилення небезпечності загальної злочинності через її організованість, професіоналізм, тиск на потерпілих та співробітників правоохоронних органів, корупційне розкладання останніх тощо супроводжуються намаганням злочинців уникнути викриття, тобто до збільшення частки латентних злочинів. Цьому намаганню у вигляді «супротиву» може сприяти й підвищення активності у боротьбі зі злочинністю за принципом: «дія викликає протидію». З іншого боку, латентна злочинність, як зазначалося вище, суттєво викривлює уявлення про реальний стан злочинності, хоча і не впливає на кількісні показники злочинності та офіційну статистику, послаблює результативність боротьби з нею, спричиняє безперешкодне відтворення останньої. Злочинність, що залишається поза реагуванням правоохоронної системи, негативно впливає на соціально-психологічний клімат у суспільстві. Вона породжує недовіру громадян до здатності державної влади забезпечити їхню безпеку від злочинних проявів. Наведене обумовлює високу актуальність боротьби з латентною злочинністю в Україні, особливо в умовах тінізації значної частини соціально-економічних відносин, недостатньої прозорості державно-владних та управлінських інституцій та їхніх рішень, зростання злочинності, передусім її організованих форм, корупційних зв’язків, прагнення криміналітету до підкорення влади.

Розділ 2. Аналіз окремих кількісних показників злочинності та методика їх вимірювання

2.1 Рівень та коефіцієнт злочинності

Визначаючи поняття злочинності, наголошувалося, що вона проявляється через певні суспільно небезпечні діяння. Характеристики останніх є змінними, через що злочинність визначається як мінлива людська активність, що має певні кількісні та якісні показники. Крім загальної кількісті злочинних проявів значення має кількість населення, що проживає на ній; співвідношення загальної кількості населення та кількості злочинців на певній території.

Поняття рівня злочинності у тому розумінні, яке наведено нижче, у літературі використовується такими авторами, як І.М. Даньшин, Н. Ф. Кузнецова, Г. М. Міньковський, В.В. Орєхов, М. О. Стручков, О.Ф. Токарєв та іншими, причому Н. Ф, Кузнецова, Г. М. Міньковський, В.В. Орєхов і О. Ф. Токарев уточнюють його як абсолютний рівень, а згідно з Аванесовим, він відомий у літературі ще й як стан злочинності. Надалі будемо вважати, що рівень злочинності — це загальна кількість злочинів, вчинених на відомій (певній) території, в тій чи іншій державі або регіоні за визначений період часу, а також загальна кількість злочинців, визнаних такими, згідно з законом, за вчинення злочинів на тій самій території й у тому самому регіоні чи державі у зазначений період часу.

Таким чином, рівень злочинності фактично виражений або може бути вираженим у двох одиницях виміру: з одного боку, в злочинах і, з іншого, — в особах, які вчинили злочини, тобто кількісно рівень злочинності репрезентується двома числами. У загальному випадку ці числа (кількість злочинів і кількість осіб, які їх вчинили) не збігаються, бо один злочин може бути вчинений кількома особами або ж одна особа може вчинити кілька злочинів. Напр., у 2011 році в Україні було зареєстровано 515 833 злочинів і виявлено 225 517 осіб, які їх скоїли.

При обчисленні рівня злочинності, як і при обчисленні рівня злочинності осіб, які винно вчинили злочини, чи при обчисленні інших показників стану злочинності особливого значення набуває вірогідна і об'єктивна первинна інформація про злочинність та різні її первинні показники. Велику і без перебільшення справді неоціненну роль при цьому відіграє єдина система статистичної звітності в органах МВС, СБУ, прокуратури і суду, на яку свого часу звертали увагу В.В. Орєхов, С. С. Остроумов, Л.І. Спиридонов, М. О. Стручков та інші автори.

Звідси виходить, що рівень злочинності обчислюється лише згідно з зареєстрованими злочинами.

Використовуючи загальне поняття рівня злочинності, дамо характеристику визначення рівня злочинності в особах, які вчинили злочини, тобто у злочинцях. При цьому зазначимо, що відповідно до існуючих норм права й чинного кримінального законодавства, особу можна обвинуватити у вчиненні злочину й визнати злочинцем лише у судовому порядку після винесення обвинувального вироку та набрання ним законної сили. Злочинець — це особа, яка з провиною вчинила суспільно небезпечне діяння, що заборонене законом під загрозою кримінальної відповідальності, і була визнана такою судом у встановленому законом порядку. Тобто, будь-які інші особи, в тому (числі й ті, які вчинили суспільно небезпечні діяння, що не містять знак якихось складів злочинів, передбачених кримінальним законом, а також особи, чию провину у вчиненні злочину судом не введено, та особи, які перебувають під слідством або вчинили латентні злочини, згідно з принципом презумпції невинності, строго кажучи, поняттям «злочинність» чи «злочинці» не охоплюються. Виходячи з береться до уваги лише кількість засуджених до відбуття кримінального покарання чи інших заходів кримінально-правового впливу (умовного засудження або відстрочки виконання вироку) та кількість осіб, звільнених від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав (наприклад, за амністією або у зв’язку з помилуванням чи звільненням від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, із застосуванням примусових заходів медичного характеру тощо).

Безумовно, загальна кількість злочинів та осіб, які їх вчинили, — важливий показник. Цінність його тим вище, чим менше загальне число злочинів і злочинців, оскільки при незначних абсолютних показниках застосування відносних величин недоцільно. Разом з тим абсолютні показники, відображаючи загальну величину злочинності, не дають можливості зробити порівняння.

Порівняння буває двох видів — просторове і тимчасове. Просторове порівняння дозволяє порівняти злочинність в двох різних регіонах за один і той же відрізок часу; тимчасове порівняння — це порівняння злочинності на території одного регіону за різні відрізки часу. Наприклад, у районі А за 2014 рік вчинено 300 злочинів, в районі Б — 350, в області, до складу якої входять ці райони, — 20 000 злочинів. Як порівняти ці величини? При аналізі злочинності в районі завжди постає питання, як співвідносяться її розміри із злочинністю в інших районах і з середньою злочинністю по області; при аналізі злочинності в області як співвідносяться її розміри із злочинністю в інших областях і з середньою злочинністю у державі і т. д. Обмеженість абсолютних показників і полягає в тому, що вони не можуть відповісти на ці питання аналізу.

Для вирішення названих завдань необхідно використовувати відносну величину. Такий показник злочинності у статистиці відомий як коефіцієнт злочинності (у кримінологічній літературі цей показник відомий також як відносний рівень, або індекс злочинності). Від рівня (або абсолютного рівня) злочинності коефіцієнт (або відносний рівень, чи індекс) злочинності відрізняється тим що розраховується на певну кількість населення, а саме: коефіцієнт злочинності є відношення кількості злочинів, вчинених на певній території (чи на певній адміністративно-територіальній одиниці), за визначений період часу, а також злочинців, які визнання такими, згідно з законом, за вчинення злочинів на тій самій території (або адміністративно-територіальній одиниці) за той самий означений період часу до заздалегідь зумовленої кількості населення, що мешкає на тій самій території чи на тій самій адміністративно-територіальній одиниці, наприклад, з розрахунку на 1000, 10 000, 100 000 тощо.

Звідси випливає таке стисле визначення: коефіцієнт злочинності — це рівень злочинності, обчислений з розрахунку на попередньо чи заздалегідь зумовлену кількість населення, наприклад 1000, 10 000, 100 000 і т.д.

Якщо рівень злочинності відомий, то коефіцієнт злочинності можна визначити, співставляючи відповідну пропорцію. Порівняно з рівнем злочинності коефіцієнт злочинності вимірюється в відносних одиницях. Наприклад, якщо рівень злочинності в міст з населенням, рівним «Н», становить «С», то коефіцієнт злочинності «К» з розрахунку на 100 000 чоловік населення можна обчислити за допомогою такої формули:

К Аналогічно рівню злочинності коефіцієнт злочинності можна вимірювати в злочинах з розрахунку на певну кількість населення або в злочинцях з розрахунку на певну кількість населення Для підвищення точності розрахунків у формулі замість загальної чисельності населення «Н», яке проживає на досліджуваній території або в досліджуваній державі чи регіоні, використовують чисельність населення, що досягло, згідно з законом, вік кримінальної відповідальності, а в окремих випадках цю чисельність населення додатково обмежують не лише нижньої віковою межею (досягненням передбаченого законом вік кримінальної відповідальності), але й верхньою, виключаючи цієї чисельності осіб похилого віку «як криміногенно менш активних і небезпечних», оскільки цією частиною населення, як правило, вчиняється лише незначна кількість злочинів, які, до того ж, менш суспільне небезпечними порівняно з їх абсолютною більшістю. Зауважимо, що коефіцієнт злочинності можна розраховувати як стосовно окремих видів злочинів, так і злочинності у цілому. В цьому випадку в формулу підставляють значення «С», що дорівнює кількості злочинів окремого виду, вчинених на тій чи іншій території за означений період часу або кількості злочинців, які вчинили ці злочини.

Потрібно зазначити, що оскільки коефіцієнт злочинності, обчислений у злочинах, і коефіцієнт злочинності, обчислений у злочинцях, як головні показники злочинності, мають велике теоретичне і практичне значення, то стає зрозумілим, чому останнім часом у літературі поступово окреслилась тенденція до їх роздільного і самостійного найменування. Так, коефіцієнт злочинності, обчислений у злочинах, отримав ще назву інтенсивності злочинності (якщо він обчислювався з розрахунку на 100 тисяч усього населення чи населення певної групи, певного адміністративно-територіального підрозділу) або коефіцієнта інтенсивності злочинності (якщо він обчислювався з розрахунку на будь-яку заздалегідь зумовлену кількість населення певного адміністративно-територіального підрозділу, чи одиниці). Коефіцієнт злочинності, обчислений у злочинцях, отримав ще назву злочинної активності (якщо обчислювався з розрахунку на 100 тисяч усього населення чи населення певної групи, певного адміністративно-територіального підрозділу) або коефіцієнта злочинної активності (якщо обчислювався з розрахунку на будь-яку заздалегідь зумовлену кількість населення певного адміністративно-територіального підрозділу, чи одиниці). Як бачимо, на сьогодні ще не існує єдиної, загальноприйнятої, об'єднуючої всі точки зору термінології з цього питання.

Фролова О.Г. пропонує компромісне рішення щодо відокремлення й самостійного визначення і перейменування коефіцієнта злочинності, обчисленого у злочинах і злочинцях, як відповідно коефіцієнта інтенсивності злочинності і коефіцієнта злочинної активності, визначення яких наведено нижче.

Під коефіцієнтом інтенсивності розуміється кількість злочинів, вчинених на певній території чи певній адміністративно-територіальній одиниці, або в підрозділі за означений період часу з розрахунку на заздалегідь зумовлену кількість населення, яке мешкає на тій самій території. Обчислення коефіцієнта інтенсивності злочинності можна відобразити формулою:

де Кі, — коефіцієнт інтенсивності злочинності (чи коефіцієнт злочинності, обчислений у злочинах);

С — рівень злочинності, обчислений у злочинах;

Н0 — заздалегідь означена і зумовлена кількість населення відносно якої обчислюється коефіцієнт інтенсивності злочинності (наприклад, 1000, 10 000, 100 000, 1 000 000 і т.д.);

Н — кількість населення, яке мешкає на досліджуваній адміністративно-територіальній одиниці, для якої обчислюється коефіцієнт інтенсивності злочинності (це може бути як усе населення, яке мешкає на вказаній території, так і певна його група або частка), наприклад, населення криміногенного віку.

Під коефіцієнтом злочинної активності слід розуміти кількість злочинців, які вчинили злочини на певній території чи певної адміністративно-територіальній одиниці, за означений період часу з розрахунку на заздалегідь зумовлену кількість населення, яке мешкає на тій самій території. Коефіцієнт злочинної активності можна виразити формулою:

де К0 — коефіцієнт злочинної активності населення (або коефіцієнт злочинності, обчислений у злочинцях);

С1 — рівень злочинності, обчислений у злочинцях;

Н0 — заздалегідь означена і зумовлена кількість населення відносно якої обчислюється коефіцієнт інтенсивності злочинності (наприклад, 1000, 10 000, 100 000, 1 000 000 і т.д.);

Н — кількість населення, яке мешкає на досліджуваній адміністративно-територіальній одиниці, для якої обчислюється коефіцієнт інтенсивності злочинності (це може бути як усе населення, яке мешкає на вказаній території, так і певна його група або частка), наприклад, населення криміногенного віку.

Варто зазначити, що коефіцієнт інтенсивності злочинності, так само, як і коефіцієнт злочинно активності може бути обчислений по відношенню до злочинності у цілому, а також по відношенню до окремих видів злочинів.

2.2 Динаміка та питома вага злочинності

Ні рівень, ні коефіцієнт злочинності як її головні показники не можуть відбити різноманітність вчинених злочинів і дати повну кількісну характеристику злочинності та її змін за часом. Для повної характеристики кількісник показників злочинності передбачений третій показник, а динаміка.

Динаміка злочинності — це зміни її рівня, коефіцієнта та структури за певний відтинок часу. Слід зазначити, що цей проміжок часу у загальному випадку може бути будь-яким. Якщо він дорівнює якійсь одиниці часу, наприклад, одному місяцю, одному року або одній хвилині, одній годині, одній добі тощо, то в цих випадках можна говорити вже не лише про динаміку якогось показника, але й про швидкість динаміки, або швидкість зміни цього показника за часом.

Іноді в літературі замість терміна «швидкість динаміки» можна зустріти термін «темп динаміки» чи більш вузький термін (тільки для зростання) — темп зростання, або темп приросту.

Динаміка основних показників злочинності як зміна їх за якийсь проміжок часу може, згідно з наявними літературними даними, визначатися двома способами: з одного боку, як різниця між значеннями досліджуваних показників, узятих відповідно в кінці та на початку означеного проміжку часу, вимірюватися в цьому випадку у тих самих одиницях виміру, що й досліджувані показники, тобто це зміна (зростання чи зменшення) досліджуваних показників на якесь число конкретних одиниць виміру, які потім, якщо з’явиться бажання, можна додатково перевести у відсотки відносно початкових значень досліджуваних показників. Наприклад, за 1996 рік в Україні зареєстровано 617 262 злочини, що на 24 598 злочинів, або приблизно на 3,8 менше, ніж у попередньому році. Абсолютне зростання (зменшення) злочинності (А) визначають за формулою:

Де U — показник об'єму (рівня) злочинності, U1 — попереднє значення того ж показника.

Нерідко динаміку рівня злочинності, визначену таким чином, у літературі позначають як приріст злочинності (маючи, очевидно, на увазі, що цей приріст у загальному випадку може бути як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус як у нашому прикладі, тобто фактично не приріст, а зменшення. Для випадків стабільного зростання можна так само визначити динаміку динаміки, тобто подвійну динаміку, чи динаміку приросту як, у свою чергу, зміну у часі приросту злочинності. Темп приросту злочинності (Тпр) можна розрахувати за формулою:

Де Тзр — темп зростання (зменшення) злочинності.

З іншого боку, динаміку будь-яких показників злочинності можна визначити ще й як частку від ділення значень цих показників під кінець зазначеного проміжку часу на значення тих самих показників на початку цього ж проміжку часу. У цьому випадку динаміка — це зміна (збільшення чи зменшення) досліджуваних показників порівняно з їх початковими значеннями в певну кількість разів, тобто безрозмірна величина. Якщо помножити на 100%, то одержимо вираз кінцевих значень досліджуваних показників у відсотках стосовно їх початкових значень. Наприклад за період з 1973 по 1993 рік на території України рівень злочинності (у злочинах) у цілому збільшився в 4,2 рази й становив по відношенню до 1973 року 420%, у тому числі, зокрема, рівень розкрадання державного або колективного майна шляхом крадіжки — в 7,5 рази й становив 750% по відношенню до 1973 року. Такі розрахунки можна виразити формулою:

Більшість авторів віддають перевагу першому способу підрахунку динаміки злочинності різниці між кінцевими і початковими значеннями її показників. Проте в який би спосіб не визначали динаміку, слід пам’ятати що задля того, аби отримати вірогідні, статистично вагомі, дані про динаміку злочинності, що свідчать про закономірні, а не випадкові зміни її показників, необхідно з особливою обережністю ставитися до вибору розміру проміжку часу, протягом якого досліджується динаміка злочинності.

Обережність необхідна, по-перше, тому, що на зміну основних показників злочинності можуть впливати відповідні зміни кримінального, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального законодавства. У зв’язку з цим бажано вибрати відтинки часу так, щоб протягом них вказане законодавство залишалося відносно постійним або зазнало лише незначних змін, інакше треба врахувати ці зміни та їх вплив на основні показники злочинності. По-друге, обережність необхідна також задля врахування (по можливості) всіх змін законодавства взагалі на означеному проміжку часу, які б могли мати як попереджувально-профілактичний, так і криміногенний характер. По-третє, обережність необхідна для того, щоб розмір обраного відтинку часу в певному значенні був оптимальним і відповідав обсягам досліджень або розміру території чи кримінологічного об'єкта, де будуть здійснюватись відповідні виміри показників злочинності. Відомо, що чим меншим є досліджуваний кримінологічний об'єкт (конкретне підприємство, мікрорайон міста, населений пункт сільського типу, робітниче селище тощо), тим більшим має бути проміжок часу, протягом якого буде досліджуватися динаміка злочинності на певному кримінологічному об'єкті, задля того, щоб встигли здійснитися взаємодія, поглинання, посилення чи нейтралізація різноманітних випадкових процесів, що відбуваються на об'єкті, які в разі малих проміжків часу можна сприйняти помилково як закономірні, а не випадкові і зробити в результаті хибні висновки.

Для великих кримінологічних об'єктів, регіонів та територій, що складаються з безлічі більш дрібних кримінологічних об'єктів, територіальних одиниць чи регіонів, така небезпека є незначною, бо кількість випадкових процесів, що з ними трапляються навіть на невеликих відрізках часу, різко зростає, отже зростає й взаємодія (поглинання, посилення чи послаблення) цих випадкових процесів між собою і швидше «вимальовуються» загальні закономірності, яким підпорядкована динаміка основних показників злочинності досліджуваних об'єктів.

Виходячи з накопиченого практикою досвіду, для малих та порівняно невеликих кримінологічних об'єктів рекомендують вибирати для вивчення динаміки злочинності періоди, що дорівнюють 10 і більше років. Воднораз для більш великих кримінологічних об'єктів, цілих регіонів, відносно великих адміністративно-територіальних одиниць та окремих держав розміри досліджуваних періодів можна скоротити до п’яти років, а в окремих випадках — і менше. Природно припустити, що із зростанням досліджуваного проміжку часу точність виявлення основних закономірностей в динаміці злочинності зростає. Проте й тут є свої труднощі й обмеження, деякі з них вже були названі — це, зокрема, численні або докорінні зміни в чинному законодавстві, що можуть внести значні «шуми», «перешкоди» в дослідженні закономірностей динаміки злочинності. Це зовсім не означає, що не можна, наприклад, досліджувати динаміку злочинності на малих кримінологічних об'єктах чи малих територіях протягом малих проміжків часу або на великих кримінологічних об'єктах чи великих територіальних одиницях або в державах за досить довгий періоди або цілі історичні епохи. Проте теоретична й практичні значущість таких досліджень може різко знизитись, якщо при цьому не скористатися сучасними методами математичного аналізу, теорії ймовірностей, математичної статистики, сучасними комп’ютерними технологіями, щоб «відсіяти» не тільки всілякі випадкові або закономірні, але й «шумові» процеси і впливи, що викривлюють досліджувані закономірності в динаміці злочинності.

На практиці поряд з простою вирізняють також базисну та ланцюгову динаміку. При визначенні базисної динаміки злочинності за певний проміжок часу вибирають початкову точкою відліку (базис), а потім відносно неї обчислюють динаміку показників злочинності в будь-який інший момент часу (за умови, що виміри показників злочинності будуть здійснюватися в початковій точці відліку та наприкінці досліджуваного проміжку часу за той самий відтинок часу). Нині початковими (базисними) точками відліку можна, наприклад, обрати рік проголошення Україною суверенітету. Початковою точкою відліку може бути в загальному випадку будь-який момент час як достатньо збільшений, наприклад, як початок якоїсь історичної епохи, так і дрібно конкретизований, приміром рік, місяць, число, час доби.

Ланцюгова динаміка відрізняється тим, що при її обчисленні порівнюються показники злочинності та визначається їх зміна за кожний наступний проміжок часу порівняно з рівнем йому попереднім, тим самим немовби утворюється послідовний ланцюг порівнянь. Наприклад, показники злочинності за 2014 рік порівнюються з показниками злочинності за 2013 рік; показники злочинності за 2013 рік порівнюються з показниками злочинності за 2012 рік; показники злочинності за 2012 рік порівнюються з показниками злочинності за 2011 рік тощо.

Таким чином, послідовно визначається динаміка злочинності за 2014, 2013, 2012 роки, що називається в цьому разі ланцюговою, чи безперервною, динамікою. відрізок часу, протягом якого досліджується ланцюгова динаміка злочинності, у загальному випадку може бути будь-яким. Основними вимогами, які повинен задовольняти їх вибір, є такі: ці проміжки часу повинні бути рівними за розмірами і слідувати безперервно один за одним.

На відміну від показників динаміки, які характеризують злочинність кількісно, структура останньої має розкривати її склад та співвідношення між складовими видами злочинних проявів, їх вчинення у конкретних умовах простору (території) та часу, за визначальних ознак злочинних діянь та осіб, які їх вчиняють. Усе це разом повинно складати уявлення, хоча б за зовнішніми, здебільшого статистичними показниками, про злочинність у внутрішньо-якісному відношенні. Структура злочинності визначається за методом порівняння, згідно з яким зіставляються кількісні та якісні показники класифікованих певним чином (за певною підставою) окремих видів і категорій злочинів, осіб, які їх вчинили, ознак цих об'єктів спостереження. Через порівняння визначається показник (питома вага у відсотках) окремої виділеної структурної групи певного виду злочинів щодо загальної величини злочинності. Питома вага (П.в.) вимірюється за звичайною формулою вирахування відсотку:

Де Зв — кількість злочинів певного виду, певної структурної групи; З — загальна кількість злочинів, рівень злочинності.

Залежно від критеріїв класифікації злочинів можна розрахувати питому вагу:

за ступенем суспільної небезпеки, чи тяжкістю злочинів, що становлять злочинність, обчислюючи частку злочинів особливо тяжких, тяжких, менш тяжких та тих, що не становлять великої суспільної небезпеки;

за формою вини, з якою були вчинені злочини, що становлять злочинність, частку в злочинності умисних і необережних злочинів та злочинів, що були вчинені зі складною або змішаною формою вини.

за стадіями вчинення злочину, обчислюючи частку закінчених злочинів, готувань до злочинів і замахів на злочини;

за критерієм присутності чи відсутності співучасті при вчиненні злочинів з урахуванням її форм і різновидів, обчислюючи частку відповідних груп злочинів, що входять до складу злочинності;

за об'єктом злочинних посягань, згідно з класифікацією злочинів, наведеною в Особливій частині Кримінального кодексу;

на підставі врахування певних ознак суб'єктів злочинів (їх відсутності чи присутності. Наприклад, за соціально-демографічними ознаками суб'єктів злочинів (за статтю, віком, соціальним статусом, родом занять, сімейним станом, матеріальними та житловими умовами тощо), за освітньо-культурними ознаками суб'єктів злочинів (наявністю освіти та її рівнем і видом, рівнем культури, загальними і специфічними культурними ознаками), за морально-психологічними ознаками суб'єктів злочинів (загальною ціннісною орієнтацією, ставленням до права і правоохоронної діяльності, за потребами та інтересами, інтелектуальними, вольовими та емоційними ознаками), за кримінально-правовим і ознаками суб'єктів злочинів (спрямованістю злочинної діяльності, її змістом, мотивами, тривалістю, одноосібним чи груповим характером, рядовою чи організаторською роллю, інтенсивністю злочинної діяльності) тощо;

за таким суто кримінологічним критерієм, як причини та умови злочинів, що їх можна, у свою чергу, диференціювати за безліччю критеріїв, які пропонують вчені та практики.

Тут були наведені далеко не всі типи й варіанти класифікації, а лише їх основні приклади. Дати їх повний перелік, повну характеристику практично неможливо.

2.3 Кількісні показники злочинності в Україні в період 2010;2014 рр.

Оцінюючи стан злочинності за вказаний проміжок часу, слід зауважити, що у 2009 році було внесено зміни до ст. 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення і, як наслідок, викрадення чужого майна, вартість якого перевищує 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, в подальшому стало кваліфікуватися як злочин. Ця обставина відобразилася на кількості зареєстрованих крадіжок і, відповідно, злочинності цієї групи, а отже й на злочинності в цілому.

У результаті у 2010 році було зареєстровано 500 902 злочинів (+15,2% порівняно з показником 2009 року), а коефіцієнт інтенсивності злочинності на 10 тис. населення становив 97,5. У наступному році це зростання тривало, і у 2011 році було зареєстровано 515 833 злочини (+3% порівняно з 2010 роком). Коефіцієнт інтенсивності злочинності у 2011 році збільшився до 104,1.

У 2012 році кількість зареєстрованих злочинів становила 443 665, а коефіцієнт інтенсивності злочинності дорівнював 97,4.

Отже, вперше за останні два роки спостерігається зниження динаміки рівня злочинності (-6,6%). При цьому тенденція до зниження динаміки рівня злочинності намітилася ще з початку 2012 року (6,7% - у січні, 2,3% - у лютому, 0,9% - у травні, 2,4% - у липні). Але з 2013 року динаміка рівня злочинності збільшується і було зареєстровано 563 560 злочинів, а коефіцієнт інтенсивності злочинності становив 130,0, а у 2014 році зменшується і було зареєстровано 529 139 злочинів, а коефіцієнт інтенсивності злочинності становив 122,06.

Структуру зареєстрованої злочинності в Україні за видом злочину можна охарактеризувати шляхом виділення найбільш поширених злочинних діянь. На такі злочини припадало в середньому за період, що розглядається, 77,3% усіх зареєстрованих посягань, тобто вони досить повно характеризують всю сукупність зареєстрованих злочинів. Відповідно, саме ці злочини визначали динаміку та структуру зареєстрованої злочинності в державі.

Структура злочинності за видом злочину зазнала протягом аналізованого періоду серйозних змін.

У 2010 році зростання зареєстрованої злочинності сталося за рахунок збільшення числа загальнокримінальних посягань. Їхня кількість зросла порівняно з минулим роком на 1,2% і дорівнювала 463 238. Частка злочинів загальнокримінальної спрямованості серед усіх зареєстрованих становила 92,5% (2009 рік — 91,3%), водночас за рахунок різкого збільшення питомої ваги (до 63,53%) зареєстрованих злочинів проти власності у 2010 році частки всіх інших видів злочинів дещо зменшилися, тому протягом аналізованого періоду явно переважали посягання проти власності. Доволі помітною була частка «наркозлочинів», злочинів проти життя та здоров’я особи; проти безпеки руху та експлуатації транспорту; у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг; проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян.

За 2010;2014 роки зменшилася питома вага хуліганських проявів. Натомість до 2010 року дуже суттєво збільшувалася частка найбільш поширених складів «наркозлочинів». Ці процеси відобразилися на структурі злочинності України.

Зростання чисельності зареєстрованих злочинів у 2013 році було обумовлено оновленням кримінального процесуального законодавства та введенням Єдиного реєстру досудових розслідувань.

У 2014 в структурі злочинності в Україні найбільшу питому вагу мали такі види злочинів:

злочини проти власності (58,84%);

злочини проти життя та здоров’я особи (11,67%);

злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення (5,8%);

злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян (4,6%);

злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту (4,7%);

злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг (2,94%);

злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (1,8%);

злочини проти громадської безпеки (2,3%).

Слід зауважити, що порівняно з 2010 роком структура злочинності зазнала певних змін якісного та кількісного характеру. Зокрема, у 2010 році до злочинів, на які припадала найбільша питома вага, належали злочини проти власності. Друге місце посіли злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини протии здоров’я населення, а третє - злочини проти громадського порядку та моральності. У 2014 році після злочинів проти власності, проти життя та здоров’я особи третє місце посіли злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення.

Зазначені зміни в структурі злочинності можна пояснити загальною закономірністю кількісних коливань злочинності, на які впливають численні фактори.

Трохи більше 1% у структурі злочинності припадає на злочини у сфері господарської діяльності, проти громадського порядку та моральності, і злочини проти правосуддя.

У середньому близько 1% у структурі злочинності припадає на злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; проти довкілля; проти волі, честі та гідності особи; посягання у сферах охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації; проти безпеки виробництва і проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини).

Менше 0,1% всіх зареєстрованих злочинів становили використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку; злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

За період, що аналізується, більше половини всіх злочинів реєструвалося у 8 регіонах України: Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Луганській областях, місті Києві, Запорізькій області, Автономній Республіці Крим та Одеській області. У середньому за аналізований період 30,6% всіх злочинів, вчинених в Україні, реєструвалося у 12 регіонах. Це Львівська, Полтавська, Київська, Миколаївська, Херсонська, Вінницька, Житомирська, Сумська, Черкаська, Кіровоградська, Чернігівська та Хмельницька області. На кожну з них припадало від 1,9 до 3,7% всіх злочинів, зареєстрованих у державі. Найменшу кількість злочинів зареєстровано у Волинській, Івано-Франківській, Рівненській, Закарпатській, Тернопільській, Чернівецькій областях. У цих регіонах реєструвалося в середньому за рік 8,4% всіх злочинів, вчинених в Україні, а в окремих областях від 0,9 до 1,5% загальної кількості зареєстрованих у державі злочинів.

На сьогодні найбільша питома вага зареєстрованих у країні кримінальних правопорушень на 10 тис. населення припадає на м. Київ, Кіровоградську, Херсонську, Запорізьку та Дніпропетровську області. Найменша — в Тернопільській, Івано-Франківській, Хмельницькій, Чернівецькій та Рівненській областях.

Отже, встановлено нерівномірність поширення злочинності у регіонах країни. Спостерігається закономірність зниження рівня злочинності в регіонах України зі Сходу на Захід та з Півдня на Північ. Більш точно оцінити стан злочинності в регіонах України за аналізований період можна шляхом порівняння середніх коефіцієнтів інтенсивності злочинності у розрахунку на 100 тис. всього населення кожного з них (додаток 1).

У 2010 році коефіцієнт інтенсивності злочинності збільшився у більшості регіонів, а у 2012 році - тільки у Запорізькій області, містах Севастополі та Києві, Одеській, Житомирській, Чернігівській та Львівській областях.

На сьогодні найвищий коефіцієнт інтенсивності злочинності спостерігається в Запорізькій, Херсонській, Кіровоградській областях та у місті Києві. У зазначених регіонах цей показник перевищує середній показник по регіонах України більш ніж у 1,5 рази.

За типом території вчинення злочинність в Україні має переважно міський характер, кожні 3 з 4 злочинів зареєстровано у містах. Коефіцієнт міської злочинності був і залишається помітно вищим, ніж відповідний показник у сільській місцевості, і є підстави стверджувати, що тенденція переважання міської злочинності збережеться й надалі. Пояснюється це передусім тим, що частка міського населення України сягає близько 69% й у зазначений проміжок часу коливалася від 68,5% до 68,8%.

Динаміка кількості злочинів, вчинених у містах та селищах міського типу, повністю збігалася з динамікою всіх зареєстрованих злочинів.

Майже половина всіх вчинених у містах злочинів (47% в середньому за рік) припадала на обласні центри. Динаміка зареєстрованої злочинності в обласних центрах дещо відрізнялася від динаміки міської злочинності.

Важливою характеристикою, яка дає можливість всебічно дослідити злочинність, є рівень злочинів, вчинених у громадських місцях. Особливої уваги потребує факт щорічного зростання кількості злочинів, вчинених у громадських місцях, зокрема тих, що вчиняються на вулицях, у парках, скверах. Період з 2010 року по 2014 рік не є винятком.

Частка загальнокримінальних злочинів, вчинених у громадських місцях, серед усіх зареєстрованих посягань протягом аналізованого періоду суттєво коливалась. Близько 60% посягань цієї категорії в середньому за ці роки вчинялися на вулицях, майданах, у парках, скверах, решта — в інших громадських місцях (закладах громадського харчування, місцях масового відпочинку, на ринках, у магазинах тощо), причому частка таких діянь за останні роки дещо збільшилась.

Динаміка зазначених злочинів суттєво відрізнялась від динаміки загальної кількості зареєстрованих посягань. Для неї були характерні періоди різких коливань, обумовлені як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками.

Оцінюючи структуру злочинності за ступенем тяжкості, зауважимо, що в 2010 році показник особливо тяжких злочинів знизився на 11,1% - було зареєстровано 12 094 особливо тяжких злочинів. Упродовж наступних трьох років тривало зменшення кількості особливо тяжких злочинів. У 2014 році їхня кількість зросла і становила 25 872 злочинів, або 4,89% усіх зареєстрованих злочинів (2010 року — 2,41%).

У 2010;2012 роках кількість тяжких злочинів зросла на 13,9% і становила 145 733. У 2013 році вона зросла до 156 131 злочинів, що на 7% більше, ніж у 2012 році, а в 2014 році знизилася до 154 216. Однак порівняно з 2010 роком питома вага тяжких злочинів становила 33,31%, а в 2014 році -29,14%.

Динаміка злочинів середньої тяжкості дещо відрізнялася від динаміки двох попередніх категорій злочинів. У 2010;2011 роках спостерігалося їх суттєве збільшення — до 265 171 (+58,4%), а в 2012 році відбулося їх незначне зменшення до 231 233 (- 4,8%). У 2013 році знов зафіксовано незначне збільшення їх кількості - до 231 983 злочинів. А у 2014 році кількість таких злочинів зменшилася до 215 792 і становила 40,78% від усіх скоєних злочинів. Потрібно наголосити, що кількість злочинів середньої тяжкості зросла в 2010;2011 роках значно більше, ніж злочинів попередньої категорії.

Іншою за характером була динаміка злочинів невеликої тяжкості. На відміну від попередніх показників їх кількість зменшувалася до 2012 року, однак у 2013 році зросла і становила 161 669, що в 2,1 рази більше порівняно з 2010 роком. У 2014 році кількість злочинів невеликої тяжкості зменшилася до 133 259 (на 85,82% більше порівняно з 2010 роком).

Зростання кількості злочинів невеликої тяжкості у 2013 році пояснюється передусім введенням Єдиного реєстру досудових розслідувань, внаслідок чого змінено порядок реєстрації кримінальних правопорушень.

Наведені у додатку 2 рисунки ілюструють динаміку цих злочинів.

Необхідно констатувати, що у 2010 році порівняно з попереднім роком робота органів внутрішніх справ із розкриття злочинів погіршилась. Так, кількість розкритих окремих видів злочинів загальнокримінальної спрямованості порівняно з попереднім роком зменшилась, зокрема: умисних вбивств — на 5,2% (з 2 489 до 2 360), тяжких тілесних ушкоджень — на 2,5% (з 4 200 до 3 674), зґвалтувань — на 18,9% (з 782 до 634), вимагань — на 0,6% (з 504 до 501).

У 2010 році збільшилась кількість виявлених осіб, що вчинили злочини. Їх було зареєстровано 226 385, що на 6,7% більше, ніж у 2009 році. Серед виявлених злочинців 142 199 (- 0,7% порівняно 2009 роком) — особи, які були працездатними, однак не працювали і не навчались на момент вчинення злочинів. Їх частка серед усіх злочинців становила 62,81%.

На відміну від дорослої злочинності динаміка закінчених розслідуванням злочинів, вчинених неповнолітніми (вчинених неповнолітніми та за їх участю), в цілому відповідала динаміці зареєстрованої злочинності.

Таким чином, неповнолітні особи відносно частіше вчиняють такі злочини, як вимагання, грабежі, розбійні напади, крадіжки, хуліганські прояви, зґвалтування. У 2010;2011 рр. відбулося дуже суттєве зростання кількості кримінально караних діянь, вчинених особами, які раніше вчиняли злочини, — на 31,7% та на 52,4% відповідно. У 2012 році зростання цього показника тривало, але було незначним, а в 2013;2014 роках кількість злочинів, вчених особами, які раніше вчиняли злочини, зменшилась.

Протягом періоду, що розглядається, кількість злочинів, вчинених особами в стані алкогольного сп’яніння, коливалася, але в цілому переважала тенденція до їх зменшення. Їх питома вага в структурі злочинності становила 8,09% в 2010 році та 4,49% у 2014 році.

Кількість злочинів, що вчиняються іноземними громадянами, до 2012 року зростала і становила 0,7%, а з 2012 зменшувалась, і в 2013 році таких злочинів було 1 926, що становить 0,3%. У 2014 році кількість таких злочинів знову зростає до 2 257 і становить 0,42%. Така динаміка спостерігається і щодо злочинів, вчинених групою осіб, — зростання до 2011 року (питома вага у структурі злочинності - 11,6%) та подальший спад у наступні роки. У 2014 році їх питома вага становила 2,46% у структурі злочинності (порівняно з 10,5% у 2010 році).

Протягом періоду з 2010 по 2014 роки спостерігається зменшення кількості виявлених організованих груп (ОГ) та злочинних організацій (ЗО): з 397 у 2010 році до 185 в 2013 році. Кількість злочинів, вчинених організованими групами й злочинними організаціями, також зменшується.

Основна частина виявлених ОГ та ЗО складалася з двох-трьох осіб.

Не менш важливою ознакою ОГ та ЗО є тривалість їх існування, яка свідчить про стійкість злочинного угруповання та постійність його антисуспільної діяльності. Всі ОГ та ЗО у статистичній звітності розділяються за цією ознакою на такі, що проіснували: до 1 року, до 2 років, від 3 до 6 років і більше 6 років; основна їх частина існувала строком до одного року.

Розділ 3. Кількісні показники злочинності та їх облік в діяльності органів внутрішніх справ

Важливе значення для розробки заходів протидії злочинності має інформаційно-аналітичне забезпечення. Воно передбачає наявність достовірної інформації про кількісно-якісні показники злочинності, вплив на злочинність соціально-економічного, політичного стану країни, діяльність суб'єктів запобігання злочинності. При цьому важливе значення у протидії злочинності має наявність у спеціальних суб'єктів впливу на злочинність повної та достовірної інформації, що відображає реальний її стан та фактори, які призводять до її виникнення.

При єдиному обліку злочинів головною вимогою виступає єдність всіх показників, що характеризують зведення даних про кримінальні правопорушення (злочини) та осіб, які їх вчинили.

У зв’язку з прийняттям кримінально-процесуального кодексу нової редакції 19.03.2012, відбулося ряд змін, що стосуються обліку, реєстрації та звітності в правоохоронних органах, що відображені у наступних відомчих нормативних документах.

Так, Наказом Генеральної Прокуратури України від 17.08.2012 № 69 затверджено Положення «Про порядок введення єдиного реєстру досудових розслідувань», яке визначає, що реєстр утворено з метою забезпечення, єдиного обліку кримінальних правопорушень та прийнятих під час досудового розслідування рішень, осіб, які їх учинили, та результатів судового провадження, оперативного контролю за додержанням законності під час проведення досудового розслідування та аналізу стану і структури кримінальних правопорушень вчинених у державі.

Зазначеним Положенням визначено порядок формування та ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - Реєстр), а також надання відомостей з нього.

Забезпечення належної організації роботи з питань первинного обліку та звітності, ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, а також нагляду за обліком кримінальних правопорушень та достовірністю даних звітності правоохоронних органів покладено на Генеральну Прокуратури України. Дане питання регулюється Наказом Генеральної Прокуратури України від 25 вересня 2012 року N 15гн «Про організацію роботи з питань статистики, ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань та нагляду за обліком кримінальних правопорушень» та Законом України «Про прокуратуру».

Окрім цього прийнято Спільний наказ Генеральної прокуратури та Міністерства внутрішніх справ від 17 листопада 2012 року N 115/1046 «Про затвердження Порядку взаємодії Генеральної прокуратури України та Міністерства внутрішніх справ України щодо обміну інформацією з Єдиного реєстру досудових розслідувань та інформаційних систем органів внутрішніх справ».

Наказом № 1050 від 19.11.2012 затверджено Інструкція «Про порядок ведення єдиного обліку в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події», яка встановлює порядок ведення єдиного обліку органами і підрозділами внутрішніх справ України заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події, а також відомчого контролю за його дотриманням.

Зазначеною інструкцією в чергових частинах органів внутрішніх справ уведено єдиний облік заяв і повідомлень, які здійснюються в паперовій та електронній формах. Облік містить у собі інформацію про вчинення кримінальних правопорушень та інших подій.

Прийнято спільний Наказ Генеральної прокуратури України Міністерства внутрішніх справ України Служби безпеки України державної податкової служби України «Про затвердження звітності за формами № 1-СЛ „Про роботу органів досудового розслідування“, № 1-СЛМ „Основні показники роботи органів досудового розслідування“ та Інструкції з їх складання» від 15 листопада 2012 року № 110/1031/1037/514.

Інструкція «Зі складання звіту про роботу органів досудового розслідування та ведення первинного обліку роботи слідчого» затверджена наказом Генерального прокурора України, Міністра внутрішніх справ України, Голови Служби безпеки України та Голови Державної податкової служби України від 15 листопада 2012 року № 110/1013/1037/514.

Реєстрація злочинів, осіб, які їх учинили, кримінальних справ здійснюється шляхом занесення працівником, на якого покладено обов’язки ведення обліково-статистичної роботи (прокурорами та слідчими прокуратури, органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства.), відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Єдина система обліку злочинів, осіб, які їх учинили, кримінальних справ визначає такі форми облікових документів:

статистична картка на виявлене кримінальне правопорушення форми 1;

статистична картка про наслідки досудового розслідування кримінального правопорушення форми 1.1;

статистична картка про заподіяні збитки, результати їх відшкодування та вилучення предметів злочинної діяльності форми 1.2;

статистична картка на особу, яка вчинила кримінальні правопорушення та яка підозрюється в їх вчиненні форми 2;

статистична картка про рух кримінального провадженя форми 3;

талон-повідомлення про прийняття для розгляду кримінального провадження судом форми 5;

довідка про наслідки розгляду кримінального провадження судом форми 6.

Під обліком розуміється отримання, обробка, аналіз і систематизація відомостей, виражених, як правило, в кількісних показниках, про результати функціонування системи та виконання виконавцями доручених ним завдань.

Відповідно до Інструкції про порядок ведення єдиного обліку в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події та положень про комісії, затвердженої наказом МВС України від 19 лист. 2012 р. № 1050, джерелом інформації про вчинення кримінальних правопорушень та інших подій, що надходить до органу внутрішніх справ, уповноваженого розпочати досудове розслідування, є:

повідомлення фізичних або юридичних осіб та самостійно виявлені слідчим або іншою службовою особою органів внутрішніх справ з будь-якого джерела обставини кримінальних правопорушень;

повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення кримінального правопорушення;

повідомлення, про вчинення кримінального правопорушення, опубліковані в засобах масової інформації;

інформація, що надійшла засобами телефонного зв’язку, телеграфом або іншими засобами зв’язку про вчинення кримінального правопорушення;

повідомлення працівників медичних установ про звернення за медичною допомогою осіб з тілесними ушкодженнями, отриманими внаслідок учинення стосовно них кримінальних правопорушень.

Під термінами «єдиний облік», «прийняття», «реєстрація» заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події, які застосовані в цій Інструкції, слід розуміти:

Єдиний облік — це цілісна система реєстрації органами та підрозділами внутрішніх справ заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події;

Прийняття — дії службових осіб органів внутрішніх справ при одержанні заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події;

Реєстрація — присвоєння кожній отриманій заяві і повідомленню про вчинення кримінального правопорушення та іншої події порядкового номера і фіксація в передбачених Інструкцією про єдиний облік в облікових документах — електронних базах (єдиному обліку) стислих даних про заяви і повідомлення про кримінальні правопорушення та інші події.

Інформацію, яка надійшла до чергової частини міськрайліноргану про вчинене кримінальне правопорушення та іншу подію на території обслуговування іншого органу внутрішніх справ, оперативний черговий реєструє до єдиного обліку, уживає необхідних заходів щодо запобігання або припинення кримінального правопорушення, невідкладно інформує про скоєну подію той орган, на території оперативного обслуговування якого мала місце подія.

Заяви і повідомлення про вчинені кримінальні правопорушення та інші події реєструються цілодобово в чергових частинах органів внутрішніх справ оперативними черговими відразу після їх надходження та вносяться до ЄО, а також до інформаційної підсистеми «ФАКТ» інтегрованої інформаційнопошукової системи органів внутрішніх справ (ІП «ФАКТ» ІІПС ОВС).

Оперативний черговий МВС (ГУБОЗ) ГУМВС, УМВС, (територіальних підрозділів БОЗ) після реєстрації заяви чи повідомлення про вчинені кримінальні правопорушення в єдиного обліку, негайно передає їх під розпис працівнику підрозділу визначеного відповідальним за їх розгляд, для направлення до відповідного слідчого органу уповноваженого здійснювати досудове розслідування згідно зі статтею 216 КПК України або до територіального органу досудового розслідування, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення для організації здійснення досудового розслідування у відповідності до пункту 1 статті 218 КПК України.

Слідчий, який отримав у черговій частині для розгляду заяву або повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення, у журналі єдиного обліку ставить відмітку про час та дату її отримання, посаду, прізвище та підпис, а також невідкладно письмово надає до чергової частини, а з 1 липня 2013 року вносить в електронному виді, відомості про реєстраційний номер єдиного обліку, номер кримінального провадження, дату та годину перенесення заяви чи повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Кримінальні провадження, що надходять для проведення досудового розслідування з органів прокуратури до органу досудового розслідування або з органів досудового розслідування до іншого органу досудового розслідування, а також провадження, що надійшли з одного району (міста) в інший район (місто), удруге не обліковуються і закінчуються провадженням за номером первинної реєстрації.

При надходженні кримінальних проваджень стосовно громадян України з компетентних органів іноземних держав про кримінальні правопорушення, що вчинені на їх території, слідчим заносяться відомості до Реєстру про прийняття кримінального провадження для проведення досудового розслідування, а також відомості про кримінальне правопорушення з відміткою «у кримінальному провадженні, що надійшло для проведення досудового розслідування з іноземних держав» та надається новий номер кримінального провадження.

Кримінальні провадження про правопорушення, учинені іноземними громадянами, знімаються з обліку при направленні органом досудового розслідування України до правоохоронного органу іноземної держави кримінального провадження для проведення досудового розслідування.

Контроль за достовірністю внесених відомостей до єдиного обліку забезпечує працівник підрозділу інформаційно-аналітичного забезпечення.

Приховуваними від єдиного обліку вважаються заяви і повідомлення про вчинені кримінальні правопорушення, які були відомі працівнику органу внутрішніх справ, та відомості про них, які на час виявлення не внесені до єдиного обліку, а самі заяви та повідомлення не отримали відповідного реєстраційного номера.

Отже, вважаються облікованими злочини, особи, які їх учинили, та кримінальні провадження, коли дані про них внесені до документів первинного обліку, зареєстровані в журналі єдиного обліку, внесені до Реєстру і включені до звітності про стан злочинності на території України.

При заповненні документів єдиного обліку, журналів, слід керуватися правилами реєстрації та обліку злочинів (кримінальних правопорушень), осіб, які їх учинили, викладеними у вищезазначених Інструкціях та Положеннях.

Документи єдиного обліку призначені для автоматизованого оброблення на ЕОМ. Заповнення документів первинного обліку здійснюється відповідно до вищезазначених вимог, використовуючи типове математичне забезпечення.

Висновки

злочинність латентний правопорушення облік

Злочинність є однією з найгостріших проблем суспільства. Згідно з результатами опитування громадської думки, проведених в останні десятиліття, люди багатьох країн ставлять її за значимістю на друге-третє місце після проблем особистого характеру.

Багато мислителів приділяли увагу цій проблемі. Перші думки з цього приводу можна знайти вже у Аристотеля і Платона, які висловлювались щодо злочинності, цікавість до проблеми злочинності значно зросла у ХVIII столітті, до неї зверталися Ч. Беккаріа, Д. Дідро, Вольтер, К. Гельвецій, Ш-Л. Монтеск'є, Бентам, Дж. Локк та інші видатні вчені. Вони вбачали причини злочинності в соціальній невлаштованості суспільства та поганому вихованні громадян, пропонували правителям перейти від жорстоких покарань за вчинення злочинів до їх попередження.

А для того, щоб їх ефективно попереджувати необхідно розбиратися з поняттям причин злочинності та методологічних основах їх визначення.

Однією з головних проблем сучасного суспільства залишається латентна злочинність.

Як частина загальної злочинності, латентна злочинність містить у собі всі її ознаки, обумовлені тими самими соціальними чинниками та завдає матеріальну та моральну шкоду суспільству. Існують об'єктивні і суб'єктивні фактори латентної злочинності. Об'єктивні відносяться до обставин, за яких вчиняться злочини. Наприклад, недоліки у звітності і контролі, що перешкоджать розкриттю злочинів; відсутність письмових і речових доказів. До суб'єктивних факторів належать небезпечність особи, яка вчинила злочин; небажання потерпілого повідомляти про злочин; недоліки у роботі правоохоронних органів тощо.

Латентну злочинність необхідно виявляти для того, щоб визначати реальні показники злочинності. Проте, потрібно зауважити, що ніякого впливу латентна злочинність на них не має, оскільки просто не береться до уваги при складанні статистичної звітності.

Злочинність, як і будь-яке інше соціальне явище, можна оцінювати за допомогою якісних та кількісних критеріїв. Основними кількісним показниками злочинності є: рівень злочинності; коефіцієнти злочинності; динаміка злочинності та питома вага злочинності. Стан злочинності — це сукупність усіх показників, які ха-рактеризують рівень, структуру, динаміку злочинності.

Рівень злочинності — це загальна кількість злочинів і осіб, які їх вчинили, за певний проміжок часу в країні або в її окремому регіоні. Цей показник характеризує злочинність із кількісного боку. Він виражається в абсолютних цифрах. При визначенні рівня злочинності беруться два об'єкти обліку: а саме кількість злочинів і кількість осіб, які вчинили ці злочини. Будь-який з названих об'єктів, узятий окремо, відображає рівень злочинності однобічно, а звідси і неповно, тому що один злочин може бути вчинений і однією людиною, і декількома особами.

Рівень злочинності не можна ототожнювати з рівнем судимості, оскільки до даних про судимості не включаються відомості про осіб, які вчинили злочин, але кримінальні справи про яких припинені на законних підставах до суду або щодо них ухвалено виправдувальний вирок. За межами судимості за звітний період залишаються, природно, нерозкриті кримінальні справи.

Коефіцієнти злочинності являють собою співвідношення кількості злочинів і осіб, які їх вчинили, до чисельності населення країни, або її відповідного регіону з розрахунку на заздалегідь обумовлену кількість населення — на 100 тис. — 1 тис. осіб. Оцінка злочинності у відносних величинах дозволяє порівнювати між собою її рівні в двох чи більше різних регіонах або в одному й тому ж регіоні, але за відносно тривалі відрізки часу.

Розрізняють два види коефіцієнтів злочинності: коефіцієнт інтенсивності злочинності і коефіцієнт злочинної активності населення. Перший дозволяє судити про те, як злочинність впливає на населення країни чи певного регіону. Другий свідчить про його злочинну активність.

Структура злочинності означає відношення окремого виду злочину або групи злочинів до всієї маси злочинності в тому чи іншому регіоні за конкретний період. Вона визначає частку (питому вагу) виділених за певними підставами різних категорій злочинності. Завдяки цьому показнику виявляється будова злочинності, її внутрішній склад. Структура злочинності виражається у відсотках і характеризує її з якісного боку.

Структура злочинності може бути побудована за соціально-демографічними, кримінально-правовими і кримінологічними підставами.

Серед соціально-демографічних ознак, які становлять інтерес при вивченні структури злочинності, насамперед, необхідно назвати такі ознаки особи злочинця, як стать, вік, освіта, сімейний стан, рід занять, види населених пунктів, де вони постійно проживають, ступінь пристрасті до спиртного, наркотиків тощо.

За їх допомогою видається за можливе встановити питому вагу чоловічої і жіночої злочинності; частку злочинів, учинених особами різних вікових груп (неповнолітніми, особами молодого віку, 30−40-літніми); відсоток злочинів, учинених неодруженими, сімейними; алкоголіками, наркоманами; жителями міст і сільської місцевості та ін.

Динаміка злочинності. Цей показник відображає рух злочинності у часі. Досягається це шляхом встановлення відношення рівня і структури злочинності теперішнього часу до її рівнів і структури за попередні періоди. Аналіз динамічних рядів злочинності слід провадити за тривалі проміжки часу. За такого підходу усувається вплив на стан злочинності випадкових обставин.

На динаміку злочинності впливають деякі соціальні обставини, а саме: зміна соціально-економічних умов життя суспільства; стан і характер тих соціальних явищ і процесів, які детермінують злочинність; демографічна ситуація, що склалася в країні (зростання рівня народжуваності або смертності населення, зміна його вікової структури, активізація міграції громадян із інших країн);зміни кримінального законодавства (криміналізація — введення до КК нових складів злочинів або декриміналізація — скасування складів, що вже є, або часткова зміна їх конструкцій);стан і заходи ефективності правоохоронної і правозастосовної діяльності (підвищення або зниження активності органів кримінальної юстиції, недосконалість реєстрації злочинів і т. ін.).

Список використаної літератури

1. Конституція України від 28.06.96 // ВВР, 1996, № 30, ст. 141.

2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 // ВВР, 2001, № 25−26, С. 131.

3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 // Голос України від 19.05.2012 / № 90−91.

4. Про міліцію: Закон України від 20.12.1990 // ВВР, 1991, № 4, С. 20.

5. Про прокуратуру України: Закон України від 05.11.1991 // ВВР, 1991, № 53.

6. Інструкція про єдиний облік злочинів, затверджена Генеральною прокуратурою України, Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України, Державною податковою адміністрацією України, Міністерством юстиції України № 20/84/293/126/18/5 від 26.03.2002.

7. Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затверджене спільним наказом Генеральної прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Державної податкової служби України від 17 серпня 2012 року № 69 (із змінами, внесеними наказами ГПУ від 14.11.2012 № 113, від 25.01.2013 № 13 та від 25.04.2013 № 54)

8. Інструкція про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах прокуратури України заяв, повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення" (затверджена наказом Генерального прокурора України від 03 грудня 2012 року № 125)

9. Наказ Міністра внутрішніх справ України від 19.11.2012 № 1050 «Про затвердження Інструкції про порядок ведення єдиного обліку в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події та положень про комісії», зареєстрований у Міністерстві юстиції України 17.12.2012 за № 2095/22 407 (зі змінами, внесеними наказами МВС України № 215 від 05.03.2013 та № 326 від 01.04.2013).

10. Аванесов В. А. Криминология и социальная профилактика. — М. Акад. МВД СССР, 1980 — 526 с.

11. Ю. В. Александров, А. П. Гель, Г. С. Семаков. Кримінологія. Курс лекцій. — К.: МАУП. 2002. — 296с.

12. Ю. В. Бышевский, А. А. Конев. Латентная преступность и правосознание, О.: Высшая школа милиции МВД СССР — 1986. — 74с.

13. Вицин С. Е. Системный подход и преступность. — М.Акад. МВД СССР, 1980 — 140 с.

14. Волошина Л. А. О системном подходе к изучению сущности преступности // Вопросы борьбы с преступностью. — Вып. 15. — М. Юр.лит., 1972, 11−23 с.

15. Вольтер. Избранные произведения по уголовному праву и процессу / Франсуа Мари Вольтер; под ред. А. Герцензона. — М.: Государственное издательство юридической литературы, 1956. — 338 с.

16. Гилинский Я. И. Социология девиантного поведения как специальная социологическая теория//Социологические исследования. — 1991. — № 4. — С.72−78.

17. Долгова А. И. Системно-структурный характер преступности // Вопросы борьбы с преступностью. — Вып. 41., М.: Юр. лит., 1984 — 3−16 с.

18. Долгова А. И. Преступность и общество. — М., 2002 — 352 с.

19. Забрянський Г.І. Методика статистичного вивчення злочинності: Навчальний посібник. Випуск 221. — Краснодар.: Кубанский гос. ун-т, 1976. — 83 с.

20. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. — Кн. 1: теоретичні засади та історія української кримінологічної науки — К.: Видавничий Дім «ІнЮре» 2007. — 424 с.

21. Зеленський А. Ф. Кримінологія: Курс лекцій, — Харків, 1996. — 260 с.

22. Кан Уэда. Преступность и криминология в современной Японии: Пер. с яп./ Под общ. ред. Н. Ф. Кузнецовой и В. Е. Еремина. — М.: Прогресс, 1989. 256 с.

23. Карпец И. И. Преступность: иллюзии и реальность. — М.: Рос. право, 1992. — 432 с.

24. Кетле А. Человек и развитие его способностей или опит общественной физики. — СПб: И. О. Бакет, 1865. — 937 с.

25. Коваленко О. И., Филонов В. П. Курс лекций по криминологии и профилактике преступности. — Донецк, 1995 — 591 с.

26. Я.Ю. Кондратьєв. Курс кримінології. Київ: Юрінком Інтер, 2001. — 352с.;

27. Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н. Кудрявцева. — М.: Юрид. лит., 1966. — 320 с.

28. Кудрявцев В. Н. Причины правонарушений. — М.: Наука, 1976 — 286с.

29. Кузнєцова Н. Ф. Преступление и преступность. — М.: Изд-во МГУ, 1969. — 232 с.

30. Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — Загальна частина. — Кн. 1. — 352 с.

31. Курс советского уголовного права. Общая часть. /Отв.ред. Н. А, Беляев, М. Д. Шаргородский. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1970. —Т.2. — 648.

32. Литвак О. Злочинність, її причини та профілактика. — К.: Україна, 1997. — 168 с.

33. Лунеев В. В. Преступность ХХ века. Мировые, региональные и российские тенденции / В. В Лунеев. — М., 1997. — 525 с.

34. Моніторинговий кримінологічний аналіз злочинності в Україні (2009;2013 роки): моногр. / [Блажівський Є.М., Козьяков І.М., Книженко О. О., Литвак О. М., Ярмиш О. Н. та ін.]. — К.: Національна академія прокуратури України, 2014. — 484 с.

35. Монтескье Ш-Л. Избранные произведения: О духе закона / Ш-Л. Монтескье. — М.: Государственное издательство юридической литературы, 1955. — 799 с.

36. Ной И. С. Вопросы теории наказания в советском уголовном праве. — Саратов: СГУ, 1962.— 156 с.

37. Оболепцев В. Ф. Латентна злочинність: проблеми теорії і практики попередження. — Х.: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н. М., 2005 — 128 с.

38. Поклад В.І. Методологія та методика вивчення латентної злочинності: навч. посіб. / В.І. Поклад. — Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2007. — 48 с.

39. Саркисова Э. А. Роль наказания в предупреждении преступлений. — Минск: Навука і тэхніка, 1990. — 160 с.

40. Советское уголовное право. Общая часть /Под ред. Г. А. Кригера, Н.ф. Кузнецовой, Ю. М. Ткачевского. — М.: МГУ, 1988. — 368 с.

41. Советское уголовное право. Общая часть /Под ред. П. И. Гришаева, Б. В. Здравомыслова. — М.: Юр. лит., 1982. — 440 с.

42. Стручков Н. А. Преступность как социальное явление. Л.: Юрид. лит., 1979. — 120 с.

43. Уголовное право УССР. Общая часть /Под ред. В. В. Сташиса, А. Ш. Якупова. — К.: Вища шк., 1984. — 384 с.

44. Фролова О. Г. Злочинність і система кримінальних покарань (соціальні, правові та кримінологічні проблеми й шляхи їх вирішення за допомогою логіко-математичних методів). Навчальний посібник. — К.: «АртЕк», 1997. — (Трансформація гуманітарної освіти в Україні). — 384 с.

45. А. С. Шляпочников, Г. Н. Забрянський. Выявление латентной преступности. Сов. гос-во и право. — 1973. — № 5. — 99 с.

46. Чубарев В. Л. Тяжесть преступного деяния: Автореф. дисс. на соиск. учен. степ. доктора юрид. наук. — К., 1992.

Додаток 1

Коефіцієнти інтенсивності злочинності у розрахунку на 100 тис. Всього населення у регіонах України у 2010;2014 рр.

Додаток 2

Рис. 1

Рис. 2

Рис. 3

Рис. 4

Рис. 5

Рис. 6

Рис. 7