Хореографія

Реферат на тему:

Хореографія.

Хореографія (від грец. с/іогеіа — танець і § гарпо — пишу} інтерпретується як танцювальне мистецтво взагалі.

Хореографічне мистецтво — це дуже об «ємне поняття, яке містить балет, мистецтво народного сучасного танцю.

Хореографія сформулювала цілу систему специфічних засобів і прийомів, свою художньо виразну мову, за допомогою чого створюється хореографічний образ, який виникає з музично-ритмічних рухів. Він має умовно-узагальнений характер і розкриває внутрішній стан і духовний світ людини. Основу хореографічного образу складає рух, який безпосередньо пов «язаний з ритмом.

Специфічною особливістю мистецтва хореографії є її безпосередній зв язок з музикою, яка допомагає розкрити хореографічний образ у всій яскравості і повноті, впливає на його темпоритмічну побудову.

При аналізі музичного мистецтва йшлося про існування важливого зв «язку композитор — виконавець. У хореографії цей зв «язок значно ускладнюється, адже між композитором і виконавцем з «являється постать хореографа. Саме цей «потрійний союз» і робить хореографію видом мистецтва.

Перші свідчення про зародження мистецтва хореографії відсилають нас до глибокої давнини, коли у доісторичну добу танець виконував певну ритуальну функцію. Ця тенденція мала своє продовження і розвиток у культурах Стародавніх Єгипту і Греції, тоді як у Стародавньому Римі танець вже починає сприйматися як видовище.

Середньовіччя накладає на хореографічне мистецтво табу — заборону, хоча народний танець, незважаючи на будь-які перешкоди, продовжує свій розвиток (ця ситуація певною мірою стала основою для відомого роману В. Гюго «Собор Паризької Богоматері»).

Процес відновлення мистецтва хореографії пов «язаний з добою Відродження, але справжній його розвій починається у XVII ст., коли у Франції було створено Королівську академію танцю (1661).

НОВЕРР ЖАН ЖОРЖ.

(1727−1810) — французький хореограф, оеформатор західноєвропейського балету. Його теоретичні та художні пошуки були пов «язані з розробкою двох важливих складових балетного мистецтва: феномену ритму і концепції природних даних танцівника. Згідно з позицією Ж. Ж. Новерра, професійна майстерність виконавця повинна органічно поєднуватися з емоційним началом, що сприятиме процесу створення повноцінного художнього образу. Теоретичні міркування щодо природи і специфіки балетного мистецтва були викладені хореографом на сторінках роботи «Листи про танець». Розвідки Ж. Ж. Новерра у розробці жанрової структури балету мали значний вплив на подальший розвиток хореографічного мистецтва.

Академією була розроблена основна система класичної хореографії і закладено фундамент балету (від фр. Ьаііеі, від лат. Ьаііо — танцюю), який має свою жанрову структуру:

Хореографія — це своєрідна метатеорія балетного мистецтва, яке поряд з класичним і народно-характерним танцем використовує елементи пантоміми тощо.

Становлення і розвиток мистецтва балету пов «язані з культурами Італії, Англії, Австрії та особливо Франції. Саме у цій країні розпочався процес відокремлення балету від опери і надання балетному мистецтву статусу самостійної галузі хореографії.

Засновником класичного балетного мистецтва був французький балетмейстер Ж. Ж. Новерр, який відстоював ідею синтезу між танцем.

ПАВЛОВА АННА ПАВЛІВНА (1881−1931) — російська балерина. її художня спадщина є яскравим взірцем синтезу раціонального і емоційного при створенні хореографічного образу. Бездоганна техніка класичного танцю у творчості А. Павлової органічно поєднувалася з почуттєвим началом, що давало актрисі можливість виконувати практично всі провідні партії репертуару Маріїнського театру (Петербург) 1899−1913 рр. Талант А. Павлової яскраво розкрився у спектаклях «Корсар», «Спляча красуня». «Жізель». «Баядерка» тощо. Творчий шлях А. Павлової нерозривно пов «язаний з яскравою сторінкою в історії російської культури — дягилєвськими «сезонами» у Парижі. В сезоні 1909 р. славетна балерина виконала головні партії у спектаклях «Єгипетські ночі». «Шопеніана» тощо. Найвищим творчим злетом актриси вважають хореографічну мініатюру «Вмираючий лебідь», що назавжди залишилася в скарбниці світового балету.

і музикою. На думку Новерра, саме синтез зумовлював створення повноцінного хореографічного образу.

Провідними школами класичного балету на початку XIX ст. стають італійська і французька, які удосконалюють, розвивають на новому рівні основні принципи балету XVII-XVIII ст., ведуть пошуки нових засобів і прийомів, значно ускладнюють техніку стрибка, обертання тощо.

Процес розвитку балетного мистецтва XIX ст. мав взаємовпливо-вий характер. Так, пошуки, що відбувалися у європейській хореографії, стимулювали становлення цього виду мистецтва у Росії, що згодом приведе до зворотного процесу — впливу мистецтва російського балету на західноєвропейський («Російські сезони» у Парижі). 216.

Плідно працювали у Росії західні балетмейстери Ш. Дідло (1767−1837), який поставив багато різножанрових вистав і виховав таких зірок балетного мистецтва, як А. Істоміна (1799- 1848) і Є. Телешова (1804−1857), та А. Сен-Леон (1821- 1870).

Подальший розквіт балету відбувається у другій половині.

XIX — на початку XX ст. і пов «язаний передусім з іменем М. Петіпа (1818−1910), який здійснив новаторські балетні постанови. Всесвітнє визнання Петіпа принесли балети «Спляча красуня» і «Лебедине озеро» (у співавторстві з Л. Івановим), а імена О. Преображенської, М. Кшесинської, П. Гердта увійшли до історії балетного мистецтва.

Новий етап у розвитку російського балету пов «язаний з іменем О. Горського (1871−1924) — постановника балетів «Дон Кіхот» та «Саламбо». Він відмовився від застарілих прийомів пантоміми, зробив дію чіткішою і динамічнішою, почав активно залучати до художнього оформлення своїх спектаклів відомих художників, зокрема К. Коровіна та О. Головіна.

Справжнім авангардистом хореографічного мистецтва XX ст. став М. Фокін (1880−1942). Його творчість формувалась під безпосереднім впливом художнього доробку М. Петіпа та О. Горського. Водночас він шукав нові засоби виразності, удосконалював, а багато у чому видозмінював малюнок танцю, створював нові танцювальні форми.

У постановках М. Фокіна «Єгипетські ночі», «Дафніс і Хлоя», «Петрушка» засяяли зірки російського балету А. Павлова, В. Ніжинський, Т. Карсавіна, О. Спесивцева.

Саме з іменами цих представників мистецтва хореографії і пов «язаний тріумф всесвітньо відомих «Російських сезонів» у Парижі,.

що були організовані видатним театральним діячем С. Дягилевим.

Внесок дягилєвських сезонів у розвиток мистецтва світового балету важко переоцінити. Видатні митці того часу Р. Роллан, Ж. Кок-то, О. Роден, П. Пікассо, К. Сен-Сане були у захваті від цієї культурної акції.

Дягилєвські сезони є яскравим прикладом міжвидового синтезу мистецтв — музики, хореографії та живопису, що був уможливлений завдяки творчим пошукам художників О. Бенуа, Л. Бакста, В. Серова, М. Реріха; композитора І. Стравинського; хореографів М. Фокіна і Д. Баланчина.

Аналізуючи феномен «Російських сезонів», необхідно чітко пам «ятати про важливе місце, яке посідав у контексті цього явища наш великий співвітчизник, провідний соліст трупи Дягилева, видатний хореограф Серж (справжнє ім «я — Сергій Михайлович) Лифар (1905-.

1986).

Серж Лифар танцював головні ролі практично у всіх балетах «Російських сезонів» — у «Видінні троянди», «Аполлоні Мусагеті», «Блудному сині», «Післяполуденному відпочинку фавна» тощо. Впродовж багатьох років ім «я Сержа Лифаря було несправедливо забутим, але у червні 1994р. у Києві відбувся І Міжнародний конкурс балету ім. Сержа Лифаря. З того часу він проводиться кожні два роки. Великий митець нарешті повернувся на батьківщину, від якої, до речі, ніколи не відмовлявся. Саме тому на могилі видатного майстра написано: «Серж Лифар з Києва». Отже, творчість цього блискучого художника слід інтерпретувати як загальноцивілізаційний фенюмен.

Розквіт мистецтва балету другої половини XX ст. пов «язаний з іменами Г. Уланової, О. Лепешинської, Ю. Григоровича, М. Плисецької, Н. Безсмертнової, М. Лієпи, В. Васильєва, Є. Макснмової, В. Чабукіані, Р. Нурієва, М. Баришникова та ін.

ВІРСЬКИЙ ПАВЛО ПАВЛОВИЧ (1905−1975) — український балетмейстер, засновник і художній керівник танцювального ансамблю, який з 1977 р. носить його ім «я. Характерною особливістю творчості П. Вірського було поєднання елементів класичного балету з прийомами українського народного танцю. Це знайшло свій відбиток у хореографічних постановках «Чумацькі радощі». «Запорожці-», «Ловзунеуь». «Гопак» та ін. Художні пошуки П. П. Вірського були пов «язані зі створенням танцювальних картин до оперних вистав, що активізувало процес взаємовпливу між видами мистецтва, збагачувало й емоційно насичувало загальну атмосферу дії. Хрестоматійним прикладом цього зв «язку є використання хореографічних постановок у структурі опери «Тарас Бульба». Творчості П. П. Вірського було притаманне тяжіння до філософсько-художніх узагальнень, яке дало змогу митцеві впровадити здобутки української національної хореографії до європейського культурного контексту.

Сьогодні розвиток балетного мистецтва України безпосередньо асоціюється з творчістю А. Шекери, В. Калиновської, В. Ковтуна, Т. Таякіної, А. Рубіної, В. Писарева та ін.

Аналізуючи мистецтво хореографії, слід наголосити, що воно представлене не тільки класичним балетом, а й безпосередньо пов язане і з традиціями народного танцю, який відтворює у русі та пластиці специфіку національної самосвідомості (ансамбль танцю ім. П. Вірського}.

Яскрава сторінка у розвитку мистецтва народного танцю пов «язана з традиціями іспанської національної культури, зокрема з діяльністю.

хореографа і танцівника А. Гадеса, у творчості якого поєдналися мистецтво класичного балету та унікальне явище іспанської культури — мистецтво фламенко.

Отже, мистецтво хореографії постійно розвивається і видозмінюється, адже мова пластики, мова танцю, якою володіють її провідні митці, завжди привертатиме увагу і викликатиме захоплення у глядачів усього світу.

ЛІТЕРАТУРА Аристотель. Сочинения: В 4 т. — М., «1976.

Буало Никола. Искусство поэтическое. — М., 1967.

Волков И. Ф. Творческие методы и художественные системы. — М., 1989.

Еремеев А. Ф. Границы искусства. — М., 1987.

Идеология, мораль, искусство. — К., 1990.

Кучерюк^. Ю. Социальные функции искусства //.

Эстетика. — К., 1991.

Левчук Л. Т. Західноєвропейська культура XIX ст. //.

Історія світової культури. — К., 1994.

Мазепа В. И. Художественная реальность в составе культуры // Искусство: художественная реальность и утопия. — К., 1992.

Мінералов Ю. К. «Поезія є перетворення думки» (До поетики О. О. Потебні) // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 3.

Панченко В. Ґ. Мистецтво в контексті культури. -.

К., 1998.