Розвиток вітчизняної соціології у хх ст

Розвиток вітчизняної соціології у хх ст.

Українська соціологія тривалий час не була ідентифікованою наукою, структурно вона існувала в системі радянської соціології.

У перші десятиліття на українських теренах відбувався активний процес інституалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, організовувалися теоретичні та прикладні дослідження, видавалися праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була кафедра соціології, створена на соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), очолювана М. Грушевським.

Іншими підрозділами цього відділу, зокрема комісією для вивчення соціального руху, було зібрано значний емпіричний матеріал щодо впливу різних чинників на заробітну плату. Вивчались інші процеси в господарській сфері. Окремі дослідження стосувалися й гуманітарної сфери. Серед них виділялися праці академіка О. Гілярова стосовно психології натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя.

У «Записках соціально-економічного відділу» окремих соціологічних аспектів торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С. Дністрянський.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціологічних інституцій. А перед тим він створив у Швейцарії Український соціологічний інститут (1919 р.), який згодом прописався у Празі, а в 1921 р. — у Відні.

Але його намір створити відповідний інститут у системі ВУАН не був підтриманий, і М. Грушевський очолив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій була і секція методології та соціології.

Соратниками М. Грушевського у цей час була видана низка праць: «Спроба соціологічного пояснення української казки» (К. Грушевська), «Примітивна культура», «Соціологія в концепції нової французької демократії» (Ф. Савченко) та ін.

Певну роботу проводили вчені історико-філологічного відділу, історичної секції ВУАН.

Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об «єднаних у Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах.

Це був час агресивного поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології в країні. Певний час ще видавалися праці М. Ковалевського, П. Сорокіна* та інших, але згодом домінуюче місце посіли теоретичні розробки марксистського напряму: М. Бухаріна «Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської соціології» (1921); Л. Садинського «Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію» (1923); С. Каценбогена «Марксизм і соціологія» (1926); С. Вольфсона «Соціологія шлюбу і сім «ї: Досвід вступу у марксистську генеономію» (1929); С. Оранського «Основні питання марксистської соціології» (1929) та ін.

Науковий плюралізм довше зберігався у прикладній соціології. Так, у 20-ті роки в Україні досить поширеним було фрейдистське вчення. Відомий фізіолог того часу професор А. Зелений, намагаючись розробити біологічні, фізіологічні, рефлексологічні аспекти суспільного життя, твердив про майбутню «соціофізіологію». Соціальні проблеми управління досліджував Всеукраїнський інститут праці (м. Харків). Тут були започатковані дослідження, що виходили на проблеми організації виробництва, підготовки кваліфікованих кадрів, стимулювання і нормування праці. У цьому інституті існував психологічний відділ, де успішно застосовувалися тести професійного відбору та професійної орієнтації. Конкретні дос;

лідження, які проводилися харківськими вченими, показали, наприклад, що один із способів ухиляння адміністрації від виконання рішень — перекладання своїх обов «язків на «творчу активність мас», що дріб «язкова опіка, надмірно деталізовані розпорядження завдають шкоди, оскільки рядовий працівник, боячись помилитися, постійно заглядає в інструкцію і таким чином подовжує строк виконання завдання.

У 20-ті роки цей інститут займався соціальною інженерією, під якою розуміли насамперед технічну діяльність з удосконалення організації виробництва з урахуванням соціальних чинників, спрямовану на забезпечення робочого місця робітника, поліпшення умов його праці. Зокрема, застосовувалися так звані оперо грами: креслення робочого процесу з нанесенням маршрутів і послідовності етапів обробки, з урахуванням обсягу роботи і необхідного для нього часу. Оперограма становила собою модель, сконструйовану на основі інженерного розрахунку. Відповідно визначали штат працівників, інструкції виконавцям, замовлення на обладнання, мету і завдання діяльності людей.

З кінця 20-х років на теорії та практиці соціологічної (практично вже тільки «марксистсько-ленінської») науки починають позначатися сталінські «теоретичні» положення. До «вторгнення» Сталіна у філософську та соціологічну науки у радянських вчених інколи ще спостерігалися різні підходи до соціології, її предмета, теорії, структури, методології, хоча все це і відбувалось у межах марксистського напряму. Були й такі, хто ставив під сумнів існування соціології як науки. А згодом Сталін вольовим рішенням «скасував» її. Теоретичне обґрунтування цього кроку можна знайти в розділі «Про діалектичний та історичний матеріалізм», написаному ним для короткого курсу «Історія Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків)» (1938). З того часу найважливіші складові частини марксистської соціології (теорія формацій, класів тощо), основний понятійний апарат і категорії стали розглядатися тільки на філософському, абстрактно-теоретичному рівнях. Соціологічні методи конкретного дослідження суспільства були не тільки вилучені з ужитку, а й протиставлені соціологічному знанню як знанню філософському. На конкретне вивчення процесів, явищ соціального життя була накладена сувора заборона. Соціологія була оголошена псевдонаукою, несумісною з марксизмом, ворожою йому. Фундаментальні та прикладні дослідження в цій галузі були фактично припинені.

Ім «я П. Сорокіна (1889—1968) стало відомим у наукових колах з 1910 року, коли з «явилися його перші публікації. В той час він був особистим секретарем М. Ковалевського, під керівництвом якого працював на соціологічній кафедрі при психоневрологічному інституті. У 1922 р. був висланий. У США став провідним соціологом. Відомий як один з родоначальників теорії соціальної мобільності і соціальної стратифікації, займався розробкою теорії конвергенції. Значний його авторитет і як критика надмірного захоплення кількісними методами та іншими формальними процедурами у соціології на шкоду змістовому аналізу.

«Скасування» соціології як науки було зумовлено тим,.

що її принципи, теорія і методи пізнання та освоєння соціальної дійсності виявилися несумісними з диктатурою особи, волюнтаризмом в управлінні суспільством. Наукова соціологія була прямо протилежна соціальній апологетиці. Офіційні, як правило, «валові», економічні показники з року в рік свідчили про «зростання» добробуту людей, тоді як соціальні показники, які відображали реальне задоволення потреб людей, свідчили про протилежне — зниження достатку людей, зростання соціальної напруженості. Тому соціальна міфологія була поставлена в ранг науки, а реальна наука оголошена «буржуазною лженаукою».

Соціологічна думка в СРСР (у тому числі і в Україні) була приглушена до початку 60-х років. А видані праці з історичного матеріалізму аналізували соціальні явища та процеси на загальному, абстрактно-теоретичному рівні, у відриві від реального життя. Філософський детермінізм, заперечення соціологічного мислення мали своїм наслідком безмежне панування догматизму і схоластики у науці про суспільство. Відродження соціологічних досліджень почалося з настанням «хрущовської відлиги». При цьому соціологічні дослідження одержали права громадянства, а соціологія як наука — ні. Для того щоб уникнути суперечок і конфліктів, у науковий обіг було введено визначення соціології як науки, яка займається тільки конкретними соціологічними дослідженнями.

Становлення і розвиток соціологічних досліджень наштовхувалися на жорсткий опір з боку деяких філософів. Розуміючи всю абсурдність заперечення існування науки про суспільство, вони взяли на озброєння концепцію 30-х років, згідно з якою історичний матеріалізм ототожнювався з соціологією і розглядався як органічна частина загальної системи філософського знання. Соціологія, таким чином, була оголошена філософською наукою (тобто складовою частиною філософії), а конкретні соціологічні дослідження, як • несумісні зі специфікою філософського пізнання навколишнього світу, виводилися за межі соціологічного знання. Ці дослідження трактувались як спроба привнести у філософію елементи позитивізму, тобто «буржуазної науки». Вчені-ініціатори конкретних соціологічних досліджень постійно піддавалися критиці, їм відводилася роль «збирачів фактів». Соціологи повинні були «збирати факти», а філософи їх «узагальнювати». При цьому соціологічним дослідженням нерідко відводилась апологетична роль, де головний акцент мав бути на позитивних досягненнях соціального розвитку країни, а негативний бік здебільшого примушували не висвітлювати. Саме тому багато праць «застійних» років були тенденційними, однобокими.

Значний масив соціальної інформації, який становив неабияку наукову цінність і міг бути використаний для вирішення багатьох соціальних проблем, заліг в архівах. Владними структурами не бралися до уваги тривожні сигнали соціологів щодо погіршення екологічного стану, наростання відчуження праці, відчуження влади від народу, негативних тенденцій у міжнаціональних відносинах і багато інших. Нерідко ініціатори досліджень піддавалися партійним, адміністративним покаранням. Багато наукових понять, таких як «екологія», «відчуження», «соціальнастатистика», «соціальна динаміка», «соціологія релігії» та інші, навіть у період «відлиги» були заборонені, їх використання могло стати приводом до ярликування вченого як «послідовника» та «пропагандиста реакційної буржуазної соціології». Але, незважаючи на всі ці обставини, соціологічні дослідження розвивалися, поступово розширюючи сферу теоретичного соціологічного знання.

У 1958 р. виникла Радянська соціологічна асоціація. Через два роки в Інституті філософії АН СРСР був створений перший соціологічний підрозділ — сектор дослідження нових форм праці і побуту, пізніше перетворений на відділ конкретних соціологічних досліджень. У 1968 р. був створений Інститут конкретних соціальних досліджень. В Україні перший науковий підрозділ соціологічного профілю — відділ конкретних соціологічних досліджень Інституту філософії АН України — почав функціонувати у 1969 р.

У 60-ті роки започатковуються різні соціологічні дослідження. Зокрема, на металургійних, текстильних, машинобудівних підприємствах Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси вивчалися питання, пов «язані з умовами життя, залежністю способу життя від соціально-побутових і соціально-демографічних чинників. Про діяльність соціологічної служби Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського в 70-х роках було широко відомо з публікацій у періодичних виданнях. Робота заводських соціологів була висвітлена у художній повісті письменника 0.1. Би-лінова «Вибір» (Дніпропетровськ: Промінь, 1980).

Широке коло соціальних проблем шлюбу і сім «ї було узагальнене у праці Л. Харчева «Шлюб і сім «я в СРСР» (1965). У 1966 р. вийшов двотомник «Соціологія в СРСР», в якому узагальнювався досвід емпіричних досліджень, проведених у різних сферах суспільства. До нього ввійшли дослідження із загальної соціологічної теорії, з різних проблем функціонування і розвитку соціальної сфери (праці, побуту тощо). У той же час в Англії були опубліковані два томи вибраних праць радянських со;

ціологів під назвами «Індустрія і праця в СРСР», «Місто, регіон і народонаселення». З «явилося багато інших досліджень. У деяких універсистетах були запроваджені спецкурси з прикладної соціології. Для аспірантів і студентів вийшли перші навчальні посібники. Серед них — «Робоча книга соціолога» (1976), «Теорія і практика соціологічних досліджень в СРСР» (1979) та ін.

За «розквіту» адміністративно-командної системи (кінець 60 — середина 80-х років) відбувся ще один наступ на соціологічну науку. З подачі відділу науки та навчальних закладів ЦК КПРС були піддані різкій критиці книги Ю. Левади. Колектив Інституту соціологічних досліджень був звинувачений у «насадженні буржуазних теоретичних концепцій і поглядів». Відбулася заміна кадрового складу інституту, проти деяких соціологів робилися спроби порушити кримінальні справи.

Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки. Вона нарешті відновила статус самостійної науки. Почали відкриватися нові дослідницькі центри. Восени 1990 р. створено Інститут соціології Академії наук України. Згодом було засновано Українську соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних соціологів, утворюються спеціалізовані ради із захисту дисертацій, виходить журнал «Філософська і соціологічна думка». Соціологія стає універсальною академічною дисципліною, основи якої тепер вивчають у всіх вузах.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується в обшири світової соціологічної науки.

Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах становлення ринкової економіки, соціальних умов і механізмів формування ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів.

Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя.