Розвиток економічної думки в Росії та Україні наприкінці XIX — на початку XX ст

Реферат на тему:

Розвиток економічної думки в Росії та Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.

• Легальний марксизм і народництво: ідейне протистояння.

• Пропаганда марксового вчення: М. Зібер і Г. Плеханов.

• Економічні погляди М. Туган-Барановського.

• Економіко-математичні концепції В. Дмитрієва та Є. Слуцького Розвиток політичної економії в пореформений період відбувався в умовах, коли феодальна формація в Росії та Україні поступалася місцем капіталістичному ладу. Цим пояснюється антикріпосницька спрямованість економічної думки, що спиралася на деякі положення класичної школи, теорії К. Маркса та інших шкіл політекономії. Легальний марксизм виник як ідеологія російської та української ліберальної буржуазії й був відображенням специфічного становища цього класу наприкінці XIX ст. У боротьбі з народниками він керувався положеннями історичного матеріалізму, передусім висновками про історичну прогресивність капіталістичного ладу, але не сприймав революційного змісту марксизму. Аргументація легальних марксистів Петра Струве (1870−1944), Михайла Туган-Барановського (1865- 1919), Сергія Булгакова (1871−1944) ґрунтувалася на вивченні сучасної їм економічної дійсності, реальних процесів капіталістичного розвитку.

Критиці доктрини народництва була присвячена книга П. Струве «Критичні зауваження до питання про економічний розвиток Росії» (1894), у якій він торкався питань природи та ролі держави, характеру переходу від капіталізму до соціалізму, проблем реалізації суспільного продукту. П. Струве намагався відірвати економічну систему К. Маркса від його революційних висновків, стверджуючи, що можна бути марксистом, але не бути соціалістом і революціонером. Він не без підстав наголошував свій пріоритет перед ревізіонізмом і бернштейніанством у критиці К. Маркса, особливо в питанні суперечності між першим і третім томами «Капіталу». У 1900 р. П. Струве виступив зі статтею «Головна антиномія трудової теорії вартості», у якій було піддано ревізії теорію додаткової вартості К. Маркса та зроблено спробу відірвати її від теорії вартості.

М. Туган-Барановський також займався дослідженнями нового, капіталістичного виробництва й ринку. Свідченням цього є його твори «Промислові кризи в сучасній Англії» (1894) та «Російська фабрика в минулому й нині» (1899), де зібрано колосальний фактичний матеріал, викладено історію промислового розвитку Росії та Англії.

Ідейним виразом інтересів селянства, дрібних виробників, їх зростаючого протесту як проти залишків кріпосництва, так і проти молодого капіталізму стало народництво (70−90-ті роки XIX ст.). Народники виступили з критикою капіталізму, оцінюючи його як регрес в економічному житті Росії, і протиставили йому особливий самобутній шлях країни до соціалізму через устрій общинного селянства й кустарів. У загальній теорії народництва розрізняють дві течії: революційну (70-ті роки) і ліберальну (80−90-ті роки), які являли собою процес еволюції цього напрямку економічної думки. Революційні народники прагнули підняти трудові маси селянства на боротьбу з царизмом і поміщицьким землеволодінням. Вони йшли в народ «бунтувати» його, переконані в можливості селянської соціалістичної революції, яка відкриє шлях до некапіталістичного розвитку на базі самобутньої общинної організації селянського життя. Народники вважали, що капіталізм руйнує потенційну базу соціалізму — общину. Це була концепція «селянського соціалізму», яка своїм корінням визнавала ідеї «общинного соціалізму» О. Герцена (40-ві роки XIX ст.). Головні течії революційного народництва мали певні відмінності, але зберігали єдність з основних питань. їх очолювали Петро Лавров (1823−1900), Михайло Бакунін (1814−1876), Петро Ткачов (1844- 1885).

Ліберальні народники, що групувалися навколо журналу «Російське багатство», відмовилися від орієнтації на радикальне усунення залишків кріпосництва шляхом «селянської соціалістичної революції» й перетворилися на дрібнобуржуазних реформістів. Вони виступили з програмою «дрібних справ», вимагаючи розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, забезпечення селян позичками для розвитку їхнього господарства, створення мережі ощадних кас і сховищ на селі. Василь Воронцов (1847−1918), Микола Даніельсон (1844−1918), Микола Михайловський (1842−1904) та інші ліберальні народники порушували питання про перспективу капіталістичного шляху розвитку й говорили про «штучність» російського капіталізму, його незначні позиції в економіці країни, про панування небуржуазного «народного виробництва», представленого общинним селянством і кустарними промислами. Вирішальну роль в обґрунтуванні ідейної безпідставності народництва відіграли праці Г. Плеханова про утвердження капіталізму в Росії наприкінці XIX ст.

Ідеї марксизму та твори його основоположників істотно впливали на суспільно-економічну думку Росії та України. Одним з перших коментаторів і пропагандистів першого тому «Капіталу» був Микола Зібер (1844 -1888), який відіграв важливу роль у розвитку економічної теорії в Україні. Коло його наукових інтересів було досить широким: від аналізу економічного стану країни до теорії класичної школи та досліджень ранніх стадій розвитку суспільства. Предмет політекономії М. Зібер визначав як систему виробничих відносин, що досліджуються за допомогою методу наукової абстракції на основі пізнання економічних законів. Він займався питаннями трудової теорії вартості, заперечуючи визначення вартості товару витратами на його виробництво та не погоджуючись з визначенням вартості як співвідношення попиту й пропозиції. М. Зібер обстоював теорію чистого доходу Д. Рікардо та теорію додаткової вартості К. Маркса, неодноразово наголошуючи, що дослідження автора «Капіталу» є логічним продовженням і завершенням класичної англійської політекономії. М. Зібер мав власний погляд на перспективу розвитку капіталізму. Він не поділяв думку про існування історичної тенденції нагромадження капіталу, сформульованої К. Марксом. На його думку, нагромадження капіталу, його концентрація й централізація закладають основи переходу до нової суспільної системи.

У середині 70-х років XIX ст. почалася революційна діяльність Георгія Плеханова (1856−1918) — першого російського марксиста. Його погляди мали складну теоретичну еволюцію — спочатку він поділяв ідеї революційного народництва, потім сприйняв марксову теорію і розповсюджував її, а з 1903 р. носив на собі клеймо «меншовика», не поділяючи більшовицьких методів та ідеології. Г. Плеханов приділив велику увагу критиці народницьких концепцій, стверджуючи, що зростання капіталізму в Росії на базі внутрішнього ринку — незаперечний факт, а некапіталістичний шлях еволюції неможливий. Воднораз Г. Плеханов активно виступав проти ревізіонізму: бернштейніанства, легального марксизму, історичного напрямку, повністю поділяючи марксистську ідею революційного перетворення світу. Самостійно Г. Плеханов не займався розробкою економічної теорії, хоча іноді й висловлював досить цікаві думки з деяких питань політичної економії. Наприклад, конкретизуючи предмет політекономії,.

учений розрізняв власне виробничі відносини (соціально-економічні) і відносини, що визначають організацію продуктивних сил (організаційно-економічні). У марксистський період своєї діяльності (1883- 1903) Г. Плеханов відіграв визначну роль у пропаганді та розповсюдженні революційної теорії К. Маркса в Росії, її захисті, в ідейній боротьбі з народниками й ревізіоністами.

На початку XX ст. лідери легального марксизму відкрито стали пропагувати ідеї буржуазного лібералізму, підтримуючи ряд демократичних вимог і деякі елементи економічного вчення марксизму. Постійно віддаляючись від політичної та ідеологічної позиції марксизму, вони прагнули подати науковий аналіз економічної дійсності з іншого погляду. У теорії вартості поступово стала панівною суб'єктивно-психологічна школа, у питаннях розподілу — так звана соціальна теорія, у теорії економічних циклів і криз — концепція економічної кон’юнктури.

Усі ці проблеми знайшли найбільш яскраве відображення у творах М. Туган-Барановського, ученого зі світовим ім'ям, громадського й державного діяча України, міністра фінансів за часів Центральної Ради. Спираючись на теоретичні настанови А. Сміта й Д. Рікардо, теорію К. Маркса, досягнення інших шкіл політекономії, він першим серед українських економістів виступив за об'єднання трудової теорії вартості з теорією граничної корисності. Ще в 1890 p. M. Туган-Ба-рановський писав, що вчення про граничну корисність благ не тільки не заперечує теорії Д. Рікардо й К. Маркса, а навпаки, у правильному розумінні підтверджує її. Стверджуючи, що теорія граничної корисності лише суб'єктивна, а трудова теорія лише об'єктивна, він робив висновок про їх взаємодоповнюваність. Пізніше він обґрунтував закон, згідно з яким граничні корисності вільно відтворюваних господарських благ пропорційні їх трудовим вартостям. Ця політекономічна формула стала основою багатьох досліджень російських, українських, а потім радянських економістів-математиківїї сприйняли й зарубіжні вчені. Цей факт ще раз підтверджує, що в економічній теорії мають право на існування всі концепції та погляди, неприпустимим є упереджений підхід до досліджуваних явищ.

В основі господарства (у тому числі й соціалістичного), на думку М. Туган-Барановського, лежать потреби та інтереси людини. Обґрунтування необхідності переходу до соціалізму вчений здійснив у двох аспектах: етично-правовому й матеріалістичному. Ідея верховної цінності людської особистості та права на свободу поєднується в нього з думкою про необхідність встановлення «господарської системи найвищої продуктивності» — соціалістичної. Мета соціалістичного суспільства також сформульована вченим двоїсто: «З одного боку, воно повинно прагнути до найбільш повного задоволення всіх суспільних потребз іншого боку, воно повинно найбільш повно забезпечувати свободу кожного» [53, с. 95]. Для вирішення першого завдання потрібен централізм на основі планомірності, другого — максимальний демократизм виробничого процесу та контроль над ним з боку безпосередніх виробників. Трансформацію насильницького колективістського начала у більш вільне начало кооперації, передусім у сільському господарстві, М. Туган-Барановський трактував як тенденцію до еволюційного розвитку соціалізму (це питання висвітлено в розділі «Про кооперативний ідеал» книги «Соціальні основи кооперації» (1918)).

Великий вплив на сучасну політекономію справила теорія економічних циклів і криз М. Туган-Барановського, яка стала панівною на початку XX ст. в Росії. Автор її вважав, що ні класична школа А. Сміта й Д. Рікардо, ні концепція С. Сісмонді не розкривають справжніх причин криз. Він звернув увагу на тісний зв’язок між зміною цін на засоби виробництва та рухом процесу нагромадження грошового капіталу, який іде або на збільшення інвестицій, або на утворення фонду заощаджень. Цими ідеями М. Туган-Барановський передбачив сучасну інвестиційну теорію циклу, центром якої є ідея «заощадження — інвестиції» як головна пружина циклічних коливань. Не погоджуючись із популярною теорією недоспоживання, М. Туган-Барановський виходив з того, що недостатній споживчий попит може компенсуватися розширенням інвестиційного (виробничого) попиту. Інвестиційні можливості зменшуються внаслідок обмеженості банківських ресурсів, установлення невигідних умов застосування позичкового капіталу, а головне — диспропорційності розподілу вільних коштів між сферами економіки. Останнє є вирішальним чинником циклічних коливань і появи економічних криз.

Шляхом поєднання трудової теорії вартості й теорії граничної корисності пішли видатні економісти-математики: Володимир Дмитрієв (1868−1913), Євген Слуцький (1880−1948) та інші. У своїй головній праці «Економічні нариси» (1904) В. Дмитрієв запропонував еконо-міко-математичні моделі цін, побудовані на синтезі теорії граничної корисності й теорії витрат виробництва на трудовій основі. Він виходив з того, що під час визначення рівня товарної ціни необхідно враховувати умови як виробництва товару, так і його споживання в замкненому виробничо-технологічному та споживчому комплексі. Аналізуючи рівні й динаміку цін, він використовував два визначення ціни: 1) ціну можна розкласти на загальну суму заробітної плати, прибутку та ренти по всьому комплексу виробництва та споживання товарів як споживчого, так і виробничого призначення- 2) ціну можна виразити загальною сумою повних витрат праці як первинного фактора виробництва.

Згідно з першим визначенням (через суму доходів) ціна товару.

де NAbyb — заробітна плата робітників, що працюють NA днів на ви-робництві товару A та знарядь і сировини, спожитих у цьому виробництві, уb — ціна спожитого продукту bb — кількість продуктів, спожитих робітникомPA — прибуток, отриманий у цьому виробництві та у виробництві знарядь і сировини для ньогоRA — рента, отримана в цьому виробництві та у виробництві знарядь і сировини для нього. Ціна через трудові витрати виражається так:

де kj — технологічні коефіцієнти витратX — кількість витраченої на виробництво товару A продукції видуj, визначена через витрати праціtA — поточні (прямі) витрати у виробництві товару A.

Є. Слуцький, видатний український економіст-математик, грунтовно проаналізував функції корисності як певної системи надання пере-ваг. Він започаткував теорію поведінки споживача в разі зміни його доходів і товарних цін завдяки аналізу споживчого попиту. У світовій економічній думці Є. Слуцького визнано одним з родоначальників праксеології - науки про принципи раціональної діяльності людей та її використання в економічних дослідженнях. Він намагався зняти з функції корисності її психологічну оболонку та подати її як об'єктивну математичну характеристику надання споживачем переваг за певних економічних обставин. Функція корисності, за Є. Слуцьким, має такий вигляд:

U = f (x1,x2,…, xn),.

де U — сукупна корисність набору благ x1, x2, …, xnn — кількість благ у наборі.

Сукупний доход розподіляється так:

S = p1x1+p2x2+…+ pnxn,.

№p1,p2,-, pn — Ціна благ, що купуютьсяx1, x2,…, xnкількість благ.

У подальшому аналізі Є. Слуцький визначає похідну цієї функції через коефіцієнти еластичності попиту в разі зміни цін і доходу, встановлює порівняльні корисності різних благ. Рівновага бюджету споживача існує тоді, коли функція корисності максимальна. Отримані Є. Слуцьким результати дають можливість моделювати попит споживача.

Наведений аналіз економічних поглядів російських і українських учених кінця XIX — початку XX ст. ознайомлює лише з невеликою кількістю економічних концепцій — від ідеалізації дрібнотоварного укладу й заперечення прогресивності капіталізму (народництво) до інвестиційної теорії циклічних коливань, від обґрунтування переваг кооперативного руху й соціалізму (М. Туган-Барановський) до економіко-математичних моделей ціни й корисності, що стали надбанням сучасної мікроекономічної теорії (В. Дмитрієв, Є. Слуцький). Ця епоха знаменує найвищий злет економічної думки на теренах Російської імперії, частиною якої була й Україна, період повної інтегрованості проблем і методології економічних досліджень з кращими здобутками світової економічної науки.

Список використаної літератури.

1. 1.Аникин А. В. Юность науки: жизнь и идеи мыслителей-экономистов до Маркса. — М.: Политиздат, 1985. — 367 с.

2. 2.Антология экономической классики: В 2 т. — М.: Эконов-Ключ, 1993.

3. 3.Бартенев С. А. Экономические теории и школы. История и.

4. 4.Бодров В. Г. Современный экономический консерватизм: переоценка ценностей или повторение прошлого? — К.: Лыбидь, 1990. — 136 с.

5. 5.Бодров В. Г., Кредісов А. I., Леоненко П. М. Соціальне ринкове господарство: Навч. посіб. — К.: Либідь, 1995. — 126 с.

6. 6.Брагинский С. В., Певзнер Я. А. Политическая экономия: дискуссионные проблемы, пути обновления. — М.: Мысль, 1991. — 300 с.

7. 7.Всемирная история экономической мысли: В 6 т. — М.: Мысль, 1987.

8. 8.Гилъфердинг Ф. Финансовый капитал. -М.: Соцэклиз, 1959.

9. 9.Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество: Пер. с англ. / Под ред. Н. Н. Иноземцева. — М.: Прогресс, 1969. — 480 с.

10. 10.Жамс Э. История экономической мысли XX века: Пер. с фр. / Под ред. И. Г. Блю-мина. — М.: Изд-во иностр. лит., 1959. — 572 с.

11. 11.Жид Ш., Рист Ш. История экономических учений: Пер. с англ. — М.: Экономика, 1995. — 543 с.