Гоголь і паспорт

ГОГОЛЬ І ПАСПОРТ.

От автора Корпус есе — такий підзаголовок я вважаю найбільш доречним тут. Саме корпус, а чи не цикл. Оскільки слово «цикл» (у що нас значенні) передбачає, відповідно до трактування словників, кінцевий ряд будь-яких творів. «Корпус» ж, як тлумачить Даль, це «збори однорідних за одну ціле». Про закінченості не йшлося. Гоголіана може бути завершено. Особистість Гоголя не піддається остаточному проясненню, і тому Гоголіана залишаються відчиненими. Причому, відкритої нічого для будь-якого автора, готовим її розширювати. Мені, наприклад, хотілося би побачити у складі корпусу такі есе, як «Гоголь та хвороби», «Гоголь і вогонь», «Гоголь і смерть». Я я дуже радий, коли мені вдасться написати їх самому. Але й мені буде радісно побачити їх і написаними кимось іншим, кому близький мого погляду Гоголя як у особливу персону історія російської літератури, — таку персону, у якій явно проглядаються риси художнього персонажа, створеного життям. Додам до цього, що таке життя, чи, якщо так висловитися, фантазія життя, попрацювала над чином письменника Гоголя доти майстерно, що з приватної авторської фантазії майже залишається місця.

Заграничный паспорт Гоголя, який був йому вірним запорукою безперешкодних подорожей, невимовно люб’язних його загадкового серцю, був у повному порядку завжди. Він був у повному порядку й у ту грудневу хвилину 1846 року, коли Гоголю, раптом стала на розум незвичайна думку — спитати собі у імператора Миколи Павловича… закордонний паспорт. Це сталося Неаполі, у домі графині Софії Апраксиной, де Гоголь тоді зимував. Думка була такою різкій і який оживляє, що Гоголь, які вже вже не перший місяць бездействовал уявою, не місяць очікував тужливому заціпенінні зручного пароплави та піднесеного настрою, щоб відплисти до Палестини, до Гробу Господнього, для смиренних молитов, негайно, і з колишнім запалом завів перо.

«Всемилостивейший Государь!

Не вознегодуйте, що дерзаю обурювати маловременный відпочинок Ваш від великотрудних справ моєї, то, можливо недоречної проханням". — Так починалася ця вогненне неапольское послання Гоголя про паспорті до царя Миколі I.

Царь, звісно, було повною мірою відчути цю затаєну вогненність, — не оскільки її приховували громіздкі початкові слова послання; немає. Просто цар у відсутності найменшого уявлення у тому, у яких вигадливих, дивних, украй незвичайних стосунках із своїм паспортом перебував в усі час закордонних мандрівок його підданий, склав «Мертві душі». Про це мали уявлення ті рідкісні друзі і приятелі Гоголя, яким доводилося їздити з нею одним диліжансом крізь держави Європи, так не густо розставлені по акуратним дорогах цих країн разноязыкие трудяги-чиновники, яким траплялося за обов’язком поліцейської чи прикордонної служби звернутися до Гоголя з буденно чемними словами своєму мові: «Будь ласка пред’явити ваш паспорт, добродій!».

Вот тут і позначалася сповна вся незрозуміла дивовижа відносин між Гоголем і паспортом.

Исправно скріплений належними підписами і печатками, паспорт лежав в нього у задній кишені. Гоголю потрібно були лише витягти його світ, показати поліцейському таки чиновника і благополучно їхати далі. Але Гоголь не витягав і показував. Поліцейський поштиво повторював свій запит на іншому європейському мову з звичної терплячістю витримував паузу, ще підозрюючи, що його чекає. Гоголь тим часом роздратовано і як ображено відвертався убік. І раптом оголошував поліцейському мовою його нації найрішучішим і неприязним тоном, що ніякого паспорти їй не покаже, хоча паспорт за нього і є.

Полицейский менше поштиво і менше відсторонено, намагаючись вникнути здивованим розумом у що відбувається, вимагав дати їй паспорт. Але Гоголь стояв своєму: «це не дає, і тільки» — досадливо згадує видавець «Москвитянина» Михайло Погодін, який неодноразово потрапляв на дорогах Європи через паспорти Гоголя на пригоду, бо ні хотів зрадливо скривдити друга, тобто інакше, ніж Гоголь, перебуваючи при Гоголя в попутників. Він також (напружено насуплено і червоніючи) не показував паспорт. Зав’язувалася скандал. Пасажири диліжанса це вже чули голосну й отруйну лайка, вимовну на місцевому мові. Аж раптом мову змінювався; змінювався і голос бранившегося людини. Звуки абсолютно чужою промови лунали повітря альпійського селища. Це Гоголь розмовляв би російською. І при тому говорив так плавно, так задушевно і такою просительно-нежным тоном, яким вимовляє трепетний юнак самі ласкаві вибачення своєї коханої. — Але Гоголь, звісно, не вибачався. Дивлячись ясними і спокійним очима просто у очі поліцейському, він, «тоді світло стоїть», як свідчить Погодін, лаяв спочатку самого поліцейського, потім «імператора австрійського, його міністерство», потім «всіх гонфалоньеров і подест», словом, всі вищі і найвищі влади країн, распростершихся в околишньому світі, включаючи влади (військові й судові) улюбленою Італії. — Поліцейського охоплювало суперечливе почуття. Його це й бентежила й заворожувала безперервна музика слів, у якій йому чулися саме ласкаві вибачення. Вражений такої різкої і безпричинної зміною людині, він лише зрідка і розгублено подавав тихий голос, не звертаючись, вже ні до кого в особливості: «Панове… попрошу… паспорти…». А Гоголь тим часом не змовкаючи і мить, задкував до диліжансу і направляв туди друзей-попутчиков, нишком помахуючи їм позаду долонею. Потім вона сплигував на підніжку, оголошував кондуктору, які можна їхати, диліжанс рушав і зникав за межі селища, де приголомшений чиновник, стоячи Донецькій залізниці, досі нашіптував собі під ніс: «Панове… паспорта…».

Было хибним укласти, що Гоголь занадто трепетно любив свій паспорт, щоб уникнути його навіть випускати особисто від. Хоча з цього думку й наводять слова Погодіна, який підкреслює, що «Гоголь нізащо у світі як хотів нікому показувати свого паспорти, і треба було кліщами витягувати з його кишені. Він запевняв мене аж що коли і їздить один, ніколи не показує паспорт нікому усією Європою під різними приводами.» Все так. Але були випадки, коли поверталося цілком інакше. І таких випадках свідчить сам Погодін. І його спогадів слід, що таким чином, як описано вище, Гоголь надходив тоді, коли паспорт перебував за нього зовсім близько. «Тепер — уявіть собі, — пише Погодін, — що паспорти він не бачить, що він засунув його куди-небудь в валізу, до книги, до кишені. Вони повинні, нарешті, шукати його, тому що ми приступаємо з проханнями: треба їхати, а чи не пускають. Він почне скаженіти, ритися, не знаходячи його ніде, кидати усе, що трапляється під руку, і, нарешті, знайшовши його там, де можна і припускати ніякої папери, почне лаяти самий паспорт, для чого студент туди засунувся, і кричати поліцейському: „На тобі паспорт, їж його!“».

А далі відбувалося щось і і геть неймовірне. Щойно поліцейський брав паспорт до рук, Гоголь своїх рук ховав за спину, і сьогодні вже нізащо у світі як хотів брати паспорт тому, — не цурався нього настільки гнівно й дуже наполегливо, що, здається, був задоволений, якби поліцейський у самому справі поклав до рота, розжував і з'їв негодяя.

Вот про це-те стосунках між Гоголем і паспортом, мінливих, жагучих, незбагненних, і знав нічого цар Микола I, на яке ім'я на певний хвилину грудня 1846 року Гоголь взявся складати послання про паспорті. Єдине, що міг дізнатися цар, справившись міністр двору графа Володимира Адлерберга чи міністра закордонних справ Карла Нессельроде, то це те, що паспорт у Гоголя є. Знав це, мабуть, і сам Гоголь. Але зовсім інший паспорт з’явився на ту хвилину його неприборканому уяві, яке раптом очнулось від сну й, як поранений велетень, отримало подвоєну здатність рухати будь-які громади. То справді був паспорт незвичайний, велетенський, — за своїм розмірам, а, по закладеною у ньому силі. То справді був паспорт, затмевающий усі паспорти у світі!

Послание далося Гоголю наредкость легко. Принаймні, він був дуже коротким і цільним. Гоголь швидко — удвічі пропозиції - перелетів вступ вже не приховуючи вогню, писал:

«Я наважуюся просити Ваша Імператорська Величність про найвищому повелении Вашем видати мені пашпорт на півтора року тюремного, особливий і надзвичайний, у якому великим ім'ям Вашим схилялися все влади й начальства Сходу до надання мені покровительства в усіх отих місцях, де буду проходити я.».

В фінальних рядках, по-східному поетичних, Гоголь зі східною ж тонкощами висловлював надію, що така паспорт волею царя виникне в земної реальности:

«Тайный твердий голос промовив, що ні залишуся зробив у боргу перед Вами, мій царствений благодійник, великодушний рятівник було вже погибавших днів моих!

Двойными узами законного благоговіння і «вічної вдячності серця пов’язані з Вами верноподданный Ваш Николай Гоголь.».

В початку січня 1847 року цар отримав послання. Він довго чекати і зосереджено вчитувався до нього, раз у раз піднімаючи вгору брови; читали його й перечитували багаторазово Нессельроде і Адлерберг. Відповідати доручили Адлербергу, чию вправність та делікатність на ділі сверхобычного властивості цар завжди високо ценил.

Министр двору стане називати паспорт дивним; не став казати його фантастичним, неземним; стане говорити, що таке казкового паспорти, який намалював Гоголь, й не існує ніколи було у природі… Втім, одному Богові відомо, що говорила собою цар і міністри, обговорюючи характер цього паспорти. Але складений Адлербергом відповідь, де у особливому зчепленні чемних слів чувтвуется якась сильна, ніяк не подавляемая гримаса, був таков:

«Его Величність Височайше повеліти мені зволив: повідомити вас, добродію, що таких надзвичайних паспортів, якого ви просите, ми і нікому не выдавалось…».

Да, низведения у плоть леткої вимислу цього не сталося. Російський цар та її міністри не мали здібностями богів… Але якби сталося? Або, скажімо інакше: якби цей паспорт, вообразившийся Гоголю під небом Неаполя, усе ж таки таки існував в багатогранної природі російської держави, яка має місце будь-яким граням, зокрема і немає феєричним. Як сприйняв Гоголь це уречевлення своєї фантазії? Загордився голосував би він, отримавши такий паспорт, витягнутий їм у світло завдяки витончене художницькому чуттю? Хизувався голосував би він цим паспортом на дорогах світу, показуючи його з уїдливим задоволенням усіляким чиновникам — і митним, і поліцейським, і навіть таким, які паспорти ніколи й не вимагають?..

Ясно, що питання припускають в художника дріб'язкову марнославство. Зрозуміло, що таке припущення що стосується Гоголем неправомірно. Оскільки, по-перше, хто може поручитися, що Гоголь крок по кроку не вступив б із новим паспортом в таку ж відносини, як і з колишніми паспортами. По-друге, не можна стверджувати з упевненістю, що образ Великого Паспорти, виявлений у Неаполі, у домі графині Апраксиной, належить виключно гоголівської фантазії, отже, і гоголівської гордыне.

Этот образ належить, можливо, як юнговского архетипу колективному несвідомому. Чи навіть — як чистого прототипу всіх паспартов у світі - платоновским небесам.

Статья Владислава Отрошенко.