Коліївщина

Коліївщина.

.

.

«ЗА СВЯТУЮ ПРАВДУ-ВОЛЮ РОЗБОЙНИК НЕ СТАНЕ».

235 років тому польська шляхта за сприяння російських царських військ потопила в крові селянське повстання на Правобережній Україні, яке увійшло.

в історію під назвою Коліївнища Посіяли гайдамаки в Україні жито, та не вони його жали У ЛЮТОМУ 1769 року у містечку Кодня на Житомирщині розпочав свою чорну справу спеціально створений для розправ над полоненими гайдамаками трибунал. Судовище проходило під «патронатом» тодішнього регіментаря Української дивізії Ю. Стемпковського. Розіслані цим людожером каральні загони виловлювали по селах учасників повстання і запідозрених у симпатіях до них. Бранців постачали також російські військові команди. Селян доставляли на екзекуцію й управителі маєтків, посесори. Одне лишень необережне слово, почуте шляхтичем, підслухане євреєм-орендарем у корчмі, уже торувало шлях до коднянської катівні, гірку пам’ять про яку закарбовано у народному прислів'ї-прокльоні «Бодай тебе Кодня не минула!». Слідчі трибуналу працювали, немов на кривавому конвеєрі. Після нещадних тортур повстанців четвертували, колесували, вішали, рубали їм голови. У Кодні гинули не лише безпосередньо причетні до заворушень, а й батько за сина, брат за брата, дядько за небожа. Карали на смерть бандуристів, що співали повстанцям або про повстанців.

ІСТОРІЯ зберегла документальні підтвердження тих знущань над українським народом, які склали сумновідому «Коденську книгу». Але то швидше шокуючий мартиролог жертв репресій, бо в книзі, приміром, за 1769 рік, коли страчувалось особливо багато людей, немає жодного протоколу допиту. Важко в ній знайти бодай один документ, що його можна було б назвати вироком, підготовленим на основі якогось законодавчого акта. Книгу складають переважно реєстри утримуваних у ямах в’язнів з коротеньким викладом звинувачень, а то й без них. І… резолюція: як треба скарати.

Перший за хронологією документ «Коденської книги» датовано 24 лютого 1769 року за старим стилем, а останній — 28 вересня 1773 року.

Майже п’ять (!) років тривала кривава розправа шляхти над «бидлом», що «насмілилося бунтувати». В історичній літературі йдеться про більше ніж три тисячі замордованих у «одні селян. Однак багато науковців цю цифру вважають заниженою у декілька разів. І не тільки через підозри, що чимало кривавих сторінок «Коденської книги» втрачено або ж свідомо вирвано. Наприклад, М. Максимович у паперах коднянського костьолу знайшов свідчення: за кілька днів наприкінці серпня 1769 року у цьому містечку було обезголовлено 114 та повішено більше 200 чоло-• вік. А крім Кодні, ще ж були Серби, Могилів-Подільський, Вінниця, Житомир… Полонених гайдамаків розвозили по містах і селах Волині, Галичини. Для остраху іншим садовили їх на палі, частини четвертованих тіл розвішували на міських брамах, у людних місцях… Йдеться про масове винищення українського народу. Інакше як трактувати, приміром, каральний похід Стемпковського з півтисячною командою на Лисянку, де він без суду і слідства повісив, за одними даними, 60, а за іншими — кілька сотень селян? Довго потому лисянські дівчата на згадку про звірячу розправу вплітали у коси разом з різнокольоровими й жалобну чорну стрічку…

Звідки така нелюдська жорстокість? Помста за спалені маєтки, убитих поміщиків, ксьондзів-уніатів, євреїв-орендарів? Кров — за кров, і тільки?..

Все йде, все минає — і краю немає, куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

ОФІЦІЙНА історична наука початком Коліївщини вважає 26 травня 1768 року. Того дня близько 70 запорожців і майже 300 польських під-даних-селян вирушили Зі свого табору-у Холодному Яру до Мотронинського монастиря, аби відслужити молебень за успіх задуманого. До речі, відомий дослідник повстання 1768−69 років уманський краєзнавець Григорій Храбан вважав вигадкою польсько-шляхетської історіографії факт освячення гайдамаками ножів. При цьому посилався на конкретні свідчення учасників тих подій. За його версією, вперше шляхта пустила поголос, нібито цариця Катерина II надіслала українцям ножі під час селянських заворушень 1789 року. Говорили, що їх на двох тисячах возів розвозили російські старообрядці. Згодом цю вигадку приторочили до Коліївщини, а загального поширення вона набула завдяки поемі «Канівський замок» С. Гощин-ського та роману «Вернигора» М. Чайковського. У Чайковського міг запозичити цей сюжет і Т. Шевченко для своїх «Гайдамаків». Це, зокрема, засвідчує і відомий біограф Кобзаря Олександр Кониський.

Історія, на жаль, зберегла про це повстання більше вигадок, ніж правди. А деякі обставини і досі не досліджено. Так, не маємо чітких відомостей про багатьох його організаторів, не всі деталі підготовки до нього знаємо. Мабуть, тому, що тривалий час історію нашого народу писали чужинці, ті, кому вигідно було представити визвольні змагання українців як стихійний «хлопський бунт». Але це далеко не так. Ще восени 1767 року у православних монастирях Придніпров'я під виглядом послушників оселилась невелика група запорізьких козаків, які поставили перед собою завдання визволити українські землі з-під польського гніту. Вважали себе продовжувачами справи Б. Хмельницького. Очолював групу січовик Йосип Шелест. Є свідчення, що розіслані ним агітатори у січні-лютому 1768 року побували не лише на території Правобережної України, а й на російському Лівобережжі, на землях Запорізької Січі. Скрізь закликали збиратися зі зброєю до Мотронинського монастиря, аби «стати на захист православ’я, проти шляхти і жидів». Так що помилково вважається, ніби спалах народного гніву спровокувала діяльність сумнозвісної Барської конфедерації. Група Шелеста, до якої входив і Залізняк, просто скористалась ситуацією. І тут організаторам не відмовиш у відсутності тактичних здібностей. Вони дещо змінили гасло, яким піднімали народ: стали закликати ще й на боротьбу з конфедератами, підтримати таким чином і короля, і російські війська. Це Йосипа Шелеста рада повстанців спершу проголосила полковником. Також було ухвалено називатися «військом запорізьким», а всіх повстанців, у тому числі й тих, хто не був січовиком, вважати запорізькими козаками.

ПОСИЛАЮЧИСЬ на цей та багато інших аргументів, Г. Храбан вважав несправедливою назву Коліївщина, нав’язану польськими та російськими істориками. Твердження про те, що повстанці були озброєні переважно ножами і обсмаленими на вістрі кілками, не відповідають дійсності. Холодноярці тоді мали на озброєнні рушниці, пістолі. Була це зовсім не ватага розбійників, а добре організований бойовий загін, за козацьким устроєм, який мав свою корогву, кілька військових прапорів, а у полковника була відповідна його званню відзнака — булава-пернач. Ще 16 травня повстанці розігнали конфедератів, які вішали селян в околицях Жаботина, штурмом оволоділи замком у цьому містечку. Тут захопили рушниці, списи, дві гармати, амуніцію й військові припаси. Дехто з істориків саме цю дату пропонує вважати початком повстання.

На жаль, за кілька днів до того, як повстанці залишили Холодний Яр, сталася трагедія., Пострілом з пістоля було вбито Й. Шелеста. За однією з версій, стріляв запорожець Кіндрат Лусконіг після суперечки «за начальство». Хтозна, як би розвивались події під керівництвом Шелеста. Ймовірно, що він забрав із собою у могилу чимало таємниць, пов’язаних з організацією повстанського руху. Є згадки про якесь письмове доручення тодішнього кошового Запорізької Січі П. Калнишевського, що його полковник мав на руках. Хоча пізніше Калнишевський категорично заперечував причетність Запорожжя до Коліївщини, виправдовувався, що участь у повстанні брала лише козацька сірома, яка наймитувала у старшини.

ВЗАГАЛІ, це ще одна прикра і далеко не повністю виписана сторінка нашої історії. Відомо, що, передчуваючи близьку ліквідацію Січі, її останній кошовий намагався провадити лояльну до царського уряду політику. Зрозуміло, що і серед старшини, і серед простих козаків могла бути якась частина, яка засуджувала такі дії Калнишевськогр. Наступ царизму на запорізькі землі, зініційована Катериною колонізація порубіжжя і частини території Коша сербськими переселенцями — так звані Ново-Сербія і Слов’яно-сербська провінція, — усе це давало підстави незгодним звернути свої погляди у бік Правобережної України. Звільнення її від поляків, запровадження гетьманського правління, безумовно, внесло б свої корективи у подальший хід історії, можливо, визначило 6 іншу долю для самої Січі.

Підтвердженням «запорозького сліду» може слугувати і незаперечна інформація про перебування на Запорожжі ігумена Мотронинського монастиря Мелхісидека Значко-Яворського, котрого вважають духовним лідером повстання. Однак однозначної оцінки цим фактам не дано. Водночас відомо, що після поразки гайдамаків під Уманню розіслані Калнишевським загони виловлювали повстанців, які намагались втекти на контрольовані Січчю землі. Царських підданих передавали російським судам, своїх самі карали. Неспроста ж у грудні 1768 року на Запорожжі спалахнуло повстання. Повсталі оволоділи військовою артилерією, випустили з пушкарні ув’язнених гайдамаків, розгромили будинки старшини. Як згадував автор «Історії Нової Січі…» А. Скальковський, кошовий, переодягнувшись у чернечу рясу, а з ним і головні старшини Дніпром втекли до Кодацької фортеці. На короткий час козацька сірома повністю оволоділа Січчю, чинила опір царським військам, але сили виявились нерівними. Дехто схильний ставити в один ряд з цією подією також заворушення у Кор-сунському курені, яке сталося у 1769 році, замах на життя Калнишевсько-го козаків Щербинівського куреня у 1770 році. Та беззастережно пов’язувати все з гайдамацьким впливом поки що немає підстав: бракує досліджень на цю тему.

Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи ПІСЛЯ загибелі Й. Шелеста повстанці обрали полковником М. Залізняка. Він і очолив визвольний похід на Умань. Слід зауважити, час для цього вибрано було дуже вдалий. Якраз у лютому 1768 року частина польської шляхти, невдоволена російським втручанням у польські справи та політикою короля Станіслава Понятовського, скликала у м. Барі конфедерацію, яка оголосила «божу війну» королю, Росії й православ’ю. Польський уряд, не маючи змоги власними силами подужати конфедератів, звернувся по допомогу до Росії. На територію Правобережної України вступив корпус царських військ під командуванням генерала П. Кречетникова. Конфедерати стягнули головні сили до Бару, Вінниці, Бердичева, де розгортались бойові дії. Змобілізо-вано було й переважну частину надвірної міліції, загони якої утримував тоді кожен магнат. Тому опір гайдамакам могли чинити хіба розрізнені невеликі загони шляхти, які нишпорили Правобережжям у пошуках провіанту, спільників, заодно грабували селян, тероризували православне духовенство. Одну з таких ватаг у кількості 20 чоловік залізняківці знищили на дніпровському острові неподалік Черкас.

Через відсутність спротиву похід Залізняка перетворився на тріумфальний марш. Скрізь по селах його зустрічали хлібом-сіллю. Дізнавшись про наближення повстанського війська, селяни самі виганяли поміщиків та орендарів, якщо ті ще не повтікали, подекуди вдавались до стихійних розправ, хоч такого масового терору, як його описували польські, єврейські, російські мемуаристи і письменники, не було. Зокрема, не витримують ніякої критики твердження про три криваві доби у підпаленій сподвижником Залізняка Іваном Усичем Смілі. По-перше, нічого невідомо про існування самого Усича, а по-друге, конфедератський загін, шляхта, католицьке духовенство, євреї-корчмарі, тільки-но зачули про взяття Жаботина, повтікали не лише зі Сміли, а й з навколишніх сіл. Задовго до прибуття сюди піших гайдамаків на чолі з осавулою Василем Бурлакою. М. Залізняк в той час перебував у Черкасах, де теж не зустрів опору. І звідси шлях та євреї повтікали, тож інформація про штурм і зруйнування черкаського замку, також є неправдивою. Повстанці й «місцеві мешканці просто розібрали майно втікачів. Та ні, таки залізнякові козаки вчинили «тяжкий злочин» — порубали діжки в коморі корчемного орендаря так, що «горілка цебеніла косогором».

Знову з'єднавшись у Смілі, гайдамаки рушили на Корсунь. Скрізь до них приставали селяни, надвірні козаки, міщани. Є згадки про участь у повстанні єврейської голоти. З «поклоном» виходили й представники громад із сіл, розташованих за кілька кілометрів від маршруту. Губернатор Корсунського староства А. Суходольський заздалегідь повантажив найцінніше майно на вози і з охороною втік. Корсунці зустріли Залізняка хлібом-сіллю ще на горо-дищенських землях і запросили його з військом до міста. П’ятьох слуг губернатора, трьох шляхтичів та двох «своїх», ненависних місцевій громаді братів Литвиненків, убили. Після Корсуня повстанці подалися до Богуслава, де теж не довелося штурмувати замок, бо всі повтікали. Тут гайдамаки розділились. «Військо запорізьке» продовжувало поповнюватися. На той момент у ньому нараховувалося близько 150 січовиків і понад 3 тисячі селян. Основні сили на чолі з Залізняком продовжили похід на Умань, отамани Андрій Журба та Микита Швачка пішли на Білу Церкву. Отаман Павло Таран отримав доручення іти в південно-західну частину Білоцерківського староства, а Іван Чалий (Бондаренко) мав визволити своє рідне Київське Полісся.

РОЗПОВІДЯМ про звірства повстанців, які дійшли до наших часів, далеко не завжди можна довіряти. Нерідко їх «першоджерелами» ставали перебільшені чутки, що ними обмінювались перелякані шляхтичі і євреї. Хоча реальні підстави для страху таки були. У Тетієві гайдамаки заскочили шляхту і корчмарів зненацька, не всі встигли втекти. Місцеві селяни їх виловлювали і приводили на кару до повстанців, а якщо ті кого й милували, то вбивали самі. Непоодинокі випадки вбивств лихварів, посесорів зафіксовано у селах теперішніх Христинівського, Монастирищенського районів Черкащини. Кривавими були події у селі Стадниця, де загін стад-ницьких і клюківських чиншових шляхтичів палив селянські хати, розправляючись з «бунтівливими хлопами». При наближенні повстанців карателі вирішили відсидітись за стінами кам’яної ґуральні, але їхній опір швидко здолали і близько двох десятків закололи списами. Після того у Стадниці і Клюках селяни спалили всі до одного шляхетські будинки. Але здебільшого паніка випереджала прихід залізняківців — втікали всі, хто не міг розраховувати на прихильність селянства. Опір вчинив гарнізон Канівського замку, який повстанці під час штурму підпалили. Однак є свідчення, що полякам, які здалися, гайдамаки дарували життя.

Полум’я народного повстання охопило величезну територію — близько 35 тисяч квадратних кілометрів. Повсюди селяни громили панські маєтки, розбирали худобу і майно поміщиків та орендарів. А громада села Новоселиця, що на Київщині, проявила «жорстокість» у тому, що примусила шляхтича Шелеховича повінчатися з дівчиною-селянкою. Перед ним питання поставили руба: «або здохне як собака, або візьме за дружину Олену, доньку Кирила Музички, яку раніше присилував до співжиття».

Вміли ляхи панувати, та не вміли шанувати ДОТЕПЕР у середовищі істориків-науковців, дослідників-краєзнавців немає одностайності і щодо причин всенародної люті. Одні грішать на сваволю конфедератів, інші звинувачують уніатів, мовляв, гайдамаки лише запалили сірник. А спробуйте знайдіть: де пояснення причин ненависті до «жида-корчмаря»? Навіть багато хто з титулованих «гігантів історичної мислі» у своїх монографіях делікатно обходить єврейську тему. Хіба хтось обмовиться про корчемну оренду та натякне на здирства єврея-лихваря. Цікаву історичну розвідку на цю тему зробив Г. Храбан, який всебічно підійшов до вивчення Коліївщини.

У другій половині XVIII століття на підвладних Польщі українських землях фактично було ліквідовано пільги, що їх обіцяли слобожанам, які заново освоювали спустошені Великою Руїною території. Запроваджено регулярну панщину, грошові податки, а крім того, майже півтора десятка всіляких повинностей, як, наприклад, плата за користування землею, подимне, за косовицю сіна і т. п. Існувала й ще одна, прихована, повинність, яка викликала неабияке обурення простого люду. Кожен поміщик мав монопольне право на пропінацію, тобто на виробництво і збут у своєму маєтку алкогольних напоїв. Сама шляхта до такого «бізнесу» не опускалася, а, як правило, здавала пропінацію в корчемну оренду, яку, в свою чергу, монополізували євреї. Корчемний орендар оселявся в слободі від самого початку її заснування. Але корчмар не лише гнав горілку чи варив мед. Контрактами були передбачені права, що давали йому велику владу над селянами, які підпадали під орендарську юрисдикцію. Усі вони, а також надвірні козаки, навіть священики мусили купувати у нього горілку, брагу, вишняки. Молоти борошно, дерги крупу наказано було тільки в орендованому євреєм млині. Тільки йому місцеві жителі повинні були продавати збіжжя, мед, віск. Селяни мусили також у рахунок громадських повинностей ремонтувати греблі й млини, заготовляти для винокурень дрова, жито, солод, іншу сировину, сільські громади зобов’язано було охороняти корчми вночі. Поширеною була практика, коли поміщики передавали у власність корчмарям по кілька кріпацьких родин для «побутового обслуговування».

Григорій Храбан у своїй праці наводить факти, які переконують: корчемна оренда була підступним засобом пограбування селян. Так, у Брацлавському та Київському воєводствах «п'яні гроші» становили 75 процентів усіх доходів поміщиків. А ще ж орендар мав покрити свої затрати на виробництво, одержати прибуток. Тож селян просто примушували купувати алкогольні напої найрізноманітнішими способами. Ось лишень кілька прикладів із зібраних Г. Храбаном.

«Горілку нерідко відпускали в борг (причому при остаточному розрахунку завше обдурювали неписьменних боржників). Вдавалися й до прямого тиску на потенційних «п'яниць». У контракті 1757 р. на корчемну оренду в маєтках Ф. Потоцького є такий пункт: «Коли б хтось із підданих, що живе в статках, через опір або через якусь упертість не дав прибутку, орендар по закінченні третього кварталу має покликати його до управління замку. Начальство, розглянувши заяву, має примусити дати прибуток відповідно до його майнового стану». Отже, майно селянина примусово обкладалося своєрідним «алкогольним податком». При цьому майновий стан жертви панської сваволі (а отже, й кількість випитої горілки, що нею треба було «розрахуватися» за такий-сякий статок) визначав, звісно, не сам селянин, а орендар і підкуплене ним «начальство», яке ніколи не барилося із застосуванням так званої «орендарської екзекуції».

Про примусовий збут горілки свідчить і запис 1765 року в інвентарі Богуславського староства, де такий примус «призвів до надзвичайного утиску підданих, і тому багато їх у попередні роки втекло». Таке сталося й у Канівському старостві, орендарі якого примушували «селян купувати в корчмах горілку в такому розмірі, що далі нема змоги терпіти». Примусовий збут горілки та «орендарську екзекуцію» детально описав шляхтич Ф. Макульський. Коли корчмар зазнавав збитків або своєчасно не одержував боргів, за наказом адміністрації до села приїздила комісія з надвірними козаками. Всі вони харчувалися за рахунок «впертих» селян аж до відшкодування ними збитків. Коли ж боржники «опиралися» і надалі, в них забирали зерно, одяг, худобу тощо. При цьому, за словами Ма-кульського, «нещасних селян шмагали нагаями і просто видирали у них з рота кусень хліба».

Не поступалися євреям-корчма-рям і шляхтичі-посесори, яким великі магнати-латифундисти здавали свої маєтки в оренду, нещадно експлуатувались беззахисні селяни. Збільшували кількість відробіткових днів і податки, примушували виконувати роботи, не передбачені угодами, відбирали громадські поля й сіножаті. Як наголошував один польський діяч XVIII століття: «на Україні диспозитор (управитель села) є абсолютним паном, а єврей (йдеться про корчемних орендарів) — тираном». Це вже потім, після поразки повстання, поляки та євреї звинувачуватимуть одні одних у спричиненні «бунту». Перші посилатимуться на відомий трактат Михалона Литвина «Про звичаї татар, литовців і мрсквитян», де говориться, що іудеї на всіх ринках відбирають у християн засоби до існування. Другі козирятимуть зізнанням безіменного шляхтича, який нібито заявив: «Ми самі обдирали селян тільки єврейськими пазурами».

БЕЗУМОВНО, на настрої повстанців вплинуло й посилене запровадження унії, знущання над православними священиками, яких нерідко калічили й убивали за відмову зрадити віру. У Михайла Грушевського знаходимо опис реальної події, описаної у Шевченкових «Гайдамаках» на основі народних переказів, а тому дещо зміненої. Йдеться про страту мліївського титаря Данила Кушніра, який за наказом громади наважився сховати церковну дароносицю, щоб не дісталась уніатам. За це йому живому спалили руки, обгорнувши їх просмоленим клоччям, а потім відрубали голову і насадили її на палю. І все це — на очах у силоміць зігнаного люду. До чого могли вдатися православні селяни після такого жаху? І все ж багато істориків поширені твердження про масові розправи гайдамаків над греко-католицькими священиками вважають хибними. Зокрема, автор книги «Умань козацька і гайдамацька» Ю. Мицик, посилаючись на польські джерела, ось що зауважує: «У скарзі самих уніатських священиків, посланій до польського уряду, говориться про 15 загиблих. 298 осіб підписалися як такі, що зазнали тілесних ушкоджень. Отже, тут мова може йти переважно про вигнання уніатських священиків з парафій і лише про одинокі факти вбивств. Сам Залізняк вимагав лише, щоб уніатські священики покидали православні села або ж переходили на православ «я».

Не «розбійники-зарізяки», не «бандитський натовп коліїв» ішов на Умань. Проти цього шляхетсько-польського бастіону виступило організоване селянське військо з чітко поставленою метою і зрозумілими та бажаними для народу гаслами: за віру, за козацьку Україну з гетьманським устроєм. Причому досі вважається, що Залізняка таки було проголошено в Умані гетьманом. Що знову ж не відповідає дійсності — до останнього дня він підписував свої накази й універсали як полковник.

Рано-вранці гайдамаки Умань обступили ДЕЯКИЙ час взяття Умані вважалося найбільш дослідженим епізодом Коліївщини. Та з цим важко погодитись, адже й тут не обійшлося без вигадок, плутанини з датами. Зокрема, що стосується ще одного ватажка повстання — уманського сотника Івана Ґонти. Не було ніякої красуні-польки, яка врятувала Ґонту від страти, вимоливши для нього прощення у губернатора Р. Младановича. Як не було ніякого бенкету на його честь. Младанович справді звинуватив Ґонту і ще одного сотника, Панька Уласенка, у зв’язках з гайдамаками і мав намір напередодні штурму стратити їх. На перешкоді цьому став полковник надвірного війська Обух-Вощатинський. Тоді за текстом, що його губернатор написав власноруч, обидва сотники двічі присягли на вірність Потоцькому — у церкві привселюдно і в ратуші. Того ж самого дня Обух-Вощатинський, полковник Магнушевський, Грнта і Уласенко повели уманських кінних надвірних козаків у напрямку Звенигородки, звідки очікували появи Залізняка. В дорозі Гонта зупинив загін і запропонував полковникам залишити його, а козакам — приєднатися до повстанців або ж іти з полковниками. За деякими даними, Вощатинський і Магнушевський направились у бік польсько-російського кордону, до м. Ново-Архан-гельська, куди раніше втекло чимало уманської шляхти, їх супроводжували лише два козаки. Побутує й версія, що Обух-Вощатинський перейшов на бік гайдамаків і брав участь у боях під іменем отамана Обуха. Але достовірних підтверджень цьому немає. Як немає єдиної думки серед дослідників щодо дня початку облоги Умані. За одними даними, гайдамаки підійшли до міста 14, за іншими — 18, ще за іншими — 20 червня 1768 року. Одні історики наполягають на існуванні 5 чи 8-тисячного укріпленого табору польських біженців у приміському Трековому лісі. Нібито фортеця усіх бажаючих вмістити не могла. Інші категорично запевняють, що табору бути не могло, бо й з самого міста шляхта повтікала і його не було кому боронити. Після виходу надвірних козаків тут начебто залишалось щось із 20 жовнірів, 160 конфедератів та ще близько 200 цивільних осіб включно з студентами колегіуму тутешнього базиліанського монастиря, яких озброїли для відсічі повстанцям. Залишалися в місті і євреї, яким заборонили його покидати. Вони взяти до рук зброю відмовились.

В одному усі сходяться: для взяття неприступної, як вважалось, уманської фортеці повстанцям багато часу не знадобилось. Першої ж ночі обложені вистріляли всі гарматні ядра, а тому змушені були запросити гайдамаків на переговори. До однієї з брам в ролі парламентаря під'їхав Іван Гонта, але котрийсь із шляхтичів спробував його убити. Постріл з гармати перешкодив зробити Младанович. Зчинилася метушня, якою скористались повстанці: через зроблений вночі пролом в огорожі вдерлися до міста. На цьому одностайність дослідників знову закінчується. Окремі польські, єврейські джерела твердять, що жертвами «уманської різні» стали 12, а то й чи не всі 18 тисяч поляків та євреїв. Є й такі, що називали цифру 85 тисяч убитих. При тому, що за тодішніми переписами тут проживало трохи більше 2 тисяч міщан, з яких було 1128 українців і 301 єврей. Навіть з урахуванням можливої кількості біженців не те що до 85, до 12 тисяч — далеко. Сучасні українські історики доводять, що жертвами гайдамаків могли стати не більше 3 тисяч осіб. При цьому посилаються на свідчення самого Залізняка, який на одному з перших допитів сказав, що вбитих повсталими налічувалося, напевне, не менше 2 тисяч. Але дехто і цю цифру вважає завищеною. Достеменно відомо інше: гайдамаки дарували життя усім, хто погоджувався прийняти православну віру. Врятовано у такий спосіб близько 500 осіб. Гонта особисто подбав, щоб зберегли життя доньці та синові Р. Младановича. До речі, остаточно з’ясовано, що вбивство Іваном Гонтою своїх синів — тенденційна вигадка запеклого шанувальника барських конфедератів шляхетського письменника М. Чайковського.

ЗА БІЛЬШ ніж два століття від часу подій багато хто із зарубіжних дослідників брався за тему Коліївщини. При тому лише тугіше заплутувався клубок вигадок, що його досі не вдається розплутати. Із сумнівних мемуарів псевдоочевидців у енциклопедичні словники перекочовували навмисні і ненавмисні помилкові твердження, перекручені факти. Поляки таким чином прагнули виправдати нечувані звірства шляхти, євреї — приховати справжні причини погромів, росіяни — змити тавро зрадників братів по вірі, адже тільки їм належить «слава» переможців над гайдамаками. Уманський табір повстанців громили донські козаки під орудою поручика Кологривова і карабінери полковника Гур'єва. Гіркої слави зажили. Бо це була не перемога, а таки підла, підступна зрада. І — цинічна, бо основна маса селян свято вірила в існування так званої «Золотої грамоти», якою цариця Катерина нібито обіцяла їм підтримку. Багато повстанців вважали, що допомагають російським військам у боротьбі з конфедератами.

М. Залізняк та деякі інші отамани до Кологривова та донців спершу ставилися з підозрою. Не могли не знати ватажки Коліївнищи, як у 1734 році російські ж війська при боркали велике повстання правобережних селян під проводом сотника Верлана. Не так багато часу минуло. Але поручику вдалося розвіяти підозри. Він влаштував вечерю для своїх отаманів, на яку запросив Залізняка зі старшиною, організував випивку і для козаків та повстанців. Своїм наказав тільки робити вигляд, що п’ють. Старшину заарештували ще за святковим столом, а повстанське військо захопили сонним. Залізняка, добру сотню запорожців, решту російських підданих відправили до Києва, а згодом після покарання канчуками та виривання ніздрів заслали до Сибіру. Подальша доля цього ватажка повстання — невідома. За переказами, він кілька разів намагався втекти з каторги, останній раз це йому вдалося, а згодом його ніби бачили серед повстанців Пугачова.

Нема Ґонти, нема йому хреста, ні могили НАБАГАТО тяжчі випробування чекали на польських підданих. Для розправи їх належало доправляти до с. Серби, де тоді перебував регіментар К. Браницький. Коли стало відомо, що ось-ось привезуть полонених повстанців, він написав королю: «Яка тут радість! Вся тутешня шляхта та євреї прибігають до мене — один радить їх (повстанців) четвертувати, другий — палити, садовити на палі, без усякого розбору вішати… Ще недавно, коли два-три гайдамаки заскочать у село, то з чотирьох сусідніх всі втікали, виїжджали за кордон… коли ж повстанці опинились під арештом, на всіх напало буйство й несамовитість до того, що кожен хоче бути катом. Радять мені, щоб за давнім звичаєм Потоцького я наказав стерти з лиця землі села, охоплені бунтом, перебивши всіх, не виключаючи жінок та дітей. Пояснюю, що наш край малолюдний і це завдало 6 шкоди державі, але ніхто про це й слухати не хоче».

НЕЗВАЖАЮЧИ на осуд, таки прислухався регіментар до настанов мстивих шляхтичів і євреїв. Близько 700 гайдамаків, як сам потім висловлювався, «перевішав валом». Багатьох приречених на страту розвозили по навколишніх містечках і селах, де їм відтинали голови, садовили на палі, четвертували. У середині липня 1768 року у Сербах перед силою зігнаними селянами і натовпом кровожерливих поміщиків та орендарів найлютішою смертю через четвертування живцем, з попереднім здиранням пасів шкіри зі спини, померли Іван Гонта і 27 його побратимів з числа повстанської старшини. Збереглися свідчення одного з очевидців страти, враженого мужністю Ґонти: «Засуджений на четвертування і здирання стрічок шкіри з тіла, він спокійно вийшов на місце екзекуції, ніби в гості до кума. Кат здер одну стрічку, кров полилася, але гайдамака навіть не зморщився; здер другу — Гонта спокійно звернувся до глядачів: „От казали буде боліти. Анітрошки не болить!“ — Гідна подиву сила волі! За інших обставин ця людина могла б звершити великі діла».

Даремно сподівалася шляхта, що подібними звірствами легко придушить селянські заворушення. За офіційною версією, воно тривало до квітня 1769 року, але є інформація, що окремі повстанські загони діяли аж до 1771 року. Люди довго не хотіли вірити у поразку навіть після ув’язнення і страти ватажків. Що підтверджують слова народної пісні, яку записав на Правобережжі М. Максимович:

І говорить Максим-козак, сидячи в неволі:

«Не будуть мать вражі ляхи на Вкраїні долі.

Течуть ріки з всього світу до Чорного моря, Минулася на Вкраїні.

жидівськая воля".

А повстання поширювалось селами Поділля, Волині, Галичини, загрожувало перекинутися на Литву. Повстанські загони діяли в районі Тернополя, Володимира-Волинського, Самбора — на територіях, де вже міцно закріпилась унія, що зайвий раз підтверджує: релігійні мотиви для Коліївщини не були визначальними. Щоб залякати галичан, польські власті направили із Сербів до Львова більше 300 полонених гайдамаків для публічних страт. Маємо уривчасті відомості лише про 73 з них, скараних на смерть і скалічених у вересні 1768 року. П’ятдесят з них загинули на шибеницях, десятьом відтяли голови, а тринадцятьох прирекли до довічних мук — відрубували їм праву руку і ліву ногу. Є ще інформація щодо цих людей, яка повністю розвінчує міф про «розбойников й воров». Серед цих 73-х 39 були сільськими господарями, а решта — їхніми ще не одруженими синами. Походили вони зі Смілянщини (46 чоловік), Уманщини (19), Черкащини (6), з Лисянки і Со-колівки — по одному.

Безперечно, Коліївщина як сторінка нашої історії заслуговує на те, щоб її переглянути. І не лише що стосується нав’язаної чужоземцями зневажливої назви. Повстання, мабуть, не треба так тісно пов’язувати з гайдамацьким рухом, який мав відмінні особливості. Гайдамаками тоді, окрім учасників селянських виступів, називали і суто грабіжницькі ватаги, і кріпаків-втікачів. До лав повстанців могли влитися й бандитські зграї, далеко не з благородною метою, чому є маса підтверджень. Це завжди буває під час масових заворушень. Повстання ж 1768−69 років однозначно мало характер національно-визвольної боротьби, його небезпідставно можна називати селянською війною, справді продовженням Хмельниччини.

У ГАЗЕТНІЙ публікації неможливо навести усі аргументи. Це — справа наукових конференцій, ґрунтовних досліджень, дискусій істориків. На жаль, у незалежній Україні цього досі не зроблено. Як не прикро, але сучасники більше знають про повстання Спартака, що відбулося понад два тисячоліття тому, аніж про цю драматичну подію власної історії. Востаннє дослідники Коліївщини збиралися широким загалом на науковій сесії, приуроченій ще до 200-річчя повстання. Але у ті часи радянська історіографія визнавала її лише як антифеодальну боротьбу українського селянства. Організувати щось подібне в Умані спробували було років п’ять тому активісти УНА-УНСО, але автобуси з делегатами скликаної конференції «беркутівці» завертали з півдороги, бо в місті приймали євреїв-хасидів, які з'їхалися на могилу свого релігійного провідника Цадика Нахмана.

Та що там конференція — минулого року в Україні і на Черкащині зокрема, де був епіцентр подій, не спромоглися навіть гідно відзначити 235-річчя від початку повстання. Скромні урочистості у селі Медведівка організували лише члени історичного клубу «Холодний Яр», співробітники історико-культурного заповідника «Чигирин», місцеві краєзнавці. У цьому селі є перший і єдиний в області пам’ятник М. Залізняку, та й той непросто було встановити. Ініціаторами його спорудження виступили сільські краєзнавці — вчителі Павло Воскобойник і Надія Жук, пенсіонер Микола Шмиголь. Вони зібрали серед медведівців кошти і підписи під проханням про дозвіл. Чотири роки дійсно народний пам’ятник пролежав за сільрадою в очікуванні, поки влада визначиться. Урочисто відкрили його на відзначення 225-літнього ювілею Коліївщини. Це був останній масовий захід в області по вшануванню повстанців. Не дивно, що в Умані досі нема пам’ятника М. Залізняку та І. Ґонті, рішення про встановлення якого офіційно ухвалили ще ЗО років тому.

…ГУЧНО, з феєрверками та «під гармошку» святкують п’ятилітні і десятилітні ювілеї своїх фірм і фірмочок так звані нові українці, обдаровують один одного медальками, статуетками, тішаться псевдодворянськими титулами. Маємо в Україні режим, який радше відсвяткував би дату поразки селянського повстання, бо сучасні пани та корчемні орендарі, як і ті, що жили кількасот років тому, бояться народного гніву. А той гнів зріє і вибухає доти, доки існує кривда і несправедливість як в оцінці минулого, так і в реальному житті. Як тут не згадати рядки-застороги Великого Кобзаря, написані майже 160 років тому:

«Гайдамаки не воины, —.

Розбойники, воры.

Пятно в нашей истории…".

Брешеш, людоморе!

За святую правоу-волю Розбойник не стане, Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина, Не розіб'є живе серце За свою країну.

Ви — розбойники неситі,.

Голодні ворони.

По якому правдивому, Святому закону.

І землею, всім даною,.

І сердешним людом Торгуєте? Стережіться ж, Бо лихо вам буде, Тяжке лихо!.. Дуріть дітей.

І брата сліпого, Дуріть себе, чижих людей, Та не дуріть бога.

Бо в день радості над вами Розпадеться кара.

І повіє огонь новий з Холодного Яру.

.

.

_.

.