Пам"ятки писемності

Пам’ятки писемності

Реферат.

на тему:

«Пам'ятки писемності».

Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи вірогідно робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті — матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або тамги (знаки власності) майстрів.

До пам’яток старослов’янського письменства належить ділова документація, художня література, культурно-релігійні твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поезія та ін.

Письменники-полемісти, намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов’янських виразів та фразеології. А ті, що хотіли писати церковнослов’янською не завжди досконало володіли нею. Отже, й виникла мова, середня між слов’янською і народною.

У Києві на початку ХVІІ ст. виник другий культурний осередок, який об'єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила домагався, щоб у Київській колегії суворо дотримувалися орфографії старослов’янської мови. Крім того, саме під його тиском колегія переходить на викладання наук за зразками єзуїтських колегій, а, отже, широко впроваджується латинська мова. Це, звичайно, відкинуло проблеми розвитку народної мови далеко назад. У науці на довгий час запанувала богословська схоластика, яка дуже зашкодила багатьом письменникам, витравивши з їхніх творів національні риси.

У 1619 p. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького «Грамматики словенския правилное синтагма». Як вказують мовознавці, ця граматика була не стільки слов’янською чи церковнослов’янською, скільки близькою до спільних властивостей руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов’янській мові, Мелегій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте, це була перша граматика, якою користувалися в Україні, Білорусі й Росії ще кілька століть. Склалася ситуація, коли писали по-слов'янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною українською. Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних підручників, які сприяли поширенню грамотності серед простого люду. Наприклад, граматика луцького єпископа Афанасія Пузини, що була видрукувана в Крем’янці 1638 p. За граматикою Мелетія Смотрицького також укладалися й букварі ХVІІ — ХVІІІ ст. Цінним в його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які утруднювали читання, введення літери Ґ замість африкати КГ, яка вживалася в словах кгрунт, кганок і подібне. Однак він залишив ще чимало вже «неживих» літер (ё, ы, ъ та ін.).

Найдосконалішим серед словників цього часу став «Лексиконъ славєноросскій и имень тлёкование…», що вийшов друком 1627 p. Його автор Памво Беринда вперше у східнослов'янській філології застосував наукову обробку словникового матеріалу, використав усі відомі на той час словники своїх попередників і навіть «проізвольники». «Лексиконъ славєноросскій» відіграв велику роль у нормалізації староукраїнської мови. Тут було застосовано кілька типів пояснення слів, просто переклад слова, подача синонімів до слова, описовий спосіб, схожий з сучасним тлумаченням у словниках, і навіть статті енциклопедичного типу, де подавалася коротка історія якогось поняття: наприклад, нафта, граматика. Українською книжною, народною або близькою до народної мови писали у ХVІІ — ХVІІІ ст. Семен Климовський. Лазар Баранович, Кулик, Онуфрій, Климентій Зіновіїв, Захар Дзюбаревич, Агапон, Григорій, Іван Паніковський, Стефан Петрушевич та ін. Деякі з них писали українською й польською мовами (Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович). Дуже близькою до народної української мови користувався Антоній Радивиловський. Було багато анонімних поетів, які залишилися для нас невідомими. Вони в своїх творах співчували народові, поневоленому іноземними панами, і писали народною українською мовою. Тогочасні «світські пісні» створювалися за зразками народних пісень, з яких пізніше постали українські романси.

Певну роль в утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків — недовчених спудеїв, які залишивши навчання, заробляли на прожиття літературно-театральними виставами. Іноді вони створювали високі зразки поезії, яка була названа «нищинською» за те, що об'єктом їхнього зображення були «нищі школьні» (школярі, що вдавалися до старцювання). Ця поезія часто відзначалася жартівливим бурлескним тоном, який поєднувався з «високим» стилем біблійних сюжетів. Такі риси бурлескного стилю добре відомі з «Енеїди» Івана Котляревського. Блискучі зразки «нищинської» поезії залишив подільський мандрівний дяк Петро Попович-Гученський.

На початку ХVІІІ ст. українська мовна єдність була порушена реформами московського царя Петра. Його правописна реформа внесла певні розбіжності і в українські правописні норми. Східна Україна, перебуваючи в складі Московської держави, прийняла петрову «гражданку» (гражданський, тобто спрощений шрифт і алфавіт), а західні землі під Польщею продовжували користуватися кирилицею. Взагалі, становлення української літературної мови в західноукраїнських землях було складним. Після майже 400-річного польського панування Західна Україна в 1772 p. потрапила до складу Австрії, а пізніше Австро-Угорщини. Уряд не був зацікавлений у тому, щоб народ України навчався рідною мовою, запроваджувалася німецька та польська мови. Щоправда, у Львівському університеті та Львівській семінарії вивчалася руська мова, але це тривало недовго. У 1833 р. у Львівській семінарії утворився гурток ентузіастів під назвою «Руська трійця»: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Вони склали програму з народознавства, за якою збирали старі рукописи, грамоти, казки, легенди, записували назви сіл, річок, озер, одягу, складали описи свят Купала, Коляди, весіль, похоронів, вивчали народні промисли, господарство, ремесла тощо. У 1837 p. з’явилась їхня перша книжечка «Русалка Дністровая», яка на повний голос заявила про існування української народної мови, про нерозривний зв’язок «західних» українців зі «східними». І це в той час, коли між Західною і Східною Україною пролягав кордон двох держав. Книги з Великої України потрапляли до Маркіяна Шашкевича та його друзів з труднощами, але вони були провідниками на шляху творення спільноукраїнської мови.

Австрійський уряд намагався впровадити на українських землях латинську абетку — «абецадло» і рекомендував своїм підданим вивчати німецьку мову «ради їхньої особистої вигоди». «Руська трійця» виступила проти переведення руської мови на польське абецадло, Маркіян Шашкевич написав статтю «Азбука і абецадло», де обгрунтував неприпустимість такої заміни. Вже з ХVІІІ ст. почалося непорозуміння з приводу українського правопису. Московити обурювалися, що українці літеру Ъ вимовляють як і, а літеру И читають як Ы. Почався тиск на українську школу і церкву. Наприклад, за московським наказом замість «Світ Христов просвіщаєт всіх» мусили вимовляти «Свєт Хрістов просвєщаєт всєх». Попи намагалися догоджати Москві, а школа вчила читати всі літери так, як читають у Московії. Ці «традиції» насаджувані кілька століть церквою і школою, виявилися такими живучими, що й нині серед науковців давньоруські тексти часто читаються по-російськи. Звідси й помилкове враження, що давньоруська мова ближча до російської. Де ж тут довести українське походження староруських текстів? Серед письменників початку ХІХ ст. ще була жива узвичаєна українська вимова Ъ та И. По-українськи їх вживав Іван Котляревський. Він користувався правописом, який мовознавці назвали етимологічним. Так писали і вчені-філологи Осип Бодянський, Михайло Максимович. Але школа, яка постійно навчала читати Ъ як Є, остаточно знищила залишки української вимови цих літер. Тому Григорій Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка, Тарас Шевченко перейшли на російську абетку (в російський вимові) для передачі українських слів: «добре робы», «билый», «блызькый» тощо. Це давало змогу простому людові, який вчився в церковних школах, читати так, як йому було звичніше, при тому розуміючи, що це українська мова. Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш. Його правопис був названий «кулішівкою». Він скасував літеру Ы, а замість Ъ впровадив І, замість йотованого Е — Є. Але літера Ъ не зразу була скасована, її вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів: «бьємь» (б'єм). Для звука ЙО вживали запозичене зі шведської Ё (ёго, до нёго). Літери Ї ще не було. Корректива «кулішівки» зроблена в 1870 p. Було відкинуто Ъ у кінці слова і залишено тільки в середині (для роздільної вимови), а також додано літеру І.

Московський цар Олександр ІІІ заборонив «кулішівку» і наказав писати російськими літерами. Цей казенний правопис назвали «ярижкою» (від назви російської літери ы — «єры»). У 1905 p. ця заборона була скасована і українці відмовилися від «ярижки» та повернулися до своєї «кулішівки». На Західній Україні реформу «кулішівки» зробив у 1885 p. Євген Желехівський: він позначив літерою Ї не тільки йотоване і, але й вживав її для пом’якшення приголосних, наприклад: «дїло», «сїрий» тощо. Цей правопис був запроваджений з 1893 р. у школах Та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо в творах старших науковців початку ХХ ст., зокрема у Михайла Грушевського. Остаточні поправки до українського правопису зробив Борис Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами у правописних питаннях: «1. Не треба писати дід з двома крапками. 2. Не треба одділяти ся в дієсловах. 3. Треба вживати апострофа, щоб одрізнити р’я од ря, з’я од зя і т. ін. 4. Не треба писати м’який знак у таких словах, як світ (не треба писати сьвіт)». Поступово й галичани визнали переваги такої виправленої «кулішівки». І тепер українці користуються цим правописом.

Боротьба православ’я з католицтвом певною мірою впливала на розвиток писемних пам’яток. Оборонці православ’я вважали, що треба писати старослов’янською, а католики ганьбили старослов’янську як непридатну для церковного письма. Так Петро Скарга, завзятий пропагандист католицтва, писав: «із слов’янською мовою не можна стати вченим. Та й що це за мова, якої тепер ніхто не розуміє і не розуміє писаного нею. Цією мовою немає ні граматики, ні риторики і бути не може… Звідси загальне неуцтво і помилкові погляди». У відповідь на його книгу «Про єдність церкви Божої» виникає багато творів полемічної літератури, які захищають православну церкву і старослов’янську мову: це твори Христофора Філалета, Іова Борецького, Захарії Копистенського, Івана Вишенського та ін.

Потреба зберегти старослов’янську мову в культово-релігійному письменстві, а отже, штучне обмеження сфери вжитку простої народної української мови стало причиною гальмування розвитку української мови. Оскільки старослов’янська мова уже в ІХ ст. не зазнавала змін, фактично була мертвою мовою і застосовувалася тільки в релігійній літературі, вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з’являються словники, які подають переклад з старослов’янської на українську народну мову.

Використана література.

Огієнко І. Слов’янське письмо перед Костянтином // Збірник Історико-філологічного відділу.

Плющ П. Історія української літературної мови.

Мовчан П. Мова — явище космічне // Літ. Україна.