Проблемы історії древніх кыргызов (початкове розселення)

Проблемы історії древніх кыргызов (початкове расселение).

Ю.С. Худяків.

В давнини і середньовіччя значної ролі в військово-політичній і етнокультурної історії Центрально-Азіатського регіону грали кыргызы. Найбільш значним в історії кыргызского етносу та страхової культури був період «кыргызского великодержавия «IX-X ст., коли кыргызы підпорядкували собі Центральну Азію та створили могутній Кыргызский каганат [1]. Проте за історичної арені кочового світу кыргызы з’явилися ще раніше, набагато раніше епохи раннього середньовіччя. Перше згадування про них же в китайських історичних творах належить до кінця III в. е. [2] Наступний період стародавньої історії кыргызов до V в. н.е. дуже слабко висвітлений у поновлюваних джерелах, а спроби співвіднесення історичних відомостей з конкретними археологічними культурами і окремими пам’ятниками залишаються дискусійними.

Опыт реконструкції древнього етапу этнокультурогенеза має важливого значення для історії як кыргызского етносу, а й усього Центрально-Азіатського історико-культурного регіону. Усі дані про древньому періоді історії кыргызов зберігають у дуже фрагментарних і лаконічних повідомленнях китайських династийных хронік. У джерелах, розповідають про період правління у Китаї династії Хань, кыргызы називаються гэгунь, чи гяньгунь (цзекунь, цзянькунь) [3]. У творах, що описують події, які стосуються середині І тис. н.е., кыргызы іменуються хэгу, кигу, гегу (цегу, цзегу) [4]. Наприкінці I — початку II тис. н.е. китайці передавали даний етнонім у вигляді хэгусы, хягясы (сяцзясы) [5]. У XIII в. він передавався формою цзилицзисы [6]. Питання співвідношення цих термінів, що становлять різні варіанти фонетичної записи іншомовного етноніма китайськими ієрогліфами, неодноразово обговорювалося у науці.

В китайських джерелах, ставитимуться часу правління династії Тан, древні терміни гяньгунь (цзянькунь) ототожнюються зі середньовічними хягясы, хагасы (сяцзясы): «Хакас є древнє держава Гяньгунь «[7]. Спеціально зазначено, новий термін є видозміненій формою колишнього назви, а «держава Гяньгунь… нині деякі зміна (це у тексті - Г. Р.) називають Хэгусы «[8]. У європейській науці тотожність різних китайських форм, відповідних етноніму «кыргыз », відзначено У. Шоттом у середині в XIX ст. [9] Серед дослідників Південної Сибіру в XIX ст. для позначення кыргызов застосовувався середньовічний китайський термін «хагасы «[10]. Н. Я. Бичурин, запровадивши цей термін в науковий оборот, враховуючи інформацію про розселення кыргызов на Єнісеї у середні віки, припустив, що хагасы складалася з тюрків і монголів і населяли південні райони Сибіру [11]. Досліджені у другій половині ХІХ ст. середньовічні пам’ятники Минусинской улоговини почали приписувати хагасам [12]. Після розшифровки орхонских і енисейских рунічних написів, у яких згадуються кыргызы, ототожнення його з хягясами (сяцзясами) і гянгунями (цзянькунями) китайських літописів стало незаперечним [13].

Попытки заперечувати тотожність термінів «гяньгунь «(«цзянькунь ») і «хягясы «(сяцзясы) та відповідність останнього етноніму «кыргызы », що їх у різний час М. М. Козьминым і Л. Р. Кызласовым, диктувалися прагненням обгрунтувати історичність сучасного назви корінного населення Хакасії [14]. У давніх часів і середньовічних джерелах підстав щодо протиставлення древніх китайських термінів «гяньгунь «і «гэгунь », і середньовічних «гегу «і «хягясы «не утримуємося. Всі ці терміни позначають і той ж етнонім — «кыргызы «[15].

С.Е. Яхонтовым підставі даних по історичної фонетиці китайської мови було реконструйовано оригінальне звучання етноніма, записаного китайськими ієрогліфами в інших формах гэгунь, гяньгунь, кигу, хэгу, гегу, хягусы, хягясы, які передають та її фонетичні варіанти терміна «кыргыз «[16]. Питанням локалізації місця початкового розселення кыргызов і політичного аналізу подій їх давньої російської історії приділяли увагу багато дослідників. Базуючись на вказівки китайських джерел, Еге. Шаванн думав, що кыргызы спочатку жили у районі хребта Богдо-Ола у системі Східного Тянь-Шаню [17]. Йому заперечував Г. Е. Грумм-Гржимайло, склонявшийся до думки, чтп кыргызы вже у давнини жили в Саяно-Алтае [18]. Мабуть, він орієнтувався на дані про европеоидности древніх кыргызов носіїв южносибирских культур епохи бронзи і є дані по середньовічної історії енисейских кыргызов.

В.В. Бартольд першим висловив те, що у давнину кыргызы могли жити в Північно-Західної Монголії, у районі оз. Кыргыз-Нур. Узагальнивши відомості китайських джерел про гяньгунях, він зробив висновок, що гяньгуни мали жити на схід земель усуней. В. В. Бартольд згадав у тому, що «правителями країни Гяньгунь та інших північних країн «були призначені хуннским шаньюем «сановники китайського походження «Вэй Люй і Лі Лін. Заодно він висловив сумнів щодо достовірності цих відомостей, оскільки вони «не засновані на точному свідоцтві джерел ». В. В. Бартольд зазначив, що твердження у тому, що «Лі Лін залишився в хуннов і зрештою отримав володарем Хягас », немає у джерелі і є припущенням Н. Я. Бичурина [19].

По думці О. Н. Бернштама, історія кыргызов «іде у сиву давнину, до IV тисячоліттю е. », коли на Єнісеї і Тянь-Шані жили етнічні групи «однієї й тієї ж расового типу ». У хуннское час цей єдиний масив був розчленований на дві галузі: тянь-шаньскую — усуней і енисейскую — кыргызов, які утворили «два фронту для центральноазіатських держав «хуннов, сяньби і жужаней [20].

Иначе реконструював історію «динлино-гяньгуньских племен «С. В. Кисельов. За його уявленням, динлины були носіями тагарской культури. Після завоювання хуннами Минусинской улоговини наприкінці Ш в. е. її територію переселилися з Північно-Західної Монголії гяньгуни. У I в. е. хунны зробили своїм намісником на Єнісеї полоненого китайського полководця Лі Ліна, який став родоначальником династії місцевих правителів. Він побудував собі палац в китайському стилі на р. Абакан. У I в. е. Минусинская улоговина була підкорена шаньюем північних хуннов Чжичжи. У наступні століття, протягом першої половини І тис. н.е., внаслідок асиміляції динлинов гяньгунями на Єнісеї сформувався єдиний етнос — енисейские кыргызы і єдина таштыкская культура [21].

Взгляды С. В. Кисельова на «етногенез динлино-гяньгуньских племен «розвинулися Л. Р. Кызласовым, які підтримали ототожнення динлинов носіями тагарской культури у Минусинской улоговині. «Володіння Гэгунь », як зазначав він, розташовувалося південніше, у районі оз. Кыргыз-Нур (Північно-Західна Монголія). Міграція гяньгуней під тиском хуннов наприкінці І тис. е. в Минусинскую улоговину, на його думку, «блискуче підтверджується «археологічними матеріалами «тагарско-таштыкского перехідний етап ». «Тагарским динлинам «належали грунтові могили з похованнями за обрядом ингумации, а «динлино-гяньгуньскому населенню «- склепи з ингумациями і кремациями [22]. Гяньгуни принесли обряд кремації з Азії, що свідчать розкопки пам’яток Наинтэ-Сумэ в Монголії і Шурмак-Тей в Туве [23].

Л.Р. Кызласов стверджував, влада хуннов в Мінусі «підтримувалася з допомогою спеціальних намісників », що спиралися військові гарнізони. Такими намісниками були «динлин-ван «Вэй Люй і Лі Лін, якому належав «китайський за архітектурою будинок «на Абакані. У правління сина Лі Ліна южносибирские племена звільнилися від здатності влади хуннов. У I в. е. в результаті походу Чжичжи-шаньюя на оз. Кыргыз-Нур залишалися у районі гяньгуни переселилися на Єнісей. У I в. н.е. хунны були остаточно розбиті сяньбийцами, які змогли підпорядкувати динлинов. Гяньгуней Л. Р. Кырласов вважає тюркоязычным, а динлинов — угроязычным населенням, «перемешавшимися «у єдиний етнос «древніх хакасов «з єдиною таштыкской культурою [24].

Ряд положень цю концепцію викликав серйозні заперечення фахівців. О. Н. Липський зазначив необгрунтованість етнографічних аналогій між археологічними матеріалами таштыкской культури та культури хантов [25]. О. П. Дульзон зазначив хибність топонимических тлумачень Л. Р. Кызласова. Виділені їм «угорські «гидронимы є кетскими [26]. Н.Л. ЧЛЕНОВА піддала сумніву твердження про генетичної наступності тагарской і динлинской культур [27]. Попри невідповідність даними письмових і археологічних джерел постачання та логічні протиріччя, ці погляди стали хрестоматійними і некритично відтворюються на роботах узагальнюючого характеру [28]. Вивчення тагарской похоронної обрядовості дозволило встановити, що обряд спалення склепів вигулькнув іще на сарагашенском етапі культури, в IV-Ш ст. е., набагато раніше гаданої міграції гяньгуней на Єнісей [29]. Значна вариабельность похоронної обрядовості населення Минусинской улоговини в хуннское час не зводиться до динлино-гяньгуньскому симбіозу. Вивчення пам’яток хуннского часу у Туве теж підтверджує міграцію гяньгуней у II-I ст. е. в Південний Сибір [30]. Д.Г. Савінов зазначив суперечливість еволюційних побудов Л. Р. Кызласова, за якими грунтові могили належать місцевому тагарскому населенню, а склепи — стороннім гяньгуням, оскільки у попередньому, сарагашенском, етапі тагарской культури поширено саме склепи [31]. С.І. Вайнштейн і М. В. Гаків довели, що «китайський будинок «на Абакані побудували початку I в. н.е. і, отже, було належати Лі Ліну, який при цьому на Єнісеї ніколи не бував [32].

К початку 1980;х років неспроможність засад концепції «динлино-гяньгуньского етногенезу «на Єнісеї стала занадто очевидною, що стимулювало пошуку нових рішень. Ряд зусиль у цьому напрямку започатковано Д.Г. Савіновим, що спробував зняти протиріччя попередньої концепції. Курганы-склепы тесинского етапу тагарской культури він відніс до пам’яткам місцевого тагарского населення, а грунтові могили — до па-м'ятників «сторонніх племен «[33]. Поховання у кам’яних ящиках він соотнес з гяньгунями, вказавши, що у джерелах ані слова про обряді кремації у гяньгуней [34]. Надалі Д.Г. Савінов став пов’язувати поховання в кам’яних ящиках хуннского часу у межах Саяно-Алтая з динлинами [35]. Л. Р. Кызласов на роботах останніх повторив концепцію «динлино-гяньгуньского етногенезу «на Єнісеї майже не змінювалась [36]. «Володіння Гяньгунь «на Єнісеї вони оцінюють як «нової державності «, що поєднувала гяньгуней і динлинов [37].

Анализ відомостей китайських джерел про гяньгунях і динлинах свідчить, що у протягом III в. е. — III в. н.е. ці племена безумовно розрізнялися між собою — і жили далеко поза Минусинской улоговини — у Центральній Азії [38]. Обстеження району оз. Кыргыз-Нур в Монголії 1987;го і 2000 р. не виявило археологічних пам’яток, які можна було б пов’язати з гяньгунями [39]. Мабуть, свою назву це озеро отримала середньовіччі. Проаналізувавши дані китайських джерел, Л. А. Боровкова доходить висновку, що у давнину гяньгуни (цзянькуни) жили в Східному Притяньшанье [40]. Археологічні комплекси тесинского етапу тагарской культури та таштыкской культури у Микусинской улоговині немає ставлення до этнокультурогенезу древніх кыргызов. Сумніви з цього приводу які були висловлювалися О. Н. Липським і Э. Б. Вадецкой [41].

" Володіння Цзянькунь (Гяньгунь, Гэгунь) «вперше згадується у китайських джерелах династії Хань в 201 р. е. Цзянькуни названі серед інших племен, підкорених хуннским шаньюем Модэ: «Згодом північ від підкорили володіння Хуньюй, Кюеше, Динлин, Гэгунь і Цайли; посему-то старійшини і вельможі корилися Модэ-шаньюю і визнавали його мудрим «[42]. Цзянькуни і динлины, безумовно, розрізнялися китайцями як різних «володінь », підлеглих хуннам. Локалізація цих племен, по короткому вказівкою джерела, «північ від «від ставки хуннских шаньюев в Ордосе, навряд чи можлива. Спроби співвіднесення назв цих племен з культурами Західної України і Південної Сибіру мало обгрунтовані і безперспективні [43]. Динлины були досить численним етносом, що поряд із юэчжами, дунху, усунями згадується у джерелах значно частіше, ніж цзянькуни. Хунны прагнули тримати в підпорядкуванні. На початку I в. е. хуннский шаньюй призначив правителем динлинов китайського перебіжчика Вэй Люя, що діялося «з хусцев, жили річкою Чаншуй «[44]. Вэй Люй грав активну роль ставці хуннских правителів за правління кількох шаньюев. Коли середині I в. е. хунны були ослаблені усобицями, «динлины, користуючись слабкістю хуннов, напали них з півночі, ухуаньцы вступив у землі його з сходу, усуньцы — із Заходу «[45]. Цзянькуни у зв’язку з цими подіями не згадуються, що свідчить про менш значущої ролі, що вони грали на політичної арені Азії.

В джерелах точніше місце розташування цзянькуней і динлинов говориться в описах подій середини I в. е. Після розвалу єдиної хуннской держави Чжичжи, шаньюй північних хуннов, зробив похід захід, в Притяньшанье. Під час цього походу він «північ від від усуньских земель розбив (плем'я) уцзе, і уцзе здалися (йому). Піднявши їх (уцзе) військо, (Чжичжи) на заході (від уцзе) розгромив цзянькуней. На північ (від уцзе і цзянькуней) здалися динлины. Об'єднавши (ці) три володіння, (Чжичжи) неодноразово направляв свої війська проти усуней і завжди перемагав їх. У 7000 на схід від Цзянькунь перебуває ставка шаньюев, а 5000 на південь — Чеши; Чжичжи і влаштувався (в землях цзянькуней) «[46].

Хотя місця розселення цзянькуней вказані досить вдало, дослідники локалізували їх по-різному, оскільки напряму, і відстані недостатньо відповідають друг другу. По реконструкції Л. А. Боровковой, землі уцзе і цзянькуней перебували північніше східних земель усуней північніше хребта Боро-Хоро у системі Східного Тянь-Шаню і на захід від пустелі Дзосотын-Элисун [47]. Динлины жили північніше цзянькуней. Очевидно, вони обіймали значно більшу територію, ніж цзянькуни, оскільки раніше згадувалися як північних сусідів самих хуннов. Під час перебування Чжичжи у землі цзянькуней щодо нього було спрямоване посольство від правителя Канцзюя. Потім Чжичжи з військом пішов на заслужений захід до канцзюйцам, що й загинув [48].

В I в. н.е. динлины займали велику територію Азії, зокрема землі північніше володінь північних хуннов. У період ослаблення останніх південні хунны нападали них з півдня, динлины ж виробляли набіги з тилу, сяньбийцы — зі східною, а володіння Західного краюр із західного боку [49]. Динлины продовжували жити північніше колишніх хуннских земель і після падіння об'єднання північних хуннов. У П в. н.е. сяньбийский вождь Таньшихуай «північ від відбив динлинов, Сході змусив відступити (володіння) Фэюй, ніяких звань нападав на усуней і опанував усіма колишніми сюннскими землями, які тяглися з сходу захід понад 14 тис. чи… «[50]. При описі подій I-II ст. н.е. цзянькуни не згадуються, що найшвидше пояснюється тим що в них достатніх військових сил для ведення самостійної політики. Але це це не дає підстав щодо припущення, що цзянькуни до цього часу, вже змішалися з динлинами на Єнісеї та його назва з’явиться знову лише VI в. н.е. [51] Вони згадуються джерелі «Вэй Люэ «(III в. н.е.): «Володіння Гяньгунь розміщено північно-західніше Канцзюй. Добірного війська 30 тис. людина. Йдуть за худобою. (Там) багато соболів, є хороші коня. Володіння Динлин перебуває північніше Канцзюй. Ці вище (названі) три держави, з Гяньгунь у центрі, перебувають від ставки шаньюя сюнну на р. Аньсишуй на (відстані) 7 тис. чи, Півдні від нього 5 тис. чи — Чеши і зібрали шість (інших) володінь, На південний захід розширюється до кордонів Канцзюя — 3 тис. чи, ніяких звань до ставки канцзюйского вану — 8 тис. чи. Хтось вважає, що це динлины і є динлинами, що (живуть) північніше сюнну, а північні динлины, (які перебувають) на Захід Усунь, очевидно, інше покоління їх. З іншого боку, північніше сюнну розташовані держави: Хуньюй, Цзюеше, Динлин, Гэгунь, Синьли. Очевидно, динлины, (які живуть) південніше Бэйхай, — це ті (динлины), що є на Захід Усунь «[52].

В даному компилятивном джерелі відтворені дані з літописів ханьского часу й матеріали, які стосуються III в. н.е. Місце Розташування цзянькуней, судячи відстанями до володіння Чеши й була ставки хуннских шаньюев на р. Ансишуй, не змінився, в Східному Притяньшанье. Додатково вказані відстані до кордонів Канцзюя і канцзюйского правителя. Вперше зазначена чисельність «добірного війська «цзянькуней (30 тис. воїнів). Чисельність самого народу могла досягати 150 тис. чол. Підкреслено кочовий спосіб життя древніх кыргызов: «йдуть за худобою ». У населених ними землях водилися соболі і «хороші коня ». Втім, можливо, «багато соболів «в землях цзянькуней могло означати надходження хутр внаслідок мінової торгівлі. У «Вэй Люэ «підкреслюється розподіл динлинов на дві групи, одній із яких жила в Притяньшанье, неподалік цзянькуней, інша — південніше Байкалу, поруч з ухуанями [53]. У III в. н.е. цзянькуни ще «перемішалися «з динлинами. Західна група динлинов у наступні століття відома джерелах під назвою «гаоцзюйских динлинов «і «тілі «. Східні динлины у середині І тис. н.е. увійшли до складу племен шивэй [54]. Саме тоді кыргызы згадуються джерелах під назвами «хэгу », чи «цигу «у складі племінної конфедерації тіло і гаоцзюйских динлинов: «Предки телэ — це нащадки сюнну. Племен дуже багато. На сході від Західного моря, горами і долин (живуть) всюди. Лише на самій північ від р. Ло є пугу, тунло, вэйхэ, баегу, фуло… На захід від Іу, північ від Яньци, в протилежні боки Байшаня є циби, боло, чжии, де, субо, нагэ, юшку, хэгу, едеу, ниху та інших. «[55].

В джерелах повідомляється, що вони перебувають у залежність від сяньби [56]. Розселення хэгу північніше Яньци (Карашара), у Бєлих гір свідчить про тому, стародавні кыргызы в III-V ст. продовжували жити в Східному Притяньшанье. На початку V в. н.е. жужаньский каган Хулюй «північ від «підпорядкував племена хэвэй і йегу (цигу) [57]. Оскільки володіння жужаней сягали до Яньци (Карашара), напевно, що підкорили кыргызов в Притяньшанье [58]. У V-VI ст. жужани вели часті війни, прагнучи підкорити племена тілі (гаоцзюйских динлинов). Мабуть, саме цей період цзянькуни, перебуваючи у складі племінного об'єднання гаоцзюйских динлинов, могли «перемішатися «із нею. Це було біля Східного Туркестану, про що свідчить середньовічний китайський источник:

" Хагас є древнє держава Гяньгунь. Воно лежить від Грубіянь захід, від Харашара на північ, біля Бєлих гір. Інші називають це держава Гюйву і Гйегу. Жителі перемішалися з динлинами «[59]. У VI в. кыргызы відомі вже в Єнісеї. Вочевидь, їх переселення відбулося під тиском жужаней, прагнули послабити телесскую конфедерацію, і расселявших підвладні племена по околиць своїх володінь. Того ж період древні тюрки Ашина були переселені жужанями на Алтай. У джерелах майже міститься відомостей про особливості матеріальну годі й духовної культури древніх кыргызов, яка дозволяє виділити серед археологічних матеріалів Синьцзяна комплекси, які стосуються цзянькуням.

Ретроспективный аналіз даних про середньовічних кыргызах може стати підставою для цілеспрямованого пошуку. У джерелах підкреслюється европеоидный образ середньовічних кыргызов: «Жителі взагалі рослы, з рудими волоссям, з рум’яним лицем і дивитися блакитними очима. Чорні волосся вважалися поганим ознакою «[60]; «їхні мешканці тілом все високі і великі, із червоними волоссям, з зеленими очима. Мають чорні волосся називають нещасливими «[61]. Европеоидные риси у антропологічному образі населення Минусинской улоговини зберігалися до монгольського часу. Щоправда вона простежується у залежних груп населення — кыштымов, нащадків місцевих племен, оскільки через кремації дорослих кыргызов, їх антропологічний тип залишається не з’ясованим. Проте можна припустити, стародавні кыргызы в Притяньшанье також були европеоидами. У середньовічних джерелах підкреслюється подібність мови та культури кыргызов і уйгурів, що ні дивовижно, з урахуванням входження цзяньгуней у складі об'єднання гаоцзюйских динлинов та його «перемішування «між собою [62]. У середньовіччя й кыргызы, і уйгури виглядали тюркомовні етноси. Можливо, по крайнього заходу, від часу входження цзяньгуней у складі конфедерації гаоцзюйских динлинов вони були носіями тюркського мови. Мабуть, до древньому періоду піднімається і обряд татуювання, чи забарвлення обличчя і тіла у кыргызов: «Хоробрі їх татуюють руки собі, а жінки після виходу заміж, татуюють собі шию «[63]; «храбрейшие із дорослих чоловіків все чорнять обличчя ролі відмінності. Жінки, вийшовши заміж, також чорнять (обличчя) від вуха до шиї «[64]. Цей звичай відомий у кочових племен скіфського часу в Саяно-Алтае [65]. У кыргызов «чоловіки носили кільця в вухах «[66]. У той час «всі жителі оголюють голову, заплітають волосся «[67]. Ці звичаї у кочових племен Азії відомі з епохи бронзи, У кыргызов форма зачіски була іншою, ніж в гаоцзюйцев [68]. Але вони поширився обряд кремації померлих та захоронення останків за рік, у зв’язку з вірою в очисну силу вогню [69]. На Єнісеї такий обряд сформувався під впливом традиції спалення колективних усипальниць склепів в скіфське час. Обряд поховання кремированных останків в урнах був відомий у Східному Туркестані за доби раннього середньовіччя [70]. Але цього районі його поширення пов’язані з впливом буддизму.

Изучение археологічних матеріалів Синьцзяна нині це не дає підстав щодо ототожнення будь-яких відомих пам’яток з культурою цзяньгуней. Після переселення на Єнісей кыргызы як васалів жужаньскогo кагана стали панівним етносом серед місцевих племен. Очолював їх Цигу, одне із братів легендарного тюркського правителя Надулу-шада. Під його управлінням перебували землі «між ріками Афу і Гянь «(Абаканом і Енисеем) в Минусинской улоговині [71]. Можливо, це вказівку свідчить про кревність правлячих пологів древніх тюрків і кыргызов. Зміцнившись в Минусинской улоговин кыргызы асимілювали і включили до свого складу частина місцевого населення, запозичивши ряд елементів культури підвладних племен.

" Динлино-гяньгуньская гіпотеза «на сьогодні повністю втратила своє значення для вирішення питань этнокультурогенеза біля Південної Сибіру [72]. Вона має розглядатися у тих історії проживання кыргызов в Східному Притяньшанье.

Список литературы

[1] Бартольд В. В. Киргизи // Тв. Т. II. Ч. 1. М., 1963. З. 489.

[2] Бичурин Н. Я. Збори даних про народи, які жили у Середній Азії у давні часи. — М., 1950. — З. 50.

[3] Яхонтів С.Є. Найдавніші згадки назви «киргиз «// СЕ. 1970. N 2. С. 110.

[4] Саме там. З. 110−111.

[5] Саме там. З. 110. Примеч. 2.

[6] Яхонтів С.Є. Слово хакас в історичної літературі // Етнограф, огляд. 1992. N 2. З. 62.

[7] Бичурин Н. Я. Указ. раб. З. 350.

[8] Яхонтів С.Є. Найдавніші згадки… З. 111.

[9] Schott W. Uber die achten Kirgisen // Abhandlungen der Koniglichen Akademie der Wissenschaften zu Berlin. B., 1865. P. S. 432.

[10] Бичурин Н. Я. Указ. раб. З. 350.

[11] Саме там. З. 351. Примеч. 6.

[12] Радлов В. В. Сибірські давнини. СПб., 1896. З. 52.

[13] Худяків Ю. С. Кыргызы на Єнісеї. Новосибірськ, 1986. З. 12.

[14] Козьмин М. М. Хакаси. Іркутськ, 1925. З. IX; Кызласов Л. Р. Взаємини термінів «хакас «і «кыргыз «в писемних відомостях VI-XII століть // Народи Африки й Азії. 1968. N 4. З. 88−97.

[15] Худяків Ю. С. Кыргызы на Єнісеї. Новосибірськ, 1986. З. 26.

[16] Яхонтів С.Є. Найдавніші згадки… З. 112, 118.

[17] Chawannes E. Les pays d «Occident d «apres Le Wei-Lio // T «oung-Pao. 1905. II ser. T. VI. P. 559.

[18] Грумм-Гржимайло Г. Е. Західна Монголія і Урянхайский край. Т. II. Л., 1926. З. 350−351. Примеч. 3.

[19] Бартольд В. В. Указ. раб. З. 477. Примеч. 15.

[20] Бернштам О. Н. Історія кыргыз і Киргизстану давніх часів до монгольського завоювання // Кр. сообщ. Ін-та історії матеріальної культури. Вип. XVI. М.; Л., 1947. З. 176.

[21] Кисельов С. В. Давня історія Південної Сибіру // Матер. Ін-та археології. N 9. М.; Л., 1949. З 267−268.

[22] Кызласов Л. Р. Таштыкская доба історії Хакасско-Минусинской улоговини. М., I960. З. 161−162.

[23] Боровка Г.І. Археологічна обстеження середнього течії р. Толи // Північна Монголія Вип. 2. Л., 1927. З. 66−67; Кызласов Л. Р. Етапи давньої російської історії Туви // Вест. Моск. ун-ту. Сер. іст., філ. 1958. N 4. З. 96−97.

[24] Кызласов Л. Р. Таштыкская епоха… З. 163−168.

[25] Липський О. Н. До питання про використання етнографії для інтерпретації археологічних матеріалів // СЕ. 1966. N 1. З. 109.

[26] Дульзон О. П. Дорусское населення Західного Сибіру // Питання історії Сибіру та Далекого Сходу. Новосибірськ. 1961. С.368−369.

[27] ЧЛЕНОВА И. Л. Тагарская культура на Єнісеї // Матеріали з давньої історії Сибіру. Улан-Уде, 1964. З. 306−307.

[28] Історія Сибіру. Т. 1. Л., 1968. З. 260.

[29] Вадецкая Э. Б. Тагарские традиції в таштыкской культурі // Проблеми західносибірської археології Епоха заліза. Новосибірськ, 1981. З. 97.

[30] Стамбульник Э. У. Нові пам’ятники гунно-сарматского часу у Туве // Давні культури євразійських степів. Л., 1983. З. 39.

[31] Савінов Д. Г. Народи Південної Сибіру древнетюркскую епоху. Л., 1984. З. 14−17.

[32] Вайншткйн С.І., Гаків М. В. «Палац Лі Ліна », чи кінець однієї легенди // СЕ. 1976. N 3. З. 146.

[33] Савінов Д. Г. Указ. раб. З. 14−17.

[34] Саме там. З 17-го.

[35] Савінов Д. Г. Поховання у кам’яних ящиках бегемотів у Південній Сибіру кінця І тис. е.: відродження традиції чи міграція? // Зміни культур і міграції у Західному Сибіру. Томськ. 1987. З. 40.

[36] Кызласов Л. Р. Історія Південної Сибіру середньовіччі. М., 1984. З. 9, 15−22.

[37] Історія Хакасії давніх часів до 1917 року. М., 1993. З. 39.

[38] Худяків Ю. С. Кыргызы у Азії. Бішкек, 1995. З. 46.

[39] Борисенко О. Ю., Бямбадорж Ц., Худяків Ю. С. Дослідження в Убсу-Нурском аймаку Монголії // Проблеми археології, етнографії, антропології Сибіру та суміжних територій. Т. VI. Матеріали річний ювілейної сесії Ін-та археології і етнографії ЗІ РАН. Новосибірськ, 2000. З. 249.

[40] Боровкова Л. А. Захід Азії у ІІ. е. — VII в. н.е. М., 1989. З. 62.

[41] Вадецкия Э. Б. Археологічні пам’ятники в степах Середнього Єнісей. Л., 1986. З. 146; Липський О. Н. Указ. раб.

[42] Бичурин Н. Я. Указ. раб. З. 50.

[43] Савінов Д. Г. Народи Південної Сибіру… З. 9−18.

[44] Таскин B.C. Матеріали з історії сюнну. Вип. 2. М., 1973. З. 116.

[45] Бичурин Н. Я. Указ. раб. З. 82.

[46] Боровкова Л. А. Указ. раб. З. 61.

[47] Саме там. З. 62.

[48] Саме там. З. 61.

[49] Бичурин Н. Я. Указ. раб. З. 126.

[50] Таскин B.C. Матеріали з історії древніх кочових народів групи дунху. М., 1984. З. 75.

[51] Кызласов Л. Р. Таштыкская епоха… З. 165, 193.

[52] Супруненка Г. П. Окремі джерела з історії древніх кыргызов // Історія життя та культура Китаю. М., 1974. З. 237−238.

[53] Таскин B.C. Матеріали з історії древніх кочових народів… З. 65.

[54] Саме там. З. 139.

[55] Супруненка Г. П. Указ. раб. З. 239.

[56] Саме там. З. 239.

[57] Бичурин Н. Я. Указ. раб. З. 188.

[58] Таскин В. С. Матеріали з історії древніх кочових народів… З. 48.

[59] Бичурин Н. Я. Указ. раб. З. 350−351.

[60] Саме там. З. 351.

[61] Кюнер Н. В. Китайські звістки про народи Південної Сибіру, Центральної Азії і Далекого Сходу. М., 1961.С. 55.

[62] Бичурин Н. Я. Указ. раб. З. 353.

[63] Саме там. З. 351.

[64] Кюнер Н. В. Указ. раб. З. 60.

[65] Полосьмак Н. В. До питання древньої татуюванням // Гуманітарні науки у Сибіру. Сер. «Археологія і етнографія ». N 3. 1994. З. 32.

[66] Бичурин Н. Я. Указ. раб. З. 351.

[67] Кюнер Н. В. Указ. раб. З. 58.

[68] Таскин B.C. Матеріали з історії древніх кочових народів… З. 402.

[69] Бичурин Н. Я. Указ. раб. З. 353.

[70] Східний Туркестан у минулому і ранньому середньовіччя. М., 1995. З. 309.

[71] Бичурин Н. Я. Указ. раб. З. 222.

[72] Вадецкая Э. Б. Динлино-гяньгуньская гіпотеза історія археології Сибіру // Треті історичні читання пам’яті М. П. Грязнова. Ч. 1. Омськ, 1995. З. 23.