Історія України на початку ХХ ст

Історія України на початку ХХ ст.

.

.

1.Соціально-екномічний розвиток на початку ХХ ст.

Рубіж ХІХ і ХХ ст. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися у надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900;1903 рр. пережила економічну кризу. 1904;1908 рр. — позначені депресією, і лише в 1909;1913 рр. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенціальних можливостей регіону стала економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об «єднати сили. Тому вже на початку ХХ ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. П «ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр «євський) продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенська, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США — саме найбільш «концентрованих» галузях — металургійній, кам «яновугільній, залізорудній тощо. На початку сторіччя виростають могутні синдикати «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об «єднання. Наприклад, утворений 1904 р. синдикат «Продуголь», до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам «яного вугілля у Донецькому басейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об «єднання України були тісно пов «язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Через це у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії - 90%. Могутній синдикат «Продуголь» фактично цілком контролювався французькими інвесторами. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноімперськими, темпи розвитку важливих галузей промисловості. протягом першого десятиріччя ХХ ст. в Україні частка промисловості у загальному обсязі продукції усього народного господарства становила 48,2%, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40%. Українські землі наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну у цей час припадало 20,% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.

Характерною рисою розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки України. Незважаючи на те, що на її території був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.

В аграрному секторі України на початку ХХ ст. налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, перейшла на капіталістичні рейки, створивши ефективні, багатогалузеві господарства. Органічно вписалися у нові умови господарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка та ін. Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, були змушена продавати свої землі. Про масштаби цього процесу свідчить хоча б той факт, що протягом 1877−1905 рр. дворяни Півдня України продали майже половину своїх володінь. (В цілому в українських землях поміщики до початку першого російської революції спродали понад 1/3 своїх земель).

Перетворення землі на товар кардинально змінило життя не тільки дворянства, а й селянства. У пореформений період інтенсивно розгорнувся процес його майнової диференціації. Характерною рисою цього процесу було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 р. частка заможних господарств (понад 15 десятин) досягла 5,1%, а відсоток безземельних та малоземельних селян в Україні сягнув 80,5%. Якщо врахувати, що селянин сплачував викупні платежі, численні податки та виконував натуральні повинності, то цілком зрозуміло, що на початку ХХ ст. соціальна напруга різко зросла в аграрному секторі. Не кращими були умови і в робітників України, адже робочий день офіційно тривав майже 11 годин на добу (часто-густо перевищуючи цю норму), 1904 р. майже 32% робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод, поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав.

Отже, промисловому розвиткові Наддніпрянської України на початку ХХ ст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку, перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії тощо. Ці процеси, з одного боку, відображали та уособлювали розвиток української промисловості у контексті загальноросійських тенденцій, з іншого — були своєрідними підсумком дії місцевих чинників.

В аграрному секторі України у цей період зберігали свої позиції крупні поміщицькі латифундії; перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства; посилилася експлуатація народних мас; загострилася проблема аграрного перенаселення тощо. Всі ці фактори посилювали соціальну напругу, вели до загострення соціальних протиріч.

2.Поява модерністської течії в українській культурі на рубежі ХІХ і ХХ ст.

Зміст, форма, стильові зміни у культурі залежать не тільки від еволюції мистецтва, вони тісно пов «язані з усіма сторонами життя суспільства, з особливостями та зкономір6ностями історичного процесу в цілому. Модернізм — це світоглядна та культурно-естетична реакція на вступ людства на рубежі ХІХ — ХХ ст. у якісно новий етап свого розвитку. У цей період на планеті відбулися глобальні зрушення, з «явилися нові явища, виникли нові тенденції: відчутно посилилася єдність світу, взаємозалежність народів і держав й водночас загострилися міждержавні протиріччя, різко зросла загроза світового конфлікту.

Розвиток поліграфії, поява телефону, радіо, кіно посилили інтенсивність інформаційного обміну, заклали основи індустріалізації культури. Суспільне життя дедалі більше набуває рис масовості, що зумовлює концентрацію робочої сили в економіці та формування масових суспільно-політичних рухів у політичній сфері. Прогресуюча соціально-економічна диференціація спричиняє зростання політизації суспільного життя, появу на історичній сцені політичних партій, які активно претендують на владу. Все це відбувається на фоні глибокої криз класичного європейського світобачення, яке у нових умовах виявилося нездатним адекватно оцінити світ, що проходив стадію модернізації. Людина знову відчула свою самотність, слабкість і непотрібність.

«звідки ми, хто ми, куди ми йдемо» — так називається одна з символічних картин французького художника нової мистецької хвилі Поля Голена. Саме ці болючі питання на рубежі ХІХ та ХХ ст. гостро постали не тільки в культурі, а ц й житті всього суспільства. Свої відповіді на них у культурній сфері запропонував модернізм (від франц. moderne — новітній, сучасний). Ця доволі оригінальна художньо-естетична система об «єднувала декілька відносно самостійних ідейно-художніх напрямів та течій — експресіонізм, кубізм, футуризм, конструктивізм, сюрреалізм та ін.

В українські літературі першим модерністські гасла висунув 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках «Літературно-наукового вісника» у програмному відкритому листі закликав повернутися до ідеї «справжньої запашної поезії», тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Естафету в М. Вороного прийняла група галицьких письменників «Молода муза» (П. Карманський, В. Пачовський, О. Луцький та ін.), яка 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався н загальноєвропейські зразки та тенденції.

У цей час у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції - збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український грунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками — символізмом та психоаналізом. Характерною рисою розвитку українського варіанту модернізму в літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальність українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їхніх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторів-модерністів — М. Гаврилко, М. Паращук, В.Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Зірка світового масштабу О. Архипенко збагатив мову пластики ХХ ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Цьому неперевершеному майстрові належать «Ступаючи жінка», «Жінка, яка зчісується» та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментів були М. Жук, О. Новаківський, В. та Ф. Кричевські т ін.

Український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. Через те що українські землі н мали власної державності, були роз «єднані і перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейським країнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців.

Отже, своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутового самідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національно самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі в сучасному світі.

.

.

_.

.