Галицко-Волынское князівство (Галицько – Волинське князівство)

Реферат.

На тему.

Галицько — Волинське князівство.

Учениці 9-а класу.

Спеціалізованої школи № 53.

Трубінської Олександри.

Галицько-Волинська держава.

Волинське й Галицьке князівства та їхнього об'єднання. Наприкінці X ст., у першій половині XI ст. адміністративним осередком земель Волині й Підкарпаття був Володимир. Місто, що його заснував й назвавши своїм ім'ям князь Володимир Святославович. Він передавши управління цим краєм Всеволоді - своєму синові від полоцької князівни Гогніди Гогноволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископства й, отже, важливим центром розвитку культури. Після смерти Ярослав Мудрий влада на Волині часто змінювалася. Окрему князівську династію на Волині започаткував щойно онук Володимира Мономаха ІзяславМстиславович, який князював у Володимирі протягом 1136−1142 й 1146−1154 рр. Він, а пізніше його сін Мстислав Ізяславич спиралися на свої волинські володіння у боротьбі за утвердження на Київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства був нелегкою, й воно та, в окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію дрібніших удільних князівсв. Самостійну політику намагались вести князі, що володіли Луцьком, Пересопницею, Дорожченом, а окремі періоди також володарі Бузька, Червена та інших міст. Після смерти Мстислава Ізяславича (1170р.) Волинь був поділена між його синами: Гоман ставши князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполеглива об'єднавча політика Гомана Мстиславича забезпечила врештірешт єдність Волинської землі. Трохи по-іншому складалась частка Прикарпаття. Тут вже 1084 р. утворилися князівства, в які панували брати Ростиславовичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрік Ростиславович володарював у Переясловському князівстві, до якого входили землі над Сяном й Верхнім Дністром, приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, Східну частину Українських Карпат. На північ від Перебовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Влодареві, який после смерти Рюрика ставши князем. У 1099 році він спільно із Васильком Теребовельським переміг військо угорського короля в битві под Перемисилем й це на деякий годину стримало напади Угрського королівства на Підкарпаття. Сін Володаря Володимир об'єднав Перемисилську, Теребовельську, Звенигородську землі в однієї князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий годину правив його племінник Іван Ростиславович (Іван Барлядник). У 1145 р. відбулося повстання містичів Галича, котрі «запровадили у місто» звенигородського князя. Проте, внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не лише витіснити Івана Ростиславовича із Галича, а і приєднати до своїх володінь Звенигород. Найбільшої могутності галицьке князівство досягло за правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла, батько оспіваної у «Слові про полку Ігоревім» Ярославни. Його володіння простягалися вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в іншій течії Пруту й Дунаю опинились в повній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, а це своєю чергою сприяло розвиткові міст князівства. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише із сусідами, а і з Візантією, Священною Римською Імперією. Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями Волинська та Галицька землі здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром после смерти Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але й довго його не втримав. Лише 1198 р. после смерти Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславовичів, Романові Мстиславичу вдалося домогтися об'єднання под своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерти Роман утвердився й в золотоверхому Києві.Кияни охоче перейшли на бік Романа й відчинили йому Подільські ворота міста. Утворення об'єднаної Галицько -Волинської держави було б подією великої історичної ваги. Недарма літописець називав Романа великим князем «царем на Русі», «самодержцем всія Русі», причому слово «самодержець» вперше в літописі вжито стосовно нього. Цей титул, перекладено із грецького титулу візантійських імператорів — автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування кім непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславовича шукав притулку імператор Візантії Олексій III после завоєвання Константинополя хрестоносцями. Роман завоював собі славу сміливими й успішними походами на половців та литовських князів. Згодом він втрутився в боротьбу між гвельфами (прихильниками тат) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів), виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за уладові в імперії із Відпливом IV Саксонським, союзником тат. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці із військом краківського князя Лешка Білого под Завихвостом на Віслі (1205). Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, котрі не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данило й Василька. як лише княжичі підросли, смердоті розпочали із боярством тривалу й запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше й Галичини. Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не лише різноманітністю джерел їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а і тім, що в боротьбі за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславовичі мусіли залучати на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цого був один шлях — надання їм посад й, головне, маєтків, котрі стали основою зміцнення боярських родів. Проте нерідко найбагатші бояри вважали вигіднішим для собі іноземне заступництво. Вони виходили із того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки більшості людей, й це спонукатиме їхнього надавати привілеї боярам, як головній своїй опорі. Доти ж боярам були не імпонувати законодавче обмеження королівської влади й гарантування прав феодалів Угорщини згідно із «Золотою буллою «короля Андрія 1. Втягнення іноземних покровителів — угорців, а пізніше і поляків у внутрішні конфлікти боярства із князями сприяло подальшому зміцненню позицій бояр й водночас призвело до небаченого в інших князівствах загострення їхні боротьби із князівською владою. Вісь що трапилось, скажімо, под годину короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри сам запросили сподіваючись, що князі з Сіверської землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Колі ж Ігоровичі почали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не так на життя, але в смерть. Ігоровичі влаштували розправу над боярами, й «убито їхнього було б числом 500, а решта розбіглися ». У 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів й «повісили задля помсти ». За дві рокта провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі — це був Єдиний випадок титулування князем людини, що не дуже до династії Рюриковичів. Ще 1214 р. із допомогою частини бояр угорці, котрі вступив у союз із Краківським князівством, захопили Галич й проголосили «королем королівства Галицького «п «ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили із дворічною польською княжною Соломією. Від цієї, по суті, військової окупації визволив галичан новгородський князь «Мстислав Удатний, який разом із Данилом Романовичем (одруженим із його дочкою) успішно відбив наступ угорського й польського військ. Однак пізніше Мстислав передавши князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому із його другою дочкою. Врешті после наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. У 1230 р. Данило Романович витіснив угорців з Галича, але й не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р. Новий угорський король Бела IV визнав князювання в Галичі ставленика бояр чернігівського князя Ростислава Михайловича. Ос-кільки політичне безпринципні боярські угруповання йшли на догоди із угорськими королями, боротьба Данило й Василька Романовичів проти бояр, за про «єднання галицько-волинських земель набувала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі кола населення й на частину бояр, Яка розраховувала на заступництво князів. Їх підтримали містичі — міські купці й ремісники, до того числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші); смердоті були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків почали орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів істотне значення мала й позиція селян-общинників, котрі входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а надії на «доброго князя «вже в тієї годину були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що цій владі служило, й міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанта державного ладу, котрі значно понад виповідав потребам економічного й культурного розвитку, ніж боярська олігархія. Князь намагався створити центральний апарат управління із вірних собі бояр. У ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних й судових справах ставши «двірський ». Ця посаду відповідала західноєвропейському палатинові. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спиралися й на досвід інших країн. Так, деякі посади при дворі Данило Романовича були запроваджені за аналогією до Візантії (друкар) й західних сусідів (стольник, сідельничий). Внаслідок тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати тих угруповання галицьких й перемишльських бояр, котрі орієнтувались на підтримку Угорського королівства. У 1237—1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно із Данилом. У 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордена, що захопили місто Дорогичин, й взявши в сповнений магістра ордена Бруна. За літописом, Данило напередодні проголосив: «Не личить тримати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям) ». Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві й доручив управління тисяцькому Дмитрові, досвідченому й хороброму воєводі, якому й довелося керувати обороною міста. Столицею князівства Данило Романович обрав свою нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данило й його брата Василька Романовича. За їхні наказом були споруджені міста-замки Данилів, Крем «янець, Угровеськ та ін. До міст Данило запрошував «сідлярів, й лучників, й тульників, й ковалів заліза, і міді, й срібла, й життя наповнювало двори навколо замку, поля й села ». Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але й смердоті стосуються і інших новозбудованих міст. Фортифікаційна й будівельна діяльність Романовичів був дуже своєчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині і Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. як зазначає літописець, Батий, побачивши, що не зможе взяти Крем «янець й Данилів, відступив від них. Вочевидь, героїчна оборона цих добро укріплених фортець спричинилась доти, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста Волині — Володимира. Боротьба за Володимирський дитинець був кривавою. Дружинники та озброєні містичі боролися до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, котрі после відходу орди залишилися заповнені трупами. Так саме самовіддано, як свідчать археологічні джерела, захищалися Звенигород, інші міста й замки. Данило, який того годину повертався із Угорщини, зупинився в Синевидському монастирі (в сучасному Сколівському районі Львівської області); тут він дізнався про навалу й був змушений повернутись до Угорщини, «бо мало із ним було б дружини ». Ймовірно, шлях орди проходив із Прикарпаття на Верецький й через Буковину на Роднянський перевали. Колі в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був послань палатин Григорій із дорученням перекрити карпатські «ворота ». Алі він здав їхнього без опору. Не затримуючись у Карпатах, орди Батия руйнували в Угорщину, де про «єдналися із іншою частиною орди, котра поверталася із Польщі й Чехії. Усе ж Галицько-волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дало змогу відразу ж после відходу орди приступити не лише до відбудови зруйнованих міст, а і до спорудження нових. В частности, було б зведено могутні укріплення Холма, куди Данило переніс свою столицю, збудовано Львів, який названо за ім «ям Данилового старшого сина Льова. Одночасно й далі доводилося воювати із непокірними боярами, котрі робили ставку Ростислава Михайловича чернігівського та його союзників. У 1245 р. військо Данило Галицького здобуло блискучу перемогу в битві із військом угорського короля то його союзниками поблизу міста Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив свою славу хороброго воїна й здібного полководця, надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом й угорським королем Белою IV налагодились дружні стосунки, котрі були закріплені шлюбом сина Данило Льова із дочкою Бели Констанцією. Алі спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги чинити надійна опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данило із почестями, але й сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. Подальша діяльність Данило засвідчує, що він йшов на підпорядкування орді, лише щоб отримати перепочинок й зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме із цією метою було б споруджено низку укріплених міст, котрі малі статі опорою «проти безбожних татар ». Поступово й обережно Данило знову починає шукати союзників для боротьби із ординцями. У 1254—1255 рр. війська Данило, його брата Василька й сина Льова здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі й Тетерева), а зажени хана Куремси, котрі перейшли в контрнаступ, витіснили у їхні кочовища. Однак после приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило й Василька були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що смердоті «мирники «орди. Лише столичний Холм не скорився й зберіг свої фортифікації. Данило провадив активну зовнішню політику. Після смерти останнього австрійського герцога із династії Бабенбергів сін Данило Роман одружився із Гертрудою Бабенберг й при допомозі угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба був невдалою (внаслідок тривалої боротьби із 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів). Міжнародному авторитетові Данило сприяло увінчання його 1253 р. отриманою від папи Їнокентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права на місто, в якому свого години розгромив тевтонських рицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, тато враховував реальні факти. Стосунки холмського двору із Римом малі переважно політичний характер, однак тато не зміг тоді надати реальної допомоги проти орди, тому взаємини Данило із Римом не завершилися стійким союзом. Після смерти Данило Галицького (1264) його сін Шварно Данилович на короткий годину про «єднав Галицьке князівство із Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів й Перемишль, а после смерти Шварна — Холм й Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши перед тим Люблінську землю й частину Закарпаття із м. Мукачеві. У Володимирі правив у цей годину Володимир Василькович (1270—1288), у Луцьку — Мстислав Данилович (із 1289 р. також у Володимирі). На початку XIV ст. Волинське й Галицьке князівства знову про «єдналися в руках одного князя — Юрія 1 Львовича, онука Данило Галицького. Скориставшись із внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-волинське князівство змогло на деякий годину знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра і Південний Бугу. Показником могутності Юрія 1 було б ті, що він, як й Данило, прийняв королівський титул, іменуючи собі королем Русі (тобто Галицької землі) й князем Володимирії (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремоїГалицької Митрополії, до якої входило кільки єпархій — володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тім уся Русь входила у склад однієї Митрополії — київської). Утворення Галицької Митрополії сприяло розвиткові традиційної культури й допомагало захищати політичну незалежність про «єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро (його називали Ратенським, бо походив він з-над річки Рата поблизу тодішньої межі Галичини й Волині) пізніше ставши першим митрополитом у Москві й дуже сприяв піднесенню цого міста. У 1308—1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сині Юрія — Лев II й Андрій. З їхні іменами заговорили українською у «язана важлива сторінка історії Закарпаття. У 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти короля Угорщини Карпа-Роберта, засновника нової династії — Анжуйської. Деякі історики припускають, що в повстанні взяли доля й широкі кола селян Закарпаття. На чолі повстанців стали наджупан Земплинського й Ужанського комітатів Петро, сін Петра Петуні, а також палатин Копає. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного із Галицьковолинських князів — Андрія чи Льова Юрійовичів. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але й, не знайшовши достатньої підтримки, зазнало поразки. У 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розгорілось знову, але й близько 1322 р. було б придушене. Мабуть, саме тоді Галицьке-Волинське князівство втратило Мукачеві й прилеглу округу. На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія й Льова Юрійовичів орієнтувалось на союз із Тевтонським орденом. Це було б корисно як для забезпечення торгівлі із Балтикою, то й у зв «язку із тім, що все відчутнішим ставав тиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась грамота Андрія й Льова 1316 р. про підтвердження союзу із Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч Галицько-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Золотої Орди, фактично воно та провадило самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія й Льова «непоборним щитом проти жорстокого племені татар ». Алі, перегороджуючи Золотій Орді доступ на землі своїх західних сусідів, Галицько-Волинське князівство частіше, ніж смердоті, ставало жертвою спустошливих походів ординців. Виснажлива боротьба з зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів із боярами й війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-волинського князівства, й цим скористалися суміжні держави, котрі значно менше потерпіли від ординського лихоліття. Після смерти останнього галицько-волинського князя Юрія 11 польський король Казимир III напавши на Львів, пограбував князівський палац на Високому Замку (звідки вивіз «дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями й перлами, а також мантію й трон »), але й скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі ставши боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, котрий прийняв мову й звичаї місцевого населення. У боротьбі за галицькі землі, Яка точилася із перемінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Усі ж сили були надто нерівними. У 1349 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив собі «правителем Королівства Русі «, тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович), скориставшись із ослаблення Золотої Орди, у 60-х роках XIV ст. підпорядкував собі інші укра-їнські землі — Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство із 1370 р. опинилось под владою Угорського королівства, причому в 1372—1378 й 1385—1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь з Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини й навіть почав карбувати у Львові монету із гербом Галичини — зображенням леви — й власним ім «ям. Однак 1387 р. Галицька земля й західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром й Прутом, до того числі територія Сучасної Буковини, опинились v складі Молдавського князівства, яку саме у тому годину сформувалось. Поряд із румунською більшістю значну частину населення цого князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. У устрої й правовій системі Молдавського князівства було б чимало рис, котрі сформувались у Галицько-волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого години укладались російською мовою. У культурному житті ГалицькеВолинської землі, як й всюди в тієї годину, велику роль відігравали церковні установи — монастирі, єпископії, парафії. Літерні позначки на глиняному посуді й свинцевих пломбах, написи на промовах повсякденного вжитку (прясельце, кістяна ручка ножа) засвідчують, що письменні люди були також й в середовищі ремісників, рядових дружинників. У Звенигороді та Бересті знайдено берестяні грамоти, у Звенигороді, Перемишлі, Галичі, Львові — бронзові стилуси (писала) для писання на воскових табличках. Про існування шкіл на Волині можна зробити висновок із житія іконописця Петра, згодом митрополита, волинянина родом. Його, коли досяг семи років, «віддали батьки книжок учитись », причому зазначено, що вчитель був сумлінним, а хлопчик спершу займався зле й лиш згодом випередив своїх однолітків. Освічені люди, знавці іноземних мов працювали в князівських й єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Збереглись, зокрема, латиномовні грамоти галицьковолинських князів й скріплений печаткою лист заради міста Володимира раді міста Штральзунд (Німеччина) із вимогою повернути володимирським купцям сукно із корабля, який потерпів аварію. У Галицькій області створена найдавніша східнослов «янська редакція Євангелія, котра помітно відрізняється від першої редакції, запозиченої від південних слів «янь. Давні пам «ятки (Христинопольський апостол XII ст., Бучацьке євангеліє XII—XIII ст. та ін.) збереглись у монастирі південноволинського села Городище (поблизу сучасного Червонограда), що був у XIII—XIV ст. великим культурним центром. У Холмі за Льва Даниловича переказано Білоконеве два Євангелія, в які типово народні укра-їнські мовні риси чітко проступають крізь церковнослов «янську основу тексту релігійних книжок. Велика книгописна майстерня був при дворі князя Володимира Василько-вича — книгаря й філософа, якого «в всій землі, й после нього не якщо ». як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Берестя, Більськ, Кам «янець, Любомль) й єпископським кафедрам інших князівств — Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книжок. Шкіряна оправа найдорожчих книжок прикрашалася золототканими тканинами (оловір), металевими накладками з зображенням в техніці перегородчастої емсілі (її літопис називає фініптом). Усі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книжки прикрашались чудовими мініатюрами.

Літописання в Галицькій землі із «явилося порівняно рано. Вочевидь, дружинником був Василь, який описавши осліплення теребовельського князя Василька Ростиславовича 1097 р. й міжусобну війну 1098—1099 рр. «Повість про осліплення Василька », котра ввійшла в «Повість минулих літ » , — винятково талановитий твір. Простоту й безпосередність викладу автор вміло поєднує із реалістичними штрихами, щоб схвилювати читача, передати весь трагізм описуваних подій. Літопису, який прийнято називати Галицько-волинським, складається із двох частин. Першу (життєпис Данило Галицького) написано високоосвіченим книгарем у Холмі в основному із метою звеличення політики Данило — спадкоємця й продовжувача справ давніх володарів Києва. Він — «князь добрий. хоробрий й мудрий », його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоровича та святого Володимира Великого. На повен голос звучить в літописі патріотичний заклик: «Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути! «Волинська частина літопису починається 1261 фатальністю. У основному вона писалася при дворі володимирського мирського князя Володимира Васильковича в останні рокта його життя. Можливе місце перебування літописця — містечко Любомль, де любити бувати володимирський князь. З приводу смерти князя в текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина якої — переробка «Слова про закон й благодать «митрополита київського їларіона. Якщо холмський літописець писавши із точки зору вірних князеві бояр, то волинський понад враховує опору князівської влади на «простих людей «— «містичів », селян. У мові волинського літописця порівняно багато елементів, котрі ставали характерними для тодішньої української народнорозмовної мови. У літописі згадані й частково переказані окремі «слави «— величальні пісня, із якими мають спільні риси обрядово-величальні колядки, що становлять один із найдавніших шарів української народнопоетичної творчости. Напевне, подібні пісня співав славетний перемишльський співець Митуса, покараний за непокору князю. Яскравим виявом високого рівня культури був і архітектура краю. Будували переважно із дерева, кам «яними спершу були лише храми, рідше князівські палати. Збережений (у реконструкції) володимирський Успенський собор, будівництво якого було б завершене 1160 р., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано будівництво церков із білого каменю, широко стали застосовуватись у будівлях різьблені орнаменти. У одному лише Галичі відоме розташування не менше ЗО мурованих монументальних споруд, однак лише частина їхнього вивчена археологами. Будівництво найбільшого в Галичі храму — Успенського собору заговорили українською у «язують зі створенням тут єпископи «1157 р. Це — яскравий зразок галицької білокам «яної архітектури. Різьблені оздоби збереглись на своєму первісному місці лише в храмі Пантелеймона поблизу Галича. Тут портали обрамлені колонами із капітелями корінфського ордеру. Західний, головний портал — перспективний, заглиблений у стіну. Його верхня частина прикрашена стилізованим орнаментом. Про чудові храми Данило Галицького в Холмі знаємо із літописної розповіді. Особливою красою вирізнялась церква Івана. У ній капітелі опорних стовпів прикрашали різьблені скульптурні маски. Всередині поверхня куполу був з «зорями золотими на лазурі, а внутрішній поміст (церкви) був вилитий із міді й чистого золота, так що блищав, як дзеркало ». Вікна прикрашало «римське скло «(вітражі), портали було б оздоблено «каменем тесаним галицьким білим й зеленим холмським ». Різьба ними настільки вразила літописця, що він повідомив ім «я скульптора — «хитреця «Авдія. На головних дверях «був зроблений Врятував, але в північних святий Іван, так що усі, хто дивився, дивувалися ». За князя Василька й його сина Володимира Васильковича працював видатний будівничий «чоловік хитр «Олекса, який спорудив низку дерев «яних міських фортифікацій. Яскравим виявом майстерності галицьких будівничих був п «ятиповерхова дерев «яна наскельна фортеця IX—XIV ст. Тустань поблизу села Уріч у Карпатах. Місцевий іконопис розвивався в Галицько-волинській землі под впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглась ікона богоматері-Одигітрії кінця ХНІ—XIV ст. із Покровської церкви м. Луцьк (нині у Київському державному музеї українського мистецтва). Відома Ченстоховська ікона Божої Матері, така популярна в Польщі, в XIV ст. був вивезена із Галичини. Галицьке образотворче мистецтво XIV ст. гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коней (із з. Станилі поблизу м. Дрогобича, зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва). У ній немає нічого зайвого. Ритм ліній й чітко обмежених кольорових плям підпорядкований єдиному художньому задумові: створити образ безстрашного воїна, вірного обов «язкові. На світло-сірому фоні виділяються темний силует коня із вершником й червоний плащ воїна. Незрівнянне поєднання динамізму й гармонійної врівноваженості окремих елементів композиції свідчить про майстерність художника. Низка українських ікон XV ст. виконана в руслі художніх традицій Галицько-волинської землі. Їм, попри індивідуальні манери окремих майстрів, властиві лаконізм й цілісність композиції, стриманість колориту й водночас уміння поєднання контрастних барв, емоційна насиченість образу-символу. Ці особливості, органічно зливаючись із новими рисами, сталі у майбутньому одним із компонентів національної своєрідності українського образотворчого мистецтва. Також у багатьох творах народного декоративного мистецтва Західної України (килими, вишивки, писанки) справедливо вбачають використання й дальший розвиток мотивів, котрі існували ще в середньовіччі. У культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання слів «янської спадщини й нових рис, зумовлених зв «язками із Візантією, Західною й Центральною Європою, країнами Сходу. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська держава не відставала від сусідів, а багатьох випадках стала батьківщиною нових творчих здобутків. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв «язків із культурами інших народів. Протягом століть у тяжкі часи панування іноземних держав укра-їнські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, до того числі й до доби Галицько-волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українського народу.