Стан зарубіжної географії з кінця ХІХ століття

Однією з найбільш потужних шкіл залишалася німецька антропогеографічна школа. У найбільш завершено вигляді ідеї географічного детермінізму сформував учень К. Ріттера — Фрідріх Ратцель (1844 — 1904), автор праці «Політична географія» в якій заклав основи геополітики.

Представник наступного покоління німецьких географів — Альфред Геттнер (1859−1941), видатний країнознавець. За Геттнером у географії немає свого предмета дослідження, але є особливий просторовий підхід, який полягає у вивченні положення в просторі окремих тіл та явищ у межах окремої території (регіону), яка є унікальною і неповторною. Цей напрям називають хорологічним. За Геттнером, географію не цікавлять загальні закони і типології. Її завданням має бути, перш за все, вивчення розміщення різноманітних географічних об'єктів у просторі і відносно один одного. Географія, на його думку, «хорологічна наука про земну поверхню, яка вивчає земний простір за його відмінностями та просторовими взаємовідношеннями».

А.Геттнер розглядав людину, як компонент ландшафту, у відриві від суспільства.

У Геттнера в 1920 — 1930 рр. було багато прихильників у СРСР та США (Р.Хартшторн, А. А. Крубер, В.П.Семенов-Тань-Шанський). В українській науці хорологічні та гуманістичні ідеї географії Геттнера знайшли своє відображення у працях П. Тутковського, С. Л. Рудницького, К. Г. Воблого, В. Кубійовича, А. С. Синявського. Вони були спрямовані на широкий краєзнавчий аналіз території, її природниче та економіко-географічне вивчення.

Хорологічний напрямок у географії в середині ХХ ст. пов’язаний з ім'ям американського вченого Р.Хартшорна. За ним, головним завданням географії є детальний опис регіонів, межі яких виділяються довільно, у залежності від поставленої дослідником мети. Кожен регіон — унікальний. І немає потреби у виявлені якихось загальних (універсальних) закономірностей.

Розвиток ландшафтної географії пов’язаний із працями З. Пассарге (Німеччина, 1867−1958). Він вважав, що головне завдання географії — вивчення природних ландшафтів. Географи почали розглядати ландшафт як інтегральний об'єкт географічних досліджень.

Тісно пов’язана з німецькою французька географічна школа, для якої характерне переплетіння географічних та історичних знань. Учень К. Ріттера Ї Елізе Реклю (1830 — 1905) писав: «Географія по відношенню до людини є не що інше як історія в просторі, тоді як історія є географією часі». Е. Реклю є автором першої країнознавчої енциклопедії - 19-томника «Земля і люди» (в якому він виклав погляди на еволюцію людського суспільства).

Фундатором французької школи географії людини є Поль Відаль де ла Бланш (1845−1918). Він є автором концепції географічного посибілізму (менш жорсткого варіанту географічного детермінізму, де особливості розвитку народів і країн пояснюються можливістю використанням або не використанням природних умов і ресурсів території). Дослідником було складено атлас географії та історії світу. Він також керував колективом по створенню багатотомної праці зі всесвітньої географії.

Найбільш яскравим представником антропоцентричного напрямку у вітчизняній географії був В.П.Семенов-Тань-Шанський (1870 — 1942).

Крім хорологічної й геополітичної антропогеографічної шкіл у ХХ ст. на Заході розвивались: «регіональна географія» — як поглиблення хорологічної концепції, яка сформувалася в першій половині 1950;х років (засновник напряму — американський економіст У. Ізард); американська школа екології людини (К.О.Зауер, Х. Барроуз, І.Боуманн), математична географія, суть якої полягає у виявленні математичних показників розміщення об'єктів у географічному просторі (В.Кристалер, А. Льош у Німеччині, В. Бунге й П. Хаггет в США), радикальна географія, яка займалася дослідженням найбільш життєво важливих проблем тощо.

Великий вплив на розвиток науки ХХ століття, у тому числі географії, мало вчення К. Маркса і Ф. Енгельса про єдність людини з суспільством і природою (що розглядається як єдність і боротьба протилежностей).

На Заході у 1960 — 1970;ті роки сформувався системний підхід до вивчення складних об'єктів різного походження, який в географії проявився як геосистемний (теорія геосистем).