Культура Нової години

Робота для диференційованого заліку на тему:

«Культура Нового часу».

Реформація (в перекладі з лат. reformatio — перетворення, виправлення) — загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку ХVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церкви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму.

Протестантська цивілізація увібрала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського права, самоврядування міст, автономію університетів тощо.

Розпочалася Реформація в Німеччині. 31 жовтня 1517 року професори теології Віттенбергського університету Мартін Лютер (1483−1548) прибив свої «Дев'яносто п «ять тез» на дверях місцевої, вони були спрямовані проти практики продавання індульгенцій на відпущення гріхів. Це поклало початок Реформації, яка тривала з XVI ст. до середини XVII ст.

Реформація змінила обличчя Європи, суттєво посприявши поступовому створенню того соціального і культурного ладу, що й дотепер існує у більшості європейських держав.

Незважаючи на успіх Реформації, католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організувати могутній спротив. Головними її знаряддями стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція.

На світоглядних засадах Реформації виникають нові художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігійно-світоглядну цілину, на передній план висувається ставлення людини до Бога, що означало відхід від властивого Відродженню погляду на людину та її духовний світ як на найвищі життєві цінності.

На хвилях реформації з’являється епос на біблійну тематику, який знайшов відображення у творах Д. Мільтона (1608−1674) «Втрачений рай» та Ф. Г. Клопштока (1724−1803) «Мессіада». Ідеї нової епохи знайшли яскравий прояв у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких художників А. Дюрера і Л. Кранаха Старшого.

Специфіка культури доби Реформації полягає у поєднанні в особі рис середньовіччя і Нового часу, відтворенні складного синтезу політичних, релігійних та інтелектуальних колізій.

Важливим фактором соціокультурних змін у XVIІ ст. стає наука, перш за все — експериментальне природознавство. У результаті прогресу природних наук і математики виробляється механіко-матеріалістичне уявлення про природу, що якнайповніше виражене у класичній праці І.Ньютона «Математичні начала натуральної філософії» (1687 р.).

Філософське обґрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVIІ-XVIІІ ст. у рамках двох суперечливих напрямків — раціоналізму та емпіризму. Раціоналізм (від лат. ratio — розум) визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. empirius — чисто практичний) — чуттєвий досвід.

Ще більш складний і неоднозначний за своєю природою класицизм (від лат. classicus — зразковий), який пережив глибокі зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIІІ ст. як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції у XVIІІ ст., в епоху піднесення абсолютизму: теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636−1711) у дидактичній поемі «Мистецтво поетичне». В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався чіткий поділ жанрів мистецтва на «високі» і «низькі». До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, героями яких виступали селяни, міщани, — комедія, байка, сатира, ідилія. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж.Б.-Мольєра.

Отже, бароко і класицизм можна розглядати як культурно-світоглядні явища перехідного періоду — від Реформації до Просвітництва.

Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства.

Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, згадувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім «я: термін «просвітництво» використовують ідеологи Просвітництва — Вольтер і Гердер.

За часом доба Просвітництва — це середина XVIІ-XVIІІ ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідеї Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку французького генія, ідеї просвітництва поширились по всій Європі.

Характерними рисами Просвітництва є:

Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності.

Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.

Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.

Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в різних країнах мало й істотні відмінності:

Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей.

Французьке ж Просвітництво XVIІІ ст. було значно вищим етапом у розвитку ідейної боротьби буржуазії, що підіймалася.

Особливість Просвітництва бездержавних, залежних народів полягає в тому, що воно тісно перепліталося з формуванням культуро-етнічної солідарності, з національним відродженням, особливими стимулами для яких стали гердеріанство (протест проти деспотизму) і романтизм.

Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури доби Просвітництва, то слід відзначити, що вони є новим відкриттям, новим щаблем на шляху розвитку світової планетарної художньої культури. Їй властиве таке художнє сприйняття, як інтимність, ліризм, гостра спостережливість, проникнення в людські пристрасті і характери.

Просвітництво XVIІІ ст. спиралося на видатні відкриття Р. Декарта, І.Ньютона і Г. В.Лейбніца в галузі фізики і математики, на перші досягнення передової біологічної думки, завдяки чому поступово витіснялися релігійні і спіритичні погляди на сутність життя.

Біологія була тоді ще далека від скільки-небудь широких наукових узагальнень. Однак праці У. Гарвея, М. Мальпігі, Я. Сваммердама, Ф. Реді, А. Левенгука в галузі анатомії, фізіології й ембріології вже давали матеріал для обгрунтування матеріалістичної думки про те, що життєві явища такі ж пізнавальні, як і всі інші, і мають у своїй основі не загадкові містичні чи ірраціональні начала, а природні фізико-хімічні процеси.

Своєрідною енциклопедією була для просвітителів-філософів XVIІІ ст. багатотомна «Природнича історія» Бюффона і його співпрацівників.

Його окремі здогади про еволюційний розвиток органічного і неорганічного світу Землі були спрямовані проти грубого і наївного релігійно-догматичного мислення.

Такий нерівномірний поступ наукових знань проявлявся і в медицині. Незважаючи на досягнення анатомії, фізіологія з клінікою (а особливо головна клінічна спеціальність — терапія) протягом довгого часу відставали. Великий вклад у процес становлення клінічного навчання студентів здійснив Лейденський університет, при якому була створена в XVIІ ст. клініка.

Особливо значну роль у запровадженні клінічного навчання відіграв Герман Бургав (1668−1738), який викладав у цьому університеті клініку внутрішніх захворювань і патології. Основний принцип навчання, який він пропонував, це навчання біля постелі хворого.

Недоліком у діяльності Бургава було те, що всі процеси, які відбуваються в організмі людини, він пояснював з погляду механіки.

Початок патологічної анатомії поклав італійський лікар Джованні Баттіста Морганьї (1682−1771). Свої наукові висновки Моргані зробив на основі великої кількості досліджень і створив найціннішу наукову працю з патології, яка заклала основи цієї науки. Вчений стверджував, що кожна хвороба має своє місцезнаходження, кожній хворобі передують певні матеріальні зміни в тому чи іншому органі тіла, розтин трупа дає можливість встановити хворобливі зміни органів.

За реформу медичної освіти виступав французький вчений П.Ж.Кабаніс (1757−1808). Він підтримав ідею створення медичних шкіл при великих лікарнях, щоб навчання учнів відбувалося біля постелі хворого, щоб таким чином лікар умів лікувати, а не тільки показувати свої знання під час диспутів.

На рубежі XVIІ-XVIІІ ст. культура, наука, і, зокрема, медицина набувають кардинально нових рис. Боротьба за новітні ідеї здійснюється в умовах конфлікту між матеріалістичними і метафізичними поглядами, проте, переборюючи різноманітні труднощі, медицина в окремих галузях досягла значних успіхів.

Головним жанром у літературі XVIІІ ст. стає соціально-побутовий роман.

Одним з найбільш відомих англійських письменників доби Просвітництва був Д. Дефо (1660−1731), автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися пересуди та пихатість англійської аристократії. Небачену славу приніс йому роман «Робінзон Крузо». Неперехідна цінність цього твору полягає у прославленні сміливого пошуку і відкриття нових земель, возвеличенні мужності, наполегливості, людської праці та винахідливості, відчайдушної боротьби з небезпекою.

Чимало передових, близьких народові ідей, висловив у своїх творах великий англійський письменник-сатирик Дж. Свіфт (1667−1745). В широко відомому романі «Мандри Гулівера» під виглядом казкових подорожей свого героя він висміяв вади сучасного йому суспільства: чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість, інтриги. Його роман — глибокий і складний філософсько-сатиричний твір.

Розглядаючи історію англійської літератури XVІІI ст., не можна не згадати шотландського поета Р. Бернса (1749−1796). У своїх поезіях він змальовував образи селян («Був бідний фермер батько мій»), виступав проти соціального й національного гноблення («Веселі жебраки»).

Важливий крок у напрямку реалістичного відображення дійсності здійснила французька художня література епохи Просвітництва.

У творіннях Вольтера і Русо французька художня література безпосередньо зливається з передовою громадською думкою епохи Просвітництва. Боротьба за нові естетичні ідеали досягає кульмінації в період розквіту діяльності Д. Дідро.

Дені Дідро (1713−1784) був видатним французьким прозаїком і драматургом. Він залишив помітний слід в естетичній теорії і художній критиці свого часу. В повісті «Монахиня» Дідро викриває злочини церкви. Розповідаючи про долю дівчини, насильно постриженої в черниці, він розкриває звичаї монастирів, існуючі в них порядки. В повістях «Племінник Рано» і «Жак-фаталіст» у формі живого діалогу розкриваються соціальні проблеми того часу.

Глибоким соціальним змістом сповнені твори французького драматурга і публіциста П.О. К. Бомарше (1732−1799). Найбільш відомі серед них комедії Севільський цирульник" та «Весілля Фігаро», де автор висміяв нікчемність і розпусту аристократів, створив образ кмітливого і тямущого слуги Фігаро. Перед глядачем не лише безтурботний веселун, майстер хитрої інтриги, але й людина розумна та енергійна. П'Єси містили чимало гострих випадків супроти зловживання владою, спадкових привілеїв, що ними так хизувались аристократи.

Демократичні настрої знайшли відображення і в творчості ряду німецьких письменників. У 70-х роках XVIІІ ст. в Німеччині виник літературний та суспільний рух «Буря і натиск». Представники цього напряму Й. В. Гете, Й.Ф.Шіллер, Г. Бюргер, Я. Ленц та інші виступали проти деспотизму, в ім «я справедливості та свободи, оспівували сильних, сміливих людей, яким властиві яскраві, глибокі почуття. Саме такими рисами характеру наділені герої творів великого поета і драматурга Й.Ф.Шіллера (1759−1805). У драмі «Вільгельм Телль» оспівано швейцарського народного героя, борця за незалежність і визволення країни з-під австрійського гніту; драма «Орлеанська діва» присвячена героїні визвольної боротьби французького народу Жанні Д «Арк.

Найвидатнішим представником німецької літератури кінця XVIІІ - початку ХІХ ст. був поет і мислитель Й. В. Гете (1749−1832), один із найосвіченіших людей свого часу. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можливості людини, що і відобразив яскраво у всесвітньо відомій драматичній поемі «Фауст». Над цим твором він працював майже все життя. У середньовічну легенду про доктора Фауста, який продав душу дияволу і за це отримав можливість здійснити всі свої бажання, Гете вклав новий філософсько-моральний зміст.

Таким чином, творчість багатьох талановитих письменників, драматургів, поетів, публіцистів доби Просвітництва залишається прикладом боротьби незалежної вільної думки за торжество загальнолюдських духовних цінностей.