Розвиток підприємництва в аграрному секторі економіки України за роки незалежності

Курсова робота з підприємництва Розвиток підприємництва в аграрному секторі економіки України за роки незалежності.

Курсова робота: 51 сторінка, 2 рисунка, 3 таблиці, 12 джерел.

Об'єкт дослідження — підприємництво в аграрному секторі економіки України.

Мета роботи — дослідження розвитку підприємництва в аграрному секторі економіки України за роки незалежності. Визначення загальної соціально-економічної суті підприємництва.

В цій курсовій роботі зроблена спроба проаналізувати проблеми та особливості підприємництва у агропромисловому секторі економіки України на сучасному етапі розвитку.

Простежено розвиток підприємництва в аграрному секторі за часів здобуття Україною незалежності та склад видів сільськогосподарських підприємств (форм власності).

Визначена суть та переваги акціонерних форм підприємництва в аграрному секторі економіки України.

Зроблена спроба розглянути роль Міністерства аграрної політики в формуванні довгострокової програми розвитку АПК, історію виникнення потреби реформувати зміст и форми втручання держави в хід реформ у агропромисловому секторі, бажанні методи регулювання економіки.

Розглянуто сучасний стан аграрно промислового сектора економіки згідно офіційної інформації Держкомстату України Зроблено висновок що підприємництво в Україні вже має свою історію, певний досвід. Його слід розглядати як самостійну, ініціативну, систематичну діяльність на власний ризик з метою отримання прибутку.

АГРОПРОМИСЛОВИЙ СЕКТОР, СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО, ПІДПРИЄМНИЦТВО, АГРАРНІ РЕФОРМИ, АКЦІОНЕРНІ ФОРМИ ПІДПРИЄМНИЦТВА, РОЛЬ МІНАГРОПРОМУ.

ЗМІСТ Реферат.

Вступ 04.

1 Соціально-економічна суть підприємництва 06.

2 Проблеми та особливості підприємництва у агропромисловому.

секторі економіки України 12.

2.1 Природні особливості сільськогосподарського виробництва 13.

2.2 Сезонність сільськогосподарського виробництва 14.

2.3 Специфічні особливості сільського господарства 17.

3 Розвиток підприємництва в аграрному секторі 20.

4 Національна специфіка та труднощі в аграрному секторі 22.

5 Основні напрямки реформування сільського господарства 25.

5.1 Аграрні реформи в сільському господарстві 25.

5.2 Становлення акціонерних форм підприємництва 27.

Переваги та принципи акціонерних форм.

господарювання 27.

Акціонування як форма реалізації власницьких.

функцій працівників 28.

6 Державна підтримка аграрних підприємств в Україні 32.

7 Сучасний стан аграрно промислового сектора України 41.

Висновки 49.

Перелік посилань 51.

ВСТУП Становлення в Україні підприємницької діяльності відбувається в складних соціально-економічних умовах.

Сучасна економічна наука визначає підприємництво як особливий вид діяльності. Вчені-економісти минулого виділяли три фактори виробництва:

а) праця;

б) земля;

в) капітал;

Розквіт країн з ринковою економікою свідчить про те, що економічні досягнення забезпечує вміла реалізація їх підприємницького потенціалу як четвертого фактора виробництва. В законі України «Про підприємництво» зазначено, що підприємець — це самостійний, господарюючий, статутний суб'єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Перехід до ринку передбачає якісно новий стан економіки, що потребує значних змін в організації виробничої діяльності. Ці зміни полягають в розвитку вільного підприємництва через формування господаря-власника і становлення багатоукладної економіки.

В теоретично-методологічному плані вихідною позицією вирішення проблеми є визнання різних форм підприємництва.

Це вимоги будь-якої економіки, діяльності і господарювання об'єктивно необхідні в аграрному секторі. При цьому лише посилання на зарубіжний досвід не може відправним моментом для вирішення проблеми.

Ринкова економіка передбачає наявність права власності, відповідної системи обліку та культури підприємництва.

Підприємство створює конкурентне середовище через стимулювання господарської активності запровадження нової техніки і технології. Через основну мету — одержання прибутку — воно сприяє розвитку перспективних напрямів господарської діяльності, отже є важелем зміни структури економіки, сприяє раціональному використанню ресурсів та забезпечує стимули до високоефективної праці. Працівники, які мають власну справу і є власниками, як найбільше заінтересовані в якісній і високопродуктивній праці, порівняно з найманими працівниками. Велике значення має форма організації підприємницької діяльності і корпорації .В Україні підприємництво здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибір підприємця.

В цій курсовій зроблено спробу розкрити соціально-економічну суть підприємництва і основні напрямки його розвитку в аграрній сфері, особливості господарювання в сільському господарстві та його національну специфіку, простежити державну підтримку аграрних підприємств в Україні в останні роки.

1 СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СУТЬ ПІДПРИЄМНИЦТВА Підприємництво — основа розвитку економіки, здійснення виробничої діяльності з фінансовою, моральною, та соціальною відповідальністю. Але першоосновою є організація як система. Питанням організаційного розвитку в економічній літературі придається значна увага. Переважно досліджується суть підприємництва під кутом зору спрямування цього процесу, існуючі концепції і методи стосовно організаційного розвитку господарських формувань, які ґрунтуються на використанні природної моделі організації, що об'єднуються поняттям «організаційний розвиток та зміни».

Прагнення людей до багатства закладені в них природно і проявляються в усі історичні епохи. Шляхи задоволення цих природних безмежних бажань досить різноманітні. На всіх етапах розвитку підприємництва поряд з позитивними виявляються і його негативні ознаки. Нині такі явища, як ухилення від оподаткування, тіньова економіка, недоброякісність продукції, неправдива реклама тощо, більш завуальованих шляхів наживи, але суть залишилася тією самою. При чому особливий прояв негативізму простежується в перехідних економіках. Більш широке поняття підприємництва було відоме значно раніше: у XIII ст. Термін «підприємництво» використовувався в Франції, однак діяльність підприємця вже не обмежувалася торгівлею.

Вивчення історичного процесу розвитку підприємництва дає підстави зробити деякі висновки щодо специфіки дії економічних, культурних та соціально-психологічних факторів в Україні:

а) Відсутність культу багатства, що породжувало негативне ставлення до заможних людей.

б) Торгівля як провідний вид діяльності підприємців.

в) Серед людських цінностей виділяються колективізм, взаємодопомога, служіння Батьківщині.

г) Негативні риси підприємців-купців, що проявляються в нечесності.

д) Відсутність державності. Український народ тривалий час знаходився під пануванням інших держав, що не сприяло розвиткові національного підприємства. Замість стратегічної орієнтації на успіх переважала орієнтація на пристосування, виживання різними шляхами.

е) Національна особливість українського народу працелюбство, однак не всім притаманна здатність до постійної напруженої праці, а лише в короткий проміжок часу з великою віддачею сил і енергії, що пояснюється особливістю природнокліматичних умов.

Рушійною силою організації виробництва є господарські формування. Згідно із Законом України «Про підприємництво» підприємництво здійснюється в будь-яких організаційних формах на вибір підприємця (стаття 6). Звичайно, нові колективні і приватні підприємницькі структури, що утворюються в агропромисловому виробництві в процесі реформування, не відповідають загальноприйнятим у світовій практиці. Однак їх зміст можна реально оцінювати з позицій специфіки становлення ринкових відносин. Ефективність виробництва в окремому підприємстві, з одного боку, залежить від його організаторів, а в умовах ринку — від підприємців і результатів їх діяльності, а з другого — від працівників та умов їх праці. Підвищення ефективності праці можливе лише тоді, коли інтереси підприємств і працівників збігаються. Реформування відносин власності сприяє появі нових мотивів до виробничої діяльності, які ґрунтуються на забезпеченні відповідних ринкових умов: вільний вибір форм підприємницької діяльності, розвиток конкуренції і обмеження монополізму, високий рівень розвитку горизонтальних зв’язків, обмеження втручання з боку держави у господарську діяльність підприємця.

Підприємництво є особливим типом людської діяльності, яка стратегічно зорієнтована на успіх, отже, перш за все на отримання прибутку. Якщо нечесні шляхи збагачення задовольняють лише власні потреби, то позитивна діяльність підприємця забезпечує задоволення власних потреб і, опосередковано, суспільних. Цільова орієнтованість на успіх вимагає постійних новацій і реалізується через пошук та реалізацію нових можливостей, задовольняючи цим нові суспільні потреби, замовляючи динамічне суспільне зростання. Врахування цього вимагає наявності відповідного комплексу умов для розвитку позитивної діяльності підприємця, спрямованої на економічний прогрес. Цей тип діяльності включає новаторство як основний засіб діяльності, ґрунтується на ряді принципів і вимог, які найповніше реалізуються при товарно-грошових відносинах, присутніх на всіх рівнях утворення.

Економічний прогрес забезпечує, насамперед, матеріальне виробництво. Підприємство як діяльність зорієнтована на прибуток, розвиватиметься переважно у тих сферах, де є можливість одержати найбільші прибутки. Дане протиріччя вирішується економічними методами. Якщо встановлені правила в суспільстві зумовлюють високу продуктивність у сферах обігу, то підприємництво розвивається саме тут, а, значить, поза сферою матеріального виробництва, і така підприємницька діяльність не приводить до економічного зростання, не виконує функцію задоволення суспільних потреб, а лише не чисельних прошарків населення.

Отже, узагальнені висновки :

а) Категорія «підприємництво» — це система відносин між суб'єктами з приводу особливого типу діяльності по задоволенню суспільних потреб шляхом здійснення новаторської функції, стратегічно зорієнтованої на успіх.

б) Підприємництво є формою реалізації відносин власності і проявляється через систему інтересів.

в) Підприємництво є чітко персоніфікованим. Суб'єктом підприємництва є людина не тільки з певними потребами та інтересами, але особливим типом особистості. В економічній системі з широким запровадженням ринкових регуляторів управління підприємництво здійснюється переважно за допомогою економічних інтересів. Цей постулат вимагає знання потреб та інтересів суб'єктів підприємництва, їх природи, а також ступеня підпорядкованості і взаємозв'язку інтересів кожного суб'єкта в суспільстві в цілому. В протилежному випадку система економічних інтересів може призвести до занепаду виробництва, що необхідно враховувати в перехідних економіках.

г) Підприємництво є історичним явищем і зазнало у своєму розвиткові значних змін.

д) Як кожне суспільне явище, підприємництво розглядається в загальному зв’язку і взаємозалежності, у безперервному розвитку під дією боротьби протилежностей.

З іншого боку, підприємець, як особливий тип особистості, характеризуються не тільки особливими природними якостями. Його поведінка формується переважно під впливом економічних і, особливо, історичних та культурних цінностей. Тому категорія «підприємництво» включає особистість суб'єкта підприємництва, в якому реалізуються виробничі відносини, а значить, відносини власності. Але визначення тільки економічної категорії підприємництва не вичерпує це явище. Необхідно доповнити його характеристиками таких наук, як соціологія та психологія. Таким чином, можна дати визначення категорії підприємства як системи економічних відносин з приводу особливого типу діяльності, стратегічно зорієнтованої на успіх, по задоволенню суспільних потреб шляхом здійснення новаторської функції, в якій реалізуються відносини власності з позначеними соціально-психологічними характеристиками.

Вихідним при характеристиці економічної категорії є визначення суб'єктів і об'єктів підприємництва. Конкретним проявом підприємницької функції є підприємницька діяльність, яка виступає об'єктом підприємництва. Згідно з економічною теорією головною ознакою діяльності, в тому числі підприємницької, є організація, що передбачає оцінку економічної ситуації, розробку плану дій, організацію адміністративного управління та контролю за виконанням плану. Однак об'єктом підприємництва є не просто діяльність, а згідно з його регульованою функцією — новаторська діяльність по комбінації факторів, виконанню управлінських функцій для виробництва товарів та надання послуг з метою одержання прибутку, виявлення суспільних потреб.

Підприємницька діяльність досить різноманітна. На основі аналізу першоджерел пропонується наступна схема її класифікації.

За фактором новаторства виділяють два види підприємницької діяльності: науково-технічне, або інноваційне підприємництво і ринкове підприємництво.

Науково-технічне підприємництво передбачає діяльність щодо економічної реалізації нововведень і винаходів у різних сферах економіки, включаючи організацію та управління. Різновидом інноваційного підприємництва є венчурне, особливо ризикове — це діяльність з розробки та комерційного використання результатів науково-технологічних нововведень, інвестори передають венчурним компаніям свій капітал на безоплатній основі, однак у випадках успіху їм надається права на результати наукових розробок, одержання засновницького прибутку і прав основного акціонера. Фірми сплачують вищу процентну ставку за кредит, ніж існуючі крупні компанії через побоювання ризику. Ряд дослідників підкреслюють, що причиною фінансової нестабільності дрібних та середніх структур є нестача власних коштів.

Суб'єктами підприємницької діяльності, виходячи із трактування поняття «підприємець», є приватні особи. Вони можуть організовувати різні підприємства: одноосібні, сімейні, засновані на власній праці, а також більш крупні з найманою працею. Сучасна економіка представлена не лише приватними індивідуальними структурами. Більшу частину прибутку одержують у великих корпораціях, тому виникає питання про можливість підприємництва в різних організаційних формуваннях. Відповідно до Закону України «Про підприємництво» суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, та юридичні особи всіх форм власності, передбачених Законом України «Про власність». Законодавство визначає юридичною особою підприємство як суб'єкт господарського права, що здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку. Виділяють чотири ознаки юридичної особи: організаційна єдність, наявність відокремленого майна, участь у суспільному виробництві від свого імені, самостійна майнова відповідальність. Враховуючи це, об'єктами підприємницької діяльності як юридичні особи, мають бути такі види підприємств: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності фізичної особи, господарське товариство; підприємство, засноване на власності об'єднання громадян; комунальне підприємництво, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.

Виходячи із вище викладеного та суті підприємницької функції, можна визначити економічну категорію підприємництва як систему економічних відносин між суб'єктами з приводу особливого типу діяльності щодо здійснення новаторсько-координуючої функції з метою одержання прибутку, соціального ефекту та специфічну соціально психологічну форму.

ПРОБЛЕМИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПІДПРИЄМНИЦТВА У АГРОПРОМИСЛОВОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ Відомо, що ніяке суспільство не зможе функціонувати нормально, якщо не матиме високорозвиненого аграрного сектора і достатньої кількості продовольства для забезпечення населення. Кожна країна вправі здійснювати свою аграрну політику, виходячи з конкретних умов, економічних і технологічних можливостей, рівнів земле і водозабезпеченості, історичних традицій народу та ін.

В Україні головним ресурсним потенціалом є земля. А тому в історії України не тільки нині, але й з найдавніших часів аграрне питання завжди було актуальним і складним. Сьогодні, саме в аграрному секторі створюється більше третини національного доходу, формується 70% обсягу загального роздрібного товарообігу, зосереджено біля третини основних виробничих фондів, працює четверта частина населення, зайнятого в економіці України.

За даними ООН, українська земля має можливість повноцінно годувати 100 млн. чол. Досягти цього можна при нормальному господарюванні. Сьогоднішній стан сільського господарства України є критично небезпечним. Щороку з полів вивозиться до 600 млн. т родючого ґрунту, за останні 30 років середній вміст гумусу знизився з 3,5% до 3,2%, різко зросла кислотність і засоленість, площа еродованих земель щорічно збільшується на 80−100 тис. га і досягла третини ріллі. Радіонуклідами забруднено понад 3,5 млн. га сільськогосподарських угідь і майже 70 тис. га виведено з обороту. Чорноземи вкрай забруднені пестицидами і нітратами, середня концентрація забруднення на 1 кв. км у 6,4 разів більша, ніж у США і у 3,2 рази більша, ніж у країнах Європейського співтовариства.

Таким чином, сучасне використання земельних ресурсів не відповідає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових і водних територій, що негативно впливає на стійкість агро ландшафту, викликає деградацію ґрунтового покриву.

Значно погіршилося матеріально-технічне оснащення сільського господарства. На кожний фізичний трактор в Україні зараз припадає 72 га орних земель. У Німеччині цей показник становить 8, Франції - 12, США — 28 га. На 1000 га припадає лише 7 зернових комбайнів, а в Німеччині - 25, у США та Франції - 19. У таких несприятливих умовах міг тільки тривати спад сільськогосподарського виробництва.

Основними шляхами реалізації Національної програми підтримки агропромислового сектора України є докорінне поліпшення наявного ресурсного потенціалу, нарощування його якісних і кількісних параметрів, державна підтримка пріоритетних напрямів розвитку агропромислового виробництва, широке застосування економічних важелів у виробничих відносинах, формування господаря землі.

Стабільний розвиток сільськогосподарського виробництва можливий при докорінній зміні соціально-демографічної ситуації на селі, подоланні гострої депопуляції на основі підвищення народжуваності, матеріальній підтримці сільських сімей, ефективній міграційній політиці тощо.

2.1 Природні особливості сільськогосподарського виробництва У сільському господарстві земля є головним засобом виробництва. На відміну від інших засобів виробництва за умови правильного використання земля постійно відновлює свою родючість, якісно поліпшується, її природна родючість неоднакова в різних природнокліматичних умовах. Тому в землеробстві праця однакової кваліфікації і фондоозброєності дає різні результати залежно від природних умов, тобто продуктивність праці тут визначається передусім продуктивністю природних факторів.

Вплив природних факторів на результати виробництва можна обмежити шляхом розвитку продуктивних сил. Йдеться про економічну родючість, підвищення якої досягається через раціональне використання землі, систематичне впровадження нових технологій, досягнень науки і техніки, поліпшення культури землеробства тощо.

Таким чином, у землеробстві економічний процес відтворення незалежно від його суспільного характеру завжди взаємодіє з природним. Тому підприємець повинен добре знати і вміло використовувати не тільки економічні закони, а й закони природо. Адже тут об «єктом діяльності людини є живі організми: рослини і тварини; їх біологічні процеси протікають за певними законами природи, а вплив людини на ці процеси обмежений. У сільському господарстві неможливо прискорити виробничий процес, як у промисловості. Наприклад, час виробництва озимої пшениці становить 10місяців. Процес праці переривається в проміжках між посівом, внесенням добрив, весняним боронуванням і збором урожаю. Звідси — повільний оборот виробничих фондів, зумовлений великою різницею між часом виробництва і робочим періодом.

2.2 Сезонність сільськогосподарського виробництва.

У певних межах її можна згладжувати шляхом виготовлення продуктів, які мають неоднакові час виробництва і робочий період. Йдеться про таку організацію виробництва, яка поєднує основні й допоміжні галузі, промислові підприємства і промисли залежно від економічних і природних умов.

У сільському господарстві також дуже важливим є своєчасне виконання робіт (наприклад, сівба, збір урожаю, догляд тварин з інтервалами, які визначаються природою, тощо). Якщо в промисловості несвоєчасне виконання технологічних операцій веде до затримки виготовлення продукції, то в сільському господарстві це призводить до прямих втрат продукції, погіршення її якості, великих втрат втіленої в неї праці. А це позначається на результатах підприємництва.

Науково-технічна революція здійснюється на основі ринкових механізмів, що в сільському господарстві, передбачає не просто використання техніки, а створення системи машин. Система машин повинна враховувати особливості й специфіку виробництва кожного виду продукції в їх поєднанні, виходячи з принципу максимального використання робочих машин, агрегатів, транспортних засобів. Дуже важливо також забезпечувати максимальну кількість необхідних засобів виробництва в критичні строки, з тим щоб виконати всі роботи в оптимальний період і не допустити втрат врожаю внаслідок, скажімо, затримки при посіві чи збиранні врожаю. Тому в сільському господарстві необхідна більша маса засобів виробництва, більш висока енергоозброєність праці.

У сільському господарстві підприємець обмежений вибором виробництва тих чи інших продуктів природними умовами і специфікою цієї галузі. Наприклад, високі врожаї коріандру, рицини, соняшнику і т. д. можна одержати в районах степу України. В Поліссі природні умови для них непридатні і дуже низька врожайність. Тут доцільніше вирощувати льон, картоплю і т. д. Підприємництво в сільському господарстві відрізняється і тим, що земля як особливий і обов «язковий засіб виробництва обмежена в просторі. Цей фактор поряд із зростанням потреб на продовольчі товари визначає необхідність інтенсифікації сільського господарства як основної форми виробництва.

Отже, сільськогосподарське виробництво має деякі особливості. А саме:

а) природнокліматичні умови, структура ґрунту впливають на продуктивність праці;

б) природнокліматичні фактори зумовлюють і ритм виробництва, його сезонний характер, значний розрив між робочим періодом і часом виробництва;

в) особливості використання техніки, фінансування і формування доходів сільськогосподарських підприємств у зв «язку з сезонним характером виробництва;

г) остаточний розмір доходів формується лише наприкінці року, після реалізації продукції;

д) спеціалізація виробництва зумовлена географічними і природнокліматичними факторами;

е) значна частина виробленої продукції споживається в середині господарств;

ж) велика залежність результатів виробництва від погодних умов вимагає створення в господарствах страхових фондів на випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха.

В сільському господарстві порівняно з іншими галузями значно ускладнюється процес управління виробництвом. Це зумовлено наступними причинами:

а) необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей, які істотно відрізняються технологією та організацією виробництва;

б) розосередженістю працівників по великій території, площею нерідко декілька тисяч гектарів земельних угідь і складністю в зв’язку з цим прийняття оперативних рішень відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;

в) достатністю території аграрних підприємств та їх господарських об'єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендного майна, вирощеного врожаю.

г) потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;

д) необхідністю подовження робочого дня працівників аграрних підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокрема в молочному скотарстві, що характеризується розірваністю робочого дня працівників.

Специфічні особливості сільського господарства Специфічною особливістю сільського господарства є існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремих галузей, що вимагає всебічного обґрунтування галузевої структури підприємства. Виявом цієї особливості є, зокрема, та обставина, що значна частина продукції даної галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах відтворення.

Проблема кредитування для сільського господарства значно ускладнюється ще і тим, що ця галузь розцінюється комерційними банками як кредитно-ризикована. Тому кредитна ставка для аграрних підприємств встановлюється вищою порівняно з рівнем для підприємств інших галузей. Якщо, скажімо, у березні 2000р. процентні ставки за кредитами комерційних банків для будівельної індустрії становили 35,3%, торгівлі і громадського харчування становили 36,3%, промисловості - 38,7%, то для сільського господарства — 44,6%.

Крім високих процентних ставок, відбувалося і блокування кредитування аграрного сектора економіки через неможливість використання землі як об'єкта застави, спричиненою нерозвиненістю ринку цього ресурсу, а також через звужену можливість використання готової продукції як об'єкта застави у зв’язку з існуванням протягом тривалого часу першочерговості розрахунків. Адже відповідно до їх вимог продукції могло і не вистачити для задоволення потреб кредиторів, оскільки вона могла бути використана для задоволення вищих за рангом зобов’язань.

Отже, втрати аграрними підприємствами обігових коштів і неможливість залучення кредитних ресурсів привили до блокування процесу відтворення основних засобів сільськогосподарського призначення і матеріальних оборотних засобів. Підприємства не мали змоги оновити зруйнований машинно-тракторний парк, придбати необхідну кількість мінеральних добрив, запасних частин отрутохімікатів, пального, насіння вищих репродуктивних кондицій, пально-мастильних матеріалів. У результаті аграрні товаровиробники вимушено перейшли на екстенсивний тип розвитку, що супроводжується деіндустріалізацією виробництва і застосуванням у великих масштабах ручної праці. Наслідки не забарилися — рік у рік скорочувався обсяг сільськогосподарського виробництва і обсяг продажу сільського-господарської продукції, а відтак сформувалася «петля» аграрної кризи.

Насамперед слід зазначити, що на початку 2000р. аграрні підприємства мали вкрай несприятливу структуру активів. В їх загальній вартості понад 84% становили необоротні активи, в тому числі 75 процентних пунктів припадало на будівлі і споруди, які переважно пустують і мають незадовільний фізичний стан. Через постійне вимагання оборотного капіталу його частка становила 16%, з них на грошові кошти, розрахунки та інші оборотні активи припадало лише 3,4 процентних пункту. За такої структури активів ліквідна частка майна аграрних підприємств стала надто низькою, що вкрай ускладнило розв’язання проблеми кредитозабезпеченості. Постійно зростала заборгованість підприємств, і в 1999р. вона становила 15,4 млрд. грн., перевищуючи їх дебіторську заборгованість у 7 разів. Через важний фінансовий стан підприємства істотно знизили заробітну плату працівників і нерідко її не виплачували роками. Відсутність грошових коштів зумовила перехід від грошової оплати переважно до натуральної. Однією з основних форм прояву аграрної кризи, як уже зазначалося, є істотне зниження обсягу виробництва валової продукції сільського господарства. У 2000р. валова продукція зменшилася порівняно з 1990р. у 1,9 раза. Особливо швидкими темпами зменшувався обсяг виробництва продукції тваринництва. За вказаний проміжок часу зменшення становило 2,4 рази, що негативно відбилося на структурі споживчого кошика.

У 2000р. в економіці країни в цілому, в тому числі і в сільському господарстві, виникли паростки подолання руйнівної сили, що тривала майже тисячоліття. Реальний валовий внутрішній продукт зріс порівняно з 1999р. на 6%, а валова продукція промисловості - на 12,9%. Найвищі темпи збільшення обсягів виробництва порівняно з попереднім роком досягло в галузях, продукція яких наповнює внутрішній ринок і задовольняє потреби споживачів, — харчовій, легкій, деревообробній та ін. Намітилася тенденція до посилання інноваційної активності, насамперед у напрямі оновлення продукції і впровадження нових технологій. Набула подальшого посилення тенденція нарощування обсягів інвестицій в основний капітал. Досягнута стабільність гривні, зросли експортні надходження валюти, збільшилися іноземні інвестиції. У 2000р. вперше за останні 10 років зросло виробництво продукції сільського господарства на 7,6% проти 1999р., а продуктивність праці на 4,9%.

Подальше реформування економіки, здійснення у 2000р. глобальних соціально-економічних перетворень на селі - створення на базі колишніх колективних сільськогосподарських підприємств ринкового типу, а також завершення найвідповідальнішого етапу земельної реформи — приватизації землі дали змогу вказані позитивні зрушення розвинули далі. Так, у 2001р. валовий внутрішній продукт держави зріс порівняно з 2000р. на 9%, причому темп його зростання був одним з найвищих серед країн Європи. Валова продукція цієї галузі зросла на 9%. Стало поліпшуватися соціальне середовище на селі. Вдвічі зменшилася заборгованість по заробітній платі селян, зросли їх заробітки. У 2001р. Власників земельних і майнових паїв було нараховане 2 млрд. гривень орендної плати, або на 25% більше, ніж у минулому році. Доходи в особистих селянських господарствах зросли в 1,6 рази. Проте дані позитивні зрушення — це лише перші паростки економічного зростання, які потрібно завершити і створити сприятливі умови для їх подальшого розвитку та набуття тенденції незворотності.

3 РОЗВИТОК ПІДПРИЄМНИЦТВА В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ.

Можна стверджувати, що с обранням державою незалежності в агропромисловій сфері відбулися певні інституційні перетворення, зрушення в бік розвитку ринкових відносин. Господарські суб'єкти одержали те, до чого прагнули ще за часів Радянського Союзу, — можливість самостійно господарювати, свободу у виборі напрямів виробничої діяльності, послаблення зовнішнього адміністрування. Динаміка змін у агропромисловому секторі приведена на рис. № 1.

Рисунок 3.1 Динаміка змін у агропромисловому секторі.

Економічна реформа, формування ринку, розвиток різних форм власності у аграрному секторі України визначають складні завдання, вирішення яких вимагає ділової активності, підприємливості та комерційної ініціативи. Важлива роль у розвитку комерційних засад та підприємництва на селі шляхом купівлі-продажу відводиться фермерству — новому соціально-економічному явищу, яке сприяє переходу до багатоукладного господарювання. Нині в Україні склались такі види сільськогосподарських підприємств (форм):

а) Приватне підсобне господарство громадян — форма виробництва, яка ґрунтується на приватній власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів їх сімей і є додатковим джерелом прибутків та має споживчий характер.

б) Приватні сільськогосподарські підприємства займаються виробництвом сільськогосподарської продукції та товарів, діють на засадах підприємництва і самоврядування, на основі об'єднання земельних наділів та технічних засобів кількох господарств.

в) Селянське (фермерське) господарство — сімейно-трудове об'єднання жителів села, робота яких пов’язана з землеробством, особистою працею, спрямованою на виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства й сировини і на одержання доходів.

г) Сільськогосподарські кооперативи — добровільні об'єднання фізичних і юридичних осіб на засадах членства, об'єднання пайових внесків, участі у спільній сільськогосподарській виробничій діяльності, а керівництво здійснюється виборними особами.

д) Акціонерні товариства — підприємства, капітал яких утворюється за рахунок внесків його учасників (акціонерів) шляхом придбання акцій.

Характеризуючи різні види селянських (фермерських) господарств, не можливо віддати перевагу одному з них. Кожна з розглянутих організаційних форм має як переваги, так і вади, що в конкретних умовах проявляється по-різному. За даними Міністерства статистики більшість фермерських господарств створені в рослинництві. Головними причинами згортання тваринництва є перекіс у закупівельних цінах та нестача кормів.

НАЦІОНАЛЬНА СПЕЦИФІКА ТА ТРУДНОЩІ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ.

Ринкова економіка передбачає розвиток та конкуренцію різних форм власності - державної, кооперативної, приватної і, відповідно, рівноправних видів господарювання — державних господарств, колективних сільськогосподарських підприємств, агропромислових об'єднань, фірм, кооперативів, товариств, агро комбінатів, орендних колективів, особистих підсобних та фермерських (селянських) господарств. Усі форми господарств мають право на функціонування, але в процесі еволюції, з урахуванням науково-технічного прогресу в сільському господарстві, природних умов, економічних і соціальних факторів, перспективи їх розвитку не однакові. Переважного розвитку набувають ті форми, які забезпечують найбільш високу продуктивність праці, ефективне використання землі за умови збереження її продуктивного потенціалу. З точки зору національних традицій і зарубіжного досвіду, поширеною формою господарювання на найближчу перспективу стало фермерське (селянське) господарство.

Сучасний економічний стан створив чимало труднощів у аграрному секторі. Певні труднощі пов’язані з відсутністю сучасної системи матеріально-технічного постачання, сервісного і консультаційного обслуговування, ефективного механізму захисту цін на основні продовольчі товари та ін. Ослаблена фінансова допомога фермерам з боку держави. У розвитку фермерства в Україні відчуваються такі труднощі:

а) відсутність потрібного власного капіталу;

б) відсутність матеріально-технічної бази через слабку фінансову підтримку і недостатнє кредитне забезпечення;

в) дисбаланс у паритеті цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, продукцію рослинництва і тваринництва;

г) недосконалість системи оподаткування спонукає фермерів до бартерних операцій і приховування частини виробленої продукції;

д) недостатньо сформована психологія селян до приватного господарювання;

е) низький рівень організації кооперування фермерів, створення асоціацій;

ж) недосконалість правової захищеності фермерів (селян) від бюрократичного апарату держави та колективних сільськогосподарських підприємств.

Для підвищення ефективності функціонування фермерських господарств потребують першочергового вирішення такі питання:

з) виділення фермерам земельних площ згідно з діючим законодавством;

і) надання державної підтримки у придбанні техніки, проектуванні і будівництві доріг, мереж електро та водопостачання тощо;

к) своєчасних розрахунків з фермерами за продану державі продукцію з відповідною індексацією;

л) збільшення розмірів фермерських господарств за рахунок оренди земель та кооперування;

м) удосконалення системи оподаткування фермерів;

н) надання фермерам пільгових довгострокових та короткострокових вітчизняних та іноземних валютних кредитів під заставу майна і майбутній урожай для придбання високопродуктивної техніки, придбання племінної худоби, оборотних засобів (добрив, насіння, пестицидів та паливно-мастильних матеріалів);

о) кооперування фермерів у переробці, збуті продукції, постачанні, технічному обслуговуванні тощо;

п) інформаційне забезпечення фермерських господарств;

р) створення системи підготовки і перепідготовки фермерів;

с) організація консультаційних служб для фермерів з технологічних, економічних, юридичних питань;

т) фінансування досліджень з проблем розвитку фермерства.

З масовою організацією фермерських (селянських) господарств аграрна економіка стане антимонопольною та конкурентноздатною. Фермерські господарства спроможні збільшити виробництво і поповнити торгівлю продуктами харчування і тим самим зробити вагомий внесок у вирішення національної продовольчої проблеми. Зрозуміло, високотоварні, конкурентноздатні господарства будуть сформовані за сприятливих умов за певний час, але саме в наш час закладаються економічні, законодавчі, нормативні, організаційні підвалини агро бізнесу.

5 ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РЕФОРМУВАННЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА.

Аграрні реформи в сільському господарстві.

Аграрна реформа є складовою цілісного, комплексного глобального процесу реформування суспільства і економіки держави. У цьому контексті реформування сільського господарства слід розглядати як перманентний і закономірний процес ринкової економіки.

Роль Держави, тобто роль Міністерства аграрної політики, полягає в створенні таких умов, які б забезпечили рівні умови прибуткової діяльності для всіх суб'єктів аграрного ринку. До прийняття довгострокової програми розвитку АПК потрібно:

а) сформувати систему цінового моніторингу на аграрному ринку, який включає поняття збору, аналізу, поширення цінової інформації споживачам на внутрішньому та зовнішньому ринках, а також науково обґрунтований та реалістичний прогноз формування цін на основні види продовольства на перспективу;

б) сформувати інфраструктуру оптових ринків — товарні біржі, аукціони живої худоби та птиці, оптові плодоовочеві та продовольчі ринки;

в) сформувати інфраструктури аграрного ринку в сільській місцевості на рівні районної ланки — кооперативні агро торгові доми, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, кредитні спілки, споживчі товариства, приватні сервісні бізнесові структури;

г) сприяти просуванню сільськогосподарської продукції на зовнішні ринки, в тому числі через виставки, ярмарки, із залученням потенціалу торгових представницьких місій закордоном, а також мережі Агентства з розвитку агро бізнесу;

д) мобілізувати роботу по гармонізації і сертифікації сільськогосподарської продукції з міжнародними нормами;

е) розробити і прийняти Національну програму з охорони і підвищення родючості ґрунтів, підвищення культури землеробства і впровадження екологічного землеробства;

ж) удосконалити податкову систему по відношенню до сільського господарства;

з) законодавчо забезпечити впровадження кредитування села;

і) налагодити випуск недорогої, малопотужної і маневреної сільськогосподарської техніки;

к) з боку держави забезпечити контроль за якістю виготовлення техніки і запасних частин;

л) відновити і забезпечити розвиток льонарства, хмелярства, картоплярства, розвиток скотарства;

м) навести порядок з меліоративними системами, щоб вони функціонували за призначенням;

н) мобілізувати роботу науково-дослідних установ в плані селекції і генетики;

о) держава повинна компенсувати сільськогосподарським виробникам витрати на технічні роботи з культурами (вапнування, гіпсування, глибоке рихлення меліорованих земель та ін.), а також на придбання елітного насіння і племінного молодняку; враховувати загальносвітові тенденції до укрупнення бізнесу, втому числі і сільськогосподарського.

Становлення акціонерних форм підприємництва.

Переваги та принципи акціонерних форм господарювання.

Серед проблем становлення нової організації праці підприємства одне з вагомих місць в АПК належить акціонерним формам. Це цілком зрозуміло, оскільки перехід до повноцінного ринку передусім передбачає створення ринку капіталів. Крім того, саме в межах даних структур в основному здійснюється функціонування економіки провідних капіталістичних країн, рівень яких для України є орієнтиром. Досвід розвинутих західних країн свідчить, що висока ефективність і по суті загальна поширеність акціонерних форм зумовлені такими їх перевагами, як гнучкість та універсальність. Універсальність, зокрема, створює можливість для вирішення нібито протилежних за характером завдань — стимулювання приватного економічного інтересу і його суспільного контролю, що не під силу іншим формам господарювання.

Процес акціонування як економічна форма на сучасному етапі реформи також знаходиться в стадії становлення і потребує чітко визначених передумов.

У розвинутих країнах цей інститут пройшов тривалу еволюцію, починаючи з XV ст. І тільки в другій половині XIX ст. почали формуватися передумови, що зумовлювали високу ефективність акціонерних формувань. Це — високо індустріальне виробництво, наявність ринку капіталів, професійний менеджмент, механізм обмеженої відповідальності, дійовий контроль власників за адміністрацією, ділова етика, належний соціокультурний фактор та ін.

Виходячи з реального стану вітчизняного АПК, економіки в цілому, очевидно, що процеси акціонування господарств у нашій країні матимуть складніший характер, і свої переваги вони доведуть не відразу.

Аналіз свідчить, що зараз сільське господарство України розвивається переважно шляхом створення акціонерних товариств закритого типу, які поки що залишаються реальною формою приватизації «знизу» (їх характерні ознаки — робочі акції, відсутність курсу акцій, міжгалузевий перелив капіталів тощо).

Для багатьох низькорентабельних господарств акціонування — реальний шлях урятування від банкрутства. За діючим законодавством колективу необов’язково зразу викуповувати нагромаджене майно за рахунок власних засобів. З цією метою можна скористатися кредитом, акції будуть поступово переходити у власність колективу.

За законодавством України існуючі нині агро комбінати, об'єднання, агрофірми згідно з рішенням власника або уповноваженого на те органу можуть бути перетворені в акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, асоціації. Відповідно до статуту акціонерного товариства воно стає вільним товаровиробником, який самостійно визначає організацію трудової діяльності в колективі. Основні принципи цієї організації такі:

а) самостійне визначення структури виробництва, рівня цін, каналів реалізації продукції, постачальників тощо;

б) встановлення тісної залежності прибутку кожного працівника і колективу від результатів їхньої діяльності;

в) посилення особистої заінтересованості за збільшення матеріального достатку, подолання «зрівнялівки» в оплаті праці;

г) стимулювання конкуренції між суб'єктами господарювання АПК;

д) наближення безпосередніх виробників до участі в організації та управлінні виробництвом.

5.2.2 Акціонування як форма реалізації власницьких функцій працівників Великий вплив на становлення нової організації праці акціонування може справити через реалізацію власницьких функцій працівників. На сучасному етапі цей напрям аграрної реформи реалізується по лінії колективних підприємств нового типу, різного роду акціонерних товариств, асоціацій, тощо замість колишніх колгоспів і радгоспів.

Нині формування акціонерних товариств, незважаючи на певні відмінності, здійснюється переважно в руслі колективно-пайового підприємництва. Це дає їм змогу конкурувати, ефективніше вести виробництво в умовах ринку. Так, акціонування і передбачає добровільне об'єднання власників, є основою присвоєння одержаного прибутку з наступним розподілом його серед акціонерів залежно від результатів кінцевої господарської діяльності та кінцевого паю, колективності та демократизації управління виробництвом, можливості виходу з підприємства зі своїм паєм. Основна ідея механізму акціонування полягає в тому, що, відчуваючи себе власником матеріально, працівник буде безпосередньо заінтересований в ефективному використанні засобів. Водночас аналіз свідчить, що досить гострою проблемою становлення акціонерних товариств (як і взагалі колективних форм господарювання) є оптимальний вибір співвідношення оплати праці та нагромадження капіталу. Лише в деяких господарствах забезпечують оптимальне співвідношення між ними. Проте в умовах, що нині склалися, переважає, як правило, тенденція до того, щоб «проїсти», а не нагромаджувати, яка, безперечно, має негативні наслідки.

Звичайно, становлення акціонерних відносин не може відбуватися без суперечностей, які умовно можна розділити на суб'єктивні і об'єктивні. Суб'єктивні суперечності пов’язані з недоліками існуючого механізму впровадження акціонерних форм. Передусім це — нерозуміння керівниками господарств і населенням змісту акціонерного підприємництва, недостатність практичного досвіду його застосування. Сюди можна віднести також наявність численних постанов та інструкцій, які підривають його основу в сільському господарстві; незаінтересованість у багатьох випадках керівництва господарства, яке замість реальних перетворень часто займається «зміною вивісок», що не тільки не сприяв реальним перетворенням власності, а й часто знижує рівень сільськогосподарського виробництва. Саме цим багато в чому можна пояснити повільний хід реформи на селі. Водночас поширеним є спрощений підхід, згідно з яким вважається, що досить «оголосити» колишній колгосп акціонерним товариством, як усі стануть господарями, власниками й різко підвищиться ефективність виробництва. Проте, як свідчить досвід, часто одержують протилежний результат, ставлення до праці може навіть погіршитися. Пояснюється це тим, що ефективність механізму пайової власності залежить від того, якою мірою працівник реалізує можливість приватної ініціативи, підприємництва в межах колективної праці. Це, в свою чергу, вимагає відповідних змін у внутрігосподарській організації трудової діяльності. На нашу думку, тут йдеться про необхідність:

а) впровадження договірних відносин між виробничими і допоміжними внутрігосподарськими структурами;

б) суттєвих змін характеру керівництва підрозділами, тобто делегування багатьох функцій «зверху вниз», надання більшої оперативно-господарської самостійності підрозділам, включаючи розпорядження одержаною продукцією, прибутком і т.п.;

в) функціонування на принципах комерційного розрахунку, в тому числі безпосередньої залежності винагороди працівників допоміжних і обслуговуючих виробництв від ефективності діяльності виробничих колективів;

г) переорієнтації функцій управлінської діяльності на вирішення перспективних комерційно-маркетингових, виробничих та інших питань, передачі оперативно-господарського управління, обліку в первинні виробничі колективи.

Ці зміни, на нашу думку, здатні вплинути на підвищення ефективності акціонерних товариств порівняно з колгоспами і радгоспами. Водночас, на відміну від переважаючої точки зору економістів-аграрників, на наш погляд, у межах даної кооперації праці принципові зрушення в системі внутрігосподарських відносин неможливі.

Кардинальне трансформування внутрігосподарської організації праці можливе лише за умов більш розвинутих форм приватного підприємництва (асоціації селянських господарств, фермерського виробництва, включеного в різноманітну систему кооперації). Поряд з роздержавленням і приватизацією не слід нехтувати й іншими функціями акціонування, наприклад, залученням фінансових коштів працюючих членів господарства з метою модернізації виробництва на основі досягнень НТП, поліпшення умов праці, підвищення його ефективності. Аналіз свідчить, що ці кошти вкладаються в реконструкцію основного і допоміжного виробництва, будівництво переробних цехів, інших виробничих потужностей. При цьому, як правило, має місце безпосередня заінтересованість акціонерів, оскільки гроші, на відміну від внесків у Ощадбанк, використовуються безпосередньо в господарстві для поліпшення його діяльності. Цьому також сприяє більш високий відсоток річних, який перевищує даний показник Ощадбанку.

Проте більш розвинуті форми акціонерних відносин реалізується в тому випадку, коли, крім колективних реорганізованих колгоспів і радгоспів, існують комерційні, промислові та інші інвестори. Часто ці формування охоплюють районний або вищий рівень. У багатьох із них діють агрофірми, агро комбінати та інші формування. При переході до ринку їх доцільно реорганізувати в акціонерні спілки, агроконсорціуми, різні компанії. При цьому повинен суттєво змінитися і характер їхньої діяльності. Зорієнтовані на виконання будь-якого завдання, вони забезпечують перелив торгово-промислового капіталу в аграрну сферу, прискорюючи обіг і стабільність віддачі.

Отже, процес формування різних форм підприємництва в АПК лише починається. Головне завдання тут полягає в подоланні існуючих суперечностей даного процесу й поступовому переході до розвинутих прогресивних форм господарювання.

ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ В УКРАЇНІ.

Глибока економічна криза, в якій опинилася Україна в першій половині 90-хроків, має багато причин, але одна з найголовніших серед них — це криза управління економікою. Вона виникла внаслідок того, що адміністративні методи управління були відкинуті, але для зміни їх не було своєчасно створено ринкових економічних і правових важелів регулювання економічної системи. Ці важелі знаходилися лише на стадії становлення при незадовільному використані тих їх елементів, що вже напрацьовані. Життєздатність народного господарства в цих умовах підтримувалася головним чином за рахунок кредитної і грошової емісії.

Відсутність ефективного державного регулювання економіки призвела до її вкрай важкого стану впродовж майже 10 років, який характеризувався спадом виробництва за його низької ефективності, посиленням безробіття, особливо прихованого, розвитком інфляційних процесів, дестабілізацією грошово-фінансової системи, затуханням інвестиційної діяльності, приховуванням валюти за кордоном, зростанням внутрішнього боргу держави, зниженням життєвого рівня населення.

Скажімо, неконтрольовані інфляція і гіперінфляція, особливо в 1993;1994рр., значною мірою зумовлені відміною державного контролю за цінами і заробітною платою. Ця функція була передана підприємствам, абсолютна більшість яких за своїм юридичним статусом, впродовж довгого періоду, були державними. Реалізація ними цієї функції за відсутності належних ринкових важелів, породила гонку заробітної плати і цін, негативний вплив якої на економіку очевидний. Крім того, відсутність у цих умовах дійового державного контролю за діяльністю комерційних банків призвела до того, що вони на свій розсуд використовували кредитні ресурси, чим істотно підштовхували розвиток інфляційних процесів, одержуючи при цьому надприбуток.

Зрозуміло, що за належного державного регулювання економіка України не була б доведена до такого стану. Негативну роль тут відіграло ідеалізоване сприйняття ринку значним прошарком керівної еліти і вчених, як системи, що само організовується без будь-якого втручання держави.

Досвід економічно розвинутих країн Заходу із соціально орієнтованою ринковою економікою переконує, що її створення і ефективне функціонування не можливі без державного регулювання найважливіших параметрів розвитку суспільного виробництва і соціальної сфери. Необхідність у такому регулюванні найвиразніше виявилася ще під час світової кризи в 1929;1933рр.

Для того щоб запобігти таким катаклізмам у майбутньому капіталістичні держави почали здійснювати активну антимонопольну політику, надавали матеріальну підтримку малозабезпеченим верствам населення і різнобічну допомогу суб'єктам господарської діяльності, а також через економічні важелі впливати на структурну перебудову економіки, домагаючись її збалансованості. І нині проблема державного регулювання економіки не втратила своєї актуальності в усіх країнах незалежно від того, яка питома вага в них приватного сектора. Можна констатувати, що державне регулювання зробилося органічною складовою частиною ринкової економіки. Його головна функція — нейтралізація внутрішніх і зовнішніх збурень, що виникають через внутрішні протиріччя, які притаманні ринку і можуть призвести до таких негативних явищ, як перевиробництво, безробіття, невиправдана диференціація доходів населення тощо. Мистецтво державного регулювання економікою — це ефективна компенсація негативних дій ринкового механізму, недопущення небажаних соціально-економічних наслідків.

Проте з усіх галузей народного господарства найбільш радикального і дійового державного регулювання та підтримки для нормального розвитку вимагає сільське господарство. Це зумовлено тим, що по-перше, дана галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і розглядається як пріоритетна при обґрунтуванні перспектив соціально-економічного розвитку країни; по-друге, сільськогосподарське виробництво через існування короткострокової і довгострокової проблем не може ефективно розвиватися без стабілізуючого впливу держави.

В умовах ринку сільське господарство піддається негативному впливу різних факторів нестабільності: природних, економічних, соціальних Тому невипадково в розвинутих країнах Заходу державне регулювання сільськогосподарського виробництва, підтримки доходів аграрних товаровиробників, їх захист займають чільне місце в соціально-економічній політиці цих держав. Вільна конкуренція в чистому вигляді на ринку сільськогосподарських продуктів давно тут перестала існувати. Держава через різні важелі почала впливати на процес саморегуляції попиту і пропозицій в інтересах сільських товаровиробників і суспільства в цілому. Стало очевидно, що ринок як основний регулятор виробництва сам стає суб'єктом регулювання з орієнтацією на досягнення соціального процесу. Досвід розвинутих країн переконує, що існує протиріччя між державним регулюванням економіки і ринковим саморегулюванням не має антагоністичного характеру. Більше того, в умовах досконалої економіко правової бази ці два регулятори взаємодоповнюють один одного, забезпечують високий рівень виробництва і споживання. Іншими словами, державне регулювання економіки повинно бути адекватним ступеню розвитку в країні конкурентного та антимонопольного середовища. Чим менше створено умов для конкуренції і чим монополізованіше виробництво, тим більше держава повинна втручатися в економіку, і навпаки.

В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки повинно здійснюватися не директивним управлінням виробничою і фінансовою діяльністю підприємств та інших суб'єктів господарської діяльності, а управлінням соціально-економічними процесами за допомогою таких важелів як тарифи, відсотки, податки, кредити, цінні папери, амортизаційна політика, пільги, державне замовлення і контракт, резерви, субсидії, субвенції, державне мито. Вони використовуються як прямі і опосередковані регулятори розвитку економіки, забезпечують умови для саморегуляції в бажаному напрямі.

Крім економічних, соціально-орієнтована ринкова економіка вимагає адміністративних методів втручання і саме в ті її сфери, де перші з них не можуть дати бажаних результатів. Це стосується використання землі і корисних копалин, захисту навколишнього середовища, соціальних гарантій щодо мінімальної заробітної плати, тривалості робочого дня і підтримки безробітних, політики протекціонізму з метою захисту внутрішнього ринку, обґрунтування і реалізації державних програм, що мають глобальне значення для розвитку економіки країни, регулювання розвитку соціальної інфраструктури і витрат держави, підтримки валютного курсу тощо. Тепер стає очевидним, що державне регулювання економіки має бути збалансованим і не повинно підміняти ринковий механізм, а лише доповнювати його завдяки привалюванню економічних важелів впливу на розвиток суспільного виробництва в межах дії економічних законів ринку.

Як бачимо, державне регулювання економіки — це складне і багато аспектне явище. Воно включає економічні, правові і адміністративні регулятори, що забезпечують активне функціонування економіки і соціальний захист населення. Державному регулюванню сільськогосподарського виробництва також притаманні такі регулятори і напрямки їх дії. Тому в розгорнутому трактуванні під цим поняттям в умовах ринкової економіки розуміють систему економічних, фінансових, юридично-правових, організаційних і соціальних заходів, здійснюваних державою з метою забезпечення ефективного і стабільного розвитку сільськогосподарського виробництва та повного забезпечення населення якісним продовольством за прийнятими ринковими цінами.

У процесі державного регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється економічна підтримка доходів аграрних товаровиробників з тим, щоб вони за нормального господарювання мали необхідний рівень доходності в умовах несприятливої ринкової кон’юнктури, а також були матеріально заінтересованими вести сільськогосподарське виробництво в тому обсязі і асортименті продукції та її якості, які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства. З кінця 1991р. в Україні розпочався відхід від командно-адміністративних методів державного регулювання сільськогосподарського виробництва і водночас були здійснені перші кроки до формування ринкових відносин у народному господарстві, в тому числі і у цій важливій його галузі. Проте ринкові реформи в аграрному секторі здійснювалися переважно непослідовно, не комплексно, без узгодженості з темпами втрати управління економікою через адміністративні важелі. Все це негативно відбивалося на економіці аграрних підприємств. Стан справ у сільському господарстві погіршувався і через неефективний механізм реалізації законодавчих актів. Заходи, що вживалися державою нерідко були спрямовані не стільки перспективу, скільки на ліквідацію або пом’якшення негативних явищ, виникли через розбалансованість економіки.

Найбільших втрат сільськогосподарські товаровиробники почали зазнавати втрат через неконтрольовану лібералізацію цін на матеріально-технічні ресурси, оскільки ціни на сільськогосподарську продукцію підвищувалися значно швидшими темпами ніж на ресурси, що поставлялися селу, то це призвело до істотного зростання кредиторської заборгованості аграрних підприємств, багато з них опинилися на межі фінансового краху. Адже лібералізація цін на ресурси при збереженні монополії їх виробників призводить до встановлення не ринкових, а монопольних цін, що супроводжується значним погіршенням економічного стану споживачів і новими витками інфляції. В результаті глибокої кризи втрати сільського господарства за період 1991;1998рр. оцінювалися вітчизняними економістами в сумі 95,5 млрд. грн. Україна втратила важливі позиції на окремих міжнародних аграрних ринках. Так, якщо 1996 року вона експортувала 1420 тис. тонн цукру, то 2000;го — лише 12,8 тис., а імпортувала — 318 тис. тонн. Отже, ситуація склалася таким чином, що сільське господарство довгі роки, і особливо у 1991;2000 роки, було головним донором інших галузей народного господарства, що призвело до зменшення його ресурсного і фінансового потенціалу.

Але спаду не відбулось. Навпаки, 2000;го було забезпечено зростання сільськогосподарського виробництва як у внутрішніх, так і в міжнародних цінах — за рахунок сектора господарств населення.

У 2000р. держава стала здійснювати підтримку доходів аграрних підприємств через компенсацію за рахунок державного бюджету частини кредитних ставок за кредити комерційних банків, одержаних сільськогосподарськими товаровиробниками. В згаданому році, зокрема, держава компенсувала комерційні кредитні ставки в розмірі 50% облікової ставки, встановленої Національним банком України, а в 2001р.- 70%. Державним бюджетом України на 2001р. було передбачено направити на часткову компенсацію ставки за кредитами комерційних банків у сумі 150 млн. грн. У 2002р. на вказані цілі також виділили 150 млн. грн. Завдяки такій державній підтримці кредитного забезпечення сільського господарства значно зріз потік кредитних ресурсів від комерційних банків до сільськогосподарських товаровиробників, що позитивно впливало на результати їх господарської діяльності. Згаданим Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо вирішення соціальних проблем на селі та подальшого розвитку аграрного сектора економіки «(лютий 2002р.) викладений механізм здешевлення банківських кредитів тепер буди використовуватися за умови, якщо процентна ставка комерційних банків при кредитуванні сільськогосподарських товаровиробників не перевищує двох облікових ставок Національного банку. Даним указом також передбачається поширення цього механізму і на довгострокові кредити з терміном більше 3 років для закупівлі сільськогосподарської техніки.

Велику роль для регулювання розвитку сільськогосподарського виробництва і підтримки його доходів у найближчій перспективі відіграло прийняття Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001;2004рр.» (від 18.01.2001р.). Ним визначені шляхи забезпечення пріоритетного розвитку сільського господарства на цей період і головне — законодавчо закріплюється уже введені і ними розглянуті економічні важелі державного регулювання та підтримки доходів сільськогосподарського виробництва. Зокрема, зазначається, що цінова політика та підтримка доходів сільськогосподарських товаровиробників спрямовується на забезпечення відтворення виробництва сільськогосподарської продукції на основі впровадження заставних цін, регулювання доходів через систему державних дотацій та субсидій. На період дії даного Закону не вносилися зміни в законодавство, що не спричинило збільшення додаткового навантаження на сільськогосподарських товаровиробників, які до 01.01.2004р. продовжували сплачувати фіксований сільськогосподарський податок. До цього ж терміну в розпорядженні сільськогосподарських товаровиробників залишався податок на додану вартість і виплачувалися дотації за реалізовані ними молоко і живу масу тварин, залишався також чинним Закон України «Про збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства».

Закон закріплює введений у 2000р. режим спеціального кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Передбачено, зокрема, за рахунок Державного бюджету України компенсацію ставки за кредитами в розмірі не менше 50% облікової ставки, встановленої Національним банком України. На якісно нову основу ставляться відносини у сфері страхування ризиків. Так, введено обов’язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, а врожаю зернових культур і цукрового буряку — аграрними підприємствами всіх форм власності, причому за рахунок Державного бюджету має компенсуватися не менше 50% величини страхових ставок по обов’язковому страхуванню врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень.

Принципово є та обставина, що за Законом передбачені чіткі орієнтири використання коштів Державного бюджету України на розвиток сільського господарства України. Встановлено, зокрема, що частка видатків згаданого бюджету на фінансування розвитку сільського господарства має бути не меншою 5% його видаткової частини. Реалізація цієї норми Закону дасть змогу поліпшити фінансування традиційних напрямів державної підтримки галузі, насамперед насінництва, племінної справи, охорони земель тощо, фіксованої частки процентної ставки, що сплачує фермер, а решта погашається державою.

У зарубіжній економіці широко застосовується податкова форма фінансової підтримки. Невеликі фермерські господарства з низькими доходами сплачують і більш низькі податки. Водночас є податкові пільги і для великих ферм порівняно із підприємствами інших галузей, рівень оподаткування для них установлюється не вище певної ставки, як правило 20% оподаткованого прибутку. Пільгове оподаткування може встановлюватися фермам, які беруть участь у виконанні певних державних програма умови, що вони дотримуються встановлених вимог при їх виконанні. При порушенні цих вимог ферма не тільки позбавляється податкових пільг, а й виплачує штраф. У ряді країн застосовується пільгове оподаткування при реінвестиціях (вкладення власних коштів у розвиток свого підприємства) — на прибуток, що спрямовується на розширене відтворення, поширюється пільгова податкова ставка. Крім того, якщо реінвестиції спрямовуються на виконання передбаченої державою певної програми, фермам компенсується відповідна частка фактичних витрат за умови, що вони дотримуються обов’язкових вимог, обумовлених даною програмою.

У деяких країнах ЄС практикуються прямі дотації з державного бюджету фермам, розміщеним у несприятливих природних умовах господарювання. Одержані виплати повинні спрямовуватися на модернізацію виробництва. Значні субсидії держави виділяються на боротьбу з водною і вітровою ерозією. В США, наприклад, питома вага витрат держави на цей захід становить 86%. Крім того тут держава бере на себе витрати на боротьбу з карантинними сільськогосподарськими шкідниками.

Для підтримки високого рівня обсягу і ефективності виробництва за рахунок державного бюджету здійснюється фінансування фундаментальних і прикладних досліджень в аграрній сфері. Швидкому поширенню досягнень НТП допомагає система консультаційних пунктів, які частково фінансуються за рахунок державного бюджету. Для визначення рівня державної підтримки фермерських господарств розраховується спеціальний показник відношенням усіх цінових і поза цінових дотацій на виробництво і реалізацію продукції до її фермерської ціни. В багатьох країнах цей показник досягає, як правило, 20−40%, а в окремих — навіть до 70%. Як бачимо, масштаби державної підтримки доходів сільського господарства досить істотні. Стає зрозумілим, що ця галузь в Україні може бути ефективною і конкурентноспроможною на світовому ринку лише за умови, коли вона з галузі-донора, що підживлює інші галузі народного господарства, перетвориться на галузь, що спирається на належну державну підтримку. Стає також очевидним, що державна підтримка сільськогосподарського виробництва повинна мати гнучку структуру, змінюватися від стану галузі.

Також зазначимо, що в окремих розвинутих країнах, наприклад, у США, розроблені програми по зменшенню державної підтримки доходів фермерських господарств з тим, щоб подальшому не допускати перевиробництва сільськогосподарської продукції. Враховуючи високий рівень розвитку сільського господарства в цих країнах, міцну економіку фермерських господарств та їх потужний матеріально-технічний потенціал такі експерименти із зменшенням підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників мають право на існування. Проте для України така зміна аграрної політики є не лише неприйнятною, а була б шкідливою з огляду на слабку економіку аграрних підприємств, виснажений їх основний капітал і низький рівень виробництва сільськогосподарської продукції.

7 СУЧАСНИЙ СТАН АГРАРНО ПРОМИСЛОВОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ.

11 травня 2004 року у Верховній Раді України відбувся День Уряду «Про дотримання вимог законодавства щодо підтримки агропромислового виробництва та пріоритетності соціального розвитку села в Україні у 2004 році та формування ефективних механізмів їх розвитку на перспективу ». Метою парламентських слухань було обговорення ключових проблем створення правових передумов для розвитку ринкових відносин в аграрному секторі економіки та вирішення соціальних проблем села.

Згідно офіційної інформації, протягом останніх двох років завдяки консолідації зусиль уряду та Верховної Ради намітились позитивні зрушення щодо розширення державної підтримки агропромислового виробництва, удосконалення її механізмів, краще здійснюється кореспондування напрямів бюджетного фінансування. Серед здобутків уряду в цьому плані, зокрема, можна згадати те, що завдяки прийнятому урядом комплексу заходів вдалося стабілізувати ситуацію на зерновому ринку, закласти базу для вирощування врожаю, збільшити державні продовольчі резерви. Ємність внутрішнього продовольчого ринку за минулий рік оцінюється в обсягах 104,5 млрд. грн. Аграрний сектор формує валової доданої вартості в межах 45 млрд. грн., при цьому 63,5 відсотка споживчого кошика населення в минулому році використано на продукти харчування. Експорт продукції сільського господарства досяг 3 млрд. дол. США. При цьому слід зазначити, що у 2002;2003 роках аграрний сектор забезпечив 15−16 відсотків валової доданої вартості економіки України. Також намітились позитивні зрушення щодо обсягів виробництва в агропромисловому секторі взагалі. Порівняно з минулим роком.

Держкомстат приводить у процентному відношенні такі данні.

Таблиця № 7.1.

Темпи зростання обсягів продукції сільського господарства.

(відсотків) За даними Державного Комітету статистики України.

2004 р. до 2003 р.

Довідково :

2003 р. До 2002 р.

1 2 3.

Україна 119,1 89,0.

Авт. Респ. Крим 112,7 96,9.

Вінницька 115,3 87,4.

Волинська 110,2 99,1.

Дніпропетровська 121,6 86,4.

Донецька 133,5 76,5.

Запорізька 133,6 74,9.

Івано-Франківська 102,1 97,7.

Київська 106,8 96,2.

Кіровоградська 121,9 82,6.

Луганська 112,2 95,2.

Львівська 101,3 97,0.

Миколаївська 154,1 72,8.

Одеська 146,8 82,8.

Полтавська 128,6 85,1.

Рівненська 111,3 93,3.

Сумська 110,0 94,3.

1 2 3.

Тернопільська 107,5 93,5.

Харківська 115,2 83,2.

Херсонська 146,1 77,9.

Хмельницька 123,3 87,7.

Черкаська 121,4 94,0.

Обсяг продукції сільського господарства за 2004р. в усіх категоріях господарств у фактичних цінах становив, за розрахунками, 83,5 млрд. грн. Проти 2003р. сільськогосподарське виробництво зросло на 19,1%, у т.ч. в сільськогосподарських підприємствах усіх форм власності - на 39,2%, у господарствах населення — на 8,7%.

Рисунок № 7.1 Зміна обсягів сільськогосподарського виробництва.

(наростаючим підсумком у % до попереднього року) У 2004р. загальний обсяг валової продукції рослинництва зріс порівняно з 2003р. на 33,1%, у т.ч. в сільськогосподарських підприємствах на 57,1%, у господарствах населення — на 18,1%. Суттєве зростання рівня виробництва у рослинництві обумовлено, перш за все, високим урожаєм зернових культур.

За попередніми даними у 2004р. одержано 41,7 млн. т зерна (у вазі після доробки), що вдвічі більше, ніж у 2003р. Це зумовлено як розширенням зібраної площі на 3,7 млн. га (на 32,9%), так і зростанням урожайності на 10,1 ц з гектара (на 55,5%). Досягнутий рівень урожайності зернових культур (28,3 ц з га) є найвищим за останні 11 років.

Сільськогосподарськими підприємствами вироблено 31,6 млн. т зерна (76% загального валового збору), господарствами населення — 10,1 млн. т (24%).

Збільшення виробництва зерна у 2004р. досягнуто в усіх регіонах країни. Значну частину врожаю (25,9 млн. т, або 62% загального виробництва) зібрано товаровиробниками 10 областей, зокрема Одеської (3,6 млн. т), Дніпропетровської (3,1 млн. т), Полтавської (3,0 млн. т), Миколаївської та Кіровоградської (по 2,7 млн. т), Київської та Черкаської (по 2,3 млн. т), Харківської і Вінницької (по 2,1 млн. т) та Донецької (2,0 млн. т) областей.

Порівняно з 2003р. виробництво цукрових буряків (фабричних) збільшилося на 23,2% і становило 16,5 млн. т, що досягнуто, перш за все, за рахунок підвищення урожайності на 35 ц. Майже на третину менше, ніж у 2003р., одержано насіння соняшнику (3,1 млн. т), що зумовлено малосприятливими погодними умовами для його розвитку (урожайність знизилася на 2,3 ц, або на 20,5%) та скороченням зібраної площі на 387,4 тис. га (на 10,2%).

Минулий рік був сприятливим для вирощування картоплі та овочевих культур. За рахунок підвищення їх урожайності, відповідно, на 17,1 ц та 8,8 ц, валовий збір картоплі (20,8 млн. т) перевищив рівень 2003р. на 12,5%, овочів (6,9 млн. т) — на 6,1%. Виробництво основних сільськогосподарських культур усіма категоріями господарств у 2004 році характеризується такими даними.

Таблиця № 7.2.

Виробництво основних сільськогосподарських культур усіма категоріями господарств у 2004 році.

2003р. 2004р. 2004р.

у % до.

2003р. 2003р. 2004р. 2004р.

до 2003р.

(+,-).

Зернові культури — всього 20 233,9 41 718,4 у 2,1 р. б. 18,2 28,3 10,1.

у тому числі

пшениця озима та яра 3599,3 17 517,7 у 4,9 р. б. 14,7 31,6 16,9.

жито озиме та яре 624,0 1592,3 у 2,6 р. б. 15,8 22,3 6,5.

овес 940,7 1006,1 106,9 17,3 19,7 2,4.

кукурудза на зерно 6875,1 8793,1 127,9 34,6 38,3 3,7.

просо 340,9 457,4 134,2 13,2 12,1 -1,1.

гречка 310,9 293,4 94,3 9,6 7,5 -2,1.

рис 84,0 80,4 95,7 37,5 37,6 0,1.

Льон-довгунець (волокно) 10,9 16,2 148,4 4,1 5,0 0,9.

Цукрові буряки (фабричні) 13 391,9 16 502,2 123,2 201,2 236,1 34,9.

Соняшник на зерно 4254,4 3051,9 71,7 11,2 8,9 -2,3.

Картопля 18 453,0 20 754,3 112,5 116,3 133,4 17,1.

Овочі 6538,2 6934,6 106,1 139,3 148,1 8,8.

Плоди та ягоди 1696,7 1631,1 96,1 56,01 58,41 2,4.

Виноград 504,9 373,1 73,9 59,01 45,21 -13,8.

1 У розрахунку на площу насаджень у плодоносному віці.

Під урожай 2005р. озимі на зерно і зелений корм в усіх категоріях господарств посіяні на площі 7,6 млн. га, що на 8,0% більше, ніж під урожай 2004р., у т.ч. сільськогосподарськими підприємствами — 6,3 млн. га (на 6,5%), господарствами населення — 1,3 млн. га (на 15,8% більше). Площа посівів озимих на зерно збільшилась на 8,9% і склала 7,5 млн. га, у т.ч. пшениці озимої посіяно 6,3 млн. га, що на 14,5% більше.

Тваринництво. У 2004р. виробництво валової продукції тваринництва залишилося практично на рівні попереднього року (99,9%), у т.ч. в сільськогосподарських підприємствах відбулося його зростання на 5,3%, у господарствах населення — скорочення на 2,2%. Виробництво основних видів тваринницької продукції за 2004р. характеризується такими даними.

Таблиця № 7.3.

Виробництво основних видів тваринницької продукції за 2004рік.

Всі категорії.

господарств Сільсько;

господарські.

підприємства Господарства населення Частка господарств населення у загальному виробництві, %.

2004р. 2004ру % до 2003р.

2004р. 2004р.

у % до 2003р.

2004р. 2004р.

у % до 2003р.

2003р.

2004р.

Реалізація худоби та птиці на забій (у живій вазі), тис. т 2387,4 90,8 750,2 93,7 1637,2 89,5 69,5 68,6.

Молоко, тис. т 13 740,8 100,6 2532,0 94,5 11 208,8 102,1 80,4 81,6.

Яйця, млн. .шт. 11 944,0 104,1 5517,5 109,5 6426,5 99,8 56,1 53,8.

Вовна, т 3176 94,7 767 84,4 2409 98,6 72,9 75,9.

У 2002;2003 роках також намітилась позитивна тенденція щодо збільшення обсягів державної підтримки села. В минулому році вперше було забезпечено 100-відсоткове фінансування заходів, передбачених бюджетом.

В держбюджеті 2004 року загальні обсяги видатків на аграрний сектор зросли порівняно з 2001 роком у 2,1 рази, у тому числі для фінансування цільових сільськогосподарських програм — у 2,5 рази.

Серед важливих напрямів державної підтримки сільського господарства слід відзначили, зокрема, запровадження пільгового кредитування та оподаткування галузі. Позитивну роль для активізації кредитування підприємств АПК зіграло запровадження на 2004 рік часткового здешевлення кредитних ставок за довготерміновими кредитами за рахунок коштів державного бюджету. За І квартал 2004 року комерційними банками було надано більше 100 млн. грн. довготермінових кредитів, більшість з яких спрямовується на закупівлю сільськогосподарської техніки. За рахунок запровадження фіксованого сільськогосподарського податку та спеціального режиму справляння ПДВ така опосередкована державно підтримка становить в межах 3,4 млрд. грн. За обсягами вона у 1,7 разів більша ніж загальні видатки державного бюджету на 2004рік для фінансування потреб АПК.

З метою підтримки конкурентоспроможності вітчизняного виробника у 2004 році було здійснено концентрацію видатків державного бюджету на найбільш важливих напрямах агропромислового виробництва: підтримка виробництва зерна, розвитку тваринництва, забезпеченні виробників сільськогосподарською технікою, мінеральними добривами, розвитку садівництва, виноградарства тощо. Загалом, за рахунок бюджетних коштів у 2004 році фінансується 17 держаних та 23 галузевих цільових програм на суму 1262,8 млн. грн. Через дефіцит фінансових ресурсів в більшості випадків з державного бюджету виділяється на виконання визначених законодавством програм лише 20−30 відсотків до потреби. У цілому у 2004 році вимоги законодавства України щодо підтримки АПК виконуються не повністю.

Здобутком аграрної політики уряду також стало збільшення міжнародної фінансової і технічної допомоги, яка надається в рамках міжнародних угод. Уряд вживає заходів щодо її дієвості. Завдяки підтримці Агентства з міжнародного розвитку США буде видано 1,8 млн. державних актів на землю. На прискорення земельної реформи передбачено кредит Світового Банку розміром майже 200 млн. дол. США. Проте ратифікацію цього Угоди на цей проект парламент відхилив. З наступного року буде розгорнута програма Світового Банку щодо фінансування села обсягом 250 млн. дол. США. Значну технічну допомогу Україна отримує також від урядів Канади, Великобританії, Німеччини, Данії, Голландії.

Водночас в аграрній сфері мали місце і суттєві проблеми. У 2002 році суттєво уповільнились темпи росту виробництва продукції сільського господарства, а в 2003 році падіння її становило 10,2 відсотки. Біля половини аграрних підприємств залишаються збитковими. Зазначені негативні тенденції пояснюються недостатнім рівнем притоку інвестицій, низьким рівнем платоспроможного попиту населення, негативними проявами природних монополій, недосконалістю фінансово-кредитної системи та механізмів захисту внутрішнього ринку. Середньомісячна оплата праці сільськогосподарських виробників відстає від середнього рівня по Україні більш ніж в 2 рази, а в порівнянні з промисловістю майже в 3 рази. На 11 травня 2004 року заборгованість заробітної плати в агарному секторі становить 251,6 млн. грн. і порівняно з початком року збільшилась по діючих підприємствах на 14 млн. грн. (на 5,9 відсотка). Також загострюються проблеми мізерних розмірів селянських пенсій.

Не подолано багатократне відставання сільської місцевості в наявності основних життєзабезпечующих чинників: медичного, побутового, торговельного, транспортного обслуговування, освіти, культури тощо. Рівень безробіття на селі є найвищим серед сфер зайнятості.

ВИСНОВКИ.

Підприємництво в Україні вже має свою історію, певний досвід. Його слід розглядати як самостійну, ініціативну, систематичну діяльність на власний ризик з метою отримання прибутку. Перехід України до ринкових відносин вимагає в аграрно промисловому комплексі розробки нових підходів до стратегії аграрної політики, спрямованої на формування продовольчої безпеки країни, пріоритетність розвитку сільського господарства, докорінну перебудову економічних, соціальних та правових відносин в аграрній сфері, свободу підприємництва та конкуренції.

Одним з основних резервів росту ефективності сільськогосподарського виробництва є раціональне використання головного засобу виробництваземлі. Тому капітальні вкладення в сільське господарство в першу чергу повинні бути використані на заходи щодо збереження земель, підвищення їх родючості, що обумовить зростання продуктивності землеробства і, зокрема, створення стійкої кормової бази тваринництва.

Перехід аграрного сектора до ринкових відносин породив принципово нові форми господарювання. Не так давно пріоритет надавався державній власності, другорядна роль відводилась кооперативній, приватна власність заперечувалась повністю. Однією з вирішальних передумов переходу до ринку є приватизація власності, що має вплинути на розвиток виробництва.

Ряд законодавчих і нормативних актів, що прийняті останнім часом, сприяють розвитку на селі нових форм господарювання, і кожна з них у процесі конкурентної боротьби може довести свої переваги.

Земельні відносини в Україні регулюються чинними законодавчими актами, згідно з якими запроваджені три рівноправні форми власності. Державна, колективна і приватна.

Саме на приватній формі власності і ґрунтується діяльність селянських /фермерських/ господарств як самостійної юридичної одиниці. Розвиток селянських /фермерських/ господарств повинен стимулюватись вільною конкуренцією на ринку з державними і кооперативними підприємствами, бо його основними завданнями, як відомо, є: виробництво, переробка і збут сільськогосподарської продукції; розвиток підсобної діяльності для раціонального використання природних і трудових ресурсів, земельних угідь, поліпшення їх родючості; участь працею або коштами в соціальному розвитку села, де розташоване фермерське господарство.

Незважаючи на окремі песимістичні виступи, що фермер всіх не нагодує, розвиток селянських /фермерських/ господарств на рівні з великими підприємствами в Україні необхідний, бо на землі має бути господар і вироблена продукція повинна відповідати більш якісним показникам, а для цього потрібно надавати всіляку підтримку фермерам.

Формування ринкових відносин в Україні зосереджується на різноманітності форм власності та конкретних формах її прояву.

Розвиток підприємницької діяльності у великих господарських структурах можна забезпечити шляхом поглиблення внутрішньогосподарських товарно-грошових відносин. В рамках таких структур суб «єктами підприємницької діяльності можуть бути повністю сільськогосподарські кооперативи, колективні підприємства, фермерські, сімейні господарства, господарські товариства, агрофірми і інші організаційні форми, що будують свою діяльність на приватній і колективно-пайовій формі власності.

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ.

1. Герасимчук А. А., Куценко О. М., Писаренко В. М., Рабштина В. М. Соціально-економічні проблеми аграрної сфери виробництва: Конспекти лекцій. — К.:НМК ВО, 1993 р.- № 10. — c. 79.

2. Кочерга С. В. Зміна власності - крок до ринкових перетворень.//Актуальні проблеми природничих і гуманітарних наук /Збірник наукових праць молодих вчених // - Полтава: Полтава, 1997. — c. 213−216.

3. Крисанов Д. Пріоритети аграрної сфери та їх реалізація в умовах економічної кризи. //Економіка України. — 1997. — № 11.

4. Лупенко Ю. Формування акціонерних структур в АПК. //Економіка України. — 1993. № 11.

5. Малик М. Основні напрями реформування відносин власності в колгоспах України. //Економіка України. — 1993. — № 12.

6. Мочерний С. В., Єрохін С.А., Каніщенко Л.О., та ін. За редакцією С. В. Мочерного. Основи економічної теорії. — К.: Академія, 1997. — c. 261 — 272.

7. Оніщенко Д., Юрчишин В. Про форми власності в аграрній сфері України. //Економіка України. — 1993. — № 3.

8. Оніщенко О., Юрчишин В. Про підприємницькі форми господарювання в аграрній сфері. //Економіка України — 1997. — № 4.

9. Рубан Ю. Методологічні та методичні питання створення концепції.

розвитку сільського господарства. //Економіка України. — 1994. -№ 1.

10. Статистичний щорічник України за 1995 рік. — К.:Техніка, 1996 р. c. 213−216.

11. Статистичний щорічник України за 2003 рік — К.: Техніка, 2004 р.

12. Веб — сайт: internet.

PAGE.

PAGE 10.