«Неотурбулентність» у сучасному світі: вплив регіональних чинників

Процес регіоналізації сучасного світу, який відбувається на наших очах, супроводиться помітним переформатуванням його традиційної структури. Сутністю нових явищ у процесах регіоналізації виступає боротьба за контроль над природними, економічними, стратегічними ресурсами. Те, що у цій боротьбі останнім часом домінують елементи непередбачуваності і навіть вседозволеності, змушує всерйоз замислитися над тим, наскільки за сучасних умов може бути прогнозованим майбутнє планети Земля. Адже сьогодні вже очевидно, що ані кордони національних держав, ані теорії космополітизму й «постсуверенізації» як симулякри новітніх безпекових гарантій, не стримують апетити агресорів і не гарантують базування політики на засадах раціональності. Поняттям «неотурбулентність», здається, надійно схоплена головна особливість сучасного світу — розхитування аж до цілковитого зникнення фундаментальних механізмів, які упродовж останніх семи десятиріч утримували світ від сповзання у прірву третьої світової війни. Сьогодні навряд чи хтось наважиться твердити, що відносна стабільність сучасного світу збережеться бодай на найближчі місяці й роки.

Очевидне одне: світ дедалі більше занурюється у хаос непередбачуваності. Навіть провідні політичні гравці на світовій арені виявляють неспроможність справитися з грізними викликами ХХІ ст. — системною соціальною кризою, тероризмом, неконтрольованою міграцією. Системні регулятори працюють на грані своїх можливостей, нереалізовані сподівання діють на суспільство як подразники, провокуючи неадекватні реакції.

Фіксуючи очевидне зниження керованості політичними процесами, фахівці навіть увели в обіг термін «interregnum» («міжвладдя»). Те, що масштаби проблем, перед якими опинилося людство, виявилися неадекватними механізмам їх розв’язання, у баченні З. Баумана вкладається у формулу «плинної модерності/новочасності», головними ознаками якої є непевність і невідомість — як єдино стійкі константи, породжені смертю нормативного регулювання. Невідповідність між завданнями й інструментами їх розв’язання він вбачає у тому, що «з одного боку, влада все більш стає вільною від політичного контролю, а з другого політика усе більше страждає від дефіциту влади. Влада стає глобальною й позатериторіальною і вступає у конфлікт з політикою, яка лишається такою ж територіальною й локальною, як і раніше». Формується «ламкість, скороминущість, вразливість і постійна змінюваність».

«Некерований світ» — так назвав свою статтю у журналі «Foreign Affairs» (2014, № 1) директор програми глобального управління в Раді з міжнародних відносин С.Патрик. Структури, що дісталися нам від минулого, доводить він, неефективні. Регіональні організації дуже неоднорідні, у них різні устремління, мандати, можливості, до того ж місцеві гегемони намагаються використовувати регіоналізм у своїх корисливих інтересах. Тому навряд чи нинішнім поколінням людей вдасться побачити оновлення нинішніх організацій чи виникнення яскравої нової міжнародної архітектури. «Радше ми станемо свідками дальшого поширення малопривабливої, але адаптивної системи багатосторонніх відносин, яка пропонуватиме часткове й проміжне розв’язання завдань міжнародного співробітництва шляхом хаотичної суміші неформальних домовленостей і поетапного, „дробного“ розв’язання проблем».

Вступ України у зону турбулентності — з неминучими «невблаганними змінами» письменник і дипломат Ю. Щербак зафіксував ще у 2009 р. Внутрішньополітичні чвари та боротьба у вищих ешелонах влади породили небезпечну державну сліпоту, зауважував він. Уже тоді талановитий аналітик поставив під знак запитання забезпечення мирного існування країни у просторі, де відбувається жорстоке зіткнення протиборчих стихій. «Як довго, — риторично запитував він, — утримає свій лет літак „Україна“ з мінімальними запасами пального в баках, з командою, яка осатаніло б'ється в кабіні пілотів за право вчепитися в штурвал, і зі зневіреними, переляканими пасажирами на борту?». Поданий авторитетним інтелектуалом голосний сигнал тривоги з акцентом на метастазах агресивної аморальності українською владою не був почутий. П’яти років вистачило для того, щоб країна занурилася у вир тривалої «гібридної війни».

На стані суспільної свідомості у світі ці роки позначилися відчутним наростанням відчуття тривоги. Потенціал насильства на планеті істотно зріс; культурі дедалі частіше доводиться відступати перед новітнім варварством. Боротьба за території вступила у нову фазу, непідконтрольну ані юридичним, ані моральним законам. У світі панує право сильного, і його лише злегка «облагороджують» популярні модуси «м'якої сили». Транскордонність, яка ще зовсім недавно розглядалася майже виключно в руслі продуктивних контактів, виявила тенденцію до перетворення на джерело очевидних загроз: не в останню чергу тому, що роздуванню вогнищ внутрішніх збройних конфліктів сприяє силова підтримка ззовні сепаратизму, екстремізму, тероризму.

За таких умов з’явилася очевидна потреба у представленні системи світоустрою як єдиного динамічного об'єкта, а також членування світового простору на більш-менш однорідні за своїм внутрішнім змістом макро-, мезой мікроспільноти. Оскільки ризики, що дедалі загострюються (забруднення атмосфери, тероризм, наркоторгівля тощо), явно виходять поза межі компетенцій національних держав, на весь зріст постають проблеми глобального управління, з одного боку, і розумної децентралізації, з іншого.

Фахівці-географи констатують початок стимульованого глобалізацією об'єктивного процесу регіоналізації світу, який супроводиться «переформатуванням» його традиційної структури на основі відносно самостійних геоекономічних, геополітичних і соціокультурних комплексів. Роль регіонів, що у сучасному світі неухильно зростає, розглядається як один з найважливіших чинників інверсії зовнішніх і внутрішніх факторів розвитку суспільних систем. Питання полягає у тому, чи зможе та регіоналістика, яка сформувалася у відносно мирних умовах другої половини ХХ ст., дати адекватні відповіді на нові виклики, насамперед пов’язані з ескалацією насильства і девальвацією моральності? Очевидно, що зміна акцентів і напрямів дослідницьких пошуків стає нагальною потребою. І не випадково сучасна регіоналістика набуває статусу системно-динамічного інтердисциплінарного знання, сфера якого охоплює не лише ієрархію центрів і периферій всередині окремої країни, але й простір «зверх» державних кордонів, який піддається регулюванню. Корекції у зв’язку з цим зазнають не лише основні принципи регіоналізму, але й сама його сутність як теоретичної рефлексії й ціннісно-смислового відображення сучасних інтеграційних процесів.

Подобається це нам чи ні, але децентралізація стає рушієм змін у світі, і від того, як скористаються її перевагами й мінімізують вади регіональні еліти, залежить, виявиться вона благом чи стане чинником соціальної деструкції. Саме на цьому напрямку потенціал регіоналізму органічно поєднується з особистісним вибором людей, причетних до прийняття рішень. Надзвичайно важливо, щоб наука не стояла осторонь цього процесу.

У сучасній глобалістиці співіснують дві шкали оцінок, які умовно кваліфікують як суто глобальну й регіонально-культурну. Перша претендує на своєрідний «нейтрально-загальнолюдський» статус, створюючи різні «центризми» («євроцентризм», «панмонголізм», «панславізм» тощо). Друга зосереджується на процесах десуверенізації й «постсуверенізації», простежуючи долі держав, що утворилися після розпаду імперій і формування нових інтегративних одиниць. У дещо спрощеному вигляді вони можуть вкладатися у формулу конкуренції «параімперськості» й «параізоляціонізму» або, простіше кажучи, «притягання — відштовхування». За такого підходу класичний принцип кордону може випадати із системи бінарних опозицій. Нові підходи до вибору базових цінностей диктують необхідність нової «кордонної філософії».

Сучасні європейські реалії, які подеколи порівнюються з «новою ерою географічних відкриттів», зумовили появу у глосарії суспільних наук понять «неокосмополітизм», «космополітизація». У світі, який перетворився на загрозу для самого себе, особливої ваги набувають критерії співвідношення між категоріями й пізнавальними можливостями науки, з одного боку, і проблемами космополітичної етики й політики, з другого. «Складні сучасності» («entangled modernities») замінюють собою дуалізм сучасного й традиційного, привчають до заміщення логіки «або — або» логікою за принципом «і — і». Як фокус для теоретичного й емпіричного аналізу вчені з Мюнхенського дослідницького центру з рефлексивної модернізації (У.Бек, Н. Шнайдер) пропонують нові дослідницькі одиниці — «транснаціональні режими політики», «транснаціональний простір культури пам’яті» тощо. Дебатуються нові підходи до концептуалізації й тематизації патернів «транснаціонального», «глобально-локального», «глобально-національного» шляхом фокусування уваги окремо на кожному з рівнів і використання різних «лінз» для аналізу взаємопереходів через кордони.

Складні теоретичні побудови вчених мюнхенської школи у принципі нескладно звести до доволі простої констатації: в епістемологічному, методологічному плані ми вже не можемо говорити про суспільства чи політичні простори так, як говорили раніше. Потрібно бути реалістами — з глобальними викликами неможливо справитися в рамках окремих держав. Тому для У. Бека та його колег категорично неприйнятна аксіоматика «методологічного націоналізму» — звичка вважати рамки національно-територіального, «тісного переплетення кордонів та історії» визначальними для наукового аналізу соціальних, економічних, політичних і культурних процесів. Лише космополітичний підхід, на їхню думку, долає дуалізм між універсалізмом та партикуляризмом, інтернаціоналізмом і націоналізмом, глобалізацією й локалізацією. А для тих, кого ще лякають пов’язані з терміном «космополітизм» негативні конотації, У. Бек не втомлюється роз’яснювати: поняття «космополітизм» у його баченні включає у себе не лише універсалізм, але й націоналізм і транснаціоналізм; він цілком сумісний з визначенням множинності ідентичностей і культур. Це просто погляд на себе очима інших.

Критику методологічного націоналізму, наголошує У. Бек, не варто плутати з тезою про кінець національних держав. Останні будуть процвітати або трансформуються у транснаціональні. Ідеться про інше: соціальні науки не повинні використовувати територіально обмежені кордони національних держав як точку відліку в соціальному аналізі. Адекватну відповідь на виклики глобалізації вони можуть дати лише в рамках космополітичного повороту, на основі визнання космополітичної перспективи.

Наскільки такі підходи актуальні для аналізу сучасної ситуації в Україні, розмірковує французький письменник і філософ О.Монжен. Звичне гегелівське протиставлення загального й окремого, міркує він, сьогодні поступилося місцем протиставленню глобального й локального. «Але глобальне завжди є антецедентом, ми завжди є зацикленими у глобальне й економічні потоки, потоки інформації, потоки комунікації тощо». Із цього погляду філософа особливо турбує втрата оптимального співвідношення між простором і часом. Світ дуже ущільнився, ми перевантажені інформацією. Попри великий запит на філософію наявна криза репрезентації, остання часто є негативною, зокрема і в Україні. Що більше ми глобалізуємося, то більш фрагментованим стає світ. Тому недостатньо сказати: «Ми мусимо краще знати Україну». Треба відходити від популістських реакцій, «віднайти певне співвіднесення з історією, з простором і часом».

Не випадково формула «турбулентні часи» (девіз конференції Європейської соціологічної асоціації, яка відбулася у вересні 2011 р.) набуває поширення як символ-код якісних змін у світоустрої, які віщують настання ери загальної нестабільності. «Ефект доміно», продемонстрований у Північній Африці на початку 2011 р., дав підставу для висновку про набуття ним метаболічного характеру — нестабільність не лише поширюється територіально, але й породжує ланцюг переходу одних критичних станів в інші. На переконання російського соціолога В. Яницького, «світ-система перебуває у стадії загального ризику […] Епоха „відносного спокою“ закінчилася […] Світ у цілому дедалі більше охоплюється викидами вандалізму, варварства й масового невдоволення […] „Турбулентність“ примножує бюрократію, бо кількість установ та їхнього персоналу, що обслуговують її різні форми, нестримно зростає».

У баченні угорського історика Е. Петраш та німецького фахівця з історії Центральної і Східної Європи Н. Штанненберґа глобалізація створила небачений прогрес у сфері комунікації й інформатизації; результатом технологічного прогресу стало мережеве співтовариство. Однак паралельно «спостерігається зростаюча тенденція убік заново інтерпретованого й часто фундаментального неонаціоналізму, що прийшов до тями». Зокрема вони звертають увагу на інтерпретації Р. Брубейкера, який розрізняє в націоналізмі три різні форми. «Ці три форми — націоналізм держав, що націоналізуються, національних меншин і зовнішніх національних споріднених держав (homeland) або „материнських держав“ — ведуть у глобалізованому контексті трипартійну інтерактивну гру».

Україна у контексті глобалізації має доволі непривабливий вигляд, по суті залишаючись її об'єктом, а не суб'єктом. Дуже швидко справдилися прогнози географів щодо того, що основні трансформації в нашій країні в найближчому майбутньому відбуватимуться під впливом геоекономічних стратегій розвинених держав і транснаціональних корпорацій. Перейти у розряд «глобалізованих» Україні заважають розшарування суспільства, високий ступінь «тінізації» економіки й корупції тощо.

Коли розмова про регіоналізм уводиться в таке русло, це має сприйматися як сигнал для початку нового етапу у його осмисленні й репрезентації. Попередня зміна акцентів відбулася зовсім недавно, на рубежі тисячоліть, і супроводилася висуванням на перший план переваг, створюваних у руслі регіональних контактів. Ішлося про набуття регіоналізмом нових функцій, пов’язаних із його виходом поза межі національних держав, у простір «зверх кордонів» і структурування світу на такій основі. У такому контексті в поняття «регіоналізм» здебільшого вкладалися явища, пов’язані з розмиванням державних кордонів. А врівноважити осмислення складної динаміки процесів глобалізації та фрагментації мали гібридні поняття «глокалізація» (Р.Робертсон) та «фрагмеграція» (Дж.Розенау). У практичній політиці чималі надії покладалися на принципи «ліберальної демократії» з відкритими ринками, реально діючими принципами узгоджень і кооперації.

Те, що в Україні проблеми етнічності, європейськості та групових меж «вибухнули» на Донбасі у нових і несподіваних контекстах, послужило стимулом для польського соціолога Д. Вояковського доповнити друге українське видання своєї книги 2007 р. «Своє і чуже в Польщі, що змінюється» спеціальним розділом про «український виклик». Саме на рівні загальносуспільних дискурсів, і передусім наукового дискурсу, доводить він, знаходиться тепер фронт боротьби за визнання української етнічності. Багато залежить від того, чи майбутні уявлення українців про себе набуватимуть форм, притаманних західноєвропейським концепціям народу, чи значна частина українських громадян виявить прихильність до євразійських трактувань нації. Поки що «академічну дилему» він бачить у тому, що «важко розпізнати, в якому моменті, апелюючи до українськості, ми апелюємо до культурного народу, політичного народу чи й до громадянського суспільства». Теорії «чужого/свого», уведені у контекст етнічно-культурного пограниччя, уявляються Д. Вояковському саме тим специфічним індикатором, який дає змогу вибудовування нових рівнів інтерпретації ідентичності. Українсько-російський конфлікт, на його переконання, ймовірно, зміцнює саме європейську кристалізацію інтерпретування українськості. Однак очевидно, що для підтвердження цього висновку будуть потрібні поглиблені соціологічні дослідження з використанням усього наявного в арсеналі сучасної регіоналістики інструментарію.

Поки що український досвід осмислення регіональності цінний для світової спільноти переважно тим, що є повчальним. Зокрема він змусив соціогуманітаріїв згадати про багатоликість регіоналізму, в якому потужні тенденції інтеграції здатні співіснувати з відцентровими й диверсифікаційними процесами. На досвіді цілого ряду країн їм довелося переконатися і в тому, що сепаратизм легко переростає у тероризм там, де на політичні амбіції місцевих еліт накладаються геополітичні інтереси провідних гравців на світовій арені або колишніх держав-метрополій. Звідси нові акценти в осмисленні регіоналізму як багатоликого феномена, який непросто вкласти у схеми, пропоновані функціоналістськими підходами. Надто прямолінійними для пояснення різних модифікацій сучасного регіоналізму виявилися моделі «повстання периферій», «рухів Півдня» тощо. Небезспірними з точки зору наукової продуктивності стали й розмежування «старого» й «нового» регіоналізму. Інтенсивний пошук нових підходів у теоретичному регіонознавстві триває, а це означає, що історична регіоналістика виявиться найближчим часом не менш затребуваною галуззю соціогуманітарного знання, ніж наукова глобалістика. України це стосуватиметься тим більшою мірою, якщо пошуки прийнятного виходу зі створеного взаємонерозумінням глухого кута затягнуться у часі.