Публий Овідій Назон

План:

1. Творчість Овидия.

2. Перший період творчості. «Amores».

3. Другий період творчества.

3.1 «Метаморфозы».

3.2 Ссылка.

4. Третій період творчества.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛИТЕРАТУРЫ ВВЕДЕНИЕ.

У старих підручниках історії римської літератури неодмінно був розділ «Вік Августа» чи «Золотий вік римської поезії» з датами: 43 р. до зв. е. — 14 р. зв. е. Героями цього розділу були три поета: Вергілій, Горацій, Овідій. Усі вони здавна було визнано найбільшими, все представляли породженнями благодатного століття, що призвів до процвітанню словесності. Щоправда, зазначалося, що Овідій ні нагадує двох інших поетів: ті вміли бути важливими і суворими, а Овідій був витонченим і легковажним, ті померли майже у званні придворних співаків, а Овідій — опальним вигнанцем. Але цього були приватні причини: по-перше, Овідій був молодший, по-друге, він мав інший характер, по-третє (так заявляли найбільш сміливі), він, напевно, примикав до опозиції «режиму Августа».

Публій Овідій Назон народився 47 р. до зв. е. в апеннінскому місті Сульмоне. Він походив із всаднической сім'ї, незнатної, але багатою і шановної. Надії батька зробити його державним чиновником дуже рано зазнали катастрофа, оскільки молодий Овідій скоро переконався у своїй повної негодности для суддівських і адміністративних посад, що він намагався займати. (Спочатку він був «триумвиром з кримінальних справ», і потім суддеюцентумвиром.).

У молоді роки Овідій відчув у собі покликання поета. Він одержав чудове освіту у римських риторичних школах, та був зробив освітню поїздку до Сицилію, в Грецію й Малу Азію, що у його час вважалося необхідним будь-якого освіченого римлянина, особливо поета. Він був із поетичним гуртком Мессалы. Із самою ранньої юності Назон ввійшов у коло тодішніх найвизначніших поетів Риму — Тибулла, Проперция і навіть Горація, попри різницю з останніми в возрасте.

Він провів молодість у тому самому напівсвітлі развлекающейся римської молоді, що його дратував старих, і зберіг своє ім'я незаплямованим. Овідій вів у Римі легковажний спосіб життя, а володіючи блискучим талантом віршотворця, він часто вводив й у свою поезію легковажні образи і мотиви, безсумнівно, беручи антагонізм з політикою Августа, яке мріяло відродити давні й суворі римські добродетели.

Поезія була сенсом життя. Потяг до стихотворству з дитинства було в Овідія нездоланним. У автобіографічної елегії зізнається, що він вірші виникали в нього невольно:

Самі, проте, собою слова в мірні будувалися стопы,.

Те, що прозою писав, в вірш виливалося само.

(Скорботні елегії, IV, 20).

Вперше він виступив із віршами років у вісімнадцять й одразу мав гучний успіх. Це був любовні елегії, найпопулярніший Римі жанр; великий збірник елегій про любов до красуні Коринне вийшов близько 18 в .до зв. е. Далі пішла книга «Героид», «Наука любові», а близько 1 р. зв. е. — епілог до неї, «Ліки від любви».

1. Творчість Овидия.

Чим досяг Овідій такий популярності? Насамперед — прямотою і широтою, з якою висловив настрій молодого суспільства нової доби. Минуло час громадянських війн, коли скрізь панувала ворожнеча, — настав довгождане час світу, щоб скрізь могла панувати любов. Настав час перебірливого привілля, коли любов навчилася цінувати витонченість, увічливість і вкус.

Усю діяльність можна розділити на 3 періоду. Перший період творчості Овідія займає час приблизно до 2 р. зв. е. і присвячений виключно любовної элегии.

2. Перший період творчості «Amores».

«Amores» є першим прозовим твором Овідія іншим. Тут восхваляется якась Коринна, скоріш просто условно-поэтический образ. Тематика цих елегій — опис різноманітних любовних переживань, і любовних похождений.

Кожен закоханий — солдатів, є в Амура свій лагерь;

Мені, про Аттик, повір; кожен коханець — солдат.

«Amores» було написано Овідієм, коли і було двадцять з гаком років. Ще недалеко був той час, що він студіював із риторики у кращих тодішніх учителів і сам виступав в проголошенні риторичних вправ. Його вчитель Сенека Старший з похвалою відгукується про неї, зазначаючи привабливість і повільність його стилю. Бо в школі Овідій вважав за краще не жанр «доказів», а звані «suasoria», тобто «увещевательные» промови, чи вправи на етичні теми. Якось і ще на шкільної лаві виступив у одній з промов захисником прав любви.

Ми може лише манівцями підійти до переведення слова «Amores». Порусски це «любов», а й у множині, — у російському свідомості множинність погано поєднується із поняттям любові. Найстрашніше заголовок вже нам каже, що у збірнику може бути щодо кохання тривалістю у її піднесених аспектах, йдеться про «любові земної», її перипетіях, її переживниях, що їх немає глибокого, тим паче трагічного фону. У «Amores» ми знайдемо ніякої справжньої драми, хоч скільки густішав фарби їх авторка. Понад те, відтінок легкої іронії супроводжує більшість віршів сборника.

Овідій ні ліриком. У цьому докору його темпераменту. Він був здатний передавати душевні бурхливі емоції, але робив це методом лірики. Вона ніколи не вдавався безпосереднє серцевому самовираженню, у ньому ні частки сповіді радісного чи котрий страждає людини, він не втрачав об'єктивності оповідача. Такою була його душевна организация.

Якщо поета характеризує отсутсвие лиричности, чи можна дивуватися, що її місце часто займає холоднокровна її сестра — риторика? Кде немає лиричности, риторика, природно, высупает до своєї права. У «Amores», як і за іншими творах Овідія, риторики багато, — то, можливо, більше, ніж хотів би наш який відвикнув від риторичності смак. Однакориторика Овідія не холодна, вона, як піна, піднімається і вирує над справжньої поетичної струей.

Сам поет, очевидно, не відчував великого задоволення від міста своєї досить порожній, а іноді навіть непристойної любовної лірики. У елегії 3, 15 Овідій, визнаючи у себе великі заслуги право на популярність у прийдешнім, все-таки прощається зі своїми занадто легкої музою і висловлює намір можливість перейти до серйознішої поезії, навіть до трагедии.

«Героїні», чи «Послань святого», складаються з 15-ти послань міфологічних героїнь до своїх коханим і трьох послань героїв з відповідями ними героїнь. «Героїні» подібні з попереднім збіркою Овідія стосовно того, що й риторика любовного мови першому плані. Однак у очі й велика різниця віршів в обох збірниках. «Пісні любові» — твір досить беззмістовне; навпаки, «Героїні» сповнені глибокої психологічної змісту, і риторика використовується тут по перевазі з метою психологічного аналізу. Зрозуміло, певний риторичне схематизм усе ще залишається. Але воно дуже різноманітний і часто відрізняється живими людськими чертами.

Овидию належать ще три твори, пов’язані з тематикою любові: «Медикаменти для імені жінки», «Наука любові» і «Кошти від любові». Усі ці твори Овідія про різних любовних пригоди. У «Науці любові» письменник говорил:

Est deus in nobis, et sunt commercia caeli:

Sedibus aetheriis spiritus ille venit.

Бог живе душі, нам відкриті небесні стежки. А далі від ефірних висот до нам вдохновенье летит.

Saepe tacens obli semina vultus habet.

Часто в мовчання глухому насіння таїться вражды.

(перекл. Гаспарова).

Проте ретельне вивчення цих трактатів виявляє у яких такі риси, що змушують нас вважати ці трактати великими творами римської літератури. Автор часто виявляє велике знання життя. Сам щоб уникнути того, Овідій дуже жорстоко викриває що зростає моральне падіння римського суспільства, його занурення в безпринципний приключенчество і виправдатись нібито відсутністю ньому твердих устоїв. Нарешті, аналіз двох творів відкриває схильність поета до зображення картин природи й для використання міфологічних матеріалів: сам Овідій жартома говорил:

У міфах завжди мені потрібний знайдеться пример…

Також аналіз виявляє високу техніку вірша, доходящего до великий легкості, грайливості і непринужденности.

Усе це іноді навіть заступало собою в Овідія його фривольную трактування кохання, і надавало їй деякого роду романтичний відтінок. Цим можна пояснити популярність Овідія в усі часи, до того ж навіть у середні століття, що він породив важливу подражательную літературу, і з’явився наставником, наприклад, знаменитих провансальських трубадуров.

3. Другий період творчества.

Другий період творчості Овідія — це роки зв .е. до посилання поета. Творчість Овідія зазначено істотно новими рисами, оскільки вона намагається тут вихваляти дедалі більшу імперію, не нехтуючи ніякої лестощами в відношенні Цезаря і Августа і звеличання римської старовини. Можна прямо сказати, що вдається йому це досить поганенько. Проте колишня любовна тематика, продовжуючи грати величезну роль, вже є єдиною і підпорядковується тепер як нової тематиці, і нового художнього методологии.

3.1 «Метаморфозы».

«Метаморфози» є головним творам цього періоду. Тут поет використовував популярний в елліністичної літературі жанр «перетворення». Але замість невеликих збірок міфів про такі перетвореннях і замість ескізних начерків цих останніх, які ми бачимо у попередній літературі, Овідій створює величезне твір, що містить близько 250 більш-менш розроблених перетворень, володіючи їхніми переважно в хронологічному порядку і розробляючи кожна така міф як витонченого эпиллия.

Dolor ipse disertum fecerat.

Сама скорбота зробила мене красноречивым.

Так відгукувався Овідій про причини, що спонукали його написати «Метаморфози». Не сягнули нашій остаточно обработанном вигляді, так як Овідій перед своїм відправленням на заслання у пориві розпачу спалив рукопис, з якої він у той час працював. Твір це збереглося лише оскільки деякі списки його були в друзів поета, що змогли згодом відновити його як целое.

Сюжет «Метаморфоз» не що інше, як і всі антична міфологія, викладена систематично і за можливості хронологічно, наскільки у ті часи взагалі усвідомлювали хронологію мифа.

Історична основа «Метаморфоз» зрозуміла. Овідія хотів дати систематичне виклад всієї античної міфології, розмістивши її за тим періодам, які тоді представляли хвилі реальними. З неозорого безлічі античних міфів Овідія вибирає міфи перетвореннями. Перетворення є найглибшій основою будь-якої первісної міфології. Але Овідія далеко менш наївний оповідач античних міфів, щоб мотив перетворення мав йому якесь випадкове чи безпосереднє значення. Всі ці нескінченні перетворення, яким присвячені «Метаморфози», виникаючі на кожному кроці і що утворюють собою важко доступне для огляду нагромадження, не чи продиктовані так само нескінченними мінливостями долі, якими було сповнена римська історія часів Овідія і яких в нього залишалися незабутні враження. З великою достовірністю можна припустити, що що ця неспокійна і тривожна налаштованість поета, не бачив ніде твердої точки опори, змусила його й побачив області міфології зображати по перевазі різноманітних мінливості життя, що приймало форму первісного превращения.

Ідеологія «Метаморфоз» досить складна. Безсумнівно, у період Овідія цивілізована частина римського суспільства не могла вірити в міфологію. Але це загалом правильна оцінка відносини Овідія до міфології потребує, проте, у значній деталізації. Попри свій скептицизм, Овідія искреннейшим чином любить свою міфологію, вона все-таки приносить йому найглибшу радость.

Крім любові до своїх богам і героям, Овідій ще відчуває якесь почуття добродушним поблажливості ним. Він ніби вважає їх своїми братами та охоче прощає їм усе їх недоліки. Навіть саме теоретичне ставлення до міфам в Овідія аж ніяк не можна характеризувати як просто отрицательное.

Жанри, використані в «Метамарфози», як і різноманітні, як й у будь-якому великому творі эллинистически-римской літератури. Вони вже утворюють враження відомої строкатості, але строкатість ця римська, т. е. її пронизує єдиний пафос. Написані гекзаметрами і використовують численні епічні прийоми, «Метаморфози», безсумнівно, є колись всього твором эпическим.

Проте лірика не можна було поданої у «Метамарфози» в найширших розмірах хоча б тому, більшість оповідань дається тут на любовну цю тему і не цурається ніяких інтимностей. Не слабше того представлений драматизм. Медею, звісно, важко було зобразити без драматичних прийомів. Можна сказати ще й про драматизме таких образів, як Фаетон, Ниоба, Геркулес, Гекуба і Полиместор, Орфей і Евридіка і багатьох других.

Зразком епістолярного жанру є лист Библиды до свого коханому Кавну. Представлені в Овідія й такі типово елліністичні жанри, як, наприклад, ідилія у виконанні первісних часів, в тому числі в відомому розповіді про Филемоне і Бавкиде, чи любовна елегія у своєму оповіданні про Циклопе і Галатее.

Нерідко користується Овідій і жанром етіологічного міфу. Улюблений в античної літературі жанр описи мистецького твору, так званий экфрасис, теж має місце у «Метамарфози». Не чужий Овидию і жанр серенади і епітафія. Нарешті, кожна розповідь про з «Метаморфоз» є невеличке і закруглене ціле з усіма ознаками елліністичного эпиллия.

Попри це безліч жанрів і всі безліч розказавши у цьому чи іншому жанрі, «Метаморфози» задумані як єдине і незбиране твір, що знов-таки відповідає эллинисстически-римской тенденції з'єднувати універсальне і дробно-индивидуальное. «Метаморфози» зовсім не від є якийсь хрестоматією, що містить окремі розповіді. Усі розповіді тут обов’язково об'єднуються тим чи іншим способом, іноді, щоправда, цілком внешним.

Художній стиль Овідія має своїм призначенням дати фантастичну міфологію як самостійного предмета зображення, тобто. перетворити їх у деякого роду естетичну самоціль. Необхідно додати й те що в Овідія зовсім ні ніякого власного міфологічного творчості. Міфологічна канва переданих їм міфів належить не йому, а є лише старовинне надбання греко-римської культури. А сам Овідій лише вибирає різноманітних деталі, поглиблюючи їх психологічно, естетично чи философски.

Художній стиль «Метаморфоз» є у той самий час і стиль реалістичний, оскільки все їхнє міфологія наскрізь пронизана рисами реалізму, часто доходящего до побутовізму, до того ж навіть у сучасному Овидию римському духе.

Однією з найбільш істотних моментів художнього стилю «Метаморфоз» є свій відбиток у ньому сучасного Овидию образотворчого пластичного і живописної мистецтва. У зв’язку з живописними елементами художнього стилю Овідія слід зазначити його велику схильність до витончене сприйняттю кольорів та красок.

Широко представлені пластичні елементи художнього стилю Овідія. Око поета скрізь бачить якесь рух, і таки переважно живого тіла. Ця пластика часто втілюється з цілого картині, з різко окресленими контурами, то красивою, то отталкивающей.

Можливо, найголовнішим рисою художнього стилю Овідія є його строкатість, але не сенсі який-небудь незв’язності і неслаженности зображуваних предметів, але строкатість принципова, специфическая.

Передусім правді в очі вигадлива изломанность сюжетної лінії твори. У межах сюжету окремі його частину розробляються цілком примхливо: викладається початок міфу, і нема його кінця, чи розробляється кінець міфу, а про його початку лише глухо згадується. Те є міф викладається занадто докладно чи, навпаки, занадто коротко. Звідси виходить майже повну відсутність істотного єдності твори, хоча формально поет незмінно намагається шляхом роздільних штучних прийомів як-небудь зв’язати за одну ціле окремі його частину. Важко встановити, де закінчується міфологія і розпочинається історія, відокремити вченість від художньої творчості і побачити, де грецький стиль міфології і де римський. Щоправда, три заключні книжки твори від інших й очам своїм прозаизмом і намагаються своєю римським характером.

Стилістична строкатість позначається й у змішанні міфології з реалізмом і і з натуралізмом. «Метаморфози» рясніють нескінченно різноманітними психологічними типами, положеннями і переживаннями. Тут і легковажні й дуже високі люди; палкі і пристрасні натури чергуються з холодними і байдужими, благочестиві люди — з безбожниками, богатирі - з людьми немічними. Тут царі і навіть герої, пастухи і ремісники, самовіддані вояки та політики, засновники міст, пророки, художники, філософи, алегоричні страховиська; любов, ревнощі, заздрість, дерзання, подвиг і нікчема, звірство та невинність, жадібність, самопожертву, естетичний захоплення, трагедія, фарс і безумие.

Дія розігрується тут і широкої землі з її полями, лісами і горами, і високому, світлому олімпі, на морі й у темному підземному світі. І усе це біле, чорне, рожеве, червоне, зелене, блакитне, шафранное. Строкатість эллинистически-римского художнього стилю досягаємо в «Метамарфози» своєї кульминации.

Поруч із «Метаморфозами» Овідій писав що й «Фасты». Це — месяцеслов з різними легендами і міфами, пов’язані з тими чи іншими числами кожного місяці. До нас дійшли лише шість місяців. А вже у тому, що саме ця твір присвячено імператору Августу, воно пронизане ще більшою раболіпством, ніж «Метаморфози». По просторості, чинності й поетичності викладу «Фасты» Овідія є неперевершеним твором з такого роду литературы.

3.2 Ссылка.

Восени 8 р. зв. е. Овідій гостював свого друга Котты (сина свого заступника Валерія Мессалы, справжнього, померлого незадовго до того) на острові Ельба. Там застав його гонець з наказом з’явитися на відповіді до Рима. Повидимому, він була викликана особисто до Августу.

Негативний вплив Овідія на римське суспільство сенсі було настільки велика, що Август сам, від власного імені видав едикт, приговаривавший його засланні з Риму в крайню північно-східну місцевість імперії, приміром у місто Томы (нинішня Констанца у Румунії) — біля Дунаю, у Чорному море. Це була сама сувора форма покарання: римський закон розрізняв «вигнання», коли людина позбавлявся цивільних правий і майна, і повинна була проживати деінде поза Риму та Італії, і «заслання», коли правничий та майно зберігалися, але місце поселення призначалося точне і певне. Вирушати туди наказано було немедленно.

Проте справжньою причиною посилання Овідія була також відвернути увагу громадськості від скандалу в імператорському сімействі. І тому представлялася одна зручна можливість: вдавати, що справа не йде щодо даному випадку, йдеться про загальним моральному занепаді, наперекір турботам Августа дедалі більше відкрито губящем римське суспільство. Втіленням цієї пагубы безпечніше всього було зобразити відомого письменника, зробивши її козлом відпущення, щоб цієї з приблизною расправою з нею відвернути від події в імператорському домі. Таким письменником і він Овидий.

Пунктів обвинувачення було дві: carmen et error, «вірші» і «провина». «Вірші" — це «Наука любові», а «злочином» вони були оскільки підривали підвалини сім'ї та вчили читачів аморальності. Прослизає слово «impudens» — саме «неосторожный».

Суворе незрозуміла покарання обрушилося на Овідія зненацька. У листах із заслання дружини, друзям і до самого Августу він часто просить помилування, принижуючи іноді до втрати власної гідності. Але й Август та її наступник Тіберій залишалися глухими для її проханням; і Овідій, пробувши на засланні близько 10 років, помер 18 р. далеко від Риму та його блискучої культуры.

Для щасливого поета, мазуна столичного суспільства, посилання «на край землі» була катастрофою. Овідій вважав себе загиблим. Він намагався покінчити з собою — його ніяк не утримали друзі. Книги його було з бібліотек, приятелі відхитнулися, грошові справи заплуталися, раби були хибні, свій від'їзд з Риму ін зображує в трагічних фарбах. Був грудень 8 р. зв. е., зимове плавання по Середземного моря було небезпечно, корабель майже загинув бурі; Овідій перечекав зиму у Греції, на новому кораблі досяг Фракії, суходолом дістався Чорноморського узбережжя і 9 р. досяг місця своєї ссылки.

І у засланні він продовжував писати вірші. Писати вірші спонукали його очевидні причини, який називає сам: по-перше, це можливість забутися над звичним працею; по-друге, бажання спілкування з іншими в Римі друзями; по-третє, надія вблагати Августа про полегшення своєї долі (мотив, присутній майже кожному вірші). Однак і іще глибокі причини, яких Овідій не називає саме оскільки вони для нього настільки органічні, що він створив їх не відчуває. Це її ставлення до світу та її ставлення до слову.

Ставлення античного поета до світу завжди був упорядочивающим, размеряющим, проясняющим. Це було оскільки античний людина не відчував романтичного хаосу стихій навколо себе хаосу пристрастей всередині себе. Навпаки, вони були значно ближче до нього і тому заполоняли його, а лякали: останнім і ними не було багатьох огорож, споруджених пізнішої цивілізацією, і тому має було так залицятися до хаосом, скільки утихомирювати його. Овідій був вихоплений із найбільш осередку античного культурного світу і кинутий на край світла видобуток стихіям північної природи й пристрастям душевного сум’яття й відчаю. Досвід словесності, досвід риторики для нього єдиним способом подолати цю катастрофу, втихомирити цей хаос, вижити — він повинен залишитися поетом, аби утриматися человеком.

Ставлення античного поета до речі завжди був традиционалистическим, преемническим, продолжательским. Він був людиною однієї культури — Гомера, Софокла, Каллімаха, Энния, Вергілія; ніякі інші культури йому не існували ні паралельно, ні контрастно, ні як сусідні, ні як екзотичні. Вона могла спиратися лише з предків, створювати нове лише з основі старого. Пересічним поетам це полегшувало творчість. Овідія це обмежувало. Духом і смаку він був допитливим експериментатором. Тепер сама доля пропонувала йому один жанровий експеримент: традиції віршів про вигнання взагалі перед ним немає, міг створити її вперше з урахуванням жанрів елегії і віршованого листи. Власне, такий досвід вона вже зробив замолоду, придумавши «Героиды»; але там матеріал старий, міфологічний, а тут матеріалом мала б бути його власне життя — він повинен винести суки як людина, щоб зробити свою справу як поэт.

Створити новий жанр — це що означає закріпити за певними формами певні теми і намагається пов’язати їх між собою стійкою сукупністю думок і механізм почуттів. Коли молодий Овідій писав свої любовні елегії, загальним емоційним знаменником цього жанру було кохання: все теми входили в жанр через причетність цьому почуттю. Коли засланець Овідій завів свої «Скорботні елегії», загальним емоційним знаменником нового жанру виявилося нове, ще випробуване літературою почуття — самотність. Відкриття теми самотності, винахід поетичних слів для відчуття самотності - саме тут полягає вічний внесок понтийских елегій Овідія в скарбницю духовного світу Европы.

Овідій не була першим творцем і першим героєм віршів, які опинилися на чужині: Архілох і Феогнид були пэтами-изгнанниками, Одіссей Гомера і «Прохачки» Есхіла були героями-игнанниками, й вони згадали самотині. Але це були чи самотність. Овідій непросто відчував у Томах самотність — він стверджував його, наполягав у ньому. Він жахається при думки, що його припонтийское житло стане-таки йому «домом»; він не навчається місцевому мови, щоб рік у рік повторювати, як про їх розуміє. Культ самотності йому — засіб самозбереження: примиритися з вигнанням — отже зректися всієї тисячолітньої культури, у якій — весь сенс життя і вершина якої - його Рим у ньому добра любов, вродлива поезія і осеняющая влада Августа. Відокремити культуру від Риму та Рим від Августа вона може: світ ділиться йому насамперед культури і варварство; уявити, що правитель культурного суспільства" може виявитися разом із варварством проти культури, — це що понад його сил. У своїй самітності він відчуває себе часткою культурного світу, загубленій серед світу варварського, й апелює возз'єднання — щодо прощення, щодо повернення Рим, а лише про переміщення у такому край, де люди вміють любити, володіють словом і покірні тамтешні Августу. Це, як бачимо, ще далеке від самотності романтика, який почувається не часткою якогось світу, а самостійним світом, однаково отъединенным від своєї чи, від чужого чи суспільства. Такий індивідуалізм ще немислимий для античності — тієї античності, яка відрізала аристотелевское визначення «людина — тварина громадське». Тому й жахало Овідія самотність, що суспільства він боявся залишитися лише животным.

Звідси й своєрідність висловлювання овидиевского самотності. Там, де поет нової доби дивиться поширювати на світ крізь свою абсолютну самітність, античний поет дивиться на самотність ззовні, речей світу, часткою якого він є. Для поета нової доби головне — показати, як перетворюється світ під небайдужим поглядом самотньої людини; для античного поета — показати, як виникає одинокість людини під тиском обставин байдужого світу. Щойно що вийшла з-під влади хаосу природи й пристрастей, античний людина весь час пам’ятає, що світ первинний, а внутрішній вторинний; і, втілюючи свої переживання у вірші, не лестить себе мрією, що душа з душею може говорити без посередників, а шукає для рухів душі відповідностей у цьому навколишній світ, єдиним для письменники та для читача. Це і та об'єктивність древньої поезії в протилежність суб'єктивності нової, яку стільки писала класична эстетика.

Отже, перша й, звісно, сама характерна тема Овідія на засланні — це негаразди вигнанця. Злигодні ці починаються набагато раніше прибуття заслання: перша ж (після прологу) елегія описує бурю в Ионийском море, застигшую Овідія шляху до Грецию:

«Хвилі стають горами — аж до зірок! і розкриваються ущелинами— до самого тартару! внизу лише море, вгорі лише небо, море роздуто хвилями, небо грізно хмарами». Після вертикальним розмахом— горизонтальний розмах: «між морем і небом—только вітри: східний проти західного, північний проти південного». Злі сили — зусебіч, і вже вони стукаються у середині: «керманич не знає, куди плисти, і смертна хвиля заливає мені рот». Кінець першої картини: тепер для контрасту поет змінює думку на далеку, чужу, не видящую: «як гарно, дружина моя знає і плаче лише у тому, що пливу в вигнання, та не тому, що мене також вже наздогнали і морі та вітри, і смерть!» Кінець перебиття, маємо друга картина — усе ж, що у першої, лише страшніше: в небе—молния і грім (досі світла, і звуку був!), в море—стенобойные удари хвиль (це також описувалося!), і вже постає десятий вал (великий план) і відбувається смерть (і про неї не чотири швидких вірша, а цілих вісім). Так було в 34 рядках тричі, і щоразу по-новому, розгортається образ бурі — сутнісно, лише з чотирьох мотивів: море, небо, вітер, смерть. Але елегія цим далеко ще не вичерпується. Картина бурі оточена, як рамкою, двома зверненнями поета до богів; у першому — аналогія: «не переслідуйте мене всі відразу, адже й міфах зазвичай один бог губить героя, а інший спасает.

Друга тема Овідія на засланні — це пам’ять друзів: у ній тепер для нього зосереджується вся зв’язку з самотнім Римом. Важливість цієї теми задана Овидию самим жанром: елегія давніх часів відчувалася як монолог, до когось звернений, а віршоване послання тим паче вимагало конкретного адресата. Такими адресатами стали для Овідія його римські друзья.

Найбільш давня приятельська зв’язок Овідія у Римі було з домом Валерія Мессалы, друга Августа й заступника Тибулла: тут юний Овідій робив колито свої перші літературні кроки. Але старий Мессала помер після довгої хвороби кілька місяців до посилання поета, син його Мессалин рішуче не хотів мати ніякої кримінальної справи з опальним вигнанцем. Інша знатна римська зв’язок Овідія було з домом Фабиев, якого належала родом його дружина: друг поета Павло Фабий Максим був довіреною особою Августа у його останні роки, а дружина його Марция (двоюрідна сестра Августа)—ближайшей повірницею Лівії; але Фабий як людина високопоставлений діяв повільно й обачно і помер раніше, ніж допоміг. Третій коло дружніх знайомств Овідія спостерігався пору його юнацьких віршів: це Помпеї Макр (П. II, 10), супутник їх у освітньої поїздці, це Аттик та Греції, згадувані ще «Любовних елегіях» (I, 9, II, 10), це поети Альбинован, Північ і Тутикан. Вони могли заступатися за Овідія перед Тиберием: Альбинован колись полягав у його «ученого почті», Аттик був її супутником до пізніх років, Греції та брат Грецина Флакк стали консулами після його приходу корумпованої влади. Нарешті, четвертий коло знайомств Овідія — це молодики із оточення Германика: «учений» Суиллий, зять поета, Салан, наставник Германика в красномовстві. Кар, вихователь синів Германика, Секст Помпеї, помогший колись Овидию у його шляху через Фракію; із самою Германиком Овідій, як здається, ні особисто знайомий, але заступників, отже, мав і зараз за нього. Проханнями про допомогу й заступництво супроводжується майже кожен лист поета до кожного з його. Усі спроби були заздалегідь приречені на невдачу, але й Овідій, ані друзі його звідси не знали.

Однак ці прикмети, дозволяють відрізнити одна назва від іншого, можна з віршів Овідія і паралельних свідоцтв лише з великим працею. Овідій не намагається індивідуалізувати образи своїх друзів, навпаки, ніби він зливає в єдиному образі ідеального друга, іншими словами, залишається вірний своєї узагальнюючої і логизирующей поэтике.

Дружба в римському свідомості становила майже юридичним ставленням, одній з основних зв’язків, скрепляющих суспільство; для Катулла зрада у великій дружбі як і жахлива, як зрада у коханні. Овідій підхоплює цієї теми: дружба йому — найвища духовна цінність, одна з породжень тієї високої культури, якій він так дорожить; основа дружби — духовна спільність, а чи не користь. Але така дружба — рідкість, і він, Овідій, переконався у тому у власному прикладі: щойно його збагнув імператорський гнів, все удавані друзі відхитнулися від цього, залишилися лише двоє-троє істинних; (маю на увазі, повидимому, Котта Максим, Цельс, Брут, Аттик). Овідій навіть ображається на отступившихся, поведінка їх здається йому природним; то міцніша тримається за решти вірними — тих, кому присвячує він свої віршовані письма.

Жанр листи сам підказує йому розробку теми дружби. Будь-яке лист природно поділяється чотирма частини: звернення, розповідь, спонукання виклику і завершальний побажання. Звернення найлегше переростає в похвалу гідностям друга; серед достоїнств характерним чином на першому плані виявляється відданість шляхетним занять словесності Чіткий розгортання теми майже ніде не постає в Овідія з такою повнотою і широтою: тема дружби більш знайома читачеві, ніж тема вигнання, і львівський поет дозволити собі вводити її фрагментарно, у різних віршах зупиняючись різними мотиви. З цієї причини його не намагається тут загострити своя візія в парадокс: лише один раз він кидає зауваження, що нещастя, як та обдаровує щастям, має право увагу оточуючих: люди розступаються перед сліпом, як і для консулом. Не користується Овідій й зміни погляду для пожвавлення свого набору мотивів: тема дружби йому — хіба що нейтральний фон, де мають яскравіше виступати інші теми. Однак коштів урізноманітнити матеріал у Овідія й є. Поруч із центральним чином «ідеального друга» він вводить оттеняющие образи інших адресатів. По-перше, це «обережний друг». По-друге, це «ненадійний друг», який спочатку було вірний ссыльному, і потім втомився. По-третє, це «недбайливий друг», який всім хороший, лише ледачий писати листи. По-четверте, нарешті, це «ворог», який б'є лежачого і принижує беззащитного.

Якщо тема минулого, тема дружби віршем Овідія розгортається найменш парадоксально, то тема майбутнього, тема сподівання помилування — найпарадоксальніше. Ми говорили про тому, наскільки психологічно необхідне Овідія було пом’якшення покарання, возз'єднання світом культури, повернення від смерті до життя. Тема ця порушується, хоча б мимохідь, майже кожному вірші: з описи негараздів вона лежить природним висновком, в зверненнях до друзів — природною жаданням заступництво. Овидию потрібно було уявити її найдієвішим способом — у такий спосіб і він парадокс. Пояснення цього парадоксу — у тому розбіжності «бути» і «здаватися», що було і причиною цькування поета. Овідій покарали через те, що він оспівував Серпнів режим таким, яким він був, а чи не таким, яким він хотів казаться,—теперь він сподівається на помилування через те, що він описує режим саме такий, яким той хоче казаться.

Нарешті, четверта з головних овидиевских тим — це поезія. Вона також постає перед читачем в парадоксі, і навіть у потрійному. Вірші погубили поета, проте загинули із ним вигнанні: Овідій страждає в Томах, а вірші його (повідомляють йому римські друзі) виконуються в людних театрах і мають успіх. Вірші погубили поета, але вони і врятують його — він помре, що залишаться у століттях і збережуть його ім'я для далеких нащадків. Вірші погубили поета, але вони вже рятують його: знімаючи їх, він забуває про своє стражданнях, і вправляє свій ослаблий дух. «Так супутники Улісса гинули від лотоса, але з переставали насолоджуватися їм, так закоханий тримається упродовж свого любов, хоч та чудово знає, що вона губит».

Контраст між смертністю поета і безсмертям його віршів — найдавніша тема поезії; у античній ліриці від самих давнини у поетів був у звичаї згадуватимуть у віршах своє ім'я, щоб зберегти його навік. Горацій закінчив свою збірку од знаменитими віршами про «пам'ятник вечнее міді», і Овідій майже дослівно повторив в укладанні своїх «Метаморфоз». Однак у понтийских віршах Овідія цю тему отримала нове, ще испробованную розробку. Думка у тому, що і вірші його — не один і той ж, була Овідія однією з виправдань у захисті перед Августом: «вірші мої були легковажні, але життя моя була чиста».

Так складаються в Овідія основні риси його нового жанру — скорботній елегії: тему самітності як вихідна і полягала основна, теми негараздів, дружби і надії як три осі його розвитку, тема поезії як завершення, узагальнення і замикання він. Кожна тема членується на мотиви, кожен мотив прагне стати умовним знаком всієї теми. Набори таких мотивів у різних поєднаннях й у поворотах з різних точок зору утворюють художню структуру елегій. Античність знала дві основні фонду порівнянь — зі світу природи й зі світу міфології. У обох цих поетичних запасниках Овідій почувається повним хозяином.

Порівняння в галузі природи й побуту Овідій вживає рідше: вони безэмоциональны, вони допомагають зрозуміти, але з відчути те, що хоче сказати поет. Найчастіше з’являються при найменш звичної з овидиевских тим — темі самотнього страждання. Як сонце точить сніг, море — каміння, іржа — залізо, хробак — дерево, так вигнання точить душу. Порівняння в галузі міфології в Овідія незмірно чисельніша від. Вони приваблюють нього тим, що це, як кажуть, не сировину, а напівфабрикат, вони входять непросто до тями, а естетичне свідомість читача, вони лише несуть розуміння, а й збуджують співчуття І що всього важливіше, відчуваються як красота.

Отже, Овідій прожив у засланні десятиліття. Але всі вірші, ми досі говорили, — п’ять книжок «Скорботних елегій», три перші книжки «Листів з Понта» і «Ібіс» — написані перше п’ятиріччя — до 14 р. зв. е. Потім відбувається перелом. Творчість Овідія почасти вичерпується, почасти змінюється — як у настрою, і по форме.

Переробка «Фастів» була пов’язана для Овідія з надією на повернення із заслання. У 17 р. Германик завершив заспокоєння західної кордону, відсвяткував довгоочікуваний тріумф над Німеччиною й мав на рік вирушити впорядковувати у східних областях імперії. Шлях його лежав через Фракію, край Овидиевой посилання; сам поет і оратор, всіх привлекавший шляхетністю і поблажливістю, Германик було не шанувати Овідія. Овідій вирішив піднести йому «Фасты» з присвятою. Присвята було вже написано і уставлено на початок поеми (в заміну колишнього, наверненого до Августу), але закінчити роботу Овідій я не встиг. Він мав вже шістдесят год, посилання розморила його; наприкінці 17 або на початку 18 р. зв. е. він помер. Його поховали в Томах; і останнє прагнення, «щоб у південь перенесли його тужні кістки», не сбылось.

4. Третій період творчества.

Протягом третього періоду творчості блиск художнього таланту Овідія, легкість його оповідань, витонченість і витонченість його художнього стилю було неможливо не потьмяніти через посилання поета, коли замість блискучої життя жінок у столиці він у самої віддаленій частини імперії, серед напівдикунських варварів, необізнаних як зі столичною обстановкою, а й навіть з латинським мовою. Головними творами цього періоду є в Овідія «Скорботні пісні» і «Листи зі Понта». Перше з зазначених творів складається з п’ятьох книжок елегійних двустиший. З першої книжки особливою популярністю користуються елегії 2 і 4, де міститься опис бурі під час плавання Овідія цього разу місце своєї посилання, і елегія 3 з описом прощальній ночі у Римі. Всі ці елегії Овідія суттєво різняться з його попередніх творів щирістю тону, глибоким душевним стражданням, почуттям безвиході і катастрофи, серцевими виливами. Інші елегії першої книжки звернені до римським друзям і дружини і містять гіркі нарікання зважується на власну судьбу.

Друга книга — суцільне жалібне моління до Августу про помилування. Останні три книжки присвячені важким розмірковуванням власної долі в вигнанні, проханням про помилування, зверненням до друзів й коханої дружини по медичну допомогу і деяким думкам про своє минуле та свого творчості. Зазвичай відзначається елегія (6, 10), присвячена автобіографії поета, звідки ми дізналися про місце народження його, батька, брата, про його трьох шлюбах, дочки. Про ранньої схильність до поетичному творчості й нерасположенности до службовим занятиям.

До останнього періоду творчості Овідія ставляться також твори «Ібіс», «риболовля» і «Ліщина» — твори або малоцікаві в истороко-литературном відношенні, або незакінчені, або сумнівні в сенсі авторства Овідія. Проте, даючи загальну характеристику останнього періоду творчості Овідія, не можна бути суворою поетові за одноманітність тону його й занадто часті та прохання помиловании.

Про Овідія існує думка, що не вирізнявся глибиною, ні мислителем. Але і не претендував бути Лукрецием чи Марком Аврелієм. Його розуміння житті йшло художницьким шляхом. Було б несправедливо слід його поверховим, особливо коли справа стосується душевних переживань, сфери емоцій. З іншого боку, вже у «Amores» Овідій віддав належне і нелюбовной тематиці. Зворушлива і урочиста елегія до страти Тибулла; особливо слід і елегія 13-та книжки III з її простим, але так чудесним опис цнотливопатріархального праздества на вшанування Юнони у одному з маленьких нагорних містечок Лациума.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

У цьому величезному вплив, яке надав Овідій на последующию європейську літературу, чимале останнє місце посідають оменно «Amores». Важко було б перелічити всі відгуки мотивів, ситуацій, окремих висловів з цього книжки — у світової поезії. Багатьом і чим зобов’язані Овидию поети середньовіччя, особливо у період XI-XIII століть, що перепадав іноді називають «овидианским». Данте вважає Овідія наступним великим поетом після Гомера, Горація й, звісно, Вергілія, у вуста якого вкладена ця оцінка. Віршотворці Возрожденья, але тільки ті, що писали на «мертвому» латинському мові, широко користувалися мотивами джерела і еротичні поети XVIII.

З іншого боку, Овідій — автор багатьох висловлювань, котрі почали крилатими. Например:

— Artes molliunt mores.

Мистецтва пом’якшують нравы.

— Parva leves capiunt animos.

Дрібниці спокушають легкомысленных.

— Leve fit, quod bene fertur onus.

Вантаж стає легким, коли несеш його з покорностью.

— Ut desint vires, tamen est laudanda voluntas.

Нехай бракує сил, але бажання все-таки похвально.

— Fas est et ab hoste doceri.

Навчатися дозволено і в врага.

В Україні Овідія особливо цінував Пушкін. З її спроможністю проникати у саму суть людських душ, вона зрозуміла і високі людяність римського поета. Старий циган передає Алеко наївний оповідання про поэте-изгнаннике. Ця розповідь загальновідомий. Але вслухаємося в пушкінські строки:

Він був летами стар,.

Але молодий і живий душею незлобной;

Мав вони пісень чудовий дар

І голос, галасу вод подобный.

І полюбили все его;

І жив він у берегах Дуная,.

Не ображаючи никого,.

Людей розповідями пленяя…

Як про беспомощном дитині, каже переказ, опікувалися ньому навіть дикі варвары:

Як мерзла швидка река,.

І зимни вихори вирували -.

Пухнастою шкірою покрывали.

Вони святого старика…

Не «аморальним малим», а «святим дідом» назвала його, від імені Пушкіна, народна память.

Список використаної литературы:

1. Публій Овідій Назон., «Amores», М., с. 201.

2. Публій Овідій Назон., Скорботні елегії. Листи зі Понта.,.

Идательство «Наука», М., 1978 р., з. 270.

3. До. П. Полонская. Римські поети епохи принципату Августа.

Видавництво Московського університету, М., 1963 р., з. 106.

4. Словник античності, М., 1990 г.

5. І. У. Чистяков. Римські письменники. М., 1986 г.

6. Словник латинських крилатих висловів. М., 1950 г.