Становлення та розвиток Третьої Республіки у Франції

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Юридичний факультет Кафедра теорії та історії держави і права КУРСОВА РОБОТА на тему:

«Становлення та розвиток третьої республіки у Франції»

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ ТРЕТЬОЇ РЕСПУБЛІКИ

1.1 Загострення внутрішньої кризи у Франції й крах Другої Імперії

1.2 Утворення Третьої Республіки РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО ЛАДУ ТА ПЕРШІ КРОКИ НОВОГО ПРАВЛІННЯ

2.1 Політична боротьба республіканців та монархістів

2.2 Період правління Мак-Магона. Перемога республіканців

2.3 Зміст Конституційних Законів 1875 року

2.4 Еволюція форми правління в другій половині 1870−1880 роках РОЗДІЛ 3. ПІДСУМКИ СТАНОВЛЕННЯ ТРЕТЬОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА ЇЇ РУЙНУВАННЯ

3.1 Економіка Третьої Республіки в кінці ХІХ ст. та початку ХХ ст

3.2 Зовнішня політика Третьої Республіки

3.3 Франція у післявоєнний період. Падіння Третьої Республіки

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ

ВСТУП Зазначимо, що тема даної роботи доволі актуальна, адже Франція належить до тих країн, які внесли особливо великий вклад до історії людства і розвитку світової культури. Заселена людьми з часів палеоліту, частина Римської імперії в епоху античності, осереддя феодалізму в середні віки, пізніше — велика європейська держава, Франція завжди була і до цих пір залишається крупним центром європейської цивілізації. Особливість історичного розвитку Франції полягає в тому, що властиві багатьом країнам історичні процеси відбувалися в ній в особливо ясній, чіткій, «класичній» формі.

Підкреслимо актуальність обраної нами теми ще й тим, що історія Франції взагалі та її історія в період ІІІ Республіки, зокрема, постійно привертала увагу вчених-істориків, проте роботи, що охоплюють весь період даної історії Франції, поки нечисленні. Даній сторінці історії Франції присвячено багато спеціальних монографій, десятки дисертацій і сотні статей. Вона висвітлювалася в усіх підручниках з історії для середньої і вищої школи, але тим не менше робіт, які б охоплювали всі аспекти виникнення та становлення ІІІ Республіки у Франції дуже мало.

Тому враховуючи вищесказане, нам представляється актуальним висвітлити і проаналізувати основні події, державний лад і правові документи Франції того часу, аби зрозуміти, які ідеї були закладені в Конституційних Законах 1875 року, в чому відмінність політичних режимів і пристрою суспільного життя Другої Імперії і Третьої Республіки. Не менш важливим в цьому питанні є аналіз причин виникнення ІІІ Республіки, становлення її основних інститутів і результати їх діяльності в перші роки існування ІІІ Республіки.

Метою даної курсової роботи є вивчення та аналіз причин виникнення Третьої Республіки у Франції та процесу становлення конституційного ладу означеного історичного періоду.

Для досягнення поставленої мети в дипломній роботі розв’язуються наступні завдання:

· розглянути причини краху Другої Імперії як передумову становлення Третьої Республіки у Франції;

· охарактеризувати Конституційні Закони ІІІ Республіки 1875 року;

· дослідити формування основних інститутів ІІІ Республіки у Франції;

· проаналізувати особливості політичного життя в перші роки існування ІІІ Республіки у Франції.

Об'єктом дослідження в нашій курсовій роботі є Третя Республіка у Франції.

Предметом нашого дослідження є комплекс суспільно-політичних, правових та історичних процесів виникнення, становлення та розвитку Третьої Республіки у Франції.

Теоретико-методологічною основою дослідження послужили ґрунтовні праці провідних вчених присвячені вивченню історії Франції.

Хронологічні рамки даного дослідження обумовлені його тематичною спрямованістю і охоплюють період приблизно з 1870 — 1940 рр., період падіння Другої Імперії, передумови виникнення ІІІ Республіки у Франції, становлення ІІІ Республіки та перші роки її існування.

Методологічною основою курсової роботи є сучасні методи наукового пізнання, застосування яких обумовлене змістом і метою поставлених завдань: метод аналізу наукових праць, метод аналізу, метод порівняння, а також — поєднання історичного та логічного методів, і міждисциплінарного підходу з використанням даних історії, політології та інших дисциплін.

Структура курсової роботи та послідовність її частин обумовлені об'єктом, метою та завданнями дослідження. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ ТРЕТЬОЇ РЕСПУБЛІКИ

1.1 Загострення внутрішньої кризи у Франції й крах Другої Імперії

Перш за все розпочнемо з того, що у 1866 р у Франції почалась нова економічна криза. Вона супроводжувалась подальшим загостренням внутрішньополітичного становища і посиленням робітничого і демократичного руху. Широкі верстви дрібної і середньої буржуазії не приховували свого невдоволення бонапартисьтським режимом. Передові верстви інтелігенції активно виступали проти уряду.

Навіть частина великої буржуазії відмовляла уряду в підтримці. [15]

Вже до кінця 60-х рр. почався занепад зовнішнього престижу імператорського Уряду. Наприкінці існування імперії буржуазія відкрито висловлювала невдоволення. У травні 1869 р. за умов наростаючого протесту усіх прошарків населення проходили вибори у законодавчий корпус. Велику перемогу здобула республіканська опозиція, зібравши 3350 тис. голосів. Найбільш видним представником республіканців у період виборів став Леон Гамбетта. У період виборчої кампанії Гамбетта, виступаючі у своєму окрузі в Бельвіль, висунув програму демократичних реформ.

За допомогою цих вимог, і опозиційних гасел буржуазія стремилась лиш досягти розширення своїх політичних прав і водночас забезпечити свій вплив серед маси. Саме Швидке зростання робітничого руху змушувало буржуазію активізуватися і вдаватися до демагогії з Єдиною метою — направити робочий рух у відносно вигідному для неї руслі, аби він торкався основ капіталізму. [14]

У 60-х роках придбав помітний вплив демократичний друк. У 1868−1869 рр. стали виходити газети лівих республіканців, різко критикували внутрішню і зовнішню політику Другої імперії (газета «Марсельеза», журнал «Ліхтар» та ін.). Загибель у січні 1870 молодого, до того мало кому відомого співробітника «Марсельєзи» журналіста Нуаре, заколотого братом імператора П'єром Бонапартом, сколихнула Париж: на його похорон вийшло все місто. Це була антиурядова демонстрація, яка ледь не вилилася в повстання.

Грозний розмах стали приймати в ці роки виступи робітників (страйки в Луарському басейні, на заводах Крезо та ін.). Уряду довелося скасувати закон Ле Шапель, що діяв з 1791 У квітні 1870 була створена Французька федерація секцій Інтернаціоналу.

У травні 1870 був проведений черговий плебісцит. Проходив він, як звичайно, під поліцейським наглядом, проте третина французів проголосувала проти уряду. Внутрішнє і зовнішнє становище уряду Другої імперії було майже катастрофічним. На думку Наполеона III і правлячої верхівки, виправити це становище могла тільки переможна війна. Вона почалася 19 липня 1870 [15]

Війна, оголошена Францією 19 липня 1870 Пруссії, привела Другу імперію до катастрофи. [13, c. 284]

1.2 Утворення Третьої Республіки Слід зазначити, що виникнення Третьої Республіки у Франції відбувалося в складних, напружених умовах, в обстановці посиленої реакції, адже її поява була пов’язана передусім з поразкою під Седаном у франко-прусській війні. Седанська катастрофа привела до загибелі Другої імперії. Підйом народного руху 4 вересня 1870 року відновив у Франції республіку.

Початок республіки був дуже складним. Національні збори Франції, обрані в лютому 1871 року, набули мир, хоча і ганебний. [24]

Все тому, що наслідки франко-прусської війни були жахливими. Ганебний мир з Пруссією, втрата економічно важливих Ельзасу і Лотарингії, обов’язок сплатити величезну контрибуцію в розмірі п’яти мільярдів франків — усе це вело до руйнування економіки і розорення населення Франції.

Свій вплив на утворення республіки у Франції зробила революція 18 березня 1871 року. Паризька Комуна, яка визнавала республіканську форму правління і підтримувала її, зазнала поразки. Після загибелі Комуни, версальці розв’язали терор, що привів до значних втрат серед робітничого класу.

Внутрішньополітичне становище в країні залишалося напруженим. Постійним явищем післявоєнних часів стали розгул реакції і посилення монархічних елементів.

Ось чому основна політична проблема післявоєнної Франції була пов’язана з наступним державним ладом країни. Зразу ж після загибелі Комуни вона стала об'єктом гострої боротьби буржуазних партій. Причому найбільш реакційні з них хотіли відновити монархію. Прихильники монархічної форми правління розпадалися на три фракції: легітимістів, яким марилося бачити на королівському троні когось з Бурбонів, орлеаністів, що підтримували Орлеанську династію, і бонапартистів.

Але ліквідувати республіканський лад у тих умовах було неможливо. Цьому заважали і серйозні розбіжності в таборі монархістів, і республіканські настрої більшості буржуазії, і побоювання опору з боку робітничого класу. [4, c. 156−157].

Фактично Франція з 4 вересня 1870 року була республікою. У країні існувала посада тимчасового президента, яку посідав спочатку Тьєр, а потім маршал Мак-Магон, працював республіканський уряд, діяли Національні збори, утворені ще за часів франко-прусської війни з метою санкціонування мирного договору.

Велика частина депутатів бажала відновлення монархії, хоча б конституційної. Вони боялися, однак, реакції робітничого класу і республіканців взагалі. [24]

У лютому 1875 року за ініціативою де Валлона, Національні збори прийняли два конституційних акти: 24 лютого — Закон про організацію Сенату і 25 лютого — Конституційний закон про організацію державної влади. Через деякий час, 16 липня 1875 року, був прийнятий ще один конституційний акт — Закон про відносини державної влади. Усі разом ці три закони і склали Конституцію Третьої республіки, що і визначило її своєрідність. [20]

РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО ЛАДУ ТА ПЕРШІ КРОКИ НОВОГО ПРАВЛІННЯ

2.1 Політична боротьба республіканців та монархістів Підкреслимо, що в останній третині XIX ст. питанням, яке найбільше поділяло французів, було питання про форму правління. По лінії прийняття або неприйняття республіки і проліг основний вододіл між «правими» і «лівими», як з часу революції XVIII ст. у Франції називали два протиставлені один одному табори противників і прихильників політичного і соціального оновлення країни.

Фактично в цей час Франція представляла собою «республіку без республіканців», бо перші президенти (Тьер, а потім змінив його в 1873 р Мак-Магон) були переконаними монархістами. Всі основні міністерства перебували в руках супротивників республіки. Сам термін «республіка» майже перестав вживатися в офіційних державних документах.

Здійснюючи в перші роки державне керівництво в Третій республіці, монархісти не змогли цього разу розтрощити республіканський лад. Цьому завадили як внутрішні розбіжності в самому таборі монархістів, так і насамперед зміни в політичній свідомості французького суспільства. [8]

Третя республіка, яка народилася під знаком розгрому Паризької Комуни і компромісу 1875 року, не виключала можливості співпраці між монархістами і значною частиною республіканців на грунті соціального консерватизму і боротьби з «анархією». Колись Тьер зауважив: «Республіка — це така форма правління, яка нас найменше роз'єднує». Часом завдяки співпраці помірних і конструктивних елементів правового та лівого табору виникали контури ліберально-консервативного «центру», який боровся за політику «умиротворення» і обережні реформи. [10, с. 405]

«Доцентрові» тенденції в політичному житті намітилися на рубежі 70−80-х років, коли успіхи республіканців позбавили монархістів надії на швидку реставрацію. На загальних виборах 1881 р. їх парламентське представництво різко скоротилося — в палаті депутатів вони отримали всього лише 90 місць. Бойовий дух монархістів підірвала і смерть графа Шамбора в 1883 р. легітимісти після цього розкололися, і значна їх частина влилася до лав орлеаністів, визнавши законним претендентом графа Паризького. Ці події сприяли перетворенню монархістів в конституційну опозицію. Багато хто з них якщо не формально, то фактично визнали існуючу форму правління і зосередили зусилля не на боротьбі з нею, а на захисті традиційних консервативних цінностей — релігії, церкви, власності, армії.

З 630 депутатів, обраних до Національних зборів 8 лютого 1871, переважна більшість — близько 400 — становили монархісти. Теоретично це давало їм можливість «парламентським» шляхом відновити у Франції монархію. Однак серйозною перешкодою тому була відсутність в їх рядах єдності. Меншість належало до прихильників династії Бурбонів. Їх називали легітимістами. В якості претендента на трон вони підтримували графа Шамбора, внука Карла X, поваленого Липневої революцією. Більшість же депутатів-монархістів були прихильниками династії Орлеанів. Вони бачили майбутнім королем графа Паризького, внука Луї Філіпа, поваленого революцією 1848 р. Жодна з монархічних партій окремо не мала достатніх сил, щоб вирішити на свою користь питання про форму правління. Але і домовитися про «єдиного кандидата», їм теж було непросто. Заважали не тільки амбіції претендентів. Між легітимістами і орлеаністами були глибокі політичні та соціальні відмінності. [1, с. 41]

Обидві партії були надзвичайно елітарними і складалися головним чином з великих земельних власників, серед яких було чимало представників титулованої знаті. Але легітимісти були переважно партією провінційних поміщиків, а орлеаністи — багатою діловою буржуазією, що виявляла інтерес не тільки до нерухомості, але і до сучасних форм багатства — акцій банків, страхових товариств, залізничних компаній, великих підприємств. Орлеанці втілювали більш сучасну в порівнянні з Бурбонами форму монархії - парламентську і світську, засновану на «суспільний договір» короля з громадянами, що визнають революційну спадщину. [10, с. 406]

Після придушення Комуни питання про форму правління деякий час залишалося відкритим. Тьер не скупився на обіцянки ні монархістам, ні республіканцям. Він вміло грав на протиріччях партій, зміцнюючи особисту владу. 31 серпня 1871 він на додаток до того, що вже був главою уряду і депутатом, був обраний і головою держави — «президентом республіки», як офіційно називалася посада (із застереженням, що це не вирішує питання про майбутню форму правління). Тьер зосередив увагу на ліквідації наслідків громадянської і зовнішньої воєн. Завдяки двом внутрішніми позиками йому вдалося в найкоротші терміни виплатити контрибуцію і вже в березні 1873 підписати з Німеччиною конвенцію про звільнення всієї окупованій території. Одночасно були здійснені обережні реформи внутрішнього управління, державних фінансів та армії.

2.2 Період правління Мак-Магона. Перемога республіканців третій республіка конституційний економіка Успіхи республіканців на додаткових виборах в Національних зборах спонукали монархістів знову підняти питання про форму правління. Несподівано для них Тьер висловився на користь збереження республіки. У листопаді 1872 він заявив: «Республіка існує; вона є законною формою правління в цій країні». [1, c. 47]

Ця заява викликала сум’яття в рядах монархістів. Тьєра підтримала частина орлеаністів, поклавши тим самим початок розтягнення на десятиліття процесу «приєднання» до республіки монархістів, які втратили надію на реставрацію королівської влади. Але більшість монархістів не пробачили Тьєру «зради». 24 травня 1873 вони змусили його подати у відставку і обрали президентом республіки наполеонівського маршала Мак-Магона, симпатизуючого легітимістам. [24, с. 286]

Слідом за цим монархісти знову спробували добитися угоди між обома претендентами. Вони заручилися згодою графа Паризького визнати старшинство графа Шамбора за умови успадкування трону після його смерті. Однак каменем спотикання виявилися політико-ідеологічні домагання графа Шамбора. Йому, віруючому в своє «Божественне право», видалася неприйнятною процедура обрання на престол депутатами. Категорично відмовився він визнати і «триколор» державним прапором, наполягаючи на білому прапорі Бурбонского будинку.

Після зриву переговорів монархісти вирішили потягнути час в надії, що перешкоди до реставрації монархії відпадуть зважаючи на солідний вік графа Шамбора природним шляхом. З цією метою в листопаді 1873 вони домоглися прийняти закон про септеннате, що визначав термін повноважень президента в сім років. [1, с. 59]

Прийнятий закон про септеннате був якості тимчасового рішення, дозволяючий Мак-Магону правити далі. [12, с. 350]

Одним з головних напрямків своєї діяльності Мак-Магон проголосив відновлення «морального порядку». Главою уряду він призначив герцога де Брольї, який піддав чищенню державний апарат. Префекти, прокурори, інші державні службовці, запідозрені в республіканських переконаннях, усувалися від посади і замінювалися монархістами. У політичних цілях уряд використав право призначати глав місцевої адміністрації (мерів). Поліція переводила причіпками опозиційну пресу. Одночасно влада протегувала католицькій церкві. Для бажаючих здійснити паломництво до Люрду та інші місця явлення Богородиці виділялися спеціальні поїзди. У спокуту «гріхів» Комуни було прийнято рішення про будівництво на Монмартрскому пагорбі базиліки Сакре-Кер.

Тим часом невирішеністю питання про форму правління спробували скористатися бонапартисти, які починаючи з 1874 р досягли певних успіхів на додаткових виборах в Національні збори. Замаячила на горизонті загроза реставрації імперії спонукала доти непримиренну частину орлеаністів піти на компроміс з республіканцями з метою підвищення авторитету державної влади. Плодом цього компромісу з’явилися три конституційних закони, прийняті протягом 1875 Разом узяті, вони склали конституцію Третьої республіки. [3, с. 98]

16 травня 1877 Мак-Магон зміщує республіканський кабінет міністрів, нові призначення отримали суцільно монархісти. Це було переворотом або початком його. Палата депутатів протестувала і була розпущена.

Нові вибори були проведені із застосуванням всіх засобів насильства над виборцями. Ненадійні префекти були зміщені. Слідом за ними були звільнені неугодні чиновники. У кампанію проти республіки включилася церква.

Проте вибори дали повну перемогу республіканцям. Це була знаменна перемога. Вона свідчила раніше за все про те, що французьке село перестало бути монархічним: Друга імперія дискредитувала в його очах той ідеал, якому воно служила з часу Наполеона.

Вибори свідчили про зростаючу роль французького робітничого класу, який, незважаючи на щойно пережиту поразку, піднявся як один на захист республіки. Нарешті, і армія не була більш монархічною. Загальна військова повинність, встановлена в 1872 році, залучила до її лав молодих людей усіх класів. І це призвело до зміни її орієнтації.

Мак-Магон не здавався, він спробував призначити новий монархічний уряд. Палата вдалася до бойкоту уряду і самого президента. Тоді нарешті Мак-Магон зрозумів, що його час минув. [24]

2.3 Зміст Конституційних Законів 1875 року Відтак, після поразки Паризької Комуни захопила владу велика буржуазія, яка не поспішала зі створенням республіканських установ. Сформовані ще до Паризької Комуни Національні збори були консервативними і тільки в 1875 р. вони проголосили себе Установчими зборами і прийняли три основних закони, які в сукупності і склали нову конституцію Франції: закон про організацію державних влад, закон про організацію сенату, закон про відносини державних властей.

Конституція Третьої республіки, розроблена консерваторами, помітно відступала від сформованих раніше загальних стереотипів французького конституціоналізму. [8]

Третя республіка у Франції була формально проголошена 4 вересня 1870, однак її конституювання відбулося лише на початку 1875 року. Для політичного розвитку Франції кінця 70-х — початку 80-х років характерна певна зміна форми правління, поступовий «відхід» від положень конституції 1875р., що стосуються організації державної влади. [3, с. 99]

У французькій історичній і юридичній літературі прийнято розглядати державний лад Франції до прийняття конституції 1875 як «тимчасовий режим», подальший державно-правовий розвиток Третьої республіки, її «трансформацію», «еволюцію». При цьому еволюція найчастіше зводиться головним чином до формально-юридичних змін конституції.

Основною внутрішньополітичною проблемою Франції в 70-х — 80-х роках було збереження і зміцнення республіканської форми правління. І хоча Паризька Комуна визначила поразку будь-яких спроб реставрації монархії, боротьба за республіку затягнулася на довгі роки. Вона не зводилася лише до парламентської боротьби двох фракцій французької буржуазії (буржуазних республіканців і монархістів), а була вираженням гострих класових протиріч.

Важливим етапом у процесі становлення республіканської форми правління стало прийняття національними зборами конституції Третьої республіки 1875. Конституція включала в себе три закони, прийняті відповідно 24, 25 лютого і 10 липня: про організацію сенату, про організацію державної влади, про ставлення державних властей. До цих законів безпосередньо примикають ще два, названих основними (про вибори в сенат і про порядок виборів у палату депутатів), 7 але фактично відносяться до категорії звичайних законів, так як їх зміна на відміну від перших трьох пов’язувалося зі скликанням Національних зборів. Останні два закони значною мірою визначали пристрій державної влади Третьої республіки, тому вони можуть з відомими застереженнями бути включені в конституцію. [1, с. 6]

Конституцію 1875 відрізняли фрагментарність, стислість, відсутність декларації про принципи державного ладу. У ній лише побічно згадувалося про республіканську форму правління. У ст. 2 закону від 25 лютого 1875 було записано: «Президент республіки обирається абсолютною більшістю голосів сенату і палати депутатів». [18, с. 80]

Конституція відобразила певний компроміс у боротьбі буржуазних республіканців і монархістів, в ній також виявився вплив авторитарних традицій попереднього періоду. Все це наклало відбиток на встановлену систему вищих органів влади. Були засновані інститут сильної президентської влади і сенат (верхня палата парламенту), обраний особливим, антидемократичним шляхом. Однак у 80-ті роки спостерігається певний відхід від ряду положень конституції 1875 В результаті фактичний і юридичний статус президента і сенату зазнав істотних змін.

За конституцією Третьої республіки законодавча влада в країні належала парламенту, що складається з двох палат: палати депутатів і сенату. Депутати нижньої палати обиралися строком на чотири роки загальною і прямою подачею голосів. На противагу нижній палаті сенат був органом відкрито консервативним і реакційним. Цьому значною мірою сприяла система виборів до верхньої палати. Сенат складався з 300 чоловік, причому 75 сенаторів призначалися довічно, а 225 обиралися строком на 9 років. Сенаторів від кожного департаменту обирали спеціальні колегії, які формувалися з: 1) депутатів департаменту; 2) його генеральних радників; 3) окружних радників; 4) делегатів від кожної комуни, обраних муніципальною радою з осіб, що користуються звичайним правом виборців. Незалежно від чисельності населення обирався один делегат від комуни. Таким чином, забезпечувалося переважання консервативних елементів (як правило, представників сільських комун) над радикальними. [18, с. 85]

Сенату і палаті депутатів надавалися рівні права в галузі законодавства. У той же час сенат був наділений і особливими повноваженнями: лише за його згодою президент мав право розпустити палату депутатів (сенат як палата парламенту не підлягав розпуску); згідно зі ст. 9 закону від 24 лютого 1875 сенат міг виступати в якості верховного суду при звинуваченні президента або міністрів у злочинах, які зазіхають на безпеку держави.

Особливе місце в державному механізмі Третьої республіки належало президенту — главі виконавчої влади. Згідно ст. 2 закону 25 лютого 1875р. президент обирався на 7 років на спільному засіданні палат; він міг бути переобраний. Глава держави мав значні повноваження: мав право законодавчої ініціативи, оприлюднив закони і стежив за їх виконанням, був главою збройних сил, укладав договори з іншими державами, призначав на всі цивільні і військові посади. Якщо президент вважав той чи інший закон непридатним, він міг відмовити в його промульгації, і палати були зобов’язані знову розглянути цей закон. Президент мав право переривати сесію парламенту, а за згодою сенату розпускати палату депутатів з призначенням виборів у двомісячний термін. У своїй діяльності президент не підкорявся парламенту. [18, с. 89]

У конституції не було спеціального розділу, присвяченого вищим органам державного управління, закони містили лише окремі, фрагментарні положення, що стосуються діяльності міністрів. Ст. 6 закону від 25 лютого встановлювала колегіальну відповідальність міністрів перед парламентом. Одним з пережитків «тимчасового режиму» було право президента головувати в раді міністрів. Але фактично уряд очолював один з міністрів, причому засідання, які відбуваються за відсутності президента, були правомочні готувати лише проекти рішень з обговорюваних питань і носили назву ради кабінету.

Підкреслимо, що монархісти не втрачали надії змінити Конституцію — встановити монархію, а республіканці добивалися зміцнення та демократизації республіки. [16, с. 15]

Зупинимося ще на декількох моментах, слід підкреслити, що за кілька років республіканські ідеї втілилися в цілому ряді законів:

в 1881 р — свобода зібрань та свобода друку;

в 1884 р — свобода асоціацій і муніципальний закон.

Республіканці вважали себе об'єднувачами нації, як показав військовий закон 1889, який скасував добровільну службу та звільнення від військової повинності («кюре з ранцем»).

Сильний настрій на користь світськості проявився в боротьбі проти згромаджень (вигнання єзуїтів в 1880 р) і відновлення права на розлучення (1884 г.). [12, с. 352]

Єдність республіки перемогло в мерії, де відбулася «республіканізації декору» (М. Аполон), в казармі, але насамперед у школі. Республіканські шкільні закони були пройняті вірою в науку і прогрес, а також патріотизмом. За наполяганням Жюля Феррі в 1881 р. прийняли закон про безкоштовну початкову освіту, а в 1882 р — закон про обов’язкове навчання дітей від шести до тринадцяти років і про світський характер громадської освіти. З 1886 р з числа вчителів почали виганяти духовенство. Школу забезпечили обладнанням, підручниками, більш пристойними приміщеннями і краще навченими вчителями, і це сталося завдяки цьому Кодексу початкової освіти, яким стала сукупність законів про школу, прийнятих 1880-і рр.

Загалом, характер французької конституції 1875 визначався в кінцевому рахунку тими змінами, які відбулися в економічному і соціальному житті країни.

Серед них слід раніше всього відзначити завершення (або майже завершення) переходу до великої машинної промисловості, що віщувало наступ нової історичної епохи. [24]

Конституції судилося проіснувати до 1940 року. У неї були внесені тільки деякі зміни, які не мали принципового значення. [16, с. 16]

2.4 Еволюція форми правління в другій половині 1870−1880 роках Прийняття конституції 1875 року і особливо вибори, проведені на її основі, сприяли перемозі буржуазних республіканців; в жовтні 1877 року вони отримали більшість у нижній палаті, у грудні в сенаті. У січні 1879 року на пост президента був обраний республіканець Ж. Греві. Перемога республіканців означала прихід до влади нових, більш ліберальних верств буржуазії. До кінця 70-х років при владі у Франції знаходилися реакційні, переважно монархічно налаштовані кола великої буржуазії. Однак поступово в якості претендента на «монополію влади» виступає середня і дрібна буржуазія. Відбулася також певна «лібералізація» частини великої буржуазії, яка «в міру збільшується рішучості і самостійності виступів пролетаріату і демократично буржуазних елементів» ставала все більш республіканською. [10, с. 410]

Буржуазні республіканці змогли прийти до влади лише завдяки підтримці народу, якому вони обіцяли проведення широких реформ. Але, перемігши на виборах, республіканці навмисно затягували проведення будь-яких радикальних перетворень, обмежувалися лише деякими заходами. Відносна демократизація Третьої республіки, що почалася з приходом до влади республіканців, була викликана необхідністю вирішення двох взаємопов'язаних завдань: зміцнення політичного панування буржуазії в цілому як класу, і забезпечення більш гнучкою і повної реалізації політичних інтересів тих верств панівного класу, які прийшли до влади. Для вирішення зазначених проблем республіканцям довелося вдатися як до деякої зміни методів політичного керівництва, так і до коректив в організації державної влади.

У 1879 році був прийнятий закон про перенесення столиці і резиденції парламенту з Версаля до Парижа. Тоді ж національним гімном Франції була визнана «Марсельєза», а в 1880 році національним святом оголошується день річниці взяття Бастилії - 14 липня. У серпні 1884 р. Національні збори вносять ряд істотних змін в конституцію. Був прийнятий новий конституційний закон, що складається з чотирьох статей і вніс радикальні зміни в конституцію 1875 Найважливішим у політичному відношенні з’явилося доповнення до закону від 25 лютого 1875, згідно з яким «республіканська форма правління не може бути предметом пропозицій про перегляд. Члени сімей, царювавших у Франції, не можуть бути обрані на пост президента «. У грудні 1884 приймається закон, що знищує інститут довічних сенаторів. У ст. 4 закону вказувалося, що члени сімей, царював у Франції, не можуть бути обрані до складу сенату. [10, с. 411]

Поступово зменшувалася роль сенату в політичному житті країни, хоча раніше він залишався органом, «стримуючим» палату депутатів. Поступово знижувалися роль і значення інституту президента, «дуалізм виконавчої влади еволюціонував у бік втрати повноважень президента республіки на користь уряду». З часом встановилося правило, в силу якого президент не повинен претендувати на переобрання. З 1879 президент перестав користуватися правом розпуску нижньої палати; жодного разу не скористався він і правом переривати засідання палат. Практично не застосовувалося право президента вимагати вторинного обговорення вотувати парламентом закону. Проте правлячі класи не пішли на конституційні обмеження президентської влади: його формально широкі повноваження в кризових ситуаціях реакція могла використовувати у своїх цілях. [7, с. 118]

Характеризуючи еволюцію форми правління Третьої республіки, необхідно враховувати і зміни в методах політичного керівництва. На початку 80-х років XIX ст. відбулася певна «лібералізація» політичного режиму у Франції. Це зокрема виразилося у виданні низки законів: у червні 1880 — про амністію комунарів і про свободу зібрань, у березні 1884 приймається закон про свободу профспілкових організацій, легалізував фактично діяли профспілки.

Отже, третя республіка, конституційно оформлена як парламентська республіка з наявністю окремих елементів президентської, в ході еволюції 70-х — 80-х років трансформувалася в класичну буржуазну парламентську республіку. Цей процес характеризувався зміною фактичного і юридичного статусу деяких органів влади, а також створенням нових політичних інститутів.

РОЗДІЛ 3. ПІДСУМКИ СТАНОВЛЕННЯ ТРЕТЬОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА ЇЇ РУЙНУВАННЯ

3.1 Економіка Третьої Республіки в кінці ХІХ ст. та початку ХХ ст.

Зазначимо, що у XIX ст. Франція займала друге місце після Англії у світовому промисловому виробництві. Після економічної кризи 1873 вона була відтіснена на четверте місце, поступаючись, особливо за темпами, Англії, Німеччини та США. [16, с. 18]

Уповільнення економічного розвитку Франції пояснювалося наслідками франко-німецької війни, виплатою п’ятимільйонної контрибуції, втратою Ельзасу і частини Лотарингії з її великими рудними запасами, а також відносною бідністю країни природними ресурсами. Серйозною причиною відставання Франції був парцелярний характер землеробства, що загрожував інтенсифікації сільського господарства і розширення внутрішнього ринку.

До галузей промисловості з відносно високим ступенем концентрації належали металургійна, гірничо-заводська, текстильна. Уже в 1876 р був створений металургійний комбінат в Лонгві та ін.

За рівнем концентрації банків Франція йшла попереду інших країн. Чотири найбільш великих банки — «Ліонський кредит», «Іпотечний банк», «Генеральне товариство», «Національна Облікова контора» — зосереджували майже всі фінанси країни. На початку XX ст. число великих банків зросла. Виникли «Банк Паризького Союзу», «Західно-Африканський банк» та деякі інші. Всього перед війною 1914 у Франції було 266 банків, причому майже чверть з них перебувала в Парижі.

Походив процес злиття банківського і промислового капіталу. Росла роль монополій і позичкового капіталу. Так, в 1903 р в промисловість і торгівлю було вкладено 8,5 млрд. франків, а в позичковий капітал — 104 400 000 000 франків, причому сюди входили і іноземні позики. Капітали експортувалися навіть на шкоду розвитку економіки країни. До 1914 р боржниками Франції були Росія, Балканські країни, Англія, США, Іспанія, Португалія та ін. Франція ставала лихварем Європи. Правлячі кола Франції всіляко заохочували вивіз капіталів, використовуючи його як знаряддя зовнішньополітичної боротьби, засіб залучення союзників.

У сільському господарстві Франції в першому десятилітті XX ст. було зайнято трохи більше 40% населення, а у промисловості - 36%. У селах посилювалося розшарування селянства, все більше ставало малоземельних селян. Врожайність підвищувалася повільно. Іноді імпорт сільськогосподарських продуктів перевищував експорт. Тваринництво Франції відставало від Бельгії, Данії, Англії, Німеччини та інших країн. Більше 85% власників володіли лише 30% землі. [16, с. 19]

З 1862 по1892 р. за рахунок збільшення площі великих власників зникло 412 514 землеволодінь. У руках дрібних селянських господарств знаходилося лише близько чверті земельних угідь Франції, а на частку середніх і великих землевласників доводилося 36 866 800 га. Але насправді в руках дрібних селян землі виявлялося ще менше, оскільки в країнах Західної Європи селянські господарства площею від 5 до 10 га слід відносити до групи середняцьких, тоді як зарубіжна статистика включає їх до групи дрібних селянських господарств. [2, с. 97]

Однією з відмінних особливостей нової історії Франції був вкрай низький приріст населення. Так, за перше десятиліття XX ст. воно виросло з 38,9 до 39,4 млн. чоловік. [16, с. 19]

3.2 Зовнішня політика Третьої Республіки Після франкфуртського мирного договору франко-німецькі відносини залишалися напруженими, тим більше що Бісмарк не раз погрожував Франції новою війною, особливо після укладення австро-німецького Союзу 1879, а потім Троїстого союзу, спрямованого проти Франції та Росії. [16, с. 19]

Це сприяло зближенню Франції з Росією. Обсяг зовнішньої торгівлі між Росією і Францією безперервно зростав. У 1887 році Росія отримала першу позику у Франції у розмірі 500 млн. франків. Після майже десяти років переговорів і дипломатичного листування між Росією і Францією був укладений консультативний пакт військового характеру (серпень 1891). Франції був необхідний союзник проти Німеччини, а Росія пішла на союз з республіканською Францією, оскільки бачила в ній важливе джерело кредитів і потенційного союзника.

У грудні 1893 військова конвенція була доповнена політичним договором про союз між Францією і Росією з усіма витікаючими з нього зобов’язаннями. Цей договір поклав початок коаліції проти Троїстого союзу і вивів з ізоляції обидві країни. У липні 1912 була підписана військово-морська конвенція. Ці угоди зміцнили позиції Франції і дозволили їй активізувати колоніальну політику.

Найбільш енергійними провідниками колоніальної політики в 80-і роки були глава уряду Жюль Феррі, віце-президент палати депутатів Ежен Етьєн та ін. Основними суперниками Франції в боротьбі за колонії була Англія, а з початку XX ст. і Німеччина.

Ще з середини XIX ст. почалося впровадження французьких капіталів в Туніс, тим більше що після придбання Алжиру чіткої межі французьких володінь в півночі Африки не було. Франція давала Тунісу кабальні позики, була створена спеціальна комісія туніського боргу. Крім того, ще на Берлінському конгресі (липень 1878) за нейтралітет Франції в питанні про Кіпр англійські дипломати обіцяли французьким дипломатам підтримку в Тунісі. У свою чергу Бісмарк готовий був підтримати Францію в Африці аби французи не намагалися активно діяти в Європі.

У квітні 1881 французький корпус окупував кілька невеликих міст Тунісу. Командувач французьким корпусом генерал Бреар нав’язав чолі Тунісу — бея договір про протекторат, пригрозивши, що, якщо бий відмовиться «стати під захист» Франції, він буде повалений. Потім Туніс був позбавлений всіх військових баз, а усіма його зовнішніми і внутрішніми справами став керувати французький міністр-резидент. Населення Тунісу повстало. Після придушення повстання резидент став командувачем туніської армії і міністром закордонних справ Тунісу.

В кінці 70-х — початку 80-х років намітилося три основні напрями французького наступу в глиб африканського континенту: на схід із Сенегалу, на північний схід і на захід з Французького Сомалі. Французькі війська в Сенегалі в 1890 — 1893 рр. розгромили державу еміра Ахмаду. Після тривалої війни вони в 1898 р знищили державу еміра Самора. Серйозний опір французька експансія зустріла в Дагомії - найсильнішому з держав Західної Африки. Але до 1892 і Дагомея зазнала поразки. [16, с. 20]

До кінця XIX в. була утворена Французька Західна Африка, куди увійшли Сенегал, Гвінея, французький Судан, Мавританія, Дагомея, Слонячий берег, Верхня Вольта, а пізніше був приєднаний і Нігер.

Ще раніше французи почали освоювати Тропічну (екваторіальну) Африку. У 70-ті роки XIX ст. французький мандрівник і підприємець де Бразза рухався з експедицією по річці Конго, засновуючи факторії. Найбільшу він назвав своїм ім'ям — Браззавіль, а всю територію до річки Убанги оголосив володінням Франції. Незабаром до цієї території були приєднані землі по річці Гамбії до озера Чад (за договором з Англією 1904).

У 1910 р Франція захопила Середнє Конго і Габон. Всі ці території, що знаходилися під владою французького генерал-губернатора, отримали назву Французької Тропічної Африки.

Майже одночасно, французький капітал проникав в Індокитай (Ганні). У 1883 р, скориставшись смертю володаря цієї країни, вторгся в її межі французький корпус, який змусив уряд Аннама підписати договір про французький протекторат. Китайський уряд, зрозумівши небезпеку, що загрожує Китаю, в 1884 р розпочав війну проти Франції. Французи несподівано для себе 24 березня 1885 при Ланг-Соні зазнали серйозної поразки. Це викликало бурхливий вибух обурення в Парижі: родичі загиблих і поранених оточили Раду міністрів. Ж. Феррі, який обіцяв французькій армії в Аннама легку прогулянку, довелося ховатися.

У квітні 1885 був укладений прелімінарний договір Китаю з Францією про протекторат над Аннамом. Китай змушений був поступитися, так як йому загрожувала ще більша небезпека з боку Японії. В результаті французи в 1887 р об'єднали кілька територій (Тонкий, Аннам і Кохінхіну) в Індокитайський союз, що став колонією Франції. У 1893 р до нього була приєднана і Камбоджа.

В це ж десятиліття уряд Франції зробив спробу колонізації острова Мадагаскар. У 1882 р французька ескадра бомбардувала його приморські міста. Мальгаський народ чинив опір загарбникам, але сили були надто нерівні. У 1885 р уряд Мадагаскару повинен був підписати договір про протекторат Франції. Однак в 1895 р французький уряд зажадав анексії острова. Мадагаскарська королева відкинула вимоги французів. Тоді французький уряд почав військові дії і нав’язав мирний договір, який стверджував панування Франції над Мадагаскаром. Незабаром актом французького парламенту була оголошена анексія Мадагаскару. Королева була скинута і вислана, але партизанська війна в ряді районів острова тривала до 1904 року. [16, с. 21]

В останні десятиліття XIX ст. Франція захопила і кілька островів в Атлантичному і Тихому океанах.

Інтереси Англії і Франції стикалися і в Північно-Східній Африці. Французький уряд направив в Східний Судан загін під командуванням капітана Маршана, який у липні 1898 прибув в Єгипетський Судан в містечко Фашода, де знаходилося управління іригації всього басейну Нілу. Тут же виявився англо-єгипетський загін під командуванням англійського генерала Кітченера, який категорично зажадав догляду Маршана. З обох сторін почалися військові приготування, але в кінцевому рахунку Франції довелося відступити.

У березні 1899 був укладений англо-французький договір про розмежування Судану. Англія визнала право Франції тільки на західні області Судану. Цей договір послужив початком домовленості урядів двох країн про поділ колоній, оскільки і тій і іншій стороні погрожував один суперник — Німеччина. Договір 1889 як би проклав дорогу до подальшого зближення Англії та Франції, що призвело в 1904 році до висновку «серцевої згоди» — Антанти.

У Північній Африці до кінця XIX ст. тільки Марокко ще зберігало свою незалежність, хоча французькі, німецькі, англійські, італійські монополії мали в Марокко шахти, банки, поліцію. У французів була та перевага, що наприкінці століття вони нав’язали марокканському султану кабальний договір про введення своїх військ нібито для його охорони. Уклавши в 1904 р договір з Англією, Франція активізувала свою політику в Марокко. Надавши султану займ, Франція отримала право контролювати митниці Марокко. У 1905 р вона зажадала контролю над марокканськими фінансами і запропонувала провести реорганізацію марокканської армії. Султан відмовився, оскільки отримав подібну пропозицію від Німеччини.

У місті Алхессірассе з ініціативи Німеччини була скликана конференція, на якій були присутні представники 14 держав. Конференція визнала Марокко незалежною, але всім державам була надала в ній свобода економічної діяльності. [16, с. 22]

Проте Франція отримала переважне і керівне право у фінансових і військових справах, і зокрема право керувати марокканської поліцією.

Навесні 1911р. французькі війська окупували столицю Марокко Фес під приводом захисту французьких інтересів від повсталих проти султана марокканців. Німецький уряд негайно оголосив про порушення Францією пакту Алхессіраської конференції та 1 липня 1911 направив в головний порт Марокко Агадір канонерського човна «Пантера», за яким слідував крейсер «Берлін» .

Але уряд Великобританії і Росія підтримали Францію, Німеччина ж до зіткнення з ними не була готова. В результаті гострого конфлікту і тривалих переговорів Німеччина отримала частину Конго, а Франція невдовзі нав’язала султану Марокко договір про протекторат.

До франко-німецьких суперечностей в Європі на початку XX ст. додалося суперництво через колонії. [16, с. 23]

3.3 Франція у післявоєнний період. Падіння Третьої Республіки Відтак, Перша світова війна для Франції закінчилася перемогою, однак країна зазнала у війні значних втрат. Перехід до миру відбувався дуже важко. Були підірвані позиції французького фінансового капіталу на світовому ринку. Франція, яка до війни була країною-кредитором, перетворилася на країну-боржника. За час війни вона заборгувала США більше чотирьох мільярдів доларів. Слід додати також, що на післявоєнний розвиток Франції впливала світова економічна криза.

Усі ці обставини мали значний вплив на соціальні відносини в країні. Відбувалося загострення суспільно-класових суперечностей, спостерігався підйом революційного руху, назрівали зміни в партійно-політичній системі.

Партійно-політична система Франції того періоду мала свої відмінності порівняно зі Сполученими Штатами або Великобританією. Характерною рисою політичного життя Франції була наявність багатопартійності. Вона пояснювалась і дрібнобуржуазним характером суспільства, і напруженою політичною історією Франції, й іншими факторами. Кожна з багатьох буржуазних партій пропонувала свою програму.

Поступово відбувалося зближення партій і одночасно — поляризація політичних сил, розподіл усіх політичних партій на групи. З’являються два угруповання, два партійних блоки — національний блок і лівий блок. Боротьба тепер іде не між окремими партіями, а між двома блоками, що нагадує деякою мірою двопартійну систему.

Національний блок увібрав до свого складу праві партії. До нього увійшли: республіканська федерація, республікансько-демократичний союз, національно-республіканська дія та ін. їхня програма передбачала забезпечення надприбутків монополіям, посилення експлуатації робітничого класу, агресивну зовнішню політику тощо. Коли у 1919 р. національний блок отримав перемогу на виборах, усі ці програмні положення почали запроваджуватися в життя.

Лівий блок об'єднав радикалів, соціалістів, радикал-соціалістів та деякі інші партії та групи. їхніми гаслами були: восьмигодинний робочий день, політична амністія, соціальні реформи, миролюбна зовнішня політика.

Отже, у Франції була відсутня двопартійна система, як у США і Великобританії, але діяла система двох партійних блоків.

У 1920 р. виникає комуністична партія Франції. Базою її утворення стала соціалістична партія, у лавах якої розгорнулася боротьба, що закінчилася розмежуванням. У грудні 1920 р. на з'їзді соціалістичної партії у м. Тур більшість делегатів прийняла рішення про приєднання до III Інтернаціоналу і утворення комуністичної партії Франції. Меншість залишила з'їзд і зберегла стару назву — соціалістична партія Франції.)

Компартія Франції відразу стала впливовою політичною силою в країні. Так, у 1921 р. вона об'єднувала у своїх лавах близько 100 тисяч членів. У 1924 р. на виборах у палату депутатів компартія отримала 900 тисяч голосів, а у 1928 р. — 1,1 мільйона. Вирішальну роль вона зіграла в історії Народного фронту [17, c. 136−138].

У 20-х роках виникають і фашистські організації: «Бойові хрести», Ліга патріотичної молоді тощо. Вони пов’язані з держапаратом, отримують гроші від монополій. У 1933 p., коли у французької буржуазії розвивається прагнення до сильної влади, фашистські партії та організації об'єднуються у Союз франсистів. У 1934 р. фашисти зробили спробу державного перевороту, але зазнали поразки. Однак і після цього фашисти не тільки зберігають свої організації (наприклад, «Вогненні хрести»), а й утворюють нові (кагуляри).

Народний фронт посідає особливе місце в політичній та державно-правовій історії Франції. На початку 1934 р. французькі фашисти спробували захопити владу. Скориставшись урядовою кризою, 6 лютого 1934 р. 20 тисяч озброєних фашистів вийшли на вулиці Парижа, вимагаючи розгону Національних зборів і передачі влади фашистам. Уряд розгубився. І все ж таки путч зазнав поразки, і цьому сприяло енергійне втручання народних мас. 9 лютого в Парижі та інших великих містах пройшли могутні антифашистські демонстрації, а 12 лютого розпочався антифашистський страйк за участю 4,5 мільйона трудящих.

Комуністична партія Франції висунула ідею створення єдиного Народного фронту боротьби проти фашизму. З такою пропозицією комуністи насамперед звернулися до соціалістів. Між комуністами і соціалістами 27 липня 1934 р. був підписаний Пакт про єдність дій. У травні 1935 р. відбулася нарада усіх політичних сил, які вступають у боротьбу проти фашизму: комуністів, соціалістів, радикалів, представників жіночих, молодіжних та інших демократичних організацій. Об'єднання всіх цих політичних антифашистських сил отримало назву Народний фронт.

Створення Народного фронту було дуже своєчасним. У серпні 1935 р. відбувся парад «Вогненних хрестів», що зібрав 35 тисяч учасників. Подальші виступи фашистів зупинив зліт Народного фронту, який задіяв 2,5 мільйона антифашистів для боротьби проти фашистської загрози.

У січні 1936 р. була опублікована Програма Народного фронту. Основними її вимогами були: розпуск і роззброєння фашистських — організацій, чистка армії та державного апарату від фашистських елементів, реорганізація Французького банку, закріплення демократичних прав і свобод, обмеження експлуатації, боротьба з безробіттям.

У виборах 1936 р. Народний фронт отримав переконливу перемогу. За партії, що входили до складу Народного фронту, було подано 5,5 мільйона (56,6%) голосів. Був сформований уряд Народного фронту, до якого увійшли соціалісти і радикали. Головою ради Міністрів став соціаліст Леон Блюм.

Уряд Народного фронту провів низку важливих демократичних заходів: розпустив деякі фашистські організації, провів націоналізацію деяких галузей воєнної промисловості, встановив сорокагодинний робочий тиждень, оплачену відпустку (чотирнадцять днів), визнав колективний договір, виділив кредити селянству і ремісникам.

Однак уже в 1937 р. голова уряду Блюм заявив про необхідність «перепочинку» в соціальному законодавстві. Після цього уряд подає у відставку. На цьому історія Народного фронту закінчується. [22, c. 127−128]

Зміни в державному ладі Франції в період між двома світовими війнами були незначними. Державний лад Третьої республіки, як і раніше, визначався конституційними законами 1875-го року. Свого подальшого розвитку набули тенденції, що були характерними для французької державності кінця XIX ст.

Основні важелі виконавчої влади в умовах Третьої республіки були зосереджені в руках уряду. Фактична роль глави держави — президента республіки — залишалася незначною. Характерно, що парламент намагався обирати на посаду президента маловпливових політиків. Обмежувалися деякі президентські прерогативи, на практиці не використовувалося право президента розпускати за згодою сенату палату депутатів.

Одночасно відбувалося падіння ролі парламенту як установи, що стоїть над урядом. Усе частіше долю ради міністрів та її склад вирішував не парламент, а політичні партії, угруповання підприємців, профспілки, різноманітні позапартійні організації. Депутатам парламенту нерідко доводилося лише виконувати їхні вказівки.

В умовах багатопартійності, гострого суперництва між політичними силами особливого значення набирала боротьба за виборчі реформи.

На початку XX ст. у Франції діяла мажоритарна виборча система, яка давала перевагу правим політичним партіям. У 1919 p., в період підйому революційного руху, був прийнятий Закон про зміну виборчої системи. Його рекламували як введення більш демократичного пропорційного представництва. Насправді новий закон поєднував принципи мажоритарної системи з елементами пропорційного представництва, зберігаючи старі виборчі округи з нерівномірним розподілом населення, що давало перевагу виборцям із сільських департаментів. У 1927 р. пропорційне представництво було скасовано і Франція повернулася до звичної мажоритарної системи в два тури голосування.

За Законом 1927;го року Франція і залежні від неї заморські території поділялися на 612 виборчих округів, від кожного з яких обирався до парламенту один депутат. Вибори проводилися у два тури. У першому турі обраним вважався кандидат, який отримав абсолютну більшість голосів. Якщо такого не відбувалося, проводився другий тур, на якому обраним вважався кандидат, котрий / отримав відносну більшість голосів. У другому турі дозволялося блокуватися, виставляти спільних кандидатів, що давало перевагу «правим» партіям. Наприклад, комуністична партія в 1924 р. за законом 1919;го року провела до Національних зборів 26 депутатів, у 1928 р. вона зібрала на 200 тисяч голосів більше, але за законом 1927;го року провела тільки 12 депутатів.

На початку 30-х років у міру поглиблення економічної кризи і загострення соціальних протиріч у Франції зросла активність крайньо правих організацій фашистських напрямів («Вогненні хрести», «Аксьон франсез» та ін.). У лютому 1934 р. була здійснена спроба організувати фашистський путч, що провалився завдяки солідарності демократичних сил країни, які організували масові антифашистські виступи. Скориставшись обстановкою, уряди правих сил, які змінювали один одного у влади, видали ряд надзвичайних декретів, що ущемляли демократичні свободи [23, c. 146−148].

Посилення реакційних тенденцій у політичному житті країни створило умови для об'єднання антифашистських сил, яке отримало назву Народного фронту. До нього увійшли партії комуністів, соціалістів і радикалів, що підписали угоду про єдність дій, а також понад 40 різних демократичних організацій. У січні 1936 р. була опублікована програма Народного фронту. У політичній галузі основними вимогами Фронту був розпуск і роззброєння фашистських організацій, скасування репресивного законодавства, створення системи колективної безпеки в Європі. В економічній сфері планувалися заходи щодо підвищення життєвого рівня населення і боротьби з безробіттям, реорганізація Французького банку і встановлення контролю за найбільшими банками, націоналізація військової промисловості.

На виборах у 1936 р. Народний фронт здобув перемогу. Був сформований уряд із соціалістів і радикалів. До 1937 р. була виконана частина програми лівих сил: підвищена заробітна плата робітникам, запроваджений 40-годинний робочий тиждень, проведена реформа Французького банку, скасовані надзвичайні декрети, частково націоналізована військова промисловість. До фашистських організацій був застосований Закон про розпуск воєнізованих угруповань.

Народний фронт відіграв велику роль у запобіганні спробам французьких правих сил встановити режим авторитарного типу. Однак внутрішні розбіжності в антифашистському блоці спричинили його розкол. У результаті послідовної зміни урядів у 1938 р. у влади закріпилося праве крило радикалів, що пішло на ліквідацію основних заходів лівого блоку й остаточний розрив з Народним фронтом.

Незважаючи на характерні для Третьої республіки урядові кризи і відставки кабінетів, у державному механізмі Франції в цей час відбувалося подальше посилення ролі уряду і його керівника — голови ради міністри. Напередодні Другої світової війни до уряду Франції остаточно переходить право видання нормативних актів з різних питань державного життя. Уряд мав можливість видавати так звані декрети — закони, які формально мали уточнювати і доповнювати закони, а фактично змінювали і навіть скасовували затверджені парламентом законодавчі акти. Неабиякого значення у 30-х роках набуло і майже щорічне наділення уряду надзвичайними повноваженнями. В умовах, коли безперервно відбувалися урядові кризи і зміни кабінетів, ці повноваження опинялися в руках вищої бюрократії. Чиновницький апарат мав можливість послідовно захищати інтереси правлячої верхівки.

Французький уряд не заважав Гітлеру. Проводячи політику «невтручання», він у вересні 1938 р. підписав Мюнхенську угоду. І лише після нападу фашистської Німеччини 1 вересня 1939 р. на Польщу уряд Франції (без санкції Національних зборів Третьої республіки) оголосив війну Німеччині. У травні 1940 р. німецько-фашистські війська перейшли в наступ на Західному фронті. Французька армія зазнала поразки. 22 червня 1940 р. Франція капітулювала.

Після капітуляції більша частина Франції була окупована фашистською Німеччиною. У частині південних і південно-східних районів, де збереглися інститути французької державності, утворилася «держава Віші» — за назвою курортного містечка, де була розташована резиденція уряду. Це була маріонеткова держава, яка, за задумом гітлерівців, мала нейтралізувати і французький флот, і колоніальні війська. У листопаді 1942 р. гітлерівці ввели свої війська на територію Віші і ліквідували залишки «вішійської державності», а разом з тим і Третьої республіки [21, c. 179−182].

Таким чином, падіння Третьої республіки стало закономірним результатом поразки Франції у війні з гітлерівською Німеччиною влітку 1940 року. [8]

ВИСНОВКИ Отже, розглянувши тему даної курсової роботи, ми можемо дійти до наступних висновків:

Народження Третьої Республіки відбулося в муках франко-пруської війни та Паризької Комуни. В останній третині XIX ст. питанням, яке найбільше поділяло французів, було питання про форму правління. По лінії прийняття або неприйняття республіки і проліг основний вододіл між «правими» і «лівими», як з часу революції XVIII ст. у Франції називали два протилежних один одному табори противників і прихильників політичного і соціального оновлення країни.

Третя республіка у Франції була формально проголошена 4 вересня 1870 Однак її конституювання відбулося лише на початку 1875 року. Конституція Третьої Республіки включала в себе три закони, прийняті відповідно 24, 25 лютого і 10 липня: про організацію сенату, про організацію державної влади, про ставлення державних властей. До цих законів безпосередньо примикають ще два, названих основними (про вибори в сенат і про порядок виборів у палату депутатів), але фактично відносяться до категорії звичайних законів, так як їх зміна на відміну від перших трьох пов’язувалося зі скликанням Національних зборів. Останні два закони значною мірою визначали пристрій державної влади Третьої республіки, тому вони можуть з відомими застереженнями бути включені в конституцію.

Конституцію 1875 відрізняли фрагментарність, стислість, відсутність декларації про принципи державного ладу. У ній лише побічно згадувалося про республіканську форму правління. У ст. 2 закону від 25 лютого 1875 було записано: «Президент республіки обирається абсолютною більшістю голосів сенату і палати депутатів».

Третя республіка виявилася довговічною: вона протрималася до поразки Франції у другій світовій війні і офіційно перестала існувати в липні 1940

Затвердження республіканського ладу було у Франції результатом багаторічної і драматичної боротьби. Потрібно відзначити, що в низці революцій і переворотів XIX століття кожен новий уряд за великим рахунком не перекреслював досвід попередників. Незважаючи на всі катаклізми французам зрештою вдалося витримати головну лінію розвитку державного ладу країни в XIX столітті - це розвиток правової держави, заснованої на принципах конституціоналізму, поділу влади, примату права над силою. Зрештою Франції вдалося вийти на стійкий шлях розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Антюхина В. И. Третья республика во Франции. М., 1985.

2. Антюхін-Московченко В.І. Третя республіка у Франції. 1870−1918. — М., 1986.

3. Беляков, В. Г. Форма правления во Франции в 70-х — 80-х годах XIX века. //Правоведение. -1984. — № 6. — С. 98.

4. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.

5. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп. — К.: Істина, 2005. — 767 с.

6. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.

7. История государства и права зарубежных стран. Ч.2. М., 2004.

8. История государства и права зарубежных стран: Учебник для вузов, Современная эпоха / отв. ред. Н. А. Крашенникова. — 3-е изд. — М. — 816 с.

9. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.

10. История Европы. Т.5. М., 2000. С. 405.

11. Історія зовнішньої політики Росії. Кінець XIX-початок XX ст. — С. 545.

12. История Франции / Пол общей редакпией Ж. Карпантье, Ф. Лебрена в сотрудничестве с Э. Карпантье и др.; предисл. Ж. Ле Гоффа; пер. с фр. М. Некрасова — СПб.: Евразия, 2008. — 607

13. Історія Франції, т. 2. М., 1973. С. 284.

14. Желубовська Е. А. «Крах Другої Імперії і Третьої Республіки у Франції»

15. Нова історія країн Європи та Америки. Перший період: Посіб. по спец. «Історія» / В. М. Виноградов, Н.М. Гусєва, А.М. Звєрєв та ін .; Під ред. Е. Е. Юровской і І.М. Кривогуза. — М .: Вища. шк., 1998. 415 с

16. Новая история стран Европы и Америки, Исламов Т. М., Виноградов В. Н., Зверев В. Б., Кривогуз И. М., Юровская Е. Е., 1998

17. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2000.

18. Серебренников В. Конституционное право Франции. М., 1976.

19. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-е вид., переробл. і доп. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.

20. Хома Н. Історія держави та права зарубіжних країн: Навч. посіб. для студент. вищ. закл. освіти.- Л.; К.: Магнолія плюс: Каравела: Новий світ-2000, 2003

21. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.

22. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 303 с.

23. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. — К.: МАУП, 2003.

24. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права: Учебник. 2-е изд. М.: Высш. школа, 1983. — 656 с.

ДОДАТКИ Додаток, А Неофіційна емблема (герб) Третьої Республіки

Додаток Б Карта Французької колоніальної імперії в 1920 році