Українські обереги, традиції і сучасність

Українські обереги, традиції і сучасність.

.

.

«Наш оберег ішов з землі,.

Коли нас скіфами ще звали.

І талісман той берегли,.

І щастя в доленьці шукали.

Або коли була війна,.

І ворог йшов на схил Дніпровий,.

Чи то котилася чума,.

Чи хтось був дуже тяжко хворий…" [1].

О. Онищенко.

Іще для наших прабабусь і бабусь хрест, молитва, великодня крашанка, як і рушник, паляниця, вогонь у печі, обручка, пучечок певного зілля, пов’язаного навхрест, а також слова «добрий день!», «з Богом!», «бувайте здорові!», як і «не убий», «не украдь», — були не просто предметами і словами, а знаками добра і сили, заступниками від нещасть, були — оберегами.

У давнину людина відчувала тісніші зв’язки з силами природи і вже за часів палеоліту (10—5 тис. до н. е.) диференціювала їх на добрі та злі, причому добрі були оберегами від злих. Але їх треба було періодично задобрювати, звертатись до них з магічними заклинаннями, приносити їм жертви.

Проте людина відчувала потребу ще і в матеріалізованих захисниках — оберегах. Найдавніший зразок оберега — жіноче божество, яке було поширеним практично у всіх народів. З ним пов’язана і етимологія слова «оберег», яку свого часу дослідив академік Б. Рибаков [2]. Походить воно від слова «берегиня», що рівнозначне грецькому «земля» (давньоруська транскрипція — «берние», тобто земля, глина), богиня землі, її берегуша, охоронниця. Берегиня — мати всього живого, первісне божество-захисник людини, богиня родючості, природи та добра. З часом Берегиня стала охоронницею дому, її скульптурки знаходились у хатах, зображення-амулети носили на шиї.

Образ Берегині дійшов до нас у вишивці: на обрядових рушниках, у жіночому одязі бачимо стилізовану жіночу постать, найчастіше — з піднятими руками (знак захисту), іноді з прибогами — конями по обидва боки (іл. 1). Нерідко Берегиню підміняла ідеограма — ромб з гачками — землеробський символ родючості, магічний оберігальний знак (українська плахта — своєрідне «перепитування» цього мотиву).

З Х ст., тобто з часу прийняття християнства, символічний смисл Берегині (Венери, Рожаниці) було перекладено на образ Богородиці. В ньому людина вшановувала саму природу, життя, подвиг материнства. У свідомості людей Давньої Русі Богородиця сприймалась як всемогутня заступниця людства перед Богом. Підтвердження цьому знаходимо в історії. Так, під час походу азіатського полководця Тімура на Русь в 1395 році вважалось, що Москва була «врятована» заступництвом Всевишнього завдяки іконі Владимирської Богоматері (письма початку XII ст.), яку встигли перенести з Владимира до Москви і яка ніби відвернула похід Тімура на Москву. З того часу русини почали шанувати ікону Божої Матері як заступницю, як оберег, складали про неї легенди, на її честь були закладені монастир та церква. Не менш цікава історична подія відтворена на одному з клейм ікони «Битва новгородців із суздальцями» (письма 2-ї половини XV ст.), на якому зображено фортечну стіну, де виставлено ікону із зображенням Богоматері. На неї дощем летять ворожі стріли, вона — перша мішень ворожої раті і — захисниця міста.

Ікони із зображенням Богоматері брали з собою в похід, ними благословляли воїнів, що йшли на смертний бій із загарбниками. Такі ікони часто вважаються покровительками міст.

Окрім образу Берегині, до українських орнаментів увійшли й інші тотемічні знаки часів язичництва. Загалом орнаменту на одязі приписувалась магічна сила «не впустити» хворобу в тіло. Дешифруючи різні орнаменти, національний одяг, Б. Рибаков дійшов висновку, що жіночий одяг в цілому являв собою своєрідну модель всесвіту. Так, головний убір ототожнювався з ідеєю неба. Навіть назви його були «пташині» — кокошник (кокошь — півень), кика, кичка (качка), сорока. На ньому зображались птахи, солярний знак. Ідею світобудови продовжувала вишивка, що розташовувалась біля шиї, рук, ніг, тобто на комірі, кінцях рукава, подоли (з метою охорони прорізів-отворів), а також на верхній частині рукава, в місцях біцепса — як знак охотюни працездатності. Мотиви орнаменту на подолі жіночого вбрання — це ідеограми землі, пророслого зерна, води. У вишивку верхньої частини одягу додаються рослинні мотиви, що символізують ідею родючості. Плетений жіночий пояс оздоблювався на кінцях головами ящірок — символами підземно-підводного царства.

Численні прикраси, елементи одягу також мусили «підсилювати» захисну функцію одягу щодо зла та хвороб. Так, до головного убору кріпились рясна. Заткані бісером, вони символізували дощ, а кульки з пташиного пір'ячка на стрічках — повітря. На рясна чіплялись колти, округла форма яких походить від форми «овиду» — частини земного простору, що повинно було нагадувати про земну твердь. На колтах зображались птахи, русалки, грифони, древо життя (іл. 3). За допомогою ланцюжків, ремінців, стрічок до головного убору кріпились іще заушниці, тобто наскронні кільця, на яких зображались богиня з прибогами або пара коней (іл. 3). Гривне начиння у вигляді самої гривни (до речі, її носили і чоловіки), намиста, мониста, діадеми, різних символічних прикрас для коміра повинно було охороняти найменш захищену частину тіла — шию. Персні несли в собі ідею макросвіту (замкнене коло), що, за віруваннями древніх слов’ян, захищало мікросвіт дівчини (як обручка — мікросвіт заміжньої жінки). На срібних браслетах-наручах, що охоплювали широкі рукава весільного вбрання нареченої, витискали зображення паростка древа життя — крину та двох сиринів (птаходів) по обидва його боки. В цьому мотиві персоніфікувалась ідея зародження нового життя. На сторожі спокійного проростання майбутнього життя «несли варту» фантастичні грифони (крилаті леви з орлиними головами), симаргли (крилаті пси) та барси.

Мотиви орнаменту, що мали оберігальні властивості, бачимо не тільки в старовинному одязі, а й в оздобленні побутових речей, кінської збруї, військової зброї (іл. 4). Звернімо увагу на важливий момент: практично всі народи наділяли захисною властивістю не стільки окремі елементи орнаменту, скільки орнаментальний комплекс в цілому. За народною естетикою вважалось, що красиве, гармонійне оздоблення привертає, причаровує щастя, обіцяє захист, допомагає в житті. Народний орнамент — це гімн усьому сущому на землі, це величальна красі та Добру.

Цікаво простежити взаємозв'язок між апотропеїчним наповненням одягу (як магічної оболонки людини) і знаряддями праці, що були причетні до його виготовлення. Ткацтво — один з найдавніших технологічних процесів — було відоме ще людині епохи енеоліту (бл. 8 тис. років до н. е.) і вважалось найпочеснішим видом жіночого рукомесла, бо життєво важливими були його результати: одяг, сіті для вилову риби, звірів, різноманітне домашнє начиння (ковдри, рушники, скатертини) та речі ритуально-обрядового призначення. Ось чому з повагою ставились до всього інструментарію по виготовленню нитки — основи майбутнього полотна: до чесала, прядки, тріпала, ткацького верстата, веретена, мотовила, пряслиця. У багатьох народів існують міфи про божественне походження певного ремесла. У східних слов’ян божеством-деміургом прядіння вважалась Мокош. Вона пряла нитку життя, тобто саму долю, життєвий шлях. Прядка у слов’ян вважалась найціннішим весільним подарунком нареченій від молодого. Інколи на її виготовлення йому доводилось рубати ціле дерево. Та найважливішим було її декоративне оздоблення знаками-оберегами. Із до-монгольських часів до нас дійшли тільки пряслиця — єдиний не дерев’яний елемент, а з шиферного каменю чи випаленої глини (пряслице — це невеличке грузило округлої форми, яке вдягається на нижній кінець веретена для надання йому обертальної сили). Вони оздоблювались сакральними символами (хрест, коло, солярний знак, ромби), які бачимо і в розписах на дерев’яних основах прядок пізнішого часу (іл. 3), а також стилізованими зображеннями — знаками коней, биків, птахів. Пряслиця-амулети у вигляді намиста на грудях чи стегні виконували функцію оберега для померлої жінки. В обертальній же властивості веретена вбачали магічну силу світобудови. «Закрутилось, завертілось, і викрутились небо і земля» [3]. Прядка як символ жіночого єства передавалась у спадок, шанувалась як добра помічниця, як оберег домашнього добробуту.

С. Плачинда в історичному романі «Київські фрески» [4] наводить поетичні перекази про те, що воїни-роси, йдучи на ворога, приймали від своєї неньки материн оберег у вигляді трикутної платівки із зображенням Берегині та дівочий від нареченої — у вигляді круглої платівки із зображенням Лади — Богині весни, дружини Бога шлюбу.

Оберег на шиї, біля серця або на поясі був дуже поширеним. Контакт із тілом, а відтак постійне нагадування про себе, мали неабиякий психологічний ефект: це заспокоювало, надавало сили, впевненості, а при віддаленні від домівки — ще й зігрівало спогадами про батьківщину, про рідних. Наведемо кілька зразків оберегів цього типу.

Ще за епохи палеоліту людина носила на шиї підвішені на мотузці ікла маралів, хижих звірів, кістки мамонтів, камінчики (як частки чогось великого, тобто сили — хижака, скелі), які повинні були відлякувати злих духів. Пізніше, за доби культу язичницького бога-громовержця Перуна, за обереги правили мініатюрні амулети-сокирки (знак Перуна) та інші «шумні» предмети — металеві ключі, бубонці, брязкальця, ножі, ланцюжки, що кріпились на поясі чи на плечі. Підвіски-лунниці в намисті охороняли жінку від наврочення. Гуцули ще донедавна практикували після обряду першої купелі прив’язувати на праву ручку немовляти мішечок з часником і шматочком глини з печі — як надійний оберег від дитячих хвороб.

Дуже популярний різновид нашийного оберега на Русі XI—XVII ст.— змійовик. Це двосторонній медальйон круглої або овальної форми з бронзи, срібла, золота або каміння з вушком для протягування мотузки. На аверсі його зображався християнський сюжет (Богородиця, архангел Михаїл, Борис та Гліб, Федір Стратілат, цілителі Козьма та Доміан, Хрещення, Розп’яття та ін.), а на реверсі, що торкався тіла людини, — «змійовий» сюжет — голова Горгони Медузи із зміями, а по периметру — напис: цитата з трисвятої пісні во славу Саваофа або інші магічні заклинання. Віра в дієвість змійовиків була настільки велика, що давньоруські лікарі роздавали їх хворим.

Та чи не найбільшого розповсюдження не тільки у слов’ян, але і в багатьох інших народів набув хрест, який носили на шиї. Він був поширений задовго до виникнення християнства і вважався надійним оберегом від «чорних» сил.

3 усіх чотирьох сторін (магічність знаку вбачалась саме в його орієнтації на 4 сторони — знак всесвіту; 4 виміри, 4 пори року, 4 стихії). Хрест як апотропеїчний знак знаходимо і в інших варіантах. Дослідник Є. Спасська [5] наводить зразки глиняних горщиків з хрестами на шийках, що виготовлялися у 20-і роки XX ст. на Сумщині, Полтавщині, Чернігівщині. Безперечно, це відгомін більш ранньої традиції: відомо, що глечики з хрестиками зустрічаються у скіфо-сарматській культурі II ст. до н. е. — II ст. н. е., в античній Греції, що доводить нехристиянське наповнення цього символу. Зустрічаються вони і в середньовічній Європі, зокрема в XIII—XIV ст. в Німеччині. Такі горщики мав право виготовляти не кожний, не рядовий гончар, а лише визнаний у своїй місцевості майстер, і тільки раз на рік у Зборну, або Федорову, суботу, тобто в першу суботу Великого посту, під час відправи «на Достойно». Гончар сідав формувати ці горщики з першим дзвоном і робив їх стільки, скільки встигав до кінця служби, помічаючи кожний хрестиком. Як переказує Є. Спасська, «баби за ними страшенно побиваються», бо в них буває найкращий збір вершків — на всю висоту шийки. Вірили також, що такий горщик захищає від наврочення, в’д псування корів відьмами. Віра в «магічність» горщика відбивалась і на його матеріальній вартості: на базарі вони коштували 30 коп., в той час як звичайні — 15 коп.

Здавна хрест вважався ще й емблемою вогню (бо форма хреста нагадує знаряддя для добування вогню), пізніше — сонця, як вогню небесного. З вогнем пов’язане язичницьке уявлення про очищувальну, цілющу стихію. На Україні в Страсний четвер страсною свічкою, яку приносили з церкви, на сволоках хати, над вікнами, дверима, на воротах випалювалися хрести. Знак цей наносили і на господарські будівлі, на речі хатнього скарбу, одяг з метою вигнати злі сили, очистити (пригадаймо вислів «людина без хреста в душі»).

Для християнина хрест, благословення хрестом прирівнюється до всевишнього заступника. Ось чому здавна ставили хрести обабіч доріг, на узліссях і в полі, при річках та ставках, коло містків та на них. Дерев’яні, часом кам’яні високі простої форми, лише іноді із зображенням Богоматері або Христа, вони часом огороджувались, іноді випадковими мандрівниками прикрашалися вінками з квітів, намистом або цінною річчю («даю, аби ти дав»), бо люди свято вірили, що це разом з молитвою перед хрестом буде гарантом Божої милості.

Розглядаючи інші символи-обереги, які втілювались у художній формі в побутових речах, на одязі, в архітектурі, неважко помітити домінуючі образи птаха та коня (іл. 2, 4), що пов’язані з язичеським солярним культом. Кінь символізував денний шлях сонця по небу, водоплавний птах — його нічне проходження по океану, що оточує землю. Обидва мали багатовіковий «досвід» надійних оберегів. Кінь — вірний помічник, друг людини — являв собою домашній оберег від «чорних» духів та лихих людей. Пічний та дверний коники у східних слов’ян вважалися оберегами від блискавки, пожежі. Коня приносили в жертву (відомо, що в новгородських землях у Х—XIV ст. кінську голову закопували у підвалини фундаменту, щоб вона охороняла хату від лиха).

Птах — символ долі, сім'ї, любові, весільний оберег, покровитель дітей та жінок. У домонгольській Русі був популярним «цілодобовий» оберег від наврочення — підвіски до жіночого головного убору у вигляді «качкоконей» — фантастичного гібриду качечок з кінськими хвостами. Кінь та птах — дуже поширені мотиви орнаментів вишивок, вибійки, зустрічаються на ювелірних прикрасах магічного призначення (двостулкових браслетах-наручах, на колтах, перснях). Птаха зображували і на весільному прянику. Відгомін культу коня та птаха дійшоз до нас у формі підкови «на щастя», народного повір'я про те, що пташине гніздо під стріхою — то «на добро», пташине подружжя на весільному короваї — «на щасливе шлюбне життя». На Поліссі і досі трапляються паперові, дерев’яні, хвойні птахи під стелею, які символізують присутність святого духа, а значить і його покровительство.

Оберег як знак віри у вище заступництво, сфокусований у слові, числі, символічній речі, в художньому образі, в побутовому предметі або предметі релігійного призначення, був відомий практично всім народам. Нині дешифрування цієї «азбуки віри» — це і можливість проникнення в світ сакральних філософських ідей древніх, і з’ясування невідомих функцій відомих речей, взаємин з ними наших предків, і повернення у наше сьогодення великого пласта культури, що може і збагачувати, і навчати, і надихати. Саме зацікавлене вивчення історичних джерел у час «розквіту» войовничого атеїзму (1962 рік) надихнуло групу київських художників-керамістів на незвичайний крок — спробувати відродити забуті талісмани, створити нові обереги. Автором ідеї відродження оберегів була Ніна Іванівна Федорова — досвідчений інженер-технолог, художник-кераміст, душа колективу, що очолювала майстерню архітектурно-художньої кераміки Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування житлових та громадських споруд — КиївЗНДІЕП — від часу заснування закладу в 1946 році упродовж 40 років. Разом з художницями Масєхіною Антоніною Дмитрівною, Шарай Ганною Григорівною, Севрук Галиною Сильвестрівною, а пізніше — Батечко Раїсою Павлівною, — Ніна Іванівна довгі роки працювала над створенням оригінальних національних сувенірів. Від випадкової, досить побіжної інформації в популярному виданні зацікавленість привела художників до ґрунтовного вивчення наукових джерел, в яких ідеться про обереги, до праць академіка Б. Рибакова, дослідників М. Сумцова, Н. Велецької та інших. Чимало було вивчено народних легенд, етнографічних розвідок, перш ніж з’явилися сповнені фантазії, гумору, збагачені віршами-побажаннями, посвятами невеличкі шедеври мистецтва глини і вогню. Часто вони супроводжувались текстом з історичними довідками про знамениті обереги. Отож у цій невеличкій майстерні (вона лише зовсім недавно припинила своє існування) протягом багатьох років відроджувались образи добра та вдачі — добрі, веселі, похмурі, страхітливі, кумедні химерки. У колективі працювали ентузіасти. Плідними виявились 40 років натхненної праці народних майстрів та професіональних художників, архітектора, технолога. Результати цієї творчої співдружності живуть у багатьох монументальних творах архітектурних споруд нашої країни та за її межами (лише в Києві — Будинок кіно, підземний вестибюль станції метро «Хрещатик», готелі «Дніпро», «Русь», «Київ» та інші). Але скількох людей зігрівають душевним теплом, захищають від зла сотні оберегів, подарованих від щирого серця їх авторами. У «майстерні Федорової», як нерідко її називали прихильники за ім'ям «доброго ангела кераміки» — Н. І. Федорової, із захопленням реалізували будь-які нові творчі ідеї. Творча атмосфера сприяла і відродженню оберегів, і появі оригінальних сувенірів. До речі, в цих маленьких забавках відбився весь попередній художній та технологічний досвід митців, досягнутий у творах монументального мистецтва: декоративна пластичність, співзвучність ліній, гармонія кольорів полив, емалей, солей, а також мистецтво випалювання. Мабуть, вперше тут задумались над створенням тематичних сувенірів. Ніна Іванівна справедливо називає їх пізнавальними сувенірами. Бо вони, як і обереги, несуть в оригінальній художній формі часточку інформації з духовного життя наших попередників. Розповімо про деякі з них.

Відомо, що в давній Русі цифри позначались літерами алфавіту, над якими зверху ставили горизонтальний знак — титло (ця традиція дожила до XVIII ст. і існувала паралельно з сучасним правописом цифр). Так, цифру «1» зображала літера «а» з титлом, «2» — «в» з титлом, «20» — «к» з титлом і т. д. Доклавши до цієї інформації фантазію, художники майстерні розробили медалі-сувеніри з давньоруським написом чисел та їх арабським еквівалентом поряд — як подарунки до днів народжень, ювілейних дат, зустрічей випускників шкіл, вузів, до інших датованих подій. Медаль можна було прикрасити стрічкою або бантом. А чи знаєте ви, що таке «вавілон»? Це загадковий квадрат-лабіринт, який правив древнім зодчим за уніфікований план-креслення при будівництві споруд будь-яких параметрів. За образною характеристикою літописця, «символ зодческой мудрости, хитрости храмоздательской» також відтворили в майстерні і дарували з побажанням творчого натхнення архітекторам. Своїм колегам-керамістам присвятили символ мистецтва вогню і глини — плакетку із зображенням Адама і Єви (пригадаймо: Бог виліпив Адама з глини!). Для письменників, що були частими гостями привітної оселі, були виготовлені плакетки із знаками Івана. Федорова та Франциска Скорини, для математиків — «диявольський» магічний квадрат (його відкрили бл. 5 тис. років до н. е. древні китайці), тобто квадрат, сума чисел у якому по кожній стороні сітки та по діагоналях — однакова. Металеві пластинки з гравійованими на них магічними квадратами (їх відомо кілька сот тисяч варіантів) на одному боці та «особистою планетою» на другому носили на шиї як особисті обереги в середньовічній Німеччині. Додатком до всіх перелічених пізнавальних сувенірів був текст-довідка.

Та найбільш популярними були сувеніри на історичну тематику у вигляді плакеток з гербами давньоруських міст, з художнім втіленням образів князів, видатних діячів нашої держави від часів її заснування, а також медалей із зображеннями архітектурних перлин нашої батьківщини. Залишаючись творами мистецтва, які з успіхом прикрашають сучасний інтер'єр, — сувеніри керамічної майстерні Київ-ЗНДІЕПу («Софійської майстерні») заохочують нас до вивчення тих чи інших подій, фактів, спрямовують до джерел науки, літератури, мистецтва.

Хочеться вірити, що плідний досвід «софійських» керамістів у створенні пізнавальних сувенірів і оберегів буде вивчений і підхоплений молодими митцями.

Повертаючись до оберегів, нагадаймо, що, за віруваннями древніх, оберег — це матеріалізована метафора доброго ангела, модель сили, котра при нагоді заступиться за тебе, а у «перекладі» на наше наукове сучасне мислення — сконцентрує твої ж таки сили, допоможе провести аутогенну регуляцію (на тривалий час або в екстремальній ситуації). Хто сказав, що це погано? Адже людина за своєю природою відкрита до віри. З вірою легше жити, її вбивати не можна. Апотропеїчні ж речі, тобто ті з них, в які «втілено» людську віру, — самі наповнені доброю енергією і мають властивість трансформувати її до іншої людини, а відтак — бути пересторогою лиходійству. То чи не відродити обереги?

Література.

1. Українські народні звичаї та традиції. — Львів, 1994.

2. Рибаков Б. Дpевние элементы в русском народном творчестве. — Сов. этнография, 1948, № 1, с. 90—106.

3. Бopяк О., Герасимчук О. Веретено та пpяслиця у слов’янській міфологічній тpадиції. — Нар. творчість та етнографія, 1990, № 1, с. 30—36.

4. Плачинда С. Київські фрески, — К.: молодь, 1982.

5. Спасська Є. Глечик з хрестиком.— У зб.; Матеріали до етнології і атропології, т. 21— 22. ч. 1. Львів, 1929, с. 35—41.

.

.

_.

.