Фашизм та його різновиди

Фашизм та його різновиди.

.

.

План:.

Вступ.

Зародження фашизму.

Різновиди фашизму.

Висновок.

Використана література.

Вступ.

ХХ століття, яке з такими труднощами відходить у минуле, принесло людству одне з найскладніших, що будь-коли знала історія. Я маю на увазі ідеології, рухи й держави фашистського зразка. Їх класичні варіанти, їх, так би мовити, розквіт, припадає на середину або другу третину століття. Але в різних формах вони даються взнаки і сьогодні. Небезпека розвитку рухів і держав фашистського зразка існує й надалі, насамперед у країнах з нестійкою демократією та важким тягарем нерозв «язаних, історично нагромаджених екзистенційних проблем, тобто проблем, пов «язаних із самовизначенням, самоусвідомленням, самоствердженням певних національних і державних спільнот співвідносно з іншими, з власною історією, територією, етнічною та соціальною структурою. Що стосується ідеологій фашистського зразка, то вони існують і сьогодні, хоча начебто не мають значного масового впливу — принаймні в своєму організованому, цілісному вигляді.

Період між двома світовими війнами в Европі з повним правом може бути названий добою фашизму — жодна інша політична ідеологія не могла змагатися з ним за розмахом і динамікою впливу. Не лише державні нації, а й націоналістичні рухи деяких бездержавних народів, яких війна і заснована на «праві сильного» Версальська система навчила не вірити в гасла ліберальної демократії, опинялися в полоні фашистського міту.

Для початку варто вказати, що досі немає єдиної загальноприйнятої дефініції фашизму. Переважно під цей термін потрапляють усі тоталітарні течії у Европі, відмінні від совєцької тоталітарної системи. Таким чином, маємо вінегрет, у якому одним і тим же ж соусом приправлені власне італійський фашизм, іспанський фаланґізм, хорватський усташизм, «диктатура професорів» у Портуґалії, «Crois de Fоir» у Франції, рух Мослі у Великій Британії, «Залізна Ґвардія» у Румунії і навіть аристократично-консервативний режим Горті в Угорщині (не кажучи вже про нацистську Німеччину, лідер якої Адольф Гітлер вважав за образу, коли його називали фашистом). Насправді маємо чітко розділити ті течії, які ми можемо віднести в розряд фашистських чи близьких до фашизму.

Виникнення фашизму.

Фашизм зародився на початку ХХ ст. в молодіжному середовищі - спершу як культурно-мистецьке явище, як форма протесту проти наявного на той час буржуазного конформізму. Базою для виникнення фашизму стали вчення Сореля та Ніцше. Нонконформізм залишався однією з основних рис фашизму у подальшому його розвитку. Б. Муссоліні наприкінці.

20-х років, відповідаючи на запитання швейцарського журналіста: «Чи можна охарактеризувати фашизм єдиним гаслом?», подумавши, прорік: «Ми проти комфортного життя». В цьому був mоdus vivendi послідовників фашистського руху.

Іншою відмінною рисою фашизму була його антиінтелігентність. Інтелігенція на початку ХХ ст. сприймалася як неодмінний атрибут буржуазного суспільства. Люди розумової праці, на думку того ж Муссоліні, як правило, народжували одну-дві дитини, у той час як сильна нація потребувала багатодітних родин. Згодом режим Муссоліні створював спеціальні штучні села (напр., Саббатію під Римом) і культивував культ села. Сам Муссоліні гордився титулом «дуче-селянин». Один з предтеч фашистського руху, поет і художник Марінетті, висунув гасло «Смерть інтелігенції!», маючи на увазі не смерть окремих індивідів-представників інтелігенції, а смерть суспільного прошарку. Хоча у той же час чимало видатних мислителів початку століття опинилися у лавах фашистського руху (серед них — Ґабріель д «Аннунціо, Юліус Евола, винахідник радіо Ґуґльєльмо Марконі, Езра Павнд та ін.). Симпатії до руху фашистів виявляли Лоуренс Аравійський, авіатор Ліндберґ та король Великої Британії Едвард.

Варто відзначити, що фашизм у ідеологічному плані найбільше запозичив від класичного консерватизму ХIХ століття. Нюанси розвитку фашистської ідеології чудово відчув та інтерпретував у алегоричній формі італійський кінорежисер Б. Бертолуччі у фільмі «ХХ століття»: фашист Атіла — виходець з низів, слуга поміщика — намагається копіювати у поведінці старого господаря-аристократа. Тенденція, висловлена в українській приказці «Не дай, Боже, з Івана пана», є панівною, коли поглянути на біографії лідерів більшості фашистських рухів: амбітні молоді люди, переважно з сільської місцевості, які намагаються опанувати аристократичні манери і жити як аристократи.

За методами політична доктрина націонал-соціалізму (А. Гіт-лер, А. Розенберг) і фашизму (Д. Джентіле, А. Рокко, Б. Муссо-ліні) була близька до більшовизму. Спільні характерні риси цих доктрин такі: 1) встановлення однопартійної системи, єдиновладдя однієї партії; 2) будівництво тоталітарної держави (політична диктатура, зрощення партапарату з держапаратом, примусова регламентована праця, безальтернативність прийняття політичних рішень); 3) уніфікація всього громадського життя, єдність усіх громадських об'єднань; 4) авторитарний спосіб мислення, панування ідеології, ідеологізація всього суспільного життя, крайня його політизація.

Аналогічні підходи можна побачити і у японських націонал-соціалістів, лідером яких вважають Іккі Кіта, який написав «План реконструкції Японії» (1919), згідно з яким експансія Японії в регіоні тлумачилася як визволення Азії від «білого імперіалізму». Так само, як у Німеччині та Італії, японська версія націонал-соціалізму містифікувала японські духовні традиції, зокрема ідею шанування імператорської влади, яка походить від потомка богині Сонця Аматерасу — великого Дзимму.

Змістовний аналіз концептуальних засад націонал-соціалізму та фашизму дає підстави характеризувати його як відкриту терористичну диктатуру реакційних шовіністичних, імперіалістичних елементів фінансово-промислового капіталу.

Предтечі фашизму напередодні Першої світової війни епатували публіку ніцшеанськими ідеями і закликали переробити світ і людину засобом відкинення моральних принципів. Після 1918 року фашисти почали базувати свою ідеологію на патріотичних та реваншистських почуттях, використовуючи загальну образу і невдоволення, економічну кризу та інші негативні суспільні моменти. У той же час окреслюються намагання фашистів використовувати у своїй ідеології два чинники, які згодом стали визначальними — історичну традицію (загострену настільки, що вона часто перетворювалася на псевдоісторичну традицію або історичну псевдотрадицію) та фактор релігії. Якщо протофашисти не надто ладнали з християнством (книги Ґ. д «Аннунціо були навіть заборонені Церквою), а історію вони воліли починати з себе (скажімо, відома декларація російських футуристів — мистецької течії, найближчої до фашизму, — яка закликала «викинути за борт корабля історії Достоєвського, Пушкіна, Толстого»), то у 20-х роках ситуація кардинальним чином міняється. Ю. Евола одним з перших усвідомив роль традиціоналізму для суспільного руху.

Задля справедливости варто зазначити, що фашизм відрізнявся від традиційного консерватизму однією деталлю, на якій часто наголошують і яку адепти консерватизму використовують, аби заперечити приналежність фашизму до консервативних течій: традиційний консерватизм не визнавав революційної боротьби і революційних процесів. Фашизм же задекларував (іноді на повен голос, іноді - не надто афішуючи своїх дій) консервативну революцію. Однак цей момент дає нам підстави віднести фашизм до ультраконсервативних течій.

Не так давно У. Еко, говорячи про спорідненість різноманітних тоталітарних течій, наводив такий приклад. Візьмемо низку символів:

abc bcd cde def.

Як бачимо, перший та останній символи кардинально відмінні - у них немає нічого спільного. Але символ cde має риси, притаманні іншим трьом символам. Італійський фашизм став саме отим символом cde стосовно інших тоталітарних течій. У. Еко запропонував назвати його ур-фашизмом, тобто первісним фашизмом [3].

Особливо хочеться наголосити на тому, що, погоджуючись із У. Еко і визнаючи, що фашизм є витвором власне італійського народу («продуктом не для експорту», як вважав Б. Муссоліні), а також усвідомлюючи, що необхідно розглядати явище ширше, виходячи за рамки звичайного фашизму, ми пропонуємо вживати термін «ультраконсерватизм», який може стати до певної міри компромісним. Протофашизм і фашизм справили неабиякий вплив на формування ультраконсервативних течій у Европі, але при цьому ультраконсерватизм не варто ототожнювати виключно з фашизмом. Кожен народ витворив свій варіант чи аналог «фашизму», це не дивно. Я. Оршан у 30-х роках твердив, що існує різне вираження єдиного духа — націоналізму. В Італії він знайшов свій вияв у формі фашизму, в Німеччині - націонал-соціалізму, в Україні - інтегрального націоналізму. Будь-яка ідеологія несе у собі національний характер, оскільки кожна нація має свої пріоритети та свої завдання. Ідеологія, яка претендує на те, аби стати загальнонаціональною, не може ігнорувати цих завдань — навпаки, вона повинна дати рецепт їх вирішення. «Кожна нація має свій соціалізм», — констатував на початку 20-х років один з ідеологів ультраконсерватизму А. Мюллер ван ден Брук. Те ж саме можна сказати і про фашизм як різновид ультраконсерватизму.

Різновиди фашизму.

Фашизм — це ідеологія консервативної революції, якому притаманна низка обов «язкових рис:

Крайній націоналізм, що має містичний характер, національний солідаризм.

Віра в державу, містичний етатизм.

Ідея соціально орієнтованої держави, державний патерналізм.

Корпоративізм, прагнення законодавчо закріпити структурування суспільства за корпоративно-фаховою ознакою.

Орієнтація на «традиційні цінності».

Агресивна ксенофобія, яка у німецькому варіанті доходила до расизму (антисемітизм — частковий, хоча й найпоширеніший варіант ксенофобії, у російському фашизмі сьогодні кавказофобія укорінена навіть більше за антисемітизм).

Віра у конструктивний потенціал політичного насилля.

Ідея розширення «життєвого простору» нації.

Антипарламентаризм.

Віра у вождя.

Мілітаризм.

ФАШИЗМ у його ідеології та практиці має два основних, хоча й ідеологічно частково протилежних і ворожих (це довела війна між двома імперіями зла у 1941;45 рр.) різновиди: комунізм та нацизм.

У середині XIX ст. на авансцену виходить радикально-комуністична течія суспільно — політичної думки, творцями якої були Карл Маркс (1818−1883) і Фрідріх Енгельс (1820−1895).

У концептуальному сенсі ця течія містила такі тези:

• рушійною силою в антагоністичних формаціях є класова боротьба;

• за капіталізму вирішальну роль відіграє пролетаріат, котрий виконує месіанську роль;

• пролетаріат має здійснювати свою диктатуру;

• пролетарська місія полягає у зламі буржуазної державної машини через здійснення революції та побудову комуни;

• для перемоги пролетаріату потрібна своя політична партія;

• пролетарська партія очолить цю боротьбу лише за умов рішучої ідеологічної непримиренності як щодо відвертих супротивників, так і щодо колишніх однодумців.

Р. Арон, А. Лефевр, з якими погоджується Ж. Бодуен, одним із засновників сучасної соціології поряд з Е. Дюркгеймом, В. Парето та М. Вебером вважають К. Маркса, який збудував свою теорію під інтелектуальним впливом німецької філософії (Г. Гегель), англійської політекономії (Д. Рікардо) та утопічного соціалізму (Ш. Фур'є, Л. Блан, П. Прудон).

За Марксом та Енгельсом, рушійною силою заміни «способу виробництва» є внутрішні суперечності, що підривають його ізсередини та готують перехід до наступного способу виробництва. По суті, марксизм є певною філософією історії, позначеною детермінізмом та утопізмом. Скажімо, Р. Арон вбачав у марксизмі «світську релігію», що базується на обіцянці спасіння. Комунізм — безкласове, справедливе суспільство, здатне функціонувати без держави, суспільство, покликане забезпечити щастя всім людям.

Піка популярності марксизм досяг у XX ст., але наприкінці його практично зійшов нанівець — більшість передбачень цієї доктрини щодо капіталізму так і не справдилися, до того ж зазнала повного краху система так званих соціалістичних країн. Виявилася не зовсім виправданою в оцінці суспільних явищ і ставка марксизму на класову боротьбу як рушійну силу розвитку суспільства.

Слід наголосити, що за основними тезами марксизму про революцію, непримиренну класову боротьбу, диктатуру пролетаріату на початку XX ст. відбувся розкол у робітничому русі та соціал-демократії. Інституціоналізувався цей розкол після більшовицької революції в Росії та утворення III Комуністичного Інтернаціоналу.

Ортодоксальне комуністичне тлумачення призвело до створення тоталітарного соціалізму (більшовицького та нацистського), а реформістське — до створення моделі демократичного соціалізму, в основу якої було покладено програму інтеграції робітничого класу в існуючу суспільну систему.

Основними рисами більшовицької політичної доктрини (В. Ленін, Л. Троцький, Й. Сталін) можна назвати домінування класової боротьби в суспільстві, зв’язок з ідеологією; концепції соціалістичної революції, держави диктатури пролетаріату; ідею пролетарської, соціалістичної демократії; концепцію з національного питання; тактику щодо інших політичних партій та головні принципи зарубіжної політики соціалістичної держави. Одночасно окреслюється сталінізм як специфічна форма тоталітаризму і маоїзм.

Мао Цзедун, зробивши ставку на «революційність» селянства, сталінську ідею боротьби з ворогами (внутрішніми і зовнішніми) та теорію «партизанської боротьби» і досі має чимало послідовників, що сповідують переважно терористичні методи у вирішенні політичних проблем.

Тепер, в умовах, коли в Україні, як і в будь-якій іншій нормальній країні, фашизм іде на «смітник історії», слід коротко звернути увагу на тенденцію боротьби проти цієї загрози.

Комуністичний фашизм (комуно-фашизм) в Україні користується підтримкою МЕНШЕ 7% громадян України. КПУ Симоненка набрала лише 3.66% голосів і буде мати лише 21 депутатське місце, а блок Вітренко — лише 2.93% і взагалі не потрапив до парламенту. Отже, з кожними виборами комуно-фашисти в Україні настільки суттєво деградують в електоральних симпатіях, що їхня загроза вже перестає бути актуальною для суспільства.

Разом з тим, хоча неонацистів прямо (електорально) підтримує ще менше українців ніж комунофашистів, потенційна загроза неонацистської ідеології в Україні є дуже великою. Якщо східні й південні області України все менше підтримують комунофашистів, то всій Україні, а особливо її західним областям, все більше загрожує інший різновид фашизму — неонацистська ідеологія.

Саме тому про комунофашизм, який на практиці вже майже не загрожує Україні, можна буде зробити висновки дещо пізніше, коли ця проблема буде вирішена остаточно. А проблема неонацизму може стати небезпечною як в ідеології, так і, не дай Боже, на практиці. Отже, сьогодні доцільно розглянути саме загрозу.

Нацизм (націонал-соціалізм) — політична ідеологія, заснована на расизмі, шовінізмі і верховенстві держави над особистістю Нацизм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно" виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

Для повсякденної свідомості слово «націоналізм» не має нейтрального звучання, воно завжди емоційно зафарбовано. Суть Н. складає проповідь власної національної окремішності та/або винятковості, з необхідністю доповнюване недовірою до чужих (конкретно обумовлених) етнічних спільнот і (у крайніх проявах) — відмова їм у праві на існування. Типовий для цивілізацій локального типу, чия культура ґрунтується на осьовій аксіологічній опозиції Ми — Вони. Н. виникає як реакція етносу на деструктивні впливи зовнішнього оточення (економічні, соціальні і політичні процеси, іноетнічні впливи). Н. як політичний принцип, згідно з яким етнічні межі не мають перетинатися політичними кордонами і, зокрема, етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти, виробився в процесах утворення національних держав, розпаду імперій і відділення колоній від метрополій. Таким чином Н. — як «фактор впливу» перевершив і світові релігії докапіталістичних суспільств, і державні утворення імперського типу Нового часу. У першій таксономії Н. протистояв християнству і космополітизмові, у другій — інтернаціоналізмові й імперіалізмові. У рамках мононаціональних держав Н. може варіюватися від ізоляціонізму (Албанія 60−80-х XX ст.) до експансіонізму («японська модель»). У залежності від історичної долі, чисельності, специфіки домінуючих у його границях способів діяльності, ступеня розбіжностей його культурних норм із сусідами тощо — реакція етносу (або «градус» націоналізму) може кардинально змінюватися. Н. виступив, зокрема, відповідною реакцією багатьох етнічних спільнот на загальносвітовий процес інтернаціоналізації, що посилюється. Ця тенденція в контексті історичного досвіду стала неоднозначною. В екстремальних варіантах прояву Н. у національній свідомості відбувається фетишизація власне етнічного початку, що починає розглядатися як гранична підстава буття даної спільності людей, як єдиний критерій диференціації між ними. Етнічне стає об'єктом свого роду культу (аж до ритуалізації). Н. найчастіше зводить етнічні розбіжності до генетичних, а останні - до їх зовнішніх проявів, що і визначаються як єдиний фактор, що конституює національну цілісність. Ідеологія Н. постулює також пріоритет національних цінностей перед особистісними, пріоритет державності перед будь-якими іншими формами соціальної самоорганізації етносу, пріоритет міфологізованого національного минулого і бажаного майбутнього перед сьогоденням, пріоритет «культурної» і «народної» самобутності перед установками «неукоріненої» інтеліґенції. Для індивіда в умовах кризи традиційних суспільних інститутів етнос — найбільш стійка референтна група, а Н. — найдоступніший психологічний субститут виходу зі станів фрустрації. Неминуче недооцінюючи всю складну систему створеної етносом господарської, політичної, духовної культури, результати численних міжетнічних взаємопроникнень (у тому числі і генетичних), що мали місце в історичній долі даного народу, Н. абсолютизує етнічну замкнутість, що веде до застою, спрощення й упадку даної національної культури. Н. — непозбутня й у певному сенсі позитивна риса людського співтовариства, тому що навіть потенційна погроза його експансії необхідно стимулює процеси оновлювальної трансформації структур міжнародного співробітництва в вирішенні глобальних проблем і оптимізації всієї сукупності міждержавних відносин.

У сучасному світі націоналізм залишається універсильним явищем. Він охоплює не лише країни третього світу, але країни з достатньо високим рівнем господарського і культурного розвитку (наприклад, рух французькомовного населення Квебеку в Канаді, конфлікти між фламандським і французькомовним населенням у Бельгії та ін.). Все це спростовує передбачення марксистських і ліберальних теоретиків, що націоналізм є явищем минулого і що у міру модернізації суспільного життя він відімре. Правдоподібно, націоналізм залишиться поширеним явищем у світовому історичному розвитку протягом принаймні ще декількох десятиліть, а зважаючи на останні події у світі, зокрема: расові та релігійні війни, твердження багатьох вчених про той факт, що такі речі, як націоналізм є природніми інстинктами кожної психічно та фізично здорової людини, пропаганди серед свідомого та високоосвідченого населення Землі ідеї космополітичної нації, зростання свідомості й освідченості представників останніх поколінь Європейських та Східних держав, внаслідок чого останніми роками у світі невпинно та доволі великими темпами зростає так званий, «протестний електорат», націоналізм ймовірно буде невід'ємною частиною суспільно-політичного життя людства ще не одну сотню, а той тисячу років.Проблема впливу фашизму на міжвоєнний український націоналізм залишається однією з найбільш контроверсійних у нашій історіографії. Якщо відкинути суто пропагандистські спекуляції, наявні наукові підходи до проблеми можна звести до трьох основних:

.

1) український націоналізм ніколи не мав нічого спільного ані з італійським фашизмом, ані з німецьким націонал-соціалізмом (Петро Мірчук, Володимир Косик та інші автори, переважно з націоналістичних середовищ);

.

2) український інтегральний націоналізм зазнав значного впливу з боку фашизму, особливо італійського, проте відрізнявся від останнього у засадничих питаннях (Джон Армстронґ, «ранній» Іван Лисяк-Рудницький, Олександр Мотиль);

.

3) радикальний напрям міжвоєнного українського націоналізму був складовою частиною европейського фашистського руху («пізній» І.Лисяк-Рудницький, КостьБондаренко).

.

Найавторитетнішою в академічному середовищі залишається концепція І.Лисяка-Рудницького, викладена в статті «Націоналізм», згідно з якою, «найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріяльних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу в аґрарних економічно відсталих народів Східньої Европи: хорватські усташі, румунська „Залізна Ґвардія“, словацькі глінківці, польський ОНР (Oboz Narodowo-Radykalny) тощо. Український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безпосередніх впливів з боку відповідних чужоземних зразків» [2].

.

Виокремлюють такі сучасні ідейні різновиди фашизму:

• неонацизм — позначає послідовність націонал — соціалістичній ідеологї після 1945 року, ґрунтується на принципі расової чистоти та ідеї надлюдини;

• націонал-лібералізм — ті ж ідеї боговибраності та етнічного гегемонізму, але з певною «толерантністю» до ряду буржуазних цінностей;

• неофашизм — поняття, яке об'єднує сучасні праві рухи, що є ідейними і політичними правонаступниками розпущених після Другої світової війни фашистських організацій, відсутнє етнічне месіанство, але культивується крайня нетерпимість до інакодумців.

Неофашистські організації, що об'єднані у Всесвітній союз нацистів (резиденція — у США), діють у 80 країнах світу (найбільше їх в Європі, Америці та країнах Азії).

Висновок.

Фашизм — характерне явище ХХ століття, бо воно стало століттям виходу на політичну арену мас, масових рухів та організацій, масової пропаганди та комунікації, масового терору і систем масового придушення особистости. Історія давніх століть сповнена жорстокостей і кривавого насильства на міжплемінному, етнічному, расовому, релігійному ґрунті тощо — сучасне продовження цього ми бачимо у низці країн третього світу, в Руанді, в Кашмірі, в Боснії, — але нічого подібного до фашизму історія не знала. Не було масових рухів та організацій, не було сучасної, технічно й організаційно оснащеної пропаганди. Темні пристрасти, комплекси ненависти та меншовартости, звичайно, завжди існували, в будь-яких суспільствах і в усі часи. Але зрозуміти, організувати, вибудувати в бойові лаштунки всі ці нижчі страти масової свідомости змогли тільки фашистські режими, до того ж у центрах европейської цивілізації, ледь не в середині найосвіченішого століття. До цього варто додати, що фашизм не тільки придушував волю й розум мас, але й спокушав ці ж маси — і значною мірою досяг успіху. Насамперед у тому, що пропонував просте вирішення всіх заплутаних проблем, від ідеологічних до політичних та економічних: знищення «ворогів», підпорядкування особи груповій дисципліні та волі вождя, повернення до племінних принципів моральности (для «своїх»). Тією чи іншою мірою ці риси притаманні різним ідеологіям та рухам агресивного шовінізму, тоталітарного соціалізму; фашизм поєднав їх.

Усі різновиди фашизму паразитували на ситуаціях і проблемах державних, національних та соціальних катаклізмів — переважно криз, породжених світовими війнами та розпадом світових імперій. Ці процеси ще не цілком завершилися, особливо в периферійних країнах. В Европі післявоєнні часи стали добою примирення й добробуту, а гострота криз була начебто відіпхнута на соціальну та географічну периферію — Ольстер, відтак Боснія. Але наша країна у своєму пострадянському, постімперському існуванні опинилася якраз в цьому периферійному просторі, тому нам доводиться страждати від хвороб, якими інші давно перехворіли. Це ж стосується загрози фашизму.

Один з головних ідеологів Організації українських націоналістів Микола Сціборський у 1935 р. писав, що приклад фашизму має стати дороговказом і для поневолених народів. «Бо ті з них, що перелякано відвертаються від імперативних заповітів фашизму в силу своєї сліпої, безкритичної прив «язаности до наркозу демо-соціялістичних забобонів про «мир, злагоду, благоденствіє», та інтернаціонали, — ті з них ніколи не матимуть дійсного миру й свободи. Призначення таких народів — бути погноєм для інших!».

Використана література:.

1. Липовецька М. Кілька слів про фашизм // Там само. — Кн. II. — С. 139.

2. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. -Сучасність, 1983.

3. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. — С. 205−206.

4. Бондаренко К. Фашизм в Україні. — С. 74.

5. Желев Ж. Фашизм: Тоталитарное государство. — М., 1991.

6. Грушевський М. На порозі нової України. — К., 1918.

7. Даниленко В. И. Современный политологический словарь. — М., 2000.

8. Кириченко М. Г. Основи політології. — К.: Либідь, 1995. — 332 с.

9. Семків О.І.Політологія. — Львів: Світ, 1994. — 592 с.

.

.

_.

.