Господарство світу і України в роки другої світової війни. 
Післявоєнний розвиток народного господарства (1939

Господарство світу і України в роки другої світової війни. Післявоєнний розвиток народного господарства (1939.

.

.

Господарство провідних країн світу в роки другої світової війни. Економічне становище західноукраїнських земель на перших етапах другої світової війни. Економічний розвиток України в роки війни і перше повоєнне десятиліття.

Господарство провідних країн світу в роки другої світової війни.

1 вересня 1939 р. фашистська Німеччина розпочала другу світову війну, яка за руйнуваннями і людськими жертвами значно перевищувала втрати першої світової війни. Причини війни коренились у намаганні правлячих кіл найбільш розвинутих країн вирішити свої проблеми за рахунок інших народів. Сильним дестабілізуючим чинником було існування комуністичного режиму з його ідеєю «світової революції». Тому західні країни проводили свою зовнішню політику, прагнучи зіштовхнути два тоталітарних режими: фашистський в Німеччині і комуністичний в Радянському Союзі.

Господарство воюючих країн було переведено на воєнні рейки. Виробництво військової техніки стало пріоритетним. Зокрема, Німеччина з 1935 р. перебудувала свою економіку на воєнний лад. Тому, коли почалась друга світова війна, промисловість рейху працювала на повну потужність, ставлячи за мету задовольнити потреби армії. Виробництво військової техніки та зброї стимулювало розвиток важкої промисловості. Легка промисловість набагато відставала Війна призвела до хронічного дефіциту японського бюджету: в 1944;1946 рр. витрати перевищували доходи в 4 рази. Водночас концентрація промисловості принесла великі прибутки японським монополіям. Так, розміри контролюючого капіталу в компаніях Міцубісі й Сумітомо зросли в 10 разів, у Міцуї - більш ніж у 6 разів. Збагачення японської олігархії в роки війни було досягнуте ціною мільйонів людських жертв, голоду, зубожіння народу, економічної руйнації і розладу фінансової системи країни.

Англії довелося пережити загрозу ворожого вторгнення, масового повітряного бомбардування, яких зазнали Лондон, Бірмінгем, Ковентрі та інші міста, блокаду німецькими кораблями морських комунікацій, окупацію ряду колоній — Бірми, Сінгапуру, Малайї, втрату великої частини торгового і морського флоту. Промислове виробництво країни в цілому за роки війни скоротилося на 5%. Різке зниження виробництва спостерігалося у вугільній промисловості (на 21%), у легкій, зокрема бавовняній (більш ніж удвоє) і вовняній (на 27%).

Витрати на війну становили 25 млрд. ф. ст. Для того, щоб хоч якось покрити ці витрати, Англія залучила приблизно третину своїх закордонних капіталовкладень, особливо з колоніальних країн — Індії, Канади, Австралії, Південне-Африканського Союзу, а також з Латинської Америки й США. Державний борг за роки війни зріс утричі. В багатьох районах, що вважалися раніше сферою впливу Англії (наприклад, країни Арабського Союзу і Південно-Східної Азії), закріпився американський капітал, який посилено проникав також в англійські домініони і колонії.

Увесь тягар війни в першу чергу позначався на трудящих: жорстокість карткової системи, розгортання стихійних сил «чорного ринку», спекуляція і знецінення грошей, збільшення тривалості робочого дня, погіршення житлових умов. Податки в розрахунку на душу населення зросли більш ніж утроє, вартість життя — на 72%. В той же час війна стала джерелом збагачення монополій, які отримали на воєнних поставках великі прибутки.

З вересня 1939 р. Франція вступила у війну з Німеччиною, але виявилася неспроможною дати їй відсіч і капітулювала. Війна і окупація завдали Франції значних збитків, що оцінювались у 1440 млрд. довоєнних франків. Людські жертви становили 1100 тис. чоловік. Промислове виробництво скоротилося до 30% у порівнянні з 1938 р., продукція сільського господарства — вдвоє. Франція залишилась без військового і торгового флоту. Закордонні капіталовкладення країни до 1945 р. зменшилися наполовину. До того ж Франція втратила свої колонії: Індокитай, Сірію, Ліван, які добилися незалежності.

Сполучені Штати Америки на початковому етапі не брали участі у війні, але займали чітко виражені антинімецькі позиції. Вступ США в 1941 р. у війну проти Японії та Німеччини спричинив переорієнтацію господарства на військовий лад.

США, ще не вступивши у війну, за системою ленд-лізу надавали в позику чи в оренду озброєння, боєприпаси, стратегічну сировину, продовольство та інші матеріальні ресурси країнам — союзникам по антигітлерівській коаліції. Ленд-ліз став одним з важливих джерел збагачення американських монополій. Він забезпечив масовий збут американських товарів на зовнішньому ринку, що сприяло збереженню високого рівня виробництва у США в зазначений період. Американські витрати на проведення операцій по ленд-лізу перевищували 45 млрд. дол.

Надаючи допомогу Великобританії, США прагнули встановити контроль над англійською економікою шляхом проникнення в її сфери впливу. Так, в обмін на 50 старих есмінців, США одержали в оренду на 90 років території для будівництва військово-морських баз у ряді англійських стратегічних пунктів Атлантики. За роки війни в США були побудовані і введені в дію нові промислові підприємства воєнного призначення вартістю 25 млрд. доларів.

Друга світова війна внесла свої корективи у механізм міжнародних валютних відносин. Так, розподіл запасів золота в розвинутих країнах набрав ще більш нерівномірного характеру, ніж у довоєнні роки. В той час як у США за чотири роки (1938;1941) запаси золота з 14,5 млрд. дол. досягли 22,7 млрд., в Англії, навпаки, скоротилися до надзвичайно низького рівня. Крім того, в ряді країн зросла державна заборгованість. Про це свідчать такі дані:

Роки 1938 1939 1945.

США (млрд. дол.) 37 — 263.

Англiя (млрд. дол.) 7,3 7,3 22,8.

Францiя (млрд. дол.) — 445,7 1756.

Ліквідувати такий дефіцит країни намагалися посиленим випуском паперових грошей. Так, у США з кінця 1940 до кінця 1945 року грошовий обіг збільшився з 38,7 млрд. дол. до 265 млрд. дол., або на 222,6%; в Англії наприкінці 1939 р. в обігу циркулювало грошей на 555 млн. ф. ст., у травні 1945 р. — 1270 млн., а в листопаді - вже 1328 млн. ф. ст.; у Франції протягом 1939 — 1944 рр. грошовий обіг збільшився з 151 млрд. фр. до 573 млрд; в Італії за цей же період — з 24 млрд. лір до 233 млрд., тобто майже в 10 разів.

Поряд з нарощенням кількості паперових грошей, підвищувалися депозити комерційних банків. Якщо під час першої світової війни фінансові видатки всіх воюючих країн становили 208 млрд. дол., то під час другої — 962 млрд. дол. Для того, щоб ліквідувати наслідки цієї найбільш руйнівної в історії людства війни, потрібно було затратити величезні кошти.

Економічне становище західноукраїнських земель на перших етапах другої світової війни.

23 серпня 1939 року було підписано пакт про ненапад між Німеччиною і СРСР. У таємному протоколі сторони домовились про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі західноукраїнські землі. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польшу, поклавши тим самим початок другій світовій війні. 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли кордон і зайняли майже всі землі, населені українцями. Лінія розмежування між СРСР і територією, окупованою німецькими військами, була уточнена в радянсько-німецькому договорі про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 р. Українські землі Лемківщина і Холмщина були зайняті Німеччиною, а Закарпаття — Угорщиною. У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чином, до УРСР було прилучено понад 7 млн. мешканців Західної України.

Аналіз офіційних державних, статистичних та інших джерел дає підстави розглядати Західну Україну як внутрішню напівколонію Польщі, її аграрно-сировинний придаток. Розвиток продуктивних сил на західноукраїнських землях гальмувався грабіжницькою політикою польських панів, обмеженим будівництвом промислових підприємств, у тому числі переробки сільськогосподарської продукції, варварським використанням природних багатств, перенаселенням у сільських місцевостях, малоземеллям та безземеллям селян, напівкріпосницькими порядками на селі. Крім того, політичне безправ’я західних українців — мешканців регіону, а також національно-культурне гноблення з боку західних сусідів призводило до нестерпного становища. Все це було підґрунтям, з якого виросло цілком природне прагнення українців до створення своєї держави, в котрій розв’язалися б різні пекучі проблеми.

Зважаючи на це, появу радянських військ 17 вересня 1939 р. на території західних областей населення зустрічало радісно, традиційно, як зустрічають високих гостей — з хлібом і сіллю. Воно вбачало в Червоній Армії свою визволительку, яка допоможе звільнитися з-під гніту Польщі і об'єднатися з Радянською Україною, щоб розбудувати свою державу — Україну. Проте сподівання виявилися марними.

Окупувавши західноукраїнські землі, радянський уряд намагався здобути прихильність українців. Деякі перетворення знаходили позитивний відгук серед корінного населення, зокрема, націоналізація промисловості, особливо цукрових заводів і торговельних підприємств, що належали полякам та євреям. У 1939 — 1940 роках у Західній Україні було націоналізовано 2,5 тис. підприємств. Найпопулярнішим заходом радянської влади стала експропріація польських землевласників і обіцянка розподілити між селянами їх землі. Проте згодом землі, вилучені у польських землевласників і «передані» найбіднішим селянам, підлягали колективізації. До кінця 1939 р. було конфісковано й перерозподілено понад 2 млн. га землі. Бідняцькі господарства звільнялися від сплати податків. У важкому становищі опинилися заможно-середняцькі господарства. Вони сплачували різні податки, які встановлювалися новою владою. Було ліквідовано безліч сільськогосподарських кооперативів, частина з них одержавлювалася.

У 1940 р. утворюються перші колгоспи, для їх технічного обслуговування створили 182 машинно-тракторні станції. Колективізація відбувалася, як і в Східній Україні, примусовими методами. Західноукраїнські селяни не мали бажання вступати в колгоспи, усуспільнювати за безцінь віками нажите майно, знаряддя праці, худобу тощо. Такі обставини викликали репресії проти селян з боку нової влади. У першу чергу репресіям піддавалися поміщики та заможні селяни. Населення чинило опір таким заходам з боку радянської влади. У такий спосіб до середини 1941 р. було колективізовано близько 13% селянських господарств.

Ліквідація старої системи управління супроводжувалась засланням службовців держапарату, органів суду, прокуратури, поліції разом з їхніми родинами. Відразу після вступу радянських військ почались арешти і депортація колишніх функціонерів політичних партій, власників великих і дрібних підприємств, а також колишніх членів КПЗУ і комсомольців Західної України, які перед тим були політичними в’язнями у польських тюрмах. Жертвами сталінізму стала значна частина інтелігенції - адвокати, вчителі, вузівські викладачі і діячі культури.

Депортація як метод жорстокого адміністративного покарання чи політичного переслідування набирала широкого розмаху. В результаті першої хвилі із Західної України було депортовано близько 1,2 млн. чоловік.

Друга хвиля депортації прокотилася у квітні 1940 р., коли виселяли «куркулів» — заможних селян. Всього із Західної України в 1939;1940 роках до Сибіру, Казахстану, Поволжжя, на Північ за різними підрахунками вивезено від 10 до 20% населення. Така жорстока акція негативно позначилася на забезпеченні трудовими ресурсами сільського господарства Західної України напередодні війни.

Включення Західної України до складу Української РСР, без сумніву, стало великою історичною подією. Вперше за багато років українці об'єдналися в межах однієї державної структури. Проте подальші насильницькі дії радянської влади на західноукраїнських землях деформували національно-визвольну ідею.

Економічний розвиток України в роки війни і перше повоєнне десятиліття.

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Із зіткненням між собою двох тоталітарних систем розпочалася війна титанічних масштабів і небаченої жорстокості.

Найбільша частина німецьких сил — група Армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну. Через чотири місяці від початку війни німці окупували майже всю республіку. До грудня 1941 р. вони контролювали територію з населенням 80 млн. чоловік, або 42% населення Радянського Союзу. На цій території до війни знаходилось 47% посівних площ, вироблялось більше 30% всієї промислової продукції, більше 40% електроенергії, добувалось 63% вугілля, виплавлялось 68% чавуну, 58% сталі, вироблялось 84% цукру.

В цей час надзвичайно енергійно проявила себе надцентралізована директивна система управління. Під надзвичайно жорстким керівництвом Державного комітету Оборони (ДКО), що був створений ЗО червня 1941 року, було проведено евакуацію заводів, фабрик і переведено цивільний сектор економіки на воєнні рейки. Із прифронтової зони було вивезено в Поволжя, на Урал, до Сибіру, Середню Азію, Казахстан 2593 підприємства. При відступі радянська влада застосовувала тактику «спаленої війни». Відтак усі промислові підприємства, якими могли б користуватися німці, підлягали знищенню. Наприклад, Київ зазнав страшніших руйнувань від відступу радянських військ, які висадили в повітря багато визначних споруд міста, ніж від наступу німців. В Донбасі було затоплено майже всі шахти, було зруйновано гігантський комплекс заводів в Подніпров'ї, та всі 54 домни в республіці.

На думку Олександра Делліна та інших істориків другої світової війни, «з усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою, без сумніву, була Україна. Вона являла собою найбільшу радянську республіку, цілком окуповану німцями, і як джерело продуктів та робочої сили не мала собі рівних» .

Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов’яни були людьми другого сорту, і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Гітлер вважав Україну першочерговим об'єктом німецької колоніальної експансії, а українців — майбутніми рабами німецьких колоністів. Тому, коли настав час призначення нацистського правителя України, Гітлер вибрав Еріха Коха — адміністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю.

У серпні-вересні 1941 р. німці стали проводити заходи, що глибоко позначилися на всьому населенні України. Ігноруючи поради Розенберга та його штабу, Кох вирішив, що найбільш ефективно експлуатувати сільське господарство України можна шляхом збереження колгоспів — хоч цього разу під контролем німців, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Кох зменшив прибутки селян і зажадав, щоб вони працювали зі світанку до смерку. Така скажена експлуатація допомагає пояснити той факт, що 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій припадало на Україну.

Антинімецькі настрої ще більше посилилися після того, як нацисти вирішили використати Україну не лише як основного постачальника продуктів, а й як джерело примусової праці для недостатньо забезпеченої робітниками промисловості та сільського господарства Німеччини. На початку 1942 р. поліція Коха була вимушена проводити масові облави на базарах, при виході з церкви чи кінотеатру з метою направлення молоді до Німеччини.

Страхітлива жорстокість німецької влади проявлялася також у ставленні до міського населення та інтелігенції. Кох різко обмежив надходження продуктів харчування в міста, стверджуючи, що українські міські центри непотрібні. У майбутньому німці планували перетворити Україну на цілком аграрну країну. В результаті цього голод став звичайним явищем для жителів міста.

Політика нацистів на Україні була жорсткою і руйнівною. Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 р., вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі своїм військам Гітлер наголошував: «Не можна допустити, щоб, відступаючи з України, ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна… Ворогові має дістатися цілковито спалена і винищена земля» .

Протягом кінця літа й осені 1943 р. радянські війська зайняли Лівобережжя й Донбас, 23 серпня в результаті запеклих боїв німці втратили Харків. У вересні — жовтні Червона Армія прорвала могутню лінію німецької оборони на Дніпрі, а 6 листопада було звільнено Київ. До жовтня 1944 р. вся етнічна українська територія була звільнена від німців.

Навіть побіжний перелік втрат свідчить про ті страшні наслідки, які мала друга світова війна для України. Щонайменше (статистика тепер досліджується заново) 5,3 млн. чоловік, або один із шести мешканців України загинув у цій війні, 2,3 млн. чоловік було вивезено для примусової праці до Німеччини. Цілком чи частково було зруйновано понад 700 великих і малих міст та 28 тис. сіл, унаслідок чого безпритульними залишилися близько 10 млн. чоловік. Оскільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що Україна здобула великою ціною у 30-х роках. Підраховано, що загальні збитки економіки України сягали 40%. Таким чином, удруге за історично короткий проміжок часу — трохи більший десяти років — Україна тяжко постраждала від жорстоких ексцесів тоталітарних режимів.

З 1943 р., по мірі звільнення України від окупантів, розпочалося відновлення зруйнованої економіки. Поряд з цим необхідно було здійснити конверсію промисловості, оскільки в 1945 р. більше половини об'єму промислового виробництва припадало на військову продукцію. Але конверсія носила половинчатий характер, оскільки одночасно із скороченням питомої ваги бойової техніки, боєприпасів тощо, відбувалась модернізація військово-промислового комплексу, розробка нових видів озброєнь.

На визволених від німецьких загарбників українських землях почалася відбудова господарства. Головна увага приділялася підприємствам, транспортним магістралям, електростанціям, які найменше постраждали і могли бути використаними в цілях оборони. На відновлювальні роботи держава виділила 18 млрд. крб. — суму, звичайно, недостатню. Справа ускладнювалась тим, що реевакуація майна підприємств, вивезених у тил в 1941;1942 рр., була визнана недоцільною. В Україну поверталися лише їхні колективи, та й то в неповному складі.

Загальна продуктивність праці залишалася невисокою. Однією з основних причин цього було вкрай незадовільне матеріально-побутове становище населення: карткова система могла забезпечити лише частково прожитковий мінімум, ще гострішою була житлова проблема.

За цих складних умов, коли Україна по суті була прифронтовою матеріально-технічною базою діючої армії, люди виявляли мужність і терпіння. Результатом самовідданої праці українського народу було відновлення до травня 1945 р. майже 30% довоєнних виробничих потужностей промисловості. Дещо повільніше зводилися на ноги сільське господарство, заклади науки й культури, житловий фонд та комунальне господарство міст і сіл.

У наслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії країни війни, Радянський Союз постав перед колосальним завданням відбудови господарства. Як і в роки перших п’ятирічок, основна увага приділялась розвитку важкого машинобудування, металургії, паливно-енергетичного комплексу. Як і в.

30-ті роки, четверта п’ятирічка (1946;1950) дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості, що поглинули 85% капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. До 1950 р. промислове виробництво на Україні перевищило рівень 1940 р. На Західній Україні, де до війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо вражав: до 1950 р. промислове виробництво в краї зросло на 230%. У 1950;х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція, а за видобутком вугілля майже зрівнялася з Західною Німеччиною. Однак, хоч українська промисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою, її частка у загальнопромисловому виробництві Радянського Союзу впала, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, розвивалися ще більшими темпами.

Післявоєнне економічне зростання в СРСР, як і в Україні, мало декілька джерел. Перш за все, директивна економіка все ще зберігала мобілізаційний характер, як у роки перших п’ятирічок і в роки війни. Мільйони людей організовано відправлялись на відродження Дніпрогесу, металургійних заводів Криворіжжя, шахт Донбасу, а також на будівництво нових заводів, гідроелектростанцій і т.д.

Радянський Союз отримав з Німеччини репарації на суму 4,3 млрд. дол. В рахунок репарацій із Німеччини та інших країн, що були її союзниками, до Радянського Союзу вивозилось промислове обладнання, в тому числі цілі заводські комплекси.

До числа джерел економічного зростання можна віднести політику перерозподілу коштів із соціальної сфери на користь тяжкої промисловості. Щорічно населення повинне було підписуватись на державні займи в середньому в розмірі 1−1,5 місячних заробітної плати. Всього за 1946;1956 рр. було розміщено 11 займів.

Як і раніше, основний тягар формування коштів для тяжкої промисловості несло на собі сільське господарство. Втративши під час війни більшу частину поголів'я худоби й техніки, сільське господарство зазнало ще страшніших руйнувань, ніж промисловість. Крім того, другорядне значення, якого надавало цій галузі радянське керівництво, і згубна сільськогосподарська політика відчутно перешкоджали виправленню становища на селі. Жорстока засуха 1946 р. ще раз значно підірвала економічні сили колгоспів і радгоспів.

Незважаючи на явні хронічні проблеми колгоспів, радянське керівництво рішуче відновило політику колективізації й стало навіть активніше проводити її. У 1946 р. було вжито заходів, щоб відібрати у селян землю та реманент, які їм вдалося «приватизувати» під час війни. Наступного року М. Хрущов розпочав на Україні гучний проект, спрямований на розв’язання аграрних проблем. Він передбачав об'єднання колгоспів у гігантські «агроміста», що теоретично мало сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки. Водночас кожне з них мало забезпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя. Проект також передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу частину продуктів харчування. Проте, оголосивши про ліквідацію крихітних, але життєво необхідних для селян ділянок, режим зайшов надто далеко: пасивний опір і гучні протести набрали такого розмаху, що уряд змушений був відмовитись від проекту «агроміст». Породжені цим проектом хаос і невдоволення лише перешкоджали виробництву зерна. На 1950 р. воно досягло близько 60% рівня 1940 року.

Як і в передвоєнні роки, товарообмін між містом і селом залишався нееквівалентним. Державні закупівельні ціни на основні види продукції змінювались дуже повільно і не відбивали змін у виробничих затратах. Так, закупівельні ціни на молоко компенсували лише п’яту частину затрат на його виробництво, на зерно — десяту частину, на м’ясо — двадцяту. Всі збитки покривались дотаціями або за рахунок державних кредитів, які як правило, не повертались, а списувались.

Селяни, не отримуючи нічого на трудодні, жили за рахунок власного присадибного господарства. Починаючи з 1946 р., держава стала зменшувати розміри присадибних ділянок і обкладати господарства великими грошовими податками. Крім цього, кожний селянський двір повинен був здавати ще й натуральний податок м’ясом, молоком, яйцями та іншою продукцією.

Знову посилився контроль над господарствами з боку МТС та їх політвідділів. МТС знову отримали право встановлювати планові завдання колгоспам. Вищі інстанції через систему МТС диктували господарствам строки сівби, збору врожаю та інших агротехнічних робіт. Голови колгоспів, які порушували ці строки, виходячи, наприклад, із погодних умов, могли отримати суворе покарання. МТС також проводили обов’язкову заготівлю сільськогосподарської продукції, вилучали у колгоспів натуральну оплату за виконання механізованих робіт і т. ін. Все це призвело до того, що сільськогосподарське виробництво розвивалось дуже повільно.

До кінця 1947 р. в СРСР зберігалась карткова система на продукти харчування і промислові товари для населення. Відмінити карткову систему планувалось наприкінці 1946 р., але через посуху і неврожаї здійснити цього не вдалось. До речі, Радянський Союз був одним із перших, де була відмінена карткова система.

Але, перш ніж відмінити картки, уряд встановив єдині ціни на продукти харчування, замінивши карткові (пайкові) і комерційні ціни. Внаслідок цього вартість основних продовольчих продуктів для міського населення виросла. Зокрема, ціна 1 кг. чорного хліба була 1крб., а стала 3 крб. 40 коп., ціна 1 кг. м’яса виросла з 14 до ЗО крб., цукру — з 5,5 крб. до 15 крб., вершкового масла — з 28 до 66 крб., молока — з 2,5 крб. до 8 крб. При цьому мінімальна заробітна плата складала 300 крб., середня заробітна плата в 1946 р. становила 475 крб., в 1947 -550 крб. за місяць. Правда, для низькоі середньооплачуваних категорій робітників і службовців, одночасно з єдиними цінами, встановлювались так звані «хлібні дотації» в середньому близько 110 крб. за місяць, але ці кошти не вирішували загальну проблему прибутків.

В цей же час була проведена і грошова реформа, її необхідність визначалась повним розбалансуванням грошової системи за роки війни, оскільки різке зростання військових видатків вимагало постійного випуску в обіг великої кількості грошей, які не забезпечувались споживчими товарами. Внаслідок значного скорочення роздрібного товарообігу у населення виявилось грошей більше, ніж того вимагало нормальне функціонування народного господарства. За таких обставин купівельна спроможність грошей занепала. Крім того, в країні було багато фальшивих грошей, які випускались фашистами під час війни.

14 грудня 1947 року була видана постанова уряду «Про проведення грошової реформи і відміні карток на продовольчі і промислові товари». Старі гроші протягом тижня обмінювались на нові із розрахунку 10: 1. Для тих, хто тримав гроші на рахунках в ощадних касах, обмін був більш пільговим. Так, внески до 3 тис. крб. залишались без змін і не підлягали переоцінці. Внески на суму від 3 до 10 тис. крб. обмінювались із розрахунку 3: 2, а внески понад 10 тис. крб. -2:1.

Одночасно проводилось об'єднання всіх попередніх державних позик в єдину нову двопроцентну позику, а старі облігації обмінювались на нові у відповідності 3:1, облігації позики 1930 року — у відповідності 5: 1. За допомогою таких методів відбулося вилучення надлишків грошової маси, а сама реформа набула, в основному, конфіскаційного характеру. З 1 січня 1950 року уряд визнав за необхідне підвищити офіційний курс карбованця по відношенню до іноземних валют і визначив його у відповідності з золотим змістом карбованця (0,222 168 г. чистого золота).

Загалом, весь період перших п’ятирічок, воєнні і післявоєнні роки були для країни періодом екстремального, надзвичайного розвитку. В цей період життєві потреби населення відкладались на потім. Майже 25 років економіка працювала з величезною напругою, на межі своїх можливостей. Всі досягнуті успіхи були сплачені надзвичайно високою ціною.

За даними офіційної статистики середня номінальна заробітна плата робітників виросла за 1928;1954 роки більше, ніж в 11 разів. Згідно з іншими джерелами, в цей же період вартість життя в Радянському Союзі зросла в 9−10 разів, оскільки роздрібні ціни постійно зростали.

Як і раніше, надзвичайно гостро стояла житлова проблема. Багато робітників з сім'ями жили в гуртожитках, комунальних квартирах, бараках, підвалах. В ці роки будівництво житла велось в дуже обмеженій кількості. Основні кошти із державного бюджету витрачались на військово-промисловий комплекс, важку промисловість, енергетичну систему. Радянський уряд щедро роздавав дарунки дружнім зарубіжним країнам у вигляді будівель університетів, госпіталів, культурних центрів, а також у вигляді прямої військової допомоги.

Подальший розвиток економіки СРСР визначався її надзвичайною централізацією. Всі економічні питання, великі і малі, вирішувались тільки в центрі, а місцеві господарські органи мали суворо обмежені права щодо вирішення будь-яких питань. Основні матеріальні і грошові ресурси, що були необхідні для виконання планових завдань, розподілялись через велику кількість бюрократичних інстанцій.

Після війни декілька разів проводились різноманітні адміністративні реформи, але вони не вносили докорінних змін в сутність планово-адміністративної системи. В березні 1946 року наркомати перетворились в міністерства, а наркоми — в міністрів. В багатьох міністерствах була введена обов’язкова форма для службовців. Якщо до цього форму носили військові, працівники міліції, держбезпеки, то тепер її належало одягати річникам, дипломатам, зв’язківцям, працівникам суду і прокуратури.

Післявоєнна історія країни була б неповною без аналізу зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних позицій СРСР. Незабаром після другої світової війни антигітлерівська коаліція розпалась. Колишні союзники Радянського Союзу боялись розширення комуністичної ідеології, тому здійснювали всілякі заходи для повернення соціалістичної системи в довоєнні кордони. СРСР, в свою чергу, намагався закріпити свій вплив у звільнених Червоною Армією країнах Центральної і Східної Європи. Це протистояння призвело до ускладнення міжнародної ситуації, до стану холодної війни.

США направили західноєвропейським країнам величезну матеріальну допомогу в розмірі 12,4 млрд. дол. (так званий «План Маршалла»). Ці кошти використовувалися не лише для післявоєнного відродження економіки, але й для посилення військово-політичного впливу США в цьому районі. В 1949 р. було створено військовий блок НАТО, розташовано мережу військових баз США, військові штаби розробляли плани нової світової війни проти СРСР з використанням атомної зброї.

В ці ж роки Радянський Союз із свого боку здійснював підтримку комуністичних і прорадянських режимів в так званих «країнах народної демократії»: Болгарії, Албанії, Польщі,* Румунії, Угорщині, Чехословаччині, а також в Північному В'єтнамі, Північній Кореї, Китаї. Цим країнам надавалася інтенсивна матеріальна, фінансова і військова допомога. Відомо, що тільки у вигляді пільгових довгострокових кредитів в 1945;1952 роках їм було надано 15 млрд. крб. (З млрд. дол.). Такі величезні для тих часів кошти надавалися країнам за умови проведення там соціально-економічних перетворень за радянським зразком.

В результаті цих міжнародних подій світ на довгі роки був поділений на дві ворогуючі системи, що мало негативні (перш за все в економічному плані) наслідки для внутрішнього життя СРСР. Справа в тому, що на рубежі 1940;1950;х років розвинуті країни почали впроваджувати у виробництво досягнення сучасної науково-технічної революції, і це зумовило новий, постіндустріальний етап їх розвитку. Радянська директивна економіка, через її надцентралізацію, відсутність ініціативи і підприємливості в різноманітних господарських структурах, виявилась нездатною до широкого впровадження науково-технічних розробок у виробництво (крім військово-промислового комплексу) і почала стрімко відставати від країн з ринковою економікою. До того ж, ці країни стали помітно випереджати Радянський Союз за рівнем життя населення, за забезпеченням різноманітних демократичних прав і свобод. СРСР, відгороджений від усього світу «залізною завісою», намагався не допустити впливу Заходу на радянський народ, використовуючи репресивний апарат. Всі культурні, громадські, спортивні, особисті зв’язки з зарубіжними країнами знаходились під пильним наглядом відповідних організацій. З 1945 по 1950 роки на 35% скоротився зовнішньоторговий обіг із західними країнами, що помітно вплинуло на радянську економіку, яка була позбавлена нової техніки і передових технологій. Ось чому в середині 1950;х років Радянський Союз опинився перед необхідністю глибоких соціально-економічних і політичних змін.

.

.

_.

.