Фактори формування особистості

Фактори формування особистості

Реферат з психології на тему:

Фактори формування особистостіЗМІСТ.

ст.

Втсуп.

3.

Розділ І. Поняття особистості, основні аспекти її формування.

6.

Розділ ІІ. Фактори формування особистості.

9.

Розділ ІІІ. Формування вольових якостей особистості.

25.

Висновки.

32.

Список використаних джерел.

34.

ВСТУП.

З усіх проблем, з якими зіштовхувалися люди в ході історії людства, ймовірно, найбільш заплутаною є загадка самої людської природи. У яких тільки напрямках не велися пошуки, безліч різних концепцій було висунуто, але ясна та точна відповідь дотепер вислизає від нас.

Істотні труднощі полягають у тому, що між нами дуже багато розходжень.

Відомо, наскільки велике різноманіття людей, як багатоликі й іноді значні індивідуальні їхні якості. Серед, більш ніж п" яти мільярдів людей на нашій планеті не існує двох зовсім однакових людей, двох однотипних індивідуальностей. Ці величезні розходження ускладнюють, якщо не роблять взагалі неможливим, вирішення задачі по встановленню того загального, що поєднує представників людської раси.

Особистісний розвиток людини відбувається протягом усього життя. Особистість є одним з тих феноменів, що рідко витлумачуються однаково двома різними авторами. Усі визначення особистості так чи інакше обумовлюються двома протилежними поглядами на її розвиток. З погляду одних, кожна особистість формується і розвивається відповідно до її вроджених якостей здібностей, а соціальне оточення при цьому грає дуже незначну роль.

Представники іншої точки зору цілком відкидають вроджені внутрішні риси і здібності особистості, вважаючи, що особистість — це деякий продукт, цілком сформований ході соціального розвитку. Очевидно, що це різнобічні точки зору процесу формування особистості. Незважаючи на численні понятійні й інші розходження, що існують між ними майже всі психологічні теорії особистості єдині в одному: особистістю, стверджується в них, людина не народжується, а стає в процесі свого життя. Це фактично означає визнання того, що особистісні якості і властивості людини здобуваються не генетичним шляхом, а внаслідок розвитку, тобто вони формуються і розвиваються.

Формування особистості - це, як правило, початковий етап становлення особистісних властивостей людини. Особистісний ріст обумовлений безліччю зовнішніх і внутрішніх факторів. До зовнішнього відносяться: приналежність індивідуума до визначеної культури, соціально-економічному класу й унікального для кожного сімейному середовищу. З іншого боку, внутрішні детермінанти включають генетичні, біологічні і фізичні фактори.

Предметом мого дослідження є процес формування людської особистості під впливом біологічних факторів.

Ціль роботи складається в аналізі впливу цих факторів на розвиток особистості. З теми, мети і змісту роботи випливають нижче-перераховані задачі:

визначити вплив на розвиток особистості людини таких біологічних факторів як спадковості, уроджених особливостей, стану здоров" я,.

у ході теоретичного аналізу педагогічної, психологічної літератури по темі роботи спробувати з" ясувати, які ж фактори роблять більш вагомий вплив на формування особистості: біологічні чи особливості її соціального досвіду.

Розділ 1. Поняття особистості, основні аспекти її формування.

Слово «особистість», як і багато інших психологічних понять, широко використовуються в повсякденному спілкуванні поряд з іншими термінами. Тому щоб відповісти на запитання: «Що таке особистість?», необхідно, насамперед, провести розмежування понять «людина», «особистість», «індивідуальність», «індивід».

Людина — з однієї сторони істота біологічна, тварина, наділена свідомістю, що володіє мовою, здатністю трудитися, з іншої сторони людина — істота суспільна, їй необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми.

Особистість — це та ж людина, але розглянута тільки як суспільна істота. Говорячи про особистість, ми відволікаємося від біологічної природної її сторони. Не всяка людина є особистістю. Недарма ж, напевно, можна чути про одного що це «дійсно особистість!», а про іншого — «ні, це не особистість».

Індивідуальність — це особистість конкретної людини, як неповторне поєднання своєрідних психічних особливостей.

Індивід — одиничний представник людського роду, конкретний носій усіх соціальний і психологічних рис людства: розуму, волі, потреб і т.д. Поняття «індивід» у цьому випадку вживається в значенні «конкретна людина». При такій постановці питання не фіксується які особливості дії різних біологічних факторів (вікових особливостей, темпераменту), так і різниця соціальних умов життєдіяльності людини. Індивід у даному випадку розглядається як відправний момент для формування особистості від вихідного стану для онтоі фейлогенеза людини, особистість — підсумок розвитку індивіда, найбільш повне втілення всіх людських якостей.

Одні вчені вважають, що психіка людини біологічно обумовлена, що всі сторони особистості є уродженими. Наприклад: характер, здібності успадковуються як колір очей, волосся.

Інші учені вважають, що кожна людина завжди знаходиться у визначених відносинах з іншими людьми. Ці суспільні відносини і формують людську особистість, тобто людина засвоює прийняті в даному суспільстві правила поведінки, звичаї, моральні норми.

Чи припустимо ігнорувати, не брати до уваги біологічну сутність людини? Ні, його біологічну, природну сутність ігнорувати не можна. Зрозуміло, що відповідають природні, біологічні особливості необхідні для психічного розвитку людини. Необхідні людський мозок і нервова система, щоб на цій основі стало можливе формування психічних особливостей людини.

Розвиваючись поза людським суспільством, істота, що володіє людським мозком, ніколи навіть не стане подобою особистості. Відомий випадок, коли в Індії в 1920 році були знайдені дві дівчинки, що жили у вовчій зграї, молодша швидко вмерла, а старша (її назвали Камалой), якій було 6−7 років, прожила більше 10 років. Преса повідомлялала ще про декілька подібних випадки: один хлопчик був виявлений знову в Інді і знову серед вовків і два хлопчика виявлені в Африці у зграї мавп. Очевидно, діти були викрадені тваринами, але залишені в живих. В усіх цих випадках спостерігалася та сама картина: діти не вміли ні стояти, ні ходити, але швидко пересувалися на четвереньках чи спритно лазили по деревах, не володіли мовою і не могли вимовляти членороздільні звуки, відмовлялися від людської їжі, харчувалися сирим м" ясом, дикими рослинами, жуками, воду хлебтали, зривали із себе одяг, кусалися, вили, спали на підлозі.

Досвід соціальної ізоляції людського індивіда доводить те, що особистість розвивається не просто шляхом автоматичного розгортання природних задатків. Вивчення сприйняття подібними індивідами себе як окремої істоти в навколишньому світі показало, що вони не мають власного «Я», тому що в них цілком відсутнє уявлення про себе як про відособлену, окрему істоту в ряді інших подібних їм істот. Тим більше такі індивіди не можуть сприймати свою відмінність і подібність з іншими індивідами. У даному випадку людська істота не може вважатися особистістю.

У кожної народженої дитини є мозок, голосовий апарат, але навчитися мислити і розмовляти вона може лише в суспільстві. Звичайно ж, безупинна єдність біологічних і соціальних якостей показують, що людина — істота біологічна і соціальна.

Розділ 2. фактори формування особистості.

Слово «особистість» вживається тільки стосовно людини, і притому починаючи лише з деякого етапу її розвитку. Ми не говоримо «особистість немовляти». Фактично кожний з них — вже індивідуальність… Але ще не особистість! Людина стає особистістю, а не народжується нею. Ми всерйоз не говоримо про особистість навіть дворічної дитини, хоча вона багато чого придбала із соціального оточення.

Особистість не тільки існує, але і вперше народжується саме як «вузлик», що зав" язується в мережі взаємних відносин. Усередині тіла окремого індивіда реально існує не особистість, а її однобічна проекція на екран біології, здійснювана динамікою нервових процесів.

Процес розвитку здійснюється як вдосконалення людини — біологічної істоти. У першу чергу, біологічний розвиток, так і розвиток в цілому, обумовлює фактор спадковості.

Цегельний будинок не може бути побудований з каменю чи з бамбука, а з великої кількості цеглин можна побудувати будинок безліччю різних способів. Біологічна спадщина кожної людини поставляє сирі матеріали, що потім формуються різними способами в людську особу, індивіда, особистість.

Немовля несе в собі комплекс генів не тільки своїх батьків, але і їхніх віддалених предків, тобто має свій, тільки йому властивий найбагатший спадковпй фонд чи спадково визначену біологічну програму, завдяки якій виникають і розвиваються його індивідуальні якості. Ця програма закономірно і гармонійно перетворюється в життя, якщо, з одного боку, в основі біологічних процесів лежать досить якісні спадкоємні фактори, а з іншого, зовнішнє середовище забезпечує зростаючий організм усім необхідним для реалізації спадкового мінімуму.

Надбані протягом життя навички і властивості не передаються в спадок, наукою не виявлено також особливих генів обдарованості, однак кожна народжена дитина має величезний арсенал задатків, ранній розвиток і формування яких залежить від соціальної структури суспільства, від умов виховання і навчання, турбот і зусиль батьків і бажання самої маленької людини.

Молодим людям, що вступають у шлюб, варто пам" ятати, що в спадок передаються не тільки зовнішні ознаки і багато біохімічних особливостей організму (обмін речовин, групи крові й ін.), але і деякі хвороби чи схильність до хворобливих станів. Тому кожній людині необхідно мати загальні уявлення про спадковість, знати свій родовід (стан здоров" я родичів, їхні зовнішні особливості і таланти, тривалість життя й ін.), мати уявлення про вплив шкідливих факторів (зокрема алкоголю і паління) на розвиток внутрішньоутробного плоду. Усі ціі відомості можуть бути використані для ранньої діагностики і лікування спадкових захворювань, профілактики вроджених пороків розвитку.

Риси біологічної спадщини доповнюються вродженими потребами людської істоти, що включають потреби в повітрі, їжі, воді, активності, сні, безпеці і відсутності болю, Якщо соціальний досвід пояснює в основному подібні, загальні риси, якими володіє людина, те біологічна спадковість багато в чому пояснює індивідуальність особистості, її споконвічну відмінність від інших членів суспільства. Разом з тим групові розходження вже не можна пояснювати біологічною спадковістю. Тут мова йде про унікальний соціальний досвід, про унікальну субкультуру. Отже, біологічна спадковість не може цілком створити особистість, тому що ні культура, ні соціальний досвід не передаються з генами.

Протягом 19 століття вчені припускали, що особистість існує як щось, що цілком сформувалося всередині яйця — подібно мікроскопічної гомункулі. Особистісні риси індивіда довгий час приписувалися спадковості. Родина, предки і гени визначали те, чи буде людина геніальною особистістю, зарозумілим хвальком, закоренілим злочинцем чи шляхетним лицарем. Але в першій половині 20 століття довели, що вроджена геніальність автоматично не гарантує того, що з людини вийде велика особистість. Можна мати гарну спадковість, але залишатися при цьому розумово неповноцінним.

Однак біологічний фактор необхідно враховувати, тому що він, по-перше, створює обмеження для соціальних груп (безпорадність дитини, неможливість довго знаходитися під водою, наявність біологічних потреб і т.д.), а по-друге, завдяки біологічному фактору створюється нескінченне розмаїття темпераментів, характерів, здібностей, що роблять з кожної людської особистості індивідуальність, тобто неповторне, унікальне створіння.

Спадковість виявляється в тому, що людині передаються основніі біологічні ознаки людини (здатність розмовляти, працювати рукою). За допомогою спадковості людині передаютєся від батьків анатомофізіологічна будова, характер обміну речовин, ряд рефлексів, тип вищої нервової діяльності. Великий російський вчений І.П.Павлов у своїй праці про типи вищої нервової діяльності зробив найбільш успішну спробу поєднати темперамент з особливостями організму людини. Він припустив, що всі риси темпераменту залежать від особливостей вищої нервової діяльності.

Темперамент тісно поєднаний з іншими особливостями особистості. Він є як би тією природною канвою, на яку життя наносить візерунки характеру.

Темпераментом називається сукупність стійких, індивідуальних, психофізіологічних властивостей людини, що визначають динамічні особливості його психічних процесів, психічних станів і поведінки. Пояснимо наведене вище визначення темпераменту.

У ньому мова йде про стійкі психологічні властивості людини, від яких залежить його поведінка, а виходить, і про особистісні особливості. Термін «психофізіологічні» у даному випадку означає, що відповідні властивості складають не тільки частину психології, але також і частину фізіології людини, тобто одночасно є і психологічними, і фізіологічними.

Іншими словами, мова йде про індивідуальні властивості людини, що скоріше є вродженими, а не надбаними. Це насправді так: темперамент являє собою єдину, чисто природну особистісну особливість людини, підставою вважати його саме особистісною властивістю є той факт, що від темпераменту залежать дії і вчинки, що робить людина.

Зі сказаного про темперамент, із наведеного вище його визначення випливає, що темперамент як особистісна особливість людини має свої власні властивості. Властивості темпераменту визначають, насамперед, динаміку психічного життя людини. Психолог В. С. Мерлін приводить дуже образне порівняння. «Уявіть собі, — говорить він, — дві річки: одну — спокійну, рівнинну, іншу — стрімку, гірську. Плин першої ледь помітний, вона плавно несе свої води, у неї немає яскравих сплесків, бурхливих водоспадів, сліпучих бризів. Плин іншої - повна протилежність. Річка швидко несеться, вода в ній гуркоче, вирує, клекоче і, вдаряючись об камені, перетворюється в жмути піни…

Щось подібне можна спостерігати в динаміці (особливостях плину) психічного життя різних людей".

Згідно навчання І. П. Павлова індивідуальні особливості поведінки, динаміка психічної діяльності залежать від індивідуальних відмінностей у діяльності нервової системи. Основою ж індивідуальних відмінностей у діяльності нервової системи вважають різні прояви, зв" язок і співвідношення нервових процесів — збуження і гальмування.

І. П. Павлов відкрив три властивості процесів зрушення і гальмування:

1. силу процесів збудження і гальмування,.

2. урівноваженість процесів збудження і гальмування,.

3. рухливість процесів збудження і гальмування.

Комбінації зазначених властивостей нервових процесів були покладені в основу визначення типу вищої нервової діяльності. У залежності від сполучення сили, рухливості й врівноваженості процесів збудження і гальмування розрізняють чотири основні типи вищої нервової діяльності.

По силі нервових процесів І. П. Павлов розрізняв сильну і слабку нервову систему. Представників сильної нервової системи він у свою чергу поділяв по врівноваженості на сильних врівноважених і сильних неврівноважених (з перевагою збудження над гальмуванням). Сильних врівноважених по рухливості поділяв на рухливих і інертних. Слабкість нервової системи Павлов вважав такою визначальною, істотною ознакою, що перекриває всі інші розходження. Тому представників слабкого типу він уже не поділяв далі по ознаці врівноваженості і рухливості нервових процесів. Так була створена класифікація типів вищої нервової діяльності.

І.П. Павлов співвідніс виділені їм типи з психологічними типами темпераментів і знайшов повний збіг. Таким чином, темперамент це прояв типу нервової системи в діяльності, поведінці людини. У підсумку співвідношення типів нервової системи і темпераментів виглядає так:

1. сильний, урівноважений, рухливий тип («живий», по І.П. Павлову) — сангвінічний темперамент,.

2. сильний, урівноважений, інертний тип («спокійний», по І. П. Павлову) — флегматичний темперамент,.

3. сильний, неврівноважений, з перевагою збудження («нестримний» тип, по І. П. Павлову) — холеричний темперамент,.

4. слабкий тип («слабкий», по І. П. Павлову) — меланхолійний темперамент.

Слабкий тип жодним чином не можна вважати інвалідним чи неповноцінним типом. Незважаючи на слабість нервових процесів, представник слабкого типу, виробляючи свій індивідуальний стиль, можуть домогтися великих досягнень у навчанні, праці і творчій діяльності, тим більше що слабка нервова система високочутлива нервова система.

Тип нервової системи — це природна, вроджена властивість нервової системи, що, однак, може трохи змінюватися під впливом умов життя і діяльності. Тип нервової системи додає своєрідності поведінці людини, накладає характерний відбиток на весь вигляд людини — визначає рухливість його психічних процесів, їхню стійкість, але не визначає ні поведінку, ні вчинки людини, ні її переконання, ні моральні підвалини.

Міркуючи про свій темперамент і темпераменти інших людей, варто брати до уваги дві важливі обставини. По-перше, вивчення типів темпераменту у великої кількості сучасних людей показало, що відповідні традиційним описам, так називані чисті, типи темпераменту зустрічаються в житті досить рідко. Подібні випадки складають від 25% до 30% всіх випадків. Найчастіше в людини сполучаються риси різних типів, хоча переважають властивості якогось одного. Більш того, здавалося, що близько 25% людей узагалі не можна віднести до визначеного типу темпераменту, тому що властивості, властиві різним типам темпераменту, у них перемішані. По-друге, не можна змішувати властивості темпераменту і риси характеру. Чесним, добрим, увічливим, дисциплінованим чи, навпаки, брехливим, злим, грубим можна бути при будь-якому темпераменті. Хоча виявлятися ці риси в людей з різними темпераментами будуть по-різному. Крім того, на базі визначених темпераментів одні риси виробляються легше, а інші сутужніше.

Кому, наприклад, легше виробити в себе дисциплінованість, послідовність у роботі, наполегливість — холерику чи флегматику? Звичайно, останньому. Знаючи свій темперамент, людина прагне обпертися на його позитивні особливості і перебороти негативні.

Як було сказано вище, І. П. Павлов відкрив три основні властивості нервової системи. Виявилося, що трьох властивостей недостатньо для того, щоб охарактеризувати всі особливості темпераменту. Російські психофізіологи Б. М. Теплов, В. Д. Небиліцин і В. М. Русалов довели, що нервова система людини має багато інших властивостей. Вони ж, у кінцевому рахунку, прийшли до висновку про те, що в нервовій системі людини мається не три, як припускав Павлов, а чотири пари основних властивостей і ще кілька пар додаткових властивостей. Було відкрито, наприклад, така властивість нервової системи, як лабільність, тобто швидке відгукування на стимули, а так само протилежна йому властивість, названа ригідністю — повільна відгукування нервової системи.

Крім того, дослідження, проведені цими вченими, довели, що різні частини нервової системи можуть мати різні набори властивостей. Є, наприклад, властивості, що відносяться до всієї нервової системи в цілому, властивості, що характеризують окремі, великі блоки нервової системи, і властивості, властивим невеликим її ділянкам чи частинам, наприклад окремим нервовим кліткам.

У зв" язку з цим картина про природні основи типів темпераментів людей (при збереженні переконаності в тім, що тип темпераменту залежить від індивідуального поєднанняння властивостей нервової системи) стала набагато більш складною і досить заплутаною. Поки що, до кінця прояснити ситуацію, на жаль, не вдалося, але сучасні вчені все-таки сходяться в наступному.

Насамперед, вони визнають, що тип темпераменту людини визначається не поєднанням трьох простих властивостей нервової системи, про які говорив Павлов, а безліччю різноманітних властивостей. Потім, ними допускається, що різні структури мозку людини, зокрема ті, котрі відповідають за спілкування даної людини з людьми і за його активність з неживими предметами, можуть мати різні набори властивостей. Звідси випливає, що та сама людина цілком може володіти і виявляти в роботі й у спілкуванні з людьми різні типи темпераменту.

Але і це уявлення про органічну основу темпераменту, ймовірно, зміниться в найближчі роки, що зв" язано з успіхами генетики людини.

За допомогою спадковості людині передаються визначені задатки здібностей. Задатки — уроджені анатомо-фізіологічні особливості організму. До них відносяться, насамперед, особливості будови головного мозку, органів відчуття і руху, властивості нервової системи, якими організм наділений від народження. Задатки являють собою лише можливості, і передумови розвитку здібностей, але ще не гарантують, не визначають появи і розвитку тих чи інших здібностей. Виникаючи на основі задатків, здібності розвиваються в процесі і під впливом діяльності, що потребує від людини визначених здібностей. Поза діяльністю ніякі здібності розвиватися не можуть. Жодна людина, якими б задатками вона не володіла, не може стати талановитим математиком, чи музикантом художником, не займаючись багато і завзято відповідною діяльністю. До цьому потрібно додати, що задатки багатозначні. На основі тих самих задатків можуть розвиватися неоднакові здібності, у залежності знов-таки від характеру і вимог діяльності, якою займається людина, а також від умов життя й особливо виховання.

Задатки і самі розвиваються, здобувають нові якості. Тому, грубо кажучи, анатомо-фізіологічною основою здібностей людини є не просто задатки, а розвиток задатків, тобто не просто природні особливості його організму (безумовні рефлекси), але і те, що придбано їм у процесі життя — системи умовних рефлексів. Задатки — це те, на основі чого в людини формуються ті чи інші здібності. Задатки — це також передумови до формування і розвитку здібностей, тобто те, що дано (чи задане — звідси назва «задатки») людині ще до того, як у нього будуть формуватися і розвиватися відповідні здібності.

Саме загальне, традиційне визначення задатків пов" язує їх з деякими вродженими властивостями, якими володіє організм людини. Мова йде про такі властивості, поява і розвиток яких у людини практично не залежить від її навчання і виховання, і які виникають і розвиваються за законами генетики, у процесі дозрівання організму.

Що ж таке здатність? Здатності можна визначити як стійкі індивідуально — психологічні особливості особистості, від яких залежать їхні успіхи в різних видах діяльності.

Розуміння здібностей людини, що характерно для сучасної психології склалося не відразу. У різні історичні епохи і різні періоди розвитку психології під здібностями розуміли різні речі.

На самому початку накопичення психологічних знань, з найдавніших часів і до 17 століття, здібностями душі називалися всі можливі психологічні якості властиві людині. Це було найбільш широке і невизначене поняття здібностей, у якому не виділялася специфіка здібностей як таких на тлі інших психологічних властивостей людини.

Коли було доведено, що не всі здібності є вродженими, що їх розвиток залежить від навчання і виховання, здібностями стали називати лише такі психологічні властивості, які людина здобуває в процесі життя. Це відбулося в 18−19 вв. Остаточне сучасне уявлення про те, що таке здатності і чим вони відрізняються від інших психологічних властивостей людини, склалося лише в 20 столітті.

Поряд з поняттям «здатності» у науковий оборот увійшли такі поняття як обдарованість, талант і геніальність. Спробую відповісти на наступне запитання: у чому різниця між цими поняттями.

Обдарованість — це уроджена схильність до успішного освоєння певної людської діяльності. Обдарованою, відповідно, називають людину, що має гарні задатки по даному виду діяльності. Потрібно відзначити, що бути обдарованим — не означає бути здатним до виконання відповідної діяльності. Це лише означає, що людина легко може освоїти даний вид діяльності і домогтися в ньому значних успіхів.

Талант — це володіння вже розвинутими здібностями, а не тільки задатками. При визначенні поняття «талант» підкреслюється його вроджений характер. Талант визначається як дарування до чого-небудь, а дарування як здатність, дана богом. Іншими словами, талант — це вроджені здібності, дані богом, що забезпечують високі успіхи в діяльності. У словнику іноземних слів також підкреслюється, що талант (гр. talanton) — видатна вроджена якість, особливі природні здібності. Обдарованість розглядається, як стан таланта, як ступінь виразності таланта.

Обдарованим може бути дитина, людина, що тільки приступає до освоєння відповідної діяльності, а талановитим — як правило, доросла людина, учений, письменник, художник і будь-хто інший, хто своєю працею довів свою талановитість на ділі.

Геніальний — це людина, що не тільки талановита, але вже домсягнула у своїй області видатних і визнаних успіхів. Якщо обдарованих людей дуже багато (практично кожна людина може бути в чомусь обдарованою), здатних — теж не мало, але трохи менше, ніж обдарованих (далеко не усі з них у силу різних причин можуть цілком розвити свої задатки і перетворити їх у здатності), то талановитих досить мало, а геніальних — тільки одиниці.

У людини мається безліч різних здібностей, що поділяються на наступні основні групи: природно-обумовлені (іноді їх не зовсім вірно називають вродженими) і соціально-обумовлені здібності (іноді їх також і цілком справедливо називають надбаними), загальної і спеціальної здатності, предметні і комунікативні здібності.

Розглянемо природно-обумовлену групу здібностей. Це такі здібності, для яких, по-перше, необхідні уроджені природні задатки, по-друге, здатності, що в основному формуються і розвиваються на основі таких задатків. Навчання і виховання, безумовно, впливають і на формування цих здібностей, однак кінцевий результат, що може бути досягнуть у їхньому розвитку, істотно залежить від наявних у людини задатків. Наприклад, якщо людина має від народження високий зріст і непогані задатки до розвитку точних, координованих рухів, то за інших рівних умов вона зможе досягти великих успіхів у розвитку своїх спортивних здібностей, зв" язаних, наприклад, зі грою в баскетбол, чим та людина, що подібних задатків не має.

Здатності людини можуть знаходитися на різних рівнях розвитку, і в зв" язку з цим можна запропонувати ще одне, нетрадиційне визначення задатків як того, що фактично передує появі і розвитку в людини здібностей визначеного рівня. У цьому випадку як задатки чи передумови до розвитку здібностей більш високого рівня можуть розглядатися вже сформульовані в людини здатності більш низького рівня. При цьому здатності більш низького рівня розвитку не обов" язково є вродженими. Наприклад, знання елементарної математики, отримане в школі, може виступати як передумова, задатку до розвитку здібностей до вищої математики.

Питання про те, які органічні основи задатків, займає розуми вчених дуже давно, приблизно з XVII століття і дотепер привертає до себе підвищену увагу. Сама остання версія про можливу анатомо-фізіологічну основу задатків, що виникла до середини XX століття зв" язує задатки з генотипом людини, тобто з будовою генів. Ця ідея частково підтверджується стосовно фактів, що стосується уроджених порушень інтелектуальної діяльності людини. Дійсно, розумова недостатність часто має генетичну основу. Однак дотепер не вдалося знайти генетичну особливість позитивних здібностей, тобто задатків у їхньому позитивному розумінні.

До біологічних факторів відносяться вроджені особливості людини. Це такі особливості, що дитина одержує в процесі внутрішньоутробного розвитку, обумовлені поруч зовнішніх і внутрішніх причин.

Мати — це перший земний всесвіт дитини, тому все, через що вона проходить, випробує і плід. Емоції матері передаються йому, роблячи або позитивний, або негативний вплив на його психіку. Саме неправильне поводження матері, її зайві емоційні реакції та стреси, якими насичене наше важке і напружене життя, служать причиною величезного числа таких післяпологових ускладнень, як неврози, тривожні стани, відставання в розумовому розвитку і багато інших патологічних станів. Однак варто особливо підкреслити, що всі труднощі цілком переборні, якщо майбутня мати усвідомлює, що тільки вона служить дитині засобом абсолютного захисту, невичерпну енергію для якого дає її любов.

Зовсім немаловажна роль належить і батьку. Відношення до дружини, її вагітності і, звичайно, до очікуваної дитини — один з головних факторів, що формують у майбутньої дитини відчуття щастя і сили, що передаються їй через впевнену в собі і спокійну матір.

Після народження дитини процес її розвитку характеризується трьома послідовними етапами: всмоктування інформації, наслідування й особистий досвід. У період внутрішньоутробного розвитку досвід і наслідування відсутні. Що стосується усмоктування інформації, то воно максимальне, і протікає на клітинному рівні. Ні в один з моментів свого подальшого життя людина не розвивається настільки інтенсивно, як у пренатальному періоді, починаючи з клітини і перетворюючись усього через кілька місяців у істоту, що володіє дивними здібностями і невгасимим прагненням до знання.

Немовля вже прожило дев" ять місяців, що у значній мірі сформували базу для його подальшого розвитку.

Пренатальний розвиток несе у своїй основі думку про необхідність надання ембріону і потім плоду найкращих матеріалів і умов. Це повинно стати частиною природного процесу розвитку всього потенціалу, усіх здібностей, споконвічно закладених у яйцеклітині.

Існує наступна закономірність: усе, через що проходить матір, випробує і дитина. Мати — це перший всесвіт дитини, його «жива сировинна база» як з матеріальної, так і з психічної точок зору. Мати є також посередником між зовнішнім світом і дитиною. Людська істота, що формується, не сприймає цей світ прямо. Однак вона безупинно уловлює відчуття і почуття, що викликає в матері навколишній світ. Ця істота реєструє перші відомості, здатні певним чином розмалювати майбутню особистість, у тканинах кліток, в органічній пам" яті і на рівні психіки, що зароджується.

На особистість людини роблять вплив також кризи вікового розвитку. Переходячи з одного віку в іншій, більш старший, людина виявляється психологічно не цілком підготовленою до змушеної зміни потреб, цінностей, способу життя. Багато людей, ставши старше, болісно розстаються зі старими звичками і з працею відмовляються від можливостей, що вони мали будучи молодими. Вони не в змозі швидко психологічно пристосуватися до нового для себе положенню і способу життя. Людина, стаючи літнім, як правило, втрачає зовнішню привабливість, друзів молодості. Він уже не в змозі витримувати тривалі психологічні навантаження, що раніш були йому цілком під силу. Усе це починає впливати на характер людини, і вона як особистість поступово змінюється. У період вікових криз можуть відбуватися аномальні зміни особистості людини.

Стан здоров" я також є одним з компонентів біологічного формування особистості. Гарний стан здоров" я сприяє успішному розвитку. Незадовільне здоров" я гальмує процес розвитку. Важке хронічне захворювання позначається на психології людини як особистості. Хвора людина звичайно почуває себе неповноцінною, змушеною відмовлятися від того, що доступно здоровим людям і необхідно йому самому. У підсумку в людини можуть з" явитися різного роду комплекси, і вона як особистість поступово зміниться. Крім того, хвора людина фізично почуває себе не цілком благополучно, і від цього його настрій стає хронічно негативним. Мимоволі цей настрій починає позначатися на взаєминах з оточуючими людьми. Відносини з ними псуються, і це, у свою чергу, починає впливати на характер людини. Замічено, що при багатьох хронічних нервових і органічних захворюваннях згодом змінюється, причому не в кращу сторону, характер людини.

Розділ 3. формування вольових якостей особистості.

Своєрідність активності особистості втілюється у вольових якостях особистості. Вольові якості— це відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, її влади над собою. Індивідуальні особливості волі властиві окремим людям. До позитивних якостей відносять такі якості, як наполегливість, цілеспрямованість, витримка тощо. Якості, що характеризують слабкість волі.

особистості, визначаються такими поняттями, як безпринципність, безініціативність, нестриманість, боязкість, упертість тощо.

Базальні вольові якості. Перелік позитивних і негативних вольових якостей дуже великий, тому розглянемо основні з них. Найчіткішу класифікацію вольових якостей зробив В.К.Калін. Такі вольові якості, як енергійність, терплячість, витримку та сміливість, відносять до базальних (первинних) якостей особистості, і Функціональні прояви цих якостей є односпрямованими регуляторними діями свідомості, що набирають форми вольового зусилля.

Під енергійністю розуміють здатність вольовим зусиллям швидко піднімати активність до необхідного рівня.

Терплячість визначають як уміння підтримувати шляхом допоміжного вольового зусилля інтенсивність роботи на заданому рівні за умов виникнення внутрішніх перешкод (наприклад, при втомі, поганому настрої, при незначних хворобливих проявах).

Витримка — це здатність вольовим зусиллям швидко гальмувати (послаблювати, уповільнювати) дії, почуття та думки, що заважають здійсненню прийнятого рішення.

Сміливість — це здатність при виникненні небезпеки (для життя, здоров" я чи престижу) зберегти стійкість організації психічних функцій і не знизити якість діяльності. Інакше кажучи, сміливість пов" язана з умінням протистояти страху і йти на виправданий ризик задля визначеної мети.

Системні вольові якості. Решта проявів вольової регуляції особистості складніші. Вони являють собою певні сполучення односпрямованих проявів свідомості. Системність вольових якостей пов" язана з широким спектром функціональних проявів різних сфер (вольової, емоційної, інтелектуальної). Такі вольові якості є вторинними, системними. Так, хоробрість включає в себе як складові сміливість, витримку, енергійність, рішучість — витримку та сміливість.

Ціла низка вольових якостей особистості є системними —наполегливість, дисциплінованість, самостійність, цілеспрямованість, ініціативність, організованість. При цьому важливо знати, що базальні (первинні) вольові якості становлять підґрунтя системних (вторинних) якостей, їх ядро. Низький рівень якихось базальних якостей дуже ускладнює утворення більш складних, системних вольових якостей.

Цілеспрямованість полягає в умінні людини, керуватися в своїх діях і вчинках загальними і стійкими цілями, зумовленими її твердими переконаннями. Цілеспрямована особистість завжди спирається на загальну, часто віддалену мету і підпорядковує їй свою конкретну мету. Така особистість добре знає, чого хоче досягти і що їй робити. Ясність мети — в цьому полягає її гідність.

Наполегливість— це вміння постійно і тривало добиватися мети, не знижуючи енергії в боротьбі з труднощами.) Наполеглива особистість правильно оцінює обставини, знаходить у них те, що допомагає досягненню мети. (Така особистість здатна до тривалого і неослабного напруження енергії, неухильного руху до наміченої мети.

Протилежними наполегливості проявами є впертість і негативізм, які свідчать про недоліки волі. Вперта людина відстоює свої хибні позиції, незважаючи на розумні доводи.

Принциповість — це вміння особистості керуватись у своїх вчинках стійкими принципами, переконаннями в доцільності певних моральних норм поведінки, які регулюють взаємини між людьми. Принциповість виявляється в стійкій дисциплінованості поведінки, в правдивих, чуйних вчинках. Протилежні до цих якості має людина безпринципна.

До вольових якостей, які найбільш характеризують силу волі особистості, належать самостійність та ініціативність.

Самостійність — це вміння обходитись у своїх діях без чужої допомоги, а також уміння критично ставитися до чужих впливів, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань. Самостійність особистості виявляється в здатності за власним почином організовувати діяльність, ставити мету, в разі необхідності вносити в поведінку зміни. Самостійна особистість не чекає підказок, вказівок від інших людей, активно відстоює власні погляди, може бути організатором, повести за собою до реалізації мети.

Ініціативність — це вміння знаходити нові, нешаблонні рішення і засоби їх здійснення. Протилежними якостями є безініціативність та залежність. Безініціативна людина легко піддається впливу інших людей, їх дій, вчинків, власні рішення ставить під сумнів, не впевнена в їх правильності та необхідності. Особливо виразно ці якості виступають у формі навіювання.

Однією з важливих вольових якостей людини є її рішучість. Рішучість — це вміння приймати обдумані рішення, послідовно втілювати їх у життя. Нерішучість є проявом слабкості волі. Нерішуча людина схильна або відкидати остаточне прийняття рішення, або без кінця його переглядати.

Воля особистості характеризується також її організованістю, яка полягає в умінні людини керуватись у своїй поведінці твердо наміченим планом. Ця якість вимагає вміння не тільки неухильно втілювати в життя свій план, а й виявляти необхідну гнучкість при зміні обставин дійсності.

Сила волі. Розлади складної вольової дії. Сукупність позитивних (базальних і системних) вольових якостей утворює силу волі особистості. Встановлено, що людям із сильною волею властивий високий рівень мотивації досягнення. Мотивація досягнення — це наполегливість у досягненні своєї мети, прагнення до поліпшення результатів, незадоволеність досягнутим, намагання добитися свого за будь-яку ціну. Так, люди з високою потребою в досягненні завжди в пошуках ситуацій, де вони могли б перевірити свої можливості, впевнені в успішному завершенні справи, готові взяти на себе відповідальність, рішучі в екстремальних ситуаціях, не втрачають рівноваги в умовах змагання, виявляють велику наполегливість при подоланні зовнішніх чи внутрішніх перешкод.

Висвітлені негативні якості характеризують вольову слабкість людини. Крайній ступінь слабовілля людини перебуває за межами норм. До вагомих розладів складної вольової дії призводять абулія та апраксія.

Абулія пов" язана з нездатністю прийняти необхідне рішення, діяти. Причини полягають у порушенні динамічного співвідношення між корою великих півкуль і підкіркою. Нормальний вольовий акт передбачає оптимальну (не слабку і не сильну) імпульсивність. Якщо інтенсивність імпульсів низька, то вольовий акт неможливий. Так само і при завищеній імпульсивності, коли бажання дає миттєву розрядку в дію (як у стані афекту), тобто відсутні свідоме врахування наслідків, обмірковування мети, унеможливлюється врівноваження мотивів — дія втрачає характер свідомої, вибіркової, вольової. Розуміючи необхідність виконувати розпорядження, хворий на абулію не може примусити себе це зробити. Для нього характерне підпорядкування в поведінці випадковим стимулам, що з" являються в полі його зору. Наприклад, така людина, побачивши клумбу квітів, починає їх зривати, хоча ніяких намірів щодо створення букета в неї не було і вона не знає, що робити з цими квітами.

Апраксія — складне порушення цілеспрямованості дій, яке викликається локальними розладами лобних ділянок мозку. Вона виявляється в порушенні довільної регуляції рухів, дій і поведінки в цілому. Дії не підпорядковуються заданій програмі (програмі, яка йде від лікаря до хворого), хоч у звичній, конкретній ситуації такі дії можливі. Так, хворий міг висунути язика, щоб змочити губи, «коли вони в нього пересохли, але не міг виконати такої дії на прохання лікаря, інший хворий міг користуватися ложкою та склянкою під час їжі, але без конкретної ситуації він ці дії не здатний виконувати, не може заплющити очі на прохання лікаря, хоча коли йому пропонують лягти спати, він це робить. Усі дії хворих на апраксію прикуті до конкретних, безпосередньо даних ситуацій, з яких вони не в змозі звільнитися.

Воля, як і весь психічний світ, не є надприродною силою, а виникає і розвивається в процесі життя та виховання. Розвиток вольової регуляції поведінки нерозривно пов" язаний з розвитком спонукань. Для дітей характерні нестійкість спонукань, залежність їх від безпосередньої ситуації, чим зумовлюються імпульсивність і безсистемність дій. На наступних вікових етапах ситуативні спонукання об" єднуються у більш стійкі утворення з поступовим переходом в єдину мотиваційну систему, що визначає спрямованість поведінки. .

Разом з тим відбувається розвиток свідомої вольової регуляції поведінки і в цілому активності особистості. Людина набуває здатності оцінювати себе, щоб керуватись у своїй поведінці не випадковими потягами, а системою засвоєних і прийнятих для себе правил і норм моральної поведінки.

Активність вольового самоствердження розпочинається в підлітковому віці. Для підлітків виховання сильної волі часто виступає як самоціль. Це період складного і суперечливого становлення вольових якостей особистості. Цілеспрямованість, самостійність, рішучість, з якими підліток долає труднощі на шляху до здійснення мети, свідчать, що він з об" єкта волі інших людей поступово перетворюється на суб" єкт власної волі. Але те, чи набере цей процес позитивних, форм або ж почнуть виникати збочення, залежить від виховання.

Для юнацького віку характерні подальший інтенсивний розвиток вольових якостей і відповідно відносна завершеність їх формування. Вольові якості стають компонентами й рисами характеру особистості. В поведінці старшокласників проявляється стійкість у розподілі вольових зусиль відповідно до домінуючих інтересів. Вольова активність уже відповідає суспільним вимогам. Але які вольові якості і на якій стадії завершеності включаються в структуру характеру особистості — це залежить від багатьох обставин, зокрема й від перебігу процесу підліткового самоствердження, від соціального вибору та самовизначення в юності, від самовиховання кожної особистості.

Виховання волі — це, власне, процес виховання особистості загалом, а не певної якості. Вихідними положеннями виховання волі підростаючого покоління є:

1) правильне поєднання свідомого переконування з вимогливістю до поведінки людини,.

2) забезпечення реального впливу вимог на життєві взаємини особистості з оточуючими, а також на її ставлення до самої себе,.

3) поєднання свідомого переконування з організацією практичного досвіду здійснення особистістю вольових дій і вчинків.

Позитивне значення для виховання волі мають цілеспрямовані вправи, пов" язані зі свідомим прагненням особистості навчитися володіти собою, опанувати вольовий спосіб поведінки. Важливою умовою розвитку волі є інтерес до самовиховання волі. Існує чимало способів виховання вольової регуляції поведінки особистості в ситуаціях повсякденного життя. Кожну дію можна перетворити у вправу, якщо здійснювати її свідомо, а не за звичкою чи з почуття обов" язку. Призначення волі полягає в тому, щоб спрямовувати, а не в тому, щоб примушувати до чогось. Наведемо деякі прийоми вправляння і виховання волі (за Р. Ассаджолі):

Зробіть що-небудь, чого ніколи раніше не робили.

Заплануйте що-небудь, а потім здійсніть свій план.

Продовжуйте робити те, що робили, ще п" ять хвилин, навіть коли Ви стомилися і Вас почало приваблювати щось інше.

Зробіть що-небудь досить повільно.

Коли легше сказати «так», але правильніше сказати «ні», говоріть «ні» .

Робіть те, що, як Ви вважаєте, зараз найголовніше.

У найнезначніших ситуаціях вибору робіть його без вагань.

Чиніть усупереч усім очікуванням.

Утримуйтеся говорити те, що Вас підштовхують сказати.

Відкладіть те, виконанню чого Ви віддаєте перевагу саме зараз.

Спочатку виконайте те, що Ви хотіли відкласти.

Виконуйте кожного дня, одну вправу впродовж місяця, навіть якщо це видається Вам невигідним.

ВИСНОВКИ.

Проблема формування особистості - проблема неосяжна, значима і складна, що охоплює величезне поле досліджень.

У своїй роботі я не прагнула охарактеризувати всі біологічні фактори формування особистості, а тільки проаналізувати вплив деяких з них на розвиток особистісних якостей людини.

У ході теоретичного аналізу педагогічної і психологічної літератури по темі даної роботи я зрозуміла, що особистість є щось унікальне, що зв" язано, по-перше, з її спадковими особливостями і, по-друге, з неповторними умовами мікросередовища в якому вона виховується. У кожної народженої дитини є мозок, голосовий апарат, але навчитися мислити і розмовляти вона може лише в суспільстві. Звичайно ж, безупинна єдність біологічних і соціальних якостей показує, що людина істота біологічна і соціальна. Розвиваючись поза людським суспільством, істота, що володіє людським мозком, ніколи не стане навіть подобою особистості.

Якщо людське дитя навіть із самими «кращими» структурними особливостями мозку попадає в умови ізоляції від людського суспільства, то розвиток його як особистості припиняється. Це багаторазово підтверджено у випадках, коли діти раннього віку попадали в зграї диких тварин чи піддавалися штучної ізоляції. Психічний розвиток дитини як людської особистості можливий лише в оточенні інших людей при активному і пасивному навчанні поведінковим навичкам.

Таким чином, у результаті розвитку йде становлення людини як біологічного виду і соціальної істоти. У першу чергу, біологічний розвиток, так і розвиток у цілому обумовлює фактор спадковості. Спадковість виявляється в тім, що дитині передаються основні біологічні ознаки людини. За допомогою спадковості людині передаються від батьків анатомофізіологічна будова, тип нервової діяльності, характер обміну речовин, ряд рефлексів. Не передаються в спадщину надбані протягом життя навички і властивості, наукою не виявлено так само особливих генів обдарованості, однак кожна народжена дитина має величезний арсенал задатків, ранній розвиток і формування яких залежить від соціальної структури суспільства, від умов виховання і навчання, турбот і зусиль батьків і бажання самої маленької людини.

До біологічних факторів відносяться уроджені особливості людини. Уроджені особливості - це особливості, що дитина одержує в процесіі внутрішньоутробного розвитку, обумовлені поруч зовнішніх і внутрішніх причин.

На особистість людини роблять вплив кризи вікового розвитку. Зміна особистості людини, що відбуваються в період вікових криз, можуть виявитися аномальними, чи негативними.

Біологічним фактором, що робить вплив на становлення людини як особистості, відноситься стан здоров" я. Гарний стан здоров" я сприяє успішному розвитку. Незадовільне здоров" я гальмує процес розвитку, позначається на психології людини як особистості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

Божович Л. І. Особистість і її формування в дитячому віці.- М., 1986р.

Водзинский Д.І., Кочетов А.І., Кулинкович К. А. і ін. Сімейно — побутова культура. Посібник для слухачів нар. ун-тов.-мн.: Нар. освіта, 1987 р.-255 с.

Герасимович Г.І., Ділок М.І. і ін. Енциклопедія молодої родини.- Мн., 1987 р.

Денисюк Н.Г. Традиції і формування особистості.- Мн., 1979 р.

Ільенков Э. В. Що таке особистість? — М, 1991 р.

Ковальов А.Г. Психологія особистості, изд. 3, переработ. і доп. — М.,"Освіта", 1969 р.

Крутецкий В.А. Психологія: Підручник для учнів пед. училищ.-М.: Освіта, 1980 р.

Лакосина Н.Д., Ушаков Г. К. Навчальний посібник по медицинскойпсихологии.- М., «Медицина» (1976 р.).

Максименко С.Д., Соловієнко В. О. Загальна психологія .- К.: МАУП, 2000.

Немов Р.С. Психологія. Учеб. для студентів вищих пед. учеб. закладів М., Освіта, 1995 р.

Скрипченко О., Роменська Л., Огоднійчук З., Зелінська Т., Загальна психологія .- К.: АПН, 1999.

Столяренко Л. Д. Основи психології. Ростов н/Д. Видавництво «Фенікс», 1997 р.

Хьелл Д., Зиглер Д. Теорія особистості - М., 1997 р.