Принципи політичної діяльності «Володаря» в концепції Ніколо Макіавеллі

Принципи політичної діяльності «Володаря» в концепції Ніколо Макіавеллі

Коломийський коледж комп‘ютерних наук.

РЕФЕРАТ.

«Принципи політичної діяльності «Володаря» в концепції.

Ніколо Макіавеллі".

Підготувала: Бодей Л.

Викладач:

Коломия — 2001.

Ніколо Макіавеллі.

XV ст. характеризувалося глибокою кризою, початком кінця італійського гуманізму.

Мрії гуманістів про швидке настання «золотого віку» зіткнулися з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням центральної феодальної влади, експансією іноземного панування. В італійських містах, які були вогнищами культури, Відродження, не був переборений корисливий партикуляризм. У них так і не розвинулися передумови для національного об‘єднання. В роздрібненій Італії так і не знайшлося сили, яка б утворила національну монархію, як це сталося у Франції, Англії. Країна потрапила в сферу інтересів ворогуючих країн Франції та Іспанії. Саме в цей час і за таких обставин виникало вчення Н. Макіавеллі (1469 — 1527рр.). Його політична доктрина становить цілісну систему та і може бути оцінена як найвиший злет ренесансної політичної думки. Великий особистий досвід послужив грунтом для його політичної теорії. В основних творах «Князь» і «Роздуми» мислитель аналізує концепцію людини. Головним стимулом поведінки він вважає інтерес, який виявляється багатоманітно, але пов‘язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що найкращим чином забезпечує прагнення до набуття нової власності. Макіавеллі писав у праці «Князь», що люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна приватновласницький інтерес передує людській турботі про честь і почесті Макіавеллі перший в нову епоху розробив універсалію «людської природи», ознаки якої він черпав у середовищі найближчого йому класу — італійських городян і поширював їх на всі часи і народи. Мислитель вказував, що невикорінний егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає введення державної організації, як вищої сили, що може поставити його у вузькі межі. Звідси вик пиливають передумови диктатури суспільного договору. Звідси випливають випливають передумови диктатури суспільного договору. У світогляді Макіавеллі виявлялися елементи фаталізму. В поемі «Про долю» він писав, що доля всемогутня і кожен, хто прихоить у це життя, рано чи пізно відчуває її силу. Однак хоч природна могутність далі перемагає будь-кого, все ж вона може бути стримана надзвичайному доблестю. Доля, за Макіавеллі, схожа на одну із буйних рік, які завдають своїми розливами великої школи жителям. Її сила натиск змушують людей виступати й утікати від стихії.

Проте їй же можна і протистояти, будуючи загороді і греблі. Релігію Макіавеллі розглядав як явище суспільного життя, підпорядкована законам виникнення розквіту і загибелі. Суспільство без релігії немислиме, оскільки вона, як необхідна і єдина фортеця суспільної свідомості забезпечує духовну єдність народу та держави, ставлення до різноманітних релігій і культів визначається суто державним інтересом і суспільною користю. Макіавеллі стверджував, що релігія перебуває у великій невідповідності з повсякденним життям, а ще небезпечно для суспільства і держави.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Маккіавеллі зазначав, що вона має свої цілі і закони незалежні не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, мета якої - здійснення держави є користь і успіх у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що прияє зміцненню держави, політичний результат повинен досягатися будь-якими засобами, в тому числі з допомогою обману і відкритого насилля.

Герой політичних трактатів Макіавеллі - не спадковий монарх — деспот, а політик, що створює нову державу, яка після смерті Монарха може стати республікою. Порятунок від феодальної розробленості, партикуляризму, нобілітату незалежних міст — республік Макіавеллі вбачав у сильній централізованій владі, здатній захистити країну від чужеземної навали.

У Макіавеллі головний герой — можновладець, розумний політик, який застосовує на практиці всі засоби політичної боротьби і досягає успіху. Макіавеллі різко виступав проти гуманістичного трактування політичного діяча, називав гуманістичні ідеали вигадкою.

У своїх міркуваннях Макіавеллі ґрунтувався на ідеалістичних уявленнях про єдину і незмінну природу людини.

Владолюбство і користолюбство Макіавеллі проголошував основними рисами людської природи. Він писав, що люди більше схильні до зла, ніж до добра. Виходячи з уявлень про людську психологію поббудовану на нижчих пристрастях, Макіавеллі пропонував при організації держави використовувати античний досвід.

Мета якої прагнув досягти Макіавеллі, була прогресивною, однак він не добарав засобів, ігнорував мораль, в основу політики ставив цинізм. Така політина дістала назву макіавеллізму. Вона знайшла застосування в пізнішій суспільній практиці ідеологів абсолютизму. Вона знайшла застосування в пізнішій суспільній практиці ідеологів абсолютизму і викликали ненависть противників феодалізму. Концепція Макіавеллі піддавалася критиці тих кіл, які самі на практиці використовували його теорію — ієзуітів в Італії та Франції, Фрідріха ІІ в Німеччині - прихильників біронівщини в Росії. Вони прикривали свої справжні цілі релігійними, моральними та ідеологічними аргументами.

Співвідношення між власне ученням Макіавеллі та Макіавеллізмом досить складне. В соціальній дійсності макіавеалізм дістає грунт для існування там, де вузька соціальна база, на яку спирається влада, де політика суперечить загальнонародним інтересам. Засобом проти маківеалізму є участь у політичній діяльності представників народу, демократичність і самої політики, і способу добору політиків.

Ідеалом Макіавеллі була сильна суверенна державна влада, втілена у «новому принципаті» — першій фазі становлення нового ладу. Особиста диктатура «нового государя» у Макіавеллі ставиться вище від законності, права. Сам правитель ламає старі порядки, пориває, пориває з старим законодавством та феодальними привілеями і керується у стосунках з іншими членами суспільства правилами поведінки «диких тварин». Водночас поряд із насиллям, Макіавеллі виділяє в диктатурі творчий бік. Що реалізувати цю творчість, правитель повинен мати надзвичайні повноваження. Режим особистої влади виступє тут як засіб задоволення честолюбних прагнень правителя, а як засіб розв‘язання загальнонаціональних завдань. Сильна диктаторська влада правителя мусить бути короткочасною і не передаватися спадково. Насилля повинно застосовуватися сувереном, як правило одноразово. Жорстокість правителя добре розрахована і вивірена, є благом, вона повинна не руйнувати, а виправляти. Макіавеллі прагнув знайти новий тип політичного діяча, визначити роль особистої влади, сформувати закономірності політичного режиму, закласти умови політичного мистецтва, визначити межі повноважень верховинного суверена в нових умовах.

У середні віки Н. Макіавеллі вважав, що типовий політичний лідер-правитель, який домагається мети, не вибираючи засобів.

Так філософська підвалина поглядів Н. Макіавеллі виходить з діалектики 2 типів влади: природної, ірріціональноїстихійної, що ґрунтується на грубій силіі державної, організуючої і упорядкувуючої, яка підносить суспільство над біологічністю людини.

Н. Макіаввеллі вважав, що для здійснення держави та її влади, яка втілює розумне в людському, виправданими є будь-які засоби — аж до найвищих злочинів щодо людини.

Більше того, це навіть обов‘язкове.

У середньовічній свідомості політика і мораль були єдиними. Вперше політику від моралі відокремив Н. Маніавелі, довівши, що політика має свої спеціальні закони і правила, що їй властивий особливий тип взаємовідносин з мораллю. він дійшов до висновку, що політична поведінка ґрунтується не на моралі, а на силі і вигоді. Володар, підкреслював він, повинен прагнути до того, що його вважали добропорядним, милостивим, чесним, щирим, а не жорстоким, скупим, віроломним і злим. Проте він не повинен побоюватися бути підступним і лицемірним, якщо чесноти повертаються проти нього, заважають йому зберегти єдність країни та вірність підданих. Тобто йдеться про принципи політики, які Н. Макіавеллі схвалював тільки в контексті теорії диктатури як засобу революційного перетворення держави метою встановлення республіканської форми правління. Саме за цієї форми держава стає міцною і стабільною. Забезпечуються свободи і рівновага.

Н. Макіавеллі розглядав державу як певний політичний стан суспільства, що характеризується специфічними відносинами між володарем та підвладними, організованими політичною владою, юстицією, законами. він виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія, демократія. Кожен з цих видів був нестабільний, ідеальним є змішаний тип влади, які урівноважував би інтереси різних соціальних груп: багатих і бідних.

Н. Макіавеллі виступав з ідеєю контролю та рівноваги, можливість брати участь в управлінні державою надавалося одночасно монарху, знаті та народу. Тоді ще три сили будуть взаємно контролювати одна одну.

У праці «Володар» Н. Макіавеллі змалював образ правителя, який нехтував законом моралі та релігії під час боротьби за владу. Головним критерієм оцінки діяння правителя була могутність держави задля досягнення якої можна користуватись будь-якими методами і заходами. Н. Макіавеллі дає правителю свою рідну індульгенцію не порушення моральних заповідей.

Він стверджував, що головною причиною тогочасної Італії була політична роздрібненість, подолати яку змогла тільки державна влада. Макіавеллі писав, що всі фундаментальні положення про державні структури повинні базуватися на конкретних ситуаціях, оскільки на його думку, немає ідеального ладу поза часом і простором, а є тільки лад, адекватної конкретності ситуації. Не існує незмінно добрих чи поганих методів управління людьми є лишень методи адекватні ситуації та неадекватні їй. Він вірив у те, що історія повторюється, а отже даючи оцінку справам минулого, ми отримуємо знання про наш час і про майбутнє. Правителям він радив постійно піклуватися про зміцнення державний заради цього вважав допустимі будь-які засоби.

Правитель оточений ворогами, не може нікому довіряти, і вимушений застосовувати насильство. Необхідно бути лисицею, щоб розглядіти западню, і левом, щоб знищити вовків.

Що краще для володаря, запитує Макіавелі, щоб його любили, чи щоб його боялися? Найкраще щоб і любили, і боялися, але таке неможливо досягнути одночасно, то потрібно віддати перевагу страхові, бо любов через зіпсуту природу є слабка і мінлива, а страх перед покаранням завжди ефективний.

Довкола принципів Н. Макіавеллі завжди ведеться гостра політика, бо немає жодного політика, якому не доводилось вибирати віж етичними принципами та практичною діяльністю. Г. Гегель запропонував розглядати «Володаря» не як відображення принципів політики придатних для тих часів і народів, а як реакцію на тогочасну ситуацію в Італії. У цьому контексті, на думку Г. Гегеля й багатьох інших мислителів, «Володар» це велике творіння політичного розуму.

Вцілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають уц тому, що він:

Відкинув схоластику, замінивши його раціоналізмом та реалізмом,.

Заклав основи політичної науки,.

Виступив проти феодальної роздрібненості за створення централізованої Італії,.

Увів у політичний лексикон поняття «держава» та «республіка» у сучасному їх розумінні,ї.

Сформулював суперечливий, але вічний принцип «мета виправдовує засоби».

Демократизм Макіавеллі виявляється в тому, що над усе він ставив загальне благо. Маса вважав, Н. Макіавеллі, розумніша і постій ніша, ніж правитель.

Народ в усіх справах судить краще ніж володар. Монархія спричиняється до нерівності, деспотизму, гноблення насильства над народом, породжує всезагальне рабство, деморалізацію і занепад. Отже цінність моралі не забезпечується. Вважається, що за певних умов досягнення навіть раціональних гуманістичних і демократичних цілей, несумісне з моральними нормами поведінки.

Література.

В.С. Несерцянца. «История политических и правовых учений» — М., 1995.

Б. Кухта, А. Романюк «Хто є хто в європейській та американській політології?» — Львів, 1995.

В.М. Піче, Н. М. Хома «Політологія» — Київ «Каравела», 1999.