Микола Зеров

Микола Зеров

БЕЗСМЕРТНИЙ МАЙСТЕР.

Доля Миколи Зерова трагічна. Один з найяскравіших талантів украшського пореволкнуйного письменства, людина франківського взірця, всеосяжний гуманітарій, поет, критик, перекладач, історик і теоретик літератури, педагог, лідер «неокласиків», натхненник багатьох унікальних видань — на сорок п" ятому році життя, у квітні 1935 року, був заарештований і звинувачений (яка жахлива нісенітниця!) в керівництві терористичною підпільною організацією. Далі — Соловки. Судячи з довідок, що видані (одна — його батькам, друга—його дружині), існувало дві дати смерті Зерова — 1937;й і 1941;й рік. Сьогодні на підставі ^останніх документів можна точно твердити, що Зеров був розстріляний у Соловецькій тюрмі 3 листопада 1937 року. Другу дату ¦"неясного" загину придумали ті, хто намагався і намагається ще й нині замести сліди страхітливих злочинів сталінського режиму…

Обтяте енкаведистською кулею високе й шляхетне життя почалось у містечку ЗіньковІ на Полтавщині, де в сім" ї вчителя 26 квітня 1890 року народився хлопчик Микола, найстарший, але, до речі, не єдиний інтелектуал у численній — шестеро дітей — ро дині Зерових. Його брат Дмитро став знаменитим ботаніком, академіком АН УРСР, а брат Михайло — відомим поетом і редактором, що по війні жив на еміграції й підписував свої твори псевдонімом Орест. Власне, Михайло Орест зробив чи не найбільше для збереження й увічнення творчості брата, видаючи за кордоном (коштами Товариства приятелів творчості М. Зерова в Австралії) його заборонені в Україні книжки, збираючи та публікуючи спогади про нього та про П. Филиповича і М. Драй-Хмару, тобто про репресованих, фізично знищених українських < неокласиків"-.

Дехто вважає Зерова з походження росіянином, на що нібито вказує його прізвище, але це не так. Діди поета по батьків ській лінії — чернігівці, з ніжинської округи, а мати — родовита полтавка. Початкову освіту Зеров здобуває в Зіньківській школі та в Охтирській гімназії. З 1903 року вчиться в Київській першій гімназії, яку закінчує 1908 року. Тут, а пізніше на історико-фі-лологічному факультеті Київського університету, майбутній письменник одержує фундаментальні знання античних та європейських мов І літератур, що заважило на формуванні його поетичного дару, а також на виробленні його особливого методу при аналізі й вивченні української художньої писемності.

Після закінчення університету (1912 рік) Зеров працює вчителем Золотопільської гімназії, але революційні події 1917 року застають.

його вже в столиці України, де він продовжує педагогічну діяльність і водночас включається в бурхливий процес відродження української культури.

Перші публікації статей Зерова з" являються 1912 року в педагогічному журналі «Світло», але активна його творчість починається пізніше, коли він очолював бібліографічний журнал «Книгар» ^919—1920 рр.) і коли, вигнаний голодом з Києва, працював деякий час учителем історії в Баришівській школі. 1920 року вийшла перша книжка Зерова «Антологія римської поезії», де вмішспі були переклади творів Катулла, Вергілія, Горація, Про-перція, Овідія й Марціала. Перша книжка його оригінальної поезії «Камена> (1924) мала так само перекладний розділ, який показував, що автор послідовно веде роботу над засвоєнням класичної латинської поезії, скромно виправдовуючи це «перед лицем сучасності» необхідністю розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії. Вражають довершеністю і перші поезії та переклади Зерова, і його перші статті й рецензії, в яких дивовижна точність спостережень і суджень поєднуються з глибиною аналізу естетичних прикмет І жанрових якостей твору. З 1923;го до червня 1934 року Микола Костьович (так називали Зерова його учні й приятелі) працює ви кладачем української літератури в Київському університеті, на ті часи перейменованому в Інститут Народної Освіти.

Під тиском адміністрації, ціле десятиліття цькований і безпідставно звинувачуваний у націоналізмі Зеров написав заяву, в якій просив звільнити його з роботи в університеті. Десь на початку 1935 року, переживши ще одну трагедію — смерть десятилітнього сина — він переїжджає до Москви, намагається знайти посаду за фахом, тобто місце в якомусь інституті, але тут його настигає арешт, який він уже давно передчував. Передчував, та все ж, мабуть, не вірив у власні пророкування, бо напередодні арешту писав:

Смутна, о земле, тиі Скупа, обітованна! А може, це не ти, а сам я туманію… Чн скоро ж у мені, о Теплий Олексію, Минуться туга, біль, розтане темний лід? Ча скоро пролісок прокинеться для мене 1, рястом криючи утратя глибший слід, Заграє, зацвіте вадії тло зелене?

Безперечно, Зеров належить до найсяйливіших імен української культури, що піднялися на хвилі революційних зрушень, повні надії на справжнє оновлення національного життя, на свободу й рівноправність, на підвищення добробуту працюючої людини. Ти чина, Курбас, Підмогильний, Нарбут, Яновський, Довженко, БоЙ чук, Рильський, Микола Куліш, а передовсім Хвильовий—ось, напевно, не всі, але принаймні найголовніші дійові особи великого ренесансу української культури, яка відразу, при своєму станов;

ленні, набувала не тільки національного, але й загальносоюзного й загальноєвропейського значення. Серед цих постатей бачимо й ¦Зерова, не просто голову групи чи радше товариського гуртка «неокласиків», а багатогранного творця — мислителя, що своєю могутньою особистістю впливає на всі ділянки національного буття.

Феномен Зерова-поета, незважаючи на його класицизм, «книжність», культурологічну основу, на ілюзорну відірваність від пекучих проблем дійсності 20-х і 30-х років, треба шукати якраз у його зовсім не класицистичнім, щемливо-інтимнім сприйнятті світу та в нещадно правдивій характеристиці, яку він дав сталінській добі. Як справжній ясновидець і пророк, він відчув її наближення і вже 1922 року писав:

Там диким цвітом процвіла любов, І все в крові — шоломи і тіари. А з водозбору віщуванням кари Гримлять громи нестриманих промов. Йоканаан!.. Не ясний шум дібров — В його словах пустиня і пожари. І Саломея!.. Ще дитя (дитя!), А п" є страшне, отруєне пиття І тільки меч та помсту накликає. Душе моя! Тікай на корабель, Пливи туди, де серед білих скель Струнка, мов промінь, чиста Навсікая.

«Саломея».

Залиті кров" ю «шоломи і тіари», дитя, що жадає відомсти, — хіба це не образ тієї атмосфери, що вже завтра народить Павлика Морозова, хіба не «диким цвітом» роз" ятрилася та велика любов, яка вела народи в революцію? Даремно звертався поет до своєї душі із закликом утікати «на білі скелі» до чистоти й краси, до людяності й щастя. Від своєї епохи не втечеш. Зрештою, Зеров і не намагався втікати. Він жив у своєму часі інтенсивніше, ніж будь-хто інший, бо зіставляв його жорстокість і безглуздя з багатьма минулими жорстокими і в своїй лютості божевільними епізодами загальнолюдської історії.

Коли на початку 20-х років крізь «чорний сум, безмовний жаль» Зеров ще бачив «сонячні комуни», куди «голосний і юний» Тичина вів «Плуга», ще вірив у животворну силу, яку таїть у собі Київ, що виступає в нього символом України («Оця гора, зелена і дрімлива, Ця золотом цвяхована блакить»), то на початку 30-х років ледве зрима, як далека зоря, його надія на щасливу будущину вітчизни гасне. Якщо в сонеті «Князь Ігор» (1921 рік) чуємо радісний поклик невмирущості, героїзму й відваги («А кінь гребе і ловить ніздрями далеку вогкість Дону»), то в спорідненому тематично творі «Сон Святослава» (1931 рік) нема вже й сліду колишньої бравурності:

Я зір будив обводив кругогляд І відчував крізь димку нерухому, Як обсипався дах княжого дому, Як крякав крук і як клубочквсь гад. О, що за туга розум мій опала! Яка крізь серце потекла Каяла, Що за чуття на серце налягло!

Певна річ, «антена» в цьому вірші служить не для прикраси (•"гнеться, як струнке стебло"), а для осучаснення страшної картини, для того, щоб читач шукав Каяли не в дванадцятому столітті, а в своєму ж таки двадцятому, і не десь там за туманними обріями, а тут-таки в Києві, де вже почали під руїнницькими руками обсипатися княжі святині й храми наших предків.

Мотиви приреченості, безвиході, скорботи, гіркотного передчуття загибелі, сибірського заслання звучать у багатьох віршах Зеро ва, які сприймаються мов заглушений мурами крик несправедливо засудженого на смерть в" язня. «Навколо нас кати і кустодії, синедріон, і кесар, і претор» — пише він у сонеті «Чистий Четвер», ще прикриваючи біблійними атрибутами сталінську реальність. Але ось виривається його почування із шат езопівської мови:

Він народивсь давно, і то не маячня! Живе в усіх часах, в усіх суспільних шарах, Та нині розплодивсь у безліч екземплярах, Мов літоросль повзка від в" язового пня. Ще вчора він слова точив мені медові, І стільки приязні було в облесній мові! Та утиральничок скрашав поважну стать Він бачить наперед годину злої страти, А руки прийдеться від крові обмивать, Тож ліпше рушника напохваті держати «Іпсодпііо», 1934 рік.

Перед нами портрет лицеміра-донощика, вчора приязного під хвалювача, а завтра фальшивого свідка на суді, де відбувається не пошук істини, а безмірне й надумане звинувачення невинного, де видно заздалегідь приготований вирок смерті, і страту, і кров. Отже, ІПС02ПІТ.0 (в даному випадку — це колишній студент, а тепер «ідейний» ворог Зерова) ходить з рушничком, щоб утерти руки після челядницької служби на пласі.

Поезія Зерова — це насамперед образ його страшної сучасності, образ місткий і узагальнений, і, як сьогодні нам видно із історичної перспективи, правдивіший за те, що претендувало бути канонічним дзеркалом доби. Автора «Камени» можна ототожнити з мудрим Арістархом, «філологом і естетом», який «на глум зухвалій моді Заглиблювався в текст гомерових рапсодій», але при цьому добре бачив, як навколо «роїлися поети і піїтки», що «сплітали для владик вінки нікчемних од». Та його слід бачити і в образі новітньо;

го Чернишевського, якого вбиває полярна ніч і -«мертва тиша» у «нетрях захололих», але який не покаявся, не зламався, не впав ниць перед тираном і його посіпаками. Отже, поезія Зерова — це також образ великого і незламного духу, вирізьблена з надлюдською силою в найтвердішому матеріалі постать борця, який воює за гіравду не закликами, а спокійним і печальним поглядом, скерованим у глибини власного єства.

Перекладна спадщина Зерова, ядром якої є римська поезія, крім чисто філологічної ролі, яку їй визначив майстер, виконувала й ще довго виконуватиме завдання своєрідної академії для українського перекладацького мистецтва. Максим Рильський, Борис Тен, Микола Лукаш, Микола Бажан, Василь Мисик, Леонід Первомай-ський, Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук і ще немало інших старших і молодших перекладачів училися в нього. Якщо Зеров-поет насправді не міг створити своєї поетичної школи («неокласики» не були його учнями, а лише однодумцями), а міг мати й мав лише, як і належить великому поетові, своїх епігонів, то Зеров-перекладач є родоначальником нової традиції перекладу в нашій літературі, і йому слід завдячувати наші епохальні успіхи на цьому полі. Тут ми всі — його послідовники й учні: і ті, хто працював поруч із ним, і ті, кому дано відчути його присутність, наприклад, у титанічній перекладацькій роботі Андрія Содомори, який дав українській культурі повну збірку творів Горація, «Мета морфози» Овідія, «Про природу речей» Лукреція та розмаїтий вибір із римської лірики.

І в поезії, і в критичних працях Зеров тримався думки, що українська література своїми вершинними осягненнями належить до світової писемності, що вона може розвиватися тільки за умови активного спілкування з традиціями європейських літературних шкіл і стилів. Звідси походить його ненастанна й тверда вимога до письменників — оволодівати світовими, передовсім європейськими, культурними багатствами й надбаннями, привносити в нову українську літературу не тільки тематичну, але й стильову, художню, глибинно-філософську новизну, писати не на хуторянсько-парубочому, а на франківському рівні книжки, що могли б забезпечити нашому слову міжнародний авторитет.

Справедлива й мудра концепція розвою нашої літератури ви кликала опір, спекулятивні звинувачення вульгарних соціологів та ображених літераторів, які прагнули дискутувати з професором не заради істини, а задля того, щоб продемонструвати ультралояль-ність до «владик», закоханих у літературу життєрадісних та угодницьких лозунгів. «Дискусія» із Зеровим почала набувати загрозливих відтінків, коли деякі з його опонентів стали вбачати в ньому натхненника пристрасних закликів Хвильового орієнтуватися на Європу. Видатний «неокласик», одначе, розумів, що видат ний «неоромантик» соціалістичної культури Хвильовий, хоч і дуже болісно, але самостійно прийшов до необхідності вибору: «євро-пеїзм» або «шароварно-гопачкова», хутірна, національно безперспективна література. Він кинувся боронити свого спільника.

й однодумця. Він пише свою блискучу статтю «Асі Гопіез», в якій не лише роз" яснює, але й поглиблює, ставить на реальний грунт ексцентричні думки Хвильового. «Камо грядеши?"—питає Хви льовий. «До джерел» — відповідає Зеров.

«Хочемо ми чи не хочемо, — пише він, — а з часів Куліша і Драгоманова, Франка і Лесі Українки, Коцюбинського і Кобилян-ської — щоб не згадувати імен другорядних, — європейські теми і форми приходять у нашу літературу, розташовуються в ній. І вся справа в тім, як ми цей процес об» європеювання, опанування культури проходитимем: як учні, як несвідомі провінціали, що помічають і копіюють зовнішнє, — чи як люди дозрілі і тямущі, що знають природу, дух і наслідки засвоюваних явищ і беруть їх з середини, в їх культурному єстві. Очевидно, наш інтерес полягає в тім, щоб іти в чолі, а не в «хвості», припадати до джерел, а не брати від передавачів, розглядатися в нотах, а не переймати, як малі діти, з голосу".

Між Зеровим і Хвильовим, звісна річ, є різниця, бо, якщо автор «Камо грядеши» боровся насамперед проти комплексу раб ської психіки «малороса», то він (Зеров) ставив уже завдання перед вільною людиною, свідомим українцем, завдання вищого порядку — бути творцем з душею розкованою, світоохопною, витонченою знанням не лише рідної, але й чужої мови.

В галузі критики та історії української літератури за якістю зробленого Зеров повноправно займає місце поруч із Франком, на дослідження якого він часто посилається, щоправда, не завжди погоджуючись із ним. По-новому Зеров підійшов до багатьох принципово важливих періодів нашого письменства і його висновки залишаються основоположними щодо таких явищ як «котлярев-щина» та епігони Шевченка, від яких він справедливо відмежував Руданського, Кониського, Куліша і Щоголіва.

Загалом кажучи, картина української літератури, намальована Зеровим у книжках «Нове українське письменство» (1924), «До джерел» (1926) та «Від Куліша до Винниченка» (1929) не збігається з тими уявленнями, що були донедавна поширені нашими шкільни ми й вузівськими хрестоматіями. Певна річ, не абсолютно кожне твердження Зерова — історика літератури має сьогодні сприймати ся як істина в найвищій інстанції, але нема найменшого сумніву в тому, що без його корективів нове розуміння історії нашого письменства немислиме.

«В критикові — зазначав Зеров, — чи не так само, як і в перекла дачеві, цінні своєрідність та глибина сприймання, вразливість, смак, спеціальна обдарованість. Бо як би не говорили ми про наукові методи в критиці, а критика завжди матиме щось спільне з мистецтвом». Всі вище перераховані прикмети були притаманні Зерову-аналітикові, а тому його статті, .будучи науковими, при ваблюють як художні творіння. Написані з надзвичайною точ пістю щодо фактажу, вони являють прозору течію урівнова женого мислення, де нема ні водопадів гучного красномовства,.

ні застійних трафаретних, підгнилих плес. Та ж таки стилістична витриманість і вишуканість, що характеризують його найдосконаліший в українській поезії сонет, властива кожній його праці, кожній статті й навіть замітці. Зеров непомітно переконує, освітлює правду правдою, ніде й ніколи не намагається надточувати істину своїми тимчасовими бажаннями чи пристрастями.

Для того, щоб із зеровською об" єктивністю та врівноваженістю оцінити Зерова, нам потрібні ще знання, які відкриються лише тоді, коли вивчена буде у всіх взаємозв" язках сьогодні затемнена ще історія української культури на тлі розвалу царської імперії 1917 року, історія творчої інтелігенції, із середовища якої міг вийти й вийшов універсальний, але розтоптаний, а тому явлений лише на міру таланту геній Миколи Зерова. Та одне можна сказати вже нині: він був незалежний, він прагнув служити ідеалові гармонії в суспільстві, він володів пам" яттю тисячоліть і мусив трагічно зійти зі сцени, бо час, відпущений йому на життя, вшановував підлабузництво, встановлював ідеал раба та безпам" ятного манкурта. Але настала інша пора. І сам вихід у світ творінь Зерова є знаком перемоги світла над темрявою, радісним і велемовним фактом незнищенності доброти, мудрості, правди.

Дмитро ПАВЛИЧКО 1989.