Живопис

Реферат на тему:

Живопис.

Живопис — вид образотворчого мистецтва, специфічною особливістю якого є відтворення художніх образів на площині.

Відображаючи на полотні навколишній світ, художник виражає своє ставлення до нього, що дає підстави мистецтвознавцям визначити манеру і стиль живописця і оперувати поняттями «світовідчуття митця», «колористична палітрам та ін.

Існує значна кількість різновидів техніки живопису: фреска, мозаїка, олійний розпис, тампера, акварель, пастель тощо.

Фреска — живопис водяними фарбами по вологій штукатурці. Це дуже складний вид живописної техніки, оскільки він передбачає швидкість малювання і високий професіоналізм митця. Виправити вже намальоване неможливо: водяні фарби миттєво висихають, а багатошаровість у фресковому живописі заборонена.

Яскравими взірцями цього різновиду живописного мистецтва є відомі фрески Софійського собору у Києві, «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі у церкві Санта Марія делле Граціє в Мілані та «Страшний суд» Мікеланджело у Сікстинській капелі у Ватикані.

Мозаїка — різновид живопису, який грунтується на своєрідному принципі «моделювання» з шматочків природного каменю чи кольорового скла — смальти, що скріплюються між собою за допомогою в «язкої сполуки. Так виникає зображення — мозаїчне панно.

Фресковий і мозаїчний живопис використовують переважно для оздоблення інтер «єрів культових споруд (всесвітньо відоме панно «Марія-Оранта» у Софійському соборі у Києві).

Олійний розпис — різновид живопису, який активно спирається на принцип «багатошаровості», що дає змогу створити фактурність зображення. Він набув значного поширення на межі XIV-XV ст. у країнах Західної Європи. Фарби, основу яких складають рослинні олії, під час висихання іноді темніють, що пов «язано з кольоровими особливостями грунту. Здебільшого це трапляється з темногрунтовими.

полотнами, тоді як білий грунт дає можливість зберегти кольорове багатство.

Тампера — різновид живопису, назва якого походить від назви фарби. Основу фарби складає яєчний жовток. В основному цю технологію використовували іконописці, малюючи на спеціально заґрунтованих дерев «яних дошках. У подальшому тамперою писали і на полотні, спираючись на принципи олійного живопису.

Акварель — різновид живописного мистецтва, яке використовує водяні фарби. Специфічною особливістю акварелі є її здатність до «кольорової асиміляції». Акварельна технологія передбачає малювання на папері, який може бути сухим і вологим.

Пастель — це малюнок, виконаний кольоровою крейдою. Як і акварельний живопис, пастель часто ототожнюють з графікою, її характерною особливістю є здатність створювати відчуття оксамитовості зображуваного.

Витоки мистецтва живопису сягають у глибину століть — у доісторичний період людської цивілізації. Вони пов «язані з так званим печерним розписом, зразки якого було знайдено у печерах Ласко та Кастільо (Франція), а також з кольоровими зображеннями тварин на скелях Скандинавії, плато Тассилі (Африка}, капової печери (Урал}. Саме з цих наскельних малюнків і починається формування жанрово-родової специфіки майбутнього мистецтва живопису.

Необхідно наголосити, що доісторичний печерний, а згодом і давньоєгипетський настінний розпис ніс важливе смислове навантаження, адже картина являла собою своєрідне оповідання, що складалося з кількох малюнків, пов «язаних між собою. Отже, для давнього художника, який ще не володів законами перспективи, малюнок виконував певну знакову функцію. Ця сама тенденція мала свій розвиток у мистецтві давньогрецького вазопису, коли на поверхні старовинних амфор та інших посудин зображувалися фрагменти давньогрецької міфології та історії.

Розвиток живописного мистецтва середньовіччя передусім пов «язаний з розквітом іконопису. На зміну чуттєвим образам античного мистецтва прийшли релігійно-канонізовані зображення, що водночас вражали своєю духовно-психологічною насиченістю. Серед видатних.

представників мистецтва іконопису слід назвати імена ФЕОФАНА ГРЕКА (бл. 1340 — після 1405) та АНДРІЯ РУБЛЬОВА.

(бл. 1360 — після 1430), у творчості яких домінувало ісихастичне начало: поєднання зовнішнього та внутрішнього, але насамперед художників цікавило відображення внутрішнього світу людини. Це відповідало їх власному світовідчуттю.

Нову добу у розвитку мистецтва живопису пов «язують з XIV-XVI ст., які принесли з собою нові теми, нові форми, нові художні образи. Творчі пошуки митців цього періоду стимулювала антична спадщина, і вони намагалися відновити у своїх творах її основні принципи. Саме тому мистецтво цього періоду, батьківщиною якого стала Італія, отримує назву Ренесанс — Відродження.

В епоху Відродження розпочинається складний, але надзвичайно цікавий процес взаємодії науки і мистецтва. Вивчення законів перспективи, оптики, анатомії сприяло розвиткові творчих пошуків художників. Можна твердити, що проблема дифузії науки і мистецтва, витоки якої пов «язані з добою античності, в епоху Відродження виходить на принципово новий щабель.

У цей період живопис стає одним з провідних видів мистецтва і дарує світові цілу плеяду яскравих особистостей. Саме тому італійське Відродження можна назвати мистецтвом видатних персоналій, імена яких говорять самі за себе: Джорджоне (1477−1510), Тінторетто (1518−1594), Тіціан (1487−1576). Та слава італійського Ренесансу безперечно пов «язана з іменами його титанів: Рафаеля Санті (1483- 1520), що створив «Сікстинську мадонну», «Портрет, папи Юлія II» та «Автопортрет», і Мікеланджело Буонарроті - автора фресок Сікстинської капели: «Сотворіння Адама» і «Страшний суд» та ін. У творчості цих художників відбилися основні принципи мистецтва Відродження — відображення дійсності у всій її повноті, а головне — уславлення краси людини та її почуттів. Основні теми творів Рафаеля, Мікеланджело, Тіціана пов «язані як з міфологічними сюжетами, так і з проблемами, що мають загальнолюдський характер.

Живописці італійського Відродження прекрасно володіли законами перспективи, відтворювали на своїх полотнах вікову анатомію людини,.

ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ.

(1452−1519) — італійський митець, філософ, інженер, один з титанів доби Відродження. Професійну освіту живописця здобув у художній майстерні видатного італійського художника Андреа Верроккьо, який виховав ще дві яскраві особистості епохи Ренесансу — Сандро Боттічеллі і П «єтро Перуджіно. Крім величезного внеску у розвиток живопису — «Джоконда». «Мадонна Бенуа», «Мадонна Лтта». фрески «Таємна вечеря» та ін. — Леонардо да Вінчі залишив цікаві розробки у галузі механіки та гідравліки, що на кілька століть випередили наукові пошуки свого часу.

передавали її рух у просторі. Всі ці досягнення італійського Ренесансу сконцентрувалися в особі, яка вважається «постаттю поза конкуренцією» серед геніїв Відродження — Леонардо да Вінчі - видатного живописця, вченого, філософа. У спадщині Леонардо да Вінчі важливе місце посідають його філософські концепції, які дають науковцям право говорити про існування «філософсько-естетичної системи Леонардо». Спробу психологічного аналізу феномена Леонардо да Вінчі здійснив 3. Фрейд у своїй роботі «Нарис спогадів дитинства».

У діяльності Леонардо мистецтво і наука органічно поєдналися між собою. Створюючи свої живописні шедеври, митець водночас на сторінках «Трактату про живопис» та манускрипту «Кодекс Леонардо» теоретично осмислював як проблеми живопису зокрема, так і загальнофілософські проблеми сенсу людського буття взагалі.

Минають століття, а творча спадщина великого італійця не перестає захоплювати і залишається об «єктом аналізу, стимулює теоретичні пошуки провідних естетиків і мистецтвознавців світу.

Ренесанс яскраво проявився також у нідерландському живописному мистецтві, що привело до виникнення особливої техніки живопису, відомої під назвою фламандської манери.

Провідні митці нідерландського Відродження володіли майстерністю деталізувати зображуване, намагалися удосконалити колористичну гаму, передати емоційно-чуттєву напругу. Видатними представниками.

нідерландського Ренесансу були брати ван Ейк — Гумберт (1366- 1426) і Ян (1385−1441), які створили прославлений Гентський вівтар;

П. Брейгель (1525−1569) — автор всесвітньо відомої картини «Сліпі»; Г. Босх (1450−1516), у творчості якого нідерландський живопис досяг свого найвищого розквіту. З одного боку, полотна Босха безпосередньо пов «язані з традиціями національної нідерландської культури («Віз сіна»), з іншого — орієнтовані на загальнолюдські проблеми і відображають одну з страшних сторінок в історії людської цивілізації - інквізицію. Твори Босха метафоричні за своїм змістом. Наприклад, інквізитори на полотнах митця представлені у вигляді страшних чудовиськ, поряд з якими знаходяться їхні жертви — перелякані люди. Ці образи через кілька століть знову виникнуть у живописному мистецтві - на картинах художників-сюрреалістів, які вважатимуть Босха своїм «хрещеним батьком».

Живопис італійського та нідерландського Відродження мав значний вплив на розвиток цього виду мистецтва у Німеччині, зокрема на творчість А. Дюрера (1471−1528). Його ім «я пов «язане з розвитком портретного жанру — «Молода людина», «Автопортрет»; з монументальним живописом — «Чотири апостоли». Проте найбільшу славу Дюреру принесли його всесвітньо відомі гравюри «Три селянини», «Св. Ієронім», які отримали високу оцінку великих сучасників художника, зокрема відомого нідерландського вченого і письменника Еразма Роттердамського.

Мистецтво живопису кінця XVI — XVIII ст. розвивалося у межах трьох основних напрямів: бароко, рококо та класицизму. Необхідно зазначити, що провідні художники цього періоду, експериментуючи у межах різних стилів і напрямів, в основному починають віддавати перевагу реалістичному мистецтву.

Особливе місце в контексті живописних пошуків XVII ст. посідає творчість двох голландських митців Ф. Халса (1585−1666).

та Я. Вермеєра Делфтського (1632−1675). Крім суто професійних досягнень, їхня спадщина стимулювала процес художньої спадковості, своєрідний «діалог через століття». Так, традиції Ф. Халса щодо живописної інтерпретації категорії комічного отримали продовження у творчості видатного іспанського митця Ф. Гойї (1746- 1828) — «Водоноска», «Сліпий» і в опосередкованій формі вплинули на серію офортів «Капричос». Художня ж спадщина Я. Вермеєра Делфтського спонукала до художніх експериментів метра сюрреалістичного живопису С. Далі, про що він сам згадував у своїй статті «Світові ідеї».

Слід зауважити, що живописне мистецтво XVII-XVIII ст. характеризувалося цікавими пошуками у галузі колористичної композиції, що знайшли своє відображення у творах П. Рубенса (1577−1640), А. ван Дейка (1599−1641), Ф. Сурбарана (1598−1664), Е. Греко (1541−1614), Д. Веласкеса (1599−1660), особливо у творчості Рембрандта (1606−1669). У всесвітньо відомих полотнах голландського митця емоційна напруга виникає і передається завдяки дивовижній грі світла і тіні. У своїх портретах Рембрандт переважно працює темними фарбами. Однак для того, щоб більше підкреслити психологічний стан людини, який найадекватніше передають її обличчя і руки, митець використовує світлові акценти. Саме до цього прийому видатний художник звернувся у своєму геніальному полотні «Повернення блудного сина», що відобразило трагічні міркування Рембрандта про сенс людського буття.

Колористична композиція творів Рембрандта, гра світла і тіні на його полотнах мала значний вплив не тільки на розвиток живописного мистецтва XVIII-XIX ст., зокрема на творчість Ф. Рокотова (1732−1808), Д. Левицького (1735−1822), В. Боровиковського (1757−1825), Т. Шевченка (1814−1861), М. Пимоненка (1862- 1912) та інших художників, а й на пошуки, що відбувалися у мистецтві кіно, яке у кращих своїх зразках (фільми німецького експресіонізму, О. П. Довженка, А. Тарковського, П. Грінвейя) використовувало саме цей прийом для створення атмосфери емоційної напруги, передачі почуттів героїв стрічок.

XIX ст. у мистецтві живопису пов «язане з виникненням надзвичайно цікавого напряму, що отримує назву імпресіонізм (від фр. ітргезкіоп — враження). Надзавданням художників-імпресіоністів стає гасло: «Малюю те, що бачу», яке було втілене у кращих творах Е. Мане (1832−1883) — «Сніданок на траві», «Бар Фолі-Бержер», К. Моне (1840−1926) — «Враження. Схід сонця».

РЕНУАР П «ЄР ОГЮСТ.

(1841−1919) — французький живописець, один з представників імпресіоністичного напряму. Його творчі інтереси концентрувалися навколо жанрів пейзажу і натюрморту, але ім «я О. Ренуара насамперед ототожнюється з новим етапом у розвитку портрета, що фактично набув статусу «візитної картки» майстра. Здебільшого на полотнах живописця зображені прекрасні жінки на пленері чи у «вишуканому інтер «єрі»: «Дівчата в чорному», «Великі купальниці», «Дівчата за піаніно». «Дівчина з віялом» та ін., які ніби уособлюють відомий давньогрецький принцип «кало-кагатії» — єдність добра і краси. Особливе місце у спадщині О. Ренуара займає портрет актриси /Канни Самарі. Це полотно в інтерпретації художника — гімн великій силі жіночості, що була лейтмотивом усієї творчості великого митця.

(назва саме цієї картини, власне, і визначила назву цього напряму), О. Ренуара та ін. Провідні художники-імпресіоністи намагалися передати і відтворити колористичне багатство навколишнього світу. Тому кольорове співвідношення зображуваного несло головне психологічне та естетичне навантаження.

Одним з провідних жанрів імпресіонізму стає пейзаж. Це зумовлює необхідність працювати на натурі - пленері і вимагає від художників вивчення характеру освітлення у різні години доби, урахування особливостей атмосферних умов, а головне — впливу світла на колір. Імпресіоністичний живопис так віртуозно володів світлом, що міг зафіксувати навіть колір повітря, туману, тіні тощо. Мистецтво імпресіонізму підготувало фундамент для подальшого розвитку живопису кінця XIX ст., зокрема напряму постімпресіонізму, представниками якого були Ван Гог (1853−1890), Сезанн (1839−1906), Гоген (1848−1903).

Культура і мистецтво XX ст. пов «язані з виникненням феномена модернізму (від фр. тоаете — сучасний, новітній). Поняття «модернізм» слід відрізняти від терміна модерн, який використовують для визначення напряму у мистецтві останнього десятиріччя XIX ст. Отже, модернізм — це художньо-естетична система, що складається на.

початку XX ст. і об «єднує художників, які знаходилися на позиціях нереалістичної методології:

Детальніше зупинимося на аналізі експресіонізму та сюрреалізму, адже у межах цих двох течій мистецтво живопису посідало одне з провідних місць.

Експресіонізм (від фр. ехргежіоп — вираження) — напрям мистецтва, що виник як своєрідне заперечення імпресіонізму. Його апологетів цікавила не ідея зовнішнього «враження», а внутрішній світ людини, бажання зрозуміти і можливість виразити його. Експресіонізм — це інтернаціональний рух, який сформувався у складний перехідний період між першою та другою світовими війнами і приніс у творчість його провідних представників песимістичне начало: почуття неспокою, страху, розгубленості, трагічного передчуття.

Експресіоністичний живопис був представлений іменами норвезького художника Е. Мунка (1863−1944) та французького митця Ж. Руо (1871−1958). Через усі їхні твори лейтмотивом проходить тема смерті - провідний мотив експресіоністичного мистецтва, інтерпретований у картинах Ж. Руо «Кладовище», «Розп яття», «Старий король» і фактично на всіх полотнах Е. Мунка — «Крик», «Жах», «Людина-гора», «Танок смерті» та ін. Превалювання темного кольору та певна деформація перспективи на полотнах норвезького художника створювали відчуття страху і безпорадності.

Традиції класичного експресіонізму продовжуються і у другій половині XX ст. Яскравою постаттю експресіоністичного мистецтва у 70−80-ті роки стає А. Райнер — австрійський художник, автор картин «Тіло-пози», «Екстаз», «Маски смерті».

У роботах Е. Мунка, Ж. Руо, сучасних художників-експресіоністів розв «язуються проблеми сенсу буття, людської самотності, не.

ДАЛІ САЛЬВАДОР.

(1904−1989) — видатний іспанський живописець, знакова постать сучасного мистецтва.

Лейтмотивом творчості Далі стала «таємниця людського позасвідомого». Саме в цьому контексті слід сприймати його живописні роботи «Передчуття громадянської війни». «Ринок рабів». «Невидимий бюст Вольтера», «Сон» тощо. Розвиваючи художні орієнтири сюрреалістичного мистецва, С. Далі запропонував оригінальну модель інтерпретації одного з наріжних його мотивів — «мертвого годинника», що зображений на його полотні «Збереження нам «яті»: м «які циферблати. Цей прийом дав митцеві можливість наголосити на «позачасовості» сюрреалістичного напряму взагалі та його власної творчості зокрема.

можливості людського єднання і порозуміння. Слід зазначити, що експресіоністичне світовідчуття завжди було притаманним й українській національній самосвідомості. Так, роботи львівського художника О. Мінька — «Відчай», «Мовчання» та «Пересторога» — є новим кроком у розвитку «слов «янської гілки» європейського експресіонізму.

Сюрреалізм (від фр. зиггеаіізте — понадреалізм) — один з основних напрямів мистецтва XX ст., який сформувався у 20-ті роки у Франції. Теоретиком цього напряму був А. Бретон (1896−1966), концепції якого стимулювали творчі пошуки художників-сюрреалістів практично в усіх видах мистецтва. На думку Бретона, творчість — це загадковий процес, що не піддається логічному тлумаченню, тому видатні представники сюрреалізму працювали асоціативним, алогічним методом, використовуючи власні сновидіння.

Не буде перебільшенням зазначити, що найяскравіше сюрреалізм виявився у живопису, адже саме представникам цього виду мистецтва — бельгійцю Р. Магрітту (1898−1967) та іспанцю С. Далі (1904−1989) — сюрреалізм зобов «язаний своєю популярністю.

Однією з провідних тем творів С. Далі є тема зреченості та песимізму, що викликає асоціації з тематичною спрямованістю мистецтва експресіонізму. Вона яскраво представлена у таких творах митця, як «Передчуття громадянської війни», «Палаюча жирафа», «Христос св. Іоанна» та ін.

Гідною альтернативою західному модернізму 20-х років став російський та український авангард, представлений такими художників, як В. Каменський (1884−1961), В. Кандінський (1866−1944), М. Бойчук (1882−1937), Д. Бурлюк (1882−1967), О. Богомазов (1880−1930) та ін. Ці митці пов «язували свою творчість з утвердженням національної самосвідомості, але водночас не відокремлювали себе від процесів, що відбувалися в європейському живописі.

Тяжіння живописців 20-х років до практики художніх угруповань можна вважати логічним продовженням традицій, які склалися на межі XIX-XX ст. У зазначений період у середовищі живописців виникли спільні тематичні та жанрові орієнтації (історична проблематика, психологічний портрет тощо), що об «єднували, хоча й умовно, такі яскраві особистості, як А. Рябушкін (1861−1904), Б. Кустодієв (1878- 1927), В. Серов (1865−1911). Поступово активізація цього руху зумовила появу художніх осередків: «Світ мистецтва» (О. Бенуа (1870−1960), Л. Бакст (1866−1924) та ін.); «Спілка російських художників» (К. Коровін (1861−1939), А. Архипов (1862- 1930), С. Виноградов, К. Юон (1875−1958) та ін.); «Блакитна троянда» (П. Кузнецов, М. Сар «ян (1880−1972) та ін.); «Бубновий валет» (П. Кончаловський (1876−1956) та ін.).

Пошуки та експерименти формалістичного плану, що відбувалися у мистецтві живопису впродовж двох останніх століть, не можуть перекрити реалістичний напрям, без якого створення більш-менш цілісної моделі цього виду мистецтва було б неможливим.

Реалізм (від лат. геа1і$т — справжній) — художній напрям, який розкриває образи, характери, обставини у соціально-історичному контексті, тобто відповідно первинній реальності. У західноєвропейському живописному мистецтві XIX ст. цей напрям був репрезентований у творчості французького художника Ж.-Л. Давіда (1748- 1825), зокрема у його відомому полотні «Смерть Марата», у деяких роботах видатного іспанського митця Ф. Гойї (1746−1828) — «Розстріл повстанців», «Родина короля Карла IV» та ін.

Мистецтво реалізму у романтичному ракурсі було цікаво представлене у ранньому періоді творчості Е. Делакруа (1798−1863) і найбільше виявилося у його картині «Свобода на барикадах».

Вагомий внесок у розвиток реалістичного напряму було зроблено російськими художниками О. Г. Венеціановим (1780−1847), К. П. Брюлловим (1799−1852), О. А. Івановим (1806−1858), П. А. Федотовим (1815−1852), а у подальшому його розвинули у своїй творчості художники-передвижники. Вони намагалися популяризува;

РЄПІН ІЛЛЯ ЮХИМОВИЧ.

(1844−1930) — російський живописець. Творчість І. Ю. Рєпіна грунтувалася на реалістичному методі, що зумовив особливості образно-стильової системи його робіт. Мистецтву Рєпіна був притаманний рух «від одиничного до загального». Живописець однаково віртуозно володів технікою психологічного нюансування при розробці конкретного характеру (портрети А. Толстого, П. Стрепетової. М. Мусоргського та ін.) і практикою створення групового портрета («Бурлаки на Волзі», «Хресний хід у Курській губернії», «Урочисте засідання Державної Ради»). У своїх творчих пошуках І. Ю. Ренін тяжів до аналізу «мо-ральнісних ситуацій», що давало змоіу митцеві розкрити засобами живопису психологічний стан людини у момент морального вибору («Не чекали», «Відмова від сповїді «, «Іван Грозний і син його Іван»).

ти мистецтво живопису, організовували виставки у різних містах країни. Отже, новий етап у розвитку реалістичного мистецтва був пов «язаний з творчою діяльністю цілої плеяди видатних художників — І. М. Крамського (1837−1887), В. В. Верещагіна (1842−1904), В. І. Сурикова (1848−1916), В. М. Васнецова (1848−1926), І. Ю. Рєпіна та ін.

Реалістичний напрям у мистецтві живопису XX ст. привертав увагу провідних художників Східної і Західної Європи: М. І. Мурашка (1844−1909), С. О. Коровіна (1858−1908), М. В. Нестерова (1862−1942) — Росія; Р. Гуттузо (нар. 1912) — Італія;

Р. Кента (1882−1971) — США; Ф. Г. Кричевського, Т. Н. Яблонської та ін.

Процеси, які впродовж XX ст. відбувалися у мистецтві живопису України, пов «язані з художніми пошуками його провідних представників: В. Касіяна (1896−1976), М. Глущенка (1901−1977), М. Дерегуса (1904−1997), В. Зарецького (1925−1990) та ін.

Яскравим взірцем зв «язку українського живопису із специфікою української національної самосвідомості є творчий доробок народних художників К. Білокур (1900−1961) та М. Примаченко (1908−1997).

Тенденції у живописному мистецтві України свідчать про те, що сучасні художники (Т. Сільваші, В. Будніков, О. Животков та.

ін.) активно працюють у різних напрямах і, спираючись на досвід.

КРИЧЕВСЬКИИ ФЕДІР ГРИГОРОВИЧ.

(1879−1947) — український живописець, представник родини художників Кричевських. Працював у межах реалістичного художнього методу. У творчості митця простежується поліжанрова орієнтація: «Довбуш», «Переможці», «Веселі доярки» та ін. Художнім пошукам Ф. Г. Кричевського було притаманне тяжіння до філософських узагальнень та аналізу смисложиттєвих проблем. У цьому річищі створені його найвідоміші полотна — «Три віки» та триптих «Життя».

Характерною особливістю творчості Ф. Г. Кричевського є тяжіння до циклічності. Якщо деякі роботи митця тільки опосередковано пов «язані між собою («Наречена», «Свати»), то триптих «Життя» та цикл картин «Катерина» (за мотивами поеми Т. Г. Шевченка) є яскравим зразком певної тематичеої спрямованості.

зробленого, йдуть своїм творчим шляхом, який відповідає їхньому світовідчуттю. Це є яскравим доказом того, що «зв «язок часів у живописі» не переривається.

ЯБЛОНСЬКА ТЕТЯНА НИ;

ЛІВНА (нар. 1917) — український живописець. Закінчила художню майстерню Ф. Кричевського. В її творчості органічно поєдналися кращі традиції українського живопису і авторські новаторські пошуки. У своїх творах художниця вдається як до художніх узагальнень — «Тиша». «Зелене вікно», «Вечір. Стара Флоренція», так і до образної конкретики — «Відбудова Хрещатика». «Разом з батьком» та ін. У творчості Т. Н. Яблонської відбилася специфіка її природного світобачення, що стимулювала появу таких робіт, як «Вечір на лузі». «Зима в старому Києві». «Червень». Особливе місце у художній спадщині митця займає картина «Хліб», що зробила ім «я Т. Н. Яблонської широко відомим як у країні, так і за її межами. Цей твір естетизує і поетизує процес праці та символізує єдність людини й природи.

ЛІТЕРАТУРА Аристотель. Сочинения: В 4 т. — М., «1976.

Буало Никола. Искусство поэтическое. — М., 1967.

Волков И. Ф. Творческие методы и художественные системы. — М., 1989.

Еремеев А. Ф. Границы искусства. — М., 1987.

Идеология, мораль, искусство. — К., 1990.

Кучерюк^. Ю. Социальные функции искусства //.

Эстетика. — К., 1991.

Левчук Л. Т. Західноєвропейська культура XIX ст. //.

Історія світової культури. — К., 1994.

Мазепа В. И. Художественная реальность в составе культуры // Искусство: художественная реальность и утопия. — К., 1992.

Мінералов Ю. К. «Поезія є перетворення думки» (До поетики О. О. Потебні) // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 3.

Панченко В. Ґ. Мистецтво в контексті культури. -.

К., 1998.