Походження гуцулів

Реферат з народознавства на тему:

ПОХОДЖЕННЯ ГУЦУЛІВ.

Походження назви етнографічної групи українських горян — гуцулів — ось уже понад півтораста літ привертає увагу численних як вітчизняних, так і чужинських дослідників: німецьких, польських, румунських, російських. Запропоновано багато пояснень походження цієї назви, але задовільного пояснення досі немає. Так, німецькі дослідники схильні були виводити назву від німецького кореня, польські - від польського, румунські - від румунського, і т. д.

За цими поясненнями нерідко ховалися політичні амбіції, а за ними — і посягання на українські землі Гуцульщини. Наприклад, деякі румунські дослідники, виводячи назву «гуцули» від румунського кореня, намагалися доводити, що гуцули — це, мовляв, зукраїнізовані румуни, яким потрібно повернути рідну румунську мову. Так само серед польських дослідників траплялися такі, що вважали гуцулів зукраїнізованими поляками. Серед німецьких науковців були спроби пояснити походження назви «гуцул» від одного з германських племен. Тож правильне пояснення походження назви цієї етнографічної групи має не тільки наукове, а і політичне значення, оскільки гуцули — частина українського народу, а Гуцульщина — споконвічна українська земля.

Кочівники узи-уци

Дослідження назви цієї етнографічної групи українців, яка протягом багатьох століть заселяла Східні Карпати, розпочалося ще в XIX ст., і над цим питанням ламали голови як вчені-фахівці: етнографи, історики, мовознавці, — так й аматори-краєзнавці й літератори.

Одну з найраніших гіпотез походження назви «гуцули» висловив польський дослідник К. Мілевський у статті «Про гуцулів», вміщеній 1825 р. у варшавському журналі «Biblioteka Polska». Автор справедливо вважав гуцулів корінним українським населенням, однак назву цієї етнографічної групи помилково виводив від дієслова «кочувати». Статтю К. Мілевського передрукував інший польский дослідник Л. Голембйовський у виданій 1830 р. у Варшаві книзі «Народ польський, його звичаї і забобони». Однак він вважав гуцулів поляками, які зукраїнізувалися. Для пояснення походження назви «гуцул» використав вигадане ним самим слово «кочул», чи «кучул» , — мовляв, так називало себе населення, яке поселилося в Карпатах, рятуючись втечею від татарських і турецьких набігів. Потім ця назва нібито змінилася у «гочул», далі «гоцул» і насамкінець — «гуцул». Зрозуміло, що таке пояснення не мало жодного науковго підґрунтя. Слова «кочул», «гочул», «гоцул» не засвідчені у жодних словниках — ні в українських, ні в польських. То був витвір кабінетної фантазії самого Голембйовського.

Серед вітчизняних вчених одним із перших намагався пояснити назву «гуцули», а заодно — і походження самої групи діяч «Руської Трійці», фольклорист й етнограф Іван Вагилевич. В оглядовому нарисі про гуцулів — жителів Східних Карпатських гір, вміщеному в двох зошитах «Часопису Чеського Музею» за 1838−1839 рр., дослідник виводив слово «гуцули» від назви тюркського племені узів-уців, яка, нібито зазнавши пізніших звукових змін, поступово набула сучасного звучання. Міркування І.Вагилевича опиралися на власну гіпотезу про походження гуцулів від кочівників узів-уців. У контексті цієї цілком фантастичної версії, якою, до речі, пізніше захоплювалися деякі інші дослідники, а також Юрій Федькович, трактувалося і походження карпатської народної назви демонів-бісів — «осинів» (насправді - «осинавців»). Замість прозорої етимології - від демонічного дерева осики (по-гуцульськи — осина), етнограф виводить цю назву від асів, чи ясів, пізніших осетинів — іраномовного народу з Північного Кавказу. Недобру пам’ять про тих асів у демонологічній лексиці (у формі прокляття «Пек ті (тобі) осина!»), буцімто, зберегли їхні колишні сусіди — степовики уци-гуцули У Галицькому літописі справді йдеться про кочове плем’я торків, яких український дослідник ідентифікував із узами. Торки брали участь у політичному житті Київської Русі і як вороги, і як союзники. У ХІ-ХІІ ст. частина узів-торків опинилася у Прикарпатті, і галицькі князі оселили їх біля джерел Серету, Черемошу, Пруту й Тиси. Іван Вагилевич вважав, що літописні торки-узи й були предками гуцулів. За Вагилевичем, походження назви «гуцул» таке від тюркського племені в гуцульській говірці залишився коріньуц-, до якого додалося початкове гта суфіксул. Свою гіпотезу дослідник висловив і в інших своїх працях.

Гіпотеза І.Вагилевича своєю екзотичністю припала до вподоби деяким поетам-романтикам. Одним із перших нею захопився австрійський поет, який жив і працював на Буковині, у Чернівцях і Сучаві, Ернст Нойбауер. У своїх творах він описував азійські традиції узів, які, мовляв, збереглися у гуцулів. Е. Нойбауер був літературним наставником Юрія Федьковича, який під впливом вчителя теж захопився гіпотезою про походження гуцулів від кочівників-" уцулів". Навіть себе поет якийсь час вважав за «уцула», а свою збірку віршів німецькою мовою назвав так: «Поезії одного уцула». Ю. Федькович також пояснював походження назви «гуцули» тюркськими словами узи, уци. У коментарі до твору «Довбуш», виданого 1876 р. у Львові, він припускав, що згадане тюркське плем’я могло поселитися в Карпатах, де серед українського населення поступово втратило свою тюркську сутність й зукраїнізувалося.

Гіпотезу І.Вагилевича на походження гуцулів запозичили польські етнографи ХІХ ст. Вінцент Поль, А. Морґенбессер та Оскар Кольберґ, які вважали гуцулів кочівниками «з-над Волги». В. Поль вбачав у гуцулів кочівників зі Сходу з огляду на їхній потяг до пастушого життя, захоплення кіньми та яскравими кольорами. «Все це, — робив висновок В. Поль, — вказує на довге кочове життя цього племені в минувшині. Воно дивно нагадує кочовиків зі Сходу, для яких бродяжництво було нормою їхнього життя» .

" Розбійникиопришки"

Не обминув своєю увагою походження гуцулів й інший діяч «Руської трійці» — Яків Головацький у праці «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878). Під впливом тісних зв’язків із румунськими культурними і політичними діячами Буковини — братами Гурмузакі з села Чорнівки, що за Садагурою, він дотримувався румунської версії походження назви «гуцул»: від румунського слова hotul — що означає «злодій, розбійник, опришок». У згаданій праці він висловив припущення, що ця назва могла виникнути від того, що гуцули-опришки займалися у XVIII ст. розбоєм. На думку Головацького, така назва могла спочатку бути глумливою, прізвиськом, але з часом стала самоназвою цієї етнографічної групи.

Із румунською гіпотезою Я. Головацького почасти погодилися цілий ряд дослідників Гуцульщини, як-от: Р. Ф. Кайндль, українські етнографи Хв. Вовк, В. Шухевич, частково навіть В.Гнатюк. Останній у статті «Причинки до пізнаня Гуцульщини» так зауважував із приводу назви «гуцул»: «Гуцульщина була територією, на якій найбільше переховувалися опришки, й від того ціле плем’я могло дістати назву, коли загалом вивід назви вірний». Щоправда, В. Гнатюк висловив сумнів щодо пояснення назви «гуцул» за допомогою румунського hotul.

Австрійський історик, професор Чернівецького університету Р. Ф. Кайндль розглядав гуцулів як українців змішаної групи. Закарпатських гуцулів він називав руснаками, які лише споріднені з гуцулами. «Гуцульський говір, — писав Р. Ф. Кайндль у студіях етнографії території Східних Карпат за 1902 р., — має багато іншомовних слів, найбільше — волосько-румунського походження. Гідне уваги те, що багато цих виразів — у пастушому господарстві й молочному виробництві гуцулів. Натомість вирази, пов’язані з обробітком полів і городів, — слов’янського походження» .

Однак румунська версія етимологї назви «гуцул», як і «кочівницька», не витримує серйозної наукової критики. Відомий український мовознавець Б. Кобилянський, заперечуючи Я. Головацькому, справедливо вказав, що назву «гуцул» не можна пов’язувати з опришківським рухом XVIII ст., бо вона трапляється у писемних джерелах принаймні на сотню-дві літ раніше. У праці «Діалект і літературна мова» Б. Кобилянський називав пояснення Головацького вигадкою або невдалим зіставленням двох співзвучних, але різних за походженням і значенням слів. Крім того, самі румуни не знають назви «гуцул», оскільки користуються формою гуцан — рум. hutan.

Румунська версія була розкритикована і в місячнику «Рідна мова», який видавав Іван Огієнко. Автори вважали цю гіпотезу образливою для гордого і честолюбного українського племені гуцулів. Натомість вони поєднали назву «гуцул» із дієсловом «гуцати», «гуцкати», яке, на перший погляд, начебто має з етнонімом спільний корінь. Це дієслово добре відоме в гуцульській та інших українських говірках. Річ у тім, що в горах гуцульські коники біжать підтюпцем, підкидаючи — тобто гуцкаючи вершників або поклажу. Отже, підсумовують автори, ця назва не запозичена з чужої мови, а своя, власна.

Б.Кобилянський теж піддав сумніву цю етимологію. Він писав, що спробу вивести назву «гуцул» від дієслова «гуцати» не можна вважати вдалою: «На перший погляд, вона здається простою і природною. Але в іменному словотворенні української мови суфіксул ми не знаходимо: гуцало, гуцайло, гуцій, а не „гуцул“. Слова наул в українській мові бувають, як відомо, тільки як запозичені: фудул, глегул, Ферескул, кукул тощо. Всі вони іншомовного походження» .