Українсько-російський договір 1654 р., історична та правова оцінка

Українсько-російський договір 1654 р., історична та правова оцінка.

Перед Хмельницьким постала проблема: чи капітулювати перед Польщею, оскільки сил на тривалу боротьбу не вистачало, чи шукати порятунку в союзі із Росією. Колі він звернувся 1653 р. із конкретними пропозиціями тісного союзу України із Москвою проти Польщі, за яким цар мав здійснювати над Україною протекторат, Земський собор у жовтні 1653 р. виніс остаточне рішення: просити царя, щоб він прийняв Україну «под свою високу руку задля православної віри». На Україну було б вислано спеціальне посольство под дротом боярина Бу-турліна, яку прибуло до Переяслава для зустрічі із гетьманом.

31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі. 18 января 1654 р. відбулася публічна церемонія, под годину якої гетьман й козацька старшина присяглися на тім" «щоб бути Їм з землями й містами под царською великою рукою невідступною. Ніякого письмового договору в Переяславі не було б укладено. Після від «їзду Бутурліна козацька старшина із гетьманом узялася за вироблення умів догоди. Був написань проект договору у формі петиції до царя із 23 пунктів, привезений у Москву наприкінці березня переяславським полковником П. Тетерею І військовим суддею Самійлом Зарудним.

«Березневі з статтею», написані Хмельницьким й затверджені російським урядом, передбачали визнання за козацькою Україною створеного в межах ЇЇ територї політичного улаштую, суду й судочинства, адміністративного поділу, армії, соціально-економічних відносин, незалежності в проведенні внутрішньої політики. Єдиною сферою, де частково обмежувалися права України, були її зносини із іншими державами. Крім того, вон винна був виплачувати російській скарбниці певну суму грошей від своїх прибутків.

Українсько-російська угода 1654 — між російським царським урядом й російською козацькою старшиною, умови якої містилися у «березневих статтях» Хмельницького та «Жалуваній грамоті» царя гетьманові та Війську Запорозькому від 6 апреля 1654. Передбачала збереження в Україні існуючої системи влади та управління, встановлення козацького реєстру в $ 60 тис. осіб, право України на зовнішні зносини, російську збройну допомогу козакам у боротьбі із Польщею. Тім самим угода оформлювала створення своєрідної конфедерації, спрямованої проти зовнішнього ворога. Розірвана у вересні 1658 козацькою Україною, розчарованою у своїх надіях досягти у конфедеративному союзі із Росією возз'єднання українських етнічних земель у межах національної держави.

Підписання Переяславської догоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Раніше ізольована і відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А частка України стала в усьому — доброго і лихому — невід «ємно заговорили українською у «язаною із долею Росії.

Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка догоди, котра поєднала Їхні країни, був предметом частих суперечок учених. Праворуч ускладнювалася тім, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. Доти ж російський архіваріус Петро Шафранов доводити, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п «ять основних тлумачень Переяславської догоди. На думку російського історика права Василя Сергєєвича (пом. 1910), угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони малі спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець з російського права Микола Дияконів (пом. 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, й тому ця угода був «реальною унією». Такі Історики, як росіянин Ве-недикт МякотІн та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода був формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи;

українці ж вол «язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу й т. буд. Інший Український Історик — В’ячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. був не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною.

Останнє тлумачення Переяславської догоди стоїть осібно від інших. У 1954 р. под годину пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу в СРСР було б оголошено (щоправда, не вченими, а Комуністичною партією Радянського Союзу), що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз «єднання й що возз «єднання цих двох народів було б основною метою повстання 1648 р. За офіційною радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу можливий лише в єдності із великим російським народом». Щоправда, 1960;х років принаймні один радянський навчань — Михайло Брайчевський — піддав цей погляд сумніву (що мало катастрофічні наслідки для його кар «єри), однак для всіх радянських учених підтримка партійної інтерпретації догоди лишалася обов «язковою.

На думку відомого українського Історика У. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерти (серпень 1657 р.) залишався фактично єдиним й повноправним правителем Української козацької держави. УСІ запитання ЇЇ життєдіяльності (внутрішні й зовнішні) він розв «язував самостійно, не радячись із російським царем. Під годину його гетьманства в московську скарбницю не надійшло жадної копійки,.

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному розумінні мала щось більше, ніж звичайний протекторат. Вона здобула більші права, ніж Їх малі Молдавія, Волощина чи Кримське ханство в складі свого «протектора» — Османської імперії. Тому вірогідно, що згідно :

договором 1654 р., Незважаючи на визнання верховенства корони Романових, Українська держава увійшла у склад Росі за принципами не скільки протекторату, стільки конфедерації.

Втім закріплені ПереяславськеМосковською угодою правовІ взаємовідносини між Україною й Росією залишилися вол «язаинями на папері й не так на практиці.