Народознавство в системі навчально-виховної роботи школи

Міністерство освіти і науки Курсова робота на тему:

«Народознавство в системі навчально-виховної роботи школи».

ЗМІСТ ВСТУП 3.

Шляхи гуманізації національної системи освіти. 4.

Українське народознавство як навчальний предмет. 5.

Підхід до уроків народознавства. 9.

Варіанти уроків:

«Рід, родина, рідне» 11.

Колядки — найдавніші українські пісні. 14.

Загадки як традиційні українські фолькльорні ігри 19.

Місце фолькльору у вихованні дитини. 23.

ВИСНОВКИ 26.

ЛІТЕРАТУРА 28.

ВСТУП У розвитку людства настає якісно новий етап: першорядними стають та принципово по-новому осмислюються екологічні, науково-технічні, інформаційні, політичні, духовні та моральні сторони життя. Набувають нового звучання і проблеми освітньої політики, основними завданнями якої стають гуманізація всіх ланок системи навчання та виховання школярів. Принципово новий підхід до освітньої політики визначає основні тенденції процесу корінного реформування школи. У нашому сучасному суспільстві, достатньо глибоко пронизаному демократичними змінами, отримала розвиток ідея зародження нової «ідеології «освіти, в основі якої лежить вирішення завдань всілякого розгортання освітньої системи, виховання у кожної людини прагнення до нових знань, формування потреби самовдосконалення.

У сучасній науково-педагогічній літературі висвітлюються різноманітні передбачувані шляхи реформування освіти в Україні. Розглядаючи гуманізацію освіти як необхідну першочергову умову зміни змісту роботи школи, на перший план висувається проблема підвищення рівня культури вчителя і учня, розвитку їх творчих здібностей.

У сучасній педагогіці, у суспільній свідомості, у практичній діяльності вчителів усе сміливіше і наполегливіше з «являються в цьому зв «язку думки про необхідність нового розуміння ролі та місця мистецтва в школі, його культуростворюючих функцій.

Разом з тим, ознайомлення з науковими дослідженнями, аналіз сучасної шкільної практичної діяльності розкривають існуючі протиріччя між виховними можливостями мистецтва та його незатребуванням у шкільному навчально-виховному процесі. Сформована в загальноосвітніх школах система естетичного виховання та навчання учнів не відбиває повною мірою комплекс завдань, вирішення яких необхідно сьогодні з метою виховання та всебічного розвитку школярів. Як творча діяльність, так і сприйняття мистецтва в цілому представлені лише в програмах з естетичного циклу: літератури, образотворчої діяльності та музики. Позаурочні форми роботи з художньо-творчого розвитку учнів проводяться, як правило, із здібними дітьми та підлітками. При цьому мистецтво в системі змісту навчальних програм, представлених школі, не розглядається як могутній та необхідний фактор творчого розвитку кожної дитини.

Таким чином, у масовій практиці визначається відсутність цілісної системи естетичного виховання, яке частіше всього здійснюється епізодично і, як правило, не має результативності, не враховуються можливості мистецтва в організації навчально-виховного процесу у сфері впливу на кожного учня. Не в повній мірі визначена роль учителя і відповідно, педагогічного колективу в організації роботи з естетичного виховання учнів. При проведенні художньо-естетичної роботи з учнями, як правило, майже не враховуються соціокультурні особливості регіону.

Однією із причин перелічених факторів є недостатня наукова розробленість проблеми та поширеність педагогічного досвіду, наявного в цій галузі. [1].

1. Шляхи гуманізації національної системи освіти Сьогоднi, в умовах збiднення духовного життя суспiльства, його кримiналiзацii, нiвелювання загальнолюдських цiнностей, прагматизацii мислення, озлобленостi, низькоi культури спiлкування, як нiколи гостро постає питання гуманiзацii нацiональноi освiти. Ця проблема є актуальною для школи всiх рiвнiв i вищоi зокрема. Гуманiзацiя — це не тiльки формування погляду на людину як найвищу цiннiсть для iншоi людини. Це й пiдвищення рiвня загальноi культури, i культури спiлкування зокрема. Бо мова — це, перш за все, прояв типу мислення. [2].

Загальний рiвень культури повинен вiдповiдати iнтелектуальному рiвню особистостi. Iнтелект i культура повиннi бути взаємопов «язаними як на рiвнi iндивiда, так i на рiвнi суспiльства як необхiдна передумова iснування будь-якоi цивiлiзацii.

Останнiм часом багато хто шукає шляхiв гуманiзацii у релiгiйностi як найвищому критерii людяностi, регуляторi поведiнки людини у суспiльствi. Для державноi школи будь-якого рiвня цей шлях не пiдходить уже хоча б тому, що згiдно з Конституцiєю Украiни, школа вiдокремлена вiд церкви. Та й дiяльнiсть майже всiх релiгiйних органiзацiй, спрямована у першу чергу на змiцнення духовноi влади в суспiльствi, свого впливу на людей. Крiм того, мiж рiзними конфесiями йде боротьба, яка зовсiм не вiдзначається толерантнiстю, а скорiше для неї характерна нетерпимiсть, що не може слугувати прикладом розв «язання конфлiктних ситуацiй у будь-якiй сферi життєдiяльностi суспiльства. I це навряд чи може сприяти моральному вихованню прихожан (i молодi в тому числi).

Тому гуманiзацiя нацiональноi системи освiти повинна йти iншим шляхом i передбачати iншi заходи. Першим з них є демократизацiя навчально-виховного процесу. Це означає спрямованiсть цього процесу на особистiсть учня i пiдходити до усвiдомлення школяра як майбутнього iнтелектуального багатства нашого суспiльства.

По-друге, гуманiзацiя передбачає гуманiтаризацiю навчального процесу. Адже саме при вивченнi гуманiтарних (у тому числi i суспiльних) дисциплiн звертається увага на самоцiннiсть особи. Формування екологiчного мислення є гарантом майбутнього для людства. Екологiчне мислення — це, насамперед, прогнозування наслiдкiв сьогоднiшньоi дiяльностi людини на Землi. Приклад Чорнобиля — один з найстрашнiших прорахункiв у дiяльностi людини.

Гуманiзацiя освiти передбачає ii нацiоналiзацiю, тобто надання якомога ширшого нацiонального характеру процесу навчання i виховання. Цей процес передбачає якомога повнiшого вивчення нацiональноi iсторii, нацiональних традицiй, — тобто найповнiшого залучення до нацiональноi культури. Усе це сприятиме формуванню нацiональноi самосвiдомостi учнiв: усвiдомлення своєi нацiональноi гiдностi, мiсця свого народу як суб «єкта iсторii у всесвiтньому цивiлiзацiйному процесi. Велика роль при цьому вiдводиться викладанню iсторii та народознавства, якi безпосередньо вивчають минуле свого народу.

Формування нацiональноi культури, свiдомостi передбачає грунтовне вивчення нацiональноi мови. Нацiональна мова — це прояв духовноi самосвiдомостi народу, яка базується на власному свiтосприйняттi i свiторозумiннi.

Гуманiзацiя освiти передбачає формування духовностi як найвищого щабля свiдомостi особистостi. У науковiй думцi поки що нема єдиного визначення поняття «духовнiсть ». Тому у даному контекстi визначимо духовнiсть через поняття «моральнiсть «як сутнiсну властивiсть людини. Тобто, гуманiзацiя освiти передбачає у процесi навчання виховувати високоморальних особистостей.

Таким чином, на наш погляд, демократизацiя, гуманiтаризацiя, нацiоналiзацiя, формування духовностi — ось основнi шляхи до вирiшення проблеми гуманiзацii нацiональноi системи освiти. Сам же процес гуманiзацii освiти повинен мати своїм наслiдком розвиток здiбностей гуманiтарного мислення незалежно вiд профорiєнтацii, формування почуття патрiотизму та вiдповiдальностi перед суспiльством, почуття обов «язку при виборi шляхiв майбутньоi дiяльностi, опанування гуманiтарних цiнностей свiтовоi культури з точки зору нацiональноi духовностi, формування екологiчноi культури та iн. А це, в свою чергу, сподiваємося, приведе до послаблення антигуманних тенденцiй у свiтi i культурi, соцiальних стосунках, у суспiльствi загалом. [2].

2. Українське народознавство як навчальний предмет Український поет Олександр Бучинський-Яскольд у 1678 році написав панегірик «Чигирин», присвячений героїчній обороні козацької столиці від турків. І от у цьому творі звертає на себе увагу одне місце: поет пише, що коли б турки перемогли, то почали б нам тлумачити в наших школах «літеру», тобто по-своєму подавати й історію землі нашої, й мови нашої, й буття, а коли б це сталося, то з цього була б нам кривда. Слова знаменні, бо моральної кривди не знає тільки той народ, який уміє пізнавати себе сам і сам оповідає собі власну історію та й плекає власну культуру, а коли йому його «літеру» тлумачить загарбник, ясна річ, той тлумачитиме її за власним розумінням та баченням і на користь собі, а не поневоленому народові. Істина, здавалося б, абеткова, але ми пережили панівну силу на своїй, як то кажуть, шкурі й болісно відчуваємо, що це таки справді немала кривда, коли поневолювач тлумачить тобі твою ж «літеру» з усім безсоромним цинізмом, не даючи при цьому поневоленому змоги сказати своє слово, тобто з’явити бачення себе, народу свого, звичаїв, історії, національного самоусвідомлення, розуміння сусідів тощо. [3] Через це в українській свідомості, кількасотлітньо пригнобленій, витворилося ряд світоглядних деформацій: одні беззастережно приймали імперські схеми й тлумачення минувшини нашої, і на цій основі навчались та й учили дітей своїх та внуків чи й правнуків — так творилися люди байдужі до національних цінностей, а чи й ворожі до них із колаборантською психологією; інші, на противагу до перших, намагалися бачити свою історію та культуру гіпертрофованою користуючись ненауковими міфами й легендами, і бачили в своїй землі ледве не пуп земний, центр цивілізації — це хвороблива реакція на гніт і умалення свого національного «я». Треті йшли шляхом проміжним, з'єднуючи самопізнання із тими-таки імперськими схемами, через які й творили людей, як казали в Польщі у ХVІІ ст., в яких кістки українські, а тіло («м'ясо») польське, а за Росії вже те тіло (чи м’ясо) ставало російським. Але й за цих умов, коли ми століттями не мали власних шкіл, вузів, друкарень та й можливості говорити про себе правду, працею сотень самовідданих подвижників все-таки пізнавали себе, вивчали, осмислювали й творили рукописні та друковані книжки, в яких тлумачили свою «літеру» від себе й для себе, хоч ці рукописи часто гинули, горіли чи пилилися у сховищах, а книжки нищилися, заборонялися, ховались у спецсхрони, крім того, вони виходили малими тиражами, часто й поза межами України, й народові не були доступні чи лишались вузькодоступними. Ці книжки офіційно осуджувалися і обпльовувалися псевдонауковими чи публіцистичними працями, які часто писали самі ж українці, але, як сказано у Псалтирі: «Жертви правди приносьте й надійтеся на Господа» — і «правда пребуде вовіки», бо вона, як насіння трави, кинуте в землю, хоч і не проростає, коли до того немає умов, все ж зберігається нетлінно, доки ці умови не з’являться. Отож, хоч ми й не мали своїх устояних і виважених підручників із народознавства, які б масово розносили через школи правдиве знання про нас як реальну в цьому світі субстанцію, однак упродовж століть все-таки писали величезну свою народознавчу книгу і, можна вважати, таки написали її, хоча не все в ній до кінця зрозуміли чи з’ясували. І справді, яке величезне багатство становлять наші фольклор та етнографія — всі оті сотні фольклорних збірників та етнографічних праць; скільки оповіла про наші глибинні корені археологія — це знову-таки сотні збірників та праць; як уперто й систематично писалися протягом віків наші літописи, як правило, всі рукописні, і все для того, щоб не гасла історична пам’ять у народі, а за ними прийшли фахівці-історики, які написали історію нашої землі. Яку різноманітну й багатовікову ми мали літературу, котру ще треба нам вивчати та пізнавати, яка своєрідна у нас музика, театр, архітектура, образотворче мистецтво — все це складники великої нашої, спільно твореної, книги народознавства. Який складний шлях пройшла у віках наша мова, головним носієм якої протягом віків були все-таки не освічені верстви суспільності, бо саме вони часто користувалися мовами штучними, книжними чи іноземними (латинською, польською, грецькою, церковно-слов'янською, російською), а саме народні, як їх називали, «темні» маси, від яких тільки в ХІХ ст. було нарешті взято, як виключно літературну, мову народну. Не завжди наші освічені й «темні» верстви жили однодушно і в одній культурі. Так виходило, що культура писемна то вивищувалася, то заникала, а народ, що його зневажливо називали «темним», тисячоліттями тримав у пам’яті свої пісні, обряди, казки, свою міфологію, світобачення, календар, свою етику й естетику, етнопедагогіку, богів та духів, свої мелодії та символи, танці, матеріальну культуру, ремесла, культуру будівництва, систему харчування, манеру одягатися та й мислити, а відтак зберігати своє етнічне й національне «я». І хоч іноді освічені верстви від нього відривалися, ідучи на службу чи в культуру поневолювачів, саме той народ весь час, упродовж усього історичного часу постійно ставав ферментом відродження, повернення в пенати свої до самоусвідомлення і самовоскресання блудних синів своїх, і живив себе й освічені верстви (до речі, вони зуміли зробити й написати немало пам’яток нашого духу), і саме він має ту неперехідну заслугу, що, не зважаючи на дикі й тяжкі катаклізми, які довелося пережити в історичному бутті, ми все-таки не розчинилися і не зникли з лиця землі, як розчинилися і зникли десятки, часом, може, й сильніших за нас народів, а реально існуємо і сьогодні, навіть незважаючи на довголітні смуги бездержавного існування, і регулярні, часто жахливі кровопролиття, які довелося витерпіти, а найбільші з усіх — у столітті двадцятому, в якому ми воскресаємо вдруге. Саме тому таким нагальним стає викладання у навчальних закладах цього нового предмету — народознавства, бо годі уже пізнавати себе ховано, підпільно, з позирками, зі страхом, компромісно, через підтексти, тобто напівправдиво, — ми нарешті зробили собі власний дім, у якому, як писав Тарас Шевченко, своя правда і воля. Народознавство — широкий предмет. Він не має служити для вивищення нашої національної пихи, коли власний народ ставиться над інші; зрештою, це й не властиво нам, бо за своїм характером ми не імперіалістичний народ і доля наша — не напад і загарбання чужих земель, не поневолення чи денаціоналізація, доля наша — оборона і боротьба за самозбереження. Тому й народознавство для нас — це тільки пізнання себе в собі і в світі, своїх коренів та свого внутрішнього «я».

На нашій землі в різні часи жили різні племена й народи, які були й дружні, й ворожі нашим предкам, але вони розчинилися в часі, а ми — ні. Отож не зневажатимемо і їх, адже одні із цих племен та народів стали етнічними нашими предками, а інші — ні; зрештою, не завжди можливо це досконало і правдиво дослідити через брак джерел; отже і етногенеза наша — це не тільки історія нашого етносу, а й історія всіх, хто жив на землі нашій і залишив на ній свою культуру. З другого боку, народознавство — це історія наших етнічних та географічних назв, історія мови нашої і тих мов, які на цій землі існували, і не тільки мов, а й діалектів.

Народознавство — це не лише історія нашої єдності, але й роз'єднання, етнографічного районування, бо тільки в загальній сукупності спільного і різного твориться єдине національне. Народознавство — це Історія вірувань, що існували на нашій землі, І про все треба сказати об'єктивне, розсудливе слово, не протиставляючи і не вивищуючи надмірно кожного із них, навіть панівного, — пізнаймо їх спокійно й належно. Нарешті, народознавство — це наша духовна культура, історія звичаїв, обрядів, піснеспівів, свят, виміру часу, і матеріальна культури, бо і у виріб пожиткових речей, і господарювання, творення житла чи поселення вкладалася національна душа. Народознавство — це пізнання того, чому ми такі, які є сьогодні, і це пізнання не лише наших достойностей, але й хиб та вад, що прирікали нас важко жити, спокутувати гріхи, не менш важко змагатися за своє існування під сонцем. Не може ані людина, ані народ творити добро, не пізнавши свого зла і не боровшись із ним, бо не знає світла той, хто не відає, що таке темнота. Отже, народознавство — це пізнання світлого й темного у собі, а передусім своєї неповторності у часі. Адже кожен народ під сонцем єдиний і неповторний, і смерть чи занепад якогось народу — це біда не лише для нього, а й для всього людства. Народознавство — це творена у віках добротворча мораль наша, якої не повинні ніколи позбуватися, бо народ без добротворчої моралі нещасний і хворий, хоч би якою самопихою не був заражений і хоч скільки б чужої землі не пожер. Пізнання цих речей і є засобом самопізнання, бо тільки так може виховувати себе морально здорова нація. Народознавство нам потрібне, щоб позбутися невільничих комплексів, відчуття неповновартісності й ущербності, щоб бути у світі рівним серед рівних і вільним серед вільних насправжки.

Саме для цього й написана книжка Галини Лозко «Українське народознавство» [3]. Авторка намагається по-своєму осмислити українську історію і культуру, виходячи не тільки з почуття патріотизму, але й на основі сучасніших наукових концепцій. Значення такої книги посилюється ще й тим, що цей багатоплановий матеріал з різних галузей знань про українців і Україну дібраний та систематизований однією дослідницею.

3. Підхід до уроків народознавства Учитель, проводячи уроки народознавства, повинен спиратися передовсім на той життєвий досвід, який уже мають дати. Він здобутий у сім «ї, школі, під час спілкування зі старшими дітьми тощо. Адже все починається з найменшого та найсвятішого — рідної хати, материнської пісні, родовідної пам «яті. То й перші уроки народознавства мають бути про рід і людей, дорогих кожному хлопчикові і дівчинці - матір, батька, бабусю і дідуся.

Переступивши поріг рідної хати, дитина опиняється у широкому світі. Ним є її вулиця, школа, село, де минає безтурботне дитинство, найперші друзі, сусіди, люди, які чимось незвичайні, цікаві й прекрасні, рідна природа. Це — хвилюючі теми бесід з дітьми про рідне село, рідний край, рідну землю, берег дитинства. Вони близькі й зрозумілі дітям, викликають іскру пізнання і любові…

Поступово від поняття роду, рідного краю учитель веде дітей до пізнання суті рідного народу, його святинь — мови, пісні, казки, звичаїв, матеріальної культури.

Далі - уроки, що дають найелементарніші знання про фольклор і звичаї українського народу. Діти уже дещо знають про це. Наприклад, багато хто з них ходив колядувати, щедрувати, брав участь у русальних обрядах, знає чимало ігор, уміє забавити меншого братика чи сестричку. Виходячи з матеріалу, відомого дітям, слід будувати урок. Це мають бути жваві і цікаві уроки-бесіди, уроки-ігри, де якнайбільше використано фольклорного матеріалу, творів образотворчого мистецтва і художньої літератури, з багатим наочним матеріалом. При цьому учні повинні одержати найяскравіші зорові, слухові, емоційні враження, розучити народні пісні й ігри, колядки. На цих уроках кожна дитина може проявити себе як гарний оповідач або співак, організатор або рукодільник.

Звичайно, не можна покладатися лише на самих учнів. Уроки народознавства повинні стати тим містком між школою і селом, між поколіннями, тією єднальною ланкою, яку ми нині втратили… Це — найголовніше. Тому на кожен урок слід запрошувати сільських оповідачів, народних умільців, співаків, людей духовно багатих, що вміють не лише розказати про свій хист, своє ремесло, а й навчити охочих. Такі уроки можна проводити в краєзнавчому музеї, хаті майстрині або казкарки, на лоні природи.

Крім народних умільців, на урок можна запросити членів того чи іншого шкільного гуртка, які також покажуть дітям свої роботи, зацікавлять ними. Взагалі якщо робота з народознавства не буде поєднана з позакласною, гуртковою, то вона не дасть очікуваних результатів. Діти повинні брати участь у гуртках декоративно-прикладного мистецтва, які їм доступні - вишивання, писанкарства, кераміки тощо (згідно з традиціями даної місцевості). Керівниками цих гуртків можуть бути майстри-умільці.

Уроки народознавства мають тісно поєднуватись з позашкільною роботою. Потрібно не лише дізнатися про існування колядок, щедрівок, веснянок, свята Купала тощо, а, перейнявши давні традиції, звичаї, обрядову поезію, воскресити їх у повсякденному житті, побуті.

Уроки народознавства — це не визначені 45 хв. щотижня, це саме життя, те, що має наповнювати душі, почуття наших дітей. Тоді тільки можна буде говорити про відродження української нації.

Є ще один, на нашу думку, надзвичайно цікавий момент щодо проведення уроків народознавства. Це дитяче світосприймання, Воно надзвичайно образне, одухотворене, навіть міфологічне. Така специфіка дитячої свідомості. Живу природу, навколишні предмети вони часто також уявляють у вигляді живих істот, дуже подібних до тих, які витворила фантазія народу і образи котрих збереглися у фольклорі. На запитання, наприклад «Як ви уявляєте весну?», — всі діти відповідають однаково: це гарна дівчина з косою, у вінку і стрічках, у вишитій сорочці і т. п. Цей образ генетичне закладений у дитячій свідомості. Тому діти молодшого і середнього шкільного віку глибше сприймають міфологію, казки, легенди, а також календарно-обрядову поезію. З такими темами й доцільно ознайомлювати п «ятикласників.

Водночас уроки народознавства бажано поєднувати з ілюструванням вивченого матеріалу. Діти залюбки змальовують яскраві образи легенд, пісень, казок, відбиваючи свої уявлення в них. Це може бути і їхнім домашнім завданням.

І остання порада, яка стосується збирання фольклору свого села. Учні можуть прослухати, запам «ятати пісню чи казку, відтворити їх. Для цього в них є всі можливості. Зробити ж певні записи, навіть пісень (не говорячи вже про прозу), їм ще важко. Тому пропонувати дітям письмові завдання, мабуть, не варто, а от усне передавання традицій у такому віці надзвичайно важливе, і це якраз треба практикувати. З цих самих міркувань ми не спрямовуємо вчителів на проведення спеціальної експедиційної роботи, але вони можуть спостерігати за роботою старших, бути присутніми під час розшифрування фольклорних записів, їх упорядкування, виконувати посильну роботу, збирати експонати для етнографічного музею.

Нижче наведемо як приклад кілька уроків.

3.1. Тема. «Рід, родина, рідне».

Мета: Дати дітям визначення понять рідна земля, рідна мова, рідна пісня, рідне село (місто).

Обладнання: рушники, інші символи України, композиції з квітів, колосків і калини, малюнки художників — картини рідної природи і т. ін.

Хід уроку.

— Діти, сьогодні ми з вами поведемо мову про нашу рідну землю. Давайте вдумаємось з вами у саме слово рідний. Що воно означає? — Близький, дорогий?

— Так. А від якого слова воно утворилося? — Від слова рід.

— Рід! Вдумаємось у це слово! Слово рідний — пов «язано з родом, з народженням.

Рідний тобі - це не лише близький, дорогий тобі, а ще й одного роду. А скажіть, хто для нас є ріднею?- Рідна мама, рідний батько, — Рідний брат. — Рідна бабуня…

— Так, ми кажемо «Мої рідні», коли говоримо про сім «ю. У кожного з нас є своя родина. Це найдорожчі нам люди, які нас найбільше люблять, жаліють, тому що ми теж для них — рідні. І ми їх також найбільше любимо, ми без них не уявляємо свого життя.

А тепер скажіть мені, чи можемо ми назвати рідними якусь хату, вулицю, якесь село чи місто? — Можемо!

— А от яку хату ми назвемо рідною? — Ту, в якій ми народилися.

— Правильно! Рідна хата, рідна домівка — кожен з вас її має. Вона найкраща, найтепліша; як би важко нам не було чи сумно, чи хто скривдить, але прийдеш додому — і відразу стане затишно. Правду люди кажуть: «У гостях добре, а вдома найліпше». А яку ж вулицю, село (місто) ми назвемо рідними?

— Ті, де ми народились, зробили перші кроки, де були перші радощі і сльози, перші друзі і перша вчителька.

— От бачите, які ми з вами багаті! Маємо рідних: найрідніших людей, рідну хату, рідну вулицю. рідне село. Все це і є наша з вами рідна земля — земля, на якій ми народились. Вона для нас найсвятіша, найкраща. Ось послухайте, будь ласка, вірш, який написав наш поет Дмитро Павличко:

Де зелені хмари яворів Заступили неба синій став, На стежині сонце я зустрів, Привітав його і запитав:

— Всі народи бачиш ти з висот, всі долини і гірські шпилі.

Де ж найбільший на землі народ?

Де ж найкраще місце на землі?

— А тепер подумаємо, що б сонечко відповіло поетові? (Діти відповідають.) Саме так відказало і сонечко. Послухайте:

Сонце усміхнулося здаля: — Правда, все я бачу з висоти. Всі народи рівні. А земля Там найкраща, де вродився ти!

(Д. Павличко. Де найкраще місце на землі).

Але ця земля нам, діти, рідна ще й тому, що тут народилися наші батьки, бабусі і дідусі, тобто в цій землі - коріння нашого роду.

А що ж ми знаємо про що святу землю? Якою вона була в минулому, чим славилась? Про це нам розповість шановний наш гість… (Розповідь) А чим ви прикрасите цю землю, коли виростете, якими справами? (Діти розповідають).

Є і ще, діти, велике багатство у кожного з нас. Ми його можемо не помічати, але без нього не можемо жити. Це — рідна мова. Ви ніколи над цим не замислювались? Чому українську мову ми називаємо рідною?

Ось послухайте, що я вам скажу. (Учитель каже кілька фраз іноземною мовою) Зрозуміли мене? — Ні.

— А чому? Тому що я говорила чужою мовою. А тепер:

Котик ранком уставав, Хвостом хату замітав, А як хатку вимів, То хвостика вимив.

Доки хвіст його сушивсь.

Без обіду кіт лишивсь.

— Усе вам зрозуміло? — А чому?

— Тому що я говорила рідною мовою. Отже, рідна мова — та, якою ми думаємо, -і яку чули змалку, якою говорять наші батьки, якою і ми сказали перше слово. Ця мова зрозуміла і рідна всім українцям так само, як польська — полякам, чеська — чехам. Бо кожен народ має свою рідну мову, і так само, як мама, мова в нас одна. Її не можна ні вибрати, ні купити, бо вона дається нам разом з народженням на все життя. І ще, діти,її, як і маму, не можна ніколи зрадити, проміняти на чужу. А ще, діти, наша рідна земля багата і славна своїми піснями; кожен народ, крім мови, має свою рідну пісню. А чи є у нас рідна пісня? Що це за пісня?

— Та, яку співали мама, бабуся. Та, з якою ми ростемо.

— Давайте ж заспіваємо таку пісню. (Діти співають пісню про рідний край.).

Ця пісня, діти, як і ви, народилась в Україні, бо кожна пісня, так само, як і людина, має свою батьківщину. А ще — вона має свого творця. Хто ж він. цей творець?

— Це наш рідний народ.

— Народ, який створив і мову, і пісню, і казку, і дивовижні рушники, і все, що зараз у вас перед очима. А ви спитаєте: хто ж це такий прекрасний і мудрий, чиє ім «я народ?

Давайте знову вдумаємось у це слово. Кожен про себе тихенько скажіть народ. Що воно вам нагадує, які ще слова?

— Народжуватися.

— Родина, родичі.

— Рід, рідний.

— Отже, бачите, слова народ, рід — близькі. Народ — це люди, багато-багато людей. Вони розмовляють одною мовою, співають одні пісні, живуть на одній землі. Це ніби великий могутній рід.

Але подумайте над таким. Ось ви сидите в класі. Ви також говорите однією мовою, співаєте одні пісні, любите однакові ігри. Але чи можете всі назвати себе народом?

— Ні! — Чому?

— Тому що нас дуже мало.

— Справді, вас мало, і ви маленькі. Але кожен з вас — маленька частинка великого українського народу.

А чи можемо ми жити без свого рідного народу?

— Ні.

— Так! Адже і маленька краплина відразу висихає, а коли їх багато, коли вони разом — тоді вони могутні, як море.

— А як ви думаєте, ви, такі маленькі, потрібні своєму народові?

— Звичайно. Бо якби не було окремих краплинок, не було б і дощу. І кожна дощова краплина потрібна землі, щоб напоїти її. Отже. кожний з нас потрібний своєму народові, своїй рідній землі. Ми — їхнє майбутнє.

— А тепер, діти, я скажу вам найголовніше. Рідна земля, рідна мова. рідний народ — це найсвятіше, що є в кожного з нас. Людина, яка відцуралася своєї землі, мови, народу, — сирота; вона не знаходить собі місця у цілому світі. Це людина без роду, без батьківщини. То ж ростіть добрими, вмійте любити і берегти своє, найрідніше.

(Звучить пісня П. Пашкевича на слова В. Симоненка «Синові»).

3.2 Тема. Колядки — найдавніші українські пісні.

Мета: Поглибити знання учнів про походження і символіку обряду колядування, Обладнання: атрибутика колядників — зірка, місяць, маски ряжених, печиво.

Хід уроку Учитель Сьогодні ми будемо говорити про колядки як найдавніший вид української поезії, тому що вони розповідають нам про світогляд наших далеких предків.

Наші пращури поділили світ на чотири сторони схід, захід, південь, північ. Так само поділили добу — ранок, день, вечір, ніч; рік — зима, весна, літо, осінь — усе за рухом сонця.

А тепер подивіться на це коло. Це річний рух Землі навколо Сонця. Отже, коли весняне сонце — природа відроджується; влітку ж, коли сонячна сила найбільша, природа розквітає найбуйніше. А 7 липня ми святкуємо Купала — свято літнього сонцестояння, коли день найбільший. Після цього день скорочується, природа мало-помалу завмирає. Зима — смерть природи. Чому це відбувається, людина не могла пояснити У світі, уявляла вона, відбувається боротьба добрих і злих сил, світлих і темних. З настанням зими починають перемагати ворожі сили, скорочують день. крадуть у сонця силу. І нарешті, 25 грудня, коли день найкоротший, ніч найдовша, вважалося, що природа вмерла і сонце також. Його з «їдає злий Корочун — темне праслов «янське божество. Отже, в природі було два переломних моменти: день літнього і день зимового сонцестояння. Людина вірила, що своїми магічними діями вона зможе допомогти природі, сонцеві в їх змаганні з темними силами. Всеслов «янська богиня неба — Коляда (коло — сонце) — народжувала нове сонце в дніпрових водах — маленького божича. Цьому новонародженому треба було всіляко допомагати. І люди виконували різні магічні дії. Насамперед вони проганяли злого Корочуна, який намагався вкрасти нове сонце. «Утікай, утікай, Корочун!» — кричали древні слов «яни.

А тепер давайте згадаємо, який обряд дійшов до наших днів.

Учень До наших днів дійшла гра «калита ». Саме слово «калита» також означає сонце (від коло). Це круглий корж з маком і медом, який мав усередині дірку і підвішувався лід стелею. Молодь на вечорницях намагалася вкусити цей корж. Хлопець сідав на кочергу, ніби на коня. скакав і приказував: «їду, їду калиту кусати». Біля коржа стояв інший хлопець із сажею і квачем і відповідав: «А я буду по губах писати! «.

— А я вкушу!

— А я впишу!

Не злазячи з кочерги, хлопець намагався вкусити коржа, це йому не вдавалося, його мастили сажею по губах, сміялися і проганяли.

Учитель У цій грі ми бачимо давню символіку. Все це відбувалося наприкінці грудня, коли день найкоротший. Підвішений круглий корж символізував сонце. Хлопець на кочерзі втілював нечисту силу, темну, злу. Того ж Корочуна, який намагався вкрасти нове світило. От бачите, як до наших днів у формі гри дійшов давній обряд, який записано на Вінниччині.

На Черкащині, наприклад, той, хто був на кочерзі, звався лан Кочержинський. Він питав пана Калитинського чи дозволить калиту кусати. Щоб це зробити, панові Кочержинському треба було витримати іспит — відгадати загадки. А ще його всі засмішували, а він не мав права сміятися.

Після цього обряду колядники ходили опівночі із зіркою від хати до хати і сповіщали про народження нового сонця.

У давнину семикутна зірка означала сонце. Колядники заходили в двір, будили господаря: «Прокинься, господарю, прокинься, в твій дім заходить нове сонце!» і в колядках, і в піснях, які вони співали, говорилося про сонце, місяць, зорі, тобто небесні божества.

Ой вийду, вийду на круту гору, Ой бачу, бачу в морі корабля.

В тому кораблі троє оконців:

Перше оконце — ясноє сонце, Друге оконце — ясен місячик, Третє оконце — дрібна зірочка, Дрібна зірочка — Галя дівочка.

Ще є давніші колядки про головні слов «янські божества. Давайте їх зачитаємо.

(Учні читають) Стоїт же, стоїт нова світленька, А в тій світлоньці тисовий столик.

При тім столику три гості сидят, Три гості сидят, три товариші:

Єдєн товариш — ясне сонечко, Другий товариш — та місяченько, Третій товариш — та дробен дощик.

Сонце же мовит: «Нема над мене.

Як же я зійду в неділю рано, Зогрію ж бо я гори й долини, Гори й долини, поля й дуброви, Морози спадут, а роси станут".

Місяць же мовит: «Нема над мене.

Як же я зійду разом з зорями, Урадуют се гості в дорозі,.

Гості в дорозі, войська в обозі".

Дробен дощ мовит: «Нема над мене.

Як же я піду три рази мая, А зрадує се жито, пшениця, Жиго, пшениця, всяка пашниця,.

Єудут снопоньки, як повозоньки, будут копоньки, яко звіздоньки.

* * *.

А в цього ґазди білії двори, Ой дай. Боже!

На його дворі три царі стоять.

Ой стоять, стоять та й перечуться.

Ой один каже, що земля більша Ой другий каже, що небо більше.

Ой третій каже: «Не перечмося!

Купімо собі шовковий шнурок, Як поміримо-то й повіримо.

* * *.

Є земля більша — гори, долини, Гори. долини ще й полонини.

Є небо менше, бо всюди рівне,.

" То той один цар — світлий місяць, А то другий цар — ясноє сонце, А то третій цар — дрібненький дощик".

Отже, ми з вами уже з «ясували, що 25 грудня сходилися кінець старого і початок нового життя природи. Люди вірили, що саме в цей час у природі відбувається те, що було на початку світу. Тобто в одну якусь мить все зводилося до первісного хаосу, а годі вже починалося нове світотворення. І цьому світотворенню треба було допомогти. Насамперед магічним відгадуванням загадок. Найстарший, наймудріший член роду загадував загадки про небо, землю, космос. Чим більше загадок відгадають, тим легше буде небесним божествам знову створити світ з первісного хаосу. А які ви знаєте загадки про землю, місяць, небо, сили природи?

— За лісом, за пралісом золота діжа сходить. — Поле неміряне, вівці нелічені, пастух рогатий.

Учитель Такі ж загадки збереглися і в древніх піснях-колядках.

(Учні розповідають) Да й збігла, збігла з поля сторожа, Святий вечір.

Да й ударила з коня в ворота.

— Молодий Марку, чи спиш, чи лежиш?

— Не сплю, не лежу, стрілочки стружу, Которі луччі - в пучечки в «яжу, В пучечки в «яжу — на Дунай пускаю:

«Пливіть, стрілочки, до моєї дівочки, Загадайте їй три загадочки.

Як одгадає, так моя буде.

Не одгадае — не моя буде, Ой що ж то горить без полум «я?

Ой що ж то росте без коріння?

Ой що ж то біжить без повода?".

Золото горить без полум «я, Камінь росте без коріння, Водиця біжить без повода.

Отже, загадки про частини світу, про стихії, з яких утворився світ (а вірили, що світ утворився з чотирьох стихій: води, вогню, повітря і каменю). А на початку світу було синє море. А ще люди весь світ, космос уявляли у формі дерева. Бо дерево було універсальне. Воно орієнтувало на пори року, на сторони світу, а ще мало триєдину будову: вершину (крону), стовбур і корінь. Крона належить небесному світові, стовбур — земному, а корінь знаходиться під землею. Людина саме так І уявляла світ, який складався з трьох світів — небесного (світ богів) .земного (світ людини) і підземного (світ підземних божеств і померлих предків), Це дерево є скрізь — у вишивці, різьбі, витинанках, піснях і колядках". Навіть себе людина теж осмислювала як дерево (відповідно до триєдиної будови). На вершині дерева ми бачимо птахів, біля стовбура — людей і звірів, а в коренях — змій, жабів. І оцей давній символ — птах на вершині світового дерева — присутній у всіх колядках. Це образ космосу. Отой світовий птах створює світ. Він народжується з моря, бо предки уявляли, що до початку світу не було нічого, тільки безконечна вода, з якої потім утворився світ.

Пісні про створення світу також співалися 25 грудня. Це теж колядки, в яких знаходимо уламки давньо-слов «янських міфів про створення світу або й самі міфи».

(Учні співають) Стояла сосна серед Дунаю. Дай, Боже!

На тій соснойці сив сокіл сидів. Дай, Боже!

Крильцями стрі «пав, в Дунаєць упав. Дай. Боже!

Вийшов він відтам третього року. Дай, Боже!

Виніс він відтам троє насіння. Дай. Боже!

Перше насіння — чорна землиця. Дай. Боже!

Друге насіння — яра пшениця. Дай, Боже!

Третє насіння — зелена трава. Дай, Боже!

Чорна землиця — хпіб ізродиться. Дай, Боже!

Яра пшениця — для коровайця. Дай, Боже!

Зелена трава — для худобоньки. Дай, Боже!

От вам міф, А Дунай в усіх піснях символізує воду взагалі, будь-яку воду, як і сине море. Приспів «Дай, Боже!» — це заклинання. Людина ніби стверджувала: щоб було так, адже всі давні пісні були заклинальними.

Учень.

І ще є колядки про створення світу:

Коли не було з нащада світа, Тогди не було неба, ні землі,.

А полем було синєє море, А серед моря зелений явір.

На явороньку три голубоньки, Три голубоньки радоньку радять, Радоньку радять, як світ сновати:

— Та спустимеся на дно до моря, Та дістанемо дрібного піску, Дрібний пісочок посіємо ми.

Та нам ся стане чорна землиця, Та дістанемо золотий камінь, Золотий камінь посіємо ми.

Та нам ся стане ясне небонько.

Ясне небонько, світле сонінько, Світле сонінько, ясен місячик, Ясен місячик, ясна зірниця, Ясна зірниця, срібні звіздочки.

Учитель Тепер ми знаємо, як уявляли люди створення світу. Отже, дерево з птахами — це образ космосу, вже впорядкованого світу. Цей образ зберігся в різних варіантах до наших днів. Ось, наприклад, чернігівська колядка. Спочатку давній символ, а далі слова пізніші, вже стосовно парубків:

Що в пана Йвана на яго дварі,.

Святий вечір!

На яго дварі там явір стояв.

На тім явару три голуби сизиє.

Три голуби сизиє, три браточки рідниє,.

Вани сиділи, раду радили, Катораму йти службу служити:

Ой чи старшому, середущому, Самому меншому службу служити.

Образ космосу — світове дерево — присутній і в наших піснях, орнаментах, вишивці тощо. До нас дійшли давні символи, уламки стародавніх уявлень про світ. Згадаємо, наприклад, відому нам колядку парубкові:

Ой у Києві та й на торгові,.

В неділю, в неділю рано Синєє море заграло.

Там Петрусь ходить, коника водить.

— Ой коню, коню, продам я тебе.

Продам я тебе за сто червоних.

— Ой пане, пане, не продай мене, Не продай мене, спогадай на те, Як я тебе ніс через чорний ліс, А за нами гнались турки і татари.

Ой як я скочив — Дунай перескочив, Дунай перескочив, копитця не вмочив.

Колядка героїчна, величає парубка і його коня, а приспів — давній уламок її, нагадує про те синє море, що лежить в основі світу. Так само й інші колядки.

А ось ще колядка, в якій згадується сонце без зв «язку зі змістом. Вона має шлюбну символіку: шовкова трава, золотий перстень — символи дівоцтва:

Жала Ганнуся шовкову траву Ой рано, ой рано-рано.

Сонечко зійшло кохано.

Та й упустила золотий перстень.

Та й пішла вона лужком-бережком.

Зустріла вона трьох косариків.

— Ви косарики, рідні братчики, Викосіть мені шовкову траву, Ви найдіть мені золотий перстень, Першому буде шовкова трава, Другому буде золотий перстень, Третьому буду сама молода, Сама молода, як та ягода!

Отже, колядки — найдавніший пласт поезії, пов «язаної з уявленнями людини про світ, небесні і земні сили. Свято зимового сонцестояння і створення світу святкували всі народи Європи, з прийняттям християнства колядками стали називати і пісні, в яких оспівується народження Христа. [4].

4. Загадки як традиційні українські фолькльорні ігри.

Розглядаючи питання народних методів розвитку дитини, М. Г. Стельмахович відзначає, що «окрасою «народної педагогіки є ігри у вигляді різноманітних загадок і дає їх тлумачення: «Загадка — це короткий алегоричний опис подій, предметів, явищ, які треба впізнати, відгадати «[5].

Загадки не є суто педагогічним явищем. Вони виявляються як помітна складова української фольклорної традиції - уміння відгадувати загадки з давніх часів було мірилом розуму й мудрості. Загадки існують як окремий, самостійний фольклорний жанр, цікавий не тільки дітям, але й дорослим.

Фольклорні загадки на підсвідомому рівні вміщують в собі анімістичний світогляд їх творців.

Міфологізація навколишнього світу, олюднення природи в загадках проявляється в тому, що в них часто природним явищам, тваринам, рослинам, надаються людські риси, вони діють як живі істоти, про них розповідається як про живих:

Вийшла відкісь гарна дівка,.

На ній стрічка-семицвітка;

А де з річки воду брала, Там коромисло зламала.

(Веселка) Що то за гість, Що тепло їсть?

(Мороз) Я старий дідусь, До мосту берусь;

Хоча й сокири не маю, Про тоє не дбаю.

(Мороз) В змістовому компоненті фольклорних загадок відбито світогляд стародавніх українців, і перш за все найбільш узагальнене уявлення людини про навколишній світ, своє місце в ньому, своє ставлення до цього світу.

Однією з суттєвих характеристик світогляду є світорозуміння, тобто сприймання, осмислення, пояснення та тлумачення світу людиною. Степан Килимник писав: «Диву дивуєшся … тому людському бажанню пізнати світ, як він виник, як створився; і який початок світу; і ті щирі намагання пізнати космічні закони вічності, — велетенське значення життєдайного Сонця, зірок, місяця, вітру, дощу, вогню … «[6].

Уявлення стародавніх українців про картину світу були міфологічними з відповідним поясненням таких його ознак, як походження та побудова, сенс різноманітних природних явищ, що відбуваються в природі, їх вплив на людину. Результати пізнання світу прадавньою людиною певною мірою зберігаються в фольклорі, зокрема в загадках.

У передхристиянський період люди уявляли, що першим проявом Світу було світло, яке виникло з вселенського Хаосу, з темряви. «Як вірили наші предки, Бог, що є творцем, випромінює свій життєвий дух на всі явища. Від нього походить світло, якому … поклонялись предки «[7].

Наймогутнішою силою природи є сонце, воно пов «язується з міфологічними уявленнями про Світло, саме йому призначено безліч фольклорних загадок.

Пояснення про світоглядне ставлення дрвніх українців до сонця дає Степан Килимник, аналізуючи світоглядовомітологічні (за термінологією С. Килимника) колядки. Він зазначає, що сонце шанують, запрошують, звертаються до нього я «до найдорожчого гостя: пращури вірять, що воно «звеселить усю землю «і «маленьких діток » … Під маленькими дітьми треба розуміти і маленьких дітей, і все те в природі, що починає народжуватися, що з «являється на світ.

В загадках ці світоглядні уявлення про сонце мають такий вигляд:

За лісом, за пралісом,.

Золота паляничка печеться.

Морем, морем, Золота тарілка плаває.

Високо стоїть, Одне око має,.

Всюди заглядає.

Без дров, без огня, А світить і гріє щодня.

Всі його люблять, Всі його чекають, А хто подивиться -.

Кожен скривиться.

Добре, гарне, На всіх дивиться, А на себе Дивиться не дозволяє.

З уявленням про Світло також пов «язані поняття вогню, місяця, зірок, блискавки. В фольклорних загадках як пам «яті поколінь певною мірою зберігаються результати пізнання цих явищ прадавньою людиною.

Вогонь, за давніми уявленнями, — це чоловіче начало життя. Поклоняючись Сонцю та вогню, предки українців бачили в них матеріалізоване, живе втілення Бога-світла.

Вогонь представлено в загадках як батька, як шанованого гостя:

Доки батько народився,.

Син по світу находився.

(Вогонь та дим) Червоний гість Дерево їсть.

(Вогонь).

Іншою могутньою силою природи є світел Місяць. Сонце та Місяць відрізняються одне від одного зовнішніми ознаками, часом своєї дії:

Золотий пішов,.

А срібний прийшов.

Що то за очі:

Одне світить удень, А друге опівночі?

Золоте сховалося, А срібне показалося.

Разом з сонцем відходить день, настає ніч:

Чорна корова Весь світ поборола.

Або:

Махнула птиця крилом ;

Закрила півсвіту чорним рядном.

Настає ніч, з «являється на небі місяць:

Чорна корова,.

Золоте теля.

(Ніч і місяць).

Спостерігаючи за зміною дня і ночі, прадавні українці бачили, що сонце і місяць мають різне значення для всієї природи, для людей. На думку С. Килимника «наші пращури знали іще тоді, що місяць не дорівнює сонцеві, і що це другорядна сила, але вона людині потрібна, бо дає світло вночі, обнадіює людину серед темряви» [6].

Первісні люди боялися ночі, і це цілком природно — уночі на людину, її майно, головне худобу, на її життя чикає всяка небезпека: і злі люди, і звір, і всяка інша «лиха сила ». Але при місячному світлі все-таки спокійніше, бо навколо видно, і людина в разі небезпеки може боронити себе і своє майно. Таким чином, місяць був опікуном «подорожніх «на зразок старогрецького бога доріг Гермеса.

На подорожуючих «гостей «(так звали вдавнину купців) серед темної ночі нападала всяка «лиха сила », вбивала й грабувала. Тож природно, що справді «зрадується гість у дорозі «, побачивши у небі ясен місяць » .

Місяць вшановано в різноманітних загадках:

Вдень блідніє,.

Вночі світить та не гріє.

Без рук, без ніг, А тільки з рогами, Та ходить під небесами.

У загадках відбито уявлення українців не тільки про сонце та місяць, але й про їхні промені:

Зайде в дім — не виженеш, Прийде час — сам вийде.

Іде лісом — не шелестить,.

Іде водою — не плюскотить.

Іде лісом — не тріщить,.

Іде водою — не хлющить,.

Іде до хати — на нього пси не гавкають.

Місяць не буває самотнім на небі:

Поле не міряне, Вівці не лічені,.

Пастух рогатий.

(Небо, зорі, місяць).

Зорям у фольклорних загадках також приділяється багато уваги — з прадавнього часу люди їх бачили, тому поняття «зорі «та «небо «в загадках часто з «єднані:

Розстелений кожушок,.

На нім посіяний горошок.

(Небо і зорі).

Якого поля не можна зорати, На якому полі не можна Каміння полічити?

(Зоряне небо) Торох, торох, Розсипався горох, Почало світати -.

Нема що збирати.

(Зорі, небо).

Міфологічному образу Зорі притаманні деякі людські якості (невідоме давня людина пояснювала через близьке й зрозуміле), та певні магічні риси та дії - вважалося, що Зоря зумовлює випадання роси, рух світил на нічному небі. Ці риси міфологічного образу Зорі зберігаються в українських загадках:

Ішла пані вночі,.

Погубила ключі,.

місяць бачив — не сказав, Сонце встало — позбирало.

(Зоря, роса).

Їхала пані до вінця -Загубила гребінця.

(Зоря).

У фольклорі значне поширення мають загадки про воду в різних її фізичних станах — про дощ, росу, сніг тощо:

Коли нема — чекають, Коли прийду — тікають.

(Дощ).

Живе — лежить,.

Помре — біжить.

(Сніг) Срібний кинджал В хаті полежав.

І зовсім розтав.

(Бурулька) Взимку горою, А літом водою.

(Сніг) Сидить дід за подушками.

І стріляє галушками.

(Град) Старий дід мости мостив, Прийшла молода ;

Мости рознесла.

(Мороз, весна) Стукотить, гуркотить, Мов сто коней біжить, Треба стати розгадати, Що тим коням.

Їсти дати.

(Грім) Текло, текло, Та й лягло під скло.

(Вода і лід) Скатертина біла.

Весь світ укрила.

(Сніг) Сивий віл Випив води Повен діл.

(Туман) Два брати рідні:

Одного всі бачать, Але не чують, Другого всякий чує,.

Але не бачить.

(Блискавка і грім) Реве віл на сто гір, На сто кроків, На сто боків.

(Грім) Руками махнув, Дерева нагнув.

(Вітер) Прийшов хтось, узяв щось, Пішов би за ним -.

Та не знаю за ким.

(Вітер) Фольклорні загадки, зберігаючи традиційні світоглядні компоненти як результат багатовікового досвіду українського народу, є цінним надбанням нації. Їх застосування в родинному вихованні дітей та в шкільному навчання сприяє відродженню національної самобутності українського народу.

Григорій Ващенко писав: «Ролю традицій в розвитку людства можна порівняти з ролею пам «яти в розвитку окремої людини. Основна функція пам «яти полягає в збереженні набутого досвіду. Отже, ця функція консервативна.

А проте, коли б людина не володіла пам «яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень і думок, вона не тільки не рухалась би вперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй можливість з успіхом пристосовуватись до умов життя і боротися за своє існування. Таке ж саме значення традицій в розвитку людства і окремих націй. Поступ можливий лише тому, що молодші покоління отримують від старших певні здобутки культури. Через це молодим поколінням не треба започатковувати культурний рух: їм залишається продовжувати й удосконалювати те, що здобули предки. Особливо ж велику ролю відіграють традиції в збереженні нації. Націю звичайно визначають як цілісність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілісність підтримують, передусім, традиції. Завдяки їм зберігається і розвивається національна мова, без якої неможливе існування нації, зберігається релігія, звичаї, здобутки мистецької творчости, світогляд, народні ідеали, — все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від Інших народів. Отже, відмовлення від національних традицій рівнозначне відмовленню від своєї національности. «[8].

5. Місце фолькльору у вихованні дитини.

Народні обряди, звичаї, свята, народні пісні та розваги — традиційні прояви національного життя громад у чужоземному середовищі. Це типово й для українців, що мешкають поза межами України. Щоб прилучити дитину до культури предків найперше її знайомлять з віршиками, примовлянками, загадками, лічилками, іграми, казкамиодним словом, з дитячим фольклором. У цьому реалізується одна з основних підвалин народної педагогіки, якою, на жаль, дуже часто нехтують родини, що живуть на рідній землі - Україні, особливо в східних та південних регіонах.

Що дає фольклор сучасній українській дитині, яка нарівні з усіма дітьми цивілізованого, як прийнято казати, світу бавиться з Барбі, тамагоче, грає на комп «ютері, дивиться, а «ля діснеївські мультфільми, відеокасети, читає комікси?.. Чи справді потрібно такій дитині знати про хрещатий барвінок, білу хату, козака з шаблею, волів, піч, рушники… Можливо, все це просто застаріла інформація про нікому не потрібну, архаїчну до того ж, сільську давнину? Справді, якщо духовне життя дитини міряти розвагами, пропонованими масовою культурою, то такій дитині не потрібні ні фольклор, ні будь-які інші прояви національної культури. Але ж виховний ідеал у більшості наших батьків все-таки інший. Вони хочуть бачити свою дитину особистістю. Хочуть, але не завжди розуміють: кожна людина є особистістю настільки, наскільки вона дотична до культури, тобто наскільки вона пізнала різні прояви духовного життя свого народу — його історію, мистецтво, фольклор, науку, звичаї, традиції, обряди, мораль, вірування. Чому це так важливо? Та тому, що саме культура в тому сенсі, про який щойно йшлося, принципово відрізняє людину від тварини. Тільки людина здатна прагнути до того, що не має практичної вартості, а лише вивищує її дух. Коли ж вона забуває про це і турбується лише про матеріальні блага, а свої духовні потреби задовольняє маскультурною продукцією, то навряд чи є підстави говорити про особистість. По суті, людина тоді залишається нереалізованою.

Отже, прилучаючи дитину до фольклору (складника національної культури), батьки мають усвідомлювати: тим самим вони духовно пробуджують людину.

І все ж, у чому духовний первень (начало) фольклору? Він — у слові!.. Саме завдяки колисковій, примовлянці ще несвідоме немовля вже навчається сприймати мову (спочатку лише її звукову матерію) як джерело радості, утіхи, насолоди. Можна сказати, це найбільше духовне досягнення малюка, адже слово в пісні, віршику ніякої практичної цінності для нього не має (не те що в побутовому мовленні: На! Дай! Хочу! Моє!), до того ж, слово не побачиш, не відчуєш на смак, не помацаєш, як, скажімо, брязкальце. Тому дитину, здатну втішатися словом, можна сміливо поставити духовно (та й інтелектуально) вище за дитину, здатну втішатися лише матеріалізованими речами (напр., іграшкою, жуйкою).

Чому саме фольклор має стати першою і головною кладочкою до культури свого народу? Та тому, що в ньому за багато віків відібрана лексика, художні образи, відпрацьовані жанри, доступні дитині наймолодшого віку. Але при всій важливості фольклору в житті дитини треба розуміти, що він — не єдина форма національного буття народу. Справа в тому, що фольклор часто некомпетентно ототожнюють з національною культурою, протиставляючи класичній. Тому не зайвим буде нагадати структуру кожної національної культури, у тому числі української. Схематично її можна представити так:

Народна культура — культура, яка твориться самим народом, органічно постає з його природи. Вона засвоюється і передається від покоління до покоління природно — через наслідування, імітацію, практику щоденного спілкування. Саме тому народна культура — вседоступна. Фольклор є частиною цього виду національної культури.

Професійна культура — культура, що твориться професіоналами, носіями професійних знань та умінь: вчителями, лікарями, інженерами, вченими, художниками, письменниками. Щоб опанувати цим видом національної культури, треба докладати спеціальних зусиль: виділяти час, читати відповідну літературу, відвідувати лекції тощо. Саме тому професійна культура елітарна, доступна меншому числу людей, ніж народна. Хоча в сучасному суспільстві всі його члени змалку мають можливість прилучитися до професійної культури через школу (головним чином), та мережу будинків школяра, театри, бібліотеки та ін. Авторська література, яка приходить до дитини пізніше, ніж фольклор (десь із кінця другого — початку третього року життя, є складовою професійної культури. Найвищі досягнення цієї літератури та інших видів мистецтва називають ще класичною спадщиною. Таким чином, класичне мистецтво є в кожній національній культурі, зокрема і в українській. Інша справа, що для його розвитку в колоніальне залежній Україні не було сприятливих умов, а те що й створювалося, всіляко паплюжилося, дискредитувалося, замовчувалось, ізолювалося від народу, а нерідко й привласнювалося культурою політично пануючої нації (в Росіїросійською, в Австро-Угорщині - німецькою, в Польщі - польською). Звужений погляд на українську культуру лише як на народну, навіть після шести років державності, досі дуже поширений серед самих українців та краян інших національностей. Такий підхід — одна з причин стійкого комплексу меншовартості і щодо себе — українців, і щодо української культури загалом як відсталої, архаїчної. Він дається взнаки на кожному кроці: в русифікованих іменах дітей типу Альона (так навіть записували у свідоцтва і паспорти!), розмовного Лєна, Діма (замість лагідного Оленка, Дмитрик і т.д.), у назвах магазинів, кав «ярень на зразок «Янтра », «Серго », у свідомому перекрученні українських слів, у неприйнятті самої думки читати російську літературу в українських перекладах (десять років тому такий само спротив був до перекладів Гете, Лорки, Ремарка, Хеменгуея). Стереотип малороса, чітко відпрацьований у радянські часи, продовжує жити у мистецтві та псевдомистецтві (прикладом останнього може служити телешоу Вєрки Сердючки).

Національне виховання кожної людини (дитини) чи то на рідній землі, чи на чужій, має починатися з фольклору (усної народної творчості), народних звичаїв, обрядів, свят і тому подібне, проте аж ніяк не може цим обмежуватися.

ВИСНОВКИ Мета і завдання поставлені перед процесом гуманiзацiї системи освіти на Україні включають не тiльки формування погляду на людину як найвищу цiннiсть для iншоi людини, але й пiдвищення рiвня загальноi культури, i культури спiлкування зокрема. Адже мова — це, перш за все, прояв типу мислення. Гуманiзацiя освiти передбачає також її нацiоналiзацiю, тобто надання якомога ширшого нацiонального характеру процесу навчання i виховання. В процесах гуманiзацiї освiти невідємнимною складовою є і формування духовностi як найвищого щабля свiдомостi особистостi, що приведе до послаблення антигуманних тенденцiй у свiтi i культурi, соцiальних стосунках, у суспiльствi загалом. Важлива роль на цьому етапі відводиться школі, урокам народознавства.

Народознавство включає в себе історію нашої єдності та роз'єднання, етнографічного районування, бо тільки в загальній сукупності спільного і різного твориться єдине національне. Народознавство — це наша духовна культура, історія звичаїв, обрядів, піснеспівів, свят, виміру часу, історія вірувань, що існували на нашій землі, і матеріальна культура, бо і у виріб пожиткових речей, і господарювання, творення житла чи поселення вкладалася національна душа. Нарешті, народознавство — це пізнання того, чому ми такі, які є сьогодні, і це пізнання не лише наших достойностей, але й хиб та вад, що прирікали нас важко жити, спокутувати гріхи, не менш важко змагатися за своє існування під сонцем. Отже, народознавство — це пізнання світлого й темного у собі, а передусім своєї неповторності у часі. Творена у віках добротворча мораль наша, якої не повинні ніколи позбуватися, бо народ без добротворчої моралі нещасний і хворий, хоч би якою самопихою не був заражений і хоч скільки б чужої землі не пожер. Пізнання цих речей і є засобом самопізнання, бо тільки так може виховувати себе морально здорова нація. Народознавство нам потрібне, щоб позбутися невільничих комплексів, відчуття неповновартісності й ущербності, щоб бути у світі рівним серед рівних і вільним серед вільних насправжки.

Уроки народознавства повинні стати містком між школою і селом, між поколіннями, тією єднальною ланкою, яку ми нині втратили… Тому на кожен урок слід запрошувати сільських оповідачів, народних умільців, співаків, людей духовно багатих, що вміють не лише розказати про свій хист, своє ремесло, а й навчити охочих. Такі уроки можна проводити в краєзнавчому музеї, мастерні художника чи в хаті майстрині, на лоні природи. Крім народних умільців, на урок можна запросити членів того чи іншого шкільного гуртка, які також покажуть дітям свої роботи, зацікавлять ними. Якщо робота з народознавства не буде поєднана з позакласною, гуртковою, то вона не дасть очікуваних результатів. Діти повинні брати участь у гуртках декоративно-прикладного мистецтва, які їм доступні - вишивання, писанкарства, кераміки тощо (згідно з традиціями даної місцевості). Потрібно не лише дізнатися про існування колядок, щедрівок, веснянок, свята Купала тощо, а, й воскресити їх у повсякденному житті.

Загадки виявляються як помітна складова української фольклорної традиції - уміння відгадувати загадки з давніх часів було мірилом розуму й мудрості. Загадки існують як окремий, самостійний фольклорний жанр, цікавий не тільки дітям, але й дорослим. Фольклорні загадки, зберігаючи традиційні світоглядні компоненти як результат багатовікового досвіду українського народу, є цінним надбанням нації. Їх застосування в родинному вихованні дітей та в шкільному навчанні сприяє відродженню національної самобутності українського народу.

Кожна людина є особистістю настільки, наскільки вона дотична до культури, тобто наскільки вона пізнала різні прояви духовного життя свого народу — його історію, мистецтво, фольклор, науку, звичаї, традиції, обряди, мораль, вірування. Щоб прилучити дитину до культури предків найперше її знайомлять з віршиками, примовлянками, загадками, лічилками, іграми, казкамиодним словом, з дитячим фольклором. У цьому реалізується одна з основних підвалин народної педагогіки.

Література.

[1] Бойко Є.В. Про стан діяльності шкіл естетичного виховання, шкіл мистецтв, ДМШ, ДХШ України Електронна сторінка Міністерства культури і мистецтв України. internet.

[2] Рудницька Н. В., Лазаренко I.С. «Шляхи гуманізації національної системи освіти.» V Мiжнародна конференцiя «Роль науки, релінії та супільства у формування моральної особистості «Україна, Донецьк, 21 травня 1999.

[3] Г. С. Лозко «Українське народознавство» Київ: Зодіак -1995, с. 368.

[4] Іваннікова Л. Про уроки народознавства «Рідні джерела «№ 4, 1999р.

[5] Кудикіна Н. Загадки як традиційні українські фолькльорні ігри. «Рідні джерела «№ 4, 1998р

[6] Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: у 3-х кн., 6 т. — Факс вид — Київ АТ «Обереги », 1994. — Кн .1 ТІ Зимовий цикл. — С. 159.

[7] Українське народознавство. Навчальний посібник / За ред. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва, — Львів: Фенікс, 1994 -С. 100.

[8] Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава: Ред. Газ."Полтавський вісник", 1994;с. 102.

[9] Дзюбишига-Мельник Н. Фольклор і українська дитина. «Рідні джерела «№ 8,1999.

PAGE.

PAGE 2.