Я єсть людина, син свого народу

Я ЄСТЬ ЛЮДИНА, СИН СВОГО НАРОДУ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ.

МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК.

Секція української літератури.

Тема:

«Я ЄСТЬ ЛЮДИНА, СИН СВОГО НАРОДУ…».

Творча работа учениці 11-А класу.

загальноосвітньої школи № 187.

Залізничного району м. Києва.

Рум`янцевої Ольги Юріївни.

Науковий керівник:

вчитель української літератури.

Ходацька Ольга Миколаївна.

м. Київ — 1999р.

Б, А Ж, А Н.

МИКОЛА ПЛАТОНОВИЧ.

(1904 — 1983).

П Л, А Н.

Вступ. Місце, що посідає М. П. Бажан в українській літературі.

Основна частина. «Я єсть людина, син свого народу».

Початок життєвого шляху.

Перші захоплення, перші вірші.

Формування творчої індивідуальності.

Тема мужності - основна тема творчості поета в 30-х роках.

Відкриття маловідомих культур в грузинським та узбекистанським циклах.

Роль поезії М. П. Бажана в роки Вітчизняної війни.

«Англійський період» у творчості поета.

Наслідки «італійського періоду» в поезії М. П. Бажана.

Історичні твори: від минулого до сучасного.

Переосмислення цінностей з руйнуванням культа Сталіна.

Останні твори.

Висновок. Етика і культура — ядро поезії М. П. Бажана.

Я єсть Людина. Я звитяжно зміг.

Прокласти першим славну путь.

в майбутнє,.

Свідомий прав досягнутих своїх.

Путь нелегка, та гордо і дойстойно.

Її пройшов, іду і буду йти.

Ні вража лють, ні лжа, ні спроба.

збройна.

Мене не відвернули від мети.

Свідченням визначного місця, яке посідає творчість Миколи Бажана в Українському писменстві, а також незмінно пильної уваги до неї з боку критики і літературної науки може бути хоча б той факт, що на протязі п`ятьдесяти років до його творчості звертались такі видатні мітці, як Павло Антокольський, Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Смолич, Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч, Віталій Коротич та інші.

Чимала відстань пролегла між першою і останньою поетовою збіркою. Це був важкий шлях зростання і подолання перешкод. Він починався в роки НЕПу і напруженої класової боротьби в країні. Сьогодні ми стоїмо на порозі значних перебудов. За цей період змінювалися теми, задуми, освітлення і трактування матеріалу. І все ж можна встановити цілком певний зв`язок між ранніми баладами Бажана і, скажімо, його урочистим реквіємом над могилою героїв-арсенальців або іншими творами, написаними уже в остані роки. Безперечно, цей зв`язок динамічний, рухливий, він існує.

Звернемось спочатку до джерел — тих перших життєвих вражень, що часто набувають вирішального значення в дальшому зростанні художника.

Народився Микола Платонович Бажан 9 жовтня 1904 року в Кам`янці-Подільському, в родині військового топографа. Коли хлопчику йшов п`ятий рік, його сім`я переїздить до Умані. Старовинне місто, зв`язано з багатьма сторінками історії України, живила уяву не тільки згадками минулого, але й подіями живої сучасності. Через Умань.

проходили шляхи громадянської війни. Підліток бачив і вуличні бої, і смерть, і розруху.

До героїчних вражень громадянської війни слід додати дійові естетичні враження, що в тих умовах мали значення революційних побудників романтичної мислі підростаючого покоління.

Юнак починає захоплюватися поезією. На його столі - Шевченко, Пушкін, Франко, Рабіндранат Тагор, Маяковський, Тичина, Уолт Уітмен, номери першого українського радянського журналу «Мистецтво» з його гострими й суперечливими статтями про нову революційну естетику.

Закінчивши Уманський кооперативний технікум і переїхавши 1920 року до Києва, Микола Бажан після важкого захворювання на висипний тиф ще борсається між різними спеціальностями. Спочатку вступає до кооперативного інстітуту, потім — до Інстітуту зовнішніх зносин, щоб нарешті кинути їх і віддатися своєму головному покликанню — літературі, поезії.

В Києві Микола Бажан починає співпрацювати як перекладач в газеті «Більшовик», де опубліковує свої перші вірші - «Руро-марш», «Аеромаш» (1923 рік). Вони були схематичні, але емоціонально виявляли актуальну політичну ідею. В певних умовах такі вірші були потрібні і виконували своє агетаційне признацення.

Проте уже і в цей час Миколу Бажана не задовольняли принципи поезії, в яких зовсім зникав образ конкретної дійсності. Ось чому одночасно з публіцистичними віршами він пище романтичні балади, в яких наголос переноситься на безпосереднє відображення подій і людських переживань. Загалом, це твори підготовчого етапу: книги «17-й патруль» (1926 рік) та «Різьблена тінь» (1927 рік). Згодом, в 1932 році у «Вибраних поезіях», поет сам віднесе їх до власної «передісторії». Перед нами — виразний зразок врочисто-пафосного революційного романтизму, який через недостатню зрілість і міцність своїх світоглядних основ, часом обертається розгубленим, змарнілим від болісних суперечностей романтизмом («Різьблена тінь»). Шукаючи поетичної новізни, він не завжди втримувався перед «спокусами», з одного боку, футиризму та експресіонізму, а з другого боку — несподіваного статично-мальовничого ередіанства (Ж.М. Ередіа, «Трофеї»). Прикладом є такі вірші, як «Любисток» або «Розмай-зілля».

Але найбільш знаменним для подальшого розвитку поета було все ж те, що вже в перших газетних віршах він прагнув наблизитись до вольової, кличної поезії Маяковського. В літературі для тривкого життя залишилися такі вірші, як «Пісня бійця», «Слово о полку», «Дорога», а трохі пізніше — «Нічний рейс».

В пошуках стилю при всій різноманітності манер, у яких пробував себе молодий автор, вже ясно починає прорізуватися виважений образ, «єдність пристрастної думки і стриманого почуття» (Н. Костенко):

Бійці виїжджали, і коні іржали.

(Стримано в стременах сталь дзвенить),.

А дим терпкий у полі, а в полі дим терпкий,.

І слина з кінських губ — немов ковильна нить.

На кінець 20-х років молодий поет уже виступає митцем з досить ясно визначеною творчою індивідуальністю, хоч попереду ще великий шлях вдосконалень і шукань. Ніхто з тогочасних українських поетів, крім П. Тичини, не виявляв такого тяжіння й смаку до образного філософського синтезу руху історії та людської свідомості. Предметом роздумів поета і темою його оригинальних циклів та поем стає зіставлення епох з тим, щоб на історичній, моральній, філософській площині утвердити гуманістичний зміст нового світу, велич життєтворіння. Все частіш перед нами постає аналіз психики сучасника, щоб викликати у нього, цього сучасника, усвідомлену зненавість до будь-яких «язв» та «примар» минулого, і цим прискорити формування нової, цільної і мужньої особистості. Стає проблема нового й старого, передового й реакційного, істинного і фальшивого в національній культурі. Це повинно було дійти до найглибших духовних тилів усякого буржуазного націоналізму, передусім, «свого», українського. Поряд з цим стають різноманітні питання моралі та естетики, що дедалі міцніше зв`язується в один вузол і все ясніше освітлюються зрілим поетичним поглядом Бажана.

Перші кроки були зроблені в циклі «Будівлі» та невеликій поемі «Гофманова нічь»:

І рухається день, як верств одвічних здвиг,.

І другий день уже чекає черги,.

Бо кожен день — як вибух і як штурм,.

Шалений марш напружень і енергій…

Але до свого художнього завдання він підходив здалека — як поет, що мислить історико-культурними, духовними, естетичнимии категоріями.

Паралельно з середини 20-х років Микола Платонович починає співпрацювати як редактор і сценарист в кіноматографії. Він бере участь у створенні низки фільмів, пише книжку про Олександра Довженка, редагує журнал «Кіно». Разом з колективом писменників працює на щойно побудованій Київській кінофабриці та викладає в кіноінституті. Ця плідна співпраця продовжується аж до 1934 року.

Микола Платонович Бажан, близько спілкуючись з О. Довженком, вповні відчув на собі вплив його могутньої індивідуальності. Поет був не тільки глядачем «Арсеналу», «Землі», але й безпосереднім свідком обставин їх виникнення. Все було йому близьке в цих великих фільмах: справжнє новаторство, громадський пафос, національна своєрідність, синтез епосу, лірики і публіцистики. Деякі критики вважають, що оптимістичне мистецтво Довженка сприяло в значній мірі подоланню духовної кризи, яку довелося пережити поетові незабаром після переїзду до Харькова в 1924 році. Безпосереднім її джерелом було хибне уявлення про нову економічну політику — безліч важких вражень тиснули на незагартовану свідомість і породжували розчарування в сучасності:

Відстукали копита коней бойових,.

Серця — в мозиль, каміння — в пил зітерши,.

І я прийшов, прийшов уже не перший.

Слідами втоптаних доріг.

Слідами втоптаних доріг.

Прийшов, спізнившись і відставши,.

І став, хоч знаю — не назавше,.

Буденний час мигички та відлиг.

В 1929 році виходить третя збірка поета — «Будівлі», з`являється ряд внутрішньо полемічних і самокритичних віршів на тему: мистецтво і дійсність. «Нічний рейс», «Моєму другові», почасти «Дорога» і вже, безперечно, «Гофманова нічь».

«Гофманова нічь», переконливо розкриваючі трагедійність духовного роздвоєння, викликає подив і досі, захоплює яросним мистецьким темпераментом, незвичайністю образної мови. Ще різкіше та пристрасніше звучить голос поета в «Розмові сердець», де розгортається філософський спір з нічною примарою, яка нашіптує, що людина «нового світу» ніколи не позбудеться душевних плям, винесених з «імперської істерики, з самодержавної нещадної нудьги» та «кабацького» анархізму. Відомо, як підсумував цей напружений і драматичний спів ліричний герой Бажана: «Всесвітнє падло і вселюдська гнусь, здехайте у своїй зачиненій конурі! Повстала у вогні, в пожежі, в герці й бурі Вкраїна інша й інша Русь…».

«Післямовою» до цієї поеми стала написана через кілька років знаменита «Смерть Гамлета». Між поемою і епілогом до неї пролягли чотири роки, що вмістили в собі напругу першої п`ятирічки, ліквідацію куркульства, суцільну колективізацію, вихід країни на оперетивні простори соціалізму.

За цей час Микола Бажан пройшов великий шлях. Духовна криза давно лишилася позаду.

Якщо «Розмова сердець» — поема внутрішньої кризи «дволикого серця», то «Смерть Гамлета» — торжество безкомпромісності, цільної свідомості над дволичністю, всіма «блуканнями роздвоєних душ».

Такою ж наступально морально-філософською, суспільно-психологічною проблематикою відзначаються й інші тогочасні поеми — поеми-монологи, поеми-роздуми, в яких бушують піднесені до глобальних масштабів «битви ідей». Це — написане одночасно з «Гофмановою ніччю» у 1929 році «Гетто в Умані» з його недвозначним висновком: «Нехай горять Сіони, катівні нації і плахи мордувань!» Далі була «Трилогія пристрасті», що завершувалась переконливим емоційно-філософським фіналом. І був, як своєрідне завершення цілого етапу, великий вірш «І сонце таке прозоре» — радісне вітання людини тогодення, твір, який М. Заболоцький вважав одним з найкращих зразків філософської лірики.

Тема смерті і життя все більше хвилює поета, над людством, його культурою, майбутнім нависає загроза знищення, фашизм все ближче підкрадається до кордонів держави, наближається час, коли перед кожним постане потреба пожертвувати всім особистим в ім`я волі.

Це стосується насамперед написаної в 1935;1937 рр. поеми «Безсмертя», де з мажорною піднесеністю повним голосом вперше в історії поет зважився сказати людині: «Здраствуй, вірний друже! Здраствуй, кохана! Здраствуй, батько! Здраствуй, Вітчизно!».

Звучання цього схвильованого «здраствуй!», промовленого до справжньої людини — нового героя нового людства, — відчутне в усій образній мові поемі.

Матеріал поеми вимагав від автора строгої правдивості, бездоганої вірогідності в зображенні історичних обставин, атмосфери часу, дійсних фактів. Разом з тим, «Безсмерття» — твір масштабних узагалень, пронизаний ясно відчутним філософським струменем.

Дослідники справедливо зазначали, що в «Безсмерті» відчувається використання досвіду В. Маяковського, присутня жива спільність пошуку та найголовніших принципових рішень.

Зовсім в іншому, приземленому й олюдненому плані вирішується та ж тама в поемі «Батьки й сини», написана наприкінці 30-х років.

Цей твір, епічний і простий, виник на перехресті провідних ідей творчості поета. Він утверджував подвиг, малював цільні характери, розкривав красу простої мужності.

Перенесення традицій героїки грамадянської війни безпосередньо на події того часу, дозволило поетові в 1939 році написати поему «Мати» і присвятити її прикардоннику, герою Хасану, українському хлопцю, що загинув далеко від рідних осель, захищаючи свою Велику матір — всю радянську землю.

Вдивляючись у випадково викопаний садівником череп воїна громадянської війни, у фотографію захисника наших далекосхідних кордонів, в бронзу луганського пам`ятника Цуповим, поет спрямовував свій вірш вперед, у далеке майбутнє, в час близбкої битви з фашиським загарбником. Бажан не тільки роздумував над проблемою подвигу, життя і безсмертя, цільності людської души, він сам гартував ці монолітні душі, готував і готувався до воєнного подвигу, освячував наперед його сяйвом безсмертя патріотичної справи. Це була бойова, політично спрямована поезія письменника, який вповні відчув своє громадське призначення.

Своєрідний, несхожий на все написане цикл «Подорожі», що склався між 1936;1940 роками і посів значне місце в творчості поета.

Грузинські й узбекистанські цикли з`явилися в результаті поїздок до двох братніх республік. Ці поїздки, як і пов`язана з ними напружена робота Миколи Бажана над перекладами поезії Грузії та Узбекистану, свідчили про характерне для 30-х років зростання інтернаціональних взаємин між літературами радянських народів.

Вперше так широко відкривалася краса досі маловідомих культур, пейзажів, легенд, вперше читалися сторінки героічної історії гноблених царизмом націй, вперше доторкалися поети до музики далеких мов і шукали шляхів до її відтворення в рідному слові. Вабило благородство інтернаціональної мети, пізнання невідомого, можливості естетичних знахідок. В цьому новому процесі була своя велика притягаюча сила, чудово відбита відомим віршем Павла Тичини «Чуття єдиної родини» (1936 рік):

До мови доторкнешся — м`якше.

м`яких вона тобі здається.

Хай слово мовлене інакше ;

та суть в нім наша зостається.

Спочатку так, немов підкова.

в руках у тебе гнеться, бідна!

А потім раптом — мова! мова!

Чужа звучить мені, як рідна.

Бо то не просто мова, звуки,.

несловникові холодини ;

в них чути труд, і піт, і муки,.

чуття єдиної родини.

Мандри по гірських стежках Грузії, несподівані зустрічі з величчю національних реліквій народу, праця над перекладом «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі та сучасних поетів, глибоке проникнення в закони незнайомої мови — все супроводжувалося пізнанням в самому собі нового світлого почуття.

Трудовий порив післяреволюційних років на побудову соціалізму вперше так повно розкрив творчий характер праці. Тому поет прагнув перед усім знайти її слід, що виводить людину на нові непізнані простори. Він порушує спокій руїн, підіймає мури та колони, вгадує за «глухим мовчанням брил» кроки історії та натхнення давно зниклих майстрів.

Знову і знову вступає в дію його виняткове вміння оживляти мертві речі: орнамент, склепіння будов або, як у «Безсмерті», шматок звичайної путіловської рейки.

Вірш «На руїнах в Кутаїсі» надзвичайно виразно показує і цю характерну властивість обдаровання художника і спрямування його естетичних інтересів. Погляд на красу минулого незмінно приводить поета до думки про найприкрасніше, що є в людині, — здатність творити:

Каменярі - раби і чудодії ;

Принесли в творчій ярості сюди.

Ці вирослі з віків, з граніту, з мріїї.

Плоди, як чаші, й чаші, як плоди…

І що тепер безпліддя скель одвічне.

Народові - володареві гір?

Долають смерть стягання титанічні,.

Життя і цвіт — це їхня мисль і твір.

В такий засіб головною темою «Подорожей» стала творчість народу і для народу. І руїни кутаїського храму, і шлях до Тмогві - міста геніального Руставелі, і нічь на Мтацмінді, коли вирили череп великого поета Грузії Важа Пшавела, і карпатський дуб, що глибоко вгруз коріннями в камінь узгір`я, — все вело до поетичного пізнання того, як творчість митців минулого зростала на рідній землі.

В свою чергу тема життя і смерті, тимчасового і вічного, що в «Подорожах» ставиться з високою інтелектуальною напругою, відтворюється в плоті вагомо-матеріальних образів народного труда і творчості.

Яскравим прикладом цього може бути одна з поезій узбекистанського циклу — «Труна Тімура». Оглядаючись у примарне блимання зеленої нефритової брили Самарканда, поет наче бачить перед собою рух безжальних орд, згарища, руїни, загибель і страждання народів. Шлях сліпої жорстокості та загарбництва ніколи не породжував безсмертя. Історія несе в майбутнє тільки те, що служить Життю і Людині. Решта гине:

Він смертю зник, як смертю виник,.

І слід на солонцях присох,.

Де йшов, кульгаючі, руїнник.

Землі народів багатьох,.

Де йшов, кульгаючі, сновида.

Безплідних снів, безплідних діл,.

Збиваючі до круговиду.

Блукання швидкойдучий пил.

І на шляхах земного ширу.

Пройшло усе, кінчилось все,.

І склеп розпався Гур-Еміру,.

І впали башти медресе.

Тут знов ми бачимо піднесений майже до символічності образ каменя, але тут цей камень — «холодний камень забуття», в тьм`яних відсвітах якого видно лише «мертві далі безслідних війн, пустих смертей». В образно-філософському осмисленні Бажана це — символ неминучої безславної поразки всіх антинародних, антигуманних сил, сил гніту, війни і розбою.

«Він смертю зник, як смертю виник…» — цей рядок точно відтворював провідну ідею поезії і мав, безперечно, відношення не лише до Тімура: в час створення вірша у 1938 році полчища Гитлера вже почали безсоромно топтати землю і волю народів.

Наближався 1941 рік. Але раніше ніж звернутися до місця поета в літературі Вітчизняної війни, варто згадати рядки одного з відомих довоєнних віршів: «Вітчизні віддати — невигризки душ, а всю повноцвітність життя або смерті». Якщо вірші і поеми Бажана передодня війни несли в собі драматичні відсвіти передгроззя, то з червневого світанку 1941 року поет безпосередньо опинився перед небувалою грозою. В цикли «Клятва» (1941 рік), «Сталінградський зошит» (1943 рік) і «Київські етюди» (1944 рік) вона ввійшла разом з усім особисто баченим, відчутим, пережитим і вистражданим.

Сьогодні, через п`ять десятиліть після зображених подій, вірші поета яскраво відтворять, перш за все, зримий і чутний фізичний образ того, що було: палання великого приволзького степу, гігантськи дими над Сталінградом, «удари немислимої тяготи», фонтани води над збуреною Волгою, напругу рукопашного бою, страшне видовище зруйнованого Києва, палаючий університет, де «книги, як птиці, на мокрій панелі розпачливо б`ють обгорілим крилом», жах пережитого в очах дітей і жінок…

Але головне в ціх малюнках лежить глибше — в повноцінному синтезі зображення, ідеї та емоції. Такий синтез найбільш відчутний у віршах «Біля хати», «На березі», «Прорив», що малюють окремі епізоди сталінградської епопеї.

Мета поета — розбудити у воїні всі чуття, що можуть служити розгрому ворога, чуття особистої відповідальності за хід війни, за майбутнє людей, землі, за долю старої жінки з вірша «Біля хати» і за долю Волги, Дніпра, всієї Батьківщини:

І зрозумів він: тисяча незнаних.

Чиїхось дочок, матерів, дружин,.

Сестер і подруг, рідних і коханих.

Став захистом і порятунком він.

Особливого значення в цьому плані набували вірші, в яких звучали голоси поневоленої фашистами України. Журні і гнівні - вони закликали до помсти і визволення, проривалися крізь гул великого бою:

Крізь рев вогню, крізь свист і скрегіт сталі,.

Крізь гуркіт битв, крізь гук і вибух січ,.

Крізь землетрус, крізь вкриті димом далі.

Ми чуєм клич — це України клич…

І поруч з цими рядками — енергійні, наснажені думкою про дружбу народів як запоруку перемоги:

Як непохитні витязі війни.

В огні, в диму стальної веремії.

Стоять сини великої Росії.

І України милої сини.

Казах, грузин стоять із ними рядом,.

Узбек, таджик, вірмен і білорус,.

Стоять, як мур, під рідним Сталінградом ;

Незламний мур, і дружба, і союз!

І знову ідея — в глибинних роздумах про природу подвигу радянських людей:

Вони змагались, юні і могучні,.

На схилах Волги — за дніпрові кручі,.

На сталінградських вулицях — за Львів,.

Вони, йдучи в нечувані бої,.

Б`ючись за всю радянську Батьківщину,.

Змагалися за рідну Україну,.

За волю й щастя, славу й честь її.

Серед чуттів, що їх мобілізовувала радянська література на розгром гітлерівських загарбників, особливе місце посідало чуття героїчних традицій минулого. Мужні образи наших великих предків запалювали воїнів на нові подвиги. До цих історико-патріотичних творів належала і поема Бажана «Данило Галицький» (1942 рік). Вона, як літопис, кожним своїм гартованим двовіршем була звернута до патріотичної свідомості захисника своєї Вітчизни.

Принцип розглядання явища в широких горизонтах часу, застосовуваний раніше до сучасних тем, тепер діяв у оберненому напрямі, але приносив такий же ідейний і естетичний ефект. У перспективі сторіч, руху історії заново осмислюються розбійницькі акції тевтонського ордену і візвольна, справедлива боротьба князя Данила та його дружинників. Ми бачимо історичну і невмирущу силу руського патріотизму. В останніх словах Данила Галицького — не тільки правда історії, ала й правда нашої близької перемоги:

Від грому битви, — воям мовив князь, ;

Німеччина сьогодні затряслась.

Смертельний шлях до неї - шлях на Схід, ;

Таким він є і буде сотні літ.

Бо добрі вої родяться в краю,.

Що німцям землю не віддасть свою…

Хай світ вчуває в цій гучній ясі,.

Що не владичить німцям на Русі.

Вірші «Київських етюдів» загалом більш різногранні емоційно: ішлося про зустріч з Києвом після двох літ розлуки. «Вірю й знаю — більш уже ніколи серце так не битиметься знов, як в той день на вулицях Подолу, звідки в місто рідне я ввійшов». Трепетний сплав гніву, горя, ніжності й співчуття — у вірші «Ранок», в якому розповідається про перший день, перші миті оживання замученого ворогом міста. У суворих воєнних рядках Бажана тут чи не вперше забриніло «передчуття великих добрих слів», але до них ще не так близько, потрібна несхитна воля і воїна, і відбудовника, — і тут знов пізнаємо ту мужню, вольову, дієву доброту, яку все життя сповідує ліричний герой цього поета. Хаос був завжди ненависним для Бажана, тим більше хаос будь-якої розгубленості чи зневіри. «Воля усталює задум, із хаосу форма встає». Так виходить на руїни його Будівничий — і цей із однойменного вірша стає справді символічним образом нового дня.

Можна було б вважати, що «Київські етюди» завершували тему Вітчизняної війни в поезії Бажана, якби він пізніше знову і знову не повертався до неї для вирішення інших, вже повоєних проблем. Власне, саме з цього грізного акорду-спогаду він розпочав свій наступний цикл «Англійські враження» (1948 рік), що з`явився в результаті двох урядових виїздів до Англії.

Його враження від Англії, країни класичного капіталізму, — це враження людини нового суспільного ладу, яка прибула з полів недавніх битв, де вирішувалась доля цілого людства, і яка, дивлячись на скелі Дувра, добре пам`ятала про Сталінград… Одвертою ненавистю, художньо посиленою сатиричними прийомами, перейнято портрети англійського імперіалізму («Шкіц до портрета») і його рядового «виконавця», майстра злочинних і брудних справ у чужих землях («Мандрівний джентельмен»). Точність і глибина аналітичної думки і в площині політичній та соціально-економічній («Біг-Бен», «НА шотландській дорозі»), і в сфері, головним чином, психологічно-емоційний («Смеркання в Гайд-парку») породжують образи, які зримо розкривають політичний і моральний занепад імперії, стверджують безвихідність і приреченість ладу, родовим девізом якого є слово «Private» (прватна власність). Треба зауважити, що такі погляди існували у більшості людей, які на протязі тридцяти років знаходились в атмосфері ідоологічно спрамованій на будівництво комунізму. Тому срийняття Бажаном Англії було адекватним поглядам того часу в суспільстві, де він жив, працював, пройшов певні шляхи становлення, в суспільстві, за яке вболював всім своїм єством.

Тому головна тема «Англійських вражень» розкривається в кількох напрямах. Слід говорити не тільки про наявність в циклі трьох основних струменів — ліричного, сатиричного і публістичного, — але й про потійне взаємопроникання або навіть злиття на грунті зовні безстороннього зображення сучасної Англії. Саме тут у Бажана, при всій напрузі мислі, чуття наголос переноситься з суб`єктивного сприйняття на об`єктивне пізнання зовнішнього світу.

Сатиричний струмінь, що знову з`явився в творчості поета, був спрямований проти імперіалістів, колонізаторів, облудної породи досвідченних паліїв війн. Тут перед усім треба назвати «Шкіц до портрета» і «Мандрівного джентельмена». Це поезії політичного звинувачення, випробуваного засобу здирання лицемірних масок дипломатичної брехні, вбивчого сарказму.

Читаючи ці вірші, не важко визначити школу антиімперіалістичної сатири Володимира Маяковського, Василя Блакитного, Дем`яна Бєдного, хоча мисль поета і на цьому, в деякій мірі новому для неї полі зберігає властиві їй індівідуальні риси. Зокрема — схильність до особливої пластики і широкого історичного масштабу, «нестримного і рішучого часу», в який вводиться сатиричний образ:

Він все зробив, що міг, — гарчав, страхав, порочив,.

Торкав і гриз, улещував і вив.

І вабив лагідно, і яросно пророчив,.

І щелепи звихнув, і руки скров`янив.

Ніщо не поиогло: ні сотні змов і зрад,.

Ні хитрість шпигунів, ні ватіканська меса.

Не крутяться назад історії колеса,.

Хочь лізь під них, не крутяться назад.

Елементи сатири ми знаходимо і в «Зустрічі в Шеффелді», і в «У Стратфорді на Ейвоні», і у важкодумних міркуваннях довготелесого Бена («Біг-Бен») про уявну незалежність колись могутньої «владарки морів»:

Я, — мирить Бен, — стою здаля.

Від їхніх дивних справ,.

Та тронне слово короля,.

Здається янкі склав.

Він, певне, зменшить штат палат, ;

Занадто пишний штат:

Обійдеться без цих витрат.

Сорок дев`ятий штат.

Бо скромний містер Уолл-стріт.

Упевнений, мабуть,.

Що як рабом не буде бритт, ;

Лакеєм може буть.

І, звичайно, оживають у цьому циклі постаті та мотиви Шекспіра, Бернса і, по-своєму, — Кіплінга. Якщо в «Мандрівному джентльмені» радянський поет таврує ганьбою одного з тих «бравих хлопців», яких колись намагався звеличити автор «Маршу шпигунів», то в «Солдатській баладі» кіплінгівський образ Томмі Аткінса використано вже з іншою метою — і використано майстерно. Газетні повідомлення тих часів говорили про випадки «свавільного» захоплення пустуючих домів у Лондоні демобілізованими солдатами, про житло для яких зовсім не турбувався лейбористський уряд. І ось, зовсім «під Кіплинга», переповідає Бажан новітню бувальщину про «славного рядового армії короля», сумний кінець якої так наочно підтверджує уславлене лицемірство англійських правлячих класів:

Суддя свій парик поправив.

і нудно почав читать.

Прекрасний закон британський.

у шкірою вкритім томі.

Має бездомний Томмі,.

Мають і друзі Томмі.

Тихе житло державне, ярдів приблизно п`ять.

Картини сучасного англійського життя, створені радянським поетом, повині були зруйнувати опортуністичну легенду про мирне переростання капіталізму в соціалізм і розкрити реальні протиріччя буржуазної дійсності. Лондонська бувальщина про Томмі Аткінса, ошуканого лейбориським урядом солдата імперії, або споглядання сумної щоденної процессії клерків, цих «маленьких людських існувань», в класичних алеях Гайд-парку, ведуть до основної ідеї циклу: не все так гарно в капіталістичній Англії, задатки прогресу в рідній країні подавали надію на те, що час сьогодні не з капітализмом, а з молодою соціалістичною державою.

Той же пильний, вдумливий погляд, та ж чітка позиція, але інший колорит, інший тон, інша міра внутрішньої широчіні - в написаних через чотирнадцять років «Італійських зустрічах». Минув, не марно для поета, для всієї нашої літератури і для самої історії, чималий час та й сфера людського спілкування поета в Італії була іншою — тут був передусім народ, друзі, спільні ідеї.

Не міг не розповісти Бажан і про ту «невситиму радість видіння і пізнавання», якою так щедро обдарували його зустрічі з геніальним мистецтвом італійського Відродження. Давня схильність поета до образної «філософії мистецтва» як частини цілої філософії життя, філософії гуманізму породила такі прекрасні твори, як триптих «Перед Мікеланджело», «Зустріяі», «Ірис Флоренції».

У творчості великих майстрів минулого Бажан побачив і палко ствердив не тільки те, що дороге нам у мистецтві - силу правди й гуманістичної ідеї, радість проникнення в тайни буття, велич перемоги розумного духу над хаосом, але й те, що дорого нам і у самій людині, в сенсі її існування на землі.

Кращі історичні поезії Миколи Бажана показують: він завжди звертається до минулого, шукаючи відповідей, потрібних людям середини ХХ сторіччя. Досвід історії і досвід сучасності дедалі тісніше взаємодіють і об`єднуються в творчості Бажана — поета, який роками і десятиліттями виробляв у собі «стереоскопічне», так би мовити, бачення життєвих явищ у їхній прямій і зворотній часовій перспективі: теперішнє - минуле — майбутнє.

Об`єкти зображення в його циклах можуть належати до різних епох, можуть бути локалізовані і в якійсь одній з них, але історизм як внутрішній зв`язок часів тут завжди більш чи меньш наочно входить у саму концепцію твору.

На початку 50-х років було написано цикл «Біля Спаської вежі», тема якого — віковічне братерське єднання і дружба народів Росії та України — розгорнута в серії віршованих новел. Живою ідейною актуальністю сповнені для автора сюжети минулого й сучасного, про які він розповідав, — ніч перед боєм на полі Куликовім, пригоди гінця Хмельницького, відрядженого до Москви, зустріч Шевченка з непримиренним бунтарем — московським «работным человеком», перший день Москви — столиці Радянської країни, парад Перемоги тощо. Критика оцінила цікаву, по-бажанівському винахідливу реалізацію задуму в таких віршах, як «Гонець», «Зустріч біля брами», «На полі Куликовому».

Збірка «Біля Спаської вежі» створювалася в час, коли культ особи Сталіна, досягнувши свого апогею, почав особливо згубно впливати на стан літератури.

Що ближче просувався поет від Кулікової битви або від Переяславської ради до нашої доби, то все більше тиснула на нього застигла схема мертво-непорушних догматів. Справа полягалв не лише в тому, що у ряді віршів без будь-якої внутрішньої потреби виникала згадка про Сталіна, але й у тому, що мисль поета в своєму русі до нового весь час потрапляла в рамки загальновідомого і «загальноприйнятого», заздалегідь настроювалася на мажорну хвилю беззастережного оспівування всього, що в тій або іншій мірі було зв`язане з діяльністю Сталіна. Поетична особистість обезбарвлювалася. Допитлива думка все частіше наражалася на умовності культу.

І можна догадатись, в чому полягала внутрішня логіка «стрибка» поета від цієї книжки до такого дуже відмінного за художньо-структурними даними циклу, як «Міцкевич в Одесі», що був написаний у 1955;1956 роках. Поетову треба було ближче підійти до конкретної особистості, заглянути в невидимі зовні «драми серця», простежити, як у тих чи інших ситуаціях вибору, боротьби суперечливих настроїв формуються рішення і дії, гідні справжньої людини. Іншими словами — психологічно розкрити, як перетікає історія через людську душу. Потреба, яку в ці роки, кожен по-своєму, відчув багато хто з наших письменників і митців.

Свій задум Бажан здійснив, і здійснив у більшості віршів на повну силу — досить переглянути «Симфонію», «Мазурку», «Над морем» тощо.

Особливо прикметний для нового трактування пльської теми в українській літературі вірш «Симфонія». Знаменна вже сама спроба глибинної психологічної характеристики польського поета за допомогою образів української національної музики, що зумовлює зміну його настроїв. Засланий поет поринає в звучання музики, відкриваючи в ній щось значно більше за красу гармонії:

Яка дівочість в срібнім злеті флейти!

Як по-жіночи тіло скрипки снить!

Симфонія, мов теплий сад, шумить, ;

Не вирвешся з її рясних алей ти…

Ти — в трелях струнних, ти в розкатах трубних,.

Ти — в радісному вільному злитті.

З піснями тих, могутніх, життєлюбних,.

Закоханих, ворожих самоті, ;

З піснями тих, нескорених, нужденних,.

Позначуванних опіками тавр,.

Співців бездомних, бардів безіменних.

Це їх дари…

Симфонія закінчується. Проте чуття ностальгії і самотності подолано — в серці поета починає все яскравіше горіти вогник нової ідеї:

Але на цьому не кінець, — нацьому.

Початок подолання самоти,.

Коли зумів ти в утворі чужому.

Цілющу силу спільності знайти.

Життєве діло поета, митця і його суспільна роль — взагалі давній предмет художніх роздумів Бажана, починаючи ще від «Гофманової ночі» і «На карпатських узгір`ях». Соціальний, етичний і психологічний плани в цих роздумах здебільшого тісно поєднані. З цього погляду ще слід згадати такі вірші: «Леся Українка в Сан-Ремо», «Пам`яті Тичини», «Триптих Симонові Чіканові». Героїчність життєвого й творчого подвигу митця, натхненого передовими ідеалами, і нерозривність його зв`язку з батьківщиною, народом, суспільством — мотиви, які в них майже незмінно присутні. «Жива причетність, — як сказано в вірші про Лесю, — до всіх людських змагань, до всіх людських надій», — ось те, що відзначає, за автором, поета справжнього, поета потрібного й дорого народові.

Два останні за часом цикли Миколи Бажана наче демонструють дві окремі, різні, хоч і природно близькі одна одній, грані його всьогоденної поезії. А це поезія, яка й зараз продовжує внутрішньо розвиватися, шукати й знаходити нове. І цьому не суперечить той факт, майже одностайно відзначений критикою, що давно сформований творчо Бажан часом сміливо «відроджує», певні художні принципи і прийоми часів своєї молодості: символічність деяких поетичних сюжетів, темпераментну метафоричність, мальовничість і музикальність образної мови, поєднуючи все це з загальною реалістичною ясністю і точністю зображення.

«Чотири оповідання про надію», визначені автором як варіації на тему Р.-М. Рільке, — цикл драматичних філософських притч про незгасність людської, гуманної надії в колосальних зіткненнях гуманності і антигуманності, що ними так насичений ХХ вік.

На відміну від «Оповідань про надію», поетичні новели, що склали цикл «Уманських спогадів» (1972 рік), цілком відчутно продовжують борозну, прокладену віршами про Міцкевича. З новел постає ціле гроно живих людських постатей, — і на першому плані серед них образи людей, які тепер захоплюють поета не тільки самовідданістю, але й мудрою людяністю, простотою, а звідси — й зворушливою в своїй безпосередності турботою про культуру і освіту для народу.

Як і кожне значне мистецьке явище, поезія Миколи Бажана змінювалась і розвивалась разом із своїм неповторним часом. Двадцяті роки, перші п`ятирічки, утвердження соціалістичного ладу, війна з фашизмом, багаті подіями повоєнні часи, будівництво нового суспільного ладу — все це не тільки відбилося в його творчості, але й рухало її в перед, видозмінювало якісно, надавало їй нових барв. Поет не народився реалістом — він став ним у напружених шуканнях і вслуханнях у «правду віку».

Разом з тим, при всіх еволюційних змінах, в окремі часи Бажан лишався сам собою як виразно окреслена індивідуальність, — його вірш, образ, тембр не сплутаєш ні з чиїми іншими.

Про деякі «константи» цієї творчої індивідуальності і хочеться сказати на закінчення. Не стільки про «художні особливості», чи «риси індивідуального стилю», як прийнято говорити, скільки про дещо ширше, місткіше, в чому об`єднуються і прикмети стилю, втілені в образах та сюжетах, і найхарактерніші ознаки самого світовідчування мітця. Якщо «стиль — це людина», то як багато «людського, ідейно-психологічного, життєвого стоїть, у кінцевому підсумку, за тими чи іншими «художніми особливостями» творів поета.

В українській поезії Микола Бажан — один з майстрів, які принесли з собою смак до предметності, до образу речі і плоті, побачених до того ж не тільки традиційно-возвишенним оком поета, але й діловим оком вченого чи інженера, освідченого фахівця чи організатора.

«Мені здається, — пише один з дослідників Ю. Суровцев, — що ядро поезії Бажана становить проблема: етика і культура. Бажанові властива жага побачити втілення гуманістичного ідеалу в людський діяльності, при чому діяльності такої напруги і такої внутрішньої свободи, коли ця діяльність стає творчістю, художністю, актом свідомого творення культури».

До цього, конкретизуючи сказане, треба додати, що етика Бажанової поезії - це етика, перед усім, героїчна. Від «Пісні бійця» в першій до «Іскри» в останній за часом книжці через твори поета проходить тема подвигу, надиханого великою ідеєю: від подвигу революційного, трудового до творчого, а зрештою, до подвигу духу. В більшості творів з складними духовними «драмами ідей», в нього перемагають через найтяжчі іспити часом мужність, ясність, відданість передовому, прогресивному. «Я пізнаю породу зореносців, породу нашу», — писав він ще в 30-х роках, і питомим знаком цієї «породи» для нього є вміння жити героїчно й натхненно, з усією повнотою любові і ненависті, жити так, щоб «творчістю в безсмертя входити»… Тут — серцевина його концепції людини, розуміння ним наріжних каменів гуманізму, і цим визначається, зрештою, пафос його поезії - то суровий, то піднесено-урочистий, то зосереджено-роздумливий, але завжди щирий, ясний, певний у своїх головних засновках і висновках.

«Життя Бажана — як брила, вмурована у незворушний мур дивного й різноманітного двадцятого століття, — без неї я не можу собі уявити цілого», — писав Віталій Коротич.

В епоху нечуваних штормів,.

ніщивних циклонів і струсів,.

Боїв неймовірно затятих,.

високих триумфів і свят.

Ти вистояв так, як і треба,.

як вистоять воїн і мусив,.

Як в смертній атаці повинен.

поводитись справжній солдат.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

Є. Адельгейм. Микола Бажан. К., «Дніпро», 1965.

Ю. Суворовцев. Поэзия Миколы Бажана. М. «Советский писатель», 1970.

Н.В. Костенко. Поетика Миколи Бажана (1923;1940рр.). Видавництво Київського універсітету, 1971.

П. Нісонський. Микола Бажан. К., «Дніпро», 1969.

Про Миколу Бажана. Літературно-критичні статті. К., «Радянський письменник», 1984.

Л. Новиченко. На магістралях часу. Твори в 4-х томах. К., 1974.

М. Бажан. Думи і спогади. К., «Радянський письменник», 1982.