Св. Димитрій — філософ козацького бароко

Св. Димитрій (Туптало) — філософ козацького бароко

Св. Димитрій, «український златоуст», бароковий філософ, духовні настанови якого вплинули на національні риси характеру українців, походив із козацького шляхетного роду Савичів, а за батьківським прізвищем підписувався також як Данило Туптало. Про це свідчать, як І. Шляпкін, так і численні його підписи під багатьма літописами, житіями святих та іншими створеними і переписаними ним творами [13, с. 3]. Тупталенком, або «сотниченком» (сином Сави Григоровича Туптала, козацького сотника, захисника української землі та її православної віри), «мужем премудрим і сповненим дара Святого духа» його шанобливо прозивали в Україні ще під час створення ним «Книг житій святих» (що вважалося на той час автором літопису Самійлом Величкою справою загальнодержавною) [5; 3, с. 377]. 25 років цей відомий на весь світ агіограф, письменник і драматург, церковний і культурний діяч присвятив проповідництву і ігуменству в різних українських монастирях за часів Руїни (1657−1687) і далі аж до ставлення його за наказом царя Петра І митрополитом Сибірським (1700−1701), а потім Ростовським (1702−1709). Свої головні завдання ми бачимо, по-перше, у висвітленні антропологічних, а по-друге, аксіологічних інтенцій у барокових повчанняхкончето св. Димитрія (Туптала), особливо у «Повчанні в неділю усіх святих, першу після П’ятидесятниці». Теоретико-методологічною базою нашого дослідження є герменевтичний, культурологічний і типологічний методи, а також філософсько-культурологічні твори Д. Чижевського, М. Грушевського, Г. Флоровського, В. Горського, С. Йосипенко, С. Кримського, О. Чорного тощо. В середині XVII ст. в Україні набуло подальшого розвитку і досягло значних вершин Розвинене Козацьке бароко (1645−1715). Його головні риси — це ідеологічнорелігійний енциклопедизм, що проявився у вивченні і переробці як православної, так і католицької культури, а також полемічність (як із західними богословами, так і з російськими представниками патріаршого кола), на відміну від Раннього Бароко, в якому або православні діячі культури (З. Копистенський, І. Вишенський) були особами візантійської спрямованості, або ставали уніатами (М. Смотрицький, К. ТранквілліонСтавровецький), вважаючи, що можна залишатися «православним» і «під Римським послухом», як справедливо вказував Г. Флоровський [11, с. 40]. До того ж, як він писав, в братствах «. .увесь дух викладання був грецьким. Правда із самого початку до грецької мови додається ще й латинська. Але більшість ставилася до латинської науки стримано із опаскою, як до загрозливих «викрутків» і «софістій» [11, с. 39−40]. Розвинене Козацьке бароко представлено яскравими особистостями української духовної еліти, які навчалися на Заході: Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Йоаникій Галятовський, — і відстоювали в полеміці з єзуїтами свої православні догмати, зокрема про сходження Святого Духу тільки від Бога Отця. Але вони зберегли деякі католицькі погляди, наприклад, на «непорочне» зачаття Пресвятої Богородиці, яке підтримували до 1687 р. (року приєднання Української Церкви до Російської). Творча спадщина св. Димитрія (Туптала), митрополита Ростовського, як і його наставників-викладачів з Києво-Могилянського колегіуму: Інокентія Гізеля, Лазара Барановича (високе духовне Козацьке бароко), Йоаникія Галятовського (помірне Козацьке бароко, до якого можна також віднести творчість усіх представників Чернігівського просвітительського кола, очолюваного Л. Барановичем: Л. Крщоновича, А. Зернікава (Цернікава) Чернігівця тощо) дуже багатогранна. Але ми зосередимося тільки на його філософсько-моралістичній, проповідницькій діяльності. Проблеми антропології і аксіології барокової особистості в творчій спадщині св. Димитрія (Туптала), як і в філософській думці українського Розвиненого Козацького бароко, є ще недостатньо вивченими, але є і деякі досягнення. Теоретико-методологічними основами нашого дослідження ми вважаємо, по-перше, праці М. Грушевського і Д. Чижевського, в яких висвітлена культура українського бароко [12]. Значний внесок у розкриття зв’язків творчості св. Димитрія з культурними діячами України і Росії зробив І. Шляпкін [13]. Тему вітчизняної святості розглядав В. Горський, аксіологічні погляди св. Димитрія висвітлив С. Йосипенко. Антропологія барокової особистості в творчості представників Чернігівського просвітительського кола, до якого певний час належав і св. Димитрій, була висвітлена О. О. Чорним, але в загальних рисах. Тому розкриття значення постаті св. Димитрія і його внеску в процес українського державотворення як морально-політичного і практичного філософа ще чекає на своїх дослідників.

У всіх народів є свої моральні філософи, які сприяли становленню народного характеру у його найкращих рисах, явили собою приклад особистого духовного піднесення: у китайців — це Конфуцій, який закликав до миру, припинення воєн, збереження народних традицій, духовного просвітництва, у єгиптян — це засновник чернецтва, преподобний Антоній Великий, у народів південно-східної Азії - це Будда, у греків і каппадокійців — ранньовізантійські християнські філософи-святителі Василь Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, а також пізніші філософи: Симеон Новий Богослов і святитель Григорій Палама, у євреїв — послідовники Ісуса Христа: апостоли Петро і Павло, Яків брат Господній, апостоли-євангелісти Матфей, Марко, Лука і Іоанн тощо, у сирійців — св. мученик і філософ Максим Сповідник, преподобний Іоанн Дамаскин, у римлян — блаженні Августін Гіппонський, Фома Аквінський і Ієронім — найбільш прославлений у живописі Відродження аскет, перекладач Біблії і моральний філософ-ригорист. В українців таким великим духовним просвітителем і аскетом-ісихастом був святитель Димитрій (Туптало), що жив у складні часи Гетьманщини і Руїни (1657 1687) і закликав народ до збереження православної віри і духовних традицій Київської Русі, поширював ідеали братньої любові і суспільного миру. Він досягав цього як через культурологічні інтенції своєї творчості (антропологічне розкриття сильних і слабких сторін барокової особистості), так і через вплив на її аксіологію, духовні цінності. Трудно переоцінити вклад в українську православну культуру і його «Книг житій святих», і барокових повчань, і його молитов, серед яких є й такі, що до сих пір читають при різних захворюваннях, в тому числі і при шизофренії.

Д. Чижевський справедливо називав проповіді св. Димитрія повчаннями-«кончето» за їхній дотепний задум, символічну метафоричність і алегоричність; він писав, що бароковий «проповідник мав на меті значно вразити слухача, вдарити по його розуму або почуттю…» [12, с. 320]. Але не тільки бароковою формою, а духовним змістом творчості і своєю молитовністю св. Димитрій значно вплинув на ментально-миротворчій дух українського суспільства. У всіх своїх духовних творах: проповідях, «Руні Орошенному», тісно пов’язаному з інтенціями проповідництва, в житіях християнських філософів (св. мученика Юстина Філософа, преподобного Максима Сповідника, свт. Василя Великого, свт. Іоанна Златоуста тощо) і ісихастів (Антонія Великого, Макарія Великого, свт. Григорія Палами) з «Четіїх Міней», у циклі роздумів про страждання на хресті Ісуса Христа і молитов на цю тему — св. Димитрій усіма духовнозмістовними і риторичними бароковими засобами постійно звав народ до розвитку вміння любити Бога як справжнього Отця, надіятися, що він завжди є поруч із своєю допомогою, а Діву Марію — як справжню Матір людства, а також — до вміння терпіти, оберігати і любити свого ближнього. Так в його розмислі «Благодарний спомин страждань Христових і молитовне міркування, що є найбільш корисне із усіх молитов, яке потрібно створювати в усі п’ятниці» ми читаємо його молитовні словесні формули звертання і хвали Ісусу Христу: «Душі і тіла мого Творче, усією душею і почуттями, усім Тілом заради мене постраждавий: дотиком — усієї Плоті побиття і ураження; споживанням — оцта із жовчю напування;

нюхом в узах від трупів на Голгофській горі від смороду тягаром; слуханням — лжесвідчення, наругу і ганьбу; баченням — гірких сліз пролиття і хворобливе зведення очей до Пречистої Матері Своєї, яка під хрестом стояла і люто серце своє терзала. Слава Тобі, Господи Ісусе Христе, Боже мій, Слава Тобі!" [7, с. 557−558]. Такі його молитви набували широкого розповсюдження: згадаймо його «П'яточисельні молитви», в яких прославляється Богоматір, що і до сих пір перевидаються. Вони ментально впливали на становлення національної ідентичності нашого народу. Проповідницька і молитовна діяльність св. Димитрія відбувалася, коли українські магнати, прагнучи подальшого укорінення себе серед аристократії за рахунок знедолення народу, зраджували його державні інтереси, тяжіли до Польщі, тоді як козаки — до православної Гетьманської держави, а народ, який винищували у братніх козацьких і загарбницьких територіально-сусідських війнах, а потім закріпачили — до закінчення воєн, миру і спокою в державі. Складна геополітична ситуація в нашій країні повторюється і за наших часів. туптал митрополит бароко філософський Особливу роль св. Димитрій відіграв у практичній філософії, будучи радником і проповідником при гетьманах І. Самойловичі і І. Мазепі (до 1700 р., коли за наказом царя Петра І знайти на Україні освіченого ігумена і висвятити його на митрополита Сибірського київський митрополит Варлаам Ясинський обрав св. Димитрія як свою довірену особу і відправив його, слабкого легенями, але сильного духом, до Москви, де він захворів, але, ставши митрополитом, випросив у царя право закінчити там, а не в Сибіру свій головний труд усього життя — «Книги житій святих». (Слід зазначити, що увесь час Розвиненого Козацького бароко (1645 1715) співпадає із значним зміненням клімату в Східній Європі у бік похолодання. Природа ніби теж відповіла на братські війни стійкими великими морозами взимку, холодним літом із заморозками як у червні, так і в серпні). Продовжуючи створювати агіографічні книги і в Росії, св. Димитрій друкував їх, як і раніше, у КиєвоПечерській лаврі, не пориваючи зв’язків з митрополичім друкарським колом. І в Росії він піклувався про духовні потреби українського народу, задумавши написати для малоосвічених українських духовних осіб «Літописець Келейний», в якому Священна історія зображується паралельно з громадянською.

Культура українського Козацького бароко як руху в суспільній свідомості була біполярною, антиномічною. Вона поєднувала в собі складність як змісту, так і форми творів мистецтва, наприклад, нашарування різних об'ємів у архітектурі, або духовно-релігійні і світські мотиви в іконі, в якій поряд із святими зображували відомих козацьких осіб. Це особливо часто ми бачимо на іконі «Покрова Богородиці», де на передньому плані стоять, як наприклад, на січовій іконі, козаки на чолі з Петром Калнишевським та січовими знаменами, а на інших ми бачимо і духовну, і світську еліту поряд з Панною Богородицею у кольоровому вбранні: Богдана Хмельницького і Лазара Барановича (НХМУ) або Івана Сулиму та козацьку старшину (з Покровської церкви с. Сулимівка Київської обл.); найдавніший же образ сумної Богородиці, яка зібрала під своїм Покровом усіх представників нашого народу (багатих і жебраків, старих і дітей) є на іконі С. Медведицького, що створена в середині XVII ст. в м. Стара Сіль [1, с. 241−243]. Отже, антиномічність образів, амбівалентність барокової особистості це не просто збіг, а інтенція барокового руху, веління духу часу. У XVII ст. саме козацтво було тією силою, що сприяла українському державотворенню і розвитку барокової національної культури, з її манірною красою, і не тільки захищала національні і віросповідні інтереси країни, а й визначала культурно-художні смаки суспільства, яке в заземлено-практичному аспекті все частіше орієнтувалося на польські смаки і моду. Як справедливо вказував А. Тойнбі, спочатку саме віра, а після неї вже мова, земля, історія і етнічно-побутові традиції визначають тенденції державотворення.

Наш аналіз барокових аксіологічних і антропологічних інтенцій в гомілетичній творчості св. Димитрія (Туптала) ми здійснюємо в контексті української культури Козацького духовного бароко. Антропологічні інтенції бароко в галузі змісту проповідей св. Димитрія проявилися у висвітленні ним амбівалентних ідеалів барокової особистості: водночас земних і божественнонебесних, інтелектуальних і декоративних, цікавих своїми бароковими химеричними образами. Також треба відмітити складність як цінностей барокової особистості, зображеної у проповідях, так і форми барокової проповідікончето св. Димитрія (символічна метафоричність мовлення як структурний компонент повчання, антиномічність як нерозривне поєднання формальних протилежностей: ідеального і дійсного, трагічного і комічного, містичного і реального, інтелектуального і простацького тощо). Для аналізу аксіологічноантропологічних інтенцій проповідництва св. Димитрія ми обрали «Повчання в неділю всіх святих, першу по Святому Духу», тезою якого св. Димитрій обрав фразузакінчення з Нагорної проповіді Ісуса Христа: «Радуйтеся і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах»). Для розгляду інтенцій Козацького бароко ми обрали маніфести барокового проповідництва, твори Л. Барановича («Труби словес проповідних») і Й. Галятовського («Ключ розуміння», а також «Казаняприданиї до книги „Ключ розуміння“ названої»), в яких вони вимагали від проповідників дотримання особливої форми. Структура барокової проповіді складалася із трьох частин: 1) вступу («початку», або «ексордіуму»), де пропонується слухачам цитатна підтема-теза (інколи мало пов’язана із змістом, як пропонував це робити Й. Г алятовський у своєму «Казані»); 2) основної частини, тобто «наррації», де розробляється і доводиться теза проповіді; 3) «конклюзії», тобто «кінця», де підводиться підсумок повчанню і догматичній ортодоксальній трактовці тези [2; 8, с. 1−3]. Головні інтенції культури доби українського Козацького бароко взагалі пов’язані із особливою духовністю, що відмічав вже самий перший і глибокий дослідник слов’янського бароко Д. І. Чижевський [12, с. 27].

Як і зараз, коли Україна, з геополітичної точки зору, як держава знаходиться в центрі світового протистояння Заходу і Сходу, так і на той час, Гетьманщина, тобто Козацька земля, як її називав Єрусалимський патріарх Досифей (у квітні 1686 р., в листі до царя і патріарха Московського Йоакима, дорікаючи на те, що українські духовні особи, що навчалися на Заході, носять єзуїтські «ожерелля» і по своїх монастирях «почитають» «неподобні мудровання») знаходилася між католицькопротестантським західним впливом і православним, східним, а також мусульманським південним впливом [9, с. 159]. Творча спадщина св. Димитрія (Туптала) своїми коренями уходить в культуру Розвиненого Козацького духовного бароко. Духовними центрами цієї культури були, з одного боку, Києво-Могилянський колегіум, Києво-Печерська лавра, з її митрополичім колом і друкарським двором, а з іншого, ЧерніговоСіверська земля, світочем якої була постать архієпископа Чернігівського Лазара Барановича, що був довгі роки не тільки місцеблюстителем Київської митрополії, а й захисником незалежності і істинності українського православ’я як перед західними полемістами, так і перед патріархом Московським Йоакимом. Вже із самого початку своєї творчості, з 1675 р., св. Димитрій став проповідником при Чернігівській кафедрі Лазара Барановича, а на той же час, як пригадує він у своїх щоденних записках, тобто «Діарії», Хоментовський був проповідником при єпископі Білоруському Феодосії (Василевичі), Іона (Дубинський) — проповідником Віленським, Паскевич — Мінським, а Тимофій (Богданович) — Новгород-Сіверським. Але вже через два роки слава св. Димитрія як проповідника- «златоуста» далеко позаду залишила його собратів. Чим же, якою мудрістю і прикрасами, вражала слухачів, а потім і читачів філософська думка проповідей св. Димитрія, що такого яскравого в ній припало до барокового художньо-вимогливого смаку його прихильників? По-перше, те, що він був виразником не тільки козацьких, а й загальнонародних православних ідеалів. Як і його попередники, особливо Лазар Баранович, він зміг за допомогою барокових тропів (символічної метафори і алегорії тощо) виразити живий заклик до духовної єдності народу на основі православних ідеалів живої віри, незламної надії і нескінченної любові до Бога і людей, які, на його думку, досягаються через помірний аскетизм буття, потяг до духовного очищення і праведності, а також поширення молитовного стану суспільства. По-друге, він був добре обізнаним з теорією і практикою барокової проповіді, яку розробив Йоаникій Галятовський, колишній ректор (1657−1662) і викладач риторики і гомілетики Києво-Могилянського колегіуму, полеміст і письменник, який пізніше увійшов до кола чернігівських просвітителів, що гуртувалися навколо Лазара Барановича (Лаврентій Крщонович, Адам Зернікав Чернігівець, св. Димитрій тощо).

Отже, головними інтенціями барокової проповіді св. Димитрія, яку Д. Чижевський за аналогією з західними зразками барокового дотепно-метафоричного задуму творів називав проповіддю-кончето, були змістовні морально-філософські інтенції. Так, наприклад, в «Повчанні в неділю всіх святих, першу після П’ятидесятниці» св. Димитрій по-бароковому виражає свою думку від противного, тим самим виявляючи дуалістичні аксіологічні інтенції в складній структурі цієї проповіді. Як вказував теоретик барокової проповіді Й. Галятовський в своєму підручнику з гомілетики («Казаняприданиї до книги Ключ розуміння названої»), у кожній проповіді повинна бути подвійна тема. Одна з тем присвячена конкретному святу або житію святого, а інша, яка подана в підзаголовку повчання як його епіграф, повинна поглиблювати філософічність твору і створювати ускладнений інтелектуальний зміст. Темаепіграф цієї проповіді св. Димитрія — «Радуйтеся і веселіться, бо великою є нагорода ваша на небесах» — це кінцівка Нагірної проповіді Христа, який закликав у ній свій народ до «стяжання», тобто панування в душі серцевої чистоти, духу смирення, а не гордощів, духу каяття, духу миролюбства, правди і милості, а також особистої волі до захисту усіх заповітів блаженства. Саме цю складну думку, двозначну за своєю суттю, і повинен довести автор. З одного боку, в цій думці є такий сенс: святі, які вже попали на небеса, повинні радіти своїй нагороді за праведне життя; з іншого боку, ті, хто ще зараз на землі веде праведне життя, теж повинні радіти, бо попереду на них чекає велика нагорода на небесах. Але автор, нестандартно розвиваючи думку, вводить доказ від протилежного, розподіляючи усіх християн на «вірних» і «грішних». Звертаючись до святих, «вірні» можуть радіти, «. .бо в їхній особі вони мають собі багатьох захисників, помічників, заступників і «ходатаїв», а «грішні від радості святих стануть ще більше горювати своїми серцями, коли побачать їх на небесах увінчаних вічним царством, а себе знедолених.». Автор є зовсім далекий спочатку від того, щоб когось критикувати, або засуджувати. Навпаки, він говорить, що святі на небесах не можуть мати повної радості тому, що «бачать нас, грішних, що самовільно залишаються без їхнього товариства, їхніх ліків, їхньої вічної радості із-за маленьких і суєтних гріховних солодощів, які існують у цьому світі» [5, с. 477]. Отже, навіть з таких коротких натяків св. Димитрія ми можемо зробити висновок, що барокова людина має розпорошену свідомість, бо забула про сенс свого буття, про головне, з точки зору християнства, «вічне» буття і віддалася пошукам заборонених з морально-християнської точки зору гріховних радощів земного буття. Цей стан відсутності цілісності існування душі і тіла, коли людина забуває, що вона постане перед Богом після свого земного буття. Антиномічне барокове поєднання радощів і печалі властиве як особиста якість і земній, і святій, небесній людині. Святі, з точки зору автора, наділені такою земною якістю, як поміркованість грішника, невдоволеність, поперше, тим, що вони не мають тіла, тобто «їхні святі душі ще не поєдналися з їхніми чесними мощами» [5, с. 477]. По-друге, святі тужать «про всякого нерозкаяного грішника» [5, с. 477]. Так автор без сатири і іронії перейшов до теми каяття людини. Тема покаяння — одна з самих розвинених тем у духовній бароковій філософській думці, починаючи з книги «Ключ розуміння» Інокентія Гізеля. Філософська думка св. Димитрія йде далі: «Я ж, недостойний, почну записувати грішників, що каються, до ліків святих і називати їх новими святими» [5, с. 477]. Отже, святість автор насамперед поєднує із покаянням і очищенням душі, що досягається без усіляких додаткових дій, без епитимії. Темі покаяння присвячено ще декілька проповідей св. Димитрія, наприклад, «Повчання про молитву в неділю четверту по П’ятидесятниці». Барокова складність в повчаннях св. Димитрія насамперед виявляється в їхній складній тематиці. Так, в «Повчанні в неділю всіх святих, першу по П’ятидесятниці» св. Димитрій для доказу основної теми-тези «Радуйтеся і веселіться, бо велика є нагорода ваша на небесах» використовує цілих 5 підтем: 1) підтему покаяння; 2) віри; 3) підтему про два види грішників (тих, які грішать і одразу каються, і отже, одразу стають праведними, а також тих праведників, що падають і каються і, таким чином, теж стають на праведний, шлях); 4) підтема складних відносин між біблейським царем Давидом, Урією і Вірсавією; 5) підтема-антиномія:

розпусниця-діва, а також взаємні переходи в ній. Кожну з цих підтем автор висвітлює за допомогою складних образів, які інколи є віддзеркаленими образами із Старого Заповіту. Друга підтема віри розкривається за допомогою як антиномічних, так і віддзеркалених образів: «Віра — це молодість без старості.»; «віра — це і жива безкровна жертва, бо вірою Авраам приніс сина свого Ісаака в жертву живу, не проливши його крові»; «віра — це умне око, бо воно знає, як треба благословити Якова і як Ісава» [5, с. 489]. Ще більш цікава для нас і антропологія цієї проповіді: автор зображує свого сучасника як амбівалентну особистість: він є то грішник, то після каяття — праведник. По мірі розгортання доказів основної теми автор розкриває, як дуалістичні ідеали барокової людини можуть стати дієвими, цілісними. Він каже, що грішник у своєму каятті не повинен впадати у відчай, бо саме через каяття він може стати праведником. Підтема віри переходить у св. Димитрія у наступну біблійну підтему, через роздуми автора про праведність Раав-блудниці. Св. Димитрій створює мислений діалог з читачем у новітньому інтелектуально-розмовному стилі: «Святий Павло! Чи не знеміг ти, коли писав похвалу вірі? Подивись, чи ти добре пишеш і говориш, коли окаянну, нечисту жінку-блудницю дорівнюєш до вірного Авеля, до чистого Єноха, до богоугодного Ноя, достойних патріархів Авраама, Ісаака і Якова.?» [5, с. 479]. Лейтмотив цієї проповіді св. Димитрія — це заклик, повний риторичних звертань, до пошуків Бога поруч себе через каяття: «Слухай же це, усілякий грішник, і уповай! Ось тверда надія на милість Божу для грішника, що піднімається від гріхів! Одразу відкинь свій гріх, зламай твій злий звичай, наплюй на свої гріховні страсті, потопчи їх ногами, встань через покаяння…» [5, с. 489].

Заклик до соціального милосердя, припинення ворожнечі ми бачимо в повчанні на день смерті «Петра, митрополита Московського і усієї Русі», який помер «смертю чесною», тобто «доброю», такою, яка народжує вічне життя. Це повчання має за назву цитату з Апокаліпсису: «І Інша книга розкрита, яка є книга життя», і під нею автор розуміє «книгу смерті людської» [6, с. 537]. Головна ідея цієї танатологічної проповіді - це уславлення ідеї життя з «чистим серцем» і руками, без зайвого клопоту, лжесвідоцтва і віроломства, яку прославляли два письменника старовини: «Давид Псаломник» і святий Іоанн Ліствичник, а також св. митрополит Петро. Уславивши його беззлобність автор пише: «…Бог наближається до беззлобності, а беззлобність до Бога, ніби поєднуючись у один рід і один дух: Беззлобні і праведні, — сказано у Псаломника, поєдналися зі мною» (Пс.24,21); сей рід шукаючих Господа" [6, с. 542]. Широка тема російської літератури і філософії, тема пошуків Бога, тобто пошуків праведного буття за законами Євангелія, була розпочата в руському богослов'ї саме з цього повчання св. Димитрія (Туптала).

Підсумовуючи, слід відзначити, що св. Димитрій відобразив у своїх повчаннях-кончето амбівалентні ідеали і цінності барокової особистості і свої цілісні ідеали, які вкорінені у православній біблійній і ранньовізантійській святості: «Якщо ти бажаєш здолати ворогів своїх без війни, перемогти без зброї, угамувати без труда і скорити собі - будь сумирний, терпеливий, тихий, беззлобний, як ягня, і ти здолаєш, переможеш, підкориш і покориш», — писав св. Димитрій у «Повчанні на день пам’яті святих мучеників Адріана і Наталії» [6, с. 229]. Формальні барокові інтенції його проповідей: антиномічність, динамізм, символіко-алегорична метафоричність і енциклопедичність його цитацій мають своє походження в барокових гомілетичних маніфестах як Йоаникія Галятовського, так і Лазара Барановича, які вимагали барокової енциклопедичності, обізнаності в багатьох галузях. Таким чином, ми можемо констатувати, що творча спадщина св. Димитрія (Туптала) своїми коренями уходить в культуру Розвиненого Козацького духовного бароко, яке ми розподіляємо на високе Козацьке бароко (творчість Петра Могили, Інокентія Гізеля, Лазара Барановича і свт. Димитрія Туптала), а також на помірне бароко (Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Лаврентій Крщонович тощо), яке ми виділили лише на основі мовно-формальних інтенцій. Чим же найбільш за все вражає нас філософська думка проповідей св. Димитрія? По-перше, тим, що він був виразником не тільки козацьких, а й загальнонародних православних ідеалів: милосердя, духовної мудрості і чистоти, аскетизму буття («будь помірним у всьому, якщо бажаєш знайти душевний спокій, — без помірності ніколи не знайдеш спокою і миру» [7, с. 208−209]. Як і його попередники, особливо Лазар Баранович, він зміг як за допомогою барокових тропів (символічної метафори і алегорії тощо), так і частого цитування Святого Письма виразити живий заклик до духовної мудрості і єдності народу на основі православних ідеалів живої віри, незламної надії і нескінченної любові до Бога і людей. Св. Димитрій виділяв два види мудрості: мудрість «духовну» і «світську». Він їх характеризував, спираючись на біблійну традицію:"Обидві ці премудрості описані у посланні святого апостола Якова наступним чином: «Чи мудрий хто, чи розумний хто з вас, доведи це на самій справі доброю поведінкою з мудрою сумирністю. Але якщо у вашому серці ви маєте гірку заздрість і сварливість, то не пишайтеся і не оговорюйте істину. Це не є мудрість, що сходить зверху, а земна, душевна…» [6, с. 473]. Слідом за апостолом Яковом, братом Господнім, св. Димитрій називає мудрістю ту, «що сходить зверху», тобто від Бога: «чисту, потім мирну, скромну, слухняну, повну милосердя.» [6, с. 483]. Все це, на його думку, досягається через помірний аскетизм буття, духовне очищення, праведність, до якої він постійно звав амбівалентну барокову людину. Він вважав, що змінення духу однієї окремої людини, поширення молитовного стану суспільства веде за собою змінення духу всього соціуму. Те, що св. Димитрій був добре обізнаний з теорією і практикою барокової проповіді, розробленою Йоаникієм Галятовським і теоретично розвиненою Лазарем Барановичем, допомогло йому не тільки прославити на віки барокову проповідь, а і вплинути на формування українського народного характеру, з його віротерпимістю, беззлобністю і душевним благородством. Його барокові повчання-кончето ще чекають на своїх дослідників.

Список використаних джерел

• 1. Апанович О. М. Козацька енциклопедія для юнацтва. Книга статей про історичне буття українського козацтва / Олена Апанович; упорядк. текстів, ілл. Яремійчук О. С.; наук. ред., авт. післямови Ю. Мицик. — К.: Веселка, 2009. — 719 с.: ілл.
• 2. Баранович Л. Трубы словесъ проповЪдныхъ на нарочитыя дни праздниковъ Господскихъ, мученическихъ, мученій преподобныхъ дев, трехъ святителей, Богослова, чудотворцевъ, благовЪрныхъ царей и князей, безсрЪбрениковъ, Алексея человЪка Божия, Алексея митрополиты киевского, преподобныхъ Печерскихъ и прочихъ… / К.:Типографія Києво-Печерської лаври, 1674, в л. — [10], 403, [4] арк.: грав.
• 3. Величко С. В. Літопис / Пер. с книжної української мови В. А. Шевчука; відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1991. — Т.2. — 642 с.
• 4. Гізель Інокентій. Миръ съ Богомъ человЪку / І. Гізель. — К.: Типографія Києво-Печерської лаври, 1669. — 30, [666], [8] с.: грав.
• 5. Димитрий Ростовский, святитель. Творения. В 3-х томах. — М., 2005. — Т.1. Житие. Поучения. — 928 с.
• 6. Димитрий Ростовский, святитель. Творения. В 3-х томах. — М., 2005. — Т.2. Поучения. Слова. — 828 с.
• 7. Димитрий Ростовский, святитель. Творения. В 3-х томах. — Т.3. Руно Орошенное. Алфавит духовный. Слова. — 716 с.
• 8. Йоаникий Галятовський. Казаня приданы и до книги «Ключъ разумЪшя» названои / И. Галятовский. — К.: Типографія КиєвоПечерської лаври, 1660. — [1], 149, 1 арк.: грав.
• 9. Митрополит Евгений (Болховитинов). Словарь исторический
• 10. бывших в России писателях духовного чина Греко-Российской Церкви / Подг. текста, сост., предисловие канд. филос. наук П. В. Калитина. — М.: «Русский Двор», Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1995. — 416 с.
• 11. Нечаев Виссарион. Жизнь святителя Димитрия // Жития святителей Иоасафа Белгородского и Димитрия Ростовского. — М.: Издательство Сретенского монастыря, 2007. — 224 с.: ил. — (Жития святых).
• 12. Флоровский Георгий, прот. Пути руського богословия / Предисл. прот. И. Мейендорфа. — Изд. 3. — Париж: YMSA-PRESS, 1983. — Репр.: Париж, 1937. — 600 с.
• 13. Чижевський Д. І. Історія української літератури. — К.: ВЦ «Академія», 2008. — 568 с. (Альма-матер).
• 14. Шляпкин И. А. Святой Димитрий Ростовский и его время (1651−1709 годы) / И. А. Шляпкин. — СПб., 1891. — XIV, 460, 102, ІІІ с.