Політична свідомість, культура і громадянство

Політична свідомість, культура і громадянство

ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ, КУЛЬТУРА І ГРОМАДЯНСТВО.

ПОЛІТИЧНА І ГРОМАДЯНСЬКА СВІДОМІСТЬ.

СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ.

Особливістю політичних процесів є свідомий цілеспрямований характер дії його суб" єктів — індивідів, класів, соціальних груп і націй, а також політичних інститутів, які виражають їхні інтереси. Тому об" єктами політології виступають політична свідомість, політична ідеологія, громадська думка, політична і громадянська культура.

Під політичною свідомістю розуміємо свідомість учасників політичного процесу, всіх тих сил, які борються за владу і її здійснюють. Цей вид свідомості безпосередньо зумовлений політичним буттям. Однак на нього впливають також соціально-економічні, національні і культурні фактори. Важко переоцінити і той вплив, який на політичну свідомість суспільства справляють" глибокі структурні та якісні зміни в системі міжнародних відносин.

Оскільки суспільство — складна система, то і політична свідомість не є однорідною. Насамперед вона виступає як специфічна форма мислення, вияву політичних інтересів певних класів, страт тощо. Проте неоднорідність самих класів, наявність різних груп і верств у них, існування інших форм соціальних спільностей — усе це ще більше диференціює політичну свідомість. Цей процес поглиблюється внаслідок ускладнення соціальної структури сучасного суспільства.

Політична свідомість виступає активним фактором політики, передусім через те, що вона здатна випереджувати практику, а отже, прогнозувати політичні процеси. Політична свідомість чинить значний вплив на політичне життя, визначаючи спрямування політичної діяльності різних спільностей, партій, суспільно-політичних рухів та індивідів.

Політична свідомість — явище багаторівневе. По суб" єкту воно виявляється як свідомість на рівні всього суспільства, далі — нації, класів, групи — великої чи малої, формальної чи неформальної, вікової та іншої, нарешті, -індивіда. Якщо йдеться про глобальні загальнолюдські інтереси і проблеми, то виділяється загальнолюдська політична свідомість.

Суттєвою для політики є також масова свідомість. Вона покликана до життя процесом зростання маси людей, які беруть участь в історичних діях, примноженням та ускладненням політичних зв" язків. За своїм змістом масова свідомість становить сукупність ідей, уявлень, у тому числі ілюзорних почуттів, настроїв, що відображають всі сторони життя суспільства, доступні масам і здатні викликати у них інтерес. Носієм її виступає маса як сукупність індивідів. Особливості масової політичної свідомості зумовлені рисами такої сукупності, зокрема тим, що це аморфне, випадкове і нестійке утворення, яке виникає на грунті і в межах певної конкретної політичної ситуації. Для масової політичної свідомості властиві розірваність, суперечливість, здатність до несподіваних швидких змін в одних випадках і закостеніння в інших.

Однією з деформацій масової політичної свідомості є стійке поширення синдрому ворога. В її основі лежать певні причини. Зокрема, в часи сталінщини мільйони людей були втягнуті у пошуки і знищення «ворогів народу», якщо не було ворогів реальних, то вигадували їх. Діяли і суб" єктивні фактори — чиясь зла воля, надмірна амбітність, пихатість. На грунті такого буття, особливо авторитарності, виникали соціальні групи і сили, у тому числі партійно-державна номенклатура, етократія, яким був вигідний образ ворога. Це дуже небезпечний синдром, особливо тепер, коли в умовах будівництва суверенної Української держави ламається старе і тільки утверджується нове в масовій свідомості. В соціальному плані потреба в образі ворога штовхає на шлях неправильних, часто трагічних рішень. Міжнаціональні конфлікти, зниження дисципліни і відповідальності, безгосподарність — усе це наштовхує на висновок: потрібна «міцна рука». В історичному плані ми стоїмо зараз на роздоріжжі: одна дорога — це повернення до старого, дорога у безвихідь, другий шлях — рішуче подолання всього того, що деформує нашу душу. А це вимагає рішучого подолання синдрому ворога в політичній свідомості.

ІДЕОЛОГІЯ ТА ПОЛІТИКА.

Однією із форм політичної свідомості є політична ідеологія— цілісне, концептуальне відображення інтересів певних класів, соціальних груп та інших спільностей, пов" язане з боротьбою за владу, її здійснення і захист з метою реалізації цих інтересів.

Теоретичний та ідеологічний рівні політичної свідомості відрізняються, оскільки ідеологія на відміну від науки не тільки несе знання, а й відбиває певне ставлення до предмета знання. Ідеологія, за висловом Г. Шахназарова, завжди пристрасна, а наука, навпаки, безпристрасна, в усякому разі зобов" язана бути такою. Вона не має права підлаштовуватися під будь-які смаки і настрої. Це закон її існування, порушення йото призводить до виродження наукового знання. Ідеологія відрізняється також від релігії. Утвердження ідеології не можна довести, підтвердити експериментальне, але не можна і спростувати. На відміну від релігії, вважає А. Зінов" єв, вона вимагає не віри у свої постулати, а формального визнання або прийняття їх. Д. Белл зазначав, що «ідеологія» — це слово «занепадницьке». Ідеологія — це відчуження від життя людини, це заманювання її в хащі конструкцій, які вже давно заржавіли.

Ідеологію не можна відокремити від влади, владних відносин. За допомогою ідеологічних категорій, зазначає К. Гаджієв, обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, політичні курси, соціально-політичні доктрини. Врешті-решт вона покликана надавати значимості інституційним стосункам між людьми, пояснювати політичні реальності в конкретно-історичних умовах.

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і спиратися на досягнення науки. Правильно сформульовані ідеологічні доктрини дають змогу розробити адекватні підходи до соціальних процесів, проблем внутрішньої і зовнішньої політики. Інша справа, коли ідеологія утопізується.

Успішне розв" язання політичних та інших завдань утвердження України як незалежної демократичної держави ставить на порядок дня оновлення політичної свідомості на основі творчого переосмислення і розвитку політології згідно з історичним досвідом і досягненнями науки, реаліями сучасного життя. Ідеологія як фактор політики набуває особливої актуальності в зв" язку з утвердженням ідейного і політичного плюралізму, появою політичної опозиції.

Подолання ідеологізмів є необхідною умовою формування політичної свідомості, адекватної природі громадянського суспільства. Звичайно, політична багатоукладність на грунті різних форм власності, в тому числі і трудової приватної, політичний плюралізм і багатопартійність передбачають як цілком нормальний стан суспільної свідомості ідеологічний плюралізм, а отже, конкуренцію і суперництво різних ідеологій. Жодна ідеологія не повинна бути державною, примусовою, офіційною, тобто виключається ідеологічний монополізм. Хоча кожна партія намагається свою ідеологічну платформу видати за єдино істинну.

Ідеологія відіграє значну роль у формуванні такого фактора політичного процесу, як громадська думка.

РОЛЬ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ В ПОЛІТИЦІ.

Це специфічний стан свідомості, який включає в себе потайне чи явне ставлення різних соціальних спільностей до подій, фактів або процесів соціальної дійсності, в тому числі політичної діяльності. Громадська думка фіксує насамперед сприйняття дійсності через призму масової свідомості. В ній віддзеркалюються як спільні, так і специфічні інтереси класів, національних, професійних, духовних та інших спільностей, у цілому суб" єктів політичного процесу.

Громадська думка як політичний інститут бере участь у здійсненні влади. Це важливий механізм прийняття політичних рішень на всіх рівнях. Оскільки громадська думка виступає знаряддям політики, то її формування є сферою боротьби за владу. В цьому зв" язку складовою частиною політичного процесу можна вважати боротьбу за громадську Думку.

Характер впливу громадської думки на політичні процеси залежить від існуючого політичного режиму. Так, в умовах тоталітаризму, авторитаризму за допомогою державних інститутів здійснюється маніпуляція масовою свідомістю відповідно до офіційної ідеології. Звичайно, в цих умовах немає ніякої потреби у вивченні громадської думки. Вирішальне значення має її нормативне формування засобами тотальної пропаганди.

Як елемент функціонування політичних систем громадська думка є постійно діючим фактором управління, за допомогою якого виконується декілька впливових функцій, а саме: експресивно-контрольна, яка визначає політичну позицію тих або інших спільностей, консультативна дає поради щодо пошуку оптимальних політичних дій, директивна виносить рішення по тих або інших питаннях, регулює поведінку індивідів, спільностей і установ, підтримує або відкидає ті чи інші уявлення, цінності і норми.

Для того щоб ці функції були реалізовані, повинен бути гарантований вплив громадської думки на функціонування політичної системи. Як зазначалося, частиною цієї системи є інститути, за допомогою яких здійснюється її вплив на процес прийняття політичних рішень, відбувається її включення в політичний процес, його інститути і норми.

Визначається громадська думка дією багатьох факторів: складом тих спільностей, що висловлюють свої думки. ступенем збігу інтересів верств і груп, які входять до них, характером питань, що обговорюються, та ін. Сам же процес формування і функціонування громадської думки може проходити стихійно. Однак у сучасному суспільстві на цих процесах позначається певний вплив з боку численних соціальних установ — політичних організацій, засобів масової інформації.

Громадська думка може бути моністичною, плюралістичною і одностайною. Може виступати правильним, реалістичним або хибним, ілюзорним уявленням щодо дійсності. У цілому нинішній стан громадської думки характеризується ідейною строкатістю, великою емоційною насиченістю. В цілому вона така, яка повинна бути в суспільстві, що знаходиться на шляху розбудови демократичної суверенної державності.

Основними каналами вияву громадської думки є референдум, опитування населення, збори, маніфестації, всенародні обговорення. Особливе значення мають засоби масової інформації. В сучасній політології вони розглядаються як один із найважливіших інструментів завоювання і здійснення влади. Західні політологи називають засоби масової інформації «четвертою гілкою влади» .

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ЯК ЗАСІБ ЗАВОЮВАННЯ І ЗДІЙСНЕННЯ ВЛАДИ.

Спрямування політики та її дієвість визначаються не тільки існуючим співвідношенням соціальних сил, а й політичною культурою суспільства на певному етапі його розвитку.

В сучасних політичних дослідженнях існує понад ЗО визначень політичної культури. Значне розходження в поглядах на одне і те ж явище пояснюється його складністю і недостатнім вивченням. Так, Дж. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей щодо політичних об" єктів. На їх думку, політична культура нації є особливий розподіл зразків орієнтації стосовно політичних об" єктів серед представників певної нації. Коли ми говоримо про політичну культуру суспільства, зазначають Дж. Алмонд і С. Верба, то маємо на увазі політичну систему, інтеріоризовану в знаннях, почуттях і оцінках населення.

Політична культура являє собою характеристику всього політичного життя, тому її не можна зводити до окремих, хоча й дуже важливих явищ цієї сфери суспільного життя, наприклад, тільки до політичної свідомості або політичної поведінки.

Звичайно, політична культура включає в себе не всю політичну свідомість і політичну поведінку, а лише те усталене, типове, що характерне для політичного життя суспільства, для політичної свідомості і поведінки основної маси населення, словом, те, що ввійшло у звичку.

До неї відносяться: знання про політику, оцінка політичних явищ, оціночна думка того, як повинна здійснюватися влада, емоційний бік політичних позицій — любов до Батьківщини, ненависть до її ворогів тощо, визнання певних взірців поведінки, які діють в суспільстві, намагання їх наслідувати.

Політична культура характеризує як суспільство в цілому, так і певні його складові частини — класи, соціальні групи, нації, окремих індивідів. Щодо суспільства в цілому, то мається на увазі синтез політичних культур усіх діючих в ньому спільностей при домінуючій ролі культури панівного класу або певної соціальної групи. Не можна тлумачити політичну культуру суспільства як суму субкультур. Вона вбирає в себе найбільш стійкі, типові ознаки, які характеризують політичну свідомість і поведінку основної маси населення, ті політичні стереотипи, які переважають у певному суспільстві. Політична культура утримує в собі сліди політичної культури і традицій минулого.

Під політичною культурою класів або інших великих соціальних груп розуміється сукупність рис, що визначаються насамперед соціально-політичним статусом спільності — чи вона панівна, чи ні, консервативна чи революційна, а також її загальною, передусім духовною культурою. Політична культура спільності включає в себе певні уявлення про справедливість чи несправедливість існуючого ладу, його правомірність чи неправомірність, цілі і способи політичної боротьби.

Саме різноманітність культур у часі і просторі пояснює, чому деякі політичні системи, які відповідають одним умовам, виявляються неефективними в інших умовах, чому політичні дії, ефективні стосовно одних народів, не є результативними для інших. У зв" язку з цим особливого значення набувають відмінності, які випливають зі своєрідності національних культур. Досвід політичного розвитку засвідчує, що національний характер істотно позначається на політичній поведінці того або іншого народу в різних життєвих ситуаціях, на його політичній культурі.

Національний характер як продукт історичних дій, які накладаються одна на одну, формується значною мірою під впливом політичних відносин минулого. Так, перебування під деспотичним режимом сприяє формуванню анархічного ставлення до влади. Стан війни або підготовки до неї формує військову доблесть, почуття єдності. Необхідний тривалий досвід діяльності демократичних інститутів для того, щоб у національному характері з" явилися такі риси політичної культури, як терпимість, повага до прав меншості, готовність до співробітництва з тими, хто думає по-іншому.

Національний характер суттєво впливає на політичну поведінку людей, а тим самим опосередковано визначає істотні риси існуючого політичного ладу. Особливо відчутний вплив національного характеру на поведінку людей у кризових ситуаціях. Дія політики, яка не відповідає стійким рисам національного характеру, приречена на невдачу.

Політична культура виконує ряд функцій. Визначальною серед них є реалізація класових і національних інтересів, засвоєння і перетворення політичних відносин в інтересах певних спільностей. Реалізація цієї функції пов" язана з теоретичним осмисленням політичного життя і використанням одержаних знань у діяльності політичних партій та органів державної влади.

Наступна функція — регулююча. Йдеться про забезпечення стійкого, злагодженого і динамічного функціонування політичної системи на основі притаманних їй ідеалів, норм традицій. Здійснення цієї функції забезпечує соціальний консенсус.

Дуже важлива функція — виховна. Завдяки їй формується політична людина на грунті цінностей і норм, які відповідають інтересам тих або інших соціальних класів і груп.

У ролі комунікативної функції політична культура виступає засобом ідейно-політичного, правового зв" язку громадян з політичною системою, з іншими членами суспільства. В українському суспільстві, яке прямує до демократичної правової держави, у зв" язку з цим великого значення набуває правдиве висвітлення минулого. Однобокість, тенденційність у його оцінці призводить до втрати, особливо молоддю, історичної пам" яті, розмивання моральних і політичних цінностей, породжує нігілізм, цинізм, політичну апатію.

Політична культура виконує також прогностичну функцію. Так, на основі знання стану політичної культури класів, соціальних верств і груп, націй, властивих їм ціннісних орієнтацій і оцінок політичного життя можна передбачити можливі варіанти їхнього розвитку і практичних дій у конкретних соціально-політичних умовах і ситуаціях.

Для демократичної культури характерна висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, принцип контролю громадянами діяльності уряду, визнання політичних відмінностей та гри політичних сил. У цілому це культура громадянського суспільства правової держави.

Розрізняються два види демократичної культури: консервативно-ліберальна, при якій визначаються громадянські права і свободи, але забезпечується суспільно-реформістський аспект, та ліберально-демократична, яка передбачає соціальні реформи з боку держави. На нинішньому етапі цивілізації це загальнолюдське надбання і цінність.

При автократичній культурі ідеалом визначається сила і неконтрольована влада, яка виключає демократичні права і свободи громадян. Існує два види цієї культури. Авторитарна культура не пердбачає активної участі мас у політичному житті. Ідеологія використовується як знаряддя їх пасивної послушності. Другий — тоталітарна культура характеризується об" єднуючою роллю культу лідера, сильною владою з активним залученням громадян до політичного життя відповідно до встановлених політичним лідером принципів.

Становлення політичної культури, адекватної громадянському суспільству, передбачає оновлення політичної ідеології, звільнення її від догматизму, ілюзорних та утопічних уявлень, формування сучасної концепції правової держави. Необхідно відродити й утвердити в свідомості людей політичні та соціально-моральні цінності, насамперед ідеї свободи і гідності особи, патріотизму, соціальної рівності і справедливості. Актуальним є формування бережливого ставлення до політичного і культурного минулого, до історичного досвіду боротьби за соціальне і національне звільнення, до прогресивних традицій.

Потрібна також послідовна перебудова політичної системи. Нарешті, здійснення радикальних змін у способах політичної діяльності, забезпечення їх високого професіоналізму, гуманізму і демократизму, формування культури політичного і міжнаціонального спілкування.

ГРОМАДЯНСЬКА КУЛЬТУРА.

У процесі подолання тоталітаризму і становлення правової держави винятково важливим є формування громадянської культури.

Політичне життя яскраво засвідчило, що категорія «громадянська культура» — ключове поняття політології, фундаментальна проблема, без якої не можуть бути розв" язані інші центральні політологічні проблеми.

Громадянська культура є відображенням громадянського суспільства, громадянської сфери суспільного життя, громадянських прав і статусу громадянина. Поняття «громадянин» і «людина» використовуються як неідентичні в історії суспільної думки.

Громадянська культура — різновид політичної культури, її вищий щабель. Вона передбачає, що суб" єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства і саме йому підпорядковують свої часткові, корпоративні цілі, що дії цих суб" єктів спрямовуються на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Можна вважати, що це політична культура громадянського суспільства, яка передбачає єдність громадянських прав і обов" язків. Громадянська культура визначається не тільки правовими, а й етичними (моральними) чинниками політичної діяльності.

Сучасна політична думка підкреслює самоцінність людської особистості, недоторканість і гарантії її громадянських прав, у тому числі в сфері відносин власності, що особливо важливо в умовах ринкової економіки. Але на політичному рівні, як засвідчила практика, неможливо всі диференційовані інтереси узгодити. Багато з них узгоджуються тільки на рівні громадянських механізмів, громадянського консенсусу. Якщо політичний процес у конфліктних формах випереджує в своєму бурхливому розвитку становлення й ефективну дію механізму громадянського консенсусу, то суперечності і кризова ситуація не згладжуються, а починають загострюватися. Є підстава говорити про необхідність випереджуючого розвитку громадянської свідомості, прагнення до загального блага й інших загальнолюдських громадянських цінностей, про які тривалий час говорили як про «буржуазні передсуди». Громадянська культура, з одного боку, є необхідною ланкою між класовими, груповими і загальнолюдськими цінностями, а з другого — об" єднуючою основою у діяльності політичних партій, суспільних організацій, що часто-густо стоять на різних, а іноді діаметрально протилежних позиціях.

Громадянськість — одна із найважливіших ознак інтелігентності і цивілізованості суспільства. Характерна прикмета демократизації політичного життя — зростання громадянської свідомості людей, встановлення громадянської гідності і прав особистості в повному обсязі. Категорія громадянськості в Різноманітних своїх виявах (свідомість, культура, життєва позиція, інтереси, пріоритети, цінності та ін.) — багатогранне поняття, в якому віддзеркалюються ключові проблеми створення повноцінного громадянського суспільства, забезпечення громадянського миру і громадянської політичної консолідації.

Отже, є достатньо підстав стверджувати, що в темі громадянської культури, як у призмі, відбивається і концентрується багато інших проблем влади і політичного плюралізму, громадських рухів і політичної поведінки, громадянського суспільства і громадських асоціацій та організацій, громадянських якостей особистості.

ГРОМАДЯНСТВО І ПОЛІТИЧНА «НАЦІОНАЛІЗАЦІЯ» ПОЛІТИЧНА.

ЦІННІСТЬ ГРОМАДЯНСТВА.

Концепція громадянства (і громадянськості) давно хвилювала уми вчених. Так, Арістотель стверджував, що громадянин— це людина, яка бере участь у здійсненні правосуддя і обіймає керівну посаду. І. Кант зазначав, що громадянин, на відміну від раба, володіє конституційною свободою, яка дає право прислухатися лише до тих законів, які були ним схвалені. Мислитель також проголошував громадянську рівність (неможливість виділення вибраних серед рівних) і політичну незалежність громадян (політичний статус громадянина походить з його основних прав, а не із бажання та волі іншого).

Якщо бюрократичний режим у стійку «струнко» ставить людину, то догматичний тримає в цій стійці людську думку. Перефразовуючи відомий вислів Ж.-Ж. Руссо, можна сказати, що «творчий розум був створений божеством, ворожим бюрократичному спокою». І бюрократія, оберігаючи свій спокій, відповіла творчості людини небувалою жорстокістю, демонструючи цим свою ворожість самій людській особистості. Людина була перетворена у гвинтик тоталітарної системи, при якій громадянська позиція, критичне, раціональне ставлення до політичних подій гарантувало знищення.

У країнах з тоталітарними режимами громадянство, як і політичні та особисті переконання громадян, підкорені диктатові політичної влади. В країнах конституційної демократії, навпаки, свобода совісті й особисті переконання індивідуума винагороджуються і захищаються. Тут громадянство пов" язане з ідеєю рівності і свободи, яка випливає з демократії, а також з поняття добровільної участі в політичному житті.

Громадянство, рівень його зрілості — суттєвий чинник функціонування демократичних інститутів. Значення його як риси громадянської культури не можна не враховувати при демократизації. Становлення громадянського суспільства можливе тоді, коли етнос перетворюється в націю, тобто коли етнічна спільність трансформується в спільність людей — громадян, здатних до усвідомленого, вільного вибору свого державного самовизначення.

Функціональна роль феномена громадянства значною мірою залежить від того, наскільки ця якісна характеристика поширена, типова для нації, тобто «націоналізована» .

ГРОМАДЯНСЬКА СОЦІАЛІЗАЦІЯ.

Багато факторів впливають на перетворення індивідуума в повноцінного, активного громадянина. Серед них політична і законодавча система, соціальні інститути — сім" я і школа, засоби масової інформації. Усе це формує почуття громадянського обов" язку і політичної самовпевненості індивідуума в суспільстві.

Процес навчання соціальне прийнятної поведінки — політична соціалізація. Якщо йдеться про формування якості громадянина, то процес набуває характеру громадянської соціалізації. Із цього процесу випливають відповідні цінності, відносини, переконання та інші чинники, які формують ставлення людини до політичної системи. Ці фактори становлять ядро національної політичної культури.

Сучасні дослідження процесу громадянської соціалізації, політичного змужніння індивідів у суспільстві виходять з концепції політичного характеру громадянства.

Кожне самостійне суспільство прагне виховати справжніх громадян, роз" яснюючи, прищеплюючи їм основні політичні цінності. Єдині переконання є основою для будівництва будь-якої держави. Тому державі не байдуже, як формуються політичні переконання її громадян. Мислителі класичних часів не переставали повторювати, що громадянське виховання — обов" язкова складова частина громадянськості. Воно розпочинається в дитинстві, з пояснення основних цінностей суспільства, і триває все життя через знання і дотримання законів.

Більш ефективним, ніж закони в справі передачі громадянського досвіду молоді, є шкільне виховання. Тому держава повинна здійснювати свій вплив через систему народної освіти на підростаюче покоління до моменту повного формування його духовності, моральних принципів.

Зміст цінностей та ідей, які прищеплюються молодому поколінню, а також методи переконання в різних країнах різні. Необхідно лише врахувати, що деколи програмні уроки менш ефективні, ніж існуюче оточення майбутнього громадянина — приклад учителя в ставленні до демократії, історії нації, культури, висвітлення матеріалу в підручниках під відповідним кутом зору (або без нього), формальні щоденні ритуали, патріотичні пісні, позакласні заходи, дискусійні клуби, участь у самоврядуванні.

У школі, в змісті й організації освіти — доля національного відродження в Україні. Достатньо залишити школу попередньою — з її авторитаризмом і лицемірством, з казенною байдужістю до дитини, зі спалахами ворожості до їхніх батьків — і шкільний конвейєр і далі безупину постачатиме суспільству молоде покоління із застарілими, безсистемними напівзнаннями, відлучене від праці, позбавлене моральної, політичної і громадянської культури. Молодь буде позбавлена будь-якої надії на самоутвердження, самовираження, самовдосконалення, у неї пропаде мета і смисл будь-яких позитивних мотивів для навчання, роботи, творчості, політичної діяльності.

Чим вищий рівень освіти, тим вищий інтерес молоді до Участі в політиці. Адже існує прямий зв" язок між освітою, підготовкою молоді та усвідомленням нею факту впливу Уряду на розвиток індивідуума, інтересом молоді до полі-^чного життя, обсягом і широтою знань та суджень про політику, бажанням обговорювати політику. Більш високий рівень освіти асоціюється зі зростанням віри у можливість участі в житті суспільства і зі зміцненням почуття впевненості в собі і віри в інших.

Соціалізація відбувається по-різному в сім" ях, які належать до різних верств суспільства. З поліпшенням становища в суспільстві посилюється інтерес сім" ї (і відповідно дітей) до політики. Національні меншості, як правило, відчувають менше довір" я до політики держави і менш упевнені в своїх можливостях як-небудь вплинути на неї. Сімейні відносини — також важливий фактор політичної соціалізації:

стабільна, спокійна обстановка в сім" ї позитивно впливає на моральний розвиток майбутніх громадян, у той час коли сім" я, що розпадається, породжує, як правило, майбутніх «відчуженців» суспільства, які поступово перетворюються в антисоціальні елементи. Так, сьогодні без сім" ї менше проблем, ще менше їх без дітей. Але це не аргумент. Історія, філософія, соціологія і психологія переконливо доводять, що сім" я була і залишилася неминущою цінністю суспільства. Без сім" ї воно також може існувати. Але яке — нелюдське, жорстоке.

Значну роль у громадянській соціалізації відіграють засоби масової інформації. Вони виконують функції соціальної комунікації, інформування і виховання, формування громадянських цінностей, створюють відповідний соціально-політичний клімат. Виділяються п" ять елементів масової комунікації: хто?, що?, як?, кому?, з яким ефектом?

У недемократичних державах телебачення, радіо, преса перебувають у власності держави і під її пильним контролем. Незважаючи на демократичні зміни, діяльність засобів масової інформації в нашому суспільстві змінюється дуже поволі. Це наслідок того, що суспільство втратило вектор руху. Щоб виправити становище, потрібно створити зовсім нову «мову» засобів масової інформації. Головне їх завдання сьогодні — захист нових, демократичних сил.

Громадянська соціалізація особи значною мірою залежить від історичної пам" яті народу, яка має чималий потенціал формування національної самосвідомості. Як зазначає Я. Дашкевич, йдеться про засвоєння демократичних національних цінностей.

ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ.

МІСЦЕ І ФУНКЦІЇ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ В ТОТАЛІТАРНОМУ СУСПІЛЬСТВІ.

У політичній системі сучасного демократичного суспільства дедалі важливішу роль відіграють засоби масової інформації. Під останніми розуміють газети, журнали, телеі радіопрограми, кінодокументалістику, інформаційні агентства, інші періодичні форми публічного розповсюдження масової інформації. Вони виступають посередником між журналістом, дописувачем і аудиторією. В процесі функціонування засоби масової інформації здійснюють двобічний зв" язок між ко-мунікатором (тим, хто надає інформацію) і реципієнтом (тим, хто її сприймає), іншими словами, відбувається своєрідне спілкування, але не особистісне, як у повсякденній практиці, а з допомогою масових форм зв" язку. Між комунікатором і реципієнтом існує технічний канал зв" язку.

Журналістика як засіб масової інформації разом з тим є виразником інтересів суспільства, його різних соціальних груп, категорій, окремих особистостей. Зрозуміло, що діяльність засобів масової інформації має важливі суспільно-політичні наслідки, оскільки характер масової інформації, адресований аудиторії, визначає значною мірою її ставлення до дійсності і напрям соціальних акцій.

Засоби масової інформації здійснюють серйозний вплив на суспільство, його стан і розвиток. Вони можуть сприяти прогресу або гальмувати його. Характерною щодо цього є діяльність засобів масової інформації у тоталітарному суспільстві. З одного боку, вони стають жертвою тоталітарного режиму, втрачаючи всі позитивні якості вільної трибуни, засобу інформування населення, а з другого — виступають як засіб тоталітарного режиму. Інтенсивне використання засобів масової інформації — особливість цього режиму.

Які ж характерні риси засобів масової інформації в тоталітарному суспільстві? Вони — породження і продовження самої системи з її надмірною централізацією, безумовним підпорядкуванням центру, командними методами керівництва, придушенням навіть найменшого інакомислення та ініціативи, догматизмом і прислужництвом. Однопартійна система, жорстке планування в економіці, відсутність матеріальної зацікавленості у якісній праці, канонізація єдиної ідеології з її міфами і стереотипами, відірваність від реальності, постійні пошуки ворога, наліплювання ярликів— усе це не могло не позначитися на роботі засобів масової інформації.

Для засобів масової інформації часів культу особи і періоду застою характерні насамперед політична нетерпимість, проповідь однодумства, відірваність від життя, спроби нав" язати всім «єдиновірне вчення», брехня і напівправда, догматизм мислення, наказний тон, відсутність критики самих основ суспільних вад. З цим тісно пов" язані постійне запізнення в інформуванні населення, неповнота і спотворення інформації, замовчування характерних особливостей життя людей за рубежем.

Але й у цих нелегких умовах на сторінках газет і журналів, на телебаченні й радіо з" являлися сміливі, принципові виступи, які розбуджували думку і совість. Засоби масової інформації, загалом література, готували суспільство до кардинальних змін.

Саме в цей час народилося таке поняття, як гласність— своєрідний перехідний етап між періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність — це право знати про все, що відбувається у світі і в країні. Вона передбачала можливість одержувати правду і говорити правду, не побоюючись за наслідки. Гласність слід розуміти як право на власну думку, самостійність та оригінальність мислення, бо власне це і є запорукою суспільного прогресу, засобом протистояння застою.

Різновидом обмеження гласності тривалий час були спроби підпорядкувати її розмовам про «соціалістичний вибір». Ми, мовляв, за політичний плюралізм, ал^ він не повинен поширюватися за межі соціалістичного вибору. В саме ж поняття соціалізму нерідко вкладався дещо оновлений соціалізм уже відомого казармового типу.

Звичайно, будь-яка свобода має свої береги. Своєрідним берегом свободи слова виступають об" єктивність, істинність, достовірність, доказовість інформації, які грунтуються на чесності, порядності, відповідальності перед Законом. І ще гласність, свобода слова гарантують право на спростування брехливої інформації. Кожна демократична країна має певну систему законів, конституційних положень, які регулюють стосунки між засобами масової інформації і суспільством, між журналістом і державою, між видавцем і аудиторією. У США, наприклад, відсутні будь-які закони про пресу — все регулюється відповідною статтею Конституції. У більшості ж країн Європи розроблена розгалужена сукупність законів та законодавчих документів, покликаних регулювати діяльність засобів масової інформації.

" ЧЕТВЕРТА ВЛАДА" І ДЕМОКРАТІЯ.

У демократичній, правовій державі кожен громадянин має гарантоване законом право знати про все, що там відбувається. Як слушно підкреслюється у численних дослідженнях, як це випливає із повсякденної практики, без свободи слова немає демократії, без демократії немає свободи слова. У свою чергу, свобода слова і демократія неможливі у наш час без вільної, незалежної преси. Засоби масової інформації є у цьому випадку такими ж компонентами демократичної системи, як парламент, виконавча влада, незалежний суд. У цьому розумінні про них прийнято говорити як про «четверту владу». Це образний, метафоричний вислів, який свідчить, що преса — влада своєрідна. Вона не є владою у прямому значенні слова, тобто не є аналогічною із законодавчою, виконавчою чи судовою владою.

Звичайно, засоби масової інформації як спосіб масового зв" язку між тими, хто управляє, і тими, хто є об" єктом управління, тобто громадянами того чи іншого суспільства, несуть не тільки оперативну, а й офіційну інформацію — закони, розпорядження, укази тощо. Цим самим вони передають волю влади, її вимоги. Це специфічний вид директивної інформації, розповсюдженої у масовий спосіб.

Разом з тим засоби масової інформації є видом зворотного зв" язку. Вони акумулюють думки, прагнення, судження людей практично з усіх сфер життя громади. Це своєрідний і ні з чим незрівнянний барометр громадської думки.

Засоби масової інформації у демократичному суспільстві повинні бути діалектичне протилежним стосовно «влади» полюсом, а не тільки інструментом пропаганди, хоч вони виконують і таку роль. Це, як засвідчує досвід, далеко не просте завдання. Досить згадати гострі ремствування на пресу з боку представників влади та й просто громадян. Преса, мовляв, розперезалася, вона сіє ворожнечу, підриває основи, спотворює. Причому власті міняються — на зміну призначеним зверху приходять обрані демократичним шляхом, а суть звинувачень залишається майже незмінною. Все «п ж нарікання па несправедливість критики, прохання і вимоги не «виносити сміття», вирішувати конфлікти «у робочому порядку». Між тим суть демократії не тільки у тому, що представники влади обираються демократичним шляхом, а й у тому, що вони підзвітні виборцям. Публічне обговорення дій, учинків, політики тих, у чиїх руках влада, — запорука того, що вдасть імущі не будуть цією владою зловживати. Жоден із диктаторів не допускає навіть у думці, що його вчинки можуть бути піддані публічній критиці. Відчуття безкарності за свої вчинки — одне з найбільш згубних для суспільного організму. Воно призводить до застою, загнивання. Суттєвою ознакою тоталітаризму є відсутність опозиції, в тому числі вільної преси, яка за своєю природою, за призначенням протистоїть волюнтаризму, зухвальству властей.

Журналістика — це різні потоки, різні рівні інформації, насамперед елементарні повідомлення про події і факти. Їх прийнято називати новинами. Це поверхнева, так би мовити, інформація, об" єктивне відтворення того, що відбулося або відбудеться. Ці події відповідним чином пояснюються, коментуються, тобто пов" язуються з уже існуючими базовими знаннями, своєрідно вписуються у систему існуючих теоретичних понять. Шляхом донесення відповідної аналітичне- «публіцистичної інформації преса бере посильну участь у творенні нових знань. Як і саме життя, преса перебуває у постійному русі, самовдосконаленні.

Демократичне суспільство наділяє працівників засобів масової інформації великими правами, але останні несуть і велику відповідальність перед суспільством. Недопустиме зловживання свободою слова.

Здійснюючи програму діяльності того чи іншого засобу масової інформації, журналіст має право отримувати відомості із будь-якого джерела, але разом з тим він зобов" язаний перевіряти достовірність інформації, яку адресує аудиторії, відмовитися від даного йому доручення, якщо воно пов" язане із порушенням закону, поважати права, законні інтереси громадян, організацій. За це чи інше порушення, протизаконний акт журналіст може бути притягнутий до кримінальної та іншої відповідальності.

РОЛЬ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ФОРМУВАННІ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ.

Засоби масової інформації виражають і формують громадську думку, яку прийнято розглядати як колективне судження людей, в якому ставлення до подій і явищ виявляється у формі схвалення, осуду або вимоги. Громадська думка формується в процесі руху інформації в суспільстві, відображає людське буття, суспільну практику людей і виступає як регулятор діяльності. Вона створюється під впливом буденної свідомості (включаючи соціальну психологію), емпіричних знань, навіть забобонів, а також науки, мистецтва, політики і, зрозуміло, всіх джерел масової комунікації.

Будучи станом суспільної свідомості, громадська думка є ніби посередницею між свідомістю і практичною діяльністю людей. Не підмінюючи ні однієї із форм суспільної свідомості, не спираючись на організовану силу як закон, не визначаючи цілей, як це робить програма, громадська думка з допомогою специфічних засобів, шляхом схвалення або осуду, захоплення чи зневаги, акцентування інтересів, раціональної та емоційної оцінки людей і їхніх учинків сприяє трансформації тих чи інших ідей у конкретні вчинки. Розуміючи всю складність вичленення мотивів поведінки людей, пов" язаних з їхніми потребами і переконаннями, не можна не погодитися з думкою вченого О. Улєдова про те, що «стан свідомості (в тому числі громадська думка) становлять суб» єктивний бік реальних відносин та діяльності людей, виступаючи в ролі рушійної сили" .

Отже, виражаючи і формуючи громадську думку, засоби масової інформації, з одного боку, акумулюють досвід і волю мільйонів, а з другого — впливають не тільки на свідомість, а й на вчинки, групові дії людей. Тоталітарні режими не рахуються з громадською думкою. У демократичному суспільстві управління соціальними процесами передбачає вивчення і вплив саме на громадську думку. А у зв" язку з цим справді величезна роль засобів масової інформації. Вони стають важливим компонентом демократичних форм управління соціальними процесами.

Засоби масової інформації здійснюють свою політичну, управлінську роль у політичній системі шляхом обговорення, підтримки, критики й осуду різних політичних програм, платформ, ідей і пропозицій окремих осіб, громадських формувань, політичних партій, фракцій. Процес перебудови, демократизації суспільства надзвичайно активізував засоби масової інформації і в цьому плані. Досить згадати обговорення проектів найрізноманітніших законів, проектів економічних реформ, структур управління і т.д.

Слід також пам" ятати, що пропаганда, навіть підтримка тих чи інших політиків, їхніх програм не означає їх некритичного сприйняття. Гіркий досвід минулого застерігає від колишніх захоплень програмами і діями окремих політичних лідерів. Преса повинна зважено і критично оцінювати їх. Звичайно, критичний підхід не має нічого спільного з тим огульним, упередженим запереченням нових ідей, рухів, формувань, характерним для компартійної преси. Йдеться про порушення елементарних норм плюралізму, етики і моралі. По-перше, це небажання дати об" єктивну інформацію про явище. Можна не погоджуватися з чужою позицією, але об" єктивно викласти її — норма журналістики. Спотворення і підтасовка фактів, викривлення позиції опонента і понині залишаються засобами боротьби проти нового як ворожого, неможливого, антинародного. Це типовий більшовицький підхід, який потрібно долати. По-друге, це типові публічні доноси на окремих осіб, знаходження «компромату», інформації з сумнівних і загадкових джерел про ту чи іншу людину, якими рясніли сторінки комуністичних газет уже у так звані перебудовні роки.

А між тим, саме засоби масової інформації повинні показувати зразок політичної культури, зміни самої сутності політичного мислення. Преса, інші засоби масової інформації покликані виховувати цю політичну культуру в суспільстві. Політична культура журналіста передбачає правдивість, чесність, надання переваги загальнолюдським чинникам перед кастовими, класовими. Висока політична культура передбачає також добросовісність у викладі точки зору політичного опонента, недопустимість поширених і сьогодні мітингових прийомів навішування ярликів, підміни переконливих аргументів суто емоційними засобами суперечок і звинувачень.

Демократизм, політична культура несумісні з нетерпимістю, коли автори, не соромлячись образливих виразів, шукають і малюють образ ворога. Полеміка ще нерідко перемішується з відкритою лайкою. Без політичної боротьби, часто гострої, принципової, демократичне суспільство обійтися не може.

Йдеться не просто про прийоми полеміки, а про явища глибинніші, про певну ментальність, про одержану у спадщину з минулого традицію непримиренності до тих, хто мислить не так. За цим стоїть внутрішня впевненість у власній непомильності. «Характерна риса сьогоднішнього суспільства, за моїми спостереженнями, — це невміння вести суперечку, — зазначає відомий політолог, один із архітекторів «Празької весни» 3. Млинарж.— Супротивні сторони з піною на губах доводять свою правоту, яка звичайно виражається у крайніх формах, стараючись «добити» опонента, щоби він більше не міг підняти голову. До масової свідомості ще не ввійшло, що істина, як правило, відносна: той, хто безумовно має рацію тепер, завтра може виявитися неправим, і йому доведеться це визнати. У цивілізованому суспільстві загальноприйняте співробітництво із суперником, навіть політичним противником. Завтра вони можуть помінятися місцями:

той може бути зверху, а цей виявиться щодо нього в опозиції. Тільки навчаючись на перших помилках, позбуваючись нетерпимості, молода демократія зуміє виступити перед спокусою встановити диктатуру" .

НОВА ІНФОРМАЦІЙНА СИТУАЦІЯ І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ.

Оновлення суспільства, очищення думки від заскорузлих схем, вияв доброзичливості і людяності, чесності і порядності — процес тривалий. І роль у ньому засобів масової інформації значна. Це і є оволодіння сучасним мисленням.

Незмірно посилилися міжнародні контакти людей. У зв" язку з цим змінилися сама сутність і тон висвітлення засобами масової інформації взаємовідносин між країнами і народами. По-перше, інформація про міжнародні стосунки стала ширшою і об" єктивнішою. Численні матеріали преси про загниваючий капіталізм поступаються серйозним публікаціям, у яких аналізується реальний стан життя за рубежем.

По-друге, пригасання «холодної» війни, яка тривала десятиліття, не могло не змінити і сам підхід у висвітленні міжнародних проблем, зміну у системі обміну інформації. У зв" язку з цим з" явилася значна кількість матеріалів про позитивний досвід роботи зарубіжних фірм, підприємств, організацій, про систему освіти, медичного обслуговування.

Засоби масової інформації буквально відкрили очі багатьом людям на світ, раніше прихований від них туманом проклять і спотворень. Завдяки телебаченню, зокрема організації телемостів, а також публікаціям зарубіжних авторів у вітчизняній пресі, почали розвіюватися міфи про нелюдський буржуазний суспільний лад, який безжалісно експлу;

атує трудящих. І навпаки, люди за рубежем дістали змогу переконатись у тому, що і наш народ не має нічого спільного з тим монстром, яким нерідко зображала його масова пропаганда.

Останні роки викликали значну активізацію засобів масової інформації і увагу до них з боку громадськості. Значно зросли тиражі газет, журналів. Цей же період у житті журналістики знамену ється таким новим явищем, як виникнення так званої неформальної преси, тобто офіційно недозволених, непідцензурних видань. Напівлегальними стали колишні «самвидавівські» газети і журнали." Невибагливі за поліграфічним виконанням та нерідко й за літературними якостями, вони викликали неабиякий інтерес вміщуваною в них інформацією, раніше недоступною для широкого читача.

Вирішальною особливістю діяльності засобів масової інформації в умовах переходу від тоталітаризму до демократії є їх активна участь у національному відродженні. Це означає не тільки різке збільшення матеріалів на ці теми на сторінках газет, журналів, у передачах телебачення і радіо, гарячі суперечки з питань національної історії, політики, міжнаціональних стосунків, проблем суверенітету, а й завоювання ними суверенності, незалежності від центру.

Нарешті, в нових умовах ускладнюються взаємовідносини політики, політичного життя суспільства, політичного керівництва і журналістики. Якщо в умовах тоталітарного режиму вони зводилися до безумовного підпорядкування журналістики політиці за формулою: журналістика — вид політичної діяльності, журналісти — продовження партійного апарату, то в сучасних умовах ці стосунки набувають інших, складніших, а головне, цивілізованих форм. Насамперед змінюється, хоч і не без опору, труднощів політичного і психологічного характеру, погляд на журналіста як на слугу політики і політиків. Поступово відходить у минуле звичка командувати журналістикою і журналістами. Питання ставиться не просто про відносини підпорядкування і субординації, а більше — партнерства, співробітництва, постійної взаємодії.

Правда, сказане скоріше ідеал, ніж норма, оскільки рецидиви заборон, окрику, переслідування журналістів непоодинокі. Щоб стосунки нормалізувалися, потрібне законодавче їх регулювання. Тут багато важить також економічна незалежність засобів масової інформації. Економічні санкції— одна із найбільш поширених форм тиску на засоби масової інформації. Разом з тим така бажана у демократичному суспільстві свобода слова і свобода засобів масової інформації залежить також від рівня професіоналізму, чесності, компетентності журналістського корпусу. Суб" єктивізм, тенденційність і неточність, несумлінність у подачі інформації, невміння аргументувати і сперечатися, легковажність у ставленні до явищ, намагання спотворити реальність, що трапляється доволі часто, є однією із серйозних причин зниження поваги, авторитету журналістів, а значить, і спроб вдатися до тиску на редакцію та її працівників. Поза тим, у демократичному суспільстві лише суд, незалежний і кваліфікований, має право приймати відповідні рішення щодо засобів масової інформації та їхніх співробітників.

Має цілковиту рацію дослідник журналістики Г. Вичуб, який вважає, що «у нормальному … громадянському суспільстві всі процеси і структури посідають своє, органічно належне їм місце. І політичне значення журналістики тут також певним чином обмежене. Насамперед роллю політики в суспільному житті, звідки виникає певне співвідношення між політикою і журналістикою. Крім того, у процесі взаємодії виникає як суттєва, але тільки частина інформаційного процесу, власне політична журналістика і система видань, яка їй відповідає. У свою чергу виникають і різні типи зв» язків (аж до їх відсутності) між політикою і окремим журналістом, редакційним колективом" .

Тому специфічні властивості журналістики як діяльності і засобів масової інформації як інституту зумовлюють необхідність особливого статусу журналістики всередині політичного процесу і його окремих напрямів. Очевидно також, що, як зазначає Г. Вичуб, «ефективність дій окремого журналіста, редакційного колективу в політичному процесі пов» язана не тільки з творчим виконанням функції підручного, а й з участю у складі суб" єкта політичної діяльності" .

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ СУЧАСНОСТІ.

ФУНКЦІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ДОКТРИН.

Основою програмних настанов політичних партій і суспільно-політичних рухів є різноманітні суспільно-політичні доктрини. Йдеться про вихідні принципи діяльності суб" єктів політичного процесу. Ці доктрини виходять з існуючих політичних ідеологій. В них відображене таке бачення суспільного і державного устрою, яке відповідає інтересам соціальних груп, що стоять за тими чи іншими партіями і рухами.

Суспільно-політичні доктрини не зводяться лише до розкриття природи і механізмів влади в її інституціона-лістському, нормативному та ідейному аспектах, хоча і не виключають їх. Проблема владних відносин і механізмів у доктринах розглядається з точки зору досягнення певних політичних інтересів, утвердження і зміцнення адекватного цим інтересам суспільного, в тому числі державного устрою.

Суспільно-політичні доктрини — невід" ємна складова частина політичної системи суспільства. Їхня функціональна роль неоднозначна і має кілька аспектів. Насамперед суспільно-політичні доктрини визначають політичний курс, стратегію і тактику тих чи інших партій і суспільно-політичних рухів, їхню діяльність як суб" єктів політичного процесу. Доктрини знаходять своє відображення в програмах і політичних платформах партій та суспільно-політичних рухів і є істотною умовою дієвості їх зусиль у виборчих кампаніях. Без перебільшення можна сказати, що вони визначають електоральну поведінку громадян. Якість суспільно-політичних доктрин є відображенням зрілості політичних партій і рухів.

Розглядаючи сучасні суспільно-політичні доктрини, треба мати на увазі, що на розвиток кожної із них впливають різноспрямовані і суперечливі тенденції, серед яких виділяються дві. Перша — до вдосконалення змісту і логічної структури доктрини, незалежно від того, відповідає це реальній дійсності чи ні. Друга — до приведення окремих своїх компонентів у відповідність зі змінами в реальному стані речей. Як система поглядів на оточуючий світ, тип світоглядності і політико-ідеологічних орієнтацій кожна з доктрин за останні десятиріччя зазнала істотних змін. Вони еволюціонують залежно від зрушень в економіці і соціальній структурі, культурі та ідеології, суспільно-політичному житті. Тому, зосередивши увагу на характеристиках суспільно-політичних доктрин, треба дотримуватися принципу історизму, враховувати розвиток, тенденцію до оновлення на основі переосмислення суспільно-політичної практики.

Консерватизм, лібералізм, соціалізм та інші доктрини включають у себе різноманітні течії, мають різні напрями. У цих доктрин чимало точок зіткнення. І це природно, оскільки жодна еволюція в сучасному плюралістичному суспільстві не може бути результатом дій тільки однієї політичної сили. Відбувається зіткнення інтересів, боротьба ідейних платформ, що відображають ці інтереси. В ході боротьби різні платформи взаємно збагачуються і коректуються. Сили, що протистоять, вбирають у себе більш широкі інтереси. Цей процес лежить в основі руху від заідеологізованої до реалістичної політики, який спостерігається дедалі виразніше.

Спектр сучасних соціально-політичних доктрин широкий — від таких, що вважають за необхідне збереження капіталістичного ладу, протидію суспільному прогресові, аж до таких доктрин, які повністю заперечують усі нині існуючі форми суспільного устрою.

НЕОКОНСЕРВАТИЗМ ЯК ДОКТРИНА ЗАХИСТУ ТРАДИЦІЙ І ОДВІЧНИХ ЦІННОСТЕЙ.

З кінця 70-х років найбільш популярною політологічною концепцією стає неоконсерватизм. Загалом консервативна тенденція іде від таких різних за своїми позиціями мислителів, як Платон, Арістотель, Ціцерон, Макіавеллі, Ніцше та ін. Писемна історія консерватизму починається з часів Великої Французької революції кінця XVIII ст. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає як ідейно-політична доктрина, що відображала здебільшого інтереси дворянства в його боротьбі проти буржуазії. Пізніше, сприйнявши окремі положення класичного лібералізму, консерватизм стає ідейно-політичною платформою окремих фракцій буржуазії. Він виступає також як захисна реакція середніх і дрібних підприємців перед невблаганним динамізмом капіталістичного розвитку, що загрожував їх існуванню.

В цілому консерватизм спрямований на збереження, підтримку таких, що історично склалися, форм державного і суспільного життя, насамперед морально-правових його засад. Він спирається на певні стереотипи масової свідомості і традиціоналістські уявлення, завдяки чому має широку соціальну базу серед представників різних верств. На користь консерватизму «працюють» негативні явища, що супроводжують суспільний прогрес.

У процесі розвитку капіталізму не залишався незмінним зміст консерватизму. Основні його положення еволюціонували як зворотна реакція на зміни в ідейно-політичних течіях, що йому протистояли. Після другої світової війни консерватизм вніс у свої доктрини ряд серйозних змін, покликаних оновити й посилити його соціально-охоронну функцію. Зокрема, він керується такими ліберальними принципами, як конституціоналізм, поділ влади, загальне виборче право та інші, які раніше заперечував.

Отже, термін «неоконсерватизм» не дуже вдалий, оскільки створює неправдиве уявлення стагнації і навіть реакційності. Поза тим неоконсерватизм виявив значну відкритість і гнучкість, здатність засвоювати цінні елементи доктрин. У теоретичному плані він є синтезом неолібералізму і деяких традиціоналістських консервативних цінностей. Проте консерватори сприймають лише такі зміни в своїх позиціях, які не зачіпають суті існуючих інститутів, системи влади та привілеїв.

Сучасний консерватизм не має стрункої ідеології. Йдеться про «філософію революційної турботи щодо збереження». Консерватизм не проголошує себе відкрито ворогом будь-яких змін, тим більше, прибічником простого повернення до минулого. Вся система його цінностей грунтується на впевненості, що минуле краще, ніж сьогодення. Звідси прагнення до змін, але ретроградних. Все цс визначає основні риси світосприйняття консерватизму (Г.-К. Кальтенбруннер). Перша з них — спадкоємність як вірність традиціям і цінностям, а отже, турбота про створення умов, за яких традиції і спадкоємність були б сприйняті й реалізовані суспільством. Далі, стабільність як головна умова ствердження істотної цінності орієнтації людини. Мається на увазі і така риса, як порядок, який забезпечується суспільними інститутами. Звідси необхідність протистояти згубному процесу звільнення людини від інституційно обгрунтованого порядку. Істотна і така риса, як державний авторитет. Йдеться про тс, що порядок, грунтуючись на лояльності громадян, потребує захисту державного суверенітету. Тому держава повинна бути не тільки сильною. Вона призначена стати провідником єдиної, чітко вираженої політичної волі. Важливою рисою с також принцип свободи — здатності здійснювати індивідуальну і суспільну ініціативу в межах, які допускаються ієрархічним порядком.

У системі консервативних цінностей важливе місце посідає постулат про ненадійність прогресу. І це не випадково. Саме в кінці XX ст. як ніколи гостро постало питання щодо «ціни прогресу», передусім науково-технічного. Ускладнилася його взаємодія з соціальним прогресом. Виникла проблема збереження людського роду. Глибинні зрушення в усіх сферах змусили замислитися над тим, чи виправданий прогрес, який веде до відчуження, руйнування традиційних зв" язків. Звідси потяг людей до одвічних моральних та релігійних цінностей, традицій. Отже, виник сприятливий психологічний клімат для поширення консервативних ідей.

Найсильніша настанова неоконсерватизму — економічна, точніше — ринкова. Через призму економічної раціональності розглядається ситуація в інших сферах життя. Широке і гнучке використання ринкових принципів, орієнтація на індивіда, розв" язання особистої ініціативи, підприємництво та активність, усунення бюрократичних перешкод і водночас удосконалення, надання максимальної гнучкості вже створеним регулюючим механізмам — усе це найбільш адекватно враховує вимоги економіки при переході до постіндуст-ріального, інформаційного суспільства.

Економічна програма виходить з концепції «економіки пропозицій», згідно з якою активною основою суспільства є капіталісти. Саме вони виконують важливі економічні функції, насамперед інвестицію у виробництво більшої частини своїх доходів. Звідси необхідність захистити багатство від будь-яких зазіхань, у тому числі податків. Оскільки вони неминучі, то єдино придатною вважається регресивна податкова система. З цією метою треба покінчити з урядовим контролем над цінами, відмінити гарантований законом мінімальний рівень заробітної плати тощо. Для зменшення ж державного боргу необхідне скорочення витрат на соціальні потреби. У практичній діяльності неоконссрватизм усвідомив, що без певних соціальних амортизаторів сучасне суспільство не може існувати.

Щодо політичної сфери, то тут проголошується ідея «звуження зворотного зв» язку", тобто можливості громадян впливати на політичні процеси. Звідси апеляція до «сильної» в політичному плані держави. Основний наголос робиться на функції прямого насильства як головній формі реалізації влади, що передбачає насамперед поступовий демонтаж демократичних інститутів. Вважається, що якість управління і демократія несумісні, знаходяться в стані війни. Надлишок демократії рівнозначний дефіциту управління.

У концентрованому вигляді орієнтація на заперечення демократії втілюється в теорії демократичного панування еліт. Згідно з цією концепцією, політичне рівноправ" я і народний суверенітет не є абсолютними цілями.

У сфері міжнародних відносин неоконсерватизм спирається на концепцію «політичного реалізму». Розстановка сил у сучасному світі до останнього часу розглядалася як біполярне протистояння наддержав. Єдино можливою формою такого протистояння проголошувалося нарощування воєнної могутності.

Міжнародні відносини обов" язково характеризуються жорстокою боротьбою за владу між державами, які свої власні інтереси ставлять вище від усіх інших. Тому і зовнішня політика визначається як боротьба за владу (Г. Моргентау). Вся світова історія, згідно з такою концепцією, складалася з того, що держави готувались до воєн, брали активну участь у них або відроджувались зі стану організованого насильства у вигляді війни.

Поряд з цим виявляється здатність нсоконсерватизму зважати на нові реалії у сфері міжнародних відносин. Досить сказати, що у 80-ті роки в питаннях війни і миру, міжнародної безпеки не тільки ліві сили відійшли від своїх небезпечних догм. Багато тверезих консервативних політиків зробили істотні кроки в цьому напрямі.

Вже цс дає підставу стверджувати, що неоконсерватизм перебуває на етапі певної кризи, що створюються умови для існування та розвитку інших ідейно-політичних доктрин. насамперед неолібералізму.

СУЧАСНИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ.

У період становлення капіталістичного ладу і утвердження панування буржуазії була висунута система поглядів, політичних орієнтацій, що отримали назву «класичного лібералізму». Вона грунтувалася на політичних ідеях Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск" є, І. Канта, А. Сміта, В. Гумбольта, А. Токвіля та інших.

Були обгрунтовані демократичні права і свободи, недоторканість особи, свобода приватної власності і промислової конкуренції, політика вільної торгівлі, невтручання держави в економіку. Великого значення надавалося поділові влади як гарантії щодо державного свавілля і «деспотизму натовпу». Проблема співвідношення особи і держави в цій доктрині розв" язувалася на основі положенняпро право як реалізацію природного прагнення особи до свободи.

Громадянська свобода тлумачилась як повна незалежність приватного життя індивіда від політичної влади, як свобода совісті, слова, зборів і друку, місця проживання і заняття. Йшлося про досить чітке розмежування і виділення громадянського суспільства і держави як самостійних сфер суспільного життя. Політична свобода, а отже, держава як її головний гарант, у цілому повинні служити лише засобом забезпечення громадянської свободи. Гарантіями проти зловживання владою вважалися, по-перше, сила громадської думки, зосередженої в парламенті, по-друге, поділ і рівновага різних гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової.

Великого значення надавалося утилітаризму (І. Бентам), згідно з яким завдання держави — забезпечення «найбільшого щастя для найбільшої кількості людей». Цього можна досягти політикою вільного розвитку капіталістичних відносин, невтручання держави в економіку, демократизації всіх державно-правових інститутів.

У процесі еволюції капіталізму, утвердження панування монополій з" ясувалося, що ці ідеї не забезпечують гармонійного розвитку суспільства. У зв" язку з цим були переглянуті важливі положення класичного лібералізму. Значна увага приділялася реформам з метою обмежити свавілля монополій і полегшити становище найбільш знедоленої частини населення. Були сформульовані нові принципи Шж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науманн, Дж. Джеліотті. Дж. Дьюї та ін.), що одержали назву нового, демократичного, або соціального, лібералізму.

Під назвою кейнсіанства утвердилася відповідна система економічних поглядів. Вона передбачала посилення економічної і соціальної ролі держави. ^Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції, «на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями і безправ» ям одних задля процвітання та панування інших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом" якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Був зроблений висновок, що без державного втручання взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за державою значних регулюючих функцій. Визнавалося закономірним існування профспілок. Формулювалася концепція «держави добробуту». Обгрунтувалася необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалася ідея «плюралістичної демократії», згідно з якою політична система розглядалася як механічний процес «урівноваження» конкуруючих групових інтересів.

Оновлення ліберальної доктрини вбачається в поверненні до початкових принципів стосовно індивідуальної свободи, рівності, соціальної справедливості тощо. В зв" язку з цим одне із центральних місць відводиться ролі держави в економічній і соціальній сферах. Особливо наголошується на вільному ринку. Вважається, що принцип лібералізму «кожний — за себе» може бути реалізований у суспільстві, що грунтується на засадах обміну. Обмін розглядається як найбільш дійовий фактор «управління людьми і поліпшення умов їхнього життя» (К. Полен). Він можливий тільки серед рівних і «привчає людей ставитися один до одного як до рівних». Виходячи з пріоритету економічного росту, сучасний лібералізм висловлюється за надання підприємцям повної волі щодо ефективного використання своєї власності. Поряд з цим визнається роль держави в економічній і особливо в соціальній сферах.

Сучасному лібералізмові властива орієнтація на раціоналізм і цілеспрямовані реформи з метою вдосконалення існуючої системи. У зв" язку з цим значне місце посідає проблема співвідношення свободи, рівності і справедливості. Вважається, що через природні відмінності у здібностях та доброчесності всі люди відрізняються і не рівні один одному. Кожна група людей, кожний вид діяльності породжує властиву йому ієрархію, а отже, еліту. Остання формується із найбільш гідних членів суспільства. Будь-яке суспільство досягає свого тріумфу завдяки еліті і вмирає разом з нею.

Враховуючи формальний характер політичної свободи і її придушення ринковими і грошовими інтересами, проблема свободи набуває інтелектуального забарвлення. Вона переводиться в сферу моралі і культури. В зв" язку з цим вважається, що існує специфічний культурний лібералізм. Йому відводиться перша вирішальна роль уже тому, що свобода — цс насамперед духовне явище і існує вона в культурі.

Неолібералізм досить строкатий за своїм спрямуванням. Є течії, які змикаються з консерватизмом, а є і такі, що набули соціалістичного відтінку, як, наприклад, ліберально-буржуазні реформістські концепції «нового суспільства» .

Вважаючи себе виразниками інтересів широких верств населення, автори цих концепцій поєднують різку критику очевидних вад сучасного їм суспільства з досить поміркованими реформістськими проектами на майбутнє. Не випадково в центрі їхньої концепції перебувають не проблеми власності, а проблеми розподілу і перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення.

" Соціалізм" бачиться як набір ідей, побажань, настанов, які виражають загальні гуманні спрямування людей (Р. Хейлбронер). Проте ці спрямування ніколи повністю не будуть реалізовані, оскільки не може бути змінена «природа людини». «Елементами соціалістичної системи» вважається запровадження «певної форми планування» і «наявність спрямовуючої соціалістичної ідеології». Оскільки соціалізм вимагає рівності, а ефективність виробництва забезпечується за рахунок нерівності, то людство приречене на проміжний стан «між соціалізмом і капіталізмом» .

Згідно з одними концепціями, шлях до панування науково-педагогічного стану і запровадження «соціального планування» пролягає через завоювання державної влади «новою демократичною більшістю», згідно з іншими — через формування різних недержавних об" єднань і добровільної ^ординації їхньої діяльності. М. Харрінгтон висунув програму «соціалістичного лібералізму» як метод структурного перетворення капіталізму в «демократичний соціалізм». Вона не включає націоналізації приватної власності, проте передбачає ще ряд заходів, що обмежують права капіталістів.

СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА ДОКТРИНА СУСПІЛЬНОГО УСТРОЮ.

Однією із найпоширеніших є соціал-демократична концепція соціалізму. Протягом десятиріч вона істотно змінювалась, а нині виступає у вигляді доктрини «демократичного соціалізму» .Зазначалося, що соціалізм — міжнародний рух, який не вимагає строгої єдності поглядів. Зважаючи на те, чи грунтують соціалісти свою віру на марксизмі, чи на інших методах аналізу суспільства, чи натхнені релігійними і гуманістичними принципами, всі вони спрямовані до єдиної мети — соціальної справедливості, кращого життя, волі і миру.

Демократія є визначальною в цій доктрині соціалізму. Вона виступає як надкласове явище і включає гарантоване право на приватне життя, захищає від свавільного втручання держави. Маються на увазі свобода думки, організації, віросповідання, загальні вибори, право на культурну автономію для національних меншостей, незалежність суддів право на опозицію. Мета соціал-демократів — поступове просування до суспільства, де демократія поширюється на економічну, політичну і соціальну сфери життя. Загалом соціалізм розглядається як ціль, до якої людство постійно просуватиметься, наповнюючи новим політичним і соці" альним змістом такі неминущі моральні цінності, як свобода, справедливість, солідарність, рівність.

Усе це різні сторони «демократичного соціалізму» як «змішаного суспільства». Останнє передбачає і «демократизацію економіки» шляхом державного її регулювання на засадах неокейнсинства. Принципом такого регулювання і рушійною силою є ринок. Вважається, що за допомогою держави та її інститутів потрібно тримати ринок під постійним контролем, спрямовуючи його розвиток в інтересах суспільства. З цією ідеєю пов" язується концепція «співучасті» робітників і службовців в управлінні «нробництвом. Така виробнича демократія здійснюється за допомогою інституту соціального партнерства — системи колективних договорів з власниками підприємств стосовно умов праці, побуту, відпусток та ін.

Такий аспект доктрини «демократичного соціалізму», як «міжнародна демократія», включає підтримку миру, боротьбу проти гноблення і експуатації народів, допомогу слабороз-винсним країнам. Соціал-демократи розуміють, що нестабільність у міжнародних справах несумісна з їхньою метою — «демократичним соціалізмом». Такий соціалізм не може набути реального окреслення без міцного і тривалого миру, без радикального переведення на потреби реформ коштів, що затрачаються на озброєння. Розрядка в міжнародних справах пов" язується з подальшою демократизацією різних інститутів політичної системи.

Дуже важливою позитивною рисою концепції «демократичного соціалізму» є її чутливість до новітніх тенденції! розвитку цивілізації, пошуки відповіді на питання, які постають перед трудящими масами, в цілому перед суспільством, і які набувають першорядного політичного значення. Серед них центральне місце посідають проблеми екологічного середовища, суспільного контролю над небезпечними технологіями і політичною загрозою використання засобів масового знищення. Як наслідок основні цінності «демократичного соціалізму» доповнюються рівнозначними або навіть найголовнішими вимогами захисту основних передумов людського існування. Йдеться про те, яка модель науково-технічної цивілізації узгоджується з проектом будівництва суспільства свободи і рівності, що «солідарне визначає само себе» .

Концепція «демократичного соціалізму» трансформується під впливом процесів, які нині відбуваються в середовищі соціал-демократії. Йдеться про два основні напрями. Перший — традиційний, здавна пов" язаний з промисловим робітничим класом, профспілками і робітничим кооперативним рухом. Він враховує якісні зміни, які нині відбуваються в продуктивних силах суспільства і відображаються неминучими змінами в матеріальній базі і надбудовних інститутах.

Не зазіхаючи на основу існуючого ладу, прибічники цього напряму категорично виступають проти того, щоб неминучі витрати перетворень перекладалися на найбільш знедолених шляхом скорочення зайнятості, демонтажу соціальної інфраструктури, а також проти безмежного панування нелюдськості, егоїзму і користолюбства. Здоровий розвиток суспільних відносин відбуватиметься лише в тому випадку, якщо більшості населення надана можливість пристосування до нової ситуації без значних економічних і соціальних втрат.

Другий напрям — модерністський, також пов" язаний з робітничим класом і його професійними організаціями. Проте захист інтересів промислових робітників перестає бути домінуючим. Відбувається дедалі більша орієнтація на працівників найманої розумової праці, зайнятих у новітніх галузях, на середні верстви науково-технічної і гуманітарної інтелігенції. Робиться висновок про розмивання класової свідомості робітників, втрату ними готовності вважати себе носіями певної колективної волі.

У цілому не можна не дооцінювати значного внеску соціал-демократії в здійснення соціальних реформ, які сприяй зростанню добробуту і соціальної захищеності бідних «ерств у багатьох країнах Заходу.

МАРКСИСТСЬКА КОНЦЕПЦІЯ СОЦІАЛІСТИЧНОГО ЛАДУ.

Протягом останніх дев" яноста років однією з найбільш поширених була марксистська, комуністична доктрина соціалізму, на якій грунтувалися численні партії. Її основними постулатами були зокрема: необхідність соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату як витої форми демократії, тотальне усуспільнення засобів виробництва, централізоване планове ведення господарства і усунення ринкових відносин, заперечення соціального, ідеологічного і політичного плюралізму.

Спроби реалізувати марксистську доктрину соціалізму показали її нежиттєздатність й утопізм. Вона втратила колишню популярність. Утвердження казарменого, тоталітарного «соціалізму» спотворило саму соціалістичну ідею. В змаганні з капіталізмом країни «реального соціалізму» програли в усіх сферах суспільного життя. Застій і відставання в економіці, неспроможність використати досягнення науково-технічної революції, падіння життєвого рівня, загострення соціальних і міжнаціональних конфліктів, криза моралі і культури — все це далося взнаки. Криза сталінської концепції соціалізму в суспільній свідомості, і не тільки на буденному, а й науковому рівні, відображається як неспроможність взагалі марксизму-ленінізму, самої комуністичної доктрини соціалізму, її неадекватності реаліям сучасного світу.

Треба відзначити, що у повоєнні роки робились марні спроби модернізувати цю доктрину, відійти від «реального соціалізму», який найбільш яскраво виявив себе в колишньому СРСР.

Концепцію соціалізму, яка відрізнялася від утвердженої в Радянському Союзі, було розроблено в Югославії. Її найбільш суттєвою рисою можна вважати здійснення принципу самоврядування, а звідси — певна децентралізація і деетатизація господарського життя. Ця концепція передбачала і ширше, порівняно з командно-адміністративною моделлю, використання товарно-грошових відносин.

Різко відрізнялася від радянської концепція народної демократії, яка розглядалася як спосіб переходу до соціалізму і як устрій нового суспільного ладу. Цій концепції в цілому властиве намагання забезпечити наступність попередніх демократичних рухів, не обривати демократичні традиції, які формувались у довоєнні роки і в час боротьби з фашизмом. Перехід до соціалізму передбачався мирним шляхом, без збройного повстання, без громадянської війни і диктатури пролетаріату, але при його гегемонії, на основі парламентського режиму. В економічному плані вважалося неминучим існування багатосекторної економіки як співіснування соціалістичних, державно-капіталістичних (під суворим контролем робітничого класу) і приватних укладів господарювання. Особлива увага приділялася кооперації як формі реального усуспільнення. У політичній сфері передбачалася традиційна для деяких країн Східної Європи парламентська форма, багатопартійність при наявності опозиційних партій, а також поділ влади на законодавчу і виконавчу. Отже, народно-демократична держава мала бути правовою державою. Проте концепція народної демократії не була реалізована.

У другій половині 70-х років як результат дедалі більшого неприйняття комуністами західноєвропейських країн практики так званого реального соціалізму, що спричинила панування бюрократії, догматизму, утвердження командно-адміністративної системи, склалась доктрина єврокомунізму. Водночас необхідно було подолати властивий соціал-демократичній концепції так званої соціальної держави дефіцит | народовладдя. Головне у доктрині єврокомунізму — це ідея :універсального значення політичної демократії.

У поглядах комуністів капіталістичних країн принципове значення мало усвідомлення того, що «право» природного здійснення революції не може бути монополією і привілеєм тільки комуністичних партій, що в авангарді боротьби за радикальні зрушення, які означатимуть утвердження соціалізму, можуть бути й інші політичні сили. Змінювався і сам погляд на соціалізм, який все частіше розглядається в діалектиці соціальних і науково-технічних завоювань.

Однак реалією є те, що в деяких країнах «реального соціалізму» ще й досі офіційно прийнята правлячими комуністичними і робітничими партіями командно-адміністративна система, заснована на культі особи, а в КНДР — по суті харизматична доктрина соціалізму. Хоча і тут, і на Кубі робляться спроби дещо модернізувати, «виправити» офіційну доктрину соціалізму.

РАДИКАЛІСТСЬКІ ПОГЛЯДИ «НОВИХ ЛІВИХ» .

У цих доктринах відображені погляди радикально настроєних верств дрібних власників, інтелігенції, студентства. Звинувачуючи робітничий клас у втраті революційності, вони проголошують єдиною революційною силою маргінальні верстви, по суті, дрібну буржуазію. Концепціям масових рухів 60—70-х років, відомих під назвою «нові ліві», властиві утопічність, ультраліва фразеологія, крайній ідейний еклектизм.

Теоретичні погляди «нових лівих» стосовно соціалізму можна умовно поділити на «нову ліву теорію революції» і погляди лівих радикалів на сутність і основні риси майбутнього суспільства. У працях Г. Маркузе. О. Негта. Р. Дучке, С. Кармайкла та інших наголошується на політичному насиллі, руйнуванні, запереченні. «Теорія соціалізму», визначення шляхів його побудови постають, як правило, у вигляді вказівок на те, чого при соціалізмі не повинно бути.

при повному замовчуванні таких принципових проблем, як економічна структура майбутнього суспільства, управління економічним і соціальним життям, суспільні інститути й організації, їх місце і роль у суспільстві.

Ідеологи «нових лівих» намагаються поєднати марксистське вчення про соціалізм з фрейдизмом. Особливо яскраво це виявилося в концепції Е. Фромма. Його розуміння соціалізму, що зводиться до самовдосконалення особи, «революції в собі», близьке до релігійних принципів «очищення душі», «боротьби з гріхом» .

Погляди «лівих радикалів» щодо соціалістичних перетворень у післяреволюційний період ще більш заплутані та еклектичні. В їхніх роздумах про майбутнє суспільства вихідною є категорія відчуження. Вважається, що його подолання — важлива мета революції. Деякі автори вважають, що відчуження є біологічною якістю людської природи. а отже, практично не може бути подолане. Обстоюється необхідність усунення будь-яких форм державного контролю над економічним і політичним життям, заміна його «самовизначенням», що повинно сприяти повному розкріпаченню індивіда. Як правило, виявляється негативне ставлення до будь-яких масових політичних організацій, замовчується питання про структуру державної влади і долю приватної власності.

У середовищі нових суспільних рухів останнім часом набула поширення концепція «лібертарного соціалізму». Вона формується навколо центральної ідеї — індивідуальної свободи (в її індивідуалістичному розумінні). Послідовний лі-бертаризм передбачає недовір" я до будь-якої влади і авторитету, заперечення позитивної ролі держави і політичних партій. Він негативно ставиться до централізованих, ієрархічних організацій на національному і місцевому рівнях. Визнаються тільки горизонтальні суспільні зв" язки. Ідеальним вважається суспільство повністю добровільних автономних дрібних комун, вільних у своїй діяльності від плануючого центру." Надії на прогресивний розвиток «лібертарний соціалізм» пов" язує головним чином зі стихійною діяльністю мас, з ініціативою знизу, самоорганізацією. Такі ідеї та вимоги випливають із анархо-соціалізму П.-Ж. Прудона, М. Ба-куніна, П. Кропоткіна.

Сучасний лібертаризм відрізняється від «класичного» анархо-соціалізму. Він дедалі більше спирається не на ідеологію традиційної анархічної думки, а на сучасні ідейні теорії, що віддають данину анархізмові. Так, екзистенціалізм навів нові аргументи на користь суб" єктивістського тлумачення свободи, франкфуртська школа заперечує історичну роль робітничого класу. Прихильники сучасного лібертаризму спрямовують увагу на такі соціальні проблеми, як екологічна криза, спосіб життя, розвиток та індивідуалізація особи, культура. Головна ставка робиться вже не на насилля, терор як метод розв" язання соціальних суперечностей, а на реформи, експеримент, на заміну існуючих структур іншими. В цілому сучасний «лібертарний соціалізм» виступає як випрямлений варіант анархо-соціалізму. Він здатний до взаємодії з лібералами, соціал-демократами і навіть з комуністами.

СУЧАСНІ РЕЛІГІЙНІ ДОКТРИНИ.

Характерною рисою доктрини усіх світових релігій є їх модернізація, спрямована на врахування реалій сучасного життя та пристосування до них. Наприклад, залишається незмінним один із найбільш істотних теоретичних принципів католицизму — твердження про абсолютний примат насамперед релігійного прогресу над соціально-економічним, духовного оновлення людства — над змінами об" єктивної соціально-політичної ситуації. Папа Іоанн Павло II наголошує, що церква повинна займатися моральними та релігійними питаннями, а не політикою. В реальній дійсності спостерігається орієнтація іншого спрямування. Зокрема, католицизм підтримує програмні настанови консервативних партій, а в Німеччині керуються настановою К. Аденауера— робити політику за допомогою релігії.

Значна увага приділяється проблемам робітничого руху, конфліктові між капіталом і працею. Підкреслюється необхідність граничне поважливого ставлення до людської праці. Це лейтмотив усіх соціальних документів католицизму. Визнається справедливість багатьох вимог трудящих щодо поліпшення умов життя.

Католицизм визнає неминучими соціальні конфлікти. Разом з тим засуджує такі конфлікти і форми боротьби, які виключають розумний компроміс. Найбільш прийнятною вважається політика реформ.

У соціальній доктрині католицизму з" явився новий сюжет — захист прав людини, в тому числі свободи совісті. Використовується таке поняття, як демократія, тобто визнається, що джерелом влади є народ, «демос». Засуджується узурпація, використання правлячими групами державної влади задля власних інтересів або ідеологічних цілей.

Більш конкретним став підхід до проблем війни і миру. Визнано несумісність поняття «справедливої війни» з використанням зброї масового знищення. Загалом війна, зазначає Іоанн Павло II. ядерна і звичайна, її масштаби та страхітливість цілком недопустимі як засіб розв" язання суперечок між державами. Вважається, що справжній мир не може бути результатом воєнної перемоги. Потрібно відкинути як хибну ідею про те, що війна є фактором суспільного прогресу.

Складні модерністські процеси відбуваються в ісламі. Починаючи з 70-х років спостерігається своєрідний «ісламський бум». В ньому пробиває собі шлях та ж тенденція, що й в інших світових релігіях. Суть її — переключення уваги віруючих на земні проблеми. Йдеться про роздуми над змістом життя, правами й обов" язками людини, мірою її свободи і відповідальності та ін.

Модернізується і зовнішньополітична доктрина ісламу. Відбувається пожвавлення концепції панісламізму, робляться спроби привести його у відповідність з реаліями сучасного світу і створити механізм для реалізації цієї ідеї шляхом використання релігійного, політичного та економічного потенціалу мусульманських країн.

Сучасний панісламізм виступає як концепція «мусульманської єдності», мусульманської солідарності. При цьому центральною виступає ідея надкласовості, наднаціональності мусульманської єдності, всесвітньої спільності правовірних. Відправною точкою є антикомунізм, який поєднується з формальним віддаленням від Заходу.

В основі цієї ідеї — концепція «умми», в якій закладена єдність світогляду і дій усіх мусульман, що грунтується на братерській любові, терпимості, взаємній повазі і здатності порозумітися. Цілісність світу досягається в силу «ідеологічного посилення ісламу». Практичним завданням є вихід мусульманських організацій і держав з 00Н та створення організації об" єднаних мусульманських націй зі своєю радою безпеки, мусульманського «спільного ринку», об" єднаних мусульманських збройних сил з єдиним військовим командуванням.

Якщо звернутися до сучасних зовнішньополітичних доктрин, то чітко визначається три підходи до проблеми війни та миру. Перший — моральний. Його прибічники стверджують, що тільки етичний спосіб життя, проповідуваний буддизмом, може врятувати людство від загибелі. Визначається агресивність імперіалізму і необхідність боротьби за права простого люду, підкреслюється вторинність соціальних, економічних і політичних проблем у порівнянні із завданням морального вдосконалення натури людини. Обстоюється пропаганда і поширення буддизму — як основна альтернатива пом" якшення міжнародного становища. Надії покладаються тільки на добру волю уряду в боротьбі за встановлення миру.

Другий підхід — кармічний, породжений вірою в непорушність кармічного закону, який визначає життя людей, націй, держав, усього людства. Він обґрунтовується посиланням на дію карми, «закону залежного існування». Згідно з кармічним підходом, справжня мораль, що формує сприятливу карму, властива людям, котрі стали на серединний шлях, охоронцем цінностей якого є санха. Отже, щоб поліпшити суспільну карму, потрібно сприяти буддійській громаді. Там, де є для цього умови, суспільство виживе у випадку термоядерної війни. Країни, які виробляють зброю масового знищення, формують погану карму, що призведе їх до взаємного знищення. Кармічний підхід забороняє завдавати шкоду живим істотам і це теж повинно стати непереборною перешкодою для воєнних дій.

Нарешті, соціально-політичний підхід. Він ставить своїм завданням забезпечити співробітництво буддистів усього світу для зміцнення миру. Наголошується, що пропагувати і втілювати ідеї миру, справедливості і людської гідності — це суть учення Будди. Звідси випливає необхідність захисту і підтримки національної незалежності і протистояння імперіалізмові і неоколоніалізмові, агресивним військовим блокам, сприяння загальному і повному роззброєнню, співробітництва з іншими миролюбними рухами релігійних та нерелігійних організацій, що мають схожі цілі.

АЛЬТЕРНАТИВНІ БАЧЕННЯ СУСПІЛЬНОГО УСТРОЮ.

Масові рухи, що виникли в капіталістичних країнах за останні півтора-два десятиріччя, відомі під найменуванням альтернативних, зелених і нетрадиційних. Вони спрямовані на пошуки нових економічних, політичних, культурних форм організації життя сучасного суспільства.

Цілісна система альтернативних доктрин відсутня. Однак їхні базові ідейно-політичні принципи можна визначити досить чітко. Каркасом зазначених доктрин є нова, постма-теріальна система цінностей, яка переносить акцент з матеріальних благ і доходів як головної життєвої мети індивіда в капіталістичному суспільстві на нематеріальні потреби — самореалізацію особи, участь у громадському житті, визнання з боку суспільства тощо. Відповідно основоположними є параметри «нового стилю життя». Основний наголос робиться на обгрунтуванні необхідності зміни обличчя існуючого суспільства (капіталістичного і соціалістичного). а також світу, що розвивається шляхом виходу за його межі, спираючись на новий тип виробництва і створення децентралізованих самоврядних суспільних структур.

Альтернативні доктрини різко дистанціонують від усього, що стосується ідеології. Разом з тим ідеологізується все тс, що відноситься до сфери цінностей. Цінності, культура та ідеологія розглядаються як причина кризових явищ сучасного суспільства і як найбільш дійовий засіб його лікування. Продукти індустріального розвитку — орієнтація на споживацтво, масова культура, стандартизація тлумачаться як фактори руйнування життєвих передумов розвитку особи.

На відміну від «нових лівих» альтернативні концепції меншою мірою спрямовані на злам соціально-політичних структур, а більше на трансформацію особи і суспільства. Використовуються утопічні ідеї: віра в добро, розум, надія на педагогіку, настанови на щастя, відданість ідеї прогресу, який розуміється здебільшого в контексті розвитку і самовдосконалення особи. В повному обсязі відтворюються утопічні ідеї комуністичного суспільства: справедливий розподіл благ, властива суспільному організмові в цілому і окремим його елементам гармонія єднання людини з природою, безпосередня участь усіх в прийнятті рішень.

Основні принципи альтернативних поглядів на організацію суспільного життя такі: в сфері економіки — перехід від завдання досягнення матеріального добробуту до цілі матеріальної достатності. В політичній сфері — створення нового типу демократії, яка передбачає децентралізацію влади і широку політичну активність на масовому рівні. У сфері розвитку особи — необхідність удосконалення внутрішнього світу. Поширена ідея, згідно з якою механізми організації природи повинні бути взірцями організації суспільства, а соціальна рівновага — копією рівноваги в природі.

Безпосередньою змістовою частиною і вихідним посиланням альтернативних пошуків є критика всього існуючого як неістинного — чи то мовиться про економіку, чи про політику, мораль, філософію. При цьому лейтмотивом є перегляд існуючої концепції прогресу. Йдеться про відмову від парадигм індустріальної епохи, при якій центр діяльності людини переноситься на прагнення до матеріальних благ, а природа і громадянин розглядаються лише як джерела доходів. Інколи виробництво товарів і послуг вважається оптимальним шляхом досягнення суспільних цілей. Наголошується на небезпеці поглиблення науково-технічної революції. З точки зору альтернативістів, трансформація суспільства передбачає створення принципово нової картини світу і уявлення щодо людської природи. Вона повинна грунтуватися на ініціативі, психологізмі, релігійному досвіді та відході від західного матеріалізму. Відповідно головний удар спрямовується проти раціоналізації наукових знань і розуміння суспільного процесу. Знімається питання про класове панування, експлуатацію, класову боротьбу. Підкреслюється, що екологічне суспільство неможливе без радикального перерозподілу багатств землі і засобів виробництва на засадах децентралізації. В деяких моделях, які орієнтують на самозабезпечення, заперечується ринкова система, як і державне регулювання економіки. Висловлюється думка, що врятувати людину може лише відмова від вартісних відносин у, господарській діяльності, поступове розширення самообслуговування в межах групової самодіяльності (І. Ілліч). Поряд з цим проголошується необхідність «плюралістичного компромісу» — поєднання альтернативної економіки з великомасштабним сучасним виробництвом.

Основа перебудови економічних і політичних відносин — «демократія прямої участі». Вона невіддільна від таких політичних принципів, як подолання дискримінації, гарантія прав меншості.

Свобода проголошується принципом соціальної організації, який здійснюється на всіх рівнях.

Стверджується гасло «держава — мінімум». Політична мета вбачається в радикальному обмеженні та деідеологізації влади. Заперечується представницька демократія як механізм відчуження народу від влади, концентрації влади в руках еліти, соціальної і політичної нерівності громадян.

У політичному плані центральною є концепція «базисно-демократичної політики», яка означає децентралізовану пряму демократію, надання переваги рішенням базису, широкої автономії і права на самоврядування децентралізованим об" єднанням на місцях. Йдеться про перерозподіл влади, перехід до общинної організації, яка грунтується на повному самоврядуванні.

В основі такого підходу — уявлення про непорушний зв" язок економічної і політичної децентралізації. Не випадково в проектах, спрямованих у майбутнє, іноді заперечується політичний масштаб держави-нації. Державному устроєві протиставляється регіоналізація. На глобальному рівні йдеться про планету федерацій, а не планетарну спільність.

Універсальним засобом оздоровлення суспільства вважається утвердження нових цінностей. Першою з них є особиста аутентичність. Мається на увазі, що життя — це благо тільки за умови, що його зміст і стиль відповідають схильностям та покликанням людини. Другою цінністю вважається самовизнання. В політиці це означає право вибору, який би диктувався винятково свідомим прагненням свободи і справедливості. Третя цінність — первинна колективність, яка забезпечує повернення до примату територіальних зв" язків над соціально-економічними.

Загалом альтернативні доктрини містять у собі чималий гуманістичний потенціал і вже тому не виключається зростання їхньої ролі у майбутньому.