Головна » Реферати » Реферати 1 курс » Правознавство

Необхідна оборона (кримінальне право)



Зміст

Вступ
1. Поняття «необхідна оборона»
2. Ознаки необхідної оборони (умови правомірності)
Висновок
Список використаної літератури

Вступ

3 прийняттям Кримінального Кодексу України 5 квітня 2001 року законодавець вмістив цілу низку нових норм, які виключають злочинність діяння і виділивши їх в окремий розділ, вказав тим самим на їх виключність і важливість для кримінального права. За деяких обставин діяння за своїми зовнішніми рисами, особливо за заподіяною шкодою, схожі на злочин, насправді не є суспільно небезпечними і протиправними. Такі діяння, за наявності обставин, передбачених законом, не е злочином, а особа, яка їх вчинила, не підлягає кримінальній відповідальності.
Такі діяння передбачені розділом VIII КК України як обставини, що виключають злочинність діяння. Виділення таких обставин в окремий розділ чинного КК зумовлене тим, що діяння, вчинені за таких обставин, не тільки не представляють суспільної небезпеки, а й являються суспільно корисними. Тому діяння, які позбавлені суспільної небезпеки, які хоч і заподіюють шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, не визнаються злочинними. Крім того, ці діяння виступають ефективним засобом попередження суспільно небезпечної поведінки і, особливо, її злочинних проявів, оскільки вони попереджувально діють на тих осіб, які здатні порушити закон.
Розділ VIII КК України дає вичерпний перелік обставин, які виключають злочинність діяння, а, отже, є правомірними. До них відносяться: необхідна оборона, уявна оборона, крайня необхідність, затримання особи, яка вчинила злочин, діяння, пов’язане з ризиком, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
Розглянемо більш розгорнуто поняття «необхідна оборона».

1. Поняття «необхідна оборона»

Інститут необхідної оборони є одним з найдавніших в теорії та практиці кримінального права. Право на захист життя, здоров’я, майна від злочинних посягань виникло поряд iз становленням держави i права, змінюючись у процесі розвитку суспільства. Право на необхідну оборону згадується ще в договорах київських князів Олега та Ігоря з греками 911, 945 р.р., в «Руській правді» Ярослава Мудрого та в інших правових актах. За «Руською правдою» за вбивство, побиття, покалічення дозволялася кровна помста — батькові за сина, синові за батька, братові за брата. Коли ж помсти не було, тоді платили князеві «віру» різних розмірів «відповідно до якості обіди i стану зобиженого, за вбивство вільного чоловіка платили 40, а за княжого — 80 гривень.»
Питанням про існування права на необхідну оборону цікавилися філософи та юристи минулого. В епоху середньовіччя необхідну оборону обґрунтовували Священним Писанням, вбачаючи в ній релiгiйний обов’язок боротьби з гріхом. Ж.Ж. Руссо в інституті необхідної оборони вбачав повернення людини її природного права на захист.
Конституція України встановлює, «що кожен має право захищати своє життя i здоров’я, життя здоров’я інших людей від протиправних посягань». Конкретизація цього конституційного положення знайшла своє відображення в ст. 36 КК України, яка виступає в якості гарантії реалізації права кожної людини на самозахист, захист інших осіб, державних та суспільних інтересів від суспільно небезпечних посягань. Ст. 36 КК закріплює дві протилежні кримінально правові категорії: необхідна оборона як суспільно корисна поведінка того, хто захищається i перевищення меж необхідної оборони, як діяння протиправне і таке, що не виключає кримінальну відповідальність. Право на необхідну оборону від злочинних посягань є не тільки гарантією можливості захисту для самого громадянина, а й важливим інструментом кримінально-правової політики держави, відповідно до якої протидія злочинцям — не виключна прерогатива державних органів, а й у відповідних випадках може здійснюватися будь-якою особою. Виходячи з рівності всіх людей перед законом норма про необхідну оборону повинна діяти для всіх громадян однаково, незалежно від того, чи це їх моральний чи службовий обов’язок. Тому, правом на необхідну оборону в рівній мірі володіють як громадяни, так працівники міліції, інші службові особи. Незважаючи на це, до тих, хто при виконанні своїх службових обов’язків використовує зброю, ставляться додаткові вимоги для визнання їх дій по припиненню злочинних посягань правомірними.
Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідно i достатньо в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Діяння, вчинене в стані необхідної оборони i пов’язане з заподіянням шкоди посягаючому, зовнішньо дуже схоже на злочинне. Проте право на необхідну оборону, як i будь-яке інше право, не є безмежним.

2. Ознаки необхідної оборони (умови правомірності)

З метою характеристики необхідної оборони як кримінально-правового інституту i для розмежування видів подібних діянь, законодавець наділив її власними ознаками. Практикою застосування кримінального законодавства та наукою кримінального права винайдено два види умов правомірності заподіяння шкоди в стані необхідної оборони – це умови, що стосуються властивостей нападу i умови, що стосуються властивостей захисту.
До властивостей нападу відноситься те, що напад повинен бути суспільно небезпечним, наявним та дійсним. До умов, які характеризують захист: захист при необхідній обороні визнається правомірним тоді, коли шкода заподіяна нападаючому, а не комусь іншому; захист має бути своєчасним. Необхідна оборона, яка не є злочинним діянням, має підставу i характеризується рядом ознак, які розділяються на об’єктивні та суб’єктивні. До об’єктивних ознак законодавець пропонує відносити ті, які характеризують спосіб захисту, який полягає в заподіянні шкоди посягаючому, межі захисту в часі, невідповідність заподіяної посягаючому шкоди характеру та небезпечності посягання. Суб’єктивну ознаку необхідної оборони складає мета захисних дій. В юридичній літературі властивості необхідної оборони часто називають умовами її правомірності.
Посягання повинне бути суспільно небезпечним. Необхідна оборона не допускається проти дій тих осіб, які не містять суспільної небезпеки. Право на необхідну оборону виникає не проти будь-якого протиправного діяння, а лише в тому випадку, коли воно набирає характеру суспільно небезпечного посягання. Необхідна оборона — діяння активне, яке виражається у відбитті посягання. Діяння у кримінальному праві - це вольова усвідомлена поведінка особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Заподіяння шкоди особі, що активно посягає на важливі суспільні відносини шляхом бездіяльності неможливо. Необхідна оборона i бездіяльність виключають одне одного, оскільки необхідна оборона можлива лише в формі активних дій. Тому необхідна оборона неможлива проти суспільно небезпечних посягань, які вчиняються шляхом пасивної поведінки. Часто в юридичній літературі замість терміну «посягання» вживають термін «напад», оскільки більшість злочинних посягань виражаються у формі нападу. Проте стан необхідної оборони виникає i тоді, коли дії не носять характер нападу. Це — крадіжки, таємний замах на життя, ненасильницький грабіж.
Право на захист від суспільно небезпечних посягань виникає лише в тих випадках, коли це загрожує негайним i невідворотним заподіянням шкоди, навіть при звершенні до відповідних органів. До таких посягань можна віднести вбивство, хуліганство, заподіяння тілесних ушкоджень. Необхідна оборона виникає i в випадках вчинення суспільно небезпечних посягань малолітніми, неосудними. На думку деяких авторів, стан необхідної оборони виникає i проти дій особи — не суб’єкта злочину, оскільки в ст. 36 КК України йдеться про заподіяння шкоди посягаючому, а не злочинцеві (тобто особі, яка не обов’язково є суб’єктом злочину). Існує декілька точок зору відносно допустимості необхідної оборони щодо неосудних. Одні автори пропонують розглядати такий захист за правилами крайньої необхідності, інші — за правилами про необхідну оборону. Перша позиція мотивується тим, що при необхідній обороні інтереси посягаючого ставляться в менш вигідне становище, ніж інтереси потерпілого при крайній необхідності. Проте така позиція не відповідає ст. 36 КК, де вказується, що головне, щоб посягання носило суспільно небезпечний характер, а вже від кого воно походить - не має значення. Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що діяння, вчинені малолітніми або неосудними особами, також визнаються суспільно небезпечними, оскільки закон передбачає можливість захисту саме від суспільно небезпечних, а не злочинних посягань, дії таких осіб не можуть бути визнані злочинними, оскільки вони не є суб’єктами злочину, а суспільно небезпечними, тому захист від таких дій вважається правомірним.
Щодо допустимосте необхідної оборони стосовно дій службових осіб, то однієї думки з цього приводу також немає. Домінуючою є думка, що необхідна оборона допустима лише проти явно незаконних дій посадових осіб. Законні дії працівників міліції, суддів, слідчих не можуть бути підставою для захисту від таких дій. З метою недопущення беззаконня дії службових осіб здійснюються у відповідній формі i в певному порядку. Порушення такої форми робить такі дії незаконними, що виступає підставою для необхідної оборони. Другою умовою правомірності необхідної оборони є її своєчасність, тобто можливість здійснення захисту від суспільно небезпечного посягання лише протягом часу, в межах якого здійснюється саме посягання.
Кожне суспільно небезпечне діяння протікає в часі i має свій початковий та кінцевий моменти. В межах цього часу захисні дії визнаються правомірними i не тягнуть за собою кримінальну відповідальність. За загальним правилом, необхідна оборона можлива від наявного посягання, тобто такого, яке вже почалось i ще не закінчилось. Кінцевим моментом посягання є його остаточне, безповоротне i фактичне припинення незалежно від обставин. Припинення може мати місце у випадках, коли посягаючий досяг мети, яку ставив перед посяганням, добровільно відмовився від продовження посягання, приведення посягаючого в таке становище, коли він не може продовжити посягання. Якщо посягання фактично припинилося, то відпадає i підстава для здійснення необхідної оборони.
Інколи може мати місце призупинення посягання. Різниця призупинення від припинення полягає в тому, що припинення є остаточним, шкода не заподіюється тому, хто захищається. Призупинене посягання — це перерване в часі посягання; загроза заподіяння шкоди не перестає існувати, i, відповідно, існує підстава для необхідної оборони. Мотивами призупинення можуть виступати: підшукування нових засобів чи знарядь для ефективного продовження посягання, необхідність перепочити, щоб потім розпочати посягання з новими силами, перечекати несприятливі для посягаючого обставини. Захист від припиненого посягання кваліфікується як перевищення меж необхідної оборони. У випадку призупинення посягання загроза інтересам продовжує існувати, а відповідно — i правова підстава для необхідної оборони.
В судовій практиці викликає дискусію застосування особами для захисту спеціальних механічних та інших пристроїв, які автоматично працюють на ураження особи, що вчиняє посягання. Такі дії, як вважають одні автори, не можуть вважатися вчиненими в стані необхідної оборони через їх явну передчасність, інші — що такі дії за певних умов можуть вважатися такими, що вчинені в стані необхідної оборони. За загальною точкою зору пристрої встановлюються в момент, коли посягання ще немає. Оскільки діяння (встановлення пристрою) i наслідки його дії можуть бути рознесені в часі, судова практика розглядає діяння на момент його вчинення. А, оскільки посягання ще немає, то такі дії не вважаються вчиненими в стані необхідної оборони.
В. Володарський висловлює іншу точку зору, прив’язуючи питання про необхідність негайного припинення або відвернення посягання до дій, які безпосередньо заподіюють шкоду посягаючому. Він вважає, що для визнання оборони правомірною посягання повинно бути наявним саме на момент заподіяння посягаючому шкоди внаслідок спрацювання вказаного пристрою, а не лише його встановлення.
Третьою умовою необхідної оборони є її мета, а саме захист прав та інтересів особи, яка захищається, іншої особи, суспільних та державних інтересів. Для визначення права на необхідну оборону за критерій потрібно брати суспільну небезпеку та нанесену шкоду, а не тільки спосіб її заподіяння. Дії, викликані суспільно небезпечним посяганням можуть мати різні мотиви (помста, розправа, корисливі мотиви). При необхідній обороні метою виступає відбиття посягання. Необхідна оборона відсутня у випадках правомірного затримання особи працівниками міліції та іншими службовими особами.
Стан необхідної оборони відсутній також при її провокації, тобто, коли вчиняються такі дії, які мають мету — викликати на себе напад, щоб потім дати гідну відсіч, підкреслюючи те, що особа була змушена оборонятися.
Четвертою умовою необхідно оборони є те, що напад повинен бути дійсним, реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається. Якщо фактично напад відсутній, то не може й бути мови про стан необхідної оборони, а має місце уявна оборона. Шкода при необхідній обороні завдається тільки тому, хто посягає i виявляється в позбавленні життя, заподіянні тілесних ушкоджень, нанесенні побоїв, позбавленні чи обмеженні волі, знищенні майна. Нанесення ушкоджень посягаючому — це природний прояв необхідної оборони, яка являє собою активні дії особи по попередженню безпосередньої загрози або по припиненню посягання, що триває. Найбільша шкода при необхiднiй оборонi завдається життю або здоров’ю осіб, рідко зустрічається спричинення майнової шкоди. Дії людини, яка активно захищається, правомiрнi лише в тому випадку, коли вони спрямовані на заподіяння шкоди самому посягаючому, а не третім особам. Вiдповiдальнiсть за таку шкоду залежить від об’єктивних та суб’єктивних ознак.
Захист при необхiднiй обороні не може перевищувати меж необхідності. Кожен випадок має свої межі. Для цього враховують: несподіваність та інтенсивність нападу; кiлькiсть i силу тих, хто посягає, місце, час, обставини нападу, можливості захисту — фізична сила того, хто захищається, кiлькiсть осіб, які захищаються та наявність в них засобів захисту.
Посягання на особу i застосування посягаючим зброї чи інших предметів, оцінюється, як правило, як посягання на життя чи заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю. Посягання, вчинене групою осіб, за ступенем суспільної небезпеки є небезпечнішим, ніж вчинене однією особою. Напад зi сторони фізично здорової особи на малолітнього, хворобливу чи літню людину також містить небезпеку заподіяння смерті або тілесних ушкоджень цим особам.
При необхiднiй обороні допускається лише заподіяння такої шкоди, яка є необхідною i достатньою в даній обстановці для припинення протиправного посягання чи його негайного відвернення. Межі заподіяння шкоди посягаючому при захисті у законі чітко не визначені, тому на практиці виникають колізії, які призводять до неправильної оцінки дій особи, що захищалася, i внаслiдок юридичної помилки при їх кваліфікації — до винесення неправомірних вироків.
Аналізуючи зміст ст. 36 КК України можна зробити висновок про відповідність захисту обороні: вона не може бути зведена до пропорцiйностi. Достатнім визнається захист, в результаті якого тому, хто посягає, заподіюється не лише менша чи рівна шкода в порівнянні з суспільною небезпекою шкоди, яка с результатом дій посягаючого, а й більша. Визнання відповідності захисту i заподіяння посягаючому більшої шкоди в порівнянні з тією, якою він загрожував, продиктовано кiлькома обставинами. Перш за все, потрiбно враховувати те, що той, хто посягає, як правило, готується до посягання, а саме: підшуковує необхiднi знаряддя, вибирає місце, яке найбільш підходить для вчинення нападу, час, обдумує, яким способом найкраще вчинити посягання з тим, щоб воно дало максимально Бажані для злочинця результати. Діяння посягаючого в бiльшостi випадків характеризується раптовістю для потерпілого, тому сприятливі для посягаючого обставини (попередня підготовка, раптовість нападу) ставлять посягаючого в порівняно вигідне становище, ніж те, в якому перебуває той, хто захищається. Енергiйнi захисні дії, які здатні надійно захищати від порушень суспільних відносин, заподіюючи більш тяжку шкоду в порівнянні з тією, яка б могла бути заподіяна, часом є найкращим засобом при необхiднiй обороні. Крім того, будь-яке посягання, а особливо насильницьке, активно впливає на психічний стан того, хто захищається, що виражається в зростанні енергії захисту. Тому правомірним буде i заподіяння такої шкоди, якщо особа, яка оборонялася не могла правильно оцінити обставини нападу i вибрати абсолютно адекватні засоби захисту чи заподіяти виключно необхідну для відбиття нападу шкоду. Проте заподіяння при необхiднiй обороні явно надмірної шкоди, якщо той, хто оборонявся, розумів, що посягання можна припинити iз заподіянням менш значної шкоди, за певних умов, може бути визнане перевищенням меж необхідної оборони.
Під перевищенням меж необхідної оборони законодавець розуміє умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не вiдповiдає небезпечності посягання або обстановці захисту. Злочини, пов’язані з ексцесом оборони межують з необхідною обороною. Різниця між ними полягає в явній невiдповiдностi захисту суспільно небезпечному посяганню, яку іноді важко відмежувати. Захист — це дія того, хто захищається, у вiдповiдь на протиправні діяння з боку посягаючого. Посягання заподіює неоднакову шкоду різним суспільним відносинам i тому наділене різною суспільною небезпекою. Найповніше ступінь суспільної небезпеки злочину визначається тяжкістю його наслідків. Під тяжкою шкодою при перевищенні меж необхідної оборони слід розуміти смерть особи або заподіяння й тяжкого тілесного ушкодження. Явність при перевищенні меж необхідної оборони виражає фактично зовнішньо різку невiдповiднiсть захисту характеру посягання. При вiдсутностi цієї ознаки немає i перевищення меж необхідної оборони. Явність, очевидність полягає в тому, щоб невiдповiднiсть захисту характеру i небезпеці посягання було завідомим для того, хто захищається. Помилка відносно змісту посягання, перебільшення небезпеки нападу i заподіяння при захисті непотрібної шкоди посягаючому не виключає допустимості характеру захисту. Для посягаючого ця шкода виражається в фiзичнiй формі i виявляється в заподіянні тяжких тілесних ушкоджень.
В.Г. Ткаченко вважає, що перевищення меж необхідної оборони не повинно бути зведено лише до явної невiдповiдностi засобів захисту i засобів нападу, оскільки неозброєний напад є менш суспільно небезпечним, ніж озброєний. Якщо під перевищенням меж необхідної оборони розуміти явну невiдповiднiсть засобів захисту та нападу, то, на думку В.І. Ткаченка, виходить, що проти неозброєного нападу насильника, вбивці не можна використовувати ефективних засобів захисту. Окрім того, напрошується висновок про неможливість використання вогнепальної зброї проти нападу з використанням таких засобів як палка, камінь, а також заподіяння легкого тілесного ушкодження за допомогою вогнепальної зброї. З іншого боку, якщо так трактувати поняття необхідної оборони, то виходить, що заподіяння смерті озброєному злочинцю в будь-якому випадку є правомірним, навіть при умові, що він завідомо для того, хто захищається, не мав наміру використовувати зброю. Тому при вирiшеннi того, чи була оборона правомірною, перш за все потрібно з’ясувати, які засоби i знаряддя захисту використовуються i для заподіяння якої шкоди.
Злочини, пов’язані з ексцесом необхідної оборони с умисними, оскільки в ст. 118 та 124 КК України прямо вказано на форму вини при перевищенні меж необхідної оборони у вигляді умислу. При прямому умислі винний бажає настання суспільно небезпечного результату, при непрямому - такий результат с небажаним для посягаючого i не становить мету його дій, заподіяння шкоди лише свідомо допускається. При перевищенні меж необхідної оборони шкода заподіюється посягаючому i вона не є самоціллю для того, хто захищається. Ця шкода заподіюється вимушено, а тому такі дії не можуть бути бажанням того, хто захищається, тому умисел в таких злочинах є лише непрямим.

Висновок

Виділення законодавцем переліку обставин, що виключають злочинність діяння, буде правомірним лише тоді, коли всі ці обставини мають якийсь загальний, притаманний лише їм критерій. Цей критерій, як видасться, виявляється в тому, що вчинене особою за певних умов діяння, зовнішньо хоч i подібне до злочину, проте не тільки не може бути визнано суспільно небезпечним i протиправним, але, навпаки, є суспільно корисним i правомірним.
Інститут необхідної оборони с одним iз найдавніших в теорії та практиці кримінального права. Право на захист життя, здоров’я, майна від злочинних посягань виникло поряд iз становленням держави i права, змінюючись в процесі розвитку суспільства. Право на необхідну оборону можна вважати природнім правом людини;
Виходячи iз рівності всіх людей перед законом, норма про необхідну оборону повинна діяти для всіх громадян однаково, незалежно від того, чи це їх моральний чи службовий обов’язок. Тому, правом на необхідну оборону в рiвнiй мiрi володіють як громадяни, так i працівники міліції, інші службові особи.
Практикою застосування кримінального законодавства та наукою кримінального права винайдено два види умов правомiрностi заподіяння шкоди - в стані необхідної оборони це умови, що стосуються властивостей нападу i умови, що стосуються властивостей захисту. До властивостей нападу відноситься те, що напад повинен бути суспільно небезпечним, наявним та дійсним. До умов, які характеризують захист: захист при необхiднiй обороні визнається правомірним тоді, коли шкода заподіяна нападаючому, а не комусь іншому; захист мас бути своєчасним; заподіяна шкода мас бути необхідною i достатньою для негайного відвернення чи припинення посягання.

Список використаної літератури

1. Конституція України. – К.: Ін Юре, 2006. – 144 с.
2. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 496 с.
3. Володарський В. Необхідна оборона, перевищення її меж: деякі випадки кваліфікації // Право України.- №6.- 2000.- С.93-95.
4. Володарський В. Проблемні питання необхідної оборони //Право України. - 1998.- № 11.- С.116-118.
5. Діденко В.П. Обставини, що виключають злочинність діяння. Лекція. - К.-1993. – 40с.
6. Козак В.Н. Вопросы теории и практики крайней необходимости.- Саратов: СГУ.- 1981. –154 с.
7. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін. - 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 480 с.
8. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. - 4-те вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. - К.: Юридична думка, 2001. - 1184 с.
9. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2 т.: Т. 1-2. 3-тє вид., доп. та переробл./ За заг. ред. Андрушка П.П., Гончаренка В.Г., Фесенка Є.В. - К.: Алерта, 2009. – 964 с.
10. Ткаченко В.И. Необходимая оборона по уголовному праву.- М.: Юридическая литература.- 1979. –119 с.
11. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів - К.: Атіка, 2004. - 488 с





Повна інформація про роботу

реферат "Необхідна оборона (кримінальне право)" з предмету "Правознавство". Робота є оригінальною та абсолютно унікальною, тобто знайти її на інших ресурсах мережі Інтернет просто неможливо. Дата та час публікації: 05.02.2011 в 10:46. Автором даного матеріалу є Олег Вернадський. З моменту опублікування роботи її переглянуто 1485 та скачано 46 раз(ів). Для ознайомлення з відгуками щодо роботи натисніть [перейти до коментарів]. По п'ятибальній шкалі користувачі порталу оцінили роботу в "5.0" балів.

Олег Вернадський...

Виконував дуже старанно, намагався детально розкрити всі пункти. Наш найвимогливіший викладач в університеті (Віктор Анатолійович) оцінив на 100 балів...


Подібні матеріали