Головна » Реферати » Реферати 1 курс » Правознавство

Засади Магдебурзького права за Литовсько-польської доби



Зміст

Вступ
1. Походження Магдебурзького права, його поширення в українських землях.
2. Джерела Магдебурзького права.
3. Особливості магдебурзького права на Україні.
4. Органи самоврядування по магдебурзькому праву, їхня компетенція.
5. Особливості досудового процесу і судочинства в українських містах по магдебурзькому праву.
Висновок.
Перелік використаної літератури.

Вступ

Що ми знаємо про Магдебурзьке право? Українська республіканська енциклопедія визначає його як «феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодала.» Та це, так би мовити, ідеологічна преамбула визначення поняття. А суть Магдебурзького права полягала в тому, що воно встановлювало порядок виборів і функцій органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо.
Конституційний процес в Україні підняв проблему місцевого самоврядування до однієї з важливих. Однак теоретичні і практичні результати реформи самоврядування залишаються суперечливими. Однієї з причин цього є те, що дослідження самоврядування знаходиться на останньому місці в правовій науці. Так, досвід самоврядування більш обґрунтовано вивчали історики, а не правники. Тому темою моєї роботи буде Магдебурзьке право, на основі якого розвивалося місцеве самоврядування, яка є актуальною на даному етапі
Ціль своєї роботи я бачу в тому, щоб освітити поняття Магдебурзького права, його правові джерела, особливості цього права на території українських земель.
При написанні роботи я використовував матеріали які знаходяться у Юридичній енциклопедії, словнику-довіднику “Українське державотворення”, роботи В. Тація, А.Й. Рогожкина, відомих істориків, таких як Грушевський, Владимирський-Буданов, Терлецький та інші. Періодичні видання, зокрема, статті В. Киселечника в журналі “Право України”, М. Іванка у журналі “Україна” та інші періодичні видання на цю тему.

1. Походження Магдебурзького права, його поширення на українських землях.

Розвиток торгівлі, що стає основою життя міських громад Німеччини у IX—XI ст., висунув потребу не лише охорони від зовнішніх ворогів, а й захист свободи і незалежності від місцевих феодалів, внутрішньої самоорганізації та самоуправління. Так, економічний розвиток обумовлює становлення вільних громад, самоврядність яких виникає і розвивається шляхом надання містам окремих грамот-привілеїв. Поступово права міст розширюються і за ними визнається право міської нормотворчої діяльності.
У відповідності з наданими привілеями у Німеччині наприкінці XII ст. формується модель вільної міської громади, виникає місто в юридичному розумінні як громада вільних людей в укріпленому місці, з правом власної юрисдикції і самоуправління, правом на ведення торгівлі та утворення цехів .
Одним з таких міст, де створювалася окрема галузь станових прав вільної міської громади, був Магдебург. Магдебурзьке право як збірник законів (статутів), правил XIII ст., джерелами якого були "Саксонське зерцало" і право магдебурзьких шеффенів (судова колегія), стає найпоширенішим міським правом Середньовіччя. Саме система міського Магдебурзького права разом з "Швабським зерцалом" та іншими аналогічними збірниками права послужили основою формування цивільного і кримінального законодавства, судоустрою та судочинства у середньовічній Німеччині. Розвій міського громадського життя у Німеччині припав, як зазначав М.Грушевський, на той час, коли татарські походи й спустошення середини і другої половини XIII ст. у Польщі й Угорщині викликали заходи щодо впровадження німецької колонізації для залюднення спустошених міст і сіл, піднесення підупалої торгівлі та економічного життя [4, c.4].
Німці-колоністи, починаючи з XII ст., як згадують джерела, осідають і у містах Галицько-волинського князівства. Кількість їх збільшується у XIII ст., коли для заселення спустошених монгольськими ордами українських земель та ліквідації наслідків поразок стало не вистачати власних людських ресурсів. Князі, особливо Данило Галицький, усіляко заохочували німців до переїзду на українські землі, обіцяючи їм різні привілеї. Ось як описує літопис німецьку колонізацію в Україні після монгольської навали: "Німці з Сілезії, Саксонії та з Рейну були основними переселенцями до руських міст, які відбудовувалися чи будувалися заново. Німці йшли вдень і вночі, купці і ремісники, бо власне їх найбільше бракувало" [6, c. 843].
Однак, вважаючи недосконалими місцеві порядки, до яких потрібно було звикати, німці-колоністи вимагають і заводять у густозаселених місцях проживання свої торговельно-промислові традиції та звичаї. А згодом, для забезпечення панування повної свободи своїх дій, запроваджують норми Магдебурзького права1, яке інколи називали Шродським , або Хелминським. Запровадження Магдебурзького права у деяких містах спочатку викликало опір укр. населення, оскільки супроводжувалося посиленням іноземної експансії, обмеженням прав некатолицького населення, але згодом ця суперечність зникла. Магдебурзьке право було пристосовано до місцевих умов, його охоче застосовували не тільки в містах, а й у військових козацьких судах. Надалі в часи Гетьманщини воно розглядалося як важливий елемент "давніх прав" українського народу і широко використовувалося в усіх спробах кодифікації "малоросійського права". Магдебурзьке право у деяких містах спочатку викликало опір українського населення, оскільки супроводжувалося посиленням іноземної експансії, обмеженням прав некатолицького населення, але згодом ця суперечність зникла. Магдебурзьке право було пристосовано до місцевих умов, його охоче застосовували не тільки в містах, а й у військових козацьких судах. Надалі в часи Гетьманщини воно розглядалося як важливий елемент "давніх прав" укр. народу і широко використовувалося в усіх спробах кодифікації "малоросійського права".
Відповідно до Магдебурзького права всі міста України поділялися на 3 категорії. До першої належали міста, що отримали М. п. від литовських князів, польських та угорських королів. Переважно це були міста Правобережної України. Раніше М. п. було надано містам Закарпатської України, яка на той час входила до складу Угорщини. З 1329 М. п. користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. Згодом М. п. отримали Сянок (1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432). Кременець (1438), Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494-97).
До другої категорії входили міста, які отримали М. п. від їх власників. Так, князі Вишневецькі у 16 ст. дарували М. п. містам Лохвиці, Лубнам, Пирятину, Прилукам.
До третьої категорії належали міста, яким М. п. було надано грамотами гетьманів після приєднання України до Московської держави. 1752 М. п. було дароване гетьманом К. Розумовським Полтаві, 1758 — Новгороду-Сіверському. До кінця 18 ст. М. п. одержали майже всі міста Лівобережної України. Грамоти гетьманів переважно підтверджували права міст України на самоврядування, які вони отримали, перебуваючи ще під литовським та польським пануванням

2. Джерела Магдебурзького права.

Магдебурзьке право не було єдиним зводом. Це фактично була узагальнена назва комплексу правових джерел, які в різний час використовувалися в органах міського самоврядування і міських судах. Відповідні привілеї створювали правову основу для використання власного міського права, але сам зміст його здебільшого визначали записи правових звичаїв, поширених у місті, збірники постанов суду шеффенів, який здійснював провадження на основі місцевого права, та акти органів самоврядування, своєрідні міські статути, так звані вількіри. В Саксонії використовувалось узагальнююче для всіх вищенаведених джерел поняття «вайхбільд» (близьке значенням до понять «міське право», «містоврядування»). Назву «вайхбільд» мав і ряд збірок Магдебурзького права.
Міста з Магдебурзьким правом активно використовували і загальнонімецьке джерело права — «Саксонське зерцало» (1221—25) та його пізніші аналоги «Швабське зерцало», «Німецьке зерцало» тощо (див. Зерцало). В 13—14ст. міське право часто викладалось у формі повідомлень для інших міст, які прагнули його запозичити. З часом Магдебурзьке право систематизувалось у вигляді збірок, складених коментаторами. Приватні збірники Магдебурзького права виходили в Німеччині до 19 ст. В інших країнах також випускалися збірники Магдебурзького права, пристосовані до місцевих потреб. Так, у Польщі існували латинські переклади або переробки Магдебурзького права (переважно «Саксонського зерцала» і «Вайхбільда»), авторами яких були Конрад з Сандомира (1359), Й. С. Тухоленсіс (Ян Цервус Тухольчик, 1531), М.Яскер (1535), Й. К. Церазін (1629). Побачила світ і низка польськомовних видань Б. Гроїцького (починаючи з 1556), П. Щербича (1581), П. Кушевича(1623).
Міста з Магдебурзьким правом отримували самоврядування, податковий і судовий імунітет, право власності на землю, пільги щодо ремесел і торгівлі та звільнялися від феодальних повинностей (окрім гужової). Магдебурзьке право встановлювало порядок обрання міської влади, її функції, основні норми цивільного і кримінального права, правила судочинства та оподаткування, визначало діяльність купецьких об'єднань, ремісничих цехів, порядок торгівлі тощо.
Основними джерелами Магдебурзьке право, якими користувались у містах України, були збірник міського права польських юристів Б. Гроїцького (починаючи з 1566) та П. Щербича (1581), збірника хелмінського права П. Кушевича (1623), а також так звані підручні правні книги, складені юристами Гетьманщини на основі згаданих вище праць («Короткий покажчик магдебурзького права по книзі "Порядку"», «Коротенькі витяги з книги "Порядку"» та ін.). Для потреб кодифікації українського права, зокрема при підготовці відомого зводу «Права, за якими судиться малоросійський народ», було перекладено з латинської та польської мов праці М. Яскера, Б. Гроїцького, П. Кушевича, П. Щербича, проте ці переклади не тиражувалися і поза межами кодифікаційної комісії не застосовувалися.

3. Особливості магдебурзького права на Україні.

На етнічних західноукраїнських землях першим містом, що отримало привілей на самоврядування за німецьким правом, було м. Новий Сонч (1294 р.) [10, c.10], а у 1339 р. таке право набуло й м. Санок .
У XIV ст. постійні татарські навали і міжусобні війни спричинили занепад могутності Галицько-волинського князівства. Після смерті останнього князя Болеслава-Юрія (1340 р.) почалася боротьба між державами-сусідами за Галичину і Волинь. Литовський князь Дмитро-Любарт зайняв Волинь, а польський король Казимир — Галичину (1340 р.) і захопив Львів. З цього часу Магдебурзьке право проникає на Русь через посередництво і під владою Польщі, з огляду на те, що німецьке право за князювання короля Казимира офіційно визнано в Польській державі.
У період воєн між Польщею і Литвою Львів майже повністю знищений , тому польський король вирішив заново його відбудувати, розширити територію (межі міста). Таке місто, вважав король, потребувало нової організації міських органів влади, правові основи діяльності яких регламентувало б нове міське право. Саме тому 17 червня 1356 р. Казимир видав диплом, в якому, зокрема, зазначалося: "Зважаючи начисленні набіги і руйнування, яких зазнало наше місто від усякого роду недругів, і прагнучи, щоб воно якомога більше придбало собі користі, вигод і достатків, з метою піднесення і розвитку міста, надаємо йому на вічні часи німецьке право, зване по-простому Магдебурзьким...” [12,c.488-489]
Це перша документальна письмова згадка про надання Львову права на міське самоврядування. Однак, окремі дослідники вважають (і це видається не безпідставним), що надання Магдебурзького права Львову королем Казимиром було повторним, тобто підтвердженням попередніх привілеїв [4, c.17].
Малоймовірно, що дане право надане раніше Львова такому невеликому місту як Санок. Ця думка, зазначає Р. Рьопель, має документальне підтвердження, оскільки внук Данила Галицького обіцяв німецьким купцям право вільної торгівлі у своїх володіннях.
Детальну інформацію про поширення Магдебурзького права в західній (польській) і східній (українській) частинах Галичини подає нам Р-Ф. Кайдль. Він налічує до 400 міст, містечок і сіл, яким протягом XIV—XVI ст. надане таке право. Зокрема, Коломия отримала привілей на Магдебурзьке право у 1370 р., Судова Вишня — у 1375 р., Перемишль і Теребовля — у 1389 р., Самбір — у 1390 р., Дрогобич — у 1422 р., Стрий - у 1431 р.. Галич - у 1437 р.
Першою історичною датою, що вказує на рецепцію німецького права на східноукраїнських землях, є привілей на магдебургію для Кам'янця на Поділлі, наданий ще за часів Великого Князівства Литовського (1374 р.). Значно інтенсивніше німецьке право поширюється в центральній і східній частинах України у XV ст. У 1431 р. Магдебурзьке право отримує Кременець, у 1432 р. — Луцьк, 1444 р. — Житомир. Приблизно в той же період, на думку В. Антоновича, дане право було надане і Києву, хоча М.Грушевський вважає, що це відбулося ще за часів Великого князя Олександра [5, c.290]. У 1518 р., німецьке право запроваджується у Ковелі, у 1585 — Переяславі. Чигирин отримав Магдебурзьке право у 1592 р., а Канів — 1600 р. Іншим містам таким, зокрема, як Стародуб, Ніжин, Чернігів воно надане у першій половині XVII ст.
Щодо географії поширення німецького права, то слід зазначити: на російській території останнє не вкоренилося. В Москві для нього, як пише Л.Окіншевич, місця не знаходилося [14, c.55], хоча було воно більш розвиненим і досконалим у порівнянні з національним правом Росії. Чи не дає це підстави твердити, логічно зауважує Я.Падох, що духовна Європа закінчується на Українській землі, а західна культура не сприймалася через “органічні причини” на схід і північ від неї [15, c.12]. Характеризуючи правовий статус міст у відповідності з Магдебурзьким правом, вчені-дослідники вказують на дві їх категорії (групи). До першої відносять лише Львів , Кам'янець і Київ — міста з повним Магдебурзьким правом, де формувалися міські представницькі органи влади — Рада з бургомістром (орган законодавчої і адміністративної влади) і лава з війтом (орган судочинства). Дані органи зі своїми службами складали міський магістрат, тому такі міста називалися ще магістрацькими. Всі інші належали до категорії міст з неповним німецьким правом — так звані ратушні міста.
М.Владимирський-Буданов вказує ще й на третю категорію — приватно-панські :
міста з найменшими правами, що одержували привілей на устрій за Магдебурзьким правом здебільшого від свого пана-власника, з його волі та ласки, яку він міг довільно змінити або взагалі скасувати [16, c.275-276].
Звичайно ж, на наших землях, особливо на Правобережній та Лівобережній Україні, це право діяло на український лад, тобто значно відрізнялося за своїм змістом і формою від Магдебурзького права, яке застосовувалося в Західній Європі. Скажімо, в менших містах, що називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада — справами міщан. Норми Магдебурзького права використовували при всіх офіційних приватних кодифікаціях права в Україні 18—19 століть.
«Щільна» братерська дружба України з Росією, що встановилася 1654 року, поступово звела до мінімуму кількість міст на наших землях, де воно використовувалося. Переяславська угода 1654 гарантувала право українських міст на Магдебурзьке право. На Гетьманщині ним користувалися Київ, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжин, Остер, Козелець, Погар, Почеп, Мглин, Новгород-Сіверський і Полтава. Більшість цих міст отримала Магдебурзьке право ще за литовсько-польської доби (до 1648), що згодом було підтверджено українськими гетьманами. Решта дістали його від царської або гетьманської влади. Більшість міст Гетьманщини мали неповне Магдебурзьке право. Апеляційною установою для міського суду був полковий, а з 1730 — Генеральний суд. Полкова адміністрація втручалася і обмежувала самоуправу міст і в інших справах. А у зв'язку з ліквідацією автономії України в кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. самоуправа міст почала занепадати.
А 1831 цар Микола І взагалі скасував це право по всій Україні, окрім Києва, де воно збереглося до 1835 року. Міське управління було передане у відання Думи.
Отже, на наших землях Магдебурзьке право почало поширюватись після того, як у XVI столітті Східна Україна опинилася під владою Великого князівства Литовського, а Західна Україна відійшла до складу Польського королівства.
Щодо причин поширення, ролі і значення Магдебурзького права в Україні, то переважна більшість істориків, зокрема: В.Антонович, Ф.Леонтович, М.Владимирський-Буданов, М.Грушевський, Р.Лащенко, Л.Окіншевич, І.Крип'якевич, оцінювали його, здебільшого, негативно, і лише М.Довнар-Запольський заперечував думку про негативне значення даного права як запозиченого, ''чужого права", що немало жодного "грунту" в містах України. Він зазначав, що історики перебільшують негативні сторони життя міської громади за німецьким правом і “що питання це слід розглядати більш всебічно”. Сприяючи, з одного боку, утвердженню в українських містах іноземців, Магдебурзьке права, на думку М.Довнар-Запольського, одночасно впливало й на більш швидке економічне зростання міст [17, c.275-276].
Історична оцінка поширення Магдебурзького права, його ролі і значення в Україні не могла, очевидно, і не може бути однозначною. І хоча німецьке право і не відіграло тієї ролі для українських міст, що на Заході, однак воно сприяло виділенню міського населення в окремий суспільний стан, доступ до якого був обмежений. Міста звільнялися від влади місцевих правителів-землевласників і набували нового правового статусу. Вони отримували самоврядність, судову незалежність і податковий імунітет, право власності на землю, пільги щодо торгівлі і ремесла. Магдебурзьке право регламентувало процедуру обрання міських представницьких органів влади, визначало їх повноваження і функції, встановлювало норми цивільного і кримінального права. Вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою в організації самоврядності українських міст, дане право стало одним із важливих чинників культурного і правового зближення України із Західною Європою, створило правову основу становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні.

4.Органи самоврядування по магдебурзькому праву, їхня компетенція.

Міщанство переводилося на окремий суспільний стан, що мав свої станові органи самоуправління. Таким органом була у великих містах міська рада (магістрат), що, як правило, складалася з війта (очолював магістрат), його помічників (бурмістрів) і двох колегій — ради (ранці, ратмани, радники) й лави (лавники, засідателі), що їх обирало міське населення (іноді війт призначався державною або дідичною владою). Магістрат керував справами міської адміністрації, суду, господарства, фінансів, поліції тощо. Судова компетенція належала і до ради і до лави. Їх розмежування було не завжди виразне; але, як правило, лава виступала як судова колегія насамперед у кримінальних справах, а також цивільних, а рада — як колегія в справах адміністративних та складних цивільних справах. Магістратською канцелярією відав міський писар. Устрій місту Литовсько-Руській державі не був однаковим: деякі міста мали повне Магдебурзьке право.; інші — неповне і тільки частково запроваджували управління за магдебурзьким зразком. Лише кілька українських міст (Львів, Київ, Кам'янець) користувалися повним Магдебурзьким правом.
Згідно з нормами Магдебурзького права мешканці міст вилучалися з-під юрисдикції королівської адміністрації і передавались під міську юрисдикцію. Як вже зазначалося у містах запроваджувалися дві колегії — лава і рада, які складалися з виборних урядників, наділених адміністративно-судовими функціями. Суд лавників на чолі з війтом розглядав кримінальні справи:
• вбивства, розбої, грабунки, зґвалтування тощо.
Посада війта була виборною. Рада складалася з райців на чолі з бургомистром. До компетенції бургомистерсько-радецького суду входив розгляд справ із цивільних позовів; майнових суперечок міщан, суперечках про спадщину і подібне. Суд слідкував за дотриманням правил торгівлі, сплатою податків та благоустроєм міста, відав обліком міських прибутків і видатків.
За рівнем самоврядування міста України поділялися на магістратські (привілейовані) та ратушні. Магістратське самоврядування відрізнялося від ратушного більшою самостійністю. Ратушу як орган міського самоврядування у кінці 18 ст. мали майже всі міста Лівобережної України.
У магістратських містах уся повнота влади належала магістратові. Він складався з магістратських урядників — старших та молодших. До старших належали: війт, бурмістри, райці, лавники та магістратський писар; до молодших — комісар або межувальник, городничий та возний. Очолював міську владу війт, який попервах призначався, а згодом затверджувався королем. За доби Гетьманщини війт затверджувався спочатку гетьманом, а потім генеральною військовою канцелярією. У руках війта зосереджувалися всі важелі управління містом. Він разом з населенням міста обирав раду, до якої входило від 6 до 24 радців. Радці вибирали зі свого середовища на 1 рік бурмістрів (від 2 до 12). Разом з війтом бурмістри розглядали як судові, так і адміністративні справи.
У загальному бюрократичному апараті міста певні функції мали і молодші урядники. Так, комісар виконував рішення міського суду щодо переділу землі, встановлював межові знаки. Возний виконував доручення суду, розносив судові повістки, приводив правопорушників до суду. Городничий стежив за громадським порядком у місті.
Жителі міст, які мали Магдебурзьке право, були юридично вільними. Вони виконували як загальнодержавні повинності, так і ті, що визначала міська влада. Магдебурзьке право звільняло місто не тільки від судової, а й від адміністративної влади власника, на землі якого це місто знаходилося. Міщани звільнялися від усіх повинностей на користь власника. Із загальнодержавних повинностей головною була військова. Місто виставляло певну кількість ратників, сплачувало податки на військові потреби — «серебщину» та «ординщину». Частина прибутків міста йшла на купівлю пороху, свинцю, набоїв. На містах лежав також обов'язок утримання розквартированого на їх території війська. Магістрат забезпечував військо продуктами, квартирами, транспортом. На жителів покладались утримання міської адміністрації, сплата податків духівництву та на ремонтні роботи в місті. Жителі міст, які мали Магдебурзьке право, одержували ряд привілеїв. Так, вони мали право будувати ратушу з годинником і тримати трубача при ній. У нижніх приміщеннях ратуші дозволялося розміщувати крамницю, хлібні засіки, «діжку мірну» (для сипучих продуктів) і «мірницю мідну» (для рідких), доходи з яких використовувалися для загальноміських потреб. У містах, до яких приїжджало багато купців, дозволялося будувати гостинний двір. Міста мали право на «посполиту лазню», «посполиту кухню» (шинок), млин. Усі доходи надходили до міської казни, скарбниці (скрині), ключ від якої знаходився у одного з бурмистрів. Із цієї скрині йшла оплата за Магдебурзьке право, вносилися податки та покривалися інші витрати. Одним з важливих привілеїв, які надавало Магдебурзьке право, було право «складу»: купці, котрі привозили товари до міста, повинні були продавати їх тільки в цьому місті й лише оптом. Роздрібна купівля-продаж була монополією місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати вроздріб тільки у дні ярмарків. Ярмарки і торги, які влаштовувались у містах, сприяли їх економічному розвитку, збагаченню міських жителів. Кількість ярмарків, які мало право проводити місто, зазначалась у грамотах на самоврядування. Так, Чернігів мав право проводити 3 ярмарки щороку.
Так, наприклад з наданням Києву Магдебурзького права істотно змінилося правове становище міщан: вони вилучалися з-під влади і юрисдикції судово-адміністративних органів держави і передавалися під юрисдикцію міста.
На 1498 рік у Києві існувало вже кілька юрисдикцій. Про це свідчить указ князя Олександра від 31 серпня 1498 року, який зобов'язував жителів міста всіх юрисдикцій виконувати «тежари меские» на рівні з міщанами.
У наступній грамоті великого князя литовського Олександра, виданій 14 травня 1499 року київському війтові та всьому посольству стверджується, що міщани «забрали на себе» всі міські податки і «вряди». Тією ж грамотою міщанам заборонено зловживати «правом німецьким». 1503 року листом великого князя Київ було звільнено від останніх елементів судового підпорядкування воєводським урядникам, а привілей Сигізмунда І від 29 березня 1514 року остаточно звільняє київських міщан православного та католицького віросповідань та вірменів від «прав польских и литовских и русских, которые были... праву нимецькому майорскому» на заваді та надає Києву повне Магдебурзьке право нарівні з Вільно.
Цим привілеєм киянам було надано два щорічних ярмарки: Богояв-ленський (6 січня), Різдвобогородицький (8 вересня), а після указу від 8 січня 1516 року діяли ще й Новобогородицький, Миколаївський та Збірний ярмарки. Привілей Сигізмунда І від 16 січня 1516 року затверджує за Києвом повне Магдебурзьке право, звільняє міщан від влади воєвод і замкових урядників та підпорядковує їх виключно війтівському суду, а також передає ремісничі цехи з-під замкової юрисдикції до магістратської.

5.Особливості досудового процесу і судочинства в українських містах по магдебурзькому праву.

Згідно з нормами Магдебурзького права мешканці міст вилучалися з-під юрисдикції королівської адміністрації і передавались під міську юрисдикцію. У містах запроваджувалися дві колегії — лава і рада, які складалися з виборних урядників, наділених адміністративно-судовими функціями. В містах існував і спеціальний судовий орган — лава, до складу якої входили війт (голова) і 7 лавників або присяжних. Лавників також щороку обирали із середовища заможного міського населення. Лава розглядала як цивільні, так і кримінальні справи. В деяких містах цивільні справи міщан розглядала рада; при цьому лаві були підсудні виключно кримінальні справи. Вироки у кримінальних справах обов’язково затверджувалися гетьманом.
Суд лавників на чолі з війтом розглядав кримінальні справи:
• вбивства, розбої, грабунки, зґвалтування тощо.
Посада війта була виборною. Рада складалася з райців на чолі з бургомістром. До компетенції бургомістерсько-радецького суду входив розгляд справ із цивільних позовів; майнових суперечок міщан, суперечках про спадщину і подібне. Суд слідкував за дотриманням правил торгівлі, сплатою податків та благоустроєм міста, відав обліком міських прибутків і видатків.
Про межі влади міського суду свідчить грамота на самоврядування м. Переяславу (тепер Переяслав-Хмельницький Київ. обл.). видана 1620. У ній зазначалося, що війт з лавниками та бурмістр з радниками могли судити не тільки мешканців міста, а й приїжджих купців. Суд повинен був збиратися у будівлі магістрату щодня, крім неділі та святкових днів. Суд міг розглядати цивільні та кримінальні справи за наявності не менш як 5 його членів. У засіданнях міських судів брали участь представники гетьманської адміністрації, що підривало суть Магдебургзького права.
Також слід зазначити про особливості міського самоуправління у Києві. Польські королі протягом 16 століття — першої половини 17-го й надалі підтверджували Магдебурзьке право Києву на прохання міської адміністрації та всіх міщан. Згідно з Магдебурзьким правом у місті запроваджувалися дві колегії: лава і рада. Колегію лавників очолював війт, який обирався з-поміж магістратської верхівки, а король надавав новообраному війтові привілей-підтвердження. Війт мав необмежену судову владу в місті, отримував у користування земельну ділянку за містом, млини, лавку на ринку. На його користь спланували третину всіх судових штрафів, що їх вносило населення. Крім війта у 16 столітті в Києві обирали 5—6 присяжних — лавників.
Судочинство при польському пануванні велось польською або латинською мовами, після Національно-визвольної війни українського народу 1648—54 — українською, а після реформ російської імператриці Катерини II — російською мовою. Судовий процес у містах з Магдебурзьким право був усним, гласним та змагальним. Міста з правом на самоврядування повинні були вершити правосуддя виключно на засадах Магдебурзького права.

Висновок

Підводячи підсумки теми, необхідно узагальнити увесь викладений матеріал.
Магдебурзьке право в Україні — важливе джерело права на українських землях, так зване феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодалів.
Являє собою скодифіковані в XIII ст. норми звичаєвого права і судові ухвали німецького міста Магдебурга, перейняті згодом багатьма містами Німеччини, Чехії, Польщі, Литви, України та Білорусі. Головними джерелами магдебурзького права були збірник "Саксонське зерцало" та "Вхбільд".
Магдебурзьке право прийшло спершу в міста Закарпатської України (з 1329 — Хуст), що належали Угорщині разом з німецькими колоністами: вже князь Данило Романович і його наступники забезпечували їм привілеї користуватися власним правом мати власні судово-адміністративні інституції. З переходом українських земель під владу Польщі і Литви Магдебурзьке право надавали королі або великі князі. Першими містами, що одержали Магдебурзьке право, були Володимир-Волинський (перед 1324), Сянік (1339), Львів (перед 1352), Кам'янець (1374), Берестя (1390); у XV—XVI ст. його одержала низка міст Правобережної України (зокрема Київ 1494). Спочатку Магдебурзьке право стосувалося лише німецької людності міст, але згодом воно було поширене на все населення міста. Воно надавалося окремим містам спеціальним привілеєм великого князя, і надання його вилучало місто із залежності від місцевої адміністрації.
Отже, на першому етапі у 14—16 ст. Магдебурзьке право поширилося на всій Правобережній та частині Лівобережної України. В цей період воно було знаряддям окатоличення та полонізації українського населення, оскільки правом на самоврядування могли користуватися тільки католики, проте відіграло прогресивну роль в економічному розвитку українських міст. На початку 19 ст. Магдебурзьке право в Україні практично припинило своє існування. Головними причинами цього були: втручання місцевої адміністрації у справи міст з Магдебурзьким правом; невизначеність компетенції та дій війта, ради, лави; становий характер влади в містах; відсутність будь-якого контролю за діяльністю міської адміністрації; корупція та хабарництво серед посадових осіб тощо.
Слід також коротенько зупинитися на органах самоуправління. Таким органом була у великих містах міська рада (магістрат), що, як правило, складалася з війта (очолював магістрат), його помічників (бурмістрів) і двох колегій — ради (ранці, ратмани, радники) й лави (лавники, засідателі), що їх обирало міське населення (іноді війт призначався державною або дідичною владою). Магістрат керував справами міської адміністрації, суду, господарства, фінансів, поліції тощо. Судова компетенція належала і до ради і до лави. Їх розмежування було не завжди виразне; але, як правило, лава виступала як судова колегія насамперед у кримінальних справах, а також цивільних, а рада — як колегія в справах адміністративних та складних цивільних справах.
Що стосується судового процесу, то він був усний, гласний та мав змагальний характер.
Все викладене свідчить про те, що історична оцінка поширення Магдебурзького права, його ролі і значення в Україні не могла, очевидно, і не може бути однозначною. І хоча німецьке право і не відіграло тієї ролі для українських міст, що на Заході, однак воно сприяло виділенню міського населення в окремий суспільний стан, доступ до якого був обмежений. Міста звільнялися від влади місцевих правителів-землевласників і набували нового правового статусу. Вони отримували самоврядність, судову незалежність і податковий імунітет, право власності на землю, пільги щодо торгівлі і ремесла. Магдебурзьке право регламентувало процедуру обрання міських представницьких органів влади, визначало їх повноваження і функції, встановлювало норми цивільного і кримінального права. Вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою в організації самоврядності українських міст, дане право стало одним із важливих чинників культурного і правового зближення України із Західною Європою, створило правову основу становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні.

Перелік використаної літератури

1. Історія держави та права України. Академічний курс. У 2 т. Т. 2 / За ред. В. Тація, А.Й. Рогожкина. – К., 2000.
2. Магдебурське право // Юридична енциклопедія: В 6 тт. Т. 3/ Редкол.: Ю.С. Шемшученко та ін.- К.: “Укр. Енцикл.”1998.
3. Магдебурське право в Україні // Українське державотворення. Словник довідник. – К.: Либідь, 1997. – С. 275 –277.
4. Тарановский Ф. Обзор памятников магдебурскаго права западно-русских городов литовской зпохи. Варшава, 1897. — С. 4.
5. Грушевський М. Історія України-Руси XIV—XVIII віку, К., 1994. — Т. 5. — С. 223.
6. Полное собрание русских летописей. Т. 2. Ипатьевская летопись. М., 1962. — С. 843.
7. Кистяковський А. Права по которым судился малороссийский народ. Киев, 1879. — С. 61—62).
8. Кіселичник В. Про надання українським містам у 14 – 17 ст. магдебурзького права// Право України. – 1996. - №9. – С. 82-84.
9. Іванко М. Магдебурзьке право// Україна. – 1999. – 1. – С. 18-19.
10. Jakowliw A. Das deutshe Rent in der ukraine und seine ein flusse aut das ukrainishe Recht im 16-18. Jahrhundert. Leipzig, 1942. S. 10.
11. Терлецький О. Події на Галицькій Русі в р. 1340 по смерти Болеслава Юрия II // Записки НТШ. За ред. М.Грушевського, - 1896. - Т. 12, - С. 3.
12. Zubrycki D. Kronika miasta Lwowa. Lwow., 1844. – S.488-489.
13. Грабовський С., Шкляр Л. Українська державність: політико-правовий аспект // Вісник АН України. - 1993. - № 5 - С. 51.
14. Окіншевич Л. Лекції з історії українського права. Мюнхен 1954. — С. 55.
15. Падох Я. Міські суди в Україні після 1648 р. Мюнхен., 1948. — С. 12.
16. Владимирський-Буданов М. Німецьке право в Польщі і в Литві // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV—XVIII в. Львів, 1904. — С. 183; С. 275—276.
17. Довнар-ЗапольськийМ. Государственное Хозяйство Великого Княжества Литовского при Ягеллонах. К., 1901. — Т. 2. — С. 275—276





Повна інформація про роботу

реферат "Засади Магдебурзького права за Литовсько-польської доби" з предмету "Правознавство". Робота є оригінальною та абсолютно унікальною, тобто знайти її на інших ресурсах мережі Інтернет просто неможливо. Дата та час публікації: 05.02.2011 в 11:51. Автором даного матеріалу є Олег Вернадський. З моменту опублікування роботи її переглянуто 2899 та скачано 38 раз(ів). Для ознайомлення з відгуками щодо роботи натисніть [перейти до коментарів]. По п'ятибальній шкалі користувачі порталу оцінили роботу в "5.0" балів.

Олег Вернадський...

Виконував дуже старанно, намагався детально розкрити всі пункти. Наш найвимогливіший викладач в університеті (Віктор Анатолійович) оцінив на 100 балів...