Економічний зміст витрат на виробництво та завдання їх обліку

Зважаючи на те, що виробничі витрати є породженням відповідних факторів виробництва, їх економічний зміст можна визначити як спожиту частку виробничих ресурсів.

Витрати — це використані у процесі виробництва різні речовини і сили природи на виготовлення нового продукту праці. В умовах товарного виробництва грошовий вираз суми витрат на виготовлення конкретного продукту називають собівартістю. Зміст термінів витрати і собівартість поєднується в понятті витрати виробництва [27, с. 102].

Згідно з П© БО 16 «Витрати» витрати визнаються за наступних умов:

• 1. Витрати відображаються в бухгалтерському обліку одночасно зі зменшенням активів або збільшенням зобов’язань.
• 2. Витратами звітного періоду визнаються або зменшення активів, або збільшення зобов’язань, що призводить до зменшення власного капіталу підприємства (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або розподілу власниками), за умови, що ці витрати можуть бути достовірно оцінені.
• 3. Витрати визнаються витратами певного періоду одночасно з визнанням доходу, для отримання якого вони здійснені.
• 4. Витрати, які неможливо прямо пов’язати з доходом певного періоду, відображаються у складі витрат того звітного періоду, в якому вони були здійснені.
• 5. Якщо актив забезпечує одержання економічних вигод протягом кількох звітних періодів, то витрати визнаються шляхом систематичного розподілу його вартості (наприклад, у вигляді амортизації) між відповідними звітними періодами.

Втратами не визнаються:

• 1. Попередня (авансова) оплата запасів, робіт, послуг.
• 2. Погашення одержаних позик.
• 3. Інші зменшення активів або збільшення зобов’язань, що не відповідають ознакам, наведеним у пункті 6 цього Положення (стандарту).
• 4. Витрати, які відображаються зменшенням власного капіталу відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку.

Випуск готової продукції, яка призначена для реалізації, і одержання прибутку є головною метою виробничої діяльності підприємства. В процесі виробництва формуються витрати на виробництво продукції і її виробнича собівартість.

До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включаються:

• — прямі матеріальні витрати;
• — прямі витрати на оплату праці,
• — інші прямі витрати;
• — загальновиробничі витрати.

Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлюються підприємством самостійно згідно методичних рекомендацій з планування, обліку та калькулювання собівартості продукції робіт та послуг сільськогосподарських підприємств.

За способом включення до собівартості витрати поділяються на прямі та непрямі. Прямими називаються ті витрати, які безпосередньо можуть бути віднести до конкретного об'єкта витрат і включені до собівартості продукції (робіт, послуг).

До складу прямих матеріальних витрат включається вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу виробленої продукції або є її необхідним компонентом, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат.

До складу прямих витрат на оплату праці включаються заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, виконанні робіт, або наданні послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат.

Іншими словами, до прямих витрат на оплату праці належать: основна заробітна плата основного виробничого персоналу підприємства, нарахована робітникам та службовцям за тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, включаючи індексацію заробітної плати, а також витрати на оплату праці позаштатних працівників, які виконують роботи, пов’язані з виробництвом продукції; вартість продукції, що видається у вигляді натуральної оплати працівникам, зайнятим у сільськогосподарському виробництві; надбавки і доплати до тарифних ставок та оклада, у тім числі за роботу в нічний час, за суміщення професій, розширення зон обслуговування; вартість харчування, продуктів, що відповідно до чинного законодавства безкоштовно надаються працівникам підприємств окремих галузей; оплата щорічних відпусток та інша додаткова оплата; одноразові винагороди за вислугу років; оплата праці позаштатних працівників за виконання робіт згідно з договорами цивільно-правового характеру, включаючи договір підряду, за умови, що розрахунки з робітниками за виконану роботу проводить безпосередньо підприємство.

До складу інших прямих витрат включаються всі інші виробничі витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат, зокрема відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація тощо.

При групуванні витрат під об'єктом обліку витрат слід розуміти продукцію, роботи, послуги або вид діяльності підприємства, які потребують визначення пов’язаних з їх виробництвом (виконанням) витрат.

Непрямі втрати — це витрати, що не можуть бути віднесені безпосередньо до певного об'єкта витрат економічно можливим шляхом. Такі витрати відносяться до вирощування багатьох культур, кількох груп тварин, виконання різних робіт. Для включення до собівартості ці витрати необхідно попередньо розподілити між об'єктами обліку.

Організація управлінського — обліку внутрішня справа конкретного підприємства. На вибір системи управлінського обліку впливає багато факторів, важливими серед яких є економічні, юридичні, організаційні, техніко-економічні, компетентність керівника, потреба адміністрації в тій чи іншій управлінський інформації.

Системи управлінською обліку повинні виявляти певний взаємозв'язок прийомів і способів узагальнення витрат за складом, змістом, призначенням, місцями виникнення і центрами відповідальності, видами продукції та робіт, їх однорідними групами і частинами виробів та способів контролю за використанням виробничих ресурсів. У міжнародній практиці значного поширення набули системи обліку витрат стандарт-кост та директ-костинг [26, с. 206].

Система управлінського обліку, спрямована на регулювання прямих витрат виробництва шляхом співставлення до початку виробництва стандартних калькуляцій і обліку фактичних витрат з виділенням відхилень від стандартів, одержала назву «стандарт-кост». Поняття «стандарт-кост» в широкому розумінні означає собівартість, яку встановлено заздалегідь (на протилежність собівартості, дані про яку накопичуються).

Зміст системи стандарт-кост полягає в тому, що в обліку відображається те, що повинно статися, а не те, що сталося, враховується не дійсне, а належне, і окремо обліковуються відхилення. Основне завдання цієї системи — облік втрат і відхилень у прибутку підприємства. У її основі лежить чітке встановлення норм витрат матеріалів, енергії, робочого часу, праці, заробітної плати та інших, пов’язаних з виготовленням продукції. Ці норми перевиконувати не можна. Виконання їх навіть на 80% означає успішну роботу підрозділу. Стандарти (нормативи) розраховуються не тільки для виробничої собівартості, а й для всіх інших факторів, які впливають на доходність, наприклад, для обсягів продажу, для комерційних і адміністративних витрат та ін. Нормативи, як правило, є незмінними протягом декількох місяців чи років. Тільки суттєві зміни (освоєння нового виробу тощо) вимагають перегляду нормативів. Цінові складові нормативних витрат оновлюються частіше для того, щоб врахувати вплив інфляції та інших факторів на ціни купованих матеріалів або вартість робочої сили.

Прийняті стандарти в бухгалтерії узагальнюються в карти стандартної собівартості до початку процесу виробництва. Карти складають в розрізі виробів, виробничих підрозділів.

Система обліку витрат стандарт-кост характеризується деякими особливостями. Основою виявлення відхилень від стандартів у процесі витрачання засобів є бухгалтерські записи на спеціальних рахунках, а не їх документування. Виявлені відхилення відображають у бухгалтерському обліку не всі компанії, а лише ті, які використовують поточні стандарти. Для врахування відхилень між нормативними й фактичними витратами передбачається ведення спеціальних синтетичних рахунків для обліку відхилень — за статтями калькуляції, за факторами відхилень. З метою управління витратами завжди розглядається, наскільки суттєвими є ці відхиленим, аби їх враховувати; що вони показують, при вирішенні яких проблем вони можуть бути використані; важливість виявлених відхилень при аналізі затрат на виробництво. Витрати понад норм відносять на винних осіб або на фінансові результати і не включаються у витрати на виробництво, як при нормативному методі. Тобто на основне виробництво при системі стандарт-кост відносять стандартні витрати.

Система стандарт-кост є засобом управління прямими витратами. У зарубіжних країнах використовується декілька варіантів цієї системи:

• 1. Витрати накопичуються на дебеті рахунка «Виробництво» й оцінюються за стандартною вартістю, готова продукція списується з кредиту цього рахунка за стандартною собівартістю, незавершене виробництво теж оцінюється за стандартними витратами.
• 2. Витрати, узагальнені на дебеті рахунка «Виробництво», оцінюються за фактичною вартістю, а з кредиту рахунка списується готова продукція за стандартною собівартістю. Незавершене виробництво обліковується за стандартними витратами, з урахуванням відхилень від фактичних витрат. Переваги системи стандарт-кост полягають у наступному:
  • — забезпечення інформацією про майбутні витрати на виробництво й реалізацію продукції;
  • — можливість виявлення відхилень від нормативів та причин їх виникнення;
  • — спрощення ведення обліку і калькулювання;
  • — встановлення реальної ціни на основі стандартної розрахованої собівартості одиниці продукції.

Суттєві можливості для вдосконалення обліку й аналізу витрат в умовах ринкових відносин і загострення конкуренції товаровиробників відкриває система «директ-костинг». Ця система ґрунтується па чіткому розподілі витрат на змінні й постійні, а також на відповідному ставленні до них. Зокрема, у собівартість продукції включаються лише змінні витрати, постійні ж обліковуються окремо і списуються безпосередньо на результати діяльності підприємства [28, с. 320].

На перших етапах практичного використання цієї системи до собівартості включалися лише прямі витрати, а непрямі списувалися на фінансові результати. Пізніше «директ-костинг» трансформувався у так званий «розви-нений директ-костинг», коли собівартість розраховується не лише в частині прямих змінних витрат, а й у частині змінних непрямих.

Порівнянням виручки від реалізації продукції з сумою змінних витрат на її виробництво і збут (тобто з обмеженою собівартістю) визначається маржинальний доход, величина якого має покрити суму постійних витрат і дати певний прибуток підприємству. Після вирахування з маржинального доходу постійних витрат формується показник операційного прибутку.

Згідно з міжнародними бухгалтерськими стандартами система «директ-костинг» не використовується для складання зовнішньої звітності й розрахунку податків. Однак практичне значення цієї системи полягає в наступному:

• — її використання дає змогу оперативно вивчати взаємозв'язок між обсягом виробництва, витратами і доходами, а значить — прогнозувати поведінку собівартості при зміні ділової активності підприємства;
• — суттєво спрощує нормування, планування і контроль зменшеного числа витрат. В результаті собівартість є більш доступною для огляду, а окремі статті витрат — більш контрольованими;
• — визначення нижньої межі ціни продукції (до рівня змінних витрат);
• — виключається трудомістка робота з розподілу непрямих витрат;
• — контроль за постійними витратами.

Обмеження собівартості продукції лише змінними витратами може стати корисним в Україні. Головна перевага системи «директ-костинг» — вона надає можливість вирішувати важливі завдання управління витратами [27 ст. 320].

Вивчення динаміки витрат уможливлює оцінювання витрат і побудову їх функцій [27 с. 300].

Оцінка витрат — це процес обчислення динаміки витрат, тобто встановлення кількісного взаємозв'язку між витратами й різними факторами на підставі дослідження діяльності.

На практиці витрати мають кілька факторів витрат, але для побудови функції витрат здебільшого обирають один чи два найвпливовіші фактори.

Функція витрат полегшує передбачення витрат.

Основною метою обліку виробництва є своєчасне, повне, вірогідне відображення фактичного розміру і складу витрат та контроль за використанням всіх видів виробничих ресурсів, а також обсягу виробленої продукції (наданих робіт чи послуг) в натуральних та грошових вимірниках. З формулювання мети можна визначити основні завдання обліку виробництва Це:

• — визначення складу та розмежування виробничих витрат за їх економічним змістом, місцем прикладення (центрами відповідальності), елементами, статтями обліку, суміжними періодами та іншими ознаками, передбаченими відповідними стандартами фінансового та управлінського обліку,
• — своєчасне та повне відображення виготовленої продукції, наданих робіт чи послуг за їх кількістю та якістю в розрізі окремих об'єктів обліку, центрів відповідальності та суміжних періодів,
• — встановлення фактичного рівня собівартості одиниці продукції (робіт, послуг) відповідно до затверджених положень та порівняння його з нормативним, розрахунковим (прогнозним, кошторисним) та рівнем ринкових цін;
• — формування відповідної інформації про обсяг витрат та виготовленої продукції (робіт, послуг) в передбаченій системі документів, облікових реєстрів та звітності.

Щоб виконати ці завдання обліковим працівникам необхідно чітко знати Положення (стандарти) бухгалтерського обліку та загальноприйняту класифікацію витрат.

витрати облік виробничий собівартість.