Пік балканської політики Росії в другій половині ХІХ ст

Східна криза 1875 — 1878 рр.: передумови та наслідки

У середині XIX в. Османська імперія усе ще залишалася однією з найбільших держав того часу. До її складу входили великі території в Азії, Африці і Європі із площею близько 3,4 млн. км2, а чисельність населення досягла 28 млн. чоловік. Після Кримcької війни країна була розділена на 27 провінцій (вілаєтів), з яких десять становили європейську частину імперії з населенням в 10−11 млн. чол. Етнічний вигляд держави був надзвичайно строкатим і визначався наявністю більше 30 народів, що сповідали іслам, іудаїзм, християнство в різних його проявах. Причому на Балканах прихильники останньої релігії становили абсолютну більшість. З Туреччиною були пов’язані васальними відносинами Дунайські князівства й Сербія. Державний лад Османської імперії в 60−70-і рр. XIX в. можна визначити як «освічений деспотизм». На підставі хатт-і-хумаюна 1856 р., що відкривав другий етап танзимату, в країні була проведена серія реформ із метою централізації влади, посилення армії, поліпшення стану економіки й культурного розвитку. Особливий акцент у політиці реформ був зроблений на твердження правової рівності мусульман і немусульман. Цей курс, що проводився частиною османської політичної еліти, певною мірою був наслідком жорстокого натиску з боку західних держав, які в ультимативній формі вимагали від Туреччини оголошення проекту реформ про положення немусульманських підданих до початку Паризького конгресу 1856 р. Однак ні формально проголошена рівність християн з мусульманами, ні спроби Порти в наступні роки згладити міжнаціональні протиріччя й об'єднати етноси, що населяли імперію, у певну «османську» націю під егідою турок, не принесли результатів. Національно-визвольний рух підвладних народів, що тривав й набирав силу, змушував Порту користуватись колишніми методами проведення каральних операцій у тих провінціях, де виникала погроза поширення сепаратизму. Кримська війна 1853−1856 рр. призвела до істотних зрушень у політиці провідних європейських держав у Східному питанні. В Англії далеко не всі були задоволені її результатами. Невипадково Р. Солсбері, що неодноразово займав пост міністра закордонних справ і прем'єр-міністра, називав Кримську війну «дурістю, що заслуговує співчуття». І все-таки Великобританія багато чого досягла. Головним здобутком стало посилення переважного англійського впливу в Туреччині й різке скорочення можливостей Росії втручатися в справи на Балканах і Близькому Сході. Англійський курс на збереження статус — кво, трохи модернізований і доповнений проектами трансформації Туреччини за допомогою реформ у сучасну цивілізовану державу, мав колишню антиросійську спрямованість і протистояв об'єктивній історичній тенденції неминучого краху Османської імперії.

Перемога над Росією, що коштувала Франції в 5 разів більших жертв, ніж Англії, зміцнила режим Другої імперії, сприяла зростанню її ролі в європейських справах. У той же час Франція не одержала істотних надбань на Сході, а початкові сподівання на посилення позицій французького капіталу в Туреччині й перетворення її в ринок збуту й джерело сировини для французької промисловості не виправдалися.

В 1860 р. Наполеон III проголосив «принцип національностей», що означав підтримку прагнення різних народів до національної самостійності. На практиці правлячі кола Другої імперії виступали проти антиосманських повстань, відмовлялися від допомоги гнобленим Портою народам у їхній боротьбі за звільнення. Виключення тут становила лише дипломатія Наполеона IІІ на користь створення румунської державності в надії економічно й політично затвердитися в пониззі Дунаю.

Активізація офіційного Парижа в Східному питанні привела до поновлення англо-французьких протиріч через Єгипет і Сирію. Спрямована Наполеоном III військова експедиція до Сирії влітку 1860 р. викликала гостру кризу у відносинах між Францією й Англією.

Кримська війна привела до розриву колишньої політики співробітництва Австрії з Росією в Східному питанні. Ці дві найбільш зацікавлені в балканських справах держави переслідували прямо протилежні цілі й ретельно стежили за кожним кроком один одного. На відміну від Англії або Франції Австрія (з 1867 р. — Австро-Угорщина) не могла розраховувати на успішну економічну експансію в турецьких володіннях. Ось чому вона почала виступати в ролі захисниці християнських народів, надала дипломатичну підтримку прагненню до самостійності Сербії й Болгарії, хоча й при збереженні верховної влади Порти. Разом з тим Австро-Угорщина не забувала про головну мету — встановлення свого панування над Боснією й Герцеговиною як ключ до панування над всім Балканським півостровом. Відношення Отто фон Бісмарка до долі Османської імперії було цілком підлеглим політиці об'єднання Німеччини під верховенством Пруссії. Так, в 60-і роки Пруссія була зацікавлена в максимальному ослабленні зовнішньополітичних позицій Австрії. Під час франко — прусської війни 1870 — 1871 рр. Бісмарк обіцяв сприяння Росії в перегляді обмежень, установлених Паризьким договором 1856 р., і тим самим зумів забезпечити нейтралітет Олександра II. Але щоб використати Східне питання як засіб «політичних компенсацій», Пруссія повинна була підтримувати напруженість на Балканах і Близькому Сході. Вона взагалі не була зацікавлена в цілісності Османської імперії й збереженні статус — кво. В окремих випадках Бісмарк навіть ішов на підтримку національно-визвольного руху балканських народів. У зв’язку з новим загостренням Східного питання в середині 70-х років «залізний канцлер» продовжував офіційно заявляти, що в Німеччини немає особливих інтересів на Сході. У дійсності його метою було недопущення створення антинімецької коаліції. Поразка Росії в Кримській війні поклала початок новому курсу в російській зовнішній політиці, що став здійснюватися новим міністром іноземних справ О. Горчаковим. Його зміст знайшов відбиття в крилатій фразі керівника МІЗ: «К России обращаются с упреком, что она изолируется и хранит молчание… Говорят, что Россия дуется. Россия не дуется, Россия сосредотачивается». Численні внутрішні проблеми й перебування в міжнародній ізоляції змушували Росію до стриманості й миролюбності. Російська дипломатія, насамперед на Балканах, перебувала в глибокій обороні. Саме цим самообмеженням активного учасника європейського концерту пояснюється відносне затишшя у Східному питанні, яке тривало два десятиліття. Восени 1870 р., коли йшла франко — прусська війна, створилася сприятлива ситуація, що дозволила покінчити з найважчою для Росії умовою Паризького договору — забороною тримати флот на Чорному морі. 19 (31) жовтня О. Горчаков розіслав циркуляр, у якому заявлялося, що Росія не вважає себе зв’язаної постановами, що обмежують її суверенітет на Чорному морі. Циркуляр Горчакова був зустрінутий Англією й Австро-Угорщиною з осудженням. Однак на Лондонській конференції послів 1 (13) березня 1871 р. за підтримки Пруссії була підписана конвенція, що скасувала «нейтралізацію» Чорного моря. Конвенція 1871 р. регулювала режим проток аж до Першої світової війни. На тлі вимушеної пасивності Росії в Східному питанні стали більше помітні досить боязкі кроки, які робили підвладні Туреччині народи на своєму шляху до незалежності. Повстання в Герцеговині в 1862 р. і на Криті в 1866 р., боротьба болгар за відновлення національної церкви, виникнення на Балканах четницьких загонів і створення конспіративних революційних організацій — всі ці факти свідчили про формування нових і досить радикальних суспільних настроїв. Нові тенденції стали проявлятися й у рості дипломатичної активності незалежних і формально складових Туреччини молодих балканських держав, які намагалися об'єднатися для спільної боротьби з Портою. Так виник план створення Балканського союзу, що був оформлений двосторонніми угодами Сербії із Чорногорією, Грецією й Румунією в 1866—1868 рр., а також встановленням співробітництва з політичними організаціями інших балканських народів, зокрема болгар і хорватів. Справа зайшла так далеко, що була навіть назначена дата війни з Портою — 1 жовтня 1868 р. Однак цього не трапилося. Балканський союз виявився нежиттєздатним і розпався незабаром після смерті головного його ініціатора — сербського князя Михайла Обреновича, убитого змовниками 29 травня 1868 р. Раптові повстання влітку 1875 р. у Боснії й Герцеговині поклали початок новій Східній кризі 1875−1878 рр., названому сучасниками великою. Боснійське повстання було підтримано слов’янськими народами інших областей Османської імперії. В 1875—1876 рр. у Болгарії відбулися Старе-Загорське й Квітневе повстання, потоплені в крові регулярною турецькою армією (у Болгарії загинуло близько 30 тисяч чоловік). Безпосереднім відгуком на всі ці події стало оголошення Сербією (що діяла в союзі із Чорногорією) у червні 1876 р. війни Туреччині. На початку бойових дій успіх був на боці повстанців. Тим часом зміни відбулись в Стамбулі. 30 травня 1876 р. був скинений, а потім вбитий слабкий султан Абдул — Азіз. 31 серпня 1876 р. новим лідером став Абдул — Гамід, майбутній «кривавий султан», який відзначився вірменською різаниною. Прихід до влади рішучого керівника та підйом турецького патріотизму (який в Європі об'єктивно назвали звірствами) спричинив зміни на фронті. Незважаючи на героїзм сербських солдатів (яких підтримували 4 тис. російських добровольців на чолі з генералом М. Черняєвим, котрого було призначено головнокомандуючим сербською армією) турецьким військам удалося легко відбити наступ, і тільки втручання Росії врятувало Сербію від катастрофи й дозволило укласти на початку 1877 р. мир на умовах довоєнного стану.

Тим часом Росія здійснила дипломатичний маневр. Під час зустрічі Олександра ІІ і Горчакова з Францем — Йосифом і Андраши в Рейхтадському замку в Чехії 8 липня 1876 р. російська сторона погодилася на окупацію австрійськими військами частини Боснії і Герцеговини — в обмін на принципову згоду Відня на автономізацію (або незалежність) Болгарії і Румелії, а також на повернення Росії південно — західної Бессарабії.

За участі провідних європейських держав було вирішено скликати конференцію, під час якої передбачалось знайти вихід зі Східної кризи.

Константинопольська конференція розпочалась 23 грудня 1876 р. з артилерійського салюту, котрий оповістив те, що Оттоманська Порта перетворилась на конституційну монархію з двопалатним парламентом, а тому ніякі міжнародні гарантії християнським підданим султана не потрібні - їх і так гарантує новостворена турецька конституція. Представники європейських держав такого не очікували і почали наполягати на своїх вимогах, на які османи відповіли відмовою. Після того, як Порта не сприйняла протокол великих держав від 31 березня 1877 р., в котрому вони востаннє вимагали від султана прийняти вимоги Європи, війна стала неминучою.

Іншим важливим чинником, який стимулював Росію до війни, стала суспільна думка 60−70-х рр. ХІХ ст. Ідея солідарності з балканськими народами трансформувалась у вимогу звільнення південних слов’ян. Велась кампанія щодо збору засобів на допомогу повстанцям. Частими були храмові пожертви. Діяли Петербурзький і Московський слов’янські комітети, в котрих активну участь брали письменник К. Аксаков, критик В. Стасов, вчені І. Мечніков, Д. Менделєєв та інші. Вони зібрали астрономічну для тих часів суму — 1,5 млн. рублів.

Російське суспільство умовно можна поділити на три частини: офіційні, придворні кола (сюди ж — радикали), інтелігенцію (ліберально-радикальну) і народ.

У вищих колах сильною була партія війни, хоча сам Олександр ІІ її не хотів розпочинати. Тогочасний військовий міністр Д. Мілютін писав, що 1876 р. в бесідах з ним імператор часто згадував батька: як Микола Павлович розпочав війну абсолютно справедливу, «за православні святині», і чим все це закінчилось, коли на нього вішали всіх собак. Імператор казав, що війна — це крайній захід. Доволі рішучим противником був і Мілютін. Як людина прагматична він стверджував, що армія не готова, реформа не доведена до кінця, так що з війною краще не поспішати. Однак, на першому плані було коло цесаревича Олександра Олександровича, який з часом увійшов в історію як Миротворець, а тоді був рішучим прихильником війни. Ним також був великий князь Микола Миколайович і брат цесаревича князь Володимир Олександрович. Імператриця Марія Олександрівна співчувала пригнобленим балканцям і вважала, що Росія повинна себе проявити. Це придворне патріотичне коло чинило сильний тиск на царя, і було зрозуміло, що йому з часом доведеться поступитись.

Ліберальне суспільство теж було за війну — за війну з добрими намірами. Вони сподівались, що війна за звільнення слов’ян принесе реформи. Радикалам було не до балканських справ: для них це був період зневіри в народні революції, час переходу від пропаганди до терору.

Що до добровольців, то мотиви їхньої діяльності були різними: дехто їхав визволяти «братушек», частина інтелігенції (як письменник В. Гаршин) бажали бути з народом, хоча серед добровольців були й ті, які хотіли зробити кар'єру або в такий спосіб вирішити власні проблеми.

Цікавими є ставлення двох видатних російських письменників до війни: Л. Толстой вважав, що рух щодо Балкан — не більше як данина моді, це не те, чим треба займатись; Ф. Достоєвський, навпаки, доводив, що Росія зобов’язана допомогти братам-слов'янам заради християнського обов’язку.

Прості люди виступали за війну безумовно, причому із міркувань швидше патріотичних, ніж яких-інших — демократичних, реформістських. Смоленський поміщик О. Енгельгардт писав, що в народі був величезний інтерес до війни. Балканські справи сприймались ними як продовження свого селянського світу, нехай і розташованого далеко: вони — слов’яни, православні, і, якщо їх ображають, їм треба допомогти.

Жодна війна, яка велась зовні, не викликала такого бурхливого обговорення, як в той час. Громадська думка стала одним із тих важливих факторів, який робив війну можливою. Недарма герцог Д. Аргайл сказав тоді у парламенті: «Якщо зараз перед населенням турецьких провінцій засяяла перспектива свободи, то це завдяки тим настроям в Росії, котрі - називайте їх як хочете, — сентиментальними, гуманними, алогічними — тим не менше є однією із могутніх рушійних сил історії».

Таким чином, подібно до кризи 1830 — 1840 рр., Східна криза 1875 — 1878 рр. виникла спонтанно, а не в результаті інтриг великих держав — просто Османська імперія вступила в нову фазу свого занепаду. Народи Балканського півострова, які вступили в капіталістичну стадію розвитку, більше не бажали безправного становища в Туреччині. Вони потребували національної незалежності, яка б змогла забезпечити їх вільний розвиток. Провідні європейські держави зіграли вирішальну роль в ході цієї кризи, переслідуючи власні цілі. Росія, в силу загострення протиріч з Туреччиною через фактичне безправ’я південних слов’ян та наростання активності російського суспільства щодо Східного питання, була змушена готуватись до війни.