Кодифікація земельного законодавства України

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальні засади та періодизація процесу кодифікації земельного законодавства України

1.1 Поняття та сутність кодифікації галузевого законодавства

1.2 Особливості та періодизація процесу кодифікації земельного законодавства України Розділ 2. Формування наукових концепцій та тенденцій розвитку і кодифікації земельного законодавства України

2.1 Формування наукових концепцій кодифікації земельного законодавства України в період з 1917 до 1928 року

2.2 Тенденції розвитку і кодифікації земельного законодавства України в період з 1928 до 1970 року

2.3 Кодифікація земельного законодавства України в період з 1970 до 1990 року Розділ 3. Розвиток і кодифікація земельного законодавства України сучасного періоду

3.1 Розвиток і кодифікація земельного законодавства в період з 1990 року до прийняття нової Конституції України 28 червня 1996 року

3.2 Розвиток і кодифікація земельного законодавства після прийняття нової Конституції України до 2009 року

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Закономірністю розвитку земельного законодавства в процесі проведення в Україні земельної реформи, умовою його успішного впливу на суспільні відносини має бути несуперечність і узгодженість системи діючих правових норм.

Розвиток земельних відносин в Україні потребує належного правового забезпечення. Процес реформування цих відносин супроводжується прийняттям великого масиву законів та підзаконних актів, багато з яких, на жаль, суперечать один одному. Все це свідчить про низький рівень законотворчих робіт. В зв’язку з цим виникає нагальна потреба у кодифікації земельного законодавства України.

Ідея об'єднання законів і інших нормативних актів у цілісну систему, що регулює споріднені суспільні відносини з метою усунення громіздкості законодавства і полегшення користування нормативним матеріалом, відома здавна. Багато провідних учених у радянський та пострадянський періоди присвятили свої монографії, наукові дослідження питанням кодифікації законодавства. Але в правовій літературі поки що відсутні суттєві теоретичні розробки, монографічні дослідження щодо проблем кодифікації саме земельного законодавства.

З переходом нашої держави до ринкових відносин склалася ситуація, коли практично всі норми базових актів галузевого законодавства носять надто загальний характер, при цьому унеможливлюється реалізація їх положень як норм прямої дії. Окрім того, сучасне земельне законодавство характеризується надмірним динамізмом нормативного масиву, частими змінами провідних аспектів земельної політики. Головний земельний закон морально застарів і не може якісно та у повному обсязі регулювати відносини, що виникають в процесі реалізації земельної реформи.

Такий стан справ викликаний тим, що в країні до цього часу відсутня наукова обґрунтованість кодифікації земельного законодавства, тобто взагалі немає юридичної концепції формування нового земельного законодавства. Тому з розвитком ринкових відносин необхідно виробити чітке і наукове обґрунтування суттєвості приведення норм земельного законодавства у певним чином узгоджену і цілісну систему.

Теоретична і практична розробка проблеми кодифікації земельного законодавства України не може здійснюватися без глибокого і всебічного вивчення досвіду вітчизняної і зарубіжної кодифікації земельного законодавства. Однак в Україні дотепер відсутні комплексні спеціальні дослідження, що давали б хоча б загальне уявлення про кодифікацію земельного законодавства, яка проводилася в нашій країні, а дослідження, присвячені аналізу окремих кодифікаційних робіт, нечисленні і мають фрагментарний характер, що й обумовлює актуальність даного дипломного дослідження.

Мета дипломного проектування полягає в теоретичній розробці сучасних проблем кодифікації земельного законодавства і обґрунтуванні власних пропозицій щодо формування нового земельного законодавства та його кодифікації. Відповідно до мети визначені наступні задачі дослідження:

вивчити і провести ґрунтовний аналіз загальнотеоретичної, спеціальної юридичної, історичної літератури та законодавства щодо розвитку кодифікації земельного законодавства в Україні;

провести історико-правовий аналіз етапів розвитку та кодифікації земельного законодавства України;

провести аналіз чинних кодифікованих актів земельного законодавства України;

визначити проблеми кодифікації сучасного земельного законодавства;

сформулювати на цій підставі власні наукові висновки;

розробити і сформулювати рекомендації щодо формування і кодифікації нового земельного законодавства України.

Об'єктом дослідження є процес кодифікації земельного законодавства як суспільно-історичне та правове явище, а також періодизація та закономірності розвитку цього процесу в Україні.

Предметом дослідження є зміст кодифікованих актів земельного законодавства та актуальні правові проблеми їх створення і розвитку в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що на основі аналізу чинного законодавства України та наукової літератури вперше виконане комплексне монографічне дослідження, присвячене актуальним теоретичним проблемам кодифікації земельного законодавства Україні.

Внаслідок проведеного дослідження на захист виносяться наступні наукові положення, висновки і рекомендації:

Зроблено висновок, що процес розвитку вітчизняного земельного законодавства поділяється на два етапи: докодифікаційний, який брав свій початок з часів становлення та розвитку звичаєвого і писаного права на території України і тривав до моменту прийняття 18 січня 1918 року Тимчасового земельного закону, та кодифікаційний, який був започаткований прийняттям Тимчасового земельного закону і триває по сьогоднішній день.

Обґрунтовано висновок про те, що першим кодифікованим актом земельного законодавства України став Тимчасовий земельний закон від 18 січня 1918 року, яким було кодифіковано інститут користування землею.

Зроблено висновок про те, що неприйняття нового загальногалузевого кодифікованого акта, який повинен регулювати земельні відносини, є причиною відсутності в Україні необхідної системи супідрядності земельно-правових норм, зводить нанівець розробку і прийняття багатьох законодавчих актів, є підґрунтям цілої низки суперечностей, які містяться у вже прийнятих нормативних документах.

Обґрунтовано висновок про те, що створювані кодифіковані акти земельного законодавства повинні містити повну, логічно і юридично виважену систему земельно-процесуальних норм, які мають забезпечити реалізацію земельних норм матеріального права.

Обґрунтовано можливість і доцільність внутрішньогалузевої кодифікації земельного законодавства України на сучасному етапі його розвитку шляхом прийняття «пакету законів» — системи окремих нормативних актів, які б кодифікували земельне законодавство за його інститутами.

Уперше доведено, що однією з об'єктивних умов кодифікації земельного законодавства є наявність системного підходу до формування законодавства, сутність якого полягає: а) у створенні як зовні, так і внутрішньо узгодженої системи нормативних актів, що кореспондують один одному і ґрунтуються на єдиному (базовому) нормативному акті - кодексі; б) у встановленні пріоритетності законопроектів, визначенні критеріїв, відповідно до яких прийняття того чи іншого нормативного акта буде вважатися пріоритетним у відповідній ситуації; в) у створенні системи Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості застосування викладених у роботі положень і зроблених висновків та рекомендацій: при подальшій розробці правового регулювання земельних відносин, зокрема у підготовці нових кодифікованих актів земельного законодавства та при внесенні змін та доповнень в діючі; у навчальному процесі - при підготовці відповідних підручників і навчальних посібників з курсу «Земельне право», викладанні відповідних навчальних дисциплін, в науково-дослідницькій роботі студентів, а також у процесі правового виховання населення.

Розділ 1. Загальні засади і періодизація процесу розвитку і кодифікації земельного законодавства України

1.1 Поняття і сутність кодифікації галузевого законодавства

Ідея об'єднання законів і інших нормативних актів у цілісну систему, що регулює родинні суспільні відносини з метою усунення громіздкості законодавства і полегшення користування нормативним матеріалом, відома здавна. Так відомий англійський філософ Ф. Бекон писав: «якщо закони, накопичуючись мало-помалу, досягли такої численності і заплутаності, що з’явилася необхідність повного їхнього перегляду і перетворення в єдиний цільний кодекс, більш здоровий і зручний, то слід, насамперед, зайнятися цією працею, і працю цю вважайте істинно доблесною справою, а ті, хто робить його, вірте, заслуговують, щоб їх вважали справжніми законодавцями і реформаторами.

Право становить систему, яка характеризується багаторівневою структурою, що об'єктивно обумовлено багаторівневим характером системи суспільних відносин, відображенням якої воно є. Будь-яка система, у тому числі і правова, складає не простий набір компонентів, а цілісність, що володіє визначеною внутрішньою організацією (структурою).

Закономірністю розвитку будь-якої правової системи, умовою її успішного впливу на суспільні відносини є логічна довершеність, несуперечність і погодженість системи діючих правових норм. Окрема правова норма чи нормативний акт здійснюють ефективний правовий вплив лише в поєднанні з іншими правовими засобами, тому що виникнення і функціонування права знаходиться під безпосереднім впливом діючої системи суспільних відносин. Тому при формуванні нових, зміні, скасуванні застарілих правових актів законодавець повинен чітко уявляти, як із вживанням заходів по відновленню нормативно-правових приписів буде виглядати вся система норм. [124, с 182.]

Діяльність по упорядкуванню і приведенню в єдину систему діючих законодавчих актів з метою їхньої доступності, кращого осягнення й ефективного застосування називається систематизацією законодавства. У результаті її здійснення виявляється й усувається неузгодженість, суперечливість нормативно-правових приписів, поліпшується їхня доступність, створюються найбільш сприятливі умови для застосування діючого законодавства.

У більшості випадків ефективне правове регулювання тієї чи іншої групи суспільних відносин може бути забезпечене лише внаслідок одночасного удосконалення змісту і форми нормативно-правових приписів, тобто здійснення їхньої кодификації.

Кодифікація становить лише одну з форм систематизації нормативного матеріалу поряд з інкорпорацією і консолідацією. В зв’язку з цим в межах даного дослідження виникає потреба хоча б у загальних рисах позначити істотні відмінності кодифікації від інших форм упорядкування законодавства.

Під інкорпорацією в юридичній науці і практиці розуміється зовнішня обробка законодавчого матеріалу, об'єднання виданих нормативних актів з одного і того ж питання в новий акт, зібрання чи збірник. Під зовнішньою обробкою розуміється іноді тільки внесення в первісний текст усіх наступних змін. Але цим зміст інкорпоративної роботи не вичерпується. У ході інкорпорації з діючого законодавства виключаються також приписи тимчасового значення, усуваються повторення і суперечності, що не призводять до зміни змісту нормативних актів. У результаті інкорпорації законодавство звільняється від норм, що втратили свою силу, та інших матеріалів, які ускладнюють його використання, однак при цьому не ставиться за мету змінити регулювання суспільних відносин по суті.

І хоча деякі автори включають у поняття інкорпорації різні форми публікацій нормативних актів вищих органів державної влади і керування, все-таки, на наш погляд, публікацію не можна розглядати в якості інкорпоративної діяльності, тому що про наявність інкорпорації можна вести мову лише в тому випадку, коли той чи інший ступінь зовнішньої обробки законодавчого матеріалу поєднується з його упорядкуванням.

В літературі прийнято розрізняти генеральну інкорпорацію, внаслідок якої видаються зібрання законодавства, а також часткову, яка передбачає підготовку збірників актів за визначеними галузями законодавства (збірник нормативних актів з екологічного законодавства, збірник житлового законодавства і т.д.). За способом розташування актів інкорпоративні видання поділяються на хронологічні і систематичні. Хронологічні зібрання відрізняються відносною простотою укладання. Однак із практичної точки зору користування ними ускладнюється в зв’язку з тим, що однорідний правовий матеріал розміщується у різних томах зібрання, адже за критерій розташування цих матеріалів береться дата видання актів чи їх номер. У тих випадках, коли основною ознакою розташування матеріалу виступає предметний, тематичний критерій, видані зібрання представляють більш високий етап систематизації законодавства. Правовий матеріал, що охоплює визначену відносно відособлену частину суспільних відносин, міститься в одній главі чи розділі, що робить його легко доступним для огляду і зручним для застосування. Хронологічна і систематична інкорпорація може бути текстовою, коли в збірнику приводиться весь зміст акта, і переліковою — у випадку перелічення назв актів у хронологічному і предметному порядку із зазначенням місця їхнього опублікування. Іноді виникає потреба змішаної інкорпорації, коли викладається текст одних актів і тільки реквізити інших. За суб'єктами, що здійснюють інкорпорацію, вона може бути офіційною у випадках, коли інкорпоративні видання затверджуються компетентними державними органами, і неофіційною — при проведенні інкорпорації окремими установами, фахівцями і т.д.

На відміну від інкорпорації і кодифікації, що беззаперечно визнаються відносно самостійними формами систематизації законодавства, консолідація, на думку одних учених, є самостійним видом систематизації законодавства, для інших — це лише прийом, що може застосовуватися при інкорпорації. Так Зівс С.Л. вбачає у консолідації різновид часткової кодифікації. [70, с 97.] Піголкін А.С. визначав консолідацію як спеціальну діяльність повноважних органів, спрямовану на зведення воєдино всіх діючих нормативних положень, що регулюють те ж саме конкретне питання, але сформульованих у ряді нормативних актів, які були прийняті у різний час. [122, с 17−21.]

Консолідація як форма удосконалювання законодавства стала виділятися в 60-х роках. Функціонально консолідація має сприяти поліпшенню оглядовості і доступності правового матеріалу, забезпечувати його більшу компактність. Законодавство консолідується за єдиною системою, що дозволяє всі норми, необхідні для регулювання однорідної групи суспільних відносин, розташувати в одному укрупненому акті. Консолідований акт є новим за формою, однак, природа і характер правового впливу при цьому не оновлюються. Це положення є основним при розмежуванні консолідації і кодифікації, тому що остання, крім перетворення форми, принципово змінює і зміст правових актів.

При консолідації іноді доводиться вносити зміни з метою удосконалювання зовнішньої форми законодавства: редагуються застарілі приписи, переводяться в новий більш компактний і чіткий текст, у ході таких перетворень змінюються зовнішні реквізити актів, вводяться нові заголовки і т.д.; усуваються дефекти, що мають місце в старій формі, неясності в термінології, ненормативні приписи тощо.

Слід зазначити, що консолідація має риси як кодифікації (оскільки в її результаті створюється укрупнений зведений акт, що регулює однорідну групу суспільних відносин), так і інкорпорації. Все це дозволяє розглядати консолідацію в якості проміжної перехідної форми від інкорпорації до кодифікації. Дана форма є цілком самостійною, тому що основна мета систематизації - удосконалення, узгодження законодавства, усунення в ньому суперечностей — може бути досягнута також у процесі здійснення лише цього виду діяльності.

Таким чином, інкорпорація і консолідація є важливими засобами упорядкування і «розчищення» діючого законодавства, тому що в ході їхнього здійснення великий за обсягом і розрізнений нормативний матеріал приводиться в узгоджений стан, здійснюється його техніко-редакційна обробка. Це сприяє підвищенню доступності законодавства, полегшує його застосування органами державної влади, дозволяє правильно орієнтуватися в законодавстві як посадовим особам, так і всім іншим громадянам. Однак використання даних форм можливе лише до тієї межі в розвитку законодавства, до того моменту, коли суперечності й інші недоліки, що виникають, можуть бути переборені шляхом зовнішньої обробки нормативних актів. У тих випадках, коли до правових актів потрібно ввести приписи з новим змістом, щоб привести їх у відповідність з назрілими завданнями економічного, політичного і соціально-культурного розвитку, застосовується така форма удосконалення законодавства, як кодифікація.

У дореволюційній історико-правовій науці утвердилося поняття кодифікації не як простого механічного зведення діючого права, а як: а) переробки його; б) на основі принципів, вироблених цивільним обігом, що надають всьому законодавству; в) єдність, зовнішню і внутрішню, органічну цілісність. Настільний енциклопедичний словник 1901 р. визначає поняття кодифікації як «подготовительную работу, цель которой дать систематическое, проникнутое известными руководящими началами собрание всех действующих юридических норм или известное обособление части их, отделить действующее право от отменённого, согласовать законы между собой и сделать понимание и ознакомление с ними возможно более доступным и лёгким» .

Видатний російський учений-кодифікатор М. М. Сперанський відносив до зводів законів усі різноманітні, відомі його часу результати предметної систематизації законодавства, тобто систематизації не за часом прийняття чи опублікування законів, а в залежності від якої-небудь ознаки, що відноситься до змісту закону, і вважав їх другою формою законодавства — наступною, систематичною на відміну від форми первісної, різнорідної. Слово «свод» в російській мові означає: «сведенные в одно целое и расположенные в известном порядке сведения, материалы, тексты». [123, с 105−106.] Звід законів в цьому розумінні являє собою зведення в єдине ціле і розташування у визначеному порядку законів.

Терміном «собрание законов» в часи М. Сперанського позначався хронологічний збірник законів Російської імперії (так зване Повне зібрання законів), що містило в собі як діючі, так і скасовані нормативні акти. Цей термін використовується і сьогодні для позначення назв офіційних джерел, у яких публікується поточне законодавство. М. М. Сперанський розрізняв наступні головні види зводів: а) «свод посредством выписок» (підготовчий матеріал до систематизації, у якому за визначеним і заздалегідь обраним порядком збираються тексти актів і їх частин, що відносяться до визначених предметів, без поділу приписів на діючі і недіючі); б) «своды учебные или учёные» (коментарі окремих розділів, галузей законодавства в цілому, на зразок «Інструкцій» у Зводі законів Юстиніана, хоча останнім і була надана сила закону); в) «ручные книги, или сборники» (короткі вказівки по законодавству, які були близькими до зводів навчальних, але розраховані не на вивчаючих право, а на посадових осіб, і побудовані не на засадах науки, а виходячи зі зручності в підготовці); г) «своды в виде указателей» (як правило, побудовані за абеткою з приведенням історії розвитку відповідних узаконень і винесених на їхній основі найважливіших судових рішень); д) «сводное уложение» (Звід законів, що готувався в Росії за вказівкою Петра I, в основу якого передбачалося покласти уложення 1649 року, поповнене наступним законодавством); е) «свод Юстиниана» .

Підводячи підсумки розгляду видів зводів, М. М. Сперанський підкреслював, що більшість їх є справою приватною і лише «сводное уложение, как оно замышлялось, и свод Юстиниана представляют собой дело законодательное». Звід Юстиніана М. М. Сперанський вважав зразком для створення Зводу законів Російської імперії. Правила підготовки зводу, що укладався за принципами зводу Юстиніана, а також спеціально сформульованими положеннями Френсіса Бекона, з обмеженнями, пов’язаними з особливостями законів Російської імперії, визнавалися М. М. Сперанським обов’язковими для складання Зводу законів Російської імперії.

Слід зазначити, що багато авторів і звід Юстиніана, і Звід законів Російської імперії відносять до інкорпоративних систематичних зібрань законодавства [125, с 65.], у літературі висловлювалася навіть думка про те, що Звід законів Російської імперії «убил кодификационное творчество в России» .

У радянський період учені-юристи також зробили свій внесок в розробку цієї форми систематизації законодавства. Так Дембо Л.І. ототожнював кодифікацію із законодавчою технікою і бачив у ній сукупність форм і методів побудови системи законодавства. Ушаков А. А. і Лях Т. В. зводили завдання кодифікації до систематизації законодавства. [121, с 74−82.] Однак вже Іодковський А.Н. вказував на необхідність розрізняти поняття кодифікації у вузькому і широкому розумінні. Кодифікація законодавства у вузькому розумінні слова, на думку вченого, зводиться до технічної обробки й упорядкування нормативного матеріалу. 126, с 67−77.] Кодифікація в широкому розумінні полягає в тому, що діючі закони переробляються, доповнюються, приводяться у відповідність з потребами пануючого в даному суспільстві класу. Керімов Д.А., визначаючи в 50-і роки поняття кодифікації, писав, що «…это подготовительно-законодательная деятельность соответствующих кодификационных органов по внешней и внутренней обработке законодательного материала «. Згодом він уточнив розуміння кодифікації, визначивши її в якості одного з видів систематизації законодавства. Шебанов А. Ф. бачить у кодифікації таку форму систематизації, «при которой законодатель, исходя из общих принципов данной правовой системы, стремится дать в одном акте единое, стройное, внутренне согласованное изложение правовых установлений» .

У Юридичному енциклопедичному словнику сказано, що кодифікація законодавства походить від латинського слова codex — збірник законів і facio — роблю і є формою систематизації законодавства, що, на відміну від інкорпорації (тобто зведення воєдино діючих нормативних актів без зміни їхнього змісту, видання різного роду збірників), полягає в якісній переробці діючих юридичних норм, неузгодженостей і суперечностей правового регулювання, заповненні прогалин і в скасуванні застарілих норм.

У сучасній юридичній літературі кодифікація характеризується як форма систематизації, що припускає переробку норм права за змістом, а також їх систематизований, науково-обґрунтований виклад у новому законі (зводі законів, кодексі, основах законодавства й ін.).

Наведені вище визначення терміна «кодифікація», незважаючи на різне охоплення властивостей і відображення тих чи інших сторін цієї діяльності, на наш погляд, єдині в головному: внаслідок кодифікації вдосконалюється як форма, так і зміст правової матерії, що завдяки істотним перетворенням здобуває ознаки єдності і погодженості (як внутрішньої, так і зовнішньої).

В процесі кодифікації відбувається якісна переробка діючих юридичних норм, усуваються непогодженості, дублювання, суперечності і прогалини в правовому регулюванні, скасовуються неефективні і застарілі норми. Нормативний матеріал приводиться законодавцем у струнку, внутрішньо погоджену правову систему. На зміну великому числу юридичних нормативних документів, що діяли раніше, приходить новий єдиний зведений акт, виданням якого досягається чіткість і ефективність у правовому регулюванні.

Таким чином, найбільш важливими ознаками кодифікаційної діяльності є: 1) зміна змісту правового регулювання; 2) упорядкування діючого законодавства. Тому, на відміну від інших форм упорядкування нормативно-правових актів — інкорпорації і консолідації, кодифікаційна діяльність здійснюється на основі оновлення і систематизації правових приписів.

Кодифікація завжди пов’язана з правотворчістю і може здійснюватися лише в офіційному порядку і компетентними державними органами. Діяльність по створенню кодифікованих актів складається з ряду послідовних взаємозалежних стадій, відправною основою для виділення яких є насамперед поетапність самого правотворчого процесу. Алексєєв С.С. підкреслює, що кодифікація являє собою найбільш високий і в той же час природний для права вид правотворчості. [66, с 235.]

Кодифіковані акти забезпечують стрункість і стабільність стану і розвитку тієї чи іншої галузі законодавства. В усіх випадках вони повинні бути актами прямої дії. При розробці кодифікованих актів варто прагнути максимально повно охопити відповідну сферу суспільних відносин, щоб по можливості виключити потребу прийняття актів для їх доповнення. Але якщо внаслідок певних причин цього досягти не вдається, то в кодифікованому акті необхідно в кожному окремому випадку чітко установити, коли і який орган може видавати акти, що конкретизують і розвивають їхні положення. У тих випадках, коли в одному узагальнюючому акті не можна погодити всі сторони того чи іншого суспільного явища, то необхідно приймати групи взаємозалежних і взаємодоповнюючих кодифікованих актів. Наприклад, в Україні відносини природокористування регулюються цілою низкою кодифікованих актів, таких як: Водний, Земельний, Лісовий кодекси, Кодекс про надра, Гірничий закон, Закон «Про охорону атмосферного повітря» та іншими нормативними актами.

Таким чином, кодифікований акт — це закономірний результат діяльності по систематизації законодавства і його оновленню, це зведений акт, що регулює значну, стійку групу суспільних відносин того чи іншого виду на єдиних принципах і на новому якісному рівні.

Для кодифікованих актів важливий правильний вибір їх форм. Кодифіковані акти можна диференціювати в залежності від різних критеріїв. Насамперед, усі кодифікаційні форми можна розподілити на дві великі групи: закони і підзаконні акти. Основу такої класифікації складають відмінності між кодифікованими актами, що випливають з їхньої юридичної сили, що у свою чергу визначається об'єктом правового регулювання, характером компетенції, положенням суб'єкта правотворчості і його місцем у системі органів держави.

За територіальною ознакою і правотворчою компетенцією кодифіковані акти підрозділяються на акти, що діють на всій території України (кодекси, закони, постанови, статути, положення і т.п.); на території Автономної Республіки Крим (закони, постанови і т.д.); локальні нормативні акти (рішення, розпорядження і т.д.).

За предметом правового регулювання, під яким в науці розуміється однорідна відособлена група суспільних відносин, кодифіковані акти підрозділяються на галузеві і комплексні. Якщо кодифікації піддаються норми, що регламентують одну область відносин, то мова йде про галузеву (видову) кодификацію. У випадках, коли в єдиному акті піддаються кодифікації норми, що регулюють сполучені групи відносин, має місце комплексна (родова) кодифікація. У науці також виділяється внутрішньогалузева (інституційна) кодифікація, здійснювана на рівні окремих інститутів.

Галузеві і комплексні кодифіковані акти становлять різні варіанти поєднання нормативно-правових приписів у залежності від взаємозв'язків, що утворюються в системі суспільних відносин. У рамках даного дисертаційного дослідження видається за необхідне більш докладно зупинитися на питаннях кодифікації галузевого законодавства.

Отже галузі права — це об'єктивно сформовані структурні утворення права. Їхня самостійність, як відзначає Керімов Д.А., визначається сукупністю, специфічними принципами й особливим механізмом правового впливу, характерною внутрішньою і зовнішньою формою правових інститутів, що входять у галузь, і відособленістю законодавства. [89, с 315.]

Головними критеріями виділення галузей права вважають предмет і метод регулювання. Кожній галузі права притаманний «свій особливий вид суспільних відносин», що, будучи специфічним для галузі права, складає ядро, кістяк, головний зміст предмета її регулювання, надає галузі права необхідну визначеність. Зміст регульованих правом відносин визначає характер застосовуваного до даного предмета методу правового регулювання. Таке положення про повну адекватність предмета і методу правового регулювання зіграло позитивну роль в обґрунтуванні побудови системи права, допомагало практиці систематизації нормативного матеріалу, дозволило виділити загальновизнані галузі права: конституційне, адміністративне, кримінальне, цивільне, процесуальне й інші. Але з часом, у зв’язку з посиленням диференціації й інтеграції соціальної практики, правова дійсність також неухильно ускладнювалася, що обумовлювало наростання труднощів при обґрунтуванні нових галузей права. Наслідком цього, зокрема, стала поява (поряд з вищезгаданими) таких комплексних галузей права, як природоресурсове, господарське й інші. Це дало підставу В. Н. Кудрявцеву заявити, що положення про предмет і метод, як основу галузі права, консервативне і суперечить сучасним тенденціям комплексного розвитку. Даний критерій побудови галузей системи права критикують і інші автори.

Що стосується галузей законодавства, то прийнято вважати, що для них притаманний особливий предмет регулювання (вид відносин) і комбінація різних методів правового впливу (сполучення юридичних способів регулювання), на відміну від галузей права, для яких характерна однозначність і предмета, і методу.

Під галуззю законодавства в юридичній літературі розуміється така сукупність нормативних актів, для якої характерна єдність змісту (принципів правового регулювання, джерел формування норм права, спільність основних положень); відносна єдність форми (елементи галузі законодавства знаходяться в тісному взаємозв'язку і взаємозалежності і представляють визначену систему); наявність головного стрижневого акта (чи декількох основних актів), що обумовлює цілісність галузі, зміст і форму інших актів. Головними критеріями побудови галузевої структури законодавства є якісно однорідні види господарської, адміністративно-політичної, соціально-культурної діяльності, що вимагають відособленого державного регулювання.

Правове регулювання суспільних відносин починається з видання окремих норм, нормативних актів. Їхнє накопичення і функціонування протягом більш-менш тривалого часу дозволяє проявитися структурним і функціональним зв’язкам, що ведуть до формування інститутів і галузей. При цьому найбільш істотні якісні зміни відбуваються в процесі здійснення кодифікаційної обробки зазначених структурних одиниць. Як справедливо відзначає Поленіна С.В., розробка і прийняття нового кодифікованого акта становить стрибок у розвитку законодавства, що дозволяє привести регулювання певної сфери суспільних відносин у відповідність з діючими потребами їхньої регламентації. [77, с 78.] Крім того, ствердження кодифікованого акта в тій чи іншій сфері державного регулювання фактично означає завершення процесу становлення нової галузі законодавства. Тому кодифіковані акти мають особливе значення для формування галузевої структури законодавства. Алексєєв С.С. з цього приводу слушно зауважив, що без кодифікованих актів навіть профілюючі галузі стають «рыхлыми», позбавленими чіткого галузевого забарвлення. [67, с 213.]

Таким чином, можна зробити висновок, що при визначенні переліку правових актів, що відносяться до конкретної галузі законодавства, повинна враховуватися ефективність нормативних засобів і їхня доступність. У протилежному випадку неможливо буде кодифікувати дану галузь, тому що однорідні за своїм змістом і цільовим призначенням нормативно-правові приписи будуть «розкидані» по різних кодифікованих актах інших галузей законодавства, що на сьогоднішній день і спостерігається у земельному законодавстві України, норми якого містяться у великому масиві кодифікованих актів, які входять до інших галузей вітчизняного законодавства.

1.2 Особливості і періодизація процесу кодифікації земельного законодавства України Будь-який поділ того чи іншого історичного процесу на періоди досить умовний і залежить від критеріїв, що обирає дослідник при здійсненні такого поділу. Такий поділ, на наш погляд, обумовлений необхідністю більш повного висвітлення і дослідження всіх особливостей самих кодифікованих актів, а також тих економічних і політичних умов, у яких вони створювалися і діяли. Об'єктом дослідження в даній дипломній роботі є загальні закономірності кодифікації земельного законодавства України, тому вважається за доцільне зробити поділ процесу кодифікації на періоди (етапи) у залежності від найбільш важливих подій, що справили визначальний вплив на цей процес. На наш погляд, таку роль виконують нормативні акти (концептуальні, кодифіковані), що започатковували чи завершували собою певний етап становлення земельного законодавства нашої держави.

Отже, як відзначав А. П. Ткач, правові відносини на території нашої держави розвивалися на основі культурної спадщини, одержаної від древньоруської народності, яка ще на початках середньовіччя мала високорозвинену систему феодального права. Частина норм давньоруського права глибоко ввійшла у свідомість і побут українського народу, врегульовувала основи феодального ладу. Окремі норми перетворилися у звичаї, яких дотримувалися на практиці, не вдаючись до їх походження, за принципом: «як раніше було», «по давнім правам», «по давнім звичаям» і тому подібне. [129, с 501.]

Поряд з нормами права місцевого походження одержало поширення польсько-литовське законодавство. Це було результатом входження частини українських земель протягом тривалого часу до складу королівства Польського і князівства Литовського. У даному випадку можна говорити про взаємопроникнення правових систем, тому що польська і литовська системи права містили в собі норми прямо запозичені з «Російської правди». Загалом діючі джерела права визначалися основними умовами так званого возз'єднання України з Росією, що були закріплені в «Березневих Статтях» 1654 року і царській грамоті від 27 березня того ж року.

Земельне законодавство в цей період знаходилося ще в «зародковому» стані - у вигляді окремих норм звичаєвого і писаного права. Причому норми були різного походження, джерела права залишалися неупорядковані і суперечили одні одним. Однак вже в процесі створення проекту «Зібрання Малоросійських прав» 1807 р., кодифікатори виділили в окремий розділ (розділ ІІІ) питання поземельних відносин, що регулювалися нормами звичаєвого права. До таких питань відносилися: чи часто зустрічається спільна земельна власність, чи часто виникають суперечки по ній, чи не шкодить існування спільної земельної власності розвитку державних господарств, при яких обставинах і якому способі проводиться розподіл загальної власності і т.д. [110, с 19.] Розділ складався з 25 параграфів і звався «Про поземельне й оброчне право». Цей кодифікований акт мав величезне значення для становлення вітчизняного земельного законодавства.

Хоча по суті «Зібрання Малоросійських прав» було цивільним кодексом, все-таки в ньому вперше була урегульована в законодавчому порядку низка земельно-правових інститутів, наприклад, таких, як сервітутне право, чиншове, а також право поземельного користування, що, за твердженням А. П. Ткача, чи зовсім не були урегульовані загальноімперським законодавством, чи суперечили йому.

Чиншове право являло собою сукупність норм феодального права, що склалися в 13−14 ст.ст. у країнах Європи, які регулювали особливий різновид поземельних відносин, що встановлювалися між феодальними власниками і феодальними держальниками землі (чиншовиками) з числа селян і міських жителів. За своєю природою воно нагадувало спадкову оренду за римським правом (эмфитевзис), закріплювало довічне, що переходило з покоління в покоління, користування землею з обов’язком володільця сплачувати феодалу встановлений оброк (чинш), зазвичай грошовий. Таким чином, практично до кінця 19 століття спеціального земельного законодавства в Україні не існувало. Приватне землеволодіння в містах і сільській місцевості в основному регулювалося нормами звичаєвого і писаного цивільного права.

Селянська реформа 1861 року дала імпульс розвитку земельного законодавства у власному розумінні слова. У її розвиток був прийнятий цілий пакет законодавчих актів. Найбільш важливим і основоположним був Маніфест про скасування кріпосного права, прийнятий 19 лютого 1861 року. Задля його виконання були видані: Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Положення про влаштування двірських людей; Положення про викуп; Положення про губернські і повітові із селянських справ установи; Правила про порядок приведення в дію положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Закон про заснування селянського банку та ін. [78, с 32.]

На момент проведення реформи правовий режим земель визначався головним чином не за цільовим призначенням, а за правовим положенням суб'єктів поземельних прав. Землі поділялися на безліч категорій, серед яких найважливішими були: державні, удільні, кабінетські, монастирські, церковні, майоратні, приватновласницькі, посесійні, суспільні, а також селянські. Головне питання реформи — про надання землі колишнім кріпакам — вирішувалося шляхом наділення селян землею за викуп.

Внаслідок чого, селяни отримували землю не у власність, а в постійне користування, за що зобов’язані були відбувати на користь поміщиків повинність роботою чи грошима. [75, с 116.]

Основними законами столипінської аграрної реформи були Указ від 4 березня 1906 року й Указ від 9 листопада 1906 року «О новом льготном порядке выдела из общины», положення якого і склали основний зміст даної реформи. На основі останнього 14 червня 1910 року приймається Закон, затверджений III Державною думою і Державною Радою. Вважається, що саме ці акти визначили принципи, на основі яких здійснювалися земельні перетворення в країні.

Указ дав поштовх до реформування земельних відносин, він став своєрідним каталізатором подальшого розкладання общини, дав можливість селянам, що вміли і хотіли працювати, здобувати земельні наділи, збільшувати їхні площі і, як наслідок, отримувати більш значимі прибутки. На основі указу почалося становлення прогресивних капіталістичних відносин на селі.

Общинна власність була особливим різновидом загального володіння, при якому фізична особа не могла вказати на жодну кількісно означену частину, яка перебувала б під його винятковою владою. Відповідно до Вказівок 2 Департаменту Урядуючого Сенату від 25 лютого і 10 березня 1908 р. № 999 і 1472 «разница между понятиями общественной и общей собственности состоит в том, что собственником первой является само общество, как юридическое лицо, отдельное от его членов, собственником же второй собственности являются отдельные лица, а не общество» .

Як писав сам П.А. Столипін: «Развитие личной собственности среди крестьян, устранение важнейших недостатков их земледелия, а именно чересполосности, дальноземелья и длинноземелья, наконец, всемерное содействие крестьянам в расселении хуторами или мелкими посёлками, — таковы ближайшие землеустроительные задачи правительства… При хищническом хозяйстве, при бедности и невежестве крестьян, при отсутствии среди них понятия о собственности, — никакие преобразования, никакие культурные начинания невозможны и заранее обречены были на неуспех… Лишь создание многочисленного класса мелких земельных собственников, лишь развитие среди крестьян инстинкта собственности, …лишь освобождение наиболее энергичных и предприимчивых крестьян от гнёта мира, — словом, лишь предоставление крестьянам возможности стать полноправными самостоятельными собственниками наравне с прочими гражданами Российской империи — могут поднять, наконец, нашу деревню и упрочить её благосостояние…» .

Для земельних громад був скасований общинний порядок землеволодіння і введений подвірний порядок землеволодіння. А окремі господарі розглядалися як приватні власники смуг і ділянок. Земельною громадою була община, що виконувала функції управління землею (насамперед — у частині переділу землі). Різниця між общинною і подвірною формами землеволодіння полягала в тому, що при подвірному землеволодінні розташування і розміри ділянок окремих дворів у польових наділах залишалися незмінними. Община ж була своєрідним інструментом поземельного зрівнювання своїх членів.

Задля виконання Указу від 4 березня 1906 була створена система землевпорядних комісій, що стали потім основними виконавцями столипінського законодавства про землевпорядження. Закон про землевпорядження, прийнятий 24 травня 1911 року, мав служити тим же цілям.

Наявність Селянського поземельного банку стала другою серйозною об'єктивною передумовою успішного розвитку столипінської реформи. Створений у 1883 році, він був покликаний надавати конкретну допомогу селянам завдяки виділенню кредитів на придбання землі й облаштування господарства.

Таким чином, внаслідок столипінських перетворень, що розгорнулися, община почала втрачати свою силу і вплив та не могла вже активно вести землеробство, а прошарок заможних селян, що міцно «стояли на ногах», став невпинно збільшуватися. Розорення значної частини бідного селянства і поміщицьких господарств, призвело до зростання земельних наділів, добробуту і купівельної спроможності господарів, яких у радянські часи назвуть куркулями.

Документальні джерела свідчать про те, що в роки після прийняття основних державних актів, що складають суть реформи, стався могутній підйом розвитку всього народного господарства, викликаний стрімкими перетвореннями на селі. Такі висновки можна зробити ґрунтуючись на наступних даних. З 1906 по 1915 рр. врожайність у країні зросла на 14%, а в деяких губерніях — на 20−25%. Врожай жита, пшениці і ячменю зріс з 2-х млрд. пудів у 1884 році до 4-х млрд. пудів у 1911 році. Зернове господарство йшло вгору такими темпами, що Столипін почав створювати по всій країні зернові елеватори Держбанку і субсидіювати селян для збереження там зерна. У період з 1909 по 1913 рр. виробництво найголовніших видів зернових в царській Росії перевищувало на 28% таке виробництво в Аргентині, Канаді й Америці разом узятих… Експорт зерна в 1912 році досягав 968,7 млн. пудів (15,5 млн. тонн). У порівнянні з 1894 роком поголів'я коней збільшилося на 37%, а великої рогатої худоби — на 63%. Країна ставала головним виробником життєво необхідних припасів у Європі й у світі. І це був тільки початок аграрної реформи.

У 1917 році приймається ще низка законів, спрямованих на врегулювання земельних відносини: Закон від 11 квітня 1917 року (був спрямований на охорону поміщицьких земель), Закон від 21 квітня 1917 року (згідно з ним створювалися земельні комісії для підготовки земельної реформи), Закон від 12 червня 1917 року (ввів обмеження стосовно угод з землею).

Таким чином столипінська аграрна реформа дала могутній поштовх до формування земельного законодавства, а отже і до виділення спеціальної галузі права — земельного права. Однак, щодо найменування нової галузі права та кола суспільних відносин, які вона повинна була врегулювати, єдиної думки серед науковців не існувало. Тому до 26 жовтня 1917 року земельний лад України багато в чому визначався тими рисами, що були надані йому селянською реформою 1861 року, столипінською аграрною реформою і наступними законодавчими актами, прийнятими в їхній розвиток.

Отже, на наш погляд, у період до 18 січня 1918 року, тобто до прийняття Українською Центральною Радою Тимчасового земельного закону, кодифікація вітчизняного земельного законодавства не проводилася. Таким чином цей етап у розвитку земельного законодавства можна охарактеризувати як докодифікаційний. У даний період земельне законодавство тільки починало формуватися і складало розрізнені нормативні акти, що регулювали земельні відносини. З часів Руської правди і до столипінської аграрної реформи земельні відносини регулювалися в основному нормами цивільного права, що містились у різних нормативних актах. Як відзначає відомий російський вчений Б.Ф. Єрофєєв, норми земельного права, що регулювали в Росії землеволодіння і землекористування, були дуже строкаті і різноманітні, «розкидані» по різних частинах Зводу законів Російської імперії, що пояснювалося відмінністю прав на землю в залежності від характеру речового об'єкта, їхніх суб'єктів, способів володіння, напрямків державної політики в умовах, що змінюються. [69, с 502.] Власне земельне законодавство стало розвиватися в Україні лише в процесі втілення в життя реформи 1861 року і столипінської реформи, що пішла вслід за нею.

Прийняття 26 жовтня 1917 року Декрету «Про землю» [42, с 3.] докорінно змінило політичні й економічні умови в країні, позначивши початок розвитку власне земельного законодавства.

На цьому етапі приймаються такі основні документи, як Декрети «Про землю» і «Про соціалізацію землі», що скасували приватну й інші норми власності на землю й встановили, що земля «обращается во всенародное достояние». Слід зазначити, що через кілька днів після проголошення Декрету «Про землю» Центральна Рада прийняла III універсал. Але цей акт, внаслідок нетривалого існування Української Народної Республіки, не став основним документом при проведенні кодифікації вітчизняного земельного законодавства. Хоча ІІІ універсал також, як і Декрет «Про землю», скасував право власності на поміщицькі й інші нетрудові землі, ситуація склалася таким чином, що в Харкові 11−12 грудня 1917 року на I Усеукраїнському з'їзді Рад Україну проголосили Радянською республікою і на її територію було поширено дію Декрету «Про землю». [130, с 93−98.] У розвиток положень ІІІ універсалу Центральною Радою 18 січня 1918 року був розроблений і прийнятий Тимчасовий земельний закон. Цим нормативним актом вперше в історії України було кодифіковано відносини щодо користування землею.

Таким чином, прийняття 18 січня 1918 року Тимчасового земельного закону позначило собою початок нового етапу в розвитку земельного законодавства України — етапу його кодифікації.

На цьому ж етапі 29 листопада 1922 року приймається перший Земельний кодекс України. [49, с 31,] З прийняттям Земельного кодексу УСРР 1922 року, на погляд вчених, закінчився перший період кодифікації земельного законодавства України. Роль даного кодифікованого акта в становленні вітчизняного земельного законодавства, його цілі й особливості більш докладно будуть розглянуті нами в наступному розділі даної роботи.

Таким чином, можна вважати, що першим етапом кодифікації земельного законодавства України є період від прийняття Тимчасового земельного закону 1918 року і до моменту прийняття Земельного кодексу УСРР 1922 року.

Отже можна позначити другий етап кодифікації земельного законодавства України. Він починається з моменту прийняття «Загальних засад землекористування і землевпорядження» 1928 року і закінчується прийняттям 8 липня 1970 року другого Земельного кодексу України. На цьому етапі змінилася вся система землекористування, внаслідок політики суцільної колективізації сільського господарства основними землекористувачами стали колгоспи і радгоспи, відповідно скоротилася питома вага одноосібного трудового землекористування, що втратило колишнє значення.

З початку 90-х років законодавча практика почала поступово руйнувати монополію державної власності на землю. У 1990 р. приймаються Основи законодавства про землю, постанова Верховної Ради України «Про земельну реформу» і Земельний кодекс УРСР, які заклали засади формування концептуальних основ сучасної земельної реформи. З прийняттям Верховною Радою постанови «Про земельну реформу» [63, с 115.] розпочався сучасний етап кодифікації земельного законодавства України, що продовжується і по сьогоднішній день.

Хронологічні рамки даного дисертаційного дослідження обрані з таким розрахунком, щоб охопити всі кодифікаційні роботи в земельному законодавстві, що проходили в Україні з 26 жовтня 1917 року до сьогоднішнього дня. Тому що, на наш погляд, саме прийняття у 1917 році Декрету «Про землю» дало могутній поштовх до формування земельного права як окремої галузі права. І як наслідок цього розпочався процес розвитку вітчизняного земельного законодавства і його кодифікації.

Протягом свого історичного розвитку земельне право піддавалося змінам не тільки за сутністю норм, що входили до нього, але й колом суспільних відносин, що ним регулюються. І на сучасному етапі динаміка його розвитку безсумнівно має тенденцію до все більшого розширення, до подальшого охоплення різноманітних суспільних відносин, що виникають в процесі проведення економічної реформи в Україні. Разом з тим, природно, змінювались та ускладнювались завдання кодифікації земельного законодавства.

Оскільки більш конкретний аналіз основних кодифікаційних робіт буде зроблений згодом, у даній частині дисертаційного дослідження дається тільки коротка характеристика основних етапів кодифікації, що має на меті обґрунтування якісної своєрідності і взаємозв'язку зазначених етапів.

Розділ 2. Формування наукових концепцій та тенденцій розвитку і кодифікації земельного законодавства України

2.1 Формування наукових концепцій кодифікації земельного законодавства України в період з 1917 до 1928 року

Після Лютневої революції 1917 року не відбулося негайного скасування раніше діючого земельного законодавства. Тимчасовий уряд у Росії навіть наказував не припиняти землевпорядження, що існувало до Лютневої революції. [140, с 129.] Однак поглиблення кризи у використанні землі, викликаної наслідками першої світової війни, призвело до того, що напередодні І Всеросійського з'їзду рад селянських депутатів з різних регіонів Росії було доставлено 242 накази, об'єднаних у єдиний Селянський наказ про землю. У цих наказах висловлювалася недовіра селянських мас до будь-якого типу земельної власності. Разом з тим ці накази захищали трудове землекористування в противагу будь-якому іншому.