Правонаступництво держав

Зміст Вступ Поняття про правонаступництва Правонаступництво України після розпаду Радянського Союзу Висновок Список використаної літератури

Вступ На поняття правонаступництва у міжнародному праві вказував ще Г. Гроцій. У XVII ст. міжнародне право називалося «правом народів «. Тому у Гроція ми читаємо: «За правом народів, установленим людською волею, напевне, могло бути введене і дійсно введене правило, що за борги будь-якого громадянського суспільства або його глави, що випливає з їхніх власних зобов’язань або чужих зобов’язань, прийнятих на себе у зв’язку з невиконанням закону, поширюється відповідальність на всі тілесні й інші речі, які належать до майна підданих такого суспільства або його глави «. І ще: «Ми звернемося до того, що випливає з права народів… Ніхто не несе зобов’язань за угодами іншого, крім правонаступника «.

Уявлення про правонаступництво як правову категорію із часів Г. Гроція істотно змінилася. Сучасному міжнародному праву відомі різні випадки правонаступництва, наприклад, щодо договорів, державної власності, державних архівів і т.д.

Поняття правонаступництва Під правонаступництвом як правовою категорією розуміють перехід прав та обов’язків одного суб'єкта до іншого у встановлених правом випадках і відповідно до правових приписів. З погляду міжнародного права та обов’язків однієї держави до іншої в результаті настання певних подій і ситуацій.

Іншими словами, правонаступництво держав виникає у тому разі, якщо відбувається остаточна і безповоротна зміна суверенітету однієї держави над тією або іншою територією суверенітетом іншої держави. Тобто міжнародне право пов’язує правонаступництво тільки зі зміною території.

Але не тільки держава, а й об'єднання держав, що володіє міжнародною правосуб'єктністю, може придбати або втратити яку — небудь територію. Так, Австро-Угорщина була територіальним сувереном Боснії та Герцеговини з 1909р.

Особливого значення проблеми правонаступництва набувають при виникненні нових незалежних держав у результаті:

1) національно-визвольної боротьби;

2) повного розчленування існуючої держави;

3) відокремлення частини держави;

4) злиття існуючих держав і т. п.

Звичайно виділяють такі випадки правонаступництва:

? при об'єднанні існуючих держав;

? при поділі держав;

? при відокремленні частини держави;

? при переході частини території держави до іншої держави;

? при повному зникненні (ліквідації) однієї держави як суб'єкта міжнародного права і виникненні на її місці інших держав (наприклад, у 1949 р. виникли ФРН і НДР замість ліквідованого суб'єкта міжнародного права — Німеччини; у 1991 р. при розпаді СРСР виникли нові незалежні держави, у тому числі Україна).

Правонаступництво держав має для нових держав конкретні практичні наслідки, за яких заново вирішуються такі питання, як перегляд міжнародних договорів, їх денонсація, членство у міжнародних організаціях, проведення націоналізації, правонаступництво власності і т.п.

У сучасному міжнародному праві основні питання правонаступництва держав урегульовані двома багатосторонніми конвенціями:

? Віденською конвенцією про правонаступництво держав стосовно договорів, укладеною 23 серпня 1978;

? Віденською конвенцією про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних боргів, укладеної 8 квітня 1983 р.

Сфера їх застосування — наслідки правонаступництва. У змісті зазначених конвенцій термін «правонаступництво держав «означає зміну однієї держави іншою щодо відповідальності за міжнародні відносини якої-небудь території. Виходячи з аналізу сфери застосування Віденських конвенцій, а також розуміння терміна «правонаступництво держав «у змісті цих конвенцій, можна дати загальне визначення правонаступництва.

Правонаступництво — це юридичні наслідки зміни однією державою іншої стосовно відповідальності за міжнародні відносини певної території відповідно до основних принципів і норм міжнародного права.

міжнародний право правонаступництво україна Правонаступництво України у зв’язку з розпадом Радянського Союзу

7−8 грудня 1991 р. на території Білорусії (у Біловезькій пущі під Брестом) відбулася зустріч Голови Верховної Ради Білорусії С. Шушкевича, Президента Російської Федерації Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука. Підсумком її стали офіційна констатація факту розпаду СРСР, укладення угоди про утворення Співдружності незалежних Держав (СНД).

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алмати керівники Росії, України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменістану, Узбекистану і Таджикистану підписали Декларацію про утворення СНД. Це означало, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати. 24 серпня 1991 р. офіційно отримала назву Україна, що відповідає історичній традиції. Далі розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенна держава.

У зв’язку з розпадом СРСР Україна від імені своїх вищих органів влади визначила правонаступництво в тих випадках, коли через міжнародне право це підлягало вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках шляхом укладення відповідних міжнародних угод. Так, у Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. було встановлено безперервність держави, територіальне наступництво. Це виявилось, зокрема, в заяві про розвиток України як суверенної національної держави в існуючих кордонах, при діяльності вищого органу державної влади — Верховної Ради УРСР, на основі верховенства Конституції. Проголошувалося встановлення українського громадянства, основаного на законі та нормах міжнародного права, територіальне верховенство, економічна самостійність і право здійснення зовнішніх зносин.

12 вересня 1991 р. вже у формі Закону України «Про правонаступництво України «були вирішені питання правонаступництва, у тому числі неперервності української держави: неперервності органів державної влади і управління, дії Конституції та інших законів Української РСР, встановлювалася незмінність державного кордону, який відділяє територію України від іноземних держав, а також кордонів між Україною і БРСР, Республікою Молдовою і РРФСР.

Щодо міжнародних договорів, то закон встановлював два режими: незмінність обов’язків за договорами, укладеними Україною, і виборчий підхід до правонаступництва стосовно зобов’язань за договорами, укладеними СРСР. Останні зберігали силу для України у тому разі, якщо не суперечили Конституції України та її інтересам.

За боргами СРСР Україна брала на себе зобов’язання, якщо борги виникли до проголошення незалежності, тобто до 16 липня 1990 p., і відмовлялася від зобов’язань Союзу, що виникли до 1 липня 1991 р. без згоди України.

Проголошувалось правонаступництво громадянства: всі особи, що мешкали на території України на момент проголошення незалежності, ставали громадянами України. У подальшому питання громадянства України уточнювалось рядом додаткових нормативних актів. 6 липня 1992 р. між Україною, Вірменією, Білорусією, Казахстаном, Киргизією, Молдовою, Російською Федерацією, Таджикистаном, Туркменістаном і Узбекистаном була підписана угода про розподіл всієї зарубіжної власності колишнього Союзу РСР. Предметом угоди були вся рухома і нерухома власність та інвестиції за межами території СРСР, які знаходились у володінні, користуванні й розпорядженні СРСР, його органів або інших структур, під його контролем або юрисдикцією. Це майно поділялось у процентах — від 0,7 (для Туркменії) до 61,34 (для РФ). Україна отримала 16,37%. Поділ у натурі повинен був здійснюватися на основі окремої угоди, і сторони домовились, що він буде здійснений з урахуванням забезпечення нормального функціонування об'єктів власності. У цей самий день було підписано угоду про правонаступництво щодо державних архівів колишнього Союзу РСР з метою утворення повноцінних архівних фондів держав — учасниць СНД. Загальним принципом цієї важливої угоди було проголошення цілісності архівних фондів колишньої Російської імперії і Союзу РСР. Визнавалось, що учасники угоди не претендують на архіви, що знаходяться за межами їхньої території, і згодні на перехід під юрисдикцію держави тих архівів, які знаходяться на їхній території. Крім того, сторони забезпечують повернення тих фондів, котрі утворились на їхній території, але опинились за її межами. Угода передбачала можливість використання державами-учасницями архівів, що знаходяться у розпорядженні будь-якого учасника, шляхом доступу до них або отримання копій.

В Україні було прийнято ряд законодавчих актів, які реалізували суверенітет, незалежність і правонаступництво нової держави. До них належить Закон про економічну незалежність Української РСР, а також Постанова Верховної Ради Української РСР від 6 червня 1991 р. «Про перехід в юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного значення, розташованих на території республіки» .

Україна відмовилась від застосування ряду діючих на її території нормативних приписів. Так, Постановою Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1990 р. з 1 лютого 1991 р. призупинялась дія постанови Ради Міністрів СРСР від 24 грудня 1987 р. «Про обмеження прописки громадян в деяких населених пунктах Кримської області і Краснодарського краю», оскільки зміст цієї постанови перешкоджав здійсненню конституційних прав депортованих громадян, які повертались на постійне проживання в Крим.

Заявою від 24 жовтня 1991 р. Верховна Рада проголосила без’ядерний статус України. Разом з тим були сформульовані основні принципи політики України в сфері роззброєння: повне знищення ядерної зброї і компонентів її базування, широка програма конверсії оборонної промисловості, перепрофілювання частини військово-промислового потенціалу на потреби економічного і соціального розвитку, додержання підписаного СРСР Договору між СРСР і США про скорочення ядерних стратегічних наступальних озброєнь, розташованих на території України.

Висновок Отже, визнання України як самостійної, суверенної держави мало не тільки важливе значення в історичній хроніці подій, але дало для країни поштов у розвитку міжнародних відносин, політичне зближення з іншими країнами на міжнародній арені. Важливим кроком на шляху України до європейського співтовариства став вступ до Ради Європи. Україна стала реальним та повноправним членом міжнародно-правової системи, зокрема системи прав людини, як глобальної так і регіональної.

Список використаної літератури

1. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник / Відп. Редактори Ю. С. Шемшученко, Л. В. Губерський — К.: Юрінком Інтер, 2000.-640с.

2. Черкес М. Ю. Міжнародне право: Підручник.-К.: Правова єдність, 2009. -392 с.

3. Закон України «Про правонаступництво України «// ВВР України. — 1991. № 46.

.ur