Східні слов'яни у давнину

Реферат на тему:

" Східні слов’яни у давнину"

План

Походження східних слов’ян Родовий побут у давнину Державотворчий процесс Дохристиянські вірування як прояв розуміння довкілля Фольклор і міфологія слов’ян

" Велесова книга"

Типи давнього населення Русі-України Література

Походження східних слов'ян

Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньо вивченим.

Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II — I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.

Передслов’янський період пов’язаний з виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з землеробства, ремесел і торгівлі.

Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою «венеди». Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов’янського населення — анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов’янства. Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV — початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва «слов'яни» — людність, яка мешкала на правому березі Дніпра.

Більшість учених дотримується думки, що прабатьківщина слов’ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип’яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов’ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов’ян являло собою повільний рух із праслов’янських земель, у процесі якого зберігалися зв’язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов’яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас і розпорошувалися. Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. із спільної мови слов’ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов’яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов’янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов’яни (чи їхні прямі предки — анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов’яни переселилися сюди свого часу. Протягом VII та VIII ст. східні слов’яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Родовий побут у давнину

Вірування людини завжди відбиваються на її вдачі й на формах її родинного та суспільного життя. Вони вказують дорогу в житті й впливають на зложення тієї чи іншої вдачі, а тому я закінчую цю свою працю розділом про вдачу й суспільне життя наших предків.

Про суспільне доісторичне життя маємо не багато джерельних відомосетй. Жили тоді патріяр-хальним родовим життям. Родина була міцна, на чолі її стояв батько, як керівник її. Кілька родин становили рід, на чолі якого стояв старший в роді чи літами, чи з вибору. По смерті батька родина не ділилася, але позоставалася в роді. З бігом часу влада родових старшин побільшувалася, а часом трималася й одного роду, звідки пізніше й постала наша керівна династія. Держави, як суспільної об`єднуючої організації, на початку довго не було, — вона постала значно пізніш.

Жили головно сільським життям серед свого поля (давнє ст. сл. «село» — це поле), але рано появився й «город» — загороджене місце, належно укріплене, щоб хоронити своїх перед нападом ворота. Городи (міста) ставили на місцях менше доступних для нападу ворога, — на кручах при річках, на пагірках, і т. ін., обносили їх валом і обкопували ровом. Таких городів, фортець від нападу ворога, на нашій землі було багато, чому скандинави звали Русь «Ґардарікі» — «царство городів». Ті пь роди, що лежали при більших річках або при більших дорогах, помалу розрослися в правдиві городи-міста.

Головні зайняття наших предків були: хліборобство, скотарство, ловецтво, бджолярство, ри-барство й т. ін. Що здобувалося, служило для життя роду чи родини, а окремий член їх нічого свого не мав, усе було спільне. Нічого не продавалось, хіба вимінювалось, тому гроші спочатку були непотрібні.

Державотворчий процес

Довго слов`яни жили окремими родами, які не єдналися в більшу племінну організацію. Взагалі, державне почуття наших предків було дуже кволе, і розвивалося помалу. Над усе слов`яни любили особисту волю, а це не давало їм змоги єднати-си в великі суспільні. організації й родило поміж ними незгоду та ворожнечу. Слов`янська незгода була в давнину загально відома, і сусіди сильно з того користалися, особливо німці, що рано зовсім поглинули балтійських слов`ян.

Про слов`янську незгоду однодушне свідчать письменники і візантійські, і арабські. Візантійський імператор Маврикій (582—601), у своєму підручникові військової справи «Стратегіка» пише, що слов`яни не мають між собою згоди, що вони вперті й не хотять підлягати одній думці. «Вони не визнають загальної влади й завжди б`ються, між собою». Маврикій воював з південними слов`янами, тому добре їх знав і радить: «У слов`ян багато царьків, які між собою в незгоді. Але не зашкодить деяких з них, особливо прикордонних, перетягати на свій бік оговорами або подарками, і вже аж потім нападати на інших. Бо інакше, зачавши воювати зо всіма, можно довести їх до об`єднання або й до монархії» .

Про те саме свідчить і другий візантійський письменник, уже XI віку, Прокопій у своїй праці «Про війну з готами», хоч пише головно про південних слов`ян: «Народ цей не управляється однією людиною, але здавна живе в демократії. Тому про все, що для них добре чи зле, вони радяться разом. Вони завжди ненадійні й незговірливі в перемовах, бо коли постають протилежні думки, то вони або ні на що не погоджуються, або згода одних зараз таки порушується незгодою других, усі один одному протирічать, і ніхто не хоче уступити один одному» .

Арабський письменник X віку Ібн-Якуб так само свідчить, що «слов`яни — відважний та войовничий народ, і ніхто в світі не дорівнявся б їм силою, коли б їхні численні роди не були такі порізнені та відокремлені» .

Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знижується роль народного віча, довкола князів формуються дружини — групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирає данину, завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при князеві - боярську раду.

Починається формування верстви великих землевласників — бояр, які отримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства — смерди — платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.

Формування державності у східних слов’ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.

Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація:

землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники — на феодально залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв’язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада — спочатку виборна, а потім спадкоємна.

Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом примусу.

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов’янському світі склалися передумови для формуванні державності.

Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави. Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва «Русь» походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів — «руотсі «.

Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва «Русь» походить від назви річок у Центральній Україні - Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем’я або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов’янськими племенами.

Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно з якою поляни є не слов’янами, а різновидом хозарів.

Дохристиянські вірування як прояв розуміння довкілля

До 988 р. слов’яни обожнили сили природи та поклонялися духам-предкам, себто були так званими язичниками. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун — бог грому і блискавки. До списку важливих божеств належали також Даждьбог і Сварог — боги сонця й вогню, дарителі земних благ, Велес — бог худоби, Стрибог — бог вітру, загадкова богиня Мокош та інші. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ богів родючості - Рода та Рожаниці. Крім того, об'єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків: мавки, русалки, лісовики, водяники, домовики та інші міфічні істоти.

Поклоніння язичницьким богам часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей. У здійсненні цих релігійних обрядів головна роль належала жерцям як виконавцям волі богів, зберігачам таїнств віри. Таких людей називали волхвами, відунами, кудесниками, чародіями. Жертви богам приносилися у спеціальних місцях — капищах, де стояли вирізьблені з дерева або каменю статуї богів — кумири або ідоли. Наприклад, за часів Володимира Великого статуя Перуна була дерев’яною з срібною головою та золотими вусами. Головне капище Києва знаходилось на Старокиївській горі, неподалік від княжого двору. Жерці під страхом смерті мали підтримувати перед кумиром головного бога вічний вогонь.

Релігійні свята давніх слов’ян супроводжувались різними «ігрищами» — іграми, танцями під пісні і музику, іноді з рядженими. Ігрища були невід'ємною частиною богослужіння язичників. Їх починали, як правило, після жертвоприношень. Також важливим елементом язичницьких богослужінь були трапези — ритуальне спільне прийняття їжї учасниками релігійних дійств. Відголосками давніх язичницьких трапез були пишні князівські бенкети вже в християнський період.

Взагалі всі визначні події в природі та житті людини й суспільства відзначались у давніх русичів певними обрядами. Їх можна умовно розділити на цикли сімейних, календарних та трудових обрядів. Наприклад, сімейні обряди та ритуали в образно-символічній формі відзначали певні етапи в житті людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, смерть когось із членів сім'ї і т.д. Основні елементи цього циклу — родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Сімейні обряди та ритуали тісно стикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сім'ї та окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил.

Календарні свята й обряди — складний фольклорний комплекс, в якому поєднувались раціональний досвід і релігійно-магічні вірування. До його складу входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди і звичаї. Обов’язковими компонентами календарних свят давніх русів-українців були обрядовий стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування тощо. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, обжинкові пісні та інші.

Давньоруські обряди були дуже мальовничими. Наприклад, на свято Купала (Купайла), яке відзначалося в найтеплішу пору року, коли день найдовший, наряджали вінками та стрічками деревце, яке називалося Мариною. Робили з соломи також куклу і одягали її, як дівчину. Вона називалась Купало. Марину та Купало ставили біля води, перед ними накривали стіл з їжею та напоями. Неподалік розкладали вогнище, навколо якого водили хороводи та стрибали через вогонь. Потім Купало топили, і всі купалися. Дівчата ворожили, спускаючи вінки на воду. Всі ці дії були сповнені магічного змісту. Так, наприклад, стрибання через вогонь та купання знаменували очищення від всього злого і мали дарувати людині здоров’я. Стіл перед Мариною та Купало був своєрідним жертвоприношенням.

Купало — (і Кострома сестра близнюк) діти богині Ночі і Семаргла. В словянських міфах розповідається, що якось, коли Купала зі своєю сестрою були ще маленькими, то побігли вони в чисте поле слухати птицю смерті Сіріна і там трвпилася біда: Птиця Сірін віднесла Купалу в Темне царство. Пройшло багато років, і ось Кострома (сестра) гуляла по берегу річки и сплела вінок. Вітром вінок зірвало з голови і віднесло в воду, там його підібрав Купала, пропливаючи поблизу в лодці. Купала та Кострома полюбили один одного і одружились не знаючи, що брат і сестра, а коли дізнались, вирішили втопитись. Кострома стала русалкою чи мавкою. Но боги вирішили допомогти брату та сестрі і перетворили їх в квітку, яку ми зараз називаэмо Іван-да-Мар'я.

Із розвитком раціональних знань магічні обряди поступово втрачали свій первісний зміст, все більше набуваючи розважального та естетичного характеру. В такому вигляді деякі з цих обрядів дійшли до наших часів (колядування, Масляна та ін.). Але в житті давніх слов’ян обряди та магічні ритуали займали дуже важливе місце. Вони були часткою їх світосприйняття та самовираження, засобом захисту від злих сил природи та забезпечення здоров’я й добробуту.

Фольклор і міфологія слов’ян

Слов’янська міфологія часів єдності праслов’ян проіснувала до кінця І тисячоліття н.е. Але в міру розмежування слов’ян по Центральній і Східній Європі від Ельби до Дніпра і від південних берегів Балтійського моря до півночі Балканського півострова відбулася диференціація слов’янської міфології і відособлення локальних варіантів, які тривалий час зберігали основні характеристики загальнослов’янської міфології.

На жаль, слов’янські міфологічні тексти не збереглися: релігійно-міфологічна цілісність язичництва була зруйнована під час християнізації слов’ян. Отже, слов’янська міфологія не мала свого Гомера, ані саг та «Едди», як у скандинавів. Не лишилося гімнів, молитов, написів на гробницях, як у єгиптян. Спроби першого упорядкування слов’янської (в тому числі й української) міфології почалися лише в другій половині ХІХ століття (О.М.Афанасьєв, В.В.Іванов, В. Н. Топоров, О.О.Потебня). Проте систематичного викладу слов’янської міфології немає й досі.

Цілком закономірно виникає питання, звідки брали відомості перші дослідники? Вивчалися народні билини, думи й перекази, загадки, прислів'я, приказки, примовки, словом, все те, що ми називаємо фольклором. Ці первинні форми усної народної творчості черпали свій зміст із сучасних їм язичницьких міфів. Адже на прикладі лише однієї грецької міфології можна переконатися, що в часи синкретичного розвитку культури саме міфологія була джерелом і ґрунтом усього мистецтва. Не становить винятку і слов’янська міфологія, хоча тут відбувається зворотний процес: через народну творчість можна дізнатися про картини життя і уявлення предків.

У народній творчості особливо яскраво виявилися ті її зразки, які пов’язані з культом Сонця. Традиції ці настільки стійкі і міцні, що навіть переважна більшість християнських свят не випадково збігаються з язичницькими. Саме так Різдво стало наступником свята Коляди, а язичницькі образи «Сонця-Божича» та Кози цілком органічно влилися в релігійне свято.

Найулюбленішим і найдобрішим богом у наших пращурів був Даждьбог — син Сварога. Він уособлював Сонце, яке дало людству нове життя. В документально-художньому джерелі «Слово о полку Ігоревім» русичі називають себе Даждь-божими онуками", а в народній творчості збереглися нехитрі пісеньки, що закликали Сонце.

Звичайно, для реконструкції слов’янської міфології фольклорних джерел замало, але використовуючи інші наукові методи, зокрема, порівняльно-історичне зіставлення з іншими індоєвропейськими міфологічними системами, можна відділити архаїчні елементи від пізніших нашарувань, а ще пізніше — християнських, які помітно трансформували слов’янську міфологію.

Несподіване підтвердження пошуки учених отримали внаслідок появи в 1919 році «Велесової книги», і лише в 1953 році з’явилася перша публікація про знахідки, з яких постали в уяві сучасних людей давно забуті боги пращурів, втілені в слові, обрядовій пісні, казці, билині.

Після знайомства з «Велесовою книгою» зразки народної творчості набули іншого, значно ширшого і глибшого тлумачення; особливо характерна в цьому плані загальна риса для слов’янської міфології фольклору як протиставлення — день-ніч, добро-зло, сонце-місяць.

Протиставлення, наприклад, священний-мирський означає сферу сакрального, наділену особливою силою, від сфери побутової, позбавленої сили. Отож у народній творчості — епосі, казках, заговорах, в таких обрядах, як ходіння з козою, юр'ївські і купальські свята, можна відновити не лише міфологічні мотиви, але й встановити зв’язок міфів з обрядами, в яких також реалізовуються ці мотиви. У християнський період останні дещо послабляються за рахунок введення релігійних обрядів та ритуалів, але не зникають. Навпаки, християнство у слов’ян значною мірою засвоїло старий міфологічний словник і прадавні обрядові формули.

" Велесова книга"

Це пам’ятник древнєруського письма IX сторіччя. За описом очевидців, це 35 березових дощечок розміром 22 на 38 сантиметрів. В верхній частині вони зв’язувались ремінцями, протягнутими через отвори. Поверхня дощечок пошкрябана чи то випалена письменами, подібними «кирилиці». Зміст тексту відтворює історію слов’янських племен. Описуються події, які відбувались задовго до Різдва Христового, а також в часи Володимира Великого.

На гадку вчених, ці письмена новгородського виникнення. Знайдені вони були в 1919 році офіцером — білогвардійцем Д. Ізанбеком в маєтку князів Задонських, в Великому Бурлуку (є ще одна версія щодо місця знахідки — поміщицька садиба під Орлом). В кінці громадянської війни А.Ізанбек вивіз таблички з письменами закордон, де Ю. Миролюбовим були зроблені з них копії. А оригінал щез після смерті А.Ізанбека в 1941 році.

Ю.Миролюбов зробив їх найперший переклад, переслав копії на збереження до Музею Російського Мистецтва, що у Сан-Франциску. Перші публікації були зроблені секретарем музею генералом Куренковим у І952 році. На думку вчених, ці письмена були зроблені в різні часи, різними людьми. «Велесова Книга» — це збірка міфів, легенд, дум, епічних творів. Починається книга описом подій, які відбулися задовго до нашої ери — на дощечках записана розповідь про пересування слов’янських племен, про те, що на території України в V тисячолітті до нашої ери жив осідлий хліборобський народ арійського походження, тобто, брав свій початок від міфічного праотця Арія (Ора) — батька Кия, Щека і Хорива, розповідається про битви з готами, гунами, аварами, про походження родів древлян, кривичів, полян, сіверян, русів. В тексті часто згадується ім'я Бога тварин Велеса, тому книга і одержала назву «Велесова». В Велесовій книзі відтворено світобачення і світорозуміння укрів-русів, усвідомлення себе як окремого слов’янського народу.

В цьому літописі можна виділити 4 основні сюжетні лінії:

1. «Хто ми і куди йдемо» .

2." Війна з готами та гунами" .

3. «Мусимо дбати про вічне» .

4. «Опис подій після Кия» .

У Велесовій книзі змальовуються звичаї і обряди. Цікавий обряд заручення: дівчина сама обирала собі судженого… Описується тотемний, священний птах українського народу — лелека. Є свідчення про те, ще у слов’ян в часи Трипільської культури (V — ІV тис. до н.е.) існувало докириличне письмо. До речі, про це свідчать і арабські мандрівники та численні археологічні знахідки.

З письмена довідуємося, що Київську Русь створив Даждьбог, який змішав кров русів, борусів, унтів, скіфів. Яги, Ізви робили набіги на поселення русичів. Вони були людоїдами, — звідси, мабуть, бере початок частий персонаж казок — Баба Яга. Греки також були лютими ворогами слов’ян, — вони старалися знищити найдорожче — віру.

Існує думка, що прадавні слов’яни були язичниками і поклонялися небу, вогню, деревам, і іншим природним силам, втілюючи їх в богів, тобто, були політеїсти, як греки. Велесова ж книга заперечує політеїзм слов’ян. Вони вірили в єдиного бога, що створив всесвіт і вищих істот — вторинних Богів, — Сварога, Перуна і Свентовида, які є єдиною трійцею. Це велика таїна, що Сварог є Перуном і Свентовидом одночасно: «Бог єдиний і неділимий, і ніхто не може стверджувати, що в нас багато богів, бо Всевишній входить в нас і ми мусимо бути гідними його». У прадавніх слов’ян світ існував як триєдність:

ЯВ — світ, у якому ми живемо, НАВ — світ, куди переходить душа по смерті, ПРАВ — царство правди, справедливості, — в цьому світі ми наважуємося визнати наші погані вчинки. Пекла у слов’ян не було.

Одна із істот (вторинний Бог) — Велес, — особливо виділявся серед інших богів. Це він навчив слов’ян обробляти землю і доглядати худобу, дав їм грамоту. «Велесу пишемо цю книгу — Богу нашому» … А ось далі: «Держи серце своє на Русь, якою є і прибуде наша земля, і маємо боронити її од ворогів, і умерти за неї, бо вночі Велес іде в небесах по молоці небесному» …

Знайомлячись з релігією слов’ян по Велесовій книзі, приходимо до висновку, що в ній існує багато спільного з християнством. Релігія слов’ян зародилась за дві тисячі років до Різдва Христового, в часи арійців. Її елементи, занесені арійцями в Індію, можна знайти в місцевих культурах. Тому не можна виключати те, що Христос побував у слов’ян Південної Русі і знайшов там духовну атмосферу, близьку його майбутньому вченню.

Ісус Христос приніс ідею хрещення, очищення через занурювання в воду. Подібний обряд існував в багатьох релігіях, був він і у древніх слов’ян, котрі «омивались» п’ять разів на день.

В момент хрещення Ісуса з’явилась горлиця — символ Святого Духу, якому у слов’ян повністю відповідає Свентовид, а християнському догмату Святої Трійці - Триглав.

Христос також пояснював, що Бог-Отець — не лише суддя, — він добрий і справедливий та милосердний, як і слов’янський «Отець, що на небесах», якому приватні справедливість та батьківська любов. В книзі є слова подяки Богам за те, «що маємо віру, яка не потребує людських жертв, ми приносимо в жертву лише дари полів та плоди трудів наших». Згадуються в текстах дощечок хліб та вино — жертвенні символи плоті та крові: так вчив і Христос.

До пошуку царства правди і справедливості (слов'янської Прави) закликає Велесова книга. Здається, що деякі догмати християнства цілком взяті у слов’ян. Тому, мабуть, вчення Христа так утвердилось в Київській Русі, де значна частина старої віри залишилась колишньою.

Велесову книгу називають «Біблією древніх слов’ян» , — вона розповідає нам про древню історію слов’ян, їх вірування та життєву філософію.

Типи давнього населення Русі-України

Питання антропологічного складу середньовічної людності Русі-України порушувались в працях В. Бунака, Г. Дебеця, Т. Трофимової, Т. Алексєєвої, М. Великанової та ін. Усі дослідники сходяться на тому, що середньовічні східні слов’яни загалом характеризувалися мезодоліхокранією, тобто видовженою черепною кришкою, вузьким або середнім за шириною обличчям із досить широким, помірно або сильно випнутим носом, що, як відомо, властиво європеоїдам. Поряд із цим за варіаціями двох провідних ознак — черепного показника та діаметра вилиць — з-поміж них можна виділити кілька антропологічних типів, на що вперше вказав В. Бунак у 1932 р.

За підсумками аналізу краніологічних матеріалів із середньовічних некрополів Русі-України було виокремлено чотири морфологічних варіанти, носіями яких виступали нащадки літописних полян, сіверян, древлян, волинян, тиверців та уличів У Середній Наддніпрянщині (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина) переважали риси мезодоліхокранного типу з середніми розмірами обличчя і, зокрема, середньою шириною вилиць, вираженим горизонтальним профілюванням обличчя та помірним виступанням носа. Водночас чернігівська та переяславська групи відрізнялися від київської трохи нижчим головним показником, тяжіючи за цією ознакою до нащадків сіверян. З іншого боку, окремі серії з некрополів Правобережжя (Княжа Гора, Сагунівка та ін.) за поєднанням мезокефалії та відносно широкого обличчя схожі з черепами нащадків древлян. Отже, антропологічний склад давньоруської людності Наддніпрянщини був неоднорідним. Про це свідчить також підвищена варіабельність багатьох важливих ознак.

В середній течії Десни, басейні Сейму і верхів'ях Сули, де у другій половині І тис. мешкали літописні сіверяни, в давньоруський час був поширений доліхокранний середньолиций тип, який знаходить певні аналоги серед нащадків радимичів, дреговичів, смоленських і тверських кривичів. За більшістю провідних краніологічних ознак він схожий з попереднім, відрізняючись від нього трохи довшою черепною кришкою та вужчим обличчям.

У верхів'ях Здвижа, Тетерева, Ужа та Убороті, де на час утворення Київської Русі локалізувались древляни, дослідники виділили мезокефальний високоголовий і широколиций тип. Схожі антропологічні варіанти поширені й на захід від окресленої території — у верхів'ях Стиру та Горині, де вони пов’язані з курганними похованнями на горизонті. Що ж до поховань у ямах під курганними насипами, які частіше трапляються у межиріччі Стиру та Горині — ареалі волинян, то властивий їм тип схожий з попереднім, відрізняючись від нього видовженішою, трохи нижчою черепною кришкою та дещо вужчим обличчям.

Давнє населення Середньої Наддністрянщини — території, пов’язаної з літописними тиверцями та уличами, характеризувалося мезокранією, середніми розмірами лицевого відділу, дуже широкими й невисокими орбітами, значним горизонтальним профілюванням обличчя, високим переніссям, середнім виступанням носа. Найближчі аналогії цьому поєднанню ознак знаходимо в ареалі древлян.

східний слов’яни міфологія вірування

Література

1. Залізняк Л. Походження східно-словянських народів.- Дніпро, 1997

2. Гнатюк В., Гнатюк Ю. Джерела давньослов’янського права//www.aratta.org.ua

3. Петрухин В. Славянское язычество. Боги, идолы и святилища//Славяне.-М., 1998.-С.16−18

4. Костянтин Дикань Словяно-українське потойбіччя//www. review.kiev.ua

5. www.myfhology.narod.ru/gods/slavyans