Велика грецька колонізація

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальні причини колонізації

Розділ 2. Основні напрямки Грецької колонізації

Розділ 3. Класова боротьба в колоніях

Розділ 4. Грецькі колонії Північного Причорномор'я

Висновок Використана література

Вступ

Актуальність. У VIII-VI ст. до н. е. перенаселення Греції і гостра нестача землі зумовили колонізацію та утворення грецьких міст-колоній на берегах Мармурового, Чорного та Егейського морів, на південному узбережжі Апеннінського півострова, в Сицилії та Північній Африці. Велика грецька колонізація була у різних місцях і на різних хронологічних етапах обумовлена різними причинами: війнами, внутрішніми політичними поразками певних груп населення, пошуком ринків збуту виробів розвинутого грецького ремісництва, а також джерел отримання сировини, зокрема металів, заліза, міді, олова, свинцю, золота, срібла тощо. Проте найголовніша причина масової колонізації VI ст. до н.е. полягала в стрімкому зростанні кількості населення, що примушувало жителів окремих полісів і навіть цілих регіонів шукати вільні землі.

Грецька колонізація актуальна, тому що відіграла суттєву роль як в історичному житті самих греків, так і в житті племен і народів, з якими в результаті колонізації греки прийшли в безпосереднє і тривале зіткнення.

Мета. Метою великої грецької колонізації був пошук нових земель через стрімке зростання кількості населення та загрозу голоду і боргового рабства, але була й інша причина масових від'їздів за море: боротьба між демосом та аристократією. Якщо програвав демос, то його ватажки, побоюючись помсти, рятувалися втечею. Якщо ж демос перемагав, то за своє життя боялися знатні люди. Також слово «колонізація» не повинне вводити нас в оману. Греки не приходили з метою завоювати місцеві племена, та і не мали достатніх сил для цього. Їхні стосунки з місцевим населенням були зазвичай мирними і взаємовигідними.

Завдання. Головне завдання, яке стояло перед колоністами це була ліквідація перенаселення континентальної Греції, і цим самим вони хотіли значно збільшити обсяг торгівлі та створити передумови для панування грецьких торговців у Середземномор'ї, а також розширити сферу поширення грецької культури. Більшість колоністів складали, як правило, збіднілі і малоземельні громадяни, молодші сини сімейств, переможені на політичній арені, а також жителі інших полісів. Колоністи, які брали участь у виведенні нової колонії, повинні були автоматично отримати землю для обробки і громадянство в новому полісі. Вважається, що всього за час колонізації було виведено кілька сотень колоній, загальне населення яких становило 1,5 — 2 мільйони людей.

Розділ 1. Загальні причини колонізації

У VIII-VI ст. до н. е. одержує широкий розвиток грецька колонізація. Виникнення поселень грецьких колоністів у країнах Середземномор’я відіграло суттєву роль в історичному житті самих греків і в житті племен і народів, з якими в результаті колонізації греки прийшли в безпосереднє і тривале зіткнення.

Основні причини колонізації кореняться в загальному ході історичного розвитку грецького суспільства. Панування родової аристократії, концентрація земельних володінь в її руках, процес обезземелення і поневолення вільної бідноти змушували останню до еміграції.

Для тих, хто зазнавав поразки у внутрішній боротьбі, часто не залишалося іншого виходу, як назавжди покинути свою батьківщину і заснувати нове поселення. У ряді випадків у таке становище потрапляли демократичні елементи: біднота, дрібні і середні землевласники, ремісники, праця яких починала витіснятися працею рабів, і навіть багаті - противники уряду який утвердився. Батьківщину покидали і переможені аристократи, нерідко зі своїми прихильниками та родичами. Надалі, з розвитком колонізації і розширенням морської торгівлі, ініціативу у створенні нових поселень часто беруть на себе найбільш підприємливі представники торговельно-ремісничих кіл міського населення, а нерідко і самі рабовласницькі держави.

Характеризуючи причини цієї еміграції, Маркс писав: «У стародавніх державах, у Греції і Римі, примусова еміграція, яка приймала форму періодичного устрою колоній, становила постійну ланку в суспільному ланцюзі. Недостатній розвиток продуктивних сил ставив громадян у залежність від певного кількісного співвідношення, якого не можна було порушувати. Тому єдиним виходом з положення була примусова еміграція «.

Основна відмінність ранніх грецьких колоній від колоній фінікійських полягало в тому, що грецькі колонії спочатку володіли всіма рисами землеробських поселень, що мали торговельні зв’язки лише зі своїми метрополіями, тоді як фінікійські представляли собою найчастіше торговельні факторії. Землеробськими поселеннями були колонії, засновані в VIII ст. до н. е. Грецькі поселення, що виникли приблизно у той же час на узбережжях Південної Італії і Сицилії, що славилися своєю родючістю, також носили землеробський характер.

Зброю та інші металеві вироби, тканини, художній посуд, оливкову олію, вино — все це грецькі колоністи, принаймні спочатку, отримували від своїх метрополій. У свою чергу колонії вивозили в метрополії надлишки своєї сільськогосподарської продукції. Колонії з землеробських поступово ставали землеробсько-торговельними. Надалі жителі колоній стали споживати тільки частину товарів, що ввозяться, тоді як іншу частину вони перепродували сусіднім племенам або вимінювали в них на продовольство і сировину, збільшуючи одночасно експорт в метрополію. З плином часу в колоніях отримує розвиток також власне ремісниче виробництво. Розширюючи межі еллінського світу і зміцнюючи зв’язки греків з іншими племенами і народами, колонізація, таким чином, форсувала і в метрополіях і в колоніях зростання товарного виробництва й істотно вплинула на розвиток морської торгівлі. Розміри територій, що належали колоніям, за деякими винятками, були зазвичай невеликі. Як правило, вони прилягали до морського узбережжя або перебували від нього в безпосередній близькості. За образним висловом філософа Платона (V ст. До н. е.), грецькі міста, розкидані по берегах морів від Кавказу до Гібралтару, нагадували жаб, розсівшись навколо ставка.

У містах, які заснували велике число колоній, як, наприклад, в Мілеті, утворити, за переказами, більше 60 колоній, колонізаційна проблема набула настільки великої ваги, що опинилася в центрі уваги держави. У таких містах стали обиратися особливі посадові особи — так звані ойкісти, на обов’язку яких лежало влаштування нових поселень. Часто в колонії виселялися не тільки громадяни даного полісу, але разом з ними і мешканці інших міст. У таких випадках місто, що створює колонію, набувало значення збірного пункту для всіх бажаючих переселитися в нове місце. В обстановці загального підйому економічного життя, що характеризує даний період, деякі засновані поселення швидко перетворювалися на такі ж великі міста, якими були їхні метрополії.

Грецькі колонії були такими ж незалежними полісами, як і їх метрополії. Зв’язок між колонією і метрополією, як правило, виливався у форму дружніх або союзних відносин, але це були відносини двох самостійних держав, між якими виникали і конфлікти, які часом доходили до збройних зіткнень.

Отже, основною причиною грецької колонізації був пошук нових земель, а також усунення з полісів надлишкового населення.

Розділ 2. Основні напрямки Грецької колонізації

Грецька колонізація VIII-VI ст. до н. е. розвивалася одночасно в декількох напрямках. У міру розвитку колонізації виникли й зміцніли нові зв’язки. Відносини грецьких колоністів з місцевими племенами, які ще не вийшли з первісно-общинних відносин, набувають у цей час великого значення. З багатьма з місцевих племенами у греків встановилися мирні відносини на грунті торгового обміну, який приносив колоніям величезні вигоди, проте непоодинокими були і випадки військових зіткнень.

У VIII-VII ст. до н. е. в колонізації Південної Італії прийняли участь вихідці з цілого ряду міст і областей Греції. Сюди, наприклад, переселилися після завоювання їхньої батьківщини Спартою багато жителів західної області Пелопоннесу-Мессенії, які оселилися в місті Регії, незадовго перед тим заснованому халкідянами на березі Мессинскої протоки. До Південної Італії переселялися і жителі самої Спарти, що заснували колонію Тарент на березі однойменної затоки. У свою чергу Куми заснували поблизу від себе ще ряд колоній, в їх числі Неаполь («Нове місто»). Протягом другої половини VIII і в VII ст. на узбережжях Сицилії та Південної Італії виникло ще багато інших колоній, заснованих жителями різних грецьких міст. Колонізація цих узбережжях набула настільки широкого розмаху, що вже в VI ст. за ними і особливо за районом, розташованим навколо Тарента, затвердилася назва «Велика Греція» .

Багато колоній у Великій Греції заволоділи значними площами родючої землі, поставивши в залежне від себе положення місцеве корінне населення. Часто це викликало військові зіткнення греків з місцевими племенами. На грунті територіальної експансії, торговельного суперництва і боротьби за політичне переважання військові зіткнення нерідко відбувалися і між самими колоніями. Зіткнення між полісами часто-густо перепліталися з гострою соціальною боротьбою, між різними політичними угрупованнями, тому що ті ж суспільні процеси, які відбувалися в корінних грецьких містах, розвивалися і в колоніях, і тут серед населення виділялася аристократія, яка емігрувала з метрополії, що прагнула утриматися при владі, і тут відбувався процес майнового розшарування.

На грунті територіальної експансії відбувалися зіткнення греків з етрусками та карфагенянами. Так, карфагеняни за допомогою етрусків витіснили з острова Корсика фокейских греків, які намагалися заснувати тут свою колонію. Карфагеняни утримали за собою значну частину Сицилії, не допустили організацію грецьких колоній в Південній Іспанії і в західній частині південно-африканського узбережжя і міцно утримували за собою острів Сардинію.

На південно-східному узбережжі Середземного моря виникли дві значні грецькі колонії - Навкратіс в Єгипті, на одному з рукавів нільської дельти, і Кірена на узбережжі Лівії, на захід від Єгипту. Особливість устрою Навкратісу полягала в тому, що земля для створення цієї колонії була виділена єгипетським царем і нею була обмежена в Єгипті територія, на якій могли селитися і торгувати греки, виплачуючи Єгипту податок. Тому населення Навкратісу становили переселенці з різних грецьких міст. Ці переселенці в рамках спільного для всіх них поліса продовжували зберігати своє особливе автономне керування. Навкратіс розвинув досить значну ремісничу промисловість, вироби якої, багато в чому наслідувалися староєгипетськими, широко експортувалися, у тому числі і в Передню Азію. Друга колонія на африканському узбережжі Середземного моря — Кірена була заснована в середині VII ст. переважно дорійським полісами. Надалі навколо Кірени виросло кілька інших поселень. Політичне об'єднання цих поселень на чолі з Кіреною охопило цілу область — Кіренаїку. Кіренаїка славилася винятковою родючістю. Головними предметами її вивезення були: пшениця, оливкова олія, фініки і ін.

У колонізації Північного Причорномор’я головна роль належала іонійським містах малоазійського узбережжя і перш за все Мілету. У VII-VI ст. ним була заснована Ольвія на правому березі Буго-Дніпровського лиману і ряд колоній по обидва береги Керченської протоки — стародавнього «Боспору Кіммерійського». Найбільшими з них були Пантікапей (сучасний Керч) і Феодосія на східному узбережжі Криму, Фанагорія і Гермонасса на узбережжі Таманського півострова. Єдиною дорійською колонією на північно-чорноморському узбережжі був Херсонес, заснований у V ст. в 3 км від нинішнього Севастополя переселенцями з Гераклеї Понтійської (нині місто Ереглі в Малій Азії).

Торгівля з греками в Північному Причорномор'ї та в інших районах грецької колонізації сприяла подальшому розпаду первісно-общинного ладу у місцевих племен. Все більш помітним стає також сильний вплив грецької культури на вищі верстви навколишніх племен. З іншого боку, зближення грецьких переселенців з місцевим населенням наклало свій відбиток на весь хід соціально-економічної та політичної історії колоній і характер їхньої культури. Взаємопроникнення культур греків і місцевих жителів і входження деяких місцевих елементів до складу населення колоній більшою чи меншою мірою характерні для всіх районів, охоплених грецької колонізацією, хоча взаємини колоністів з місцевим населенням приймали різні форми.

Істотну роль зіграла колонізація і для історичного розвитку корінної території Греції. Прискорений колонізацією зріст ремісничого виробництва і торгівлі посилював в метрополіях ремісничо-торговельні прошарки демосу, які боролися з родовою аристократією.

Таким чином, колонізація VIII-VI ст. до н. е. була одним з важливих чинників у процесі остаточної ліквідації пережитків родового ладу і повної перемоги рабовласницького способу виробництва в Греції.

Розділ 3. Класова боротьба в колоніях

Про внутрішні події соціально-політичного життя грецьких колоній в перший період їх існування відомо не багато. Деякі дані є про становище в полісах Великої Греції (Сипілії і Південної Італії). Вже в VII-VI ст. тут йшла запекла класова боротьба. Відомості про громадські рухи VII ст. у містах-державах Великої Греції говорять про те, що тут навіть раніше, ніж у метрополії, широкі верстви грецького населення виступили з вимогою запису законів. До нас дійшли звістки про законодавство Залевка (близько 650 р.) з Локр Італійських і Харонда (близько VI ст.) з Катани в Сицилії. Наскільки можна судити на підставі уривчастих даних, ці закони віддзеркалювали відносини, що склалися в землеробських громадах. Так, наприклад, законами Залевка заборонялася будь-яка посередницька торгівля, хлібороб ж міг продавати свої продукти тільки безпосередньо споживачеві. Заборонялися також письмові договори; угоди повинні були складатися в усній формі при свідках.

Розвиток товарно-грошових відносин призвів до загострення протиріч між великими землевласниками і торговельно-ремісничими верствами населення. Так само, як і в грецьких полісах Егейського басейну, в західних грецьких колоніях ці процеси знайшли своє вираження в політичних переворотах, пов’язаних з встановленням тиранії.

Тиранія в грецьких містах Сицилії з’являється в кінці VII ст., але досягає особливого поширення у другій половині VI ст. За переказами, першим сицилійським тираном був Пантетій (у Леонтіні). У першій половині VI ст. зробив політичний переворот в Акраганті (Агрігента) Фаларіс. Опорою цього тирана були, як передає традиція, ремісники і будівельники, зібрані ним для спорудження храму Зевса. В кінці VI ст. панування олігархів у Гелі було повалено вождем демократичних верств населення Клеандром, який утримував владу протягом семи років; стільки ж часу правив після Клеандра його брат Гіппократ, який вів активну зовнішню політику: він опанував Наксос, Леонтінамі та інші міста, успішно воював з сіракузянами, але загинув у битві з сікуламі. Його наступник Гелон (491−478) опанував Сіракузами і став засновником досить великої східно-сицилійскої держави з центром у цьому місті; Сіракузи ще більше зміцніли завдяки союзу з тираном Акраганта — Фероном.

Демократичні перевороти, нерідко пов’язані з встановленням тиранії, відбувалися у другій половині VI ст. і в ряді південно-італійских міст. У Сібарісі, великому торговому центрі Великої Греції, стався демократичний переворот, наслідком якого було встановлення тиранії і війна з аристократичним Кротоном, що закінчилася повним руйнуванням Сібарісу (509 р.). Незабаром, однак, аристократія Кротона була позбавлена влади в результаті народного повстання. Тиранічний спосіб правління встановився і в Кіме, Таренті, Регії. Найбільш тривалим цей режим був в останньому місті, де тиран Анаксілай довгий час (494−476) тримав владу в своїх руках. Кімскій тиран Арістодем наприкінці VI ст. захопив владу, спираючись на низи міського населення. Він випустив засуджених з темниць і нібито навіть звільняв рабів.

В іншій області грецької колонізації - в землеробській Кірені в VII і VI ст. панувало олігархічне управління на чолі з радою і царем. Але й тут у другій половині VI ст. широкі верстви вільних домоглися реформи, яка обмежувала економічну та політичну могутність царя. Однак демократична розбудова держави відбулася пізніше, вже у V ст., і перемога демократії тут була нетривкою.

Спільним для всіх цих рухів було прагнення до захоплення влади та політичних прав торговельно-ремісничими верствами населення. Внутрішня боротьба ще більше загострювалася у зв’язку із зовнішньополітичною обстановкою, так як прагнення грецьких міст Західного Середземномор’я до панування на торгових шляхах призводило до серйозних конфліктів з карфагенянами, а потім і з етрусками.

Отже, не зважаючи на те, що про внутрішні події соціально-політичного життя грецьких колоній в перший період їх існування відомо не багато, можна сказати, що вже в VII-VI ст. тут йшла запекла класова боротьба. Також в кінці VII ст., в грецьких містах Сицилії з’являється тиранія.

Розділ 4. Грецькі колонії Північного Причорномор’я

З елліно-римською історією тісно пов’язана доля народів Північного Причорномор’я. Кіммерійців, наприклад, згадує славнозвісний давньогрецький поет Гомер. Він називає їх «кобилодойцями та молокоїдами убогими», з чого видно, що основним заняттям цього великого народу, який жив у південних степах України в IX—VIII ст. до н. е., було кочове тваринництво і насамперед конярство.

Скіфи (VII ст. до н. е. — III ст. н.е.) витіснили кіммерійців у Малу Азію, зайнявши степові простори від Кубані, Дону та Дніпра до Дунаю. Про культурне і господарське життя цього племінного союзу відомо набагато більше завдяки археологічним дослідженням та писемним пам’яткам, що збереглися до наших днів. У V ст. до н. е. Скіфію описав батько давньогрецької історії Геродот. Населення він поділяв на скіфів-хліборобів, кочових скіфів і царських скіфів. Перші жили осіло, займалися сільським господарством, вирощували пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Переважна частина їхнього врожаю йшла на продаж. Скіфи-кочівники нічого не сіяли і не орали. Вони випасали незліченні стада худоби. Царські скіфи — панівна верхівка державного об'єднання. Вони збирали данину з підлеглих племен, їхнє основне заняття — військова справа. Хоч скіфів Геродот вважав одним народом, їхній спосіб життя, господарство доводять протилежне. Імовірно, скіфів-орачів можна назвати прапредками українського народу.

Описуючи річки Скіфії, Геродот звернув увагу на те, що в Борисфені (Дніпрі) місцеві жителі ловили, потім «солили велику рибу без хребта, що зветься осетром». У гирлі річки добували сіль, якою солили виловлену рибу. Кочові скіфи жили в чотириабо шестиколісних кибитках, пересуваючись степом разом з чередами худоби. У них запрягали дві або три пари волів.

Зверху кибитки накривали шкурами так, що всередину не могли проникнути вітер, дощ чи сніг. Кочівники розводили табуни коней, корів, овець.

В осілих скіфів дуже рано з’явилося ремесло. Про це свідчать знахідки так званих царських курганів. На вазах зображені воїни в шкіряному одязі. Скіфи оволоділи виплавкою міді та заліза. Зброярі виготовляли невеличкі мечі, дротики, наконечники списів і стріл. У могильниках археологи знаходять золоті та керамічні речі грецького виробництва. Все це підтверджує широку торгівлю між скіфами і греками. Перші вивозили хліб, солону рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, а ввозили різні вина, золото і срібло, вироби з дорогоцінних металів, зброю, тканини та інші предмети розкоші. Інтенсивний торговий обмін між Скіфією і Грецією став причиною руйнування родової общини, заміни її землеробною, зміцнення місцевої знаті, утворення державності скіфських царів.

Майже одночасно з заселенням Північного Причорномор’я кіммерійцями і скіфами там розпочалася грецька колонізація. Вона мала різні причини: перенаселення містполісів, соціальна і політична боротьба, посилення торгового обміну. Спочатку греки здійснювали на Чорному морі піратські набіги. Так вони знайомилися з народами, які заселяли його береги. Передумовою заснування міст-полісів була взаємовигідна торгівля чи обмін товарами. Для цього на узбережжі будували тимчасові торгові факторії. Найбільша хвиля колонізації припадала на VIII ст. до н. е., у Північне Причорномор’я — на VI ст. до н. е. На перше місце з організації грецьких колоній у басейні Чорного моря вийшло малоазіатське місто Мілет. З його ініціативи виникло 75 таких поселень. Найвідоміші з них на півдні України Березаль у Дніпро-Бузькому лимані, Ольвія, Пантікапей (Керч), Tip над Дністром, Тірібака, Німфей, Кіммерик на Керченському півострові, Херсонес (Севастополь), Феодосія.

Найвищого розквіту ці міста досягли у VI—IV ст. до н.е., перетворившись на великі політичні, виробничі, культурні та торгові центри. Протягом століть домінували Ольвія, Херсонес Таврійський і Боспора Кіммерійська. Навколо них жили місцеві племена, які займалися сільським господарством. Між місцевими поселенцями і грецькими містами зростав обмін товарами. В Ольвію та інші поліси завозили хліб, худобу, шкіри, хутро, солену рибу, сіль. З міст-колоній та материкової Греції надходили металеві вироби, зброя, тканини, мармур та мармурові вироби, теракоти, предмети розкоші, витвори мистецтва. Найпопулярнішими товарами були оливкова олія та вина, керамічна дахівка і посуд. Особлива стаття експорту грецьких міст — ювелірні вироби. Золоті та срібні вироби закуплялися багатими станами, мідні, скляні, глиняні — менш заможними. Вироби з Ольвії археологи знаходять на берегах Волги і Дністра. У цьому місті проживало понад 10 тис. мешканців. Більшість з них були ремісники. Оскільки Ольвія була незалежною державою, то випускала власні мідні та срібні гроші. Монети чеканили також Боспора, Німфея, Пантікапей, Херсонес та ін.

У V ст. до н. е. на Кримському півострові утворилося Боспорське царство, столицею якого став Пантікапей. До цієї держави у IV ст. до н. е. ввійшли Німфей, Феодосія, Таманський півострів, значна частина чорноморського узбережжя сучасної України. Перше місце в економіці Боспорського царства займало землеробство. Ним-займалися тисячі невеликих власників. Крім них сільськогосподарську продукцію постачали великі латифундії земельної аристократії, яка застосовувала працю рабів. Ці господарства вирощували переважну частину товарного зерна, яке направлялося в Грецію. Із зернових культур вивозили пшеницю, просо, ячмінь. Поле орали важкими дерев’яним плугом, запряженим кількома парами волів. При обробітку землі використовували залізні мотики і серпи. Зерно перевозили і зберігали у великих глиняних діжках, мололи на зернотерках (жорнах). Боспорці займалися також городництвом, садівництвом, виноградарством. Розводили коней, корів, овець, кіз, свиней, свійську птицю. Азовське море та річки, що в нього впадають, сприяли промисловому рибальству.

Населення Боспорського царства досягло успіхів і в ремеслі. При розкопках міст і селищ археологи виявили рештки гончарних печей, уламки амфор, черепиці, ужиткового і художнього посуду. У великих кількостях ремісники виготовляли металеві вироби з міді, бронзи і заліза. Знайдено чимало ювелірних прикрас. Як ніде у грецькому світі славилися каменярі, муляри, теслярі, столяри, малярі, штукатури. Основний торговий партнер Боспорського царства — Афіни. Туди щорічно вивозили половину збіжжя, призначеного для експорту. В урожайні роки експорт досягав 5 млн пудів. В Афіни направляли також великі партії солоної риби, худоби, шкур, хутра, рабів. З Афін у Північне Причорномор’я привозили традиційні товари — вина, оливкову олію, художню кераміку, дорогі тканини, мармур, вироби з коштовних каменів і дорогоцінних металів, розписні вази, мистецькі вироби з теракоти. У царстві чеканили власні монети, у тому числі золоті статери. У період розквіту крім еллінських міст у Боспорське царство входили деякі племена Північного Причорномор’я, серед них скіфи.

У IV—III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор’я відбулися суттєві зрушення. Скіфська держава зазнала в 339 p. нищівної поразки від батька Олександра Македонського Філіппа II. На півдні України з’явилася нова грізна сила — сармати. Вони розбили скіфів, частину асимілювали, а решту відтіснили в Крим. Усі ці події негативно позначилися на економіці грецьких міст Причорномор’я. Знесилені атаками варварів, вони змушені були відкуплятися від них золотом. Занепав експорт збіжжя. До того ж дешева єгипетська пшениця витісняла з середземноморських ринків північночорноморських конкурентів. Населення міст розбіглося. Постійні напади варварів розладнали фінанси міст-полісів, їхні золоті та срібні гроші замінили мідні.

У II ст. до н. е. Ольвія втратила свою незалежність, ввійшовши до складу Боспорського царства. З того самого часу Північне Причорномор’я стає об'єктом зазіхань з боку Римської імперії. У І ст. до н. е. грецькі колонії стали її васалами. Ольвія піднялась з погромів, яких зазнала протягом минулих століть, але колишньої величі досягти не змогла. У II—III ст. н. е. у місті пожвавилися будівництво, зовнішня торгівля. Подібні процеси спостерігалися і в цілому Боспорському царстві. Розвивались ті галузі економіки, що й в попередні віки. Велася жвава торгівля з Малою Азією, Єгиптом, Грецією, Італією, з сусідніми варварськими племенами.

Однак загальна криза рабовласництва у II—III ст. н. е. остаточно підірвала сили імперії. Криза позначилася і на долі античних держав Північного Причорномор’я, економічний занепад яких розпочався в першій половині III ст. н. е. Скоротилися торгові зв’язки, зменшилася товарність сільського господарства і ремесла, і відповідно скоротились прибутки міст, що зазнали великих фінансових труднощів. Відбувалась поступова натуралізація всього господарства. Проте в містах Північного Причорномор’я у соціально-економічному розвитку цього періоду проходили і позитивні процеси. Праця рабів поступово витіснялася працею залежних людей, подібних до колонів Римської імперії. Однак у 40-х роках III ст. н. е. в Північне Причорномор’я вторглись готські племена і міста в результаті економічного послаблення не змогли захистити себе. Гуннська навала IV ст. н. е. призвела до остаточної загибелі античних держави Північного Причорномор’я, яка збіглася з крахом усієї рабовласницької системи господарства.

Первісна доба в історії світового господарства була найтривалішою. Понад 2 млн років люди, пристосовуючись до змін природних умов, удосконалювали матеріальне виробництво. Так, у період палеоліту і мезоліту господарство мало привласнюючий характер. Люди займалися переважно збиральництвом, полюванням, рибальством. Внаслідок неолітичної революції відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого землеробсько-скотарського господарства, стійкої осілості. Подальший розвиток виробництва поява та використання металевих знарядь праці зумовили виникнення перших цивілізацій.

У період стародавніх цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу і античного світу досягла свого розвитку рабовласницьке господарство, що пройшло шлях від східного патріархального до класичного античного рабства.

В економічному відношенні античне суспільство було більш розвиненим. Якщо у країнах Стародавнього Сходу раби займались переважно тяжкою непродуктивною працею, то у античних країнах праця рабів застосовувалась у матеріальному виробництві в усіх сферах господарства.

Матеріальна культура стародавніх цивілізацій грунтувалася на сільському господарстві, ремеслах з галузевою структурою. Техніка праці була ручною. Високого рівня розвитку досягли будівельна справа, архітектура.

Якщо у країнах Стародавнього Сходу основними джерелами рабства були війни та піратство, то у країнах античного світу набуло поширення боргове рабство, хоч і тут, особливо у Стародавньому Римі, війни залишалися одним з важливих джерел поповнення армії рабів.

У Стародавній Греції переважало міське, промислово-торгове рабство. У Стародавньому Римі при наявності величезних земельних масивів панувало латифундійне рабство. Господарство було замкненим, натуральним, хоча в цей період уже зароджувалися торгово-грошові відносини.

Головною формою економічних відносин між країнами була експортно-імпортна посередницька морська торгівля. Якщо у країнах Стародавнього Сходу і Античній Греції домінувала зовнішня торгівля, то в Римській імперії провідна роль належала внутрішній торгівлі. Існували професійне купецтво, розвинена грошова система, банківська справа, комерційне і боргове лихварство.

Античне господарство втягнуло в свою економічну орбіту й населення сучасної південної України. Північночорноморські міста-поліси як колонії спочатку Стародавньої Греції, а згодом і Стародавнього Риму підтримували економічні зв’язки з центрами античних держав та їхніми провінціями.

Отже, із появою греків, на півдні, на вузькій смузі Чорноморського узбережжя розвинулася міська цивілізація. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці міста прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії, вони були тільки ще одною гілкою Стародавньої Греції і аж ніяк не органічною частиною українського середовища.

Висновок

Велика Грецька колонізація, яка розпочалась у VIII ст. до н.е. і тривала до VI ст. до н.е. набуває широкого розвитку. Причиною її стала гонитва за новими землями, за здобиччю, хлібом. Колонії стали центром торгівлі греків з варварами. Засновані колонії були незалежні від своїх метрополій, тобто від грецьких міст, з яких походили переселенці. Відносини між місцевими племенами і метрополіями були мирними, базувалися на рівноправних договірних засадах.

Впродовж усього часу тривали тісні культурні та економічні зв’язки з грецьким світом — містами Середземномор’я, а згодом і північного узбережжя Чорного моря — та з навколишніми племенами.

Із V ст. до н.е. починається класичний етап історії античних міст. У цей час еллінський світ переживає період небаченого розквіту грецької культури: створюється багато величних пам’яток архітектури і мистецтва, розвиваються наука, література, які залишилися назавжди в скарбниці людських цінностей.

Істотну роль зіграла колонізація і для історичного розвитку корінної території Греції. Прискорений колонізацією зріст ремісничого виробництва і торгівлі посилював в метрополіях ремісничо-торговельні прошарки демосу, які боролися з родовою аристократією.

Таким чином, колонізація VIII-VI ст. до н. е. була одним з важливих чинників у процесі остаточної ліквідації пережитків родового ладу і повної перемоги рабовласницького способу виробництва в Греції. Не зважаючи на те, що про внутрішні події соціально-політичного життя грецьких колоній в перший період їх існування відомо не багато, можна сказати, що вже в VII-VI ст. тут йшла запекла класова боротьба.

Із появою греків, на півдні, на вузькій смузі Чорноморського узбережжя розвинулася міська цивілізація. І хоч торгівлею, ремеслами, школами, широкими контактами ці міста прискорювали культурний розвиток неосяжної української периферії, вони були тільки ще одною гілкою Стародавньої Греції і аж ніяк не органічною частиною українського середовища.

Використана література

1. Злупко С. М. Економічна історія України: Навчальний посібник. — К., 2006. — С. 53−58.

2. Крип’якевич І. Всесвітня історія: у 3 кн. — К.: Либідь, 1995 — Кн. 1. — С. 160−163.

3. Субтельний О. Україна: історія. — 2-е вид. — К.: Либідь, 1992. — С. 26−28.

4. Царенко О. М., Захарчук А. С. Економічна історія України і світу: Навчальний посібник. — Суми, 2000. — С. 25−27.

5. Черкашина Н. К. Економічна історія: Навчальний посібник. — К., 2003. — С. 30−32.

6. «Господарство скіфів, грецьких і римських колоній Північного Причорномор’я» .

http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=view&id=5730&Itemid=347

7. «Велика Грецька колонізація у Північному Причорномор'ї» .

http://bezobeda.net/blog/2006;11−26−627