Прийняття християнства на Русі

ПРИЙНЯТТЯ ХРИСТИЯНСТВА НА РУСІ.

Р Є Ф Є Р, А Т.

Національний технічний університет України («КПІ»).

З М І З Т Вступ 3.

Глава 1. Коли таке християнство та звідки воно та прийшло до Русі. 3 1.1. Походження християнства 3 1.2. Християнство як релігія 3.

Глава 2. Історичні умови та підстави прийняття християнства 4 2.1. Становище Київської Русі 4 2.2. Правління князя Володимира 4.

Глава 3. Процес впровадження нової релігії на землях Київської Русі 4 3.1. Опір язичників 5.

Глава 4. Історичні наслідки 8.

Перелік використаних джерел 8.

Вступ.

Київська Русь… Якою гордістю сповнюється серце справжнього українця, коли чуєш ці два слова. Відразу ж перед нашим поглядом постає безмежна руська земля. Це були часи, коли мешканці Русі постійно чекали нападів із півдня, одразу ж, заходженню та півночі. На мечах захисників не встигала просихати притулок нападників, але й в такі тяжкі часи народ продовжував жити: будувались нові величні храми, церкви, палаци тощо. І все було б б гаразд, та був відсутня єдина релігія.

Глава 1. Коли таке християнство та звідки воно та прийшло до Русі.

1.1. Походження християнства.

Християнство (від грецького слова chrimos — «месія») виникло в Палестині у І ст. н.е. Його спорідненість із іудаїзмом виявляється до того, що перша частина Біблії, Старий завіт, — священна книга як іудеїв, то й християн (Друга частина Біблії, Новий завіт, визнається лише християнами й є їм найголовнішою). Про безсумнівну близькість початкового християнства іудейській спільноті есенів свідчать також знайдені в 1947 р. суфії в районі Мертвого моря. Відносно швидке поширення християнства в малоазіатських провінціях Римської імперії і у самому Римі було б обумовлене деякими соціально-історичними чинниками. Криза античних порядків, що почалася, породжувала загальну невпевненість у завтрашньому дні, почуття апатії й безперспективності. Посилився антагонізм не лише між рабами й вільними, але й й між римськими громадянами й підданими провінцій. Особливо помітний вплив на основи християнського віровчення зробили неоплатонізм Філона Олександрійського (біля 25 до н.е. — 50 н.е.) й моральне повчання римського стоїка Сенеки (близько 4 до н.е. — 65 н.е.).

Починаючи із IV сторіччя християнська церква періодично збирає так звані всесвітні собори. На цих соборах розроблялася й затверджувалася система віровчення, формувалися канонічні норми й богослужбові правила, визначалися засоби боротьби із єресями. перший всесвітній собор, нікейський, який відбувся в 325 році, прийняв християнський символ віри — стисле перелік головних догматів, що складають основу віровчення.

1.2. Християнство як релігія.

Виникнення й поширення християнства прийшлося на період глибокої кризи античної цивілізації, занепаду її основних цінностей. Християнське повчання приваблювало багатьох, що розчарувалися у римському суспільному устрої. Воно пропонувало своїм прихильникам шлях внутрішнього порятунку: відхід від зіпсованого, гріховного світу у собі, усередину власної особистості, грубим плотським задоволенням протиставляється суворий аскетизм, а пихатості й марнославству «сильних світу цого «- свідома смиренність й покірність, що будуть винагородженні после настання Царства Божого на землі.

Проте уже Перші християнські общини привчали своїх членів думати не лише про собі, але й й про частку усього світу, молитися не лише про свій, але й й про загальний порятунок. Вже тоді виявився властивий християнству універсалізм: общини, розкидані по величезному просторі Римської імперії, відчували проте свою єдність. Членами громад ставали люди різних національностей. Новозавітна теза «немає ані еліна, ані іудея «проголосила рівність перед Богом всіх віруючих й обумовила подальший розвиток християнства як світової релігії, що не знає національних й мовних меж.

Глава 2. Історичні умови та підстави прийняття християнства.

2.1. Становище Київської Русі та стосунки із сусідами.

У X-ому сторіччі продовжувалося поступове формування руської державності. З одного боці необхідно було б вирішувати запитання, заговорили українською у «язані із розширенням впливу київських князів «усередині «Русі, приводячи до покірності ще розрізнені слів «янські племена, із іншого боці перманентна зовнішня загроза потребувала великої напруги ще зовсім молодої феодальної держави. У цьому зв «язку вся діяльність Великого Князя Святослава (батька Володимира) стосовно Русі не був неуважністю до її інтересів, чи неусвідомленим прагненням знехтувати нею (як про це говоритися в деяких місцях літопису). Навпаки — усє було б розраховано на вирішення великих державних завдань. Найважливіше із них, що полягало у забезпеченню безпеки із боці Хазарського каганату, було б вирішено цілком успішно (останній переставши існувати после волзсько-хазарського походу). Друга заподіяння — створення мирного торгового плацдарму на західному узбережжі Російського (Чорного) моря (у співдружності із Болгарією) — виконано не було б, бо тут Русі протистояли дві значні сили: Візантія й печеніги.

Боротьба із печенігами стала в X сторіччі нагальною потребою Русі. Увесь родючий лісостеп, рясно покритий руськими селами й містами, був звернений до степів, був відкритий раптовим набігам кочівників.

Кожний набіг призводив до спалення сіл, знищенню полів, забирання населення в рабство. Тому оборона від печенігів був не лише державною, але й й загальнонародною справою, зрозумілою й близькою всім прошаркам суспільства. І природно, що князь, який зумів очолити цю оборону, повинний був статі народним героєм, дії якого оспівувались у билинах. Таким князем виявився побічний сін Святослава — Володимир.

2.2. Правління князя Володимира.

У м. Любечі, що охороняв підступи до Київської землі із півночі, живий у X сторіччі Малко Любечанін. Дочка його, Малуша, був ключницею княгині Ольги (матері Святослава), а сін, Добриня, співуче, служив князю. Малуша Любечанка стала однієї із наложниць Святослава, й у неї народився сін Володимир. Вихователем при ньому й ставши його дядько Добриня. У 970 році Володимир ставши князем у Новгороді. Після загибелі Святослава почалася суперечка, підігріта боярським оточенням. У результаті Олег був убитий, а Володимир, втік із Новгорода й, три рокта пробувши за морем, привів з собою найману варязьку дружину із якою у 980 р. рушив на Київ.

Ставши Великим князем, Володимир значно розширив й зміцнив Русь як державу всіх східних слів «янь. За його князювання відбувається остаточне підкорення руському князю племен, що жили на схід від великого водного шляху. Володимир провів першу релігійну, адміністративну й військову реформи. Взагалі под годину правління Володимира відбулося значне піднесення Київської Русі.

Глава 3. Процес впровадження нової релігії на землях Київської Русі.

як вже говорилося вище, ставши князем у Києві, Володимир зробив поганську реформу, намагаючись підняти древні народні вірування до рівня державної релігії. Алі спроба перетворення язичництва в державну релігію із культом Перуна на чолі не задовольнили Володимира, хоча кияни охоче підтримували навіть крайні прояви кривавого культу войовничого бога. У Києві християнство були відомо уже давно та його основні догми, котрі добро пристосовані до потреб феодальної держави. Перші відомості про християнство надходять десь у 860−870 рр., а й у середині X сторіччя вже відчувається поступове утвердження християнства в державній системі. Якщо при заключенні договору із греками у 911 р. руські посли клянуться лише поганським Перуном, то договір 944 року скріплюється клятвою як Перунові, то й християнському богу.

У 988 році Володимир хрестився сам, хрестив своїх дітей, бояр й под страхом покарання змусив хреститись киян й все населення узагалі. У Новгороді Добриня хрестив новгородців. Капища стародавніх богів були зруйновані. На їхньому місці, як правило, будували церкви. Ідолів нещадно знищували. Разом з Володимиром у Київ прибув митрополит з єпископами та Анастасом-Корсуняниним, що допоміг Володимирові при облозі і узятті Корсуня (Херсонеса), супроводжувані дядьком Володимира Добринею. Вони ходили на північ хрестити народ. З Новгорода смердоті направилися у Ростов, де й скінчилася діяльність Першого митрополита Михайла (він помер у 991 році). Новий митрополит, призначений Константинополем — Леон, за допомогою поставленого нею в Новгороді єпископа Іоакима Корсунянина, остаточно розтрощив там язичництво. У результаті християнство при Володимирові було б поширено переважно у вузькій смузі, що прилягала до великого водного шляху із Новгорода у Київ.

3.1. Опір язичників.

Основна частина населення Русі лагодила активний чи пасивний опір новій релігії. Саме загальне неприйняття її в умовах нехай навіть обмеженого народовладдя зірвало плани київської знаті й перетворило введення християнства у тривалий процес. У більшості відкрито повсталих проти насадження християнства міст виступила помісна світська й стара духовна еліта.

Так, відомо про повстання князя Могути, що тривало із 988 по 1008 р. Багаторічна боротьба Могути завершилася його полоненням, а потім помилуванням з подальшим висланням у монастир. Повсталі повсюдно руйнували храми, вбивали священників й місіонерів. Повстання в різних регіонах були схожі за своїм характером із повстаннями у Суздалі, Києві, Новгороді, вони злилися воєдино антихристиянські і антифеодальні мотиви.

Необхідно звернути увагу на два моменти. перший полягає до того, що повстання відбувалися в основному в неслав’янских землях, де до зазначених мотивів приєдналася й боротьба за самостійність. Саме із цого години на Русі почали проявлятися одночасно три процеси: християнізація, феодалізація й колонізація сусідніх земель. Для іншого моменту характерний надзвичайний збіг дат повстань з смертю князів чи із їхньою відсутністю, викликаною феодальними чварами, тобто в періоди відносного безвладдя.

Причини повстань у ХІ ст. вже глибші. Їхній вухо, як правило, заговорили українською у «язаний із погіршенням економічного положення народних мас, періодичним неврожаєм й багаторічним голодом. Тім годиною, центральний київський уряд, не звертаючи уваги на труднощі північно-східних земель, продовжував побори із населення. Положення ускладнювалося міжуусобними війнами, що супроводжувались здирствами. У цей важкий годину провісниками народного гніву виступили волхви. У міру зміцнення християнства смердоті втрачали свої права, а водночас й джерела існування, знаходивши собі нові заняття, частіше від усього — лікування. Щоб знищити цю соціальну групу — своїх ідейних ворогів, церковники звинуватили їхні у «чаклунстві «, у застосуванні шкідливої «землі «, настроювали проти них віруючих й державу. Без суду й слідства були знищені й блазні, що досаджали церкві лише гумором, іграми та піснями. Повстання 1024 р. у Суздалі відбувалося под годину війни між київським й тмутараканьським князями, у результаті якої в місті був ослаблена київська влада. На чолі повстання також стояли волхви. Не «смерди «а волхви обрали вдалий годину для повстання. Ця соціальна група був й матеріально зацікавленою стороною у збереженні старої релігії. Відстоюючи старовину, смердоті боролися й за свої економічні інтереси. Алі варто звернути увагу на ті, що призів служителів культу старої національной релігії був підтриманий всім народом. Це говорити про вкрай незначний вплив православ «я на городян. Літопису повідомляє: «Услихав про волхвів, Ярослав прийшов у Суздаль; захопивши волхвів, одних відправив у вигнання, а інших страчував ». Кривава розправа над повсталими був звичайним явищем, й літописець не вважав потрібним говорити про неї.

Повстання 1071 р. у Ростовській землі й Новгороді було б викликано тими ж причинами. Більшість народу йшло за волхвами, а чи не за духівництвом, що захищало інтереси знаті. Обидва повстання малі глибокі соціальні заподій, носили антифеодальний й антицерковний характер. Безумовно, що соціальною основою цієї боротьби стали класові протиріччя, але й смердоті завдавали удари по процесу християнізації, стримували її хід, змушували церкву пристосовуватися. Боротьба проти православної ідеології неодноразово приймала форму єресей. Всі дослідники, у тому числі й церковні, бачать причину їхньої появи в моральному розкладанні духівництва. Особливо виділяється серед них стригольничество. Стригольник (цирульник) Карпо й його соратники пропонували ліквідувати чернецтво, церковну ієрархію, відмовитися від треб й таїнств, заперечували догми про відродження мертвих, про потойбічний світло. Підтримка цих поглядів народними масами підтверджувала їхнє негативне ставлення до Руської православної церкви навіть через три сторіччя после введення християнства.

Перші спроби насадження християнства в Північно-західній Русі наштовхнулися на опір народних мас й бояр, що групувалися навколо місцевих князів. Церковні історики вважають, що Перші християнські храми тут виникнули уже в 988 р. Рогнеда, спочатку насильно завойована Володимиром, а потім покинута ним ж после його шлюбу із Ганною, погодилася негайно прийняти християнство й був відправлена у спеціально побудовані для неї в м. Ізяславлі монастир й церкву. Після вибору Володимиром нової дружини вона викликнула: «Прошу, уневести мене своєму Христу й я прийму святий, ангельський, іночеський образ ». У Північно-західному краї не було б ані тієї верховної знаті, Яка був в Києві, ані таких розвинутих міжнародних зв «язків, що створювали передумови до проникнення християнства. Місцева знати ще не відчувала настійної потреби у класовій релігійній ідеології й справлялася із народними масами старими методами. Водночас вон, й не без підстав, припускала, що введення християнства спричинить за собою втрачу самостійності. Тому спроби тиску згори неминуче викликали опір не лише низів, але й й місцевої знаті, чиї інтереси не міг не враховувати великокнязівський посланник, якщо він думавши залишатися на чолі князівства. Усі старші від Володимира князі у 988−990 р. уже знаходилися на чолі князівств, тому под годину водохрещення їхнього над Києві. Князі, представляючи інтереси своїх земель, було неможливо уже бездумно і автоматично повторити крок київського князя, який проігнорував думку дружинників й знаті, що насторожено сприймали будь-який захід Києва. Володіючи найбільшим князівством Київської Русі, полоцький князь Ізяслав (988−1001 рр.) майже повністю не рахувався із Києвом, вів самостійну торгівлю із прибалтійськими народами й Німеччиною. Після його смерти, заподій якої невідомі, ставши княжити Брячислав. Це відбулося всупереч укоріненому правилу, по якому Володимир посилав на князівство таким випадках молодших синів. Брячислав не лише не підкорився Києву, але й й почав боротьбу із ним за Новгород й зрештою захопив його й зруйнував (1021 р.). На користь того, що процес християнізації не починався ані при Ізяславі, ані при Брячеславі, свідчить повна відсутність союзницьких зв «язків з Києвом й відсутність будь-яких свідоцтв про будівництво тут церков. Князь Туровський Святополк (988- 1019 рр.) мав особливі рахунки до Володимира й, певне, давно мріяв, як й інші князі, відокремитися від Києва. У цьому запевняв, викладаючи події тихий років, відомий діяч церкви Кирило Туровський. Він спеціально підкреслював, що Святополк «задумавши повстати проти батька », але й мала місце також й спроба Святополка зверни іншу віру.

Про це свідчить й ті, що він подружився із печенігами, знаходячись у них заручником (1008р.), й його шлюб з дочкою Болеслава (1013 р.), й ті, що із дружиною на Русь прибув єпископ Рейнберн, що хотів разом з Святополком відвести тут католицизм. Володимир, обурений позицією Святополка стосовно християнства, викликав його у Київ й разом з дружиною й духівником посадивши у в «язницю, але й польський князь Болеслав рушив на Київ, звільнив зятя й позбавивши у Києві Святополка й Володимира.

Існує думка, що Святополк був регентом старезного князя Володимира. Це цілком можливо, інакше незрозумілі умови його перебування в Києві после звільнення. Після смерти Володимира, як повідомляє літопис, «Святополк сів у Києві… й скликав киян й ставши давати їм подарунки. Вони ж брали, але й серце їхні не лежало до нього, бо брати (дружинники) їхні були із Борисом ». Під годину правління Святополка — з 1015 по 1019 р. християнство розвивалося на Русі зовсім слабко, у літописах так саме немає нагадувань про будівництво християнських храмів. Це підтверджується також літописною характеристикою Святополка, де він назв підступним змієм, окаянним, законопорушником, що не знає бога.

Розбрат між спадкоємцями за право володіти київським троном почався ще при житті Володимира. Більше від всіх претендував на трон Ярослав, але й Святополк починає торувати дорогу до трону не із нього, а з самих далеких й молодих претендентів — Бориса, Гліба й Святослава. Боротьба за трон досліджувалася істориками без урахувань особистих мотивів учасників міжусобної боротьби, а контексті боротьби двох партій — прохристиянської й поганської. У «Сазі про Эймунда «викладається історія про ті, що якийсь князь Ярислейф найняв варяга Эймунда, який вбивши князя Бурислейфа. Історики вважають, що в сазі показань Ярослав, який, бажаючи послабити спілку Святополка із Борисом, убиває за допомогою варягів останнього. У основі подій 1015 р. лежати не особисті претензії синів Святослава, а заподій політичного й ідеологічного характеру. На Святополка, як на язичника-варвара, були списані усі злочини Ярослава. Такі можливості із «явилися відразу ж после поразки Святополка, що не знайшов підтримки прохристиянскої київської знаті, й через майже повну відсутність свідків убивства Бориса й Гліба. Святополк, не без участі Ярослава, перетворився в кровожерного убивцю, окаянного супротивника християнства, що не знає бога.

Події 1015 р. показали, що Повернення старої віри не могло бути. Проте й после смерти Святополка Турово-Писька земля на прийняла християнства. Її очолив Ярополк, сін Ізяслава Полоцького, активного супротивника київської політики. Його сині і онуки продовжували закладену на початку сторіччя політику опору християнізації. Полоцький князь Брячислав Ізяславович нечасто згадується в літописах, але й про Усеслава (1044−1101 рр.), його сина, складені легенди. Критичного ставлення до Святополка й Всеслава історики не приховують. Всеслава завжди засуджують за взяття Новгорода (1067 р.), де він зруйнував та пограбував храм Софії, забравши приналежності культу й навіть дзвін. Швидше на це був випад проти християнства. Сині Ярослава, що, як й батько, були поборниками нової релігії, організували проти Всеслава спільний похід, захопили багато міст, перебили населення Мінська (1067р.). У битві на Немізі, як відзначається у «Повесте минулих років », Всеслав тримав «бій жорстокий й багато людей впала,… здолали Ізяслав, Святослав, Всеволод ». Повіривши в клятву Ярославовичів (хрестоцілування), він прийшов перед тим на переговори, де був схоплений й відправлений у київську в «язницю. Це можна розглядати як клятвопорушення, бо хрестоцілування ще не забезпечувало моральної відповідальності.

Подальші події розгортались стрімко: на Русь напали половці. Ярославовичі не змогли організувати оборону Києва. Бачачи безпомічність князів, народ зажадав загального збройного опору. Проте Ізяслав відмовився озброїти народ й був скинутий. Повсталі міські низи, обурені бездіяльністю князів й християнськими порядками, знаходять собі ватажок у темниці. Всеслав був оголошений київським князем. Без сумніву, з темниці на престол був посаджений супротивник правлячої партії. До заходів Всеслава щодо захисту Русі прохристиянська організація ставилася ворожко, проте формальна християнізація Русі продовжувалася. Та лише до початку XX сторіччя майже усі народності нашої країни, що притримувалися дохристиянських (поганських) вірувань, були звернені - принаймні номінально — до російського православ «я.

Глава 4. Історичні наслідки.

Нова російська церква стала новим й багатим джерелом прибутків для її духовної матері - константинопольської церкви й новим знаряддям експлуатації народу до рук київських верхів. За ці матеріальні вигоди можна було б заплатити пристосуванням християнської ідеології до язичництва слів «янь. Російська церква відігравала складну й багатогранну роль історії Русі. Безперечна її користь як організації, що допомагала молодій російській державності в епоху бурхливого розвитку феодалізму. Незаперечна й її роль у розвитку російської культури, у прилученні до культурних багатств Візантії, у поширенні просвітництва й створенні значних літературно-художніх цінностей.

Героїчна епоха Володимира (княжив 980−1015 р.) був оспівана й церковними літописцями й народом бо в головних своїх подіях політика князя про «єктивно збігалася із загальнонародними інтересами.

Водохрещення Русі запровадило її над батьківщину християнських слів «янських держав, але й і взагалі у систему християнських країн Європи із їхніми культурними досягненнями. Російська культура й традиції збагатилися досягненнями країн Ближнього Сходу й, звісно, культурними скарбами Візантії. Русь виграла від спілки із Візантією, але й водночас Русі й надалі припадало чинити постійна опір політичним й церковним домаганням Візантійської імперії, що намагалась підпорядкувати Русь своєму верховенству. Проте Володимир, хреститель Русі, вважав свою державу повноправною серед інших християнських народів світу, «яко ж увідеша в країни хрест «яньскі «.

Перелік використаних джерел:

Б. А. Рибаков. Київська Русь і росіяни княжества.

Про. Субтельний. Україна: Історія.

Історія України. Під загальною редакцією У. Смолія.

М. Грушевський. Ілюстрована історія України.