Гіпотетична реконструкція і принцип демаркації К. Поппера в науковому пізнанні

Реферат на тему:

Гiпотетична реконструкцiя i принцип демаркації К. Поппера в науковому пізнанні.

Власна методологiчна концепцiя була запропонована К. Поппером, для вирiшення проблеми визначення кращої з конвенцiонально прийня­­­тих науковим товариством теорiй, вона отримала назву «фаль­­­сифiкацiонiзм», оскiльки її основним принципом є принцип фаль­­­сифiкацiї.

Карл Поппер (1902;1994) — австрiйський фiлософ, що розпочав свою наукову дiяльнiсть у Вiднi (славнозвiсному центрi iндуктивних наук), а з 1946 р. — проф. Лондонської вищої школи економiки i полiтичних наук. Вiн автор концепцiї «критичного рацiоналiзму». Його погляди формувалися пiд значним впливом логiчного пози­­­тивiзму, проте свої головнi iдеї вiн створював на грунтi критики методологiчних принципiв iндуктивiзму.

Фундаментальному принципу iндуктивної методологiї наукового пiзнання — верифiкацiї (емпiричного пiдтвердження) К. Поппер проти­­­ставляє принцип фальсифiкацiї - можливостi заперечення будь-якого теоретичного науково доведеного твердження.

Слiд зазначити, що фальсифiкацiя (вiд лат. faisus — помилковий та facio — роблю) є методологiчна процедура, що дозволяє встанов­­­лювати хибнiсть гiпотези чи теорiї. Отже треба вирiзняти принцип фальсифiкацiї та процедуру фальсифiкацiї.

Принцип фальсифiкацiї безпосередньо пов’язаний з використанням принципу «фаллiбiлiзму» розгорнутим ще у Ч.Пiрса. К. Поппер обгрун­­­тував свою методологiчну процедуру встановлення хибностi теорiї на основi використання modus tollens [Див.:1.-с.92−105], що являє со­­­бою здiйснення дедуктивного умовиводу.

Визнаючи слушнiсть основоположення введеного iндуктивiстами у фiлософiю науки, що факти не можна визнавати за доказ iстинностi теоретичних положень, фальсифiкацiонiсти доводять — факти здатнi лише спростувати теорiю. Тому перевiрка науковостi (демаркацiя) теоретичних положень здiйснюється через їх спростування. Нау­­­ковiсть у такому випадку не можна ототожнювати з iстиннiстю. Нау­­­ковiсть лише характеризує прийнятнiсть певних уявлень для нау­­­ковцiв.

Систематично викладена методологiя фальсифiкацiонiзму являє со­­­бою варiант продовження iдей методологiчного конвенцiоналiзму, го­­­ловною тезою якого є прийняття за угодою просторово-часовi оди­­­ничнi «базиснi тверження», аксiоматику, означення термiнiв, пос­­­тулати та принципи, якi доводять, що певна система наукових мiрку­­­вань, яка сповiщає про окремi властивостi та процеси протiкаючi в об'єктивнiй дiйсностi не має самозаперечень. Тобто вiдповiдає кри­­­терiям розумностi, рацiональна та враховує емпiричнi данi.

Унiверсальнi теорiї, що претендують на роль «єдиного iстинного вчення» не пiдлягають процедурi емпiричного спростування, оскiль­­­ки потребують нескiнченої множини перевiрок, тобто не можуть бути сфальсифiкованими, а, отже, нi доведеними нi спростованими. Такi теорiї вiн називає «ненауковими вiруваннями». Однак, на вiдмiну вiд вiрувань, про якi вели розмову ще представники прагматизму, до унiверсальних теорiй не можна застосувати навiть досвiд практично­­­го вирiшення певних задач. Вирiшення кожної конкретної практичної задачi буде спиратися на вiрування у певне емпiричне iснування, про яке унiверсальна теорiя типу «дiалектики абсолютної iдеї» (Ге­­­геля) нiчого конкретного та позитивного (для можливостi уявити емпiричнi наслiдки, якi можна експериментально перевiрити) не здатна розповiсти. Тобто за допомогою фальсифiкацiонiзму наука та фiлософiя науки спроможна вирiшувати проблему демаркацiї: вiдокремлення наукових знань вiд ненаукових.

К.Поппер, взагалi, вважає, що вiдповiдно до вимог фаллiбiлiзму будь-який вираз систематично викладених достовiрних наукових знань має завжди лише гiпотетичний характерсистемi знання принципово притаманна певна помилковiсть, оскiльки для систематизацiї дещо приймалося apriori, як окремий варiант «мовної гри». Дотримуючись даного положення вiн називає себе «критичним рацiоналiстом». На його думку розвиток науки полягає у висуненнi гiпотез та їх спрос­­­туваннi, через що здiйснюється рух пiзнання вiд простих до бiльш складних явищ, процесiв.

При обгрунтуваннi своєї методологiї вiн використовував положен­­­ня по емерджентний розвиток науки: кожний етап розвитку знань є частковий випадок бiльш загального еволюцiйного процесу, що вiдбу­­­вається в дiйсностi. Плiдно працюючи у царинi логiки та методо­­­логiї наукового пiднання, К. Поппер створив дедуктивно-номологiчну модель пояснення, розробив спосiб з’ясування вiрного чи невiрного змiсту наукових гiпотез, запропонував оригiнальну систему логiчних iнтерпритацiї обрахування вирогiдностей. Вiн також дав власну те­­­орiю свiдомостi, яку будував на засадах емерджентизму, критицi фiзiкалiстського редукцiонiзму Карнаппа. Вiн також виступав iз за­­­переченням марксизму, як теорiї, що не фальсифiкується: iсторичний матерiалiзм є вчення про об'єктивний характер суспiльних законiв.

Послiдовнi емпiристи виводили методологiю з аналiзу структури знання за допомогою емпiричного виправдання прийнятностi знань, який полягав у зведеннi одних наукових речень до iнших, тобто у встановленнi певних логiчних взаємовiдносин помiж реченнями. Тому пiд методологiєю логiчнi емпiристи розумiли, по сутi, логiку аксiоматичного узгодження висловлювань, що складають узагальнення даних досвiду, i всi їхнi методологiчнi проблеми зводилися до проблем логiки. Критикуючи їх Поппер основною проблемою методо­­­логiї зробив проблему розвитку знання — проблему аналiзу висунен­­­ня, формування, перевiрки та змiни наукових теорiй. Для Поппера «центральною проблемою теорiї пiзнання завжди була та залишається проблема росту знань». Перехiд вiд аналiзу структури до аналiзу розвитку знання iстотно змiнив та збагатив проблематику методо­­­логiї.

Логiчнi емпiристи на протязi багатьох рокiв насаджували зневаж­­­ливе вiдношення до фiлософiї, висмiювали її та намагались знищити навiть тiнь традицiйного фiлософствування в методологiчних та нау­­­кових дискусiях. Поппер реабiлiтував фiлософiю, визнав її суттєвiсть для теоретичного природознавства, незмiнно пiдкреслював її вплив на науку та тiсний зв’язок фiлософiї з методологiєю. В передмовi до видання «Логiки наукового вiдкриття» вiн пише: «Я ду­­­маю, що iснує, врештi решт, одна фiлософська проблема, котрою цiкавляться всi люди, що мислять. Це — проблема космологiї: проб­­­лема розумiння свiту — включаючи нас самих i наше пiзнання як час­­­тину свiту. Вся наука, я думаю, являє собою космологiю, i для мене значення фiлософiї, так само як i науки, полягає винятково в тому внеску, котрий вони вносять у космологiю» [2. -с.54].

Згiдно з позицiєю фальсифiкацiонiзма доба домiнування методо­­­логiї емпiризму — це час вузького натуралiзму, що претендував на опис неначебто дiйсно iснуючих кордонних лiнiй, структур, наукових операцiй. А для досягнення цих цiлей потрiбна лише одна методо­­­логiчна концепцiя, що дає адекватний опис, яку можна лише допраць­­­овувати та вдосконалювати, але їй не можна протиставити iншу кон­­­цепцiю.

К.Поппер побудував власну методологiчну концепцiю, самоусвiдом­­­люючи себе послiдовником конвенцiоналiзму, але вiн оголосив, що його концепцiя представляє собою кодекс методологiчних угод, якi виконують не лише дескриптивну (як це прийнято в класичному кон­­­венцiалiзмi), але й нормативну функцiю. Якщо ж методологiчна кон­­­цепцiя є кодексом угод, що виконують лише десприптивну функцiю, тодi можливою є нескiнченна кiлькiсть методологiчних концепцiй ­­­врештi решт, кожний може обирати свої «правила наукової гри» .

Але пiсля «вiдкриття» П. Дюгемом наявностi фундаментального ме­­­тодологiчного значення знань iсторiї науки, якi можуть бути дове­­­денi до рiвня методологiчного принципу вирiшення певних проблем розвитку фiзичних теорiй, домiнуванню емпiризму, як основи епiсте­­­мологiї, в методологiях науки прийшов кiнець.

I, нарештi, найiстотнiше. Визнавши завданням методологiї аналiз розвитку наукового знання, Поппер сам стимулював iнтерес до iсторiї науки. Саме з методологiчної концепцiї Поппера фiлософiя та методологiя науки починає свiй свiдомий поворот вiд логiки до iсторiї науки.

Логiчнi емпiристи пiклувались про верифiкацiю тверджень науки, тобто про їх обгрунтування при допомозi емпiричних даних. Вважа­­­лось, що такого обгрунтування можна досягнути або при допомозi ви­­­ведення тверджень науки з емпiричних речень, або при допомозi їх iндуктивного обгрунтування. Однак, це виявилось неможливим, що до­­­водило принципову обмеженiсть iндукцiї, сенсуалiзму та емпiризму. Наприклад, не можливо логiчними засобами спростувати, що для ве­­­рифiкацiї загального речення «Всi дерева втрачають листя взимку» нам потрiбно оглянути мiльярди дерев, тодi як спростовується це речення всього навсього одним прикладом дерева, що зберегло листя посеред зими. Факт асиметрiї мiж пiдтвердженням та спростуванням загальних речень та критика iндукцiї як методу обгрунтування знан­­­ня, що наявна у рiзних теоретикiв, привели Поппера до вiдмови вiд верифiкацiонiзму, до обгрунтування фальсифiкацiонiзму.

Однак, у Поппера були i власнi бiльш глибокi, фiлософськi пiдстави для того, аби зробити фальсифiкацiонiзм ядром своєї мето­­­дологiї. Вiн приймає експлiкацiю положення про у об'єктивне iсну­­­вання фiзичного свiту та визнає, що людське пiзнання прагне iстин­­­ного опису цього свiту. Вiн навiть готовий погодитись з тим, що людина може отримати iстинне знання про свiт. Проте Поппер вiдки­­­дає iснування абсолютного критерiя iстиностi знання — критерiя, котрий дозволив би нам апрiорно видiлити iстину iз всiєї сукуп­­­ностi наших переконань. Як i античнi скептики вiн вважає, що навiть випадково наткнувшись на iстину у своєму науковому пошуку, ми не можемо з впевненiстю сказати, що це iстина. Нi несупереч­­­ливiсть, анi пiдтверджуванiсть емпiричними даними не можуть слугу­­­вати остаточним критерiєм iстини, якщо мова йде про систему знан­­­ня, яка щось розповiдає про дiйснiсть. Будь-яку фантазiю можна представити у несуперечливому виглядi, а хибнi вiрування нерiдко знаходять емпiричнi пiдтвердження. У своїх спробах зрозумiти свiт люди висувають гiпотези, створюють теорiї та формулюють закони, але вони нiколи не можуть з впевненiстю сказати, що iз створеного ними є абсолютно iстинним описом свiту.

Однак, з точки зору Поппера, хоча й неможливо встановити iстиннiсть людських переконань, є способи виявити їх хибнiсть. Не можна видiлити iстину в науковому пiзнаннi, але постiйно виявляючи та вiдкидаючи хибу, можна наблизитись до iстини. Це виправдовує наше прагнення до пiзнання та обмежує скептицизм.

" Проблему знаходження критерiя, котрий би дозволив нам провести розрiзнення мiж емпiричними науками, з одного боку, i математикою, логiкою, а також «метафiзичними» системами, — з iншого, я називаю, — говорить Поппер, — проблемою демаркацiї" [2. -с.55]. Саме ця проблема, за його власним визнанням, зацiкавила Поппера на самому початку його наукової дiяльностi. В той час широко розповсюдженою була та думка, що виходила ще вiд Бекона та Ньютона, згiдно якої наука вiдзначається використанням iндуктивного методу, який припи­­­сує починати iз спостережень, з констатацiй фактiв, а потiм схо­­­дить до узагальнень. Цю думку пiдтримували i логiчнi емпiристи, якi прийняли в якостi критерiя демаркацiї верифiкованiсть. Нага­­­даємо, що сам Поппер починав свою дослiдницьку дiяльнiсть у Вiднi — iсторичному центрi методологiї iндуктивiзму кiнця ХIХ — поч. ХХ ст.

Однак, К. Поппер вiдкинув iндукцiю та верифiкованiсть в якостi критерiя демаркацiї. Цi критерiї вбачають характерну рису науки в обгрунтованостi та достовiрностi, протиставляючи її особливостям не науки (наприклад, метафiзики), яка недостовiрна та ненадiйна. У свою чергу, повна обгрунтованiсть та достовiрнiсть у науцi пос­­­тають як недосяжнi iдеали, а можливiсть лише часткового пiдтверд­­­ження не може строго демаркувати науку вiд не науки: наприклад, вчення астрологiв про вплив зiрок на долi людей пiдтверджується величезним емпiричним матерiалом. Тому Поппер не хоче розглядати в якостi вiдзначальної особливостi науки обгрунтованiсть лише деяких її положень чи їх емпiричну пiдтверджуванiсть. Пiдтвердити можна все, що завгодно, але це ще не свiдчить про науковiсть. Тому, те позитивне, що деяке мiркування чи система мiркувань говорять про фiзичний свiт, проявляється не в пiдтверджуваностi їх досвiдом, а в тому, що досвiд може їх спростувати. Якщо система спростовується за допомогою досвiду, то вона дiйсно вступає у зiткнення з реаль­­­ним станом речей. А це саме й свiдчить про те, що вона щось каже про свiт. Виходячи з таких мiркувань, в якостi критерiя демаркацiї має прийматися фальсифiкованiсть, тобто емпiрична спростову­­­ванiсть: «…деяку систему я вважаю емпiричною або науковою тiльки в тому випадку, якщо вона може бути перевiрена досвiдом. Iнакше кажучи,… вiд наукової системи я вимагаю, щоб вона мала таку логiчну форму, котра уможливлює її видiлення в негативному ро­­­зумiннi: для емпiричної наукової системи повинна iснувати мож­­­ливiсть бути спростованою досвiдом…» [2. -с.63].

Таким чином, щоб вiдповiсти на питання про те, чи є деяка сис­­­тема тверджень науковою або ненауковою, треба спробувати спросту­­­вати їїякщо це вдається, то дана система без сумнiву є науковою, бо її змiст i логiчна форма дозволила її фальсифiкацiю. Отже, саме з формою побудови наукового знання (логiчною структурою) пов’язана можливiсть або неможливiсть фальсифiкацiї. Тим самим система нау­­­кового знання розглядається фальсифiкацiонiзмом змiстовно. Якщо знання щось розповiдають про свiт, то воно ставиться у вiдношення до дiйсностi, як її «картина». А оскiльки мова про систему знання як «картину свiту» можна вести тiльки за умови визнання, що вiдбу­­­вається пiзнання та усвiдомлення суб'єктом властивостей незалежно вiд нього iснуючого об'єкта, тодi фальсифiкацiонiзм слiд визнати поверненням до класичних настанов теорiї пiзнання, яка абстра­­­гується вiд проблем пов’язаних iз розглядом системи знання у якостi «мовної гри», чи iнформацiї. Не заперечуючи наявнiсть влас­­­тивостi системи знання виконувати функцiонально-iнструментальну роль, тобто — бути системою iнформацiї, методологiя фаль­­­сифiкацiонiзму визначає, що властивiсть знання бути науковим не має безпосереднього зв’язку з мовленням, герменевтичними вправами.

Звертаючись до метафiзичного аспекта концепцiї розвитку науки та статусу наукового знання К. Поппера, слiд звернутися до ме­­­тафiзичного обгрунтування методологiї критичного рацiоналiзму в межах вчення про три онтологiчнi свiти.

У своїх останнiх працях Поппер розвинув концепцiю «об'єктивно­­­го» знання. Вiн називає знання «третiм свiтом», який iснує поруч з iншими «свiтами». «Для пояснення цього виразу, — пише вiн, — я хо­­­чу вказати на те, що якщо не сприймати надто серйозно слово „свiт“ як „унiверсум“, то ми можемо розрiзнити три таких свiти або унiверсуми: по-перше, свiт фiзичних об'єктiв або фiзичних станiвпо-друге, свiт станiв свiдомостi чи розумових станiвi, по-третє, свiт об'єктивного змiсту мислення, зокрема наукового та поетичного мислення та творiв мистецтва» [3.-p.439−440]. «Третiй свiт» Поппера має, за його власним визнанням, багато спiльного з платонiвським свiтом iдей та з гегелiвським об'єктивним духом.

До перелiку об'єктiв «третього свiту» Поппер вiднiс теоретичнi системи, проблеми, проблемнi ситуацiї, критичнi аргументи i, зви­­­чайно ж, змiст журналiв, книг, бiблiотек.

Iдея автономiї кожного iз унiверсумiв є центральноє в теорiї «третього свiту». Хоча «третiй свiт» є витвором людини, згiдно з концепцiєю Поппера, вiн iснує та розвивається незалежно вiд людини за своїми власними законами. Виходячи з концепцiї «третього свiту», Поппер висуває три свої центральнi епiстемологiчнi тези. Суть їх полягає ось в чому.

1.Традицiйна епiстемологiя вiд Юма, Берклi, Локка, Канта i до Рассела вивчала знання та мислення в суб'єктивному планi, тобто вона мала справу iз свiтом суб'єкта, iз сутностями «другого свiту». Теорiя об'єктивного знання, на вiдмiну вiд неї, повинна займатись науковими теорiями та науковою аргументацiєю. «Знання в об'єктивному розумiннi, — пише Поппер, — є знання без пiзнаючого суб'єкта» .

2. Справжнiм заняттям епiстемологiї повинно бути вивчення на­­­укових проблем та проблемних ситуацiй, наукових гiпотез та теорiй, наукових дискусiй i аргументацiї, ролi дослiдних даних в наших те­­­оретичних конструкцiях, змiсту наукових журналiв та книг, тобто автономiї «третього свiту» .

3. Епiстемологiя, що вивчає «третiй свiт», може допомогти зрозумiти «другий свiт» (суб'єктивну свiдомiсть) i, зокрема, свiт суб'єктивних процесiв мисленняпроте зворотне є невiрним.

Запропонована К. Поппером «теорiя трьох свiтiв', яку вiн впер­­­ше виклав у доповiдi на III-му Мiжнародному конгресi з логiки, ме­­­тодологiї та фiлософiї науки в Амстердамi, дозволила розглядати фальсифiкацiю як загальнонауковий методологiчний принцип, яким ко­­­ристуються науковцi у своїх мiжгрупових вiдносинах. Коли представ­­­ники однiєї школи шукають шляхи для спростування теоретичних поло­­­жень своїх наукових конкурентiв, вони здiйснюють фальсифiкацiю ­­­спростовують або доводять грунтовнiсть певних теорiй.

Список використаної літератури

1. Поппер К. Реализм и цель науки//Современная философия науки: знание, рациональность, ценность в трудах мыслителей Запада. -М., 1996.

2. Поппер К. Р. Логика и рост научного знания. -М., 1983.

3. Popper K.R. Objective Knowlende. An Evolutionari Approach.-Oxford, 1979.