Платіжний баланс країни та його структура

1.Платіжний баланс країни та його структура

Платіжний баланс є найбільш поширеним балансом міжнародних розрахунків, який показує співвідношення платежів за кордон і надходжень з-за кордону за певний період часу (рік, квартал, місяць).

При побудові платіжного балансу враховується той факт, що всі зовнішньоекономічні операції можна поділити на кредитні (які приносять іноземну валюту) і дебетні (пов'язані з її витратами). Тому в балансі перші йдуть зі знаком «+», і другі — зі знаком «-». Так, експорт товарів і запозичення, отримані країною, — це кредитні операції, а імпорт і кредитування інших країн

Багатогранний комплекс міжнародних відносин країни відбивається у балансовому рахунку її міжнародних операцій, які за традицією мають назву платіжного балансу.

Платіжний баланс — це балансовий рахунок міжнародних операцій як вартісне вираження всього комплексу світогосподарських зв’язків країни у формі співвідношення надходжень та платежів.

Іншими словами, це кількісне і якісне вартісне відображення масштабів, структури і характеру зовнішньоекономічних операцій країни, її участі у світовому господарстві.

Останнім часом як додаток до платіжного балансу, який відображає відомості про рух потоків цінностей між країнами, складають баланс міжнародних активів і пасивів країни, що відображає її міжнародний фінансовий стан.

За економічним змістом розрізняють платіжний баланс на певну дату і за певний період.

Платіжний баланс на певну дату — це співвідношення платежів і надходжень, які з дня на день постійно змінюються.

Платіжний баланс за певний період (місяць, квартал, рік) складається на основі статистичних показників про здійснені за цей період зовнішньоекономічні дії та дає змогу аналізувати зміни в міжнародних економічних зв’язках країни, масштабах і характері її участі у світовому господарстві.

З бухгалтерської позиції платіжний баланс завжди знаходиться в рівновазі. Але за підсумками його основних розділів може бути або активне сальдо — якщо надходження перевищують платежі, або пасивне — коли платежі перевищують надходження.

Тому платіжний баланс — це не тільки рахунок міжнародних операцій країни, дві сторони якого урівноважують одна одну, але і певний стан цих операцій, що містять якісні і структурні характеристики основних його елементів.

Система розрахунків платіжного балансу унікальна в тому плані, що вона хоч і не показує безпосередньо, які процеси розвиваються добре, а які погано, або які явища їх викликають, зате показує, що в дійсності відбувається, відображаючи реальні і фінансові потоки між цією країною і зовнішнім світом, чим допомагає зробити власні відповідні висновки.

По-перше, за допомогою записів результатів обміну між країнами легше зробити висновок про стабільність системи «плаваючих» валютних курсів, оскільки платіжний баланс допомагає виявити акумулювання валют у руках тих людей, які більш зацікавлені в цьому (резиденти) і тих, які намагаються позбутися цих валют (нерезиденти).

По-друге, платіжний баланс незамінний і в умовах фіксованих валютних курсів, оскільки допомагає визначити розміри нагромадження певної валюти в руках іноземців і дає змогу вирішити питання про доцільність підтриманння фіксованого курсу валюти, якщо їй загрожує криза.

По-третє, рахунки платіжного балансу надають інформацію про накопичення заборгованості, виплату процентів і платежів за основною сумою боргу і можливості країни заробити валюту для майбутніх платежів. Ця інформація необхідна для того, щоб зрозуміти, наскільки країні-боржнику стало важче (або дорожче) погасити борги іноземним кредиторам. Кількісне визначення стану міжнародних платіжних відносин має давню історію і пройшло за цей час значний шлях розвитку.

Перші спроби обліку масштабів і оцінки наслідків міжнародних економічних операцій з’явилися в Англії ще в кінці XIV ст. і пов’язані з економічними поглядами раннього меркантилізму, коли золото ототожнювалося з найбільшим національним багатством і на цій основі вважалося за необхідне не допускати його відпливу з країни

Саме ж поняття «платіжний баланс» було вперше введено в економічну теорію Джеймсом Стюар-том у 1767 p., але складання платіжного балансу, класифікація операцій, що входять до нього, до початку XX ст. в кожній країні були різними.

Практично всі видатні представники світової економічної думки, включаючи класиків політичної економи — А. Сміта і Д. Рікардо, в тій чи іншій мірі віддали належне у своїх працях проблемі рівноваги платіжного балансу.

Однак у практичному плані найбільш повного розвитку методи складання платіжного балансу набули у США і Великій Британії на початку XX ст. Так, перша офіційна публікація платіжного балансу США була підготовлена Міністерством торгівлі у 1923 р. за показниками 1922 р. У 1923 р. Міністерство торгівлі США опублікувало платіжний баланс, дані якого вперше були згруповані в трьох розділах: поточні операції, рух капіталів, операції з золотом і сріблом. Ця форма без суттєвих змін збереглася до початку Другої світової війни.

У 1943 р. американський економіст X. Лері склав платіжний баланс США за 1919—1934 pp., форма якого була взята за основу для складання платіжного балансу США після Другої світової війни.

Формування світового господарства з часом не тільки ставило більш жорсткі вимоги до методик складання платіжних балансів окремих країн, але й вимагало зіставлення показників міжнародних розрахунків окремих країн. Тому принципи складання платіжних балансів окремих країн закономірно піддавалися все більшій уніфікації.

Досягненню певної однотипності даних міжнародних розрахунків сприяла і діяльність Ліги націй та МВФ, що був створений на основі рішень міжнародної конференції в Бреттон-Вудсі.

Так, ще у 1924 р. публікація Лігою Націй даних про платіжні баланси 13 країн за 1922 р. дала початок міжнародному порівнянню цих показників. У 1927 р. Лігою Націй була запропонована схема і низка рекомендацій, в яких за зразок приймалися, головним чином, платіжні баланси США і Англії. У результаті уточнень, внесених експертами Ліги Націй, була створена уніфікована схема платіжного балансу, яка у 1947 р. була опублікована як документ ООН і стала базою для подальших розробок форми і принципів складання платіжного балансу Міжнародним валютним фондом.

Сьогодні МВФ продовжує розробку методики уніфікації схеми платіжного балансу, результати якої знаходять відображення у періодичних випусках «Керівництва з платіжного балансу» .

Запропонована МВФ схема в загальних рисах повторює прийняту систему побудови статей платіжних балансів провідних країн світу, але з деякими уніфікаціями, які роблять цю схему універсальною і дають змогу порівнювати і аналізувати платіжні баланси не тільки розвинутих країн, а й країн, що розвиваються, та постсоціалістичних держав.

Платіжний баланс країни — це результат, перш за все, торговельного обміну товарами, послугами ї капіталом між певною країною і навколишнім світом. По суті, це балансовий звіт, в якому фіксуються, з одного боку, зовнішні надходження, з іншого, — платежі країни за кордон протягом певного періоду.

Основні принципи побудови платіжного балансу зводяться до такого.

Платіжний баланс країни, як правило, складається з двох частин: балансу поточних операцій. балансу руху капіталів. Баланс поточних операці відображає співвідношення експорту (вартість то і варів цієї країни, проданих за кордон) та імпорту (вартість закордонних товарів, куплених жителями цієї країни). Сюди також належать: оплата послуг; кошти, потрачені за кордоном громадянами країни; платежі іноземних урядів і міжнародних організацій (наприклад, гранти на економічні реформи). Баланс руху капіталів відображає співвідношення вартості обсягу інвестицій і запозичень країни за кордоном із запозиченими коштами, розміщеними в країні іншими державами.

У кожній країні баланс поточних операцій і баланс руху капіталів мають бути врівноважені: необхідно, щоб грошові платежі за кордон відповідали величині грошових надходжень в країну. Це один із основоположних, головних принципів обліку, дещо схожий на ведення балансу комерційною фірмою. Сума коштів, які країна витратила й інвестувала за кордон, повинна відповідати сумі надходжень або запозичених коштів, отриманих країною.

Однак непоодинокі випадки, коли розділи балансу не врівноважені. Так, якщо країна експортує товари і послуги за кордон у більших обсягах вартості, ніж імпортує, це говорить про позитивне сальдо, або профіцит платіжного балансу.

Якщо ж навпаки, країна імпортує за більшими обсягами вартості, ніж експортує, виникає від'ємне сальдо, або дефіцит платіжного балансу, який часто країна вимушена покривати кредитами з-за кордону або продажем своїх фінансових активів, наприклад, золотовалютних запасів.

На практиці для зручності обліку платіжний баланс складається з таких розділів:

торговельний баланс, тобто співвідношення між вивозом і ввозом товарів;

баланс послуг і некомерційних платежів (баланс «невидимих» операцій);

баланс руху капіталів і кредитів.

Торговельний баланс. Зовнішня торгівля історично є висхідною формою міжнародних економічних відносин, які пов’язують національні економіки із світовим господарством. Торговельний баланс — це співвідношення вартості експорту й імпорту. Оскільки значна частина зовнішньої торгівлі здійснюється в кредит, є розбіжності між показниками торгівлі, платежів і надходжень, що фактично здійснені за відповідний період.

Саме завдяки цим розбіжностям у свій час і виникло поняття платіжного балансу як співвідношення здійснених грошових платежів і фактичних надходжень на відміну від загального торговельного балансу, що відображає відповідні вимоги і зобов’язання з різними термінами погашення.

Економічний зміст активу або дефіциту торговельного балансу щодо конкретної країни залежить від її становища в світовому господарстві, характеру її зв’язків з партнерами і загальної економічної політики.

Країнам, які відстають від лідерів за рівнем економічного розвитку, активний торговельний баланс необхідний як джерело валютних засобів для оплати міжнародних зобов’язань за іншими статтями платіжного балансу.

Для промислово розвинутих країн активне сальдо використовується для створення другої економіки за кордоном.

Пасивний торговельний баланс вважається неба' жаним і зазвичай оцінюється як ознака слабкості світогосподарських позицій країни. Це особливо стосується країн, які розвиваються, та більшості пост-соціалістичних держав, де гостро відчувається нестача валютних надходжень.

Для промислово розвинутих країн цей показник може мати зовсім інше значення. Наприклад, дефіцит торговельного балансу США (з 1971 р.) пояснюється активним просуванням на їх ринки міжнародних конкурентів із виробництва товарів підвищеної складності (Західна Європа, Японія, нові індустріальні країни).

Баланс послуг і некомерційних платежів. Він містить платежі та надходження з транспортних перевезень, страхування, електронного, телекосміч-ного та інших видів зв’язку, міжнародного туризму, обміну науково-технічним і виробничим досвідом, експортних послуг, утримання дипломатичних, торговельних та інших представництв за кордоном, передачі інформації, культурних та наукових обмінів, різних комісійних зборів, реклами, організації виставок, ярмарків і та ін.

Сьогодні послуги стали найбільш динамічним сектором світогосподарських зв’язків, їх значення і вплив на обсяги і структуру платежів постійно зростають. Це торгівля ліцензіями, ноу-хау, іншими видами науково-технічного і виробничого досвіду, лізингові операції, ділові консультації та інші послуги виробничого і персонального характеру.

За прийнятими у світовій статистиці правилами до розділу «послуги» входять, як не дивно, виплати доходів з інвестицій за кордоном і процентів за міжнародними кредитами. Хоча за економічним змістом вони, безумовно, ближчі до руху капіталів.

За методикою МВФ прийнято також визначати особливою позицією в платіжному балансі так звані односторонні перекази:

державні операції — субсидії іншим країнам за лінією економічної допомоги, державні пенсії, внески до міжнародних організацій;

приватні перекази — перекази іноземних робітників, спеціалістів, родичів на батьківщину.

Три перелічені вище групи операцій — послуги, надходження від інвестицій, односторонні перекази — називають " невидимими" операціями на противагу експорту та імпорту реальних цінностей — товарів. Використовується також термін " послуги і некомерційні платежі" як данина традиції тих часів, коли головним змістом економічних зв’язків між країнами була торгівля товарами.

Платіжний баланс за поточними операціями включає торговельний баланс і «невидимі» операції. Поточними ці операції стали називати для того, щоб відокремити світову торгівлю товарами та послугами від міжнародного руху фінансових ресурсів у формі капіталів і кредитів.

Баланс руху капіталів і кредитів виражає співвідношення вивозу і ввозу державних і приватних капіталів, наданих і отриманих міжнародних кредитів.

За економічним змістом ці операції поділяються на дві категорії:

міжнародний рух підприємницького капіталу;

міжнародний рух позикового капіталу.

Підприємницький капітал містить прямі закордонні інвестиції (придбання і будівництво підприємств за кордоном) і портфельні інвестиції (купівля цінних паперів закордонних компаній).

Вивіз підприємницького капіталу на сьогоднівідбувається інтенсивніше, ніж зростання виробництва і зовнішньої торгівлі, що свідчить про його важливу роль в інтернаціоналізації господарського життя. Причому понад 2/3 вартості прямих закордонних інвестицій становлять взаємні капіталовкладення розвинутих країн. Це є наочним підтвердженням того, що господарські зв’язки між розвинутими країнами змінюються більше, ніж між іншими країнами світу.

Міжнародний рух позичкового капіталу класифікується за ознаками терміновості. Розрізняють довго-, середньоі короткострокові операції.

Довгоі середньострокові операції включають державні і приватні запозичення та кредити, які надаються на термін понад один рік. Одержувачами державних запозичень і кредитів є переважно країни, що розвиваються, та держави, які відстають від світових лідерів (постсоціалістичні країни), в той час як розвинуті країни є головними кредиторами. До приватних довгострокових запозичень і кредитів вдаються поряд з країнами, що розвиваються, та пост-соціалістичними державами також корпорації розвинутих країн, активно використовуючи залучення ресурсів зі світового ринку у формі випуску довгострокових цінних паперів або банківського кредиту.

Короткострокові операції включають міжнародні кредити терміном до одного року; поточні рахунки національних банків у закордонних банках (авуари); переміщення грошового капіталу між банками. За останні десятиліття міжбанківські короткострокові операції на світовому грошовому ринку набули значного поширення. Якщо в 60—70-ті роки переважало стихійне переміщення «гарячих» грошей, що посилювало інфляцію і призвело до кризи Бреттон-Вудської валютної системи, то з 80-х років основний потік короткострокових грошових капіталів спрямовується у США, завдяки високим процентним ставкам і курсу долара. Так, на початку 80-х років щорічний приплив цих капіталів сягав 100—150 млрд дол. СІЛА (на початку 90-х років він зменшився до 70 млрд дол.).

Помилки і пропуски. Незважаючи на постійне вдосконалення методики обробки статистичних показників платіжного балансу, похибки все ж залишаються досить значними. Саме тому виділяється спеціальна стаття «Помилки і пропуски», до якої вносяться дані як статистичних похибок, так і неврахованих операцій.

Фахівці, які займаються розрахунками платіжного балансу, зазначають, що найважче піддається обліку рух короткострокового грошового капіталу, особливо в періоди кризових потрясінь.

Внаслідок цього стаття «Помилки і пропуски» розташована безпосередньо за розділом платіжного балансу, де фіксується рух капіталів і кредитів. Показники статті «Помилки і пропуски» різко зростають у кризових ситуаціях.

Операції з ліквідними валютними активами. Заключна стаття платіжного балансу відображає операції з ліквідними валютними активами, в яких беруть участь державні валютні органи і в результаті яких відбуваються зміни як величини, так і складу центральних офіційних золотовалютних резервів

Сучасна класифікація статей платіжного балансу за методикою МВФ

А.Поточні операції

Товари Послуги Доходи від інвестицій

Інші послуги і доходи Приватні односторонні перекази Офіційні односторонні перекази Підсумок: А. Баланс поточних операцій

B. Прямі інвестиції та інший довгостроковий капітал

Прямі інвестиції Портфельні інвестиції Інший довгостроковий капітал Підсумок: А + В (відповідає концепції базисного балансу СІЛА)

C. Короткостроковий капітал

D. Помилки і пропуски

Підсумок: А + В + С + D (відповідає концепції ліквідності в СІЛА)

E. Компенсуючі статті

Переоцінка золотовалютних резервів, розподіл і використання СПЗ

F. Надзвичайне фінансування

G. Зобов’язання, що складають валютні резерви іноземних офіційних органів

Підсумок: A + B + C + D + E + F + G (відповідає концепції офіційних розрахунків у СПІА).

Н. Підсумкова зміна резервів

СПЗ Резервна позиція в МВФ

Інші вимоги

Кредити МВФ Прийнята МВФ система класифікації статей платіжного балансу використовується країнами — членами Фонду як основа національних методів класифікації. Однак платіжні баланси промислово розвинутих країні і країн, що розвиваються, суттєво відрізняються як за методикою складання, так і за змістом. Схеми платіжних балансів, прийнятих сьогодні МВФ і ОЕСР, враховують спільні риси, притаманні всім розвинутим країнам, і в той же час надають можливість кожній країні вносити свої, властиві їй, корективи. Як правило, такі особливості пов’язані з методами вимірювання сальдо платіжного балансу та його покриття.

Україна, після вступу до МВФ, регулярно публікує свій платіжний баланс.

Загальне сальдо платіжного балансу

Як вартісний вираз зовнішнього сектору відкритої економічної системи платіжний баланс відображає рівень її пристосування до світової економіки. Тому поняття бухгалтерської та економічної рівноваги не є тотожними. Завжди перебуваючи у стані бухгалтерської рівноваги, платіжний баланс може водночас характеризуватися порушенням економічної рівноваги зовнішніх платежів.

Той факт, що в бухгалтерському розумінні платіжний баланс є збалансованим, не означає, що країна не має проблем із зовнішніми платежами. Загальний платіжний баланс вимагає рівності не лише загального підсумку дебетового і кредитового оборотів. Надлишок або дефіцит визначаються за групами показників, які відокремлюють від інших за певними ознаками. З цієї позиції, важливою є концепція виміру сальдо платіжного балансу, за якою всі його статті поділяються на основні та балансуючі. Сальдо основних статей становить сальдо платіжного балансу, тобто результат, за яким визначається активний або пасивний характер зовнішніх платежів країни. Це принципове аналітичне положення покладене в основу теорії та практики платіжного балансу.

Платіжний баланс складається з метою визначення стану поточних міжнародних економічних відносин країни у звітному періоді. З цього погляду найважливішим є визначення стану справ з її ліквідністю — збільшенням чи зменшенням іноземних ліквідних активів (включаючи офіційні резерви) та зобов’язань. Метод надлишку чи дефіциту платіжного балансу має відбивати зміни чистої ліквідності позиції країни.

У платіжному балансі фіксуються зміни резервних активів, які відбулися протягом звітного періоду, тобто міжнародні потоки резервних активів. Зміни є, якщо головні грошово-кредитні інститути продають або купують іноземні ліквідні активи чи певні ліквідні зобов’язання. Зміна стану резервних активів означає, що здійснюється фінансування сальдо (активу чи пасиву) платіжного балансу — офіційна інтервенція на валютному ринку, яка має на меті вплив на курс національної валюти й інші операції.

Дослідження методів визначення сальдо платіжного балансу показує, що наукові погляди щодо економічного значення і змісту тих його статей, за якими визначається активний чи пасивний характер дисбалансу, зазнали еволюційних змін. Відомі кілька концепцій визначення сальдо платіжного балансу:

за балансом поточних платежів;

базовим балансом, рухом валюти;

ліквідністю, або загальним балансом, балансом офіційних розрахунків.

Зазначені концепції мають значні відмінності у трактуванні основних статей (табл.1.1).

платіжний баланс міжнародний економічний Таблиця 1.1.

Альтернативні концепції виміру сальдо платіжного балансу

Концепції виміру сальдо платіжного балансу змінюють одна одну відповідно до значних змін у міжнародній економіці, міжнародній валютній системі, системі обліку міжнародних економічних операцій. Критерієм поділу показників платіжного балансу на основні та балансуючі є наслідки здійснюваних операцій щодо загального балансу платежів.

До основних, або «автономних», належать операції, що здійснюються економічними агентами під час виробничої / комерційної діяльності без урахування їхніх наслідків для платіжного балансу в цілому. Всі інші операції є балансуючими, або «компенсаційними». Вони проводяться з метою впливу на стан зовнішніх платежів, що утворився через здійснення автономних операцій. Отже, сальдо балансу автономних операцій має дорівнювати сальдо балансу компенсаційних операцій із протилежним знаком.

Компенсаційні операції є за своєю сутністю залишковими грошовими потоками у платіжному балансі і з цієї позиції, віддзеркалюючи поліпшення чи погіршення ліквідної позиції країни, вони ма-j ють бути найкращим методом визначення активного чи пасивного характеру платіжного балансу.

Концепція поточного платіжного балансу набула розвитку через зростання вивозу довгострокового капіталу. Вартісна різниця між експортними й імпортними поточними операціями, або сальдо поточного рахунку, інтерпретується так: коли доходи країни від експорту товарів, послуг і поточних трансферів перевищують її витрати на імпорт товарів, послуг, то ця країна має позитивне сальдо балансу поточних операцій. І навпаки, коли країна витрачає на товари, послуги і поточні трансфери більше, ніж отримує у вигляді доходів від продажу за кордон товарів і послуг, то вона має негативне сальдо балансу поточних операцій, або дефіцит поточного рахунку. З аналітичного погляду баланс поточних операцій має глибокий економічний зміст, оскільки є складовою системи національних рахунків, розрахунків щодо зіставлення витрат із випуском, застосовується при розробці довгострокової державної економічної політики. Баланс поточних операцій досі не втратив свого значення для характеристики зовнішньоекономічного становища країни: динаміка його показників відбиває сталі тенденції економічного розвитку країни.

Концепція базового балансу застосовувалася як провідна у США, Великій Британії, ФРН та деяких інших країнах після Другої світової війни, коли зростання прямих іноземних інвестицій набуло бурхливого розвитку і посіло певне місце серед показників платіжних балансів.

Згідно з цією концепцією, компенсуючими вважалися операції з міжнародного руху короткострокових активів, включаючи валютні резерви. Збалансування платіжного балансу досягалося впливом на короткостроковий капітал шляхом зміни валютних курсів і процентних ставок. Трактування концепції базового балансу мало національні особливості. Згідно з американською методикою, показник базового балансу охоплював підсумок із поточних операцій і руху довгострокового капіталу за вирахуванням довгострокових державних і приватних банківських зобов’язань американських резидентів перед міжнародними організаціями й офіційними іноземними органами валютного регулювання.

У Великій Британії базовий баланс розраховувався як підсумок балансу поточних операцій та операцій з руху довгострокового капіталу, включаючи державні. При цьому сальдо платіжного балансу вимірювалося за «гібридною» моделлю — до показників базового балансу додавався результат за статтею «помилки й упущення», оскільки вважалося, що у Великій Британії він радше віддзеркалює певний розрив у статистиці зовнішньої торгівлі та довгострокового інвестування, ніж незареєстрований рух короткострокового капіталу. Концепція базового балансу застосовувалась у Великій Британії до 1970 р.

Для визначення надлишку або дефіциту платіжного балансу в США у 1955 р. було запроваджено концепцію загального балансу, або балансу ліквідності., Ця концепція передбачала розмежування державних валютних резервів США і приватних валютних активів. Офіційно вона застосовувалася тільки щодо платіжного балансу США і на практиці продемонструвала низку методологічних вад. Головна з них — асиметричність концепції щодо приватних активів: зміни у приватних ліквідних активах американських резидентів — до компенсаційних. У 1966 рі міністерство торгівлі США запровадило іншу концепцію виміру сальдо платіжного балансу — концепцію балансу офіційних розрахунків, яка пізніше поширилася в інших країнах. З практичного погляду ця концепція була значно зручнішою, оскільки за умов фіксованих валютних курсів операції з офіційними резервами (валютні інтервенції) були справді компенсаційними за сутністю. Підтримка стабільних валютних курсів у той період належала компетенції органів грошово-кредитного регулювання. Отже, за цією концепцією, операції у платіжному балансі розподіляються на автономні та компенсаційні за типом економічного агента — офіційної чи приватної особи. Але і ця концепція виявилася недосконалою. Передусім тому, що деякі приватні короткострокові фінансові потоки (банківські позики з фінансування торгівлі, комерційні кредити) є компенсаційними у повному розумінні цього слова, тоді як певні офіційні операції не мають жодного відношення до збалансування між платежами і надходженнями. Наприклад, запозичення центрального банку на міжнародних ринках капіталу з метою збільшення резервів або скорочення ліквідності. Зрозуміло, що подібні операції є не менш автономними, ніж рішення приватних економічних агентів щодо торгівлі й інвестицій за кордон.

2.Вплив ПРП на формування міжнародних економічних відносин

Фактори природно-кліматичного середовища, географічного розташування справляють як безпосередній, що виявляється у процесі встановлення й підтримки економічних відносин, так і довгостроковий вплив, що знаходить свій вираз у національній господарській культурі (рис. 2.1).

Рис. 2.1.Географічні та природно-кліматичні чинники Насамперед зупинимося на факторах географічного розташування. Інтенсивність і характер економічних зв’язків у значній мірі визначається наявністю й близькістю розташування потенційних економічних партнерів. Протилежною стороною такого сусідства є загроза зовнішньої агресії. Сучасний американський політолог Рен-дал Коллінз у цьому зв’язку виділяє серединні та окраїнні країни.

Вихід до морського узбережжя, наявність зручних водних шляхів створюють сприятливі можливості для розвитку торговельних відносин. Географічно віддалені регіони, країни, що знаходяться удалині від узбережжя або від судноплавних річок, вимушені нести значно більші транспортні витрати, виявляються у політичній і економічній залежності від сусідів. Транзит через треті країни значно ускладнює й підвищує вартість міжнародної торгівлі. У результаті вони розвинуті значно менше, ніж рівнинні або прибережні держави, в основному такі держави у сучасному світі залишаються відсталими.

На характер економічного розвитку і міжнародних економічних відносин впливають особливості природного ландшафту. Рівнини, відсутність природних границь (ріки, гори, морське узбережжя) сприяють розвиткові міжрегіональних зв’язків, інтеграції господарських систем. Невипадково кордони держав, як правило, збігаються з природними, географічними обмеженнями.

Ще однією важливою стороною географічного середовища є забезпеченість мінеральними ресурсами, особливо енергоресурсами, залізорудною сировиною, дорогоцінними каменями й металами. На початковому етапі становлення капіталістичної системи, коли транспортні витрати були високими, наявність природних запасів вугілля виступало обов’язковою умовою становлення промислового виробництва у країні. На цьому етапі виявляються переваги країн «вугільного поясу», таких як Великобританія, Бельгія, Франція, Німеччина, Польща, Росія. У цих країнах відбувався підйом таких ключових галузей індустріалізації, як металургія, транспорт, хімічна промисловість. Скорочення транспортних витрат, перехід на нафту, будівництво гідроелектростанцій у XX столітті згладжують ці переваги, але на зміну їм приходить розширення споживання нескінченної безлічі інших природних ресурсів.

Особливе місце серед факторів міжнародної економіки мають кліматичні особливості регіонів. Сучасний американський економіст Дж. Сакс беззастережно стверджує, що «насправді ніякого розмежування за лінією «північ — південь» взагалі немає; справжній розлам проходить за лінією «помірний клімат — тропічний клімат». Тропічний клімат, з одного боку, створює більш сприятливі умови для людського життя, але з іншого перешкоджає економічному прогресу у суспільстві. Менше стимулів для вдосконалення знарядь праці, висока ймовірність епідемій перешкоджає концентрації населення у великих містах. Концепції Дж. Сакса у певній мірі протистоїть теорія А. Тойнбі.

Англійський філософ, автор теорії цивілізаційного розвитку А. Тойнбі, стверджував, що розвиток цивілізацій, а отже, і систем господарювання, визначають географічне, природне і соціальне середовище. «Причина генезису цивілізацій криється не в єдиному

факторі, — пише вчений, — а у комбінації декількох; це не єдина сутність, а відношення". А. Тойнбі висуває концепцію «виклику-та-відповіді». Функція «зовнішнього фактора», виклику, складається у пробудженні «внутрішнього творчого імпульсу», перетворенні його у постійно діючий стимул реалізації потенційно можливих творчих варіацій. Саме виклик спонукає до зростання. Вирішуючи поставлену викликом задачу, відповідаючи на нього, суспільство змушене прагнути до іншого, більш стійкого, досконалого стану. Відсутність виклику означає відсутність стимулів до зростання та розвитку. Такими здаються вченому причини відсталості народів, що жили у сприятливих для життя регіонах Землі та перетворилися в еволюційному плані на жертви «повних вітрил» і «занадто гарної землі». А. Тойнбі розділяє стимули зростання на стимули природного середовища та стимули людського оточення. Серед перших — стимул «поганої землі», суворих країн і стимул «нової землі», заморської міграції. До другого належать стимули ударів, тисків, обмежень. Вчений стверджує, що реакція цивілізації відбувається відповідно до «закону компенсації», згідно з яким чим сильніший виклик, тим сильніша відповідь. Існує певна міра суворості іспиту, коли стимул сягає найвищої інтенсивності, її перевищення призводить до придушення відповідної активності.

Література

1.Липов В.В.Міжнародна економіка:Навчальний посібник.—Х.:ВД «Інжек», 2005.-408с.

2.Боринець С.Я.Міжнародні валютно-фінансові відносини:Підручник .—5-те вид., перероб. І доп.—К.:Знання, 2008.-582с.