Чому головний герой новели Василя Стефаника «Новина» викликає суперечливе ставлення до себе?

Чому головний герой новели Василя Стефаника «Новина» викликає суперечливе ставлення до себе?

Новела Василя Стефаника «Новина» має невеликий обсяг, лише двi з половиною сторiнки, прочитав її я дуже швидко. Та вже тривалий час не можу заспокоїтись, серцем вiдiйти вiд неї, бо вона глибоко стривожила мою душу, викликавши суперечливi почуття. Саме, мабуть, через неоднозначнiсть цих почуттiв я раз у раз повертаюсь думками до тих страшних подiй, якi змальовано у новелi. Вони видаються менi виразним вiдбиттям трагедiї українського села кiнця ХIХ — початку ХХ столiття, узагальненням долi багатостраждального народу. «Людський бiль цiдиться крiзь серце моє, як крiзь сито, i ранить до кровi» , — писав про себе Стефаник. Саме цей бiль i пронизує кожний рядок, кожне слово «Новини» .

Те, що в основу новели покладено дiйсний факт, посилює емоцiйне напруження. Ця обставина примусила мене дуже уважно вчитуватися у текст, аналiзувати подiї, враховуючи кожну деталь. Думаю, саме цi деталi дають змогу сказати все те, що почував автор i його герої: «Їли хлiб на печi… здавалось, що кiстки в лицi потрiскають» — дiвчата не їли, а «глемедали» хлiб, а їхнi «Очi… як слово» — єдине, що мало вагу.

Такi ж художнi деталi розкривають тяжкий психiчний стан батька, що замислив жахливе — вбити рiдних дочок: «Почорнiв», «очi запали всередину», «камiнь давив груди» — цi подробицi досить промовистi. Навiть така деталь: чому очi запали? I влучна, виразна вiдповiдь: бо дивилися не на свiт, а «на той камiнь, що давив груди». Чи не тому менi важко визначити своє ставлення до Гриця Летючого, що заважають (а може, допомагають?) дати йому однозначну характеристику та оцiнку його дiям? Я бачу виснаженого, озлобленого злиденним життям батька, який не може прогодувати власних дiтей. Свої страждання вiн переливає у гнiв, а цей гнiв далi виливає на своїх дiвчаток: кинувши їм кусень хлiба, Гриць потрясає хату страшними прокльонами, якi пронизують серце холодом i страхом. Глибоке спiвчуття до нього змiнюється осудом: хiба дiти виннi, що народилися i хочуть їсти? Та вони не реагували на батьковi крики, бо кусень хлiба забирав усю їхню увагу, «вони привикли». Спочатку серце охоплює жах i жаль, а потiм розумiєш, що дочки вибачали несправедливий гнiв батька, бо розумiли, що не зозла вiн кидає на них тi тяжкi прокляття.

Нарештi пiсля свого страшного висновку «Мерцi!» Гриць наважив ся здiйснити свiй намiрна його душi стало ще важче. Я вiдчув, як i моє серце охопив страх. Захотiлося зупинити Гриця, застерегти вiд грiха, захистити дiвчаток. Спiвчуття, вiдчай, осуд — все переплелося в моїй душi, що переймалася батькiвськими муками. Можна безлiч разiв засуджувати батькiвський злочин — дiтовбивство, але не можна не рахуватися з тим, що вiдчай керує дiями Гриця: у такий спосiб вiн рятує доньок вiд голодної смертi. Зрозумiло, що не злiсть виносить страшний вирок життю дiвчаток, а скалiчена нестерпним iснуванням батькiвська любов до них.

Однак не погоджується моє серце з таким висновком. Невже нiхто не мiг запобiгти лиховi? За законами християнської моралi тiльки Бог має право розпоряджатися життям людини, дарувати або вiдбирати його. Та, прочитавши «Новину» до кiнця, переконуєшся, що за умов жахливої дiйсностi нехтування цими законами стає зрозумiлим i навiть виправданим.

У цьому i полягає мистецька сила Василя Стефаника — неперевершеного майстра соцiально-психологiчної новели.