Філософська лірика Федора Тютчева

Фiлософська лiрика Федора Тютчева Тютчев — один iз кращих поетiв у росiйськiй лiтературi XIX ст. — вiдомий нам насамперед своєю фiлософською лiрикою. Саме ця спрямованiсть вiршiв поета iстотно вiдрiзняє його поезiю вiд творчостi сучасникiв, видiляє його твори з-помiж творiнь iнших вiдомих поетiв того часу.

Фiлософським пiдгрунтям для творчостi Тютчева стали роботи Шеллiнга. Дiйсно, зв’язок образiв ночi й хаосу, думка про «нiчний бiк» людської психiки, що яскраво проступає в тютчевськiй поезiї, беруть свiй початок у творчостi Шеллiнга. На думку фiлософа, основа iсторiї Всесвiту i життя людської душi — боротьба свiтла з темрявою, з «хаотичним рухом первiсної природи», з «несвiдомою, темною слiпою волею» в природi й людинi, яка прагне до споконвiчного хаосу, до загибелi.

Однак для розумiння поезiї Тютчева iстотно, що за подiбними вiршами у нього стоїть почуття самотностi, вiдiрваностi вiд свiту, в якому живе поет, глибока зневiра в сили цього свiту, усвiдомлення неминучої загибелi.

Палке прагнення до злиття з природою опосередковане у вiршах Тютчева шеллiнгiанською iдеєю живої єдностi та цiлiсностi всього Всесвiту. Шеллiнг стверджував, що вся природа жива, що вона має єдину «свiтову душу». Про те ж пише й Тютчев:

Не то, что мните вы, природа:

Не слепок, не бездушный лик ;

В ней есть душа, в ней есть свобода,.

В ней есть любовь, в ней есть язык.

" Свiтова душа", «всесвiтня воля» полярна вiдокремленiй волi iндивiдуальної, окремої людської iстоти. Вiддалення «окремої волi» людини вiд «унiверсальної волi» природи, як вважає Шеллiнг, — принцип зла, прагнення до єдностi з «всесвiтнiм життям природи» — умова блаженства. I ця ж iдея декларується у Тютчева:

В собi самому жити вмiй.

Є цiлий свiт в душi твоїй.

Таємно-чарiвничих дум…

Шлях подолання розладу, на думку Тютчева, полягає саме у злиттi, у вiдчуттi поєднання свого життя iз загальним життям природи.

I далекий вiд дiйсностi, iдеальний характер природи Тютчева залежить вiд того, що вiн сприймає її не ззовнi, як якусь об'єктивну данину, а в дусi фiлософiї Шеллiнга, немовби зсередини. Самотнiй серед людей, Тютчев шукає мiстичного союзу з «душею» природи, вiдбиваючи у нiй власнi душевнi стани. У фiлософсько-насиченiй лiрицi Тютчева ми бачимо першi в росiйськiй поезiї елементи дiалектичного осягнення дiйсностi. Свiт, природа сприймаються ним, з одного боку, як загальний зв’язок — «все в менi i я в усьому» , — з iншого, — як безперервна змiна, процес, переходи, динамiка — «у всьому рух, життя в усьому» .

Поезiя Тютчева з надзвичайною силою передає бунтiвний стан, висловлює бунтарську стихiю людської душi. Це поезiя думки, яка, за словами Тургенєва, «завжди зливається з образом, взятим iз свiту душi або природи». Це поезiя сильних, смiливих i оригiнальних образiв, рiзноманiтних за тональнiстю, чудових за ритмами i звучаннями, самобутня, темпераментна, розумна.