Сутність кримінальної відповідальності у просторі

Вступ

Після проголошення незалежності України 1991 року розпочався нормотворчий процес. Україна має досить міцну законодавчу базу, яка, звісно, з кожним роком поповнюється і деталізується. Зокрема, законодавство України передбачає дію закону про кримінальну відповідальність у просторі.

Відповідно до ст. 3 Конституції України найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека. Відповідно до ст. 1 Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для його здійснення КК визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і яке покарання слід застосувати до осіб, які їх вчинили.

Актуальність обраної теми полягає у тому, що на даному етапі розвитку України як суверенної правової держави особливо гостро постає питання щодо законодавчої захищеності її громадян та національних меншин, що перебувають на її території, від неправомірних дій інших осіб, які спрямовані на обмеження їх прав і свобод, захищених та гарантованих Конституцією.

Під час написання курсової роботи використовувались різноманітні нормативно-правові акти, підручники з кримінального права, науково-практичні коментарі Кримінального кодексу України, наукова література з питань чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі.

Мета роботи — розкрити сутність кримінальної відповідальності у просторі, її необхідності для здійснення правосуддя державою, довести, що український народ потребує удосконалення на законодавчому рівні та закріплення нових норм з кримінального права для того, щоб особи, які перебувають на території країни, відповідали за свої дії, що порушують чинне законодавство незалежно чи перед своєю державою, чи безпосередньо на території іншої країни, що передбачено міжнародними договорами.

Завдання роботи — здійснити аналіз наукових публікацій з питань чинності закону в просторі; опрацювати відповідні положення кримінального законодавства.

1. Поняття і значення закону про кримінальну відповідальність

Кримінальне право України знаходить своє відображення у законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему — Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Кримінальний кодекс складається із законів про кримінальну відповідальність (кримінальних законів), що діють в рамках Кодексу як єдина нормативна система з моменту набрання ним чинності. Кожний із кримінальних законів містить певне положення кримінального права у вигляді норми.

Закон — це нормативний акт, прийнятий вищим представницьким (законодавчим) органом державної влади (Верховною Радою) або безпосередньо волевиявленням населення (референдумом), який регулює найбільш важливі суспільні відносини. Закон про кримінальну відповідальність — це нормативний акт, прийнятий Верховною Радою, який містить юридичні норми, що встановлюють підставу і принципи кримінальної відповідальності, визначають, які суспільно небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, регламентують випадки звільнення від кримінальної відповідальності або покарання, інші наслідки кримінально-правового характеру та визначають кримінально-правові терміни.

Значення кримінального законодавства в цілому й окремих його норм полягає, насамперед, у тому, що вони відбивають найважливіші напрямки політики держави у галузі боротьби зі злочинністю [11, с. 46]. Адже чітке визначення кола криміналізованих діянь (злочинів) є тією основою, на якій базується вся діяльність правоохоронних органів і судів. Ця діяльність має відповідати вимогам суворого дотримання законності, а це можливо тільки при високому рівні кримінального законодавства.

2. Просторова юрисдикція закону про кримінальну відповідальність та її принципи

Кримінальний кодекс України передбачає просторову та часову юрисдикцію закону про кримінальну відповідальність (ст. ст. 4−6 КК).

Просторова юрисдикція означає поширення кримінального закону України в межах певної території та щодо певного кола осіб. Вона визначається на підставі таких принципів:

· територіального;

· громадянства;

· космополітичного (універсального);

· реального.

Просторові принципи, в основному, визначаються нормами кримінального закону України. Однак, у процесі демократизації колишнього СРСР, нових незалежних держав, що виникли на його терені, та за сучасної світової спільноти просторові принципи все більше корелюються міжнародними угодами. Найбільш яскравим прикладом є приєднання України до Європейських конвенцій та укладення країнами СНД Мінської конвенції 1993 р. Ці конвенції суттєво корелюють зміст територіального та національного принципів просторової чинності кримінального закону України.

Для вирішення питання про чинність закону про кримінальну відповідальність у часі суттєве значення має питання про визначення місця вчинення злочину. Місце вчинення злочину — це певна територія або інше місце, де відбувається суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки. В одних статтях КК України місце вчинення злочину визначається як територія України (ст. ст. 268, 334), повітряний простір (ст. 282), економічна зона України (ст. 243); в інших — воно використовується як географічне поняття, наприклад, море, внутрішні морські і територіальні води (ст. 243), атмосферне повітря (ст. 241), водні об'єкти (ст. 242), вода (ст. 242), земля (ст. 239), надра (ст. 240), континентальний шельф (ст. 244) тощо; у третіх — під ним розуміють певну територію, на якій людина проживає чи займається виробничою або іншою діяльністю, наприклад, житло, інше приміщення чи сховище (ст. ст. 185, 186, 187), річкове, морське або повітряне судно (ст. 278), транспортні комунікації (ст. 279), вибухонебезпечні підприємства, вибухонебезпечні цехи (ст. 273) тощо. Іноді це місце, де відбуваються певні події чи певні дії виняткового характеру, наприклад, поле бою (ст. ст. 429,432), район бойових дій (ст. 433). У деяких складах місце вчинення злочину визначається як територія, на яку поширюється чітко визначений правовий режим, наприклад, митний кордон України (ст. 201), заповідники, території та об'єкти природно-заповідного фонду (ст. 248), місця обмеження волі (ст. 390), місця позбавлення волі (ст. 393), виправні установи (ст. ст. 391, 392) спеціалізовані лікувальні заклади (ст. 394) та ін. У деяких випадках місце вчинення злочину виступає як кваліфікуюча ознака. Це, наприклад, розбій, вчинюваний щодо населення в районі воєнних дій (ч. 2 ст. 433 КК).

3. Територіальний принцип дії закону про кримінальну відповідальність у просторі

кримінальний відповідальність закон екстрадиція Сутність територіального принципу виражена у ч. 1 ст. 6 КК, де зазначено, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом. Територіальний принцип випливає із суверенітету держави, влада якої поширюється на всю її територію. Термін суверенітет походить з французької мови і в перекладі означає «верховна влада». Вперше застосований у XVI сторіччі вченим Ж. Бодяном [2, с. 34].

За загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 6 КК, злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України, незалежно від того, де особу було віддано до суду у зв’язку з його вчиненням.

Всі люди, які перебувають на території України, відносно належності до неї поділяються на: 1) її громадян; 2) осіб без громадянства (апатридів); 3) іноземців (громадян інших держав). До всіх представників цих трьох категорій, що вчинили злочини на території України, застосовується законодавство України про кримінальну відповідальність, тобто КК України. Це так зване правило — «закон місця вчинення злочину».

Але є виняток. Відповідно до міжнародних угод і законів України іноземні громадяни, які користуються дипломатичним імунітетом, та інші громадяни, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудними у кримінальних справах судам України, виключені з-під юрисдикції судової влади України, тому питання про відповідальність цих осіб при вчиненні ними злочину на території України, вирішується дипломатичним шляхом (ч. 4 ст. 6 КК). Йдеться про перебуваючих на території України президентів, і прем'єр-міністрів, міністрів, депутатів парламентів тощо інших держав, офіційних представників ООН, інших міжнародних організацій (НАТО, ЄС тощо), а також акредитованих в Україні дипломатичних представників інших держав (амбасадорів, їх радників, аташе тощо), а також членів їх сімей, що не є громадянами України.

Повним дипломатичним імунітетом, наприклад, користуються:

· глави дипломатичних представництв (посли, посланники, повірені у справах),

· члени дипломатичного персоналу дипломатичних представництв, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники військових аташе),

· члени сімей усіх зазначених осіб, якщо вони не є громадянами України [18, с. 89].

Зазначені особи в жодному випадку (при вчиненні будь-яких суспільно небезпечних діянь) не є підсудними у кримінальних справах судам України.

Обмеженим дипломатичним імунітетом, наприклад, користуються:

· консульські посадові особи і консульські службовці;

· члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв;

· представники і службові особи міжнародних організацій;

· члени парламентських і урядових делегацій.

Ці особи не підлягають кримінальній юрисдикції України лише щодо діянь, вчинених ними при виконанні своїх службових обов’язків [17, с. 185].

На цих осіб кримінальна юрисдикція України відповідно до ст. 13 Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. поширюється лише у випадках явно вираженої згоди на це акредитуючої держави, що виражається у позбавленні особи дипломатичного імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування. Якщо іноземна держава чи міжнародна організація не вважає за можливе притягнення її дипломатичного представника чи іншої визначеної особи до відповідальності за КК України, така особа може бути визнана Україною persona non grata, що тягне видворення її за межі України у порядку, встановленому Законом України «Про правовий статус іноземців», і, за рішенням компетентних органів держави її громадянства, притягнута до відповідальності за кримінальним законодавством цієї держави.

Ці питання регулюються нормами міжнародних конвенцій та договорів і прийнятого у їх розвиток Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р.

У разі вчинення вказаними особами злочину на території України їх відповідальність за КК України можлива тільки у випадку, коли країна (або міжнародна організація), що акредитувала вказану особу (направила її для вирішення певних питань), позбавить її дипломатичного імунітету від кримінальної юрисдикції України.

У світовій практиці майже нема випадків такого позбавлення вказаних осіб імунітету. Вони оголошуються країною перебування персоною «non-grata» (небажаною особою) і видаляються за межі цієї країни. Подальше рішення щодо їх відповідальності приймає країна, яку вони репрезентували або громадянами якої вони є.

Згідно з Конституцією України до деяких категорій службових осіб в державі застосовується особливий порядок їх притягнення до кримінальної відповідальності: 1) згідно з ч. 1 ст. 105 Конституції України Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень. Він може бути усунений з поста Верховною Радою в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Процедура імпічменту виписана у ст. 111 Конституції України; 2) згідно зі ст. 80 Конституції України народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність. Народні депутати не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані; 3) згідно зі ст. 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

При застосуванні територіального принципу має бути визначене поняття території України. Воно міститься у статті 1 Закону «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.: «Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору» (тлумачення цього визначення дається у ст. ст. 2−6 зазначеного закону).

Поняттям «територія України» охоплюються:

· суша, море, ріки, озера і решта водойм, надра землі в межах кордону України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі і над територіальним морем;

· військові кораблі, приписані до портів на території України, що знаходяться під прапором України у відкритому морі, територіальному морі або портах інших держав;

· невійськові судна, приписані до портів на території України, що знаходяться під прапором України у відкритому морі;

· іноземні невійськові судна, що знаходяться у територіальному морі чи порту України;

· військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на її території, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави;

· невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на її території і знаходяться поза межами держави у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.

Виділяють також об'єкти, які не є територією України, але на які поширюються юрисдикція кримінального законодавства України. Це:

1) континентальний шельф, поверхня і надра морського дна підводних районів, що примикають до узбережжя чи до островів України і знаходяться поза зоною територіального моря до глибини 200 м або за цими межами до такого місця, де глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів. Поверхня і надра морського дна впадин, що розташовані у суцільному масиві континентального шельфу України, незалежно від глибини, є частиною континентального шельфу України. Важливо при цьому відмітити, що дія закону про кримінальну відповідальність у просторі стосується тільки випадків вчинення злочинів, пов’язаних з розвідкою континентального шельфу, розробкою його мінеральних і живих ресурсів, провадженням бурових робіт, спорудженням, експлуатацією і використанням штучних островів, установок і споруд, здійсненням морських наукових досліджень, захистом і збереженням морської сфери; прокладкою і експлуатацією підводних кабелів і трубопроводів. Разом з тим юрисдикція і сфера застосування кримінального законодавства України не поширюються на води, що покривають континентальний шельф, і повітряний простір над ним, режим яких регулюється міжнародним правом;

2) виключна (морська) економічна зона;

3) підводні телеграфні кабелі і трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря;

4) наукова станція на острові Галиндес в Антарктиді;

5) запущені в космос об'єкти, які належать Україні [25, с. 98].

Територіальна чинність закону про кримінальну відповідальність України розповсюджується і на іноземні невійськові судна, які перебувають у територіальних водах чи порту України.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 КК злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато (наприклад, придбано обладнання для підроблення грошей, яке потім було вивезено за кордон), продовжено (наприклад, контрабандний товар з однієї країни в іншу був транспортований через Україну), закінчено (наприклад, забруднення атмосферного повітря в іншій державі, після чого воно перемістилося на територію України і спричинило на ній тяжкі наслідки) або припинено (наприклад, затримано розповсюджувача підробленої іноземної валюти, яка була виготовлена за кордоном) на території України. У всіх цих випадках діяння кваліфікується за КК України, і всі особи, що його вчинили, мають нести за ним відповідальність.

У ч. 3 ст. 6 КК йдеться про те, що злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець, або хоча б один із учасників діяв на території України. Отже, достатньо, щоб хоча б один із співучасників (скажімо, один із членів організованої групи контрабандистів) діяв на території України, або на ній діяв тільки організатор такої групи, або тільки підбурювач, або тільки пособник, щоб вважати, що злочин вчинено на території України і всі особи, які його вчинили, мають нести відповідальність за КК України.

Так само може діяти й інша держава, якщо злочин частково вчинявся на її території, а частково на території України. Все залежить від того, де конкретна особа (чи особи) притягується кримінальної відповідальності. Практично будь-яка із держав, на території якої була вчинена певна частина злочинних дій, може застосовувати щодо особи, яка вчинила злочин, свої кримінальні закони, якщо відповідальність за такі злочини в них передбачена.

4. Принцип громадянства дії закону про кримінальну відповідальність у просторі

Принципом громадянства охоплюються випадки, коли громадяни України або особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, вчинили злочин за її межами. Звичайно, їх, у разі встановлення факту вчинення злочину, вправі притягти до відповідальності держава, на території якої злочин вчинено. Але, якщо вказані особи вже знаходяться на території України і не понесли раніше відповідальності за вчинений злочин, вони, згідно з ч. 1 ст. 10 КК не можуть бути видані іншій державі.

У таких випадках згідно з ч. 1 ст. 7 КК вказані особи підлягають кримінальній відповідальності за КК України.

Громадянин України — це особа, яка набула громадянства України у порядку, передбаченому законами України і міжнародними договорами України. Вичерпний перелік осіб, які належать до громадян України, визначено у Законі України «Про громадянство України». Крім того, згідно з цим Законом, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила щодо визнання певних осіб громадянами України, застосовуються правила міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Злочинність і караність діяння, вчиненого за кордоном громадянами України, а також особами без громадянства, що постійно проживають в Україні, визначаються за українськими законами незалежно від того, чи визнається таке діяння злочином в тій країні, де воно було вчинено. Таким же чином визначається відповідальність і для осіб, які мають подвійне громадянство — України та іншої держави. Якщо особи, які мають таке громадянство, вчиняють злочин поза межами України, то незалежно від того, чи є вони також громадянами держави, на території якої вчинений злочин, або ні, вони підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами [17, с. 187].

Якщо громадяни України або особи без громадянства, що на законних підставах постійно проживають в Україні, за вчинені діяння, які КК визнаються злочином, вже зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть за ті ж самі діяння бути притягнені до кримінальної відповідальності в Україні. Це положення відповідає міжнародному принципу «ніхто не може бути покараний двічі за той же самий злочин». Воно зафіксовано в більш широкому плані в ч. 1 ст. 61 Конституції: «Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення».

Згідно з ч. 2 ст. 9 КК рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання.

5. Універсальний (космополітичний) принцип дії закону про кримінальну відповідальність у просторі

Універсальний принцип ще називають космополітичним, тобто міжнародним. За цим принципом іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають в Україні відповідальності за КК України у випадках, передбачених міжнародними договорами (ст. 8 КК).

Іноземцем визнається особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (чи підданим) іншої держави або держав. Іноземцем треба визнавати і колишнього громадянина України, громадянство якого було припинено внаслідок виходу з громадянства України, втрати громадянства України або за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Особою без громадянства, що не проживає постійно в Україні, є особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином і яка при цьому перебуває на території України тимчасово, без отримання посвідки на постійне проживання (транзитом, як турист, з метою тимчасового працевлаштування тощо), або взагалі ніколи не перебувала в Україні.

Згідно з універсальним принципом зазначені особи, які вчинили злочини, передбачені КК України, за її межами, підлягають в Україні відповідальності за КК України лише у тих випадках, коли це прямо передбачено міжнародними договорами, під якими розуміється те, що вчинені злочини належать до міжнародних злочинів або злочинів міжнародного характеру [14, с. 67].

Відповідно до міжнародних договорів України іноземець або особа без громадянства, яка не проживає постійно в Україні, котрі вчинили вказані злочини, не користуються імунітетом від кримінальної відповідальності і можуть бути видані Україні [12, с 169].

Зазвичай такі особи видаються іноземній державі для вирішення питання про їх відповідальність за місцем вчинення злочину на підставі ч. 3 ст. 10 КК.

Але у тих випадках, коли Україна є учасницею певних конвенцій або багатосторонніх договорів про боротьбу з певними видами злочинів, які дають право кожній державі-учасниці притягати до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили саме ці злочини, наша держава вправі сама вирішувати питання про відповідальність цих осіб, якщо вони опинилися на її території. Це так звані міжнародні злочини та злочини міжнародного характеру, щодо яких передбачена універсальна юрисдикція.

Кримінальний кодекс 2001 року містить низку норм, які включені в нього саме у зв’язку з ратифікацією міжнародних конвенцій, договорів, угод. До них відносяться, наприклад, ненадання допомоги судну та особам, що зазнали лиха (ст. 284 КК), неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден (ст. 285 КК), порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК), піратство (ст. 446 КК), найманство (ст. 447 КК).

Цей принцип відображає спільність інтересів декількох держав у боротьбі із злочинами, відповідальність за які випливає з міжнародно-правових актів. Виходячи із змісту цього принципу, за відсутності таких угод або договорів, а також за їх наявності, але відсутності їх ратифікації, іноземні громадяни і особи без громадянства, які постійно не проживають в Україні, що вчинили злочин за її межами, не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за КК України [1, 2, 3, 16].

6. Реальний принцип дії закону про кримінальну відповідальність у просторі

Цей принцип полягає в тому, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають відповідальності за КК України у випадках, якщо вони вчинили передбачені КК України тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України (ст. 8 КК). Ці суб'єкти підлягають кримінальній відповідальності:

за тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України, передбачені чинним КК;

за тяжкі або особливо тяжкі злочини, що наносять шкоду політичним, економічним та іншим інтересам України, передбачені чинним КК.

Йдеться про вчинення вказаними особами за межами України такого злочину, за який згідно з ч.ч. 4−5 ст. 12 КК передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять років або понад десять років чи довічне позбавлення волі. Але не будь-якого тяжкого або особливо тяжкого злочину, а такого, що спрямований проти прав і свобод громадян України (наприклад, умисне вбивство, передбачене ст. 115 КК) або інтересів України (наприклад, шпигунство, передбачене ст. 114 КК).

Реальний принцип засновується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, сутність яких полягає в тому, що будь-яка держава має право карати діяння, що вчинені іноземцями за межами її території і порушують кримінальні закони, якщо ці діяння посягають на основні права і свободи її громадян або ставлять під загрозу безпеку держави. Застосування реального принципу можливе за умови, якщо іноземці чи особи без громадянства, які в Україні не проживають, не були засуджені в іноземній державі і притягаються до кримінальної відповідальності на території України.

7. Інститут екстрадиції

Питання видачі у кримінальному праві досить активно почали досліджуватися після проголошення Україною незалежності. З цим пов’язується її вихід на міжнародну арену та приєднання до низки договорів, що регулюють питання надання правової допомоги, у тому числі видачі правопорушників. У КК 2001 р. вперше введено інститут видачі осіб, що вчинили злочин (екстрадицію), хоча міжнародному праву він відомий давно. Основні його положення закріплені у ст. 10 КК.

Під видачею осіб, які вчинили злочин (екстрадицією), розуміють передачу таких осіб однією державою (що запитується), на території якої вони знаходяться, іншій державі (що запитує), на території якої був вчинений злочин або громадянами якої вони є.

Отже, екстрадиція — передача особи, що вчинила злочин або підозрюється в його вчиненні, однією державою іншій державі для притягнення її до кримінальної відповідальності або для виконання щодо неї обвинувального вироку.

Ст. 10 КК передбачає два види видачі осіб, що вчинили злочини:

видача для виконання покарання;

видача для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

Видача громадян України або осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин на території іншої держави, для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду на території цієї держави, неможлива (ч. 1 ст. 10 КК). Щодо громадян України ця заборона ґрунтується на положеннях ч. 2 ст. 25 Конституції України, відповідно до якої громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

Відповідно до ст. 26 Конституції України не підлягають видачі також іноземні громадяни та особи без громадянства, яким Україною у встановленому законом порядку було надано притулок.

Водночас згідно з міжнародними договорами у певних випадках злочинці можуть бути передані іншій державі:

— іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК України. Вони можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України (ч. 2 ст. 10 КК);

— іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території. Вони можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України (ч. 3 ст. 10 КК).

Видача проводиться за діяння, які є кримінальне караними, тобто злочинними за законодавством як запитуючої, так і запитуваної держави. У теорії це положення дістало назву принципу «подвійної злочинності». Він дістає вияв і в договірній практиці, свідченням чого є Конвенція з міжнародного кримінального права 1889 р., Договір між Фінляндією та Швецією 1923 р., Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р., Договір між Україною та КНР про екстрадицію від 10 грудня 1998 р. 16 січня 1998 р. Верховна Рада ратифікувала з певними застереженнями Європейську конвенцію про видачу правопорушників 1957 року і Європейську конвенцію про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року з додатковими протоколами.

Суб'єкт злочину, що перебуває за межами держави, на території якої або проти інтересів якої було вчинено злочин, при зверненні останньої до запитуваної сторони із запитом про видачу виступає власне не суб'єктом правовідносин, що при цьому виникають, а об'єктом, оскільки дії держав зводяться до фізичної передачі цієї особи одна одній. Свого часу такої думки дотримувався і професор М. Таганцев, вказуючи на те, що об'єктом видачі може бути особа, яка вчинила діяння, що визнається злочинним як за законом держави, яка вимагає видачі, так і за законом держави, від якої видача вимагається. Екстрадиційні правовідносини — це відносини, в яких суб'єктом виступають держави. Видача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом, а не обов’язком держави.

8. Порядок визнання рішень іноземних судів на території України

Відповідно до Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів держави у політичний, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах. Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

30 січня 1992 р. Україну було офіційно визнано як одну з повноправних держав-учасниць наради по безпеці і співробітництву в Європі (НБСЄ), нині ОБСЄ - Організація по безпеці і співробітництву в Європі. З цієї дати принципи і домовленості, закріплені у Заключному акті та інших документах НБСЄ, є обов’язковими для України.

Згідно із Заключним актом НБСЄ, вчиненим у Хельсінкі 1 серпня 1975 р., держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зобов’язання за міжнародним правом, як ті, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті, що випливають із відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасницями яких вони є. При здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати власні закони й адміністративні правила, вони мають узгоджувати такі дії зі своїми юридичними зобов’язаннями за міжнародним правом.

За загальним правилом, дія судового рішення обмежується територією тієї держави, судом якої воно постановлено. Особа, в інтересах якої винесено те чи інше рішення, заінтересована у можливості звернути стягнення на майно, кошти чи доходи відповідача, які знаходяться інколи і за межами тієї держави, де прийнято відповідне рішення суду.

Слід зазначити, що саме по собі іноземне судове рішення не має правової сили на території іншої країни. Воно отримує її тільки у разі, якщо процесуальне законодавство певної держави допускає визнання чи виконання іноземних судових рішень. Для того щоб таке рішення мало правові наслідки на території України, воно повинно бути визнане судом України відповідно до закону чи міжнародного договору.

У міжнародних договорах передбачені норми, які встановлюють порядок, що є обов’язковим для країн-учасниць, щодо визнання та виконання відповідних рішень на території інших країн.

Рішення іноземних судів можуть визнаватися і виконуватися на території нашої держави, якщо взаємність передбачена міжнародним договором. У ст. 9 Конституції України зазначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства нашої країни. Положення аналогічного змісту містить й ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р.

Відповідно до Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, прагнучи забезпечити непорушність прав і свобод людини, включитись у систему правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжнародного співробітництва, визначено, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

До прийняття Верховною Радою України Закону «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29 листопада 2001 р. порядок визнання рішень іноземних судів у частині, яка не суперечить законодавству України, встановлювався постановою Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 р. «Про визнання і виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів». Цей акт визначав процедуру виконання рішень іноземних судів та арбітражів. Зокрема, згідно з вказаною постановою виконання мало здійснюватися за місцем проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи чи її майна. Водночас зазначена постанова передбачала положення, відповідно до яких у виконанні рішень іноземних судів могло бути відмовлено.

До міжнародних угод, що носять загальний характер, відносяться: Конвенція з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р.; Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р.; Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 р., Конвенція, що скасовує вимогу легалізації офіційних документів від 10 січня 2002 р.

До регіональних міжнародних угод відносяться: Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р. (Мінська конвенція).

Відповідно до ст. 83 Мінської конвенції (Верховною Радою України ця Конвенція ратифікована 10 листопада 1993 р. та набула чинності з 14 квітня 1995 р.) Держави-учасниці Мінської конвенції надають одна одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної держави, а саме: складання та пересилання документів, проведення оглядів, обшуків, вилучення та передача речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, третіх осіб, експертів, визнання та виконання судових рішень у цивільних справах, вироків у частині цивільного позову, а також шляхом вручення документів.

На даний час Мінська конвенція набула чинності для: Республіки Бєларусь 19 травня 1994 р., Республіки Узбекистан 19 травня 1994 р., Республіки Казахстан 19 травня 1994 р., Російської Федерації 10 грудня 1994 р., Республіки Таджикистан 20 грудня 1994 р. Республіки Вірменія 21 грудня 1994 р., України 14 квітня 1995 р., Киргизької Республіки 17 лютого 1996 р., Республіки Молдова 26 березня 1996 р., Республіки Азербайджан 11 липня 1996 р., Республіки Грузія 11 липня 1996 р., Туркменистану 19 лютого 1998 р.

У деяких конвенціях Україна участі не бере. До них належать: Північна конвенція про визнання і виконання іноземних рішень 1932 р., Конвенція Монтевідео 1979 р. тощо.

Серед двосторонніх міжнародних договорів, учасницею яких є наша держава, необхідно виділити договори про взаємну правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах.

Україною укладені двосторонні міжнародні договори про правову допомогу: з Китайською Народною Республікою. Республікою Польща. Литовською Республікою, Республікою Молдова, Естонською Республікою, Монголією, Республікою Грузія, Латвійською Республікою, Республікою Узбекистан, Соціалістичною Республікою В'єтнам, Республікою Македонія, Чеською Республікою, Турецькою Республікою, Угорською Республікою, Румунією, Грецькою Республікою, Республікою Куба.

Судові рішення з окремих категорій справ можуть виконуватися на території нашої держави в порядку її правонаступництва відповідно до двосторонніх міжнародних угод, укладених СРСР.

На території України в порядку правонаступництва застосовуються двосторонні міжнародні договори колишнього СРСР із Болгарією, Угорщиною, В'єтнамом, Грецією, Йєменом, Кіпром, Румунією, Фінляндією, Італією. Також на сьогодні відсутні заперечення щодо застосування таких договорів з Албанією, Алжиром, Іраком, КНДР і Тунісом [26, с. 70].

Висновки

Кожна людина має відповідати за свої вчинки, і передбачення законодавством України ряду питань щодо кримінальної відповідальності громадян України на території іноземних держав та іноземців, осіб без громадянства на території України слугують захистом інтересів держави на міжнародному рівні.

Питання притягнення до кримінальної відповідальності базується не тільки на законодавчому рівні, а й закріплюється різноманітними міжнародними правовими угодами, як-то про надання допомоги з питань кримінального права, цивільного тощо.

Наявність у Конституції статей, що закріплюють права громадян України на особисту недоторканність, життя, його захист з боку органів держави припускає прийняття і застосування норм кримінального права, які забезпечували б більш повний захист конституційних прав громадян України.

Наша країна вважається ще досить молодою і тому ще не всі норми закріплено законодавчо. Але на сьогоднішній день Україна є державою соціальної демократії, і тому пануючим у ній має бути право. Це забезпечується передусім органами державної влади як такими, що охороняють її від злочинних посягань з боку інших держав, так і дбають про її добробут безпосередньо у межах останньої.

Значення питання стосовно чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі та його ефективне правове сприйняття суспільством, відкриття подальших перспектив розвитку — проблема надзвичайної важлива і потребує впевнених кроків, що мають далекоглядні наміри та зважені дії. Найбільш дієвим стимулом повинна стати політика держави, яка б відповідала суті чинності закону і законодавчо закріплювала всі необхідні моменти з приводу чинності закону та його тлумачення.

Список використаної літератури

1. Блум М. И. Действие советского уголовного закона в пространстве. — Рига, 1974. — 262 с.

2. Бойцов И. Действие уголовного закона во времени и пространстве. — СПб., 1995.

3. Воробей П. А., Коржанський М. Й., Щупаковський В. М. Завдання і дія кримінального закону. — К.: Генеза, 1997. — 157 с.

4. Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року та Додатковий протокол 1978 року до Конвенції // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13. — С. 346−360.

5. Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957 рік, Додатковий протокол 1975 року та Другий додатковий протокол 1978 року до Конвенції // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13. — С. 324−343.

6. Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах, 15 травня 1972 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах: Книга 1. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога: Збірник документів. — К.: Юрінком, 1996. — С. 1095−1116.

7. Конвенція про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 р. // Електронний ресурс. Режим доступу: [www.rada.gov.ua].

8. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р. // Україна в міжнародно-правових відносинах: Книга 1. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. — К.: Юрінком, 1996. — С. 1049−1082.

9. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

10. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. (Ю.В. Александров, В.І. Антипов, М. В. Володько та ін.). За заг. ред. М.І. Мельника, В. А. Клименка. Вид. 3-тє, перероб. і допов. — К.: Юридична думка, 2004. — 352 с.

11. Кримінальне право України: Загальна та Особлива частини: Навч. посіб. / В.О. Кузнєцов, М. П. Стрельбицький, В.К. Гіжевський. — К.: Істина, 2005. — 380 с.

12. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. М.І. Бажанова, В. В. Сташиса, В.Я. Тація. — К.-Х.: Юрінком Інтер-Право, 2002. — 416 с.

13. Кримінальний кодекс від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25−26. — Ст. 131.

14. Куцевич М. П. Характеристика універсального принципу чинності Кримінального кодексу України. // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2009. — № 7. — С. 66−74.

15. Лихова С. Актуальні питання вдосконалення інституту екстрадиції / Електронний ресурс. Режим доступу: [http://jurinfo.com.ua/index.php? option=com_content&view=article&id=144:2010;04−21−10−59−53&catid=3:2&Itemid=4].

16. Мельников М. Г. и др. Действие уголовного закона в пространстве. — Рязань, 2003. — 80 c.

17. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Під загальною редакцією Потебенька М. О., Гончаренка В. Г. — К., «ФОРУМ», У 2 т. Т. 1. — 2001. — 398 с.

18. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Юридична думка, 2009. — 1236 с.

19. Про громадянство України: Закон України від 18 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 13. — Ст. 65.

20. Про державний кордон України: Закон України від 4 листопада 1991 р. // Закони України. — К., 1996. — Т. 2. — С. 237−247.

21. Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, 1959 рік, та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції: Закон України від 16 січня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 23. — Ст. 130.

22. Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції: Закон України від 16 січня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 23 — Ст. 129.

23. Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах: Закон України від 10 листопада 1994 р. // Електронний ресурс. Режим доступу: [www.rada.gov.ua].

24. Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 р.: Закон України від 3 березня 1998 р. // Електронний ресурс. Режим доступу: [www.rada.gov.ua].

25. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Атіка, 2004. — 488 с.

26. Щелкунов О. Порядок визнання рішень іноземних судів на території України // Право України. — 2004. — № 6. — С. 70−74.