Порушення недоторканності приватного життя

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА Юридичний факультет Кафедра кримінального права і криміналістики Курсова робота ПОРУШЕННЯ НЕДОТОРКАННОСТІ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ Виконала: студентка Грабарчук Я.Ю.

Науковий керівник: ас. Боднарук О.М.

Чернівці 2011

ЗМІСТ ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ В ПРАВОВОМУ АСПЕКТІ

2. ХАРАКТЕРИСТИКА СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ПРОТИ НЕДОТОРКАННОСТІ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ТА ІНОЗЕМНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

3. ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ ОБ'ЄКТИВНИХ ТА СУБ'ЄКТИВНИХ ОЗНАК СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ СТ 182 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП Актуальністю даного дослідження є те, що на сучасному етапі розвитку української держави стає нагальною потреба в охороні приватної сфери життя осіб. Це пов’язано, по-перше, із більш повним і якісним осмисленням значення цієї сфери життя для нормального розвитку особистості і суспільства в цілому. По-друге, побудова правової держави детермінує необхідність посилення захисту прав і свобод людини і громадянина, у тому числі прав на невтручання в особисте і сімейне життя та на конфіденційну інформацію про особу. По-третє, це викликано збільшенням випадків незаконного втручання в сферу приватного життя, особливо тих, що характеризуються використанням технічних засобів для незаконного збирання відомостей про особисте та сімейне життя фізичних осіб, їх наступного зберігання, використання та поширення.

Високорозвинуті технології обробки даних в автоматизованих системах дають можливість швидко накопичувати, обробляти, зберігати та поширювати значні обсяги різноманітних відомостей. У зв’язку з цим є реальна загроза контролю за всіма аспектами суспільного та особистого життя, для несанкційованого доступу до відомостей, які за своїм характером призначаються для обмеженого кола осіб і можуть завдати шкоди особі, суспільству чи державі. Наявність інформаційних технологій створює реальні можливості порушення права людини на таємницю приватного життя людини, яке закріплене в основних міжнародних документах з прав людини — Загальній декларації прав людини, Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права. І хоча це право не належить до категорії так званих природних прав людини, які набули офіційного визнання ще в XVIII-XIX ст. у європейських країнах та США, в умовах становлення інформаційного захищеного суспільства воно набуває в житті людини особливого значення. Україна, яка проголосила себе правовою демократичною державою і взяла курс на європейську інтеграцію, повинна встановити правовий режим інформації про особу, який би гарантував таємницю особистого життя і відповідав би сучасним стандартам і захищав одне з конституційних прав людини, як недоторканність приватного життя, що також знаходиться під охороною кримінального кодексу України. Ступінь наукової розробки. Статтю 182 КК — Порушення недоторканності приватного життя досліджували в своїх роботах різні вчені, зокрема, Д. С. Азаров, А. П. Бабій, В. І. Бобрик, О. М. Готін, та ін. Об'єктом дослідження виступає порушення недоторканності приватного життя. Предметом дослідження є поняття приватного життя, порівняння охорони приватності в Україні та зарубіжних країнах та кримінально правова характеристика складу злочину порушення недоторканності приватного життя. Метою даного дослідження є визначити поняття приватного життя, порівняти склад злочину в українському та зарубіжному законодавстві та здійснити кримінально правову характеристику даного складу злочину. У даному дослідженні використовувались такі методи як, порівняльний метод, який був використаний для розкриття поняття складу злочину ст. 182 КК України та аналогічної статті в іноземному законодавстві, а також метод пізнання, за допомогою якого, було визначено поняття «приватного життя». Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що :

1. Назва ст. 182 КК лише частково відображає її зміст і не повинна обмежувати тлумачення диспозиції цієї статті, в якій йдеться про інформаційні правовідносини, що виникають у різних сферах життя людини.

2. Встановлено, що ст. 182 КК потребує суттєвого вдосконалення, а саме: а) розширення предмету злочину та кола злочинних дій за ч. 1; б) встановлення в ч. 2 кваліфікуючих ознак, що обтяжують покарання.

3. Показано, що статтею 182 та іншими статтями КК лише частково охороняється право фізичної особи на невтручання в її особисте і сімейне життя, передбачене ч. 1 ст. 32 Конституції України.

1. ПОНЯТТЯ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ В ПРАВОВОМУ АСПЕКТІ

Поняття «особисте життя» є не тільки важливою соціологічною категорією, пов’язаною з проблематикою автономної життєдіяльності людини, де рушійною силою виступають її приватні інтереси, але й набуває чіткого правового й, перш за все, конституційного значення. Ст. 32 Конституції України, відобразивши положення найважливіших міжнародно-правових документів (ст. 12 Всесвітньої декларації прав людини, ст. 21 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) встановила, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Зазначене положення обумовлює необхідність аналізу змісту поняття суб'єктивного права, яке неможливе без розкриття змісту поняття «особисте життя» .

У загальному розумінні особисте життя можна визначити як фізичну і духовну сферу буття людини, що контролюється самим індивідом, тобто є вільною від спрямованого зовнішнього впливу. Можна сказати, що найважливішим критерієм, який дозволяє відокремити особисте життя від суспільного, є та обставина, що зміст і форми відношень особистого життя визначає сама людина, оскільки воно є її особистою справою, тобто справою, в яку ні суспільство, ні держава (в особі її органів і посадових осіб) не має права втручатися [8, с. 43].

У спеціальній літературі поняття «особисте життя» використовується для позначення відносин, які виникають між людьми в сімейних справах, в інтимній сфері, їх звички, використання дозвілля, навчання, ставлення до природи, до визначення своїх духовних і матеріальних потреб та засобів їх задоволення, а також виробничо-трудове життя, питання побуту і здоров’я.

Сучасна західна юриспруденція для позначення сфери особистого життя використовує поняття «privacy», що в перекладі з англійської мови означає «приватність». Зазначене поняття використовують для забезпечення охорони честі та гідності, пов’язаних із правом індивіда на нерозголошення відомостей про його персональні дані, сімейне, інтимне життя, рід діяльності, майновий стан та бізнес.

Як об'єкт правової охорони, особисте життя містить у собі як реальні явища та відносини, так і інформацію про них. Саме через це завдання правової охорони особистого життя буде виглядати дещо специфічним, оскільки право, з одного боку, повинно забезпечити вираз свободи власного розсуду в індивідуальній життєдіяльності, яка виключає будь-яке неправомірне вторгнення в особисте життя, а з іншого — забезпечити недопущення поширення будь-якої інформації про особисте життя людини та збереження таємниці її приватного існування. Тому правова охорона вищезазначених блоків особистого життя зводиться до забезпечення свободи власне особистого життя (матеріальний аспект) та свободи на збереження таємниці про особисте життя (інформаційний аспект).

Матеріальний аспект особистого життя включає в себе реальні особистісні, майнові, сімейні, побутові та інші відносини, які виникають у цій сфері буття людини. Однак відносини в сфері матеріального аспекту не завжди перебувають під впливом правового регулювання, а їх охорона від втручання відбувається за допомогою моральних, звичаєвих, традиційних правил та норм поведінки, які діють у певному соціально-історичному періоді існування суспільства. Отже, залежно від соціального рівня розвитку суспільства зазначений аспект може розширюватись або звужуватись за допомогою правового впливу. Але публічні вияви особистого життя, що зачіпають права і свободи інших людей (звички, засоби відпочинку тощо) перебувають під правовим впливом, а їх охорона, залежно від соціального рівня розвиненості суспільства може звужуватись або розширюватись.

Інформаційний аспект особистого життя передбачає неприпустимість розголошення, без згоди самої людини, відомостей про його приватне життя та особу. Саме цей аспект є найбільш врегульований правом і охороняється за допомогою юридичних засобів і, перш за все, конституційними гарантіями. Зазначені гарантії містять дві взаємообумовлюючі юридичні категорії -«таємниця» і «невтручання», які є сутністю інституту гарантій цього права і за якими держава не повинна втручатися в приватне життя людини, вивідувати його особисті таємниці та контролювати його поведінку поза службовим часом, крім випадків, передбачених Конституцією. Отже, таємне в розумінні приватного повинно бути невідомим для органів держави, а збереження цього таємного забезпечується через невтручання і непорушення. І якщо розглянути матеріальний і інформаційний аспекти особистого життя як сукупність гарантованих таємниць — «таємниця» і «невтручання», які є взаємообумовлюючими і які виражають людину приватної сфери, то матеріальний аспект будуть складати особисті таємниці, які нікому не довіряються, а інформаційний — професійні таємниці, які довірені представникам деяких професій для захисту прав і законних інтересів особи і в основі яких також перебувають особисті таємниці, захищені від розголошення правовими заборонами, що адресовані тим, кому ці таємниці за необхідності довірені [8, с. 44].

Визначивши складові змісту особистого життя необхідно розглянути і сутність його правової охорони. У спеціальній літературі правова охорона особистого життя розглядається, як сукупність трьох самостійних елементів: регулятивного, забезпечувального і захисного. Причому право має визначальне значення як при забезпеченні прав і свобод для активних дій уповноваженого суб'єкта, так і при забезпеченні свободи від втручання інших осіб у сферу життєдіяльності індивіда. Забезпечувальний елемент правової охорони є найбільш важливим, оскільки саме завдяки ньому свобода від втручання в особисте і сімейне життя набуває своєї реальної охорони. Забезпечення — це, перш за все, не порушення існуючої свободи особистого та сімейного життя, яке досягається за допомогою системи конституційних гарантій, що знаходять свою деталізацію в галузевому законодавстві. У свою чергу, непорушення — це основа, на якій побудоване дотримання, захист та повноваження права на свободу від втручання в особисте і сімейне життя. Право на недоторканість особистого життя є складним правовим інститутом, що утворюється з окремих правомочностей індивіда, які можна об'єднати в дві взаємопов'язані групи, перша з яких пов’язана зі здійсненням охорони недоторканості власне особистого життя, а друга — його таємниці. До складу першої групи входить право на недоторканість: засобів особистого спілкування, особистої документації та зовнішності індивіда (право на особисте зображення). До другої - право на охорону професійної таємниці (банківська, адвокатська, лікарська, нотаріальна таємниці, таємниця штучного запліднення й імплантації ембріона, таємниця усиновлення. Дискусійним є питання щодо права на недоторканість житла, яке включається до змісту охорони власне особистого життя. Право недоторканості житла є самостійною конституційною свободою (самостійне суб'єктивне право), яке є елементом абсолютного правовідношення, в якому правоспроможність носія права протистоїть пасивному обов’язку невизначеного кола суб'єктів не порушувати недоторканість житла. Зазначене право є своєрідним «фоном», соціальне призначення якого — юридично забезпечити задоволення потреб індивіда в особистому і сімейному житті через створення перешкоди на шляху стороннього незаконного втручання до приватної сфери життєдіяльності індивіда. Таким чином, право недоторканості житла виконує охоронну функцію відносно права на свободу від втручання в особисте і сімейне життя, завдяки якому особа може безперешкодно задовольнити свої інтереси в цій сфері, уникаючи тим самим будь-якої незаконної спроби контролю приватної сфери. Аналіз положень Конституції України дозволяє виокремити деякі нормативні складові, що включаються до змісту вказаного суб'єктивного права. Ці складові являють собою систему конституційних гарантій у сфері приватного життя особистості, що включають у собі низку можливостей, серед яких знаходяться:

— право кожної людини контролювати збір та обробку інформації про своє приватне життя;

— право громадянина знайомитись в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе;

— право кожної людини спростувати недостовірну інформацію про себе та членів своєї родини;

— право кожної людини вимагати вилучення будь-якої недостовірної інформації про його приватне і сімейне життя;

— право кожної людини на відшкодування матеріальної та моральної шкоди завданої збиранням, зберіганням та поширенням недостовірної інформації про себе та членів своєї сім'ї;

— право кожної людини на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Перелічені конституційні гарантії є нормами прямої дії, які регулюють переважно інформаційний аспект права недоторканості особистого життя, але, не зважаючи на це, потребують подальшої деталізації в галузевому законодавстві.

Необхідність такого кроку підтверджується аналізом правозастосовчої практики, проведеним Конституційним Судом України, який в своєму Рішенні від 30.10.97. № 5-зп у справі 18/203−97 констатує наявність правових колізій та прогалин у сфері забезпечення недоторканості інформаційного аспекту особистого життя. Аналізуючи положення ч. 2 ст. 32 Конституції України Конституційний Суд України зазначає, що вітчизняним законодавцем не повністю визначено режим збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу, зокрема щодо психічного стану людини, її примусового огляду та лікування, не створено процедуру захисту прав особи від протизаконного втручання в її особисте життя психіатричних служб. Закон України «Про інформацію» закріплює лише загальні принципи доступу громадян до інформації, що стосується їх особисто. Механізм реалізації зазначеного права належним чином не визначено. Наголошуючи на відсутності правового регулювання використання конфіденційної інформації, особливо в сфері психіатрії, Конституційний Суд України зазначає, що законодавство України поки що не приведено у відповідність з Європейськими стандартами у галузі захисту персональних даних у зв’язку із прийняттям України до Ради Європи. Правовідносини, що виникають у цій сфері, зокрема й інформаційного характеру, регулюються відомчими нормативними актами колишнього СРСР.

Означені обставини свідчать про наявність нагальної потреби в чіткій законодавчій регламентації, яка б встановлювала мету та процедуру збору конфіденційної інформації, до якої Конституційний Суд України відносить свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані), а також порядок доступу громадян до документів та матеріалів, які зачіпають недоторканість їх особистого життя [29, с. 75]. Поняття «особисте життя» використовується для позначення відносин, які виникають між людьми в сімейних справах, в інтимній сфері, їх звички, використання дозвілля, навчання, ставлення до природи, до визначення своїх духовних і матеріальних потреб та засобів їх задоволення, а також виробничо-трудове життя, питання побуту і здоров’я. Як об'єкт правової охорони, особисте життя містить у собі як реальні явища та відносини, так і інформацію про них. Право на недоторканість особистого життя є складним правовим інститутом, що утворюється з окремих правомочностей індивіда, які можна об'єднати в дві взаємопов'язані групи, перша з яких пов’язана зі здійсненням охорони недоторканості власне особистого життя, а друга — його таємниці.

приватний життя кримінальний недоторканість

2. ХАРАКТЕРИСТИКА СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ПРОТИ НЕДОТОРКАННОСТІ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНСЬКОМУ ТА ІНОЗЕМНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

Більшість кримінальних кодексів європейських держав містять загальну норму про недоторканність приватного життя. Право на недоторканність приватного життя є конституційним правом людини, тому норми про захист приватності у багатьох кримінальних кодексах закордонних держав містяться у главах про злочини проти конституційних та інших особистих прав людини. Зокрема, у кодексі Російської Федерації, Республіки Латвії, Республіки Молдови. У кримінальному кодексі Республіки Литви існує розділ «Злочини проти недоторканності приватного життя», глава «Злочинні діяння в області таємної та приватної сфери» у КК Швейцарії, розділ «Порушення недоторканності і таємниці приватного життя» КК ФРН, у кримінальному кодексі Білорусь у главі «Злочини проти сім'ї та інтересів неповнолітніх. У КК Королівства Нідерланди та кримінальному кодексі штату Нью-Йорк норми про охорону приватності розміщені серед злочинів проти громадського порядку. Цікаво, що у Республіці Польщі у кримінальному кодексі сформована спеціальна глава про злочини у сфері обігу інформації, в основу якої покладено єдиний предмет, а не об'єкт. Крім статей про відповідальність за порушення недоторканності приватного життя, зазначена глава містить норми про розголошення та незаконне використання відомостей, які становлять державну, службову, професійну таємницю, а також відомостей, які знаходяться в державних інформаційних ресурсах. У переважній більшості держав кримінально — правові норми, які стосуються охорони приватного життя особи, знаходяться у кримінальному кодексі держави. Однак у Федеративній республіці Німеччина, Франції та окремих штатах США такі норми додатково містяться також і в інших законодавчих актах. Зокрема, у Франції є закон про свободу друку, який встановлює кримінально — правові заборони на опублікування відомостей, які стосуються приватного життя людини: наприклад, відомості про встановлення батьківства, розлучення, окремого проживання.

У кримінальному законодавстві багатьох зарубіжних країн злочини проти недоторканності приватного життя полягає, здебільшого, у вчиненні такої дії як збирання конфіденційної інформації про приватне життя. До таких держав можна віднести кодекси: Російської Федерації, Республіки Болгарії, Республіки Молдови, Республіки Казахстан, Республіки Грузії. Водночас в законодавстві ряду країн Західної Європи зустрічаються інші способи і супутні ознаки збору відомостей про приватне життя: порушення конфіденційності слова, шляхом запису на магнітний носій конфіденційної інформаційної (КК ФРН); умисне посягання на інтимність приватного життя іншої особи, шляхом перехоплення, фіксації, запису слів або зображень (КК Франції); порушення приватної та таємної сфери шляхом використання звукозапису і знімальної апаратури (КК Швейцарії); умисне в житловому приміщенні, з використанням технічних інструментів підслуховування і запис розмови особою, яка не є її учасником (КК Королівство Нідерланди); умисне, з допомогою будь-якого механізму, інструменту чи іншого засобу незаконне приєднання до телеграфу, телефонної лінії, кабелю, ознайомлення чи спроба ознайомлення у такий спосіб зі змістом чи значенням будь-якого матеріалу (КК штату Каліфорнії)

Другим способом порушення конфіденційності інформації про приватне життя, крім збирання, є поширення чи розповсюдження такої інформації. Для позначення цієї дії в законодавстві такі конструкції: незаконне розголошення або використання відомостей про приватне життя людини (кримінальні кодекси Республіки Литви, Республіки Болгарії, Республіки Польщі, Грузії, Швейцарії); передача іншій особі відомостей, демонстрацій зображень (КК Королівства Нідерланди); повідомлення іншій особі та передача третім особам (КК ФРН); передача без дозволу особи (КК Франції). В Грузії та Франції спеціально виділено ще й зберігання незаконно здобутої конфіденційної інформації про приватне життя. У кримінальних кодексах Російської Федерації, Республіки Молдови, Республіки Казахстан, Грузії, крім дії - «поширення інформації», згадуються окремі способи поширення відомостей — в публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації.

Окрім загальної норми про недоторканність приватного життя для більшості КК закордонних держав характерно встановлення окремих норм про порушення недоторканності житла, проведення в ньому обшуку та огляду та порушення таємниці листування, телефонних розмов, кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер. До таких держав належать: Російська Федерація, Республіка Литви, Республіка Латвія, Естонія, Республіка Молдови, Швейцарія, Франція. Дещо відрізняється КК Естонії у частині встановлення відповідальності за недоторканність приватного життя. Так, стаття 133−1 зазначеного кодексу, передбачає відповідальність за незаконну оперативно — розшукову діяльність не уповноважених на те законом осіб, якщо такими діями було порушено право на недоторканність приватного життя чи право на недоторканність житла.

У кримінальних кодексах Російської Федерації, Республіки Болгарії, Республіки Білорусь встановлено окремою статтею відповідальність за розголошення таємниці усиновлення. За розголошення лікарської таємниці передбачена відповідальність у кримінальних кодексах Республіках Казахстан і Білорусь. У кримінально законодавстві Республіки Литви, Республіки Латвії, Республіки Болгарії, Грузії, Франції встановлюється відповідальність широкого кола осіб, перелік яких не визначено в законодавстві за розголошення приватної інформації, яка стала відомою у зв’язку з виконанням професійних обов’язків. Водночас кримінальні кодекси Естонії, ФРН, Словенії, Хорватії передбачають відповідальність окремих осіб за розголошення приватної інформації, яка стала відомою у зв’язку з виконанням професійних обов’язків. Так КК ФРН до цього кола осіб відносить: психолога, податкового інспектора, бухгалтера — ревізора, страховика, радника наркологічної служби та із шлюбно — сімейних питань, адвоката, нотаріуса. КК Естонії до суб'єктів розголошення цього злочину відносить: лікаря, фельдшера, медсестру, акушера, адвоката, нотаріуса, психолога.

Ще однією особливістю виділяють ряд кримінальних кодексів, у яких злочини проти недоторканності приватного життя належать до так званих «справ приватного обвинувачення». Про це свідчать ряд положень, де передбачено, що справи про порушення приватного життя осіб порушуються не інакше як за скаргами самих потерпілих або їх представників (КК Польщі, КК Франції, КК ФРН, КК Словенії, КК Хорватії). А за КК Республіки Литви такі справи порушуються ще й на вимогу прокурора. Крім цього у КК Франції і КК Республіки Литви за злочини проти приватного життя настає кримінальна відповідальність юридичних осіб.

Кримінальна відповідальність за порушення недоторканності приватного життя у більшості закордонних держав настає, якщо доведено сам факт порушення. В окремих державах настання суспільно-небезпечних наслідків є обов’язковою ознакою складу злочину проти приватності. Так, до формальних складів відносяться злочини про недоторканність приватного життя у кримінальних кодексах: Російської Федерації, Республіки Литви, Республіки Латвії, Молдови, Королівства Нідерланди, Швейцарії. До матеріальних складів відносяться злочин у кримінальних кодексах Республіки Казахстан та Республіки Білорусії. До формально — матеріальних складів, якщо наслідки виступають кваліфікуючою ознакою злочину, належать злочини приватності в законодавстві Грузії, Болгарії. Особливу позицію з даного питання займає законодавець ФРН. Відповідальність за порушення «конфіденційності слова» (ст. 201) настає відповідальність у тому випадку, якщо опублікування конфіденційної інформації може спричинити шкоду законним інтересам іншої особи. Крім того у КК Франції та ФРН за замах на вчинення злочинів проти приватного життя встановлено кримінальну відповідальність рівною мірою, як за такі ж закінчені злочини.

Значна кількість держав не передбачає диференціації кримінальної відповідальності за злочини проти приватного життя. У кримінальних законах тих держав, де диференціація проводиться, обставинами, що обтяжують відповідальність, визнаються: використання влади чи службових повноважень (КК Російської Федерації, Республіки Молдови, Республіки Казахстан, Республіки Польщі, Грузії). Крім цього, в окремих країнах до кваліфікуючих ознак відносять: неодноразовість (КК Грузії), публічне поширення відомостей (КК Республіки Казахстан, КК Грузії), корисливий мотив (КК Грузії, КК ФРН), значна шкода (КК Грузії). Ще однією особливістю є диференціація кримінальної відповідальності у законодавстві закордонних держав за розголошення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції. Така диференціація простежується у кримінальних кодексах Російської Федерації та Республіці Казахстан. Кваліфікуючою ознакою аналізованого злочину є виготовлення, збут чи одержання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації. Аналіз санкцій закордонних держав демонструє різну оцінку ступеня суспільної небезпеки злочинів проти приватного життя. У Франції, де максимальний термін позбавлення волі 30 років, за даний вид злочину передбачено покарання від одного до двох років позбавлення волі. У Республіці Білорусь та Республіці Молдова максимальний строк позбавлення волі 25 років, а за злочини проти приватності не передбачено можливого покарання у вигляді позбавлення волі. У Республіках Польща та Литва за даний злочин передбачено покарання до двох років позбавлення волі. У Російській Федерації, Республіці Казахстан, Республіці Латвії також не передбачено позбавлення волі як вид покарання не передбачено. У Естонії та Швейцарії - до трьох років позбавлення волі, Грузії і Болгарії - до двох років, у Королівстві Нідерланди — 1 рік, Німеччині - до трьох років [23−27].

Таким чином, право особи на недоторканність приватного життя визнано об'єктом кримінально правової охорони законодавством, у всіх проаналізованих вище закордонних державах. Встановлення кримінальної відповідальності за порушення приватного життя є свідченням того важливого значення, яке надають держави охороні приватності, підтверджує визнання права на приватне життя природнім правом людини, яке належить усім людям від народження, засвідчує повагу до приватного життя як до однієї з загальнолюдських цінностей.

3. ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ ОБ'ЄКТИВНИХ ТА СУБ'ЄКТИВНИХ ОЗНАК СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ СТ 182 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ Відповідно до ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Загальновизнано, що об'єкт злочину є обов’язковим елементом складу злочину і має важливе значення для розкриття соціальної сутності злочину, з’ясування його суспільно небезпечних наслідків, значною мірою впливає на зміст його об'єктивних і суб'єктивних ознак, сприяє правильній кваліфікації діяння і відмежуванню його від суміжних суспільно небезпечних посягань [7, с. 44].

Наукові дослідження об'єкта злочину, передбаченого ст. 182 КК, виявили розходження у його розумінні та визначеннях. Так, безпосереднім об'єктом цього злочину називають: а) суспільні відносини, що забезпечують недоторканність приватного життя, особисту та сімейну таємницю [7, с. 45]; б) право громадянина на недоторканність приватного життя, особисту та сімейну таємницю [9, с. 106]; в) суспільні відносини, що забезпечують захист права громадян на конфіденційність інформації стосовно особистого або сімейного життя [13, с. 20]; д) право громадянина на недоторканність особистого життя і на конфіденційність інформації про особу [10, с. 200]; е) суспільні відносини у сфері забезпечення недоторканності приватного життя особи в частині збереження конфіденційної інформації про неї [21,с. 150]; є) порядок реалізації права громадянина на невтручання в його особисте та сімейне життя [11, с. 136].

П. П. Андрушко розглядає право на недоторканність приватного життя як видовий об'єкт злочинів, передбачених ст. 182, 162 (порушення недоторканності житла) та ст. 163 КК (порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер). Основними безпосередніми об'єктами цих злочинів, на його думку, є окремі сфери гарантованого Конституцією України права громадян на невтручання інших осіб без їх згоди у їх приватне життя[7,с. 45]. Детальний аналіз цього видового об'єкту запропонувала С. Лихова, яка прийшла до висновку, що законодавець за допомогою ст. 182 КК здійснює захист такого елемента приватного життя, як право на конфіденційну інформацію[18, с. 98−100;].

Предметом злочину є конфіденційна інформація про особу. Нею є відомості про приватне життя особи, що становлять її особисту чи сімейну таємницю (зокрема, інформація про освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані про особу) і поширюються за її бажанням відповідно до передбачених нею умов. Під приватним життям особи розуміється сфера життєдіяльності окремої особи, яка включає в себе зв’язки особи з іншими людьми, її приватні справи, сімейні стосунки тощо, тобто все, що пов’язане з її способом життя і не має публічного характеру. Особисту таємницю становлять відомості про приватне життя конкретної особи, які ця особа бажає зберегти в таємниці від інших осіб. Такими відомостями можуть бути відомості про її здоров’я, інтимне життя (зокрема наявність позашлюбних інтимних стосунків), хобі, особливість сімейних стосунків (народження поза шлюбом дитини тощо). Сімейна таємниця — відомості про приватне життя члена (членів) окремої сім'ї чи декількох сімей, які він (вони) бажають зберегти у таємниці від сторонніх осіб. [12, с. 130].

Конфіденційною не може визнаватися інформація, яка вже раніше була оприлюднена шляхом публікації, повідомлення в засобах масової інформації чи іншим способом [30, с. 91].

З об'єктивної сторони порушення приватного життя полягає у неправомірному втручанні в особисте чи сімейне життя особи, порушенні таємниці особистого чи сімейного життя, які можуть проявитись у таких формах: 1) незаконне збирання конфіденційної інформації про особу; 2) незаконне зберігання такої інформації; 3) незаконне її використання; 4) незаконне поширення конфіденційної інформації про особу; 5) поширення її у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації. Всі ці дії утворюють склад злочину, передбаченого ст. 182, лише у випадку, якщо вони здійснюються без згоди особи, якої вони стосуються.

Збирання конфіденційної інформації про особу передбачає отримання їх у будь-який спосіб, у т.ч. шляхом викрадення. Якщо збирання таких відомостей було поєднано з порушенням недоторканності житла або порушенням таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів — за ст. 182 і ст. 162 — порушення недоторканності житла або ст. 163 — порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер.

КК та Законі України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» немає визначення поняття збирання інформації. Натомість у останньому міститься поняття одержання інформації як виду інформаційної діяльності, яке визначено як набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою (ч. 2 ст. 14 Закону).

Отже, поняття «збирання інформації» потребує теоретичного аналізу з урахуванням як викладених законодавчих положень, так і тих визначень, що є у літературі. Останні, як показує аналіз, переважно зводяться до пояснень загального характеру або розуміються авторами за аналогією з визначенням поняття «збирання відомостей», яке є в інших статтях КК, наприклад, у складі шпигунства (ст. 114 КК). Зокрема, у науково-практичному коментарі до КК зазначено, «що незаконним збиранням слід вважати будь-які дії, спрямовані на одержання конфіденційної інформації на порушення встановленого законодавством порядку збирання інформації» [19,с. 195]. Тим самим автори ставлять визначення збирання у пряму залежність від визначення одержання інформації. В іншому подібному виданні зазначено лише те, що збирання конфіденційної інформації про особу «передбачає отримання їх у будь-який спосіб, у т. ч. шляхом викрадення».

Разом з тим, зустрічаються і більш розгорнуті пояснення. Так, на думку І. О. Зінченко, «під незаконним збиранням конфіденційної інформації слід розуміти збирання не уповноваженим на це суб'єктом відомостей про приватне життя іншої особи, що містять його особисту або сімейну таємницю. Збирання інформації може здійснюватися з будь-яких джерел: із документів, бесід із родичами, сусідами, знайомими потерпілого тощо, як відкрито, під пристойним приводом, так і таємно, шляхом викрадення або з використанням підслуховуючих, відеозаписуючих пристроїв, інших технічних засобів» [13, с. 488]. Як видно, в цьому визначенні теж зроблений акцент на збирання відомостей певного змісту.

П. П. Андрушко незаконне збирання конфіденційної інформації про особу розуміє як «добування будь-яким протиправним способом відомостей про особу, які відповідно до законодавства України становлять її конфіденційну інформацію: викрадення документів чи незаконне ознайомлення з документами, що містять такі відомості, будь-яким способом, заволодіння будь-яким іншим способом такими документами, підслуховування усних розмов, опитування осіб, які володіють такими відомостями, одержання таких відомостей за плату, шляхом застосування погроз, ведення спостереження за поведінкою особи, прослуховування телефонних розмов тощо» [1, с. 145]. Таким чином, цим визначенням П. П. Андрушко охоплює як ті дії, що стосуються документованих відомостей, так й інших відомостей. Такого ж широкого розуміння збирання конфіденційної інформації про особу дотримується О. М. Готін, однак у випадках, коли йдеться про збирання відомостей, які не документовані, автор говорить про конфіденційні відомості [8, с. 19]. Отже, поняття «конфіденційні відомості» використовується не як похідне від конфіденційної інформації, а як самостійне поняття, що позбавлене законодавчих ознак інформації і тому поширюється автором на більш широке коло випадків. Це суперечить Закону України «Про інформацію» і може розглядатися лише як автором визначене поняття, але й у такому його сприйнятті слід визнати невдалим його використання в зазначеному контексті, оскільки воно «термінологічно приховує», що в конкретних випадках йдеться про збирання відомостей, а не конфіденційної інформації.

С. Я. Лихова незаконне збирання конфіденційної інформації про особу визначила як її отримання будь-яким протиправним способом: незаконне заволодіння документами, що містять такі дані, шляхом використання спеціальних технічних засобів, одержання такої інформації шляхом обману, зловживання довірою, за певну плату, застосування фізичного та/або психічного насильства тощо [18, с. 71].

Узагальнюючи викладене, можна констатувати, що поки що взагалі не актуалізоване питання: в чому відмінність «збирання відомостей про особу» від «збирання конфіденційної інформації про особу».

Збирання відомостей про особу характеризується вчиненням певних дій, спрямованих на те, щоб знайти певні відомості у певному місці чи місцях і здобути їх (мати у себе). При цьому не має значення, в якому стані були відомості до початку вчинення таких дій: були зафіксовані на певному зовнішньому матеріальному носієві чи в пам’яті іншої людини, або перебували у стані передачі від однієї людини до іншої чи від одного об'єкту до іншого. У будь-якому із цих станів відомості можуть бути і на кінець вчинення цих дій. Отже, в юридичній характеристиці збирання відомостей стан відомостей не має значення, натомість, як правило, юридичне значення має зміст цих відомостей. По-іншому це питання вирішується, коли йдеться про збирання конфіденційної інформації про особу. В цих випадках стан відомостей має обов’язкове значення, тобто обов’язковою є ознака документованості відомостей, причому в такому стані відомості повинні знаходитися вже на початку їх збирання винною особою. Остання вчинює дії, спрямовані на те, щоб знайти певні відомості у документованому стані і здобути їх (мати у себе). Такого збирання інформації немає у випадках, коли винна особа збирала відомості шляхом безпосереднього спостереження за подіями у місці, де вони відбувалися, чи підслуховування приватних розмов інших осіб тощо. Крім того, необхідно встановити, що інформація знаходилася в режимі конфіденційності вже на початок її збирання, що означало обов’язковість попереднього отримання згоди фізичної особи [20, с. 53].

У більшості випадків на початок збирання інформація знаходиться у інших осіб, в іншому місці і тому дії винної особи спочатку спрямовані на відшукання її місцезнаходження та отримання фактичного доступу до неї, а потім вже на власне здобуття її. Можливі й ситуації, в яких питання про пошук інформації не виникає, оскільки винній особі відоме місце знаходження інформації, до якого вона має фактичний доступ, і в такому разі збирання виражається лише в незаконному здобутті цієї інформації без згоди фізичної особи.

Збирання конфіденційної інформації про особу на завершальному етапі також, як правило, характеризуються наявністю ознак документованості відомостей. Тобто у винної особи унаслідок збирання з’являються відомості у стані зафіксованості на зовнішньому матеріальному носієві: у вигляді фотокопії тексту чи копії відеозапису тощо. Відповідно з такими предметами можуть вчинюватися й такі дії як зберігання. Однак збирання на завершальному етапі може виражатися й по-іншому, тобто без ознак документованості відомостей. Зокрема, це виявляється в діях особи, яка протиправно отримала фактичний доступ до конфіденційної інформації про особу і здобула її шляхом запам’ятовування відомостей. Звичайно, що наступне зберігання їх в пам’яті винної особи не дає підстав визнавати ці дії зберіганням в смислі ст. 182 КК (відсутні ознаки предмету), але ці відомості можуть потім використовуватися та поширюватися. Таким чином, можна зробити висновок, що документованість відомостей є обов’язковою ознакою збирання на початок вчинення цих дій і факультативною ознакою — на їх кінець.

Поняттям збирання конфіденційної інформації про особу за ст. 182 КК також охоплюються дії, які проявляються у протиправному вилученні такої інформації разом з її матеріальним носієм. Ці випадки, на наш погляд, відрізняються більшою суспільною небезпечністю, а також вказують на можливий зв’язок із злочинами проти власності (ст. 185−198 КК), тому нами розглядаються окремо[238, с. 18].

Таким чином, збирання конфіденційної інформації про особу виражається у пошуку відомостей про особу, які знаходяться у документованому стані (зафіксовані на зовнішньому матеріальному носієві) та перебувають у режимі конфіденційної інформації, і здобутті їх. Безпосередньо у ст. 182 КК не передбачені як обов’язкові ознаки спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя чи засоби вчинення цього злочину, тому поняття незаконного збирання за формально-юридичними ознаками може тлумачитися досить широко і охоплювати різноманітні за своїми фактичними ознаками види збирання зазначеної інформації.

Під зберіганням такої інформації розуміється її збереження та накопичення у певному місці на будь-яких носіях (паперових, електронних, відео тощо).

Використання конфіденційної інформації про особу — це користування винним за власним розсудом відомостями, які становлять особисту чи сімейну таємницю особи, для задоволення певної потреби чи одержання певної вигоди.

Під поширенням конфіденційної інформації про особу слід розуміти повідомлення будь-яким способом (усно, письмово, друкованим способом, за допомогою комп’ютерної мережі тощо) такої інформації невизначеному числу осіб (хоча б одній людині). Публічний виступ — це виступ на заходах публічного характеру (зборах, конференціях, з'їздах, мітингах, симпозіумах, круглих столах тощо). Поширення її у творі, що публічно демонструється, означає повідомлення конфіденційної інформації про особу у плакатах, гаслах, картинах, фотографіях тощо, які виставлені (вивішені) для публічного ознайомлення, демонстрація відеокасети тощо. Під поширенням такої інформації у засобах масової інформації слід розуміти публічне повідомлення її у пресі (газетах, журналах, бюлетенях), за допомогою інших засобів масової інформації (радіомовлення, телебачення тощо).

Незаконними збирання, зберігання, використання або поширення вказаної інформації про особу будуть тоді, коли вони здійснюються з порушенням встановленого законом порядку. Поширення її у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації є незаконним завжди, коли це здійснюється без згоди особи, якої вона стосується. Не є незаконним збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу, яке здійснюється в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. До них, зокрема, належать збирання, зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особу в порядку, передбаченому законом: 1) в процесі розслідування кримінальної справи; 2) у ході оперативно-розшукової чи розвідувальної діяльності; 3) дія перевірки фактичних даних про організовану злочинність; 4) у разі введення воєнного чи надзвичайного стану. Певні відомості про особу без її згоди збираються під час притягнення її до адміністративної, цивільно-правової відповідальності, у зв’язку із здійсненням військового обліку військовозобов'язаних, обліку осіб, які є збудниками інфекційних та інших небезпечних для населення захворювань, осіб, звільнених із місць позбавлення волі, паспортного обліку, обліку, що здійснюється в межах дозвільної системи тощо.

Цей злочин за своєю конструкцією є формальним і вважається закінченим з моменту вчинення описаних у ст. 182 дій. Заподіяння в результаті його вчинення суспільне небезпечних наслідків знаходиться за межами складу злочину, передбаченого ст. 182. За наявності підстав такі наслідки можуть отримати додаткову кримінально-правову оцінку за відповідними статтями КК [19, с. 197].

Розгляд питання про суб'єкта порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК) має основну спрямованість на з’ясування того, яка особа підлягає відповідальності за цей злочин. Суб'єкт злочину є обов’язковим елементом складу злочину і може бути загальним або спеціальним. Суб'єкт розглядуваного злочину є загальним і характеризується сукупністю ознак, передбачених ч. 1 ст. 18 КК, тобто це особа, яка є: 1) фізичною; 2) осудною; 3) такою, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

Перша ознака вказує на те, що за ст. 182 КК може нести відповідальність лише людина, незалежно від її громадянства. Це може бути громадянин України, особа без громадянства, яка постійно проживає або не проживає в Україні, або іноземець. У випадку порушення недоторканності приватного життя службовою особою підприємства, установи чи організації, або іншим представником юридичної особи, кримінальній відповідальності підлягають лише конкретні фізичні особи, в діях яких є склад цього злочину. Порушення недоторканності приватного життя службовою особою з використанням наданих їй влади чи службового становища, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, утворює сукупність злочинів і потребує кваліфікації за ст. 182 — порушення недоторканності приватного життя і 364 — зловживання владою або службовим становищем або 365 — перевищення влади або службових повноважень [13, с. 207].

Суб'єктивна сторона складу порушення недоторканності приватного життя (ст. 182 КК) характеризується лише однією обов’язковою ознакою — виною у формі прямого умислу. В самій статті нічого не сказано про форму вини, однак на прямий умисел вказує сам характер злочинних дій і наявність формального складу злочину. Отже, порушення недоторканності приватного життя з необережності не може кваліфікуватися за цією статтею, що не виключає застосування інших норм, зокрема ст. 367 КК «Службова недбалість», ст. 425 КК «Недбале ставлення до військової служби» або ст. 212⁵ КпАП. У ст. 23 КК вина визначена як психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. А відповідно до ч. 2 ст. 24 КК прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Отже, буквально в Кримінальному кодексі України йдеться про обов’язковість встановлення психічного відношення не лише до діяння, а й до його суспільно небезпечних наслідків. Однак, вже з’ясовано вище, злочин, передбачений ст. 182 КК, має формальний склад, в якому до об'єктивної сторони законодавець не включив такі наслідки. Це означає, що практичне застосування ст. 182 КК залежить від загальних теоретичних положень щодо розуміння та встановлення умислу в злочинах з формальним складом. Ці питання вже багато разів досліджувалися як питання Загальної частини кримінального права і їх обговорення триває [13, с. 207 ].

Визначення прямого умислу, передбачене ч. 2 ст. 24 КК, з урахуванням викладеного, «трансформується» стосовно ст. 182 КК так: «прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер своїх дій і бажала їх вчинення». Тим самим виключається можливість вчинення цього злочину з непрямим умислом.

Усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своїх дій характеризує інтелектуальну сторону і означає: 1) особа усвідомлює фактичні ознаки вчинюваних нею дій, тобто фактичні ознаки об'єкту і предмету злочину, а також всі ознаки об'єктивної сторони; 2) особа усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій, яка проявляється в заподіянні або в можливості заподіяння істотної шкоди об'єкту кримінально-правової охорони. Отже, при вчиненні злочину, передбаченого ст. 182 КК, особа усвідомлює фактичну сторону: що вона незаконно збирає, зберігає, використовує або поширює конфіденційну інформацію про особу без її згоди, або поширює цю інформацію у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації. А крім того, соціальне значення фактичних дій: що своїми діями порушує право іншої фізичної особи щодо конфіденційної інформації про неї і тим самим заподіює або може заподіяти істотну шкоду цій особі [11, с. 136].

У разі, коли недоторканність приватного життя було порушена службовою особою в результаті службової недбалості, то за наявності для того підстав вчинене може бути кваліфіковане за ст. 367 — службова недбалість.

Проаналізований склад злочину є одним із способів захисту порушеного права на недоторканність приватного життя, але в той же час дана стаття кримінального кодексу потребує доповнення, тому що нею не охороняється весь масив прав, які відносять до сфери приватного життя. Об'єктом даного складу злочину є право на недоторканність приватного життя. З об'єктивної сторони порушення приватного життя полягає у неправомірному втручанні в особисте чи сімейне життя особи, порушенні таємниці особистого чи сімейного життя, які можуть проявитись у таких формах: 1) незаконне збирання конфіденційної інформації про особу; 2) незаконне зберігання такої інформації; 3) незаконне її використання; 4) незаконне поширення конфіденційної інформації про особу; 5) поширення її у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації. Суб'єкт загальний. Вчиняється лише з прямим умислом.

ВИСНОВКИ Ст. 32 Конституції України, відобразивши положення найважливіших міжнародно-правових документів (ст. 12 Всесвітньої декларації прав людини, ст. 21 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) встановила, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Як об'єкт правової охорони, особисте життя містить у собі як реальні явища та відносини, так і інформацію про них. Закон України «Про інформацію» закріплює лише загальні принципи доступу громадян до інформації, що стосується їх особисто. Механізм реалізації зазначеного права належним чином не визначено. Об'єктом злочину порушення недоторканності приватного життя є право громадянина на недоторканність приватного життя, особисту та сімейну таємницю.

Предметом злочину є конфіденційна інформація про особу. Нею є відомості про приватне життя особи, що становлять її особисту чи сімейну таємницю.

З об'єктивної сторони порушення приватного життя полягає у неправомірному втручанні в особисте чи сімейне життя особи, порушенні таємниці особистого чи сімейного життя, які можуть проявитись у таких формах:

1) незаконне збирання конфіденційної Інформації про особу;

2) незаконне зберігання такої інформації;

3) незаконне її використання;

4) незаконне поширення конфіденційної інформації про особу;

5) поширення їїу публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації.

Всі ці дії утворюють склад злочину, передбаченого ст. 182, лише у випадку, якщо вони здійснюються без згоди особи, якої вони стосуються.

Суб'єкт злочину загальний. Порушення недоторканності приватного життя службовою особою з використанням наданих їй влади чи службового становища, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, утворює сукупність злочинів і потребує кваліфікації за ст. 182 і ст. 364 — зловживання владою або службовим становищем або ст. 365- перевищення влади або службових повноважень.