Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються об'єкт, предмет, мета та завдання дослідження, розкриваються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, подаються відомості щодо апробації основних положень, висновків і рекомендацій роботи та їх викладу у публікаціях, стисло характеризується структура роботи.

У першому розділі - «Історіографія, джерела, методологія та методи дослідження» — визначається рівень наукової розробки теми дисертації, аналізується джерельна база, розкриваються теоретико-методологічні засади та методика дослідження.

Наявна історіографія за темою дисертаційного дослідження може бути умовно поділена на 4 групи:

• 1. Наукові розвідки безпосередніх учасників Української революції 1917;1921 років.
• 2. Роботи науковців української діаспори.
• 3. Дослідження радянської доби.
• 4. Наукові праці вітчизняних дослідників сучасного періоду.

Перша група наукових праць репрезентована розвідками відомих державних та громадських діячів доби Українських визвольних змагань, які започаткували наукове дослідження проблеми державотворення гетьманської доби. Для науковців цієї групи є притаманним чіткий поділ на представників державницької та народницької (або уенерівської) шкіл, які притримувались діаметрально протилежних поглядів на політико-правову сутність гетьманського режиму. Представники державницької школи — В. К. Липинський і Д.І.Дорошенко — в цілому позитивно оцінюють спробу побудови сильної та незалежної Української Гетьманської Держави на консервативних засадах, тоді як вчені народницького напряму (П.П.Христюк, І.П.Мазепа, В. К. Винниченко тощо) наполягають на її антинародному та навіть антиукраїнському характері. Окрім розробки концептуального підґрунтя висвітлення подій гетьманської доби, учасники Визвольних змагань ввели до наукового обігу великий масив джерельного матеріалу з цієї проблематики. Останнє, насамперед, стосується праць Д.І.Дорошенка та П. П. Христюка, котрі зверталися і до окремих аспектів розбудови гетьманського апарату влади і самоврядування у харківському регіоні. У той же час, маємо відзначити, що наукові результати, отримані безпосередніми учасниками Української революції, котрі при оцінці тих чи інших явищ часто керувались власними політичними уподобаннями, характеризуються високою мірою суб'єктивізму, а, отже, не можуть претендувати на статус беззаперечно достовірних.

Чіткий поділ на прихильників державницького та народницького напрямів залишився характерним і для науковців української діаспори, які по-суті стали спадкоємцями дослідників попередньої групи, котрі після поразки Української революції емігрували до країн Західної Європи і Америки. Загалом можна констатувати, що протягом 30-х — 80-х років поза межами країн соціалістичного табору вийшла значна кількість наукових розвідок, присвячених Українській революції 1917;1921 років, або безпосередньо Українській Державі 1918 року, натомість, завдання комплексного аналізу державотворчого спадку Гетьманату (у тому числі й розбудови місцевих органів державної адміністрації і самоврядування), було реалізовано лише у деяких з цих праць, зокрема, у дослідженнях Н. Полонської-Василенко, П. Мірчука, Т. Гунчака та І.Нагаєвського. Окрім полярності в оцінках внутрішнього і зовнішньополітичного курсу Української Гетьманської Держави, характерною рисою (й безперечним недоліком) робіт дослідників української діаспори є те, що, не маючи змоги використовувати основну масу архівних матеріалів, які залишились на радянській території, вони змушені були будувати свої праці переважно на основі спогадів і наукових праць безпосередніх учасників подій 1917;1921 років. Та навіть незважаючи на це, науковий доробок вчених цієї групи заслуговує на велику увагу, оскільки саме наукова полеміка, що до 90-х років ХХ століття відбувалася у зарубіжній україністиці, заклала підґрунтя для сучасних концептуальних засад висвітлення історії Української революції.

На відміну від наукових розвідок двох попередніх груп, у працях науковців радянського періоду простежується панування єдиної концепції висвітлення подій гетьманської доби, яка розглядалася ними через призму існування в Україні німецького окупаційного режиму і масової протидії останньому з боку трудящих мас України. При цьому комплексне вивчення становища українських територій за гетьманської доби було розпочато радянськими науковцями фактично лише наприкінці 40-х років, коли світ побачила достатньо ґрунтовна розвідка Г. Ф. Заставенка. У подальшому цією проблемою займалися Ю.Я. Бєлан, В.Є.Тичина, М.І.Куличенко та деякі інші дослідники, праці котрих характеризуються використанням великого обсягу архівних документів. У той же час, матеріали, використані цими науковцями, були підібрані насамперед з метою доведення закономірності перемоги радянської влади на терені України та майже не стосувалися питання національного державотворення. Певним винятком на цьому фоні є праця Є.М.Скляренка, який не лише визнає гетьманський уряд і його місцеві структури самостійними владними інститутами, що діяли паралельно з органами окупаційної адміністрації, а і висвітлює окремі напрями діяльності місцевого апарату Харківщини.

Початком сучасного етапу висвітлення теми державотворення доби Української революції можна вважати проголошення незалежності України у 1991 році. Такі чинники, як необхідність наукового обґрунтування традицій української національної державності, відмова від марксистсько-ленінської методології і заохочення методологічного плюралізму, можливість використання багатьох раніше недоступних матеріалів, прагнення пошуку оптимальної державної моделі для сучасної України тощо, зумовили великий інтерес до подій 1917;1921 років з боку вітчизняних науковців.

У 1990;х роках загальні концепції щодо висвітлення питання державотворчої спадщини Гетьманату були запропоновані у працях таких відомих вітчизняних істориків, як О.П.Реєнт, В. Ф. Солдатенко, В. Ф. Верстюк тощо. Разом з цим на терені незалежної України розпочався процес комплексного дослідження проблеми становлення системи місцевих органів влади і самоврядування. Першими повноцінними розвідками, реалізованими у цьому напрямі, стали публікації дослідників-правознавців О. Л. Копиленка та О. М. Мироненка. На рубежі 1990;х — 2000;х років світ побачили дисертаційні дослідження О.І. Яременка і Т. О. Харченко, котрі під час висвітлення теми формування місцевого апарату Української Держави П. Скоропадського звертаються і до матеріалів Харківщини. Зрештою, окремих аспектів проблеми, розгляду якої присвячена дана дисертація, у своїх працях торкаються й інші сучасні науковці, зокрема Ф. М. Проданюк, О. В. Тимощук, О.Є.Бавико.

Натомість, незважаючи на те, що сучасний період став найбільш продуктивним з огляду на наукову розробку проблеми державотворення гетьманської доби, питання, розгляду якого присвячена дисертаційна робота, продовжує належати до малодосліджених. До того ж висвітлення процесу розбудови гетьманського апарату виконавчої влади та самоврядування у працях дослідників продовжує характеризуватись істотними протиріччями, котрі іноді доходять до відвертого антагонізму.

Таким чином, розкриття проблеми формування місцевого апарату Гетьманської Держави П. Скоропадського у наявних наукових працях носить переважно загальний характер, котрий передбачає лише фрагментарне використання матеріалів Харківської губернії.

Джерельну базу дослідження склали опубліковані та архівні матеріали, які за типолого-видовим принципом можуть бути поділені на 3 основні групи: 1) документальні джерела; 2) матеріали періодичної преси гетьманської доби; 3) джерела особового походження.

Першу групу джерел складають нормативні акти Гетьманської Держави, діловодна документація центральних та місцевих органів влади, установ самоврядування, громадсько-політичних об'єднань та статистичні матеріали, котрі у даному дослідженні представлені кошторисами земств та міських дум. Процес оприлюднення документальних джерел (насамперед, нормативних актів) за темою дисертації був започаткований ще за доби Української Гетьманської Держави та продовжений радянськими науковцями, які протягом 20 — 70-х років опублікували низку важливих матеріалів діловодного характеру, деякі з котрих безпосередньо стосуються функціонування місцевого апарату Харківщини. Певний внесок в оприлюднення документів гетьманської доби був зроблений і дослідниками діаспори. Щодо сучасного етапу, то істотних зрушень у справі публікації документів, що стосуються Української Держави П. Скоропадського, на жаль, не спостерігається і по сьогодні, а ті матеріали, що увійшли до складу деяких тематичних збірок, раніше вже видавались науковцями Радянської України та діаспори.

За таких умов на перший план виходять документи, що зберігаються в архівних установах України. Під час розв’язання науково-дослідницьких завдань дисертації були використані матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України) та Державного архіву Харківської області (ДАХО).

Найбільший масив документів за темою дисертації міститься у фондах ЦДАВО України, серед яких необхідно насамперед відзначити фонд канцелярії харківського губернського старости (Ф.1325), матеріали якого стосуються не лише становлення системи органів державної адміністрації, а і розвитку міського і земського самоврядування Харківщини за гетьманських часів. Документи цього фонду органічно доповнюються матеріалами, які зберігаються у фонді валківського повітового старости (Ф.3164). Прослідкувати основні напрями державної політики щодо розбудови місцевого апарату Харківщини допомагають фонди Міністерства внутрішніх справ (Ф.1216) та Міністерства фінансів Української Держави (Ф.2199). Окремі документи щодо розвитку системи органів земського самоврядування містяться також у персональному фонді С. Петлюри (Ф.3809).

У ЦДАГО України було використано матеріали фонду Партії народної свободи (Ф.268), який містить важливі документи щодо участі харківських кадетів у справах місцевого управління.

У свою чергу, в ДАХО зберігаються фонди міських та земських управ Харківщини, а також громадських організацій, які діяли на терені регіону за гетьманської доби. При роботі над дисертацією була залучена значна кількість матеріалів з фондів Харківської губернської земської управи (Ф.304), Вовчанської повітової земської управи (Ф.308), Ізюмської міської управи (Ф.83) та Харківської ради робітничих профспілок (Ф.Р-4856).

Другу за значенням групу джерел становлять матеріали періодичних видань гетьманської доби. Під час вирішення науково-дослідницьких завдань дисертації були використані усі тогочасні центральні видання України («Державний вісник», «Вісті крайової преси», «Відродження», «Нова Рада» та інші), а також низка місцевих газет. Серед останніх найбільший інтерес становлять офіційні видання органів державної адміністрації та самоврядування, на шпальтах яких висвітлювались основні напрями діяльності місцевого апарату (періодичні видання публікувалися при управліннях харківського губернського та сумського повітового старост, Харківській губернській земській управі та управах Валуйського, Старобільського та Лебединського повітових земств). Великий інтерес представляють також популярні харківські міські часописи («Южный край», «Русская жизнь», «Возрождение» тощо), які приділяли велику увагу не лише громадсько-політичному життю губернського центру, а і поступу всієї території регіону (міські часописи видавались і у деяких повітових містах, зокрема у Сумах, Куп’янську та Охтирці).

Щодо джерел особового походження (спогади, щоденники та приватне листування свідків та безпосередніх учасників подій гетьманської доби), то вони майже не відображають проблему розбудови системи місцевих органів влади та самоврядування Харківщини. У той же час, матеріали цієї групи, а насамперед спогади П. П. Скоропадського, Д.І.Дорошенка, М. М. Могилянського та інших провідних державних та громадських діячів Гетьманату, надають змогу глибше з’ясувати зміст урядової політики щодо розбудови місцевого апарату та комплексно реконструювати суспільно-політичні та соціально-економічні умови, у яких відбувалась її реалізація.

Основу теоретико-методологічної бази дослідження склали загальнонаукові принципи об'єктивності, історизму, системності, багатофакторності, світоглядного плюралізму. Вищеназвані принципи реалізуються шляхом використання низки загальнонаукових (аналіз, узагальнення, статистичний) та спеціально-історичних (історико-генетичний, історико-типологічний, діахронний, історико-порівняльний, історико-ретроспективний) методів наукового дослідження.

Таким чином, джерельна і теоретико-методологічна база дослідження надають можливість комплексно та об'єктивно відтворити картину формування системи органів державної адміністрації та самоврядування Харківської губернії за часів Гетьманату П.Скоропадського.

У другому розділі - «Розбудова інститутів державної адміністрації Харківської губернії» — здійснено аналіз діяльності урядових структур Гетьманату щодо утворення системи органів адміністрації на терені Харківщини.

Показано, що за станом на кінець квітня — початок травня 1918 року кардинальні перетворення системи місцевих органів виконавчої влади набули статусу неминучих. Ще з 1917 року система місцевих адміністрацій уряду УНР перебувала у стані повного занепаду і не могла забезпечити повноцінної реалізації внутрішньополітичного курсу держави на терені регіонів. З іншого боку, системні перетворення місцевої влади ставали необхідними внаслідок зміни політичного режиму в країні, яка сталася після 29 квітня 1918 року.

На підставі аналізу значного обсягу джерельного матеріалу у процесі формування гетьманських органів державної адміністрації Харківщини було виділено два етапи. Протягом першого етапу, який припадає на квітень — червень 1918 року на терені губернії були утворені принципово нові у порівнянні з добою Центральної ради органи державної адміністрації, якими стали управління губернського та повітових старост. Процес розбудови цих установ розпочався з призначення голів губернської та повітових адміністрацій, які за надважких умов, котрими характеризувались перші місяці становлення центрального та місцевого владного апарату Гетьманської Держави, у порівняно короткий термін спромоглися сформувати штати своїх управлінь та забезпечити їх діяльність необхідною матеріально-технічною базою. У свою чергу, другий етап, котрий охопив проміжок часу з липня по грудень 1918 року, охарактеризувався здійсненням низки заходів, спрямованих на оптимізацію функціонування місцевих органів виконавчої влади. Зокрема, протягом цього часу центральним урядом Української Держави було затверджено єдині штатні розклади для управлінь старост, проведено низку кадрових перестановок на відповідальних посадах губернської і повітових адміністрацій Харківщини та істотно змінено правовий статус цих установ.

З’ясовано, що за гетьманської доби проводився незмінний курс на утворення дієздатних органів державної адміністрації, які мали координувати розвиток усіх ключових галузей громадсько-політичного та соціально-економічного життя регіону. Повноваження інституту старост, які спочатку мали відповідати межам компетенції губернаторів доби Російської імперії та губернських і повітових комісарів Центральної ради, постійно розширювались, причому цей процес не завжди був належним чином регламентований, а окремі його прояви відбувались з власної ініціативи голів місцевих адміністрацій. Апогеєм цього стало утворення наприкінці жовтня 1918 року інституту «главноначальствующего» губернського старости Харківщини, який мав фактично необмежені владні повноваження на терені регіону.

Такий правовий статус інституту старост зумовлював багатофункціональність органів державної адміністрації, внаслідок чого ці установи, а насамперед Управління харківського губернського старости, мали значні штати службовців та розгалужену внутрішню структуру, котра дозволяла здійснювати управління як у цивільній, так і у військово-поліцейській галузі. Щодо кадрового складу органів місцевої адміністрації, то він формувався насамперед за принципами фахової підготовки та лояльності до діючої влади, внаслідок чого більшість провідних посад у них обійняли місцеві діячі консервативного табору, котрі належали до місцевої інтелектуальної та ділової еліти. При цьому масова зрусифікованість заможних прошарків населення, котра була особливо актуальною для Харківщини як східного регіону України, спричинила певні прояви українофобії з боку окремих посадовців. У той же час, першочергові завдання гетьманської адміністрації Харківщини, котрі були окреслені у наказі губернського старости від 11 травня 1918 року та полягали у відновленні громадського ладу та стабілізації соціально-економічного поступу регіону, закладали міцне підґрунтя для продуктивної співпраці українських та російських діячів поміркованого напрямку.

Доведено, що установи місцевої адміністрації Гетьманату постійно прагнули посісти провідне місце у системі владних органів Харківщини. Спираючись на законодавчі акти гетьманського уряду, управління губернського та повітових старост спромоглися ліквідувати земельні та продовольчі комітети, підпорядкувати собі та реорганізувати правоохоронні структури, встановити контроль над діяльністю новоутворених земельних комісій, що надало їм суттєві важелі впливу на стратегічні напрями розвитку харківського регіону. Водночас, спроби встановити контроль над інститутом військових комендантів призвели до гострого конфлікту представників цивільної та військової влади, який був повністю вичерпаний лише після ліквідації вищеназваного інституту. Неоднозначну роль у визначенні реального кола повноважень губернських та повітових старост відіграло явище паралельного функціонування адміністрації німецького збройного контингенту, яка з одного боку фактично не втручалася у справи української влади, а з іншого — підривала її авторитет своїми непопулярними діями під час проведення реквізицій.

Підкреслено, що єдиним компонентом розвитку системи органів державної адміністрації, який за гетьманської доби залишився майже без змін, став механізм фінансування. З огляду на те, що за попередніх урядів рівень фінансування органів місцевої влади був незадовільним, це стало серйозною проблемою на шляху розбудови державних адміністрацій Харківщини. Управління губернського та особливо повітових старост постійно відчували гостру нестачу коштів, що відчутно позначалося на їх ефективності.

Вищеназвані тенденції у розбудові органів державної адміністрації поширювались на всю територію Харківської губернії, адміністративно-територіальний устрій якої зазнав змін за рахунок приєднання шести повітів та кількох окремих волостей, які раніше належали до Курщини та Вороніжчини (єдиним винятком став Ново-Оскольський повіт, який увійшов до складу губернії лише формально). У той же час, процес формування органів місцевого управління в окремих місцевостях регіону характеризувався відчутним дисбалансом, який насамперед був пов’язаний з уповільненими темпами розбудови місцевого апарату у приєднаних повітах, що пояснюється надважкими умовами їх розвитку, відсутністю стійких адміністративних зв’язків з новим губернським центром та, зрештою, тим, що ці території потрапили під владу харківського губернського старости лише влітку 1918 року.

Отже, протягом квітня — грудня 1918 року на терені Харківщини була побудована сильна вертикаль місцевих органів державної адміністрації, які з огляду на свій правовий статус, кадровий склад, штатно-посадову структуру тощо мали здатність реалізовувати курс гетьманського уряду у надзвичайних умовах, котрими характеризувався поступ регіону.

У третьому розділі - «Розвиток системи органів місцевого самоврядування Харківщини» — висвітлюється діяльність центрального уряду та місцевих владних установ Української Держави щодо перетворень органів земського та міського самоврядування Харківської губернії.

Зазначено, що на момент проголошення Гетьманату П. Скоропадського у Харківській губернії функціонувала розгалужена система органів місцевого самоврядування, основні елементи якої були закладені ще за дореволюційного часу. Діючий склад земств та міських дум був сформований за результатами демократичних виборів 1917 року, переконливу перемогу на яких здобули українські та російські революційні партії. Як доводить аналіз фактичного матеріалу, у надзвичайних умовах, якими характеризувався розвиток Харківщини у 1917 — на початку 1918 року, представники лівих сил не зуміли забезпечити нормальне функціонування міської і земської інфраструктури, яка перебувала у повній стагнації. При цьому у діяльності демократичних органів самоврядування чітко простежувалось домінування громадсько-політичної компоненти над соціально-економічною та культурно-просвітницькою. З огляду на свій переважно лівий склад земства та міські думи вже на початку травня 1918 року задекларували свою жорстку опозиційність до консервативного уряду Гетьманської Держави (відповідні резолюції були ухвалені Харківською і Чугуївською міськими думами, нарадою представників губернської і повітових земських управ Харківщини та цілою низкою земств волосного рівня).

З’ясовано, що, врахувавши вищеназвані чинники, гетьманський уряд майже одразу після свого призначення розпочав планомірну підготовку до перетворень місцевого самоврядування, під час якої діючий склад органів самоврядування мав продовжувати виконання обов’язків. У той же час, з травня 1918 року низка локальних дій, спрямованих на оптимізацію функціонування земств та міських дум, була вжита з боку місцевої адміністрації Харківщини.

Доведено, що основним напрямом локальних перетворень органів самоврядування стало повне або часткове відсторонення складу окремих міських та земських установ, діяльність яких характеризувалась найбільшою мірою недієздатності або відвертим опором політиці діючої влади. За ініціативою органів адміністрації такі заходи було вжито щодо Чугуївської міської думи, Богодухівської, Валківської, Зміївської, Ізюмської, Куп’янської повітових земських управ та близько 70-ти волосних земств, замість яких були утворені нові органи — волосні ради. Це, як і нав’язування органам самоврядування волі старост з приводу вирішення тих чи інших питань місцевого життя, викликало шалений опір з боку земств і міських дум та відчутно загострило конфлікт між ними та місцевими установами державної влади, що, зокрема, призвело до масових арештів міських та земських діячів у серпні - вересні 1918 року. У той же час, маємо відзначити, що втручання місцевої адміністрації у справи установ самоврядування мало і позитивні наслідки, які знайшли прояв у відчутному зниженні темпів занепаду міського та земського господарства. Натомість, відбудова місцевої інфраструктури, яка зазнала руйнації на першому етапі Української революції, потребувала докорінних перетворень системи господарювання земських та міських органів, а насамперед механізму стягнення місцевих податків, котрі були головним джерелом фінансування цих установ. Як доводить аналіз фактичного матеріалу, соціалістична більшість земств та міських дум Харківщини проявила щодо цього велику міру пасивності і, як наслідок, вже восени 1918 року більшість органів місцевого самоврядування губернії знов опинилися без джерел до існування.

Визначено, що складовими державної політики відносно установ місцевого самоврядування стали реалізація ревізії міського та земського господарства, підготовка позачергових виборів до земських зборів і міських дум та державне кредитування цих органів. Внаслідок урядової ревізії від виконання обов’язків протягом липня — листопада 1918 року було відсторонено Харківську, Ізюмську, Слов’янську міські управи, Харківську губернську земську управу, Вовчанську, Старобільську, Сумську повітові земські управи, а також органи самоврядування, склад яких на той час вже був замінений за ініціативою старост. Наприкінці вересня — на початку жовтня у зв’язку з виходом нових виборчих законів було розпущено земські збори та міські думи демократичного складу, повноваження яких перейшли до управ, велика частина яких була призначена в адміністративному порядку. При цьому необхідно відзначити, що до складу останніх було залучено чимало осіб, котрі мали не лише необхідну фахову підготовку, а і чималий досвід роботи в органах управління, внаслідок чого діяльність оновлених управ у цілому позитивно позначилась на вирішенні першочергових проблем розвитку місцевого самоврядування. У листопаді 1918 року низка установ самоврядування Харківщини отримала істотну фінансову допомогу, яка надавалась у рамках програми державного кредитування земств та міських дум. Розпочата гетьманським урядом реформа місцевого самоврядування мала увінчатись реалізацією виборів, які, ґрунтуючись на відновленні майнового цензу, мали повністю змінити вектор громадсько-політичного спрямування земських зборів та міських дум. Як доводить аналіз фактичного матеріалу, протягом вересня — першої половини грудня 1918 року органами управління Харківщини було вжито великих зусиль щодо забезпечення виборчого процесу на терені регіону, але внаслідок повалення гетьманського режиму другі за доби Української революції вибори до органів самоврядування так і не відбулися. Так само нереалізованими залишились і нормативні акти гетьманського уряду щодо ліквідації інституту волосного земства та утворення замість нього принципово нової системи органів управління сільськими місцевостями.

Отже, здобутий за гетьманської доби досвід перетворень системи органів місцевого самоврядування характеризується великою мірою неоднозначності. З одного боку, заходи центральних та місцевих органів влади, котрі були спрямовані на встановлення контролю за діяльністю земств та міських дум, дозволили врятувати інфраструктуру останніх від остаточного занепаду та утворити умови для проведення повноцінної реформи місцевого самоврядування, котра мала розв’язати низку суперечностей у цій галузі. У той же час, жорстка політика щодо демократичних земств та міських дум, у тому числі й практика призначення їх складу в адміністративному порядку, призводила до порушення основоположного принципу устрою місцевого самоврядування — формування його структур територіальними громадами, що істотно поглиблювало конфліктну ситуацію в суспільстві.

У висновках викладаються найважливіші результати дослідження та подаються рекомендації щодо їх практичного застосування.

Реалізація науково-дослідницьких завдань, поставлених у дисертації, дозволила отримати наступні висновки, які дозволяють скласти цілісне уявлення щодо процесу формування системи місцевих установ державної адміністрації та самоврядування Харківщини за часів Гетьманату П. Скоропадського:

• 1. Реформування органів державної адміністрації та місцевого самоврядування Харківської губернії за гетьманської доби було пов’язане з об'єктивними передумовами, головною з яких став повний занепад місцевого апарату губернії навесні 1918 року.
• 2. Перетворення органів державної адміністрації та самоврядування Харківщини носили системний характер та позначились на розвитку усіх ланок місцевого апарату.
• 3. За гетьманської доби на терені харківського регіону чітко простежувалась тенденція утворення сильної вертикалі державних адміністрацій, які мали спрямовувати функціонування усього місцевого апарату.
• 4. Розвиток органів міського та земського самоврядування визначався ліквідацією наслідків реформи місцевого самоврядування, реалізованої у 1917 році.
• 5. Штатно-посадова структура та кадрове забезпечення усіх елементів місцевого апарату Харківщини відповідали повноцінному виконанню покладених на них повноважень.
• 6. Кардинальні перетворення правового статусу, штатно-посадової структури та кадрового забезпечення органів державної адміністрації та самоврядування не були підкріплені відповідними змінами механізму фінансування місцевого апарату, що стало головним недоліком у його розбудові.
• 7. Протягом майже всього часу існування Української Гетьманської Держави взаємовідносини між окремими ланками системи установ державної адміністрації та самоврядування Харківщини характеризувалися наявністю істотних суперечностей, які відчутно позначились на ефективності їх функціонування.
• 8. Процес формування місцевих органів державної адміністрації та самоврядування Української Держави П. Скоропадського на терені Харківщини носив перманентний характер та залишився незавершеним.

Узагальнення досвіду, набутого під час розбудови місцевого апарату Харківщини за гетьманської доби, дозволяє надати низку практичних рекомендацій щодо вдосконалення системи місцевих органів державної адміністрації і самоврядування у сучасній Україні. Ці рекомендації насамперед стосуються попередження конфліктів між державними адміністраціями та органами самоврядування, для чого необхідно чітко розмежувати компетенцію цих установ та вжити заходів щодо покращення координації їх діяльності. З огляду на суперечливість структурної побудови місцевого самоврядування та низьку ефективність функціонування сільських та селищних рад (що чимось нагадує ситуацію із недієздатністю волосних земств у 1918р.), доцільно делегувати частину їх повноважень органам регіонального самоврядування, тобто обласним та районним радам. Бажаним є також надання спеціального статусу (на зразок міських отаманств гетьманської доби), який вже мають Київ та Севастополь, іншим стратегічним містам України.