Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

1. ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА Питання 9 (тема 1): Регулювання ЗЕД як сукупність інституціонального, державного та громадського регулювання На нинішньому етапі розвитку України, коли трансформаційний спад поступово змінюється структурною перебудовою, паралельно з процесами становлення підприємницького сектору відбувається формування механізму його державного регулювання. Тобто державна підприємницька політика ще перебуває в зародковому стані і є так само недосконалою, як і всі інші інструменти регулювання.

Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має стати система його державної підтримки, створення якої нині проголошується як запорука поліпшення стану в усіх сферах соціально-економічного життя суспільства: розвитку вітчизняного виробництва, виходу з кризи, підвищення зарплати та пенсій, життєвого рівня населення, збереження системи освіти, охорони здоров’я, культури тощо.

Економічний зміст державної підтримки полягає в розробці та реалізації системи державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва.

Державні програми підтримки можуть виконуватись центральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або через приватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії.

На жаль, можливість регіоналізації втілення таких програм у перехідних економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не має потрібного досвіду, негативно ставиться до новонародженого підприємництва, є корумпованою та надто забюрократизованою. Через це значно доцільніше доручити функції підтримки підприємництва самому приватному сектору (принаймні в більшій частині).

Така практика є досить поширеною в усьому світі.

За державою залишатиметься формування тих невід'ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме:

— нормативно-правового (адміністративного) забезпечення;

— інституціональних засад розвитку бізнесу;

— функціональних (цільових) форм державного регулювання.

Розглянемо основні напрямки нормативно-правового забезпечення.

Нормативно-правове (адміністративне) забезпечення розвитку підприємництва

1. Законодавче забезпечення — формування чинного законодавства України стосовно підприємницької діяльності та його вдосконалення.

Базою цього забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є Закони України «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства України», «Про господарські товариства», що були затверджені ще 1991 року та безперечно потребують серйозного перегляду. Крім того, виникла об'єктивна необхідність ухвалити низку нових нормативних та інструктивних документів, зокрема щодо розвитку приватного та малого бізнесу, зокрема. Підприємці давно очікують на прийняття Законів України «Про державну підтримку підприємництва», «Про приватну власність», «Про ліцензування», «Про малі підприємства», «Про кредитні спілки» тощо.

2. Нормативне регулювання щодо підприємств державного сектору, коли держава як власник основних засобів виробництва директивно впроваджує певні нормативи і здійснює контроль за цим процесом. Для підприємств недержавного сектору нормативне регулювання здебільшого має індикативний характер. Нормативне регулювання полягає в установленні державою граничних розмірів окремих показників, що характеризують якісний стан підприємств. Нині використовуються такі показники:

— норматив рентабельності застосовується для визначення рівня прибутковості суб'єкта господарювання. Як фіксований показник може використовуватись для державного регулювання окремих галузей економіки, котрі мають пріоритетне значення для суспільства;

— норматив амортизаційних відрахувань застосовується з метою визначення терміну оновлення основних виробничих фондів, що особливо важливо за умов НТП. Оскільки амортизаційні відрахування є складовим елементом собівартості продукції, то в такий спосіб можна також впливати на процес оподаткування прибутку. Використання норм амортизації як засобів державного регулювання часто називають амортизаційною політикою.

— норматив обігових коштів — показник, що застосовується для визначення раціонального обсягу товарно-матеріальних ресурсів і грошових коштів, необхідних для нормального здійснення підприємницької діяльності;

— різноманітні екологічні нормативи, що є складовими екологічної політики держави.

3. Адміністративне регулювання як складова нормативно-правового забезпечення підприємництва має цілий арсенал адміністративних засобів, що базуються на силі державної влади і включають різного роду заборони, дозволи, примушування тощо.

Основними видами адміністративного регулювання, що використовуються нині, є державна реєстрація підприємства, ліцензування, сертифікація та стандартизація.

Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту його державної реєстрації; інакше така діяльність визнається незаконною. Існують певний порядок і умови реєстрації нового підприємства. Будь-яка підприємницька структура вважається створеною і набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації в державній адміністрації місцевої влади за місцем знаходження підприємства (фірми) або за місцем проживання підприємця.

В Україні діє протягом останніх років типова схема реєстрації новоствореного підприємства. Так, схема заснування й реєстрації підприємства без створення юридичної особи є досить простою і складається з таких етапів: рішення про започаткування підприємницької діяльності; звернення у реєстраційний орган держадміністрації; реєстрація; звернення в податкову інспекцію; звернення до нотаріуса; звернення в банківську установу; звернення у місцевий відділ внутрішніх справ; звернення у штемпельно-гравірувальну майстерню; ліцензування.

Слід зазначити, що в Україні вже функціонує єдиний реєстр суб'єктів підприємництва, в стадії формування перебуває єдина система органів державної реєстрації. Крім того, має бути створена Ліцензійна палата України, що об'єднає існуючі органи державної реєстрації під своїм керівництвом.

Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницьких структур. Відповідно до чинного законодавства України деякі види підприємницької діяльності потребують спеціального ліцензування (табл. 1).

Надання ліцензій здійснюється на підставі ліцензійної угоди, яка передбачає сплату суб'єктом підприємницької діяльності, якому надається ліцензія, певної ліцензійної винагороди. Остання може мати вигляд процентних відрахувань (роялті) або пашуальних платежів (разова плата за користування ліцензією).

Сертифікація та стандартизація є стратегічними напрямками адміністративного регулювання в рамках підприємницької політики і, на жаль, створюють найбільше перешкод для підприємців.

В Україні створено Державний комітет стандартизації та сертифікації, основним завданням якого є формування ефективно діючої національної системи сертифікації та стандартизації, яка була б спрямована на захист національного споживача й товаровиробника від неякісної продукції та пристосована до сучасних ринкових вимог світового співтовариства, зокрема ЄС. Нинішня система поки що є малоефективною та недосконалою. Так, в одній державній установі зосереджено майже всі монопольні функції щодо стандартизації, сертифікації, акредитації та відповідності технічним вимогам, при цьому Держстандарт самостійно розробляє нормативи для всіх названих процедур. Але світова практика доводить, що не може бути єдиного органу, котрий би визначав процедури із сертифікації, наприклад, літаків та ліків.

Таблиця 1 — Основні види підприємницької діяльності в Україні, що підлягають ліцензуванню

На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки бізнесу, особливо його нормативно-правового забезпечення, має стати дерегулювання (адміністративна реформа). Термін «дерегулювання підприємництва» з’явився в Україні на початку 1998 р. після Указу Президента України «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності», де вперше роз’яснювалося це поняття.

Дерегулювання підприємництва — це сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод для її розвитку, а саме: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок та права контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва для зменшення тиску контролюючих органів; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.

Інституціональні засади державної підтримки підприємництва включають: наявність організаційної структури; наявність ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечення; моніторинг державної підтримки.

Організаційна структура державної підтримки підприємництва перебуває поки що в стадії формування. Зокрема, ще й досі не створено місцевого рівня державної підтримки малого підприємства (на рівні міст, районів).

Центральним органом, який нині забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку й підтримки підприємництва є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головне завдання цього органу — формування підприємницької політики, а передовсім — узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності та її ліцензування, опрацювання пропозицій, спрямованих на його вдосконалення. Крім того, комітет сприяє розвиткові малого підприємництва, системи його консультативної та інформаційної підтримки і готує пропозиції про впровадження й удосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльності, координує систему підготовки й перепідготовки кадрів та ін. Вагомий внесок у розроблення законодавчих і нормативних актів регулювання підприємництва здійснюють комісія Верховної Ради України з питань економічної реформи та управління народним господарством, відділ з питань власності й підприємництва Кабінету Міністрів України, управління розвитком недержавного сектору Міністерства економіки України, недержавні об'єднання — спілки, асоціації, навчальні центри тощо.

Так, в Україні створено значну кількість громадських організацій, які мають на меті сприяння підприємництву: Спілка кооперативів та підприємців (1989 р.), Федерація профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництва України (1990 р.), Спілка малих підприємств України та Спілка орендарів та підприємців України (1990 р.), Українська Спілка промисловців та підприємців (1992 р.), Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва в Україні «Єдність» (1994 р.), регіональні асоціації підприємців у Придніпров'ї, на Тернопільщині, у Вінницькій та Львівській областях, Гільдія підприємців Києва, Міжнародна спілка українських підприємців, Міжрегіональний форум підприємців (1996—1997 рр.), Інноваційна палата України (2000 р.) та ін.

Організація ефективної підтримки підприємництва обов’язково потребує формування розвинутої інфраструктури, що є невід'ємним компонентом ринкових відносин і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу, у тому числі й малого.

В Україні інфраструктурі ринку ще й досі властиві хаотичність, нерівномірний розвиток, неналагодженість взаємозв'язків між різними її учасниками, а тому її функціонування як єдиного цілого поки що є проблематичним. Фактично її формування теж тільки-но розпочалося. У цьому процесі беруть участь як держава, так і ділові кола, а також міжнародні фінансові організації. Інфраструктура ринку — це сукупність державних, приватних та громадських інститутів (організацій, установ та об'єднань), які обслуговують інтереси суб'єктів підприємницької діяльності, забезпечують їхню господарську діяльність та сприяють підвищенню її ефективності. До складу інфраструктури ринку входять:

Фінансово-кредитна інфраструктура — установи, які займаються акумуляцією тимчасово позичених грошових ресурсів і перетворюють їх на кредити, а саме: банки, фондові та валютні біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні, страхові й гарантійні установи, кредитні спілки, фонди громадських об'єднань.

В Україні нині діє близько 230 банків, 630 інвестиційних компаній та фондів, 560 страхових компаній, 580 довірчих товариств. Із загальної кількості банків — 2 банки є державними, 175 — акціонерними товариствами, 53 — товариствами з обмеженою відповідальністю, 14 банків створено із залученням іноземного капіталу (в тому числі 2 зі 100% іноземним капіталом). Починаючи з 1996 р. банки активізували роботу з кредитування конкретних підприємств.

2. Організаційно-технічна інфраструктура — товарні біржі, торгові доми, лізингові компанії, асоціації підприємств, транспортні комунікації, засоби зв’язку. В Україні зареєстровано 111 бірж, з них: універсальних, товарно-сировинних і товарних — 57, спеціалізованих — 15, товарно-фондових — 14, агропромислових — 13, нерухомості — 12. Практичну діяльність здійснювали тільки 96 бірж. На сільськогосподарському ринку функціонує Українська аграрна біржа і 22 регіональні аграрні біржі. Створюються регіональні торгові доми. Чільне місце на біржовому ринку цінних паперів належить Українській фондовій біржі (УФБ) і 29 її філіям у всіх обласних центрах та великих містах України. У 1996 р. почали діяти Київська міжнародна та Донецька фондові біржі.

Деякі організаційні форми виконують функції загальної координації ринкових зв’язків (асоціації, торгові палати), інші — є спеціальними державними органами (служби контролю за стандартами та цінами, податкові інспекції тощо).

3. Інформаційно-аналітична інфраструктура — інформаційні, консультативні, юридичні фірми, бізнес-центри і бізнес-інкубатори, аудиторські організації. Нині в Україні діють близько 1400 аудиторських фірм. До функцій установ цієї підгрупи входить надання консультацій підприємцям, підготовка спеціалістів для малих підприємств, вивчення динаміки ринкової кон’юнктури, прогнозування та моделювання наслідків тих чи інших рішень, розробка економічної поведінки підприємств, вивчення ринкової динаміки тощо.

Актуальну проблему створення ефективно діючої ринкової інфраструктури держава може вирішити через: підвищення якості вже наявних інститутів посередництва; сприяння збільшенню кількості суб'єктів інфраструктури та урізноманітненню їхньої діяльності; сприяння формуванню інфраструктури, зорієнтованої спеціально на сектор малого та середнього бізнесу.

Інформаційне, кадрове, науково-методичне забезпечення підприємництва Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення та інфраструктури, що підтримує її діяльність.

Основним елементом такої системи стане мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньому інтегруються в єдину інформаційну систему.

Головними завданнями регіональних інформаційно-аналітичних центрів мають бути:

— забезпечення доступу підприємців до інформації (правової, нормативно-довідкової, маркетингової, науково-технологічної, комерційної тощо) у процесі як створення, так і функціонування підприємств;

— надання консультаційних послуг з питань стану ринку, кон’юнктурного аналізу, управління підприємством, участі у виставках, підготовки кадрів;

— інформування органів державної влади про стан справ у сфері підприємництва та тенденції його розвитку.

Зазначена система передбачає диференційоване інформаційне обслуговування суб'єктів малого підприємництва залежно від його технічного забезпечення та платоспроможності.

З метою створення ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності в межах системи державної підтримки бізнесу здійснюється цілий комплекс заходів: навчання основ теорії і практики підприємництва у сфері державної освіти, включаючи загальноосвітню, професійну, середню спеціальну та вищу освіту; забезпечення перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів через розвинуту мережу центрів перепідготовки; сприяння залученню окремих категорій населення до підприємницької діяльності.

Держава сприяє розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їхньої базової підготовки, термінів навчання, для підвищення кваліфікації вчителів та викладачів, використання державних телерадіоканалів для навчання широких верств населення основ підприємницької діяльності.

Система підготовки та перепідготовки кадрів здійснюється з використанням можливостей міжнародних організацій і фондів, а також з урахуванням досвіду іноземних держав.

Сприяння розвитку підприємництва в Україні неможливе без його науково-методичного забезпечення, що передбачає: проведення комплексу наукових досліджень, пов’язаних із проблемами розвитку підприємництва, зокрема малого та середнього, визначення найбільш ефективних форм та методів підтримки такого бізнесу; розробку та впровадження нових підходів і методів щодо проведення аналізу та прогнозування розвитку цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвитку підприємництва.

Особливу роль має відіграти запровадження постійного моніторингу державної підтримки підприємництва та механізмів регулювання діяльності в цій сфері, що дасть змогу відстежувати зміни та напрями його розвитку як на державному, так і на регіональному рівнях, а також своєчасно застосовувати важелі державного регулювання з метою поліпшення економічного клімату для здійснення господарської діяльності підприємницьких структур.

Державна підтримка підприємництва крім нормативно-законодавчого та інституціонального На сучасному етапі розвитку підприємництва через дефіцит достатніх фінансових коштів або за браком таких у малих підприємств гостро постає проблема розвитку та переоснащення виробничої бази цих підприємств, передовсім виробничого устаткування та виробничих площ.

Розв’язанню цієї проблеми держава може сприяти через:

— спрямування частини засобів, одержаних від приватизації державного майна на розвиток матеріально-технічної бази підприємництва;

— розробку та впровадження механізму передачі виробничим підприємствам малого бізнесу площ та виробничих потужностей, у тому числі й тих, які звільняються в процесі ліквідації, реорганізації та банкрутства підприємств;

— використання виробничого потенціалу підприємств ВПК на умовах лізингу, що даватиме змогу підприємницьким структурам звести до мінімуму витрати на придбання основних фондів, а можливість внесення частки майна підприємств ВПК в їх установчий капітал або передача його в господарське управління підприємницьких структур підвищить їхню заставну спроможність та стійкість;

— сприяння процесу формування розвинутого ринку нерухомості.

Ситуація в Україні з погляду задоволення потреб та створення умов для розвитку інноваційної складової підприємництва є досить неоднозначною. З одного боку, існує об'єктивна необхідність у створенні, реалізації і масовому поширенні нових технологій, і для цього є певні передумови (науково-технічний потенціал, накопичені розробки, висококваліфікована робоча сила), а, з іншого — діють серйозні гальмівні фактори, зокрема:

— брак інноваційного венчурного капіталу;

— низький технологічний рівень виробництва, особливо в галузях переробної, легкої, харчової промисловості та у сфері послуг;

— брак попиту на нові розробки як наслідок неінновативно орієнтованої і неконкурентно насиченої економіки.

Зарубіжний досвід свідчить, що найбільш гнучкими та сприятливими для впроваджень науково-технічних досягнень є малі підприємства. Однак питома вага їх у створенні ВВП в Україні в 8—10 разів менша, ніж в країнах з розвинутою ринковою економікою, і становить лише близько 8%.

На нинішньому етапі розвитку в Україні ринкові чинники ще не набрали сили. Ринок інновацій, що лише зароджується в Україні, характеризується скороченням як пропозиції, так і попиту на всі різновиди інноваційних продуктів: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, технології, «ноу-хау» тощо. У нашій країні досі не створено реальних діючих механізмів державної підтримки, ухвалені нормативно-правові акти не мають послідовного та комплексного характеру, питання механізму передачі інновацій у сферу малого підприємництва залишається практично не врегульованим.

Загальними правовими засадами у цій сфері є Закони України «Про власність» (1991 р.) — стосовно інтелектуальної власності; «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» (1993 р.), «Про охорону прав на промислові зразки» (1993 р.), «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (1993 р.), «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» (1991 р.), «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) — стосовно інноваційної діяльності та ін. Є нагальна необхідність удосконалити існуючі нормативно-правові документи та впровадити нові, наприклад Закони «Про державну підтримку інноваційної діяльності», «Про державну підтримку малого підприємництва в Україні» тощо.

Спеціалізованими органами з цих питань є Міністерство освіти і науки України, Державний інноваційний фонд, Державне патентне відомство України, а також нещодавно створена Інноваційна палата України, що є громадською структурою. Ці органи мають сприяти створенню ефективних механізмів передачі інновацій у виробництво та запровадженню їх передовсім у сфері підприємництва, зокрема малого та середнього.

З метою стимулювання технологічного оновлення підприємництва держава може використовувати такі форми:

— надання допомоги в проведенні досліджень та впровадженні інновацій;

— сприяння інтенсифікації процесів передачі технологій;

— залучення суб'єктів малого підприємництва до участі в реалізації науково-технічних програм;

— надання консультативних послуг, зокрема щодо пошуку необхідних технологій або їх розробників, а також проведення науково-технічної експертизи об'єктів інтелектуальної власності на пільгових умовах;

— визначення порядку передачі малому підприємництву «ноу-хау» та обладнання, які раніше було розроблено в інтересах силових міністерств;

— створення мережі технопарків та технополісів, бізнес-інкубаторів, виробничо-технологічних центрів тощо;

— стимулювання інноваційної діяльності малих підприємств та забезпечення їх інформацією про нову техніку та технологію;

— стимулювання венчурного бізнесу, франчайзингових відносин між підприємцями та ін., що спонукатиме до зміцнення інноваційного характеру підприємницького сектору взагалі й малого бізнесу зокрема.

Питання 8 (тема 3): Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності

Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні зумовлений законом України «Про інвестиційну діяльність».

Державне регулювання інвестиційної діяльності визначають: показники економічного і соціального розвитку України; національні та регіональні програми розвитку національного виробництва; державні і місцеві бюджети, передбачені в них обсяги державного фінансування інвестиційної діяльності.

Керують державними інвестиціями загальнодержавні та місцеві органи державної влади. На макрорівні проблеми регулювання інвестиційної діяльності та розвитку промислового комплексу вирішують Міністерство економіки України і Державний комітету справах будівництва, архітектури та житлової політики, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. У складі Мінекономіки є відділ будівельного комплексу та промисловості будівельних матеріалів, у названому комітеті функціонує управління з реалізації інвестиційних програм і державного замовлення.

Управління державними інвестиціями планує виконання конкретних дій щодо інвестування бюджетних і позабюджетних коштів. Основою для прийняття рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних коштів є:

* прогнози економічного і соціального розвитку України;

* схеми розвитку і розміщення продуктивних сил;

* цільові науково-технічні і комплексні програми;

* техніко-економічні обгрунтування доцільності таких інвестицій.

Прийняття рішення про інвестиції з коштів бюджетних асигнувань потребує системного підходу до визначення пріоритетів. Сьогодні вибір пріоритетних напрямів інвестиційної діяльності в Україні повґязаний з першочерговими завданнями стабілізації економіки, довготерміновими завданнями, спрямованими на її перебудову, та підвищення рівня життя населення.

Пріоритетність залежить від відповідних цільових комплексних, галузевих (міжгалузевих) і територіальних програм, за якими Мінекономіки України визначає найневідкладніші завдання.

Обсяги державних інвестицій коштів державного бюджету за поданням Уряду затверджує Верховна рада України в Державній програмі економічного і соціального розвитку.

Загальний обсяг бюджетних асигнувань спрямовують не лише на виконання цільових комплексних програм, а й на розвиток соціальної інфраструктури загальнодержавного значення з формуванням переліку цих обґєктів.

Для пріоритетних обґєктів інвестування у соціальній сфері передбачено дві форми інвестування — з коштів бюджетних асигнувань і з коштів державного кредиту.

Державний кредит відображає кредитні відносини з приводу акумуляції державою грошових коштів на основі повернення для фінансування державних витрат. Кредиторами виступають фізичні і юридичні особи, позичальником — держава в особі його органів (Міністерства фінансів, місцевих (муніципальних) органів влади). Для позичальника дана форма кредиту дозволяє мобілізувати додаткові грошові ресурси для покриття бюджетного дефіциту без використання для цих цілей паперово-грошової емісії, для неінфляційного кредитно-грошового обігу шляхом операцій на відкритому ринку, формування фінансового ринку. В умовах розвитку інфляційного процесу державні позики в населення тимчасово зменшують його платоспроможний попит. З обігу вилучається надмірна грошова маса, тобто відбувається відвернення засобів з грошового обороту на наперед обумовлений термін. Надмірне збільшення державного боргу разом з тим може призвести до платежів за зобовґязаннями, сума яких складе величину більшу, ніж надходження від позик, що негативно позначиться на формуванні фінансів держави.

Місцеві органи влади здійснюють мобілізацію засобів на кредитній основі, які можуть використовуватися на впорядкування міських і сільських районів, будівництво, реконструкцію обґєктів охорони здоровґя, культурного, освітнього, житлово-побутового призначення та ін. В результаті скорочується попит вказаних органів на засоби з державного бюджету.

Грошові кошти, що поступають від випуску місцевих облігацій, звичайно зараховуються до позабюджетних фондів. Для реалізації, наприклад, якого-небудь проекту муніципальний орган може виділити частину засобів з місцевого бюджету, узяти банківський кредит (що не завжди є вигідним) або використати позабюджетні засоби, одержані від випуску місцевих облігацій.

Такі облігації вважаються надійними і ліквідними цінними паперами, їх надійність забезпечується двома способами: за допомогою загальної податкової потужності, а також доходами існуючих обґєктів або нерухомістю, що будується. Зважаючи на це процентні ставки по місцевих облігаціях є близькими до процентних ставок державних облігації.

Інвестори, які купують місцеві облігації, постачають муніципальним органам необхідні для реалізації проектів позикові засоби. Якби не ці надходження, то муніципальні органи були б вимушені використовувати частину засобів місцевих бюджетів, а такі кошти можуть бути одержані в результаті підвищення місцевих податків. Таким чином, випуск місцевих облігацій дозволяє вирішувати одночасно декілька задач; муніципальні органи одержують необхідні їм для реалізації проекту позикові грошові кошти; їм немає необхідності використовувати засоби місцевого бюджету, а значить і збільшувати місцеві податки; інвестори одержують у власність надійні і ліквідні цінні папери, що приносять певний дохід, місцеве населення одержує важливий для його існування обґєкт і користується його товарами, роботами або послугами.

Зважаючи на викладене вище, в більшості випадків доходи від місцевих облігацій не оподатковуються або оподатковуються по пільговій ставці. Вказана обставина робить місцеві облігації привабливими для крупних інституційних інвесторів, не дивлячись на низьку їх прибутковість.

Для кредиторів державний кредит — форма заощадження, інвестування засобів в цінні папери, приносячи додатковий дохід. Велика і гарантія виконання умов кредитної операції з боку держави. Ринок державних цінних паперів надає первинним інвесторам (кредиторам) низку унікальних можливостей, таких як гарантія повноти і своєчасності платежів; можливість одноразового розміщення практично необмежених сум грошових коштів; висока ліквідність; відносно висока прибутковість; наявність ефективної системи безготівкових розрахунків по паперах і ін.

Державний кредит ділиться на види, що відображають специфіку відносин і впливу низки факторів. Види державного кредиту визначаються:

* складом позичальників і кредиторів;

* конкретними причинами появи потреби держави в мобілізації засобів;

* місцем отримання кредиту;

* формою його оформлення;

* методами залучення грошових ресурсів і способами їх повернення;

* термінами погашення державою своїх зобовґязань;

* ступенем ризику кредитора і позичальника.

Залежно від характеристики позичальника державний кредит буває централізованим і децентралізованим. В першому випадку як позичальник виступає Кабінет Міністрів і його центральний фінансовий орган країни (Міністерство фінансів), в другому — місцеві органи влади (Рада депутатів). Децентралізовані позики проводяться для часткового покриття витрат місцевого бюджету, а цільові позики для фінансування конкретних проектів, повґязаних з соціально-економічним розвитком області, міста, району. Місцеві позики забезпечуються матеріальними, фінансовими і нематеріальними активами, що знаходяться в комунальній власності.

По місцю отримання кредиту, державний кредит підрозділяється на внутрішні і зовнішні позики. В Україні казначейські зобовґязання є короткостроковими, якщо вони випущені з терміном погашення до 1 року, середньостроковими — від 1 до 5 років, довгостроковими — від 5 до 10 років. У кожному конкретному випадку обговорюються умови, форми і терміни державного кредиту.

Залежно від форми і порядку оформлення кредитних відносин розрізняють: державні облігаційні і безоблігаційні позики. Випуск різного роду казначейських зобовґязань, векселів, кредитування центральним банком державного бюджету (якщо це дозволено законом; у ряді країн, наприклад в Данії, закон взагалі забороняє державі брати які-небудь кредити в національному банку) — це приклади безоблігаційних позик.

Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджуючи зобовґязання юридичної особи, що її випустив, відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ній термін, із сплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачене умовами випуску).

Переважно випускаються облігації внутрішніх, державних і місцевих позик. Вони можуть бути як іменними, так і на предґявника, процентними і безпроцентними (цільовими), виграшними, вільно звертаються або з обмеженим кругом обігу, ощадними, казначейськими. Випуск облігацій може передбачати добровільне розміщення серед юридичних і фізичних осіб, а також обовґязкову покупку їх юридичними особами.

Казначейські зобовґязання держави — вид цінних паперів, що засвідчують внесення їх утримувачами грошових коштів в бюджет і дають право на отримання фіксованого доходу протягом терміну володіння ними. Розміщуються на добровільній основі серед юридичних і фізичних осіб.

Цінні папери держави діляться на дві групи: папери, які можуть обертатися на вторинному ринку; папери, що не поступають на вторинний ринок. На вторинний ринок можуть поступати: казначейські зобовґязання (векселі), облігації. Не обертаються на вторинному ринку облігації (або інший вид цінних паперів), що оформляють зовнішній борг; а також звично, облігації місцевих органів влади.

Продаж цінних паперів Кабінету Міністрів можуть здійснювати уповноважені банки. Проведення операцій з державними цінними паперами на відкритому ринку здійснює Національний банк.

При придбанні цінного паперу уряду значення має дохід від нього, який залежить від виду цінного паперу, його номінальної величини, терміну, умов випуску, ступеня ризику, темпів інфляції. Основна невизначеність виходить з можливості зміни очікуваних темпів інфляції. Якщо темпи інфляції підвищуються, то кредитори зазнають збитків, а позичальник одержує прибуток.

Для кредитора (юридичних і фізичних осіб) при придбанні цінних паперів урядів є і інші ризики, наприклад, кредитний, ринковий, процентний.

Кредитний ризик, властивий цінним паперам, повґязаний з вірогідністю того, що фінансові можливості емітента (держави) зменшаться, так що він виявиться не в змозі виконати свої фінансові зобовґязання. Кредитний ризик, повґязаний із зобовґязаннями держави, витікає з особливостей боржника або емітента, з характеру економічних обґєктів, на яких знаходяться зобовґязання, із здатності стягувати податки і одержувати позики.

Ринковий ризик виникає у звґязку з непередбаченими змінами на ринку цінних паперів або в економіці в результаті яких привабливість урядових цінних паперів як обґєкт вкладень (інвестицій) може бути частково втрачена, так що їх продаж стане можливим лише із знижкою або певною мірою в примусовому порядку.

Процентний ризик — це ризик зміни процентних ставок і повґязаний з цим ризик зниження їх ринкової ціни. Причини цього — фіксація відсотка по облігаціях в договірному порядку у момент їх випуску і відносна свобода коливань ринкових ставок вгору і вниз.

У процесі інвестицій в цінні папери слід дотримуватися правила диверсифікації вкладень, тобто зниження ризику серйозних втрат. Цього можна добитися при розподілі вкладень між безліччю різних цінних паперів. Вкладення доцільно обмежувати по видах цінних паперів, галузях економіки, регіонах, терміни погашення за борговими зобовґязаннями, Україна як суверенна держава також використовує позики, як короткострокові, так і середньострокові (облігаційні позики).

Випуск облігацій державної внутрішньої позики (ОДВП) здійснюється з метою залучення тимчасово вільних засобів юридичних і фізичних осіб, у тому числі іноземних, для відшкодування дефіциту державного бюджету.

Окрім фінансування бюджетних потреб, іншою важливою метою випуску державних облігації є збільшення притоку іноземної валюти. Це сприяє зміцненню національної грошової одиниці, коли скоро мобілізовану таким чином інвалюту можна використовувати в експортно-імпортних розрахунках. Необхідно відзначити, що держава не завжди повинна випускати в цих цілях облігації зовнішньої позики або облігації в іноземній валюті. В розвинених країнах воно впливає на приток валюти шляхом встановлення певного відсотка на свої облігації, деноміновані в національній валюті. Якщо процентна ставка державних облігацій вища за ставку по аналогічних цінних паперах інших країн, то іноземні інвестори можуть віддати перевагу першим, оскільки дохід від них вищий. Для придбання таких облігацій іноземні інвестори вимушені придбавати національну валюту країни, в якій випускаються привабливі облігації, і розплачуватися нею за ці облігації. Збільшення продажу національної валюти означає, що попит на цю валюту зріс і, отже, підвищується ціна на неї. В цьому випадку говорять, що курс даної національної валюти підвищується.

Нарешті, третьою важливою метою випуску державних облігацій є надання стримуючого впливу на інфляцію. В цьому випадку грошові кошти, одержані від випуску державних облігацій тимчасово вилучаються «з обороту», тобто, «дотримуються». Якщо в обороті знаходиться дуже велика кількість грошових коштів, то вони підвищують можливості покупців по витрачанню грошей на придбання товарів і послуг, тобто відбувається збільшення попиту. Останнє викликає підвищення цін на товари і послуги, тобто збільшується інфляція. Для того, щоб не давати купівельному попиту рости швидкими темпами, необхідно зменшити кількість грошей, які можуть бути витрачені на придбання товарів і послуг. Зробити це можна шляхом створення стимулів до того, щоб збереження грошей і отримання доходів від нього було більш вигідним, ніж витрачання їх на придбання товарів. Саме це і досягається до певної міри за допомогою випусків державних облігацій.

Вказані вище цілі можуть бути досягнуті за умови, що державні облігації здатні задовольняти низки вимог, зокрема, вимоги надійності, визначеності і ліквідності. Державні облігації, як правило, задовольняють вказані вище вимоги. Вони вважаються найнадійнішим видом паперів, оскільки передбачається, що держава гарантує виконання своїх обовґязків по випущених їм облігаціях «всією своєю потужністю». В розвинених країнах вкладення засобів в державні облігації розглядається як відносно безризикове вкладення. Вказаним облігаціям також властивий високий ступінь визначеності. Тобто інвестори знають, що вони мають справу з державою, що державне управління є в більшій мірі стабільним і послідовним, і що виникнення несподіванок, які б істотно погіршили положення інвесторів, виключаються.

Зважаючи на надійність і визначеність, державні облігації володіють також ліквідністю. Їх легко можна продати і купити у разі потреби, вони без яких-небудь обмежень приймаються як засіб розрахунку або забезпечення зобовґязань.

Володіючи такими характеристиками, державні облігації, природно, представляють найбільший інтерес для крупних інституційних інвесторів — комерційних і ощадних банків, фінансових компаній, страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних фондів і компаній. Вказані інвестори розпоряджаються великими грошовими коштами і тому зацікавлені вкладати їх в надійні, визначені і ліквідні цінні папери.

Разом з тим, зважаючи на наявність знову-таки згаданих вище характеристик, державні облігації є якнайменше прибутковими. Процентні ставки по державних облігаціях є найнижчими серед всіх боргових цінних паперів. Проте в певному значенні і ця обставина має свою перевагу, коли вся решта боргових цінних паперів володіє більшою мірою ризикованості, меншою мірою визначеності і можуть бути більш-менш ліквідними, то встановлення відсотків до них здійснюється на основі порівняння відмінностей по вказаних вище критеріях між інституційними борговими цінними паперами і державними облігаціями, що випускаються на цей же термін. Таким чином, процентна ставка по державних облігаціях виконує окрім іншого, також функцію загальноринкового показника, на основі якого визначаються процентні ставки інших боргових цінних паперів, ким би вони не випускалися вданій країні.

Процентні ставки по облігаціях інших емітентів знаходяться в прямій залежності від процентних ставок по державних облігаціях.

Облігації випускаються за рішенням Кабінету Міністрів України Міністерством фінансів, є державними цінними паперами і розміщуються серед інвесторів на добровільній основі. Емісія облігацій здійснюється у вигляді записів по рахунках регулярно з термінами їх обігу від 1 до 12 місяців.

Первинне розміщення облігацій проводиться шляхом їх продаж на аукціоні інвесторам — учасникам аукціону. При первинному розміщенні облігації продаються на дисконтній основі (за вартістю нижче номінальною) за пропонованими на аукціоні цінами (ціна відсікання), але не нижче за ціни, встановлювані Міністерством фінансів в день проведення аукціону. Випуск облігацій вважається тим, що відбувся, якщо при первинному розміщенні продана певна частка від їх загальної кількості (наприклад, не менше 10 відсотків і т.д.). Первинні інвестори мають право у встановленому законодавством порядку продавати облігації на вторинному ринку цінних паперів через біржі.

Національний банк, як центральний депозитарій, за узгодженням з Міністерством фінансів може продавати на вторинному ринку цінних паперів облігації, нереалізовані при первинному розміщенні, протягом терміну їх обігу за цінами не нижче за ціни в день проведення аукціону. Уряд зобовґязав погасити облігації після закінчення терміну їх обігу.

Інвестори одержують дохід у вигляді різниці між цінами реалізації (погашення) і цінами придбання облігацій.

У обігу облігації можуть використовуватися первинними утримувачами при розрахунках за товари (роботи, послуги), а також виступати предметом заставних зобовґязань. Вичерпавши свої розрахункові функції після проходження встановленого числа передавальних підписів, облігації поступлять у вільний обіг на ринок цінних паперів і можуть отримуватися юридичними особами України і інших держав. Фінансовий ринок дозволяє здійснювати трансформацію державних облігацій в грошові кошти і інші фінансові активи.

Погашення облігацій проводиться Національним банком за номінальною вартістю облігацій, збільшеної на суму процентної ставки, встановленої при випуску облігацій. Міністерство фінансів після закінчення терміну обігу облігацій виділяє необхідні кошти Національному банку.

Розвиток ринку державних цінних паперів переслідує мету — закріпити позитивні тенденції по стабілізації грошово-кредитних відносин; розширити безінфляційне покриття дефіциту державного бюджету за рахунок емісії високоліквідних цінних паперів; подальший розвиток вторинного ринку цінних паперів.

Операції на відкритому ринку з державними цінними паперами проводяться також і для управління ліквідністю банківської системи.

Державний кредит формує частину державного внутрішнього боргу. Значна частка державного боргу складається із зовнішніх позик, які повґязані з розвитком міжнародного кредиту.

Соціальну сферу у містах і селищах міського типу передбачено розвивати коштом місцевих бюджетів відповідних Рад. Заходи, для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, фінансують з відрахувань підприємств і організацій.

Державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві — одна з головних форм реалізації загальнодержавних інвестицій. Кабінет Міністрів України розміщує замовлення (контракт) на конкурсних засадах з урахуванням економічної вигідності.

Державні, міждержавні та регіональні інвестиційні проекти та програми, які підлягають обовґязковій державній експертизі. У разі потреби експертизу окремих інвестиційних проектів і програм можуть проводити експертні комісії, що створюються Верховною Радою України.

Державне регулювання інвестиційної діяльності забезпечують не тільки державне регулювання інвестиційної діяльності, забезпечують не тільки державне управління і державне фінансування інвестицій, а й такі важелі:

* система податків, податкових ставок;

* проведення кредитної та амортизаційної політики;

* надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництва;

* визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;

* політика ціноутворення;

* проведення експертизи інвестиційних проектів тощо.

Систему регулювання умов інвестиційної діяльності коригують залежно від економічної політики держави у кожний конкретний період та залежно від ступеня інвестиційної активності субґєктів господарювання тощо.

Особливо ефективним засобом акумулювання коштів для інвестицій є випуск цінних паперів.

Політику держави щодо механізмів здійснення інвестиційної діяльності, а також пріоритетних напрямів інвестицій називають інвестиційною політикою, це найважливіша складова економічної політики держави.

Особливість інвестиційної політики держави в Україні визначається ситуацією, яка склалася в інвестиційному комплексі та в інвестиційній діяльності. Їй властиві:

* надзвичайно низькі темпи оновлення виробничого апарату, 50−60%-не зношення;

* зниження інвестиційної активності субґєктів;

* деформована структура економіки у бік гіпертрофії оборонної і видобувної промисловості, її витратний характер;

* хронічний дефіцит оборотних засобів підприємств за умов інфляції, через що виникає необхідність використання кредитних ресурсів;

* напруженість державного і місцевого бюджетів, внаслідок чого скорочуються можливості бюджетного фінансування інвестицій.

Інвестиційна політика України включає:

1. Збільшення частки інвестицій у технічне переозброєння і реконструкцію.

2. Переорієнтація інвестицій у пріоритетні галузі народного господарства з метою реалізації структурної перебудови економіки. Пріоритетними галузями, в які першочергово спрямовуватимуться централізовані інвестиції, є:

* технічне переозброєння і модернізація підприємств галузей АПК (харчової, мґясно-молочної, рибної, мукомельної, комбікормової промисловості), лісової і деревообробної, легкої, медичної;

* структурна перебудова у машинобудівному і оборонному комплексі, їх конверсія у напрямі зростання виробництва товарів народного споживання, складно-побутової техніки, запасних частин для автомобілів, мотоциклів, механізмів для сільського господарства і садово-городнього інструменту;

* розвиток паливно-енергетичного комплексу України;

* підтримка охорони навколишнього природного середовища, спорудження природоохоронних обґєктів.

Пріоритети, звичайно, уточнюватимуться у міру змін, що відбуватимуться в економіці України, але вони матимуть соціальну орієнтацію.

3. Залучення іноземних інвестицій і кредитів. Для цього передбачається дозволити комерційним банкам проводити усі зовнішньоекономічні операції, створити пільгові умови для інвестиційних компаній та фондів.

Інвестиційна політика держави здійснюється через механізм державного регулювання.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов такої діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками.

Управління державними інвестиціями здійснюється загальнодержавними та місцевими органами державної влади.

Управління державними інвестиціями включає планування, визначення умов і виконання конкретних дій щодо інвестування бюджетних і позабюджетних коштів. Основою для прийняття рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних коштів є: прогнози економічного і соціального розвитку України; схеми розвитку і розміщення продуктивних сил; цільові науково-технічні і комплексні програми; техніко-економічні обгрунтування доцільності таких інвестицій.

Стратегія пріоритетів визначається на підставі відповідних цільових комплексних, галузевих (міжгалузевих) і територіальних програм. Це робиться у звґязку з тим, що за умов скорочення бюджетних інвестицій держава не спроможна забезпечити розвиток усіх пріоритетних напрямів.

Для пріоритетних обґєктів інвестування у соціальній сфері передбачається дві форми інвестування — у вигляді: а) бюджетних асигнувань; б) державного кредиту.

Усі розрахунки по інвестиціях і розподіл асигнувань за напрямами і міністерствами, відомствами здійснюють при формуванні державного плану соціально-економічного розвитку України.

Система регулювання умов інвестиційної діяльності не є стабільною і коригується залежно від економічної політики держави у кожний конкретний період, ступеня інвестиційної активності субґєктів господарювання тощо. Для активізації або стримування інвестиційного попиту держава може використовувати традиційні, відпрацьовані світовою практикою методи: фіскальну політику, стимулювання інвестицій, втручання в ринок цінних паперів.

2. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

2.1 Задача 1.2

Розрахувати ефективність та абсолютний ефект від експорту товару. Зробити відповідні висновки. На скільки зміниться абсолютний ефект від експорту товару, якщо:

1) експортна ціна зменшиться на 10%;

2) сумарні витрати збільшаться на 10%;

3) валютний курс збільшиться на 10%.

За рахунок чого можна найбільш ефективно вплинути на зростання абсолютного ефекту від експорту продукції?

Розв’язання Розрахуємо показник валютної ефективності експорту за формулою:

де — коефіцієнт валютної ефективності експорту товару;

— валютна виручка від експорту товару (зовнішньоторговельна ціна товару j);

— народногосподарська оцінка продукції виду j);

— транспортні та накладні витрати з доставки товару за кордон.

У показнику валютної ефективності експорту знаходить кількісний вираз величина валютної виручки, що отримує країна у розрахунку на одиницю народногосподарських витрат при експорті певного товару. Валютна ефективності експорту тим вище, чим вище кількісне значення показнику.