Проблеми взаємовідносин США та країн Латинської Америки кінця ХХ — початку ХХІ століття

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВІДНОСИН МІЖ США І ЛАТИНСЬКОЮ АМЕРИКОЮ КІНЦЯ ХХ — ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

1.1 Лівий поворот в країнах Латинської Америки

1.2 Боліваріанська альтернатива для країн Латинської Америки РОЗДІЛ 2. ШЛЯХИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРОБЛЕМ У ВІДНОСИНАХ МІЖ США І КРАЇНАМИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

2.1 Економічна співпраця: МЕРКОСУР, НАФТА

2.2 Політична кооперація РОЗДІЛ 3. ВІДНОСИНИ МІЖ США І КРАЇНАМИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ В ХХІ ст.

3.1 Зміни в політиці США

3.2 Політика країн Латинської Америки відносно США ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ латинський америка штат політика

ВСТУП

Актуальність теми. Латинська Америка, яка є величезним регіоном з великим потенціалом для розвитку, як і США — один з найголовніших політичних центрів, мають великий вплив на економічні та політичні процеси у світі. Процеси інтеграції в сучасному світі досягли такого рівня, що політична нестабільність в одному регіоні або країні може негативним чином вплинути на економіку майже всього світу. Латинська Америка має великі запаси майже всіх видів природних ресурсів, яких не вистачає США. Проте сьогодні латиноамериканські країни вже не бажають бути «сировинним придатком» економічно розвинених країн і залежати від них. Це викликає певні складнощі у відносинах між країнами Латинської Америки і США, які поки не можуть повністю змінити своє ставлення до регіону.

Незважаючи на те, що в даній роботі розглядаються тільки відносини між США і країнами Латинської Америки, за викладеними в ній фактами можна судити в цілому про характер відносин між економічно розвиненими і країнами, що розвиваються.

Історія відносин між США і країнами Латинської Америки налічує близько двохсот років, проте в рамках даної роботи розглядається невеликий відрізок часу — кінець XX-початок XXI століття. 90-і рр. XX століття використані в якості відправної точки тому, що в цей період відбувається зміна світового порядку, розпад біполярної системи і посилення процесів сепаратизму. Поступово починає складатися багатополярний світ, в якому Латинська Америка грає важливу роль.

Об'єктом вивчення є країни Латинської Америки та безпосередньо США, а предметом — розгляд відносин між Латинською Америкою і США на сучасному етапі.

Метою роботи є вивчення змін у відносинах між країнами Латинської Америки і США. Завдання — вивчити розвиток країн Латинської Америки в зазначений період часу, простежити зменшення залежності країн регіону від США, створення власних інтеграційних об'єднань, а також зміни у зовнішній політиці Сполучених Штатів Америки стосовно країн Латинської Америки.

Джерельна база. Для написання роботи важливими були окремі угоди та конвенції. Основні умови договору про вільну торгівлю, механізми та структуру митного союзу і спільного ринку країн Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Уругвай, Парагвай) визначив Асунсьонский договір. Сприяння торгівлі та кооперації між країнами Латинської Америки та Карибського басейну на основі Боліваріанського альянсу — висвітлено в Торговому договорі народів. Детальніше визначені проблеми безпеки та шляхи їх подолання у Міжамериканській конвенції проти тероризму.

Під час опрацювання матеріалів та написання курсової роботи було використано такі методи дослідження як, пошук, аналіз джерел, історичний, класифікації та періодизації.

Структура курсової роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які в свою чергу поділені на підрозділи, висновків та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВІДНОСИН МІЖ США І ЛАТИНСЬКОЮ АМЕРИКОЮ КІНЦЯ XX — ПОЧАТКУ XI СТОЛІТТЯ

1.1 Лівий поворот в країнах Латинської Америки

На сьогоднішній день в більшості країн Латинської Америки при владі перебувають політики лівої орієнтації. Багато дослідників відзначають, що ліві рухи в Латинській Америці за змістом і спрямуванням своєї діяльності відрізняються від східно-та західноєвропейських аналогів, де ліві партії, звичайно, присутні в політиці, але не є визначальними. За одинадцять років — з 1998;го — по 2009;й роки у чотирнадцяти країнах Латинської Америки (у Венесуелі - тричі, Бразилії, Чилі, Аргентині - двічі, Уругваї, Болівії, Еквадорі, Нікарагуа, Перу, Коста-Ріці, Панамі, Гватемалі, Парагваї, Сальвадорі) до влади приходять ліві уряди, причому демократичним, конституційним шляхом. 11]

Тим не менш, незважаючи на характерну для всіх вище перелічених держав, ліву орієнтацію, спектр політичних режимів в них варіюється від лівоцентристських до революційних вкрай лівих. Винятком є ??лише невелика група країн, зокрема, Колумбія, Перу і Мексика, хоча, що стосується Мексики, то перемога консерваторів на останніх виборах була досягнута при тому ж рівні законності, що і перемога Буша на президентських виборах 2000 року. Але насправді питання не в тому, чи полівішала Латинська Америка, а в тому, наскільки вона вліво вона відійшла. 8]

Зараз, можна надати чотири аргументи на користь того, що в Латинській Америці відбувся «лівий поворот». По-перше, всі згадані країни в тій чи іншій мірі дистанціювались від США. Адміністрацію Буша аніскільки не засмутила перемога їхніх політичних суперників в Латинській Америці, скоріше навіть навпаки. Тоді як, у минулому варто б в якій-небудь латиноамериканській країні встановити режим, що не відповідав інтересам США, як Вашингтон відразу ж починав кампанію з повалення новоспеченого лідера і зміни державного ладу. Проте втрата певної частки політичного впливу США у світі, супроводжується наростаючою стурбованістю з приводу військових дій на Близькому Сході, де події останнім часом розвиваються не в їх користь, схоже, позбавила США тих важелів тиску, які вони колись використовували у відношенні Латинської Америки. Провал спроби повалення режиму У. Чавеса в 2002 році тому пряме підтвердження. У 2003 році США не змогли домогтися підтримки двох латиноамериканських держав у рамках Ради Безпеки (на той момент Латинська Америка була представлена?? Чилі і Мексикою) з питань резолюції, легітимізує вторгнення американських військ до Іраку. Під час останніх виборів Генерального Секретаря Організації Американських Держав (ОАД), вперше в історії організації кандидат, якого підтримував Вашингтон, зазнав поразки. Коли ж цього року у Колумбії, у одного з небагатьох найбільш вірних союзників США в Латинській Америці, виникли серйозні розбіжності з Еквадором і Венесуелою, вся Латинська Америка стала солідарна з саме двома останніми державами. В даний час Еквадор відмовляється пролонгувати договір про розміщення американської військової бази на своїй території. 14]

По-друге, безпосередньою причиною «лівого повороту» в Латинській Америці став повсюдне зростання активності політичних рухів корінного населення, в першу чергу в Мексиці, Болівії і Центральній Америці. Корінне населення латиноамериканських країн багато років було одним з найбільш гноблених верств населення і, природно, ніяким чином не брало участі в політичному житті своїх держав. Але сьогодні президент Болівії є представником саме корінного населення, що в черговий раз доводить, що в Латинській Америці сталася справжня соціальна революція. Зміцнення позицій цих рухів у країнах Центральної Америки стало чіткою, стійкою внутрішньополітичною тенденцією. 11]

По-третє, необхідно відзначити відродження теології визволення в Латинській Америці. Три останніх понтифіки були відзначені ярою боротьбою Ватикану з поширенням подібних ідей у?? суспільстві, по суті, настільки ж запеклою, що й боротьба Вашингтона з урядами лівого спрямування в 50−60-ті роки ХХ століття. Прихильники теології звільнення не мали ніякої можливості вільно пропагувати свої ідеї, а симпатизують їм священнослужителі зміщувалися, поступаючись своїми постами ставленикам Ватикану. Тим не менш, великий вплив теологія визволення справила на католицькі руху в Бразилії, де вони в значній мірі процвітали. Президенти Еквадору та Парагваю виявилися вихідцями саме з цього середовища. Враховуючи, наростаючу активність протестантських євангельських груп в Латинській Америці, Ватикан, в кінці кінців, дещо послабив тиск на теологів. 14]

І нарешті, по-четверте, не можна не відзначити той факт, що Бразилія всіма силами намагається стати лідером регіону Південної Америки. Саме по собі це звичайно не означає поворот Латинської Америки вліво, але в контексті процесів формування багатополярної системи виникнення таких полюсів знижує політичний вплив не тільки США, але в цілому країн глобального півночі, в рамках осі Північ-Південь. Активна діяльність Бразилії в роботі групи країн G-20, за великим рахунком, позбавила СОТ можливості проводити політику в неоліберальному руслі. 11]

Отже, політичний центр ваги в Латинській Америці змістився вліво, повернувшись в положення десятирічної давності, при цьому в цілому не можна не відзначити, що ці події відбулися не метафізично, але в силу глобальних тенденцій. Малося на увазі «лівий поворот», що відбувся в країнах Близького Сходу та Східної Азії. Більше того, справжні тенденції спостерігаються навіть у США. Беручи до уваги той факт, що наслідки світової економічної кризи в недалекому майбутньому виявляться ще більш гнітючими, «лівий поворот» стане цілком можливим і в США.

1.2 Боліваріанська альтернатива для країн Латинської Америки

Симон Болівар, завойовуючи незалежність для латиноамериканських республік, вірив, що на місці іспанських колоній з’явиться не безліч розрізнених і часто ворогуючих між собою держав, а єдина сім'я народів, що будують свою долю самостійно, але спільно.

Боліваріанська модель зародилася в кінці 1990;х рр. у Венесуелі. У 1998 році президентом Венесуели був обраний Уго Чавес (після перемоги на виборах до Національної Асамблеї нової політичної організації - Рух V республіки), який проголосив себе послідовником Симона Болівара і запропонував нову «боліваріанську» ідеологію, в основі якої лежали ідеї захисту національних інтересів і соціального справедливості. У політичній сфері передбачалося встановити демократію з реальним, а не формальним участю народу у прийнятті рішень. У першу чергу були проведені політичні реформи (введена нова Конституція, створені нові гілки влади тощо). Після повторної перемоги У. Чавеса на виборах 2001 року, стали проводитися перетворення в соціальній та економічній сферах (мета — створення соціально орієнтованої економіки)[22]. Призупинення приватизації алюмінієвої та нафтової промисловості торкнулася інтересів великого і приватного іноземного капіталу, невдоволення яких призвело до спроби путчу 11 квітня 2002 року, який був організований проамериканської опозицією і технологічно дуже нагадував «кольорові революції» у країнах СНД. Слідом за Венесуелою в країнах Південної Америки один за одним до влади стали приходити лідери, які відкидали неоліберальну ідеологію, «вашингтонський консенсус», і вірили в альтерглобалістске гасло «Інший світ можливий!». У жовтні 2002 р. президентом Бразилії був обраний Лула, ветеран профспілкового руху і лідер Партії трудящих; в травні 2003 р. в Аргентині яка знаходилася в глибокій економічній кризі, президентом став Нестор Кіршнер; в березні 2005 р. Табаре Васкес став першим лівим президентом в історії Уругваю, у 2006 році соціалістка Мішель Бачелет очолила Чилі, а захисник прав корінного населення Ево Моралес — Болівію.

З 2004 року президент Венесуели У. Чавес починає робити кроки, спрямовані на економічну інтеграцію Латинської Америки. З Бразилією та Аргентиною були підписані угоди про співробітництво в галузі торгівлі та енергетики.

Венесуела, Куба і Болівія оголошують про створення потрійного союзу для боротьби з імперською політикою США. Президент Венесуели Уго Чавес заявив, що ці держави «йдуть шляхом побудови соціалізму і розгрому капіталізму». Відповідно до слів У. Чавеса, Боліваріанська альтернатива і договір про вільну торгівлю для латиноамериканських країн є складовими частинами стратегії боротьби з американським імперіалізмом. Президент Венесуели попередив США, що у випадку якщо Вашингтон наважиться зробити якісь силові дії проти будь-якої з трьох країн, Білий дім зіткнеться з лютим опором. Уго Чавес знаходиться в Ла-Пасе, де бере участь в зустрічі глав держав Болівії, Венесуели і Куби. Кубу на саміті представляє віце-президент країни Карлос Лахе. Боліваріанська альтернатива для латиноамериканських країн, була створена в травні 2005 року Кубою і Венесуелою на противагу американській Зоні вільної торгівлі.

У 2006 р. після приходу до влади Ево Моралеса до проекту приєдналася Болівія. Сьогодні в неї входять Венесуела, Куба, Болівія, Гондурас, Нікарагуа і Домініканська республіка, а також Еквадор (має статус спостерігача).

АЛБА кладе в основу своєї діяльності принцип «кооперативних переваг», який протиставляється концепції «порівняльних переваг». Модель «кооперативних переваг» передбачає усунення нерівності у розвитку через різні компенсаційні механізми. Так Венесуела поставляє Кубі нафту за зниженими цінами (також як і багатьом іншим країнам Карибського басейну), а Куба в свою чергу розгорнула у Венесуелі сотні безкоштовних медичних установ, у тому числі обладнаних самим передовим медичним обладнанням. Переважну підтримку з боку держав АЛБА у вигляді кредитів, технічної і юридичної експертизи, отримують соціально важливі проекти, такі як створення нових робочих місць, будівництво житла, харчова промисловість, екологічні проекти та ін. У грудні 2008 року міністри фінансів країн-членів АЛБА зробили перші кроки щодо створення єдиної валютної зони (сукре) у регіоні (рішення про її запровадження було прийнято 26 листопада в Каракасі учасниками третього позачергового саміту країн-членів АЛБА для протидії фінансовій кризі). Учасники АЛБА розраховують використовувати сукре для реалізації спільних економічних проектів, порятунку від доларової залежності. [11]

Для розробки нової валюти створено шість комісій: перша, очолювана Еквадором, займається загальними питаннями і конвертованістю, друга, що знаходиться під контролем Болівії, розробляє центральну палату з виплати компенсацій, які повинні покрити можливі витрати від переходу на нову грошову одиницю. Найвідповідальніша частина — створення стабілізаційного фонду — належить комісії Венесуели. Комісія з Гондурасу керує роботою регіонального грошового ради, а комісія під керівництвом Нікарагуа займається розробкою законодавчої бази. Шоста комісія веде координацію міжрегіональної торгівлі.

Введення «Єдиної регіональної системи взаєморозрахунків» (з переходом на валюту сукре) заплановано на 1 січня 2010 р. На думку експертів, єдина валюта дозволить країнам убезпечитися від фінансових спекуляцій і нестабільних ринків, уникнути загроз, викликаних кризою, яка торкнулася світову фінансову систему і світові економіки, в тому числі і економіки країн АЛБА. 13]

Отже, можна припустити, що країни Латинської Америки, економіка яких спирається на експорт сировини, навряд чи зможуть повністю відмовитися від доларових розрахунків і позбутися залежності від стану економіки США.

РОЗДІЛ 2

ШЛЯХИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРОБЛЕМ У ВІДНОСИНАХ МІЖ США І ЛАТИНСЬКОЮ АМЕРИКОЮ

2.1 Економічна співпраця: МЕРКОСУР, НАФТА

Перші інтеграційні угруповання почали з’являтися в Латинській Америці (наприклад, організація країн Центральної Америки, що розвиваються (ЦАСР) була створена в 1961 р.). Головною метою таких організацій був захист внутрішнього ринку, в першу чергу від США, за допомогою митних бар'єрів.

До початку 90-х рр. інтеграційні процеси в регіоні починають посилюватися, виділяються два напрямки інтеграції: перше спрямовано на співпрацю з США (до нього відносяться організації, створені 60−70-і рр. — ЦАСР, КАРІКОМ), а друге — на зміцнення відносин між країнами регіону, створення економіки, незалежної від США (сюди можна віднести МЕРКОСУР і НАФТА).

У 1986 Аргентина і Бразилія — ??дві найбільш економічно розвинуті держави Латинської Америки — висунули спільний проект розвитку економічного співробітництва та подальшої інтеграції, проголосивши його відкритим для приєднання інших країн. Цей проект підтримали Уругвай і Парагвай. У березні 1991 був підписаний чотиристоронній договір у місті Асунсьйоні (Парагвай) про створення митного союзу і спільного ринку МЕРКОСУР. Однак реально торговельний блок оформився лише до 1995 р. У 1996 р. в якості асоційованого члена до організації приєдналася Болівія, а в 2000 — Чилі. [17]

Стратегічна мета МЕРКОСУР, за визначенням його учасників, — об'єднання в інститут, здатний гарантувати економічне зростання на основі масштабної торгівлі всередині зони та ефективного використання інвестицій, підвищення міжнародної конкурентоспроможності економік субрегіону. Економісти відзначають, що створення блоку допомагає стабілізувати економіки тих країн, які до нього входять. У 1990;і стримування інфляції здійснювалось збільшенням імпорту, регулювання тарифної політики сприяло «гальмуванню» темпів економічного спаду (в Аргентині та Бразилії). Зазначалося, що в період економічного застою в Бразилії в 1991;1993 рр. місцева промисловість змогла вижити в значній мірі завдяки доступу на ринок Аргентини, економіка якої в той час була на підйомі. А в 1994;1995, в умовах економічного спаду в Аргентині, рятівним колом для неї став доступ на динамічно розвивався ринок Бразилії. [13]

Можна сказати, що сьогодні латиноамериканці бачать в МЕРКОСУР «буфер» проникненню США в Латинську Америку.

Латиноамериканська політика США при Б. Клінтоні не носила «доктринального характеру», властивого багатьом вашингтонським адміністраціям. Тим не менш, інтеграційні процеси, діяльність регіональних і субрегіональних угруповань постійно перебували у полі зору Білого дому і державного департаменту. [17]

Основою латиноамериканської політики США в 1990;і рр. став Північноамериканський договір про вільну торгівлю (НАФТА). На базі НАФТА за задумом американської адміністрації має бути створено найсильніше інтеграційне об'єднання в світі, що забезпечує Америці економічне і політичне лідерство спочатку в Новому Світі за допомогою Альянсу трьох провідних північноамериканських країн (США, Мексика, Канада), з подальшим приєднанням інших країн Латинської Америки. Угода про створення Північноамериканської асоціації вільної торгівлі набула чинності 1 січня 1994 р. У значній мірі воно було ініційовано адміністрацією США під впливом американських ТНК, які в умовах зростаючої конкуренції розраховували поєднати науково-технічні і підприємницькі потенціали США і Канади з низькими витратами виробництва, характерними для Мексики. У цілому цей договір виявився більш вигідним США і Канаді, які змогли перенести трудомісткі, матеріаломісткі виробництва в Мексику і завдяки цьому знизити витрати виробництва і підвищити конкурентоспроможність своїх товарів на внутрішньополітичні процеси ринку. Ставлення до Латинської Америки як до «сировинного придатку» в 1990;і рр. майже не змінилося. [13]

Отже, участь у НАФТА повернула Мексику до такої програми торгової лібералізації і реструктуризації економіки, яка в майбутньому робить відхід від неї скрутним, а повернення до економічної самостійності - практично неможливим. Крім того, за час існування МЕРКОСУР відбулося розширення торговельно-економічного співробітництва з іншими регіональними торговими угрупуваннями Латинської Америки, і на даний час, залишається найбільшим інтегрованим ринком Латинської Америки, де зосереджено 50% сукупного ВВП, 40% прямих зарубіжних інвестицій, більше 60% сукупного обсягу товарообігу і 33% обсягу зовнішньої торгівлі південноамериканського континенту.

2.2 Політична кооперація

Можна чітко виділити дві політично-дипломатичні проблеми: неминуча криза переходу або передачі влади на Кубі і тривалий розвиток «двох лівих течій» у регіоні: перша — представлена президентом Венесуели Хьюго Шавезом, і друга — в особі здобуває усе більший вплив президента Бразилії Луїса Інасіо Лули да Сільва. Майбутній уряд США досягне успіху тільки в тому випадку, якщо він усвідомлює, що Латинська Америка переживає момент своєї історії, який об'єднує в собі одночасно і кращі, і гірші її аспекти: найвищий після 1970;х років темп розвитку економіки при тому, що рівень бідності і нерівності знижується, і демократичність і права людини дотримуються більшою мірою, ніж будь-коли до цього. З іншого боку, в регіоні посилюється політична роз'єднаність. [7]

Остаточний відхід Фіделя Кастро з політичної сцени Куби становить неабияку проблему. Сполучені Штати вже не можуть шукати виходу в проведенні політики, що обертається невдачею протягом останнього півстоліття. Вимога повного демократичного переходу в якості умови для нормалізації відносин США та Куби було б як нереалістичним, так і несправним для Латинської Америки.

Страх перед черговим масовим результатом біженців з Куби через Флоридську протоку може спонукати США до застосування «китайських» або «в'єтнамських» заходів по відношенню до Куби: почати врегулювання дипломатичних відносин в обмін на економічні реформи, відкладаючи питання внутрішніх політичних змін. Однак США не варто було б вдаватися до таких дій. З метою захисту демократії і прав людини США, Канада, Європа і Латинська Америка створили регіональну правову систему, відступ від якої є неприйнятним. [11]

Кубі необхідно знову стати частиною регіонального політичного альянсу, проте їй доведеться грати за встановленими ним правилами. Можливо, проведення вільних і справедливих виборів не є питанням першорядної важливості, але, в той же час, це питання не варто відкладати в інтересах стабільності та ефективності. Замість цього, вибори повинні стати частиною покрокового процесу врегулювання: не стаючи ні причиною скасування угоди, ні перетворюючись на «знятий питання». Сполучені Штати повинні зняти торгове ембарго, як тільки в Кубі почнеться процес переходу, але при цьому все інше має бути обумовлено тим, що Куба почне вирішення питань зовнішньої політики. [10]

Куба, втім, є всього лише частиною того, що може бути названо проблемою «двох лівих сторін» Латинської Америки. За останній час багато було написано про підйом руху лівих партій в Латинській Америці минулого десятиліття.

За минулі два роки зробилося ясно, що «сучасні», або «помірковані», ліві партії в цілому управляють непогано. Партії іншої лівої галузі виявилися, всупереч очікуванням багатьох, більш екстремістськими і нестабільними. Перші не відчувають бажання «експортувати» свою «модель», у той час як останні мають для цього не тільки стратегією, але і коштами.

У цьому полягає дилема перед США: як звернутися до проблеми очевидного розколу між двома лівими течіями так, щоб сприяти поліпшенню відносин між США і країнами Латинської Америки, посиленню сучасного лівого спрямування та ослаблення реакційного, і одночасно уникнути невдач політики втручання в минулому. Кроки, сфокусовані саме на Латинській Америці, які б було краще всього зробити, очевидні, хоча важко здійсненним. Вони включають в себе необхідність посилення тих помірно-лівих, чи центральних, або центрально-правих урядів, яким загрожує радикально ліве протягом, якого слід одночасно продемонструвати, що порушення основних принципів демократії, прав людини і закону не проходить даром. [12]

Відвертатися від подібних труднощів вже не представляється альтернативою для Америки. Сполучені Штати гостро потребують союзництво з Латинською Америкою не тільки з-за перетину особливих областей зацікавленості (нафта, зброя, повстанці, наркотики). В даний час всюди в світі ставлення до США відрізняється найбільшим протистоянням з часів закінчення Другої світової війни. Отже, щоб сприяти поліпшенню відносин між США і країнами Латинської Америки, посиленню сучасного лівого спрямування та ослаблення реакційного, і одночасно уникнути невдач політики втручання в минулому, наступний президент США повинен відродити відносини, які будуть готові до першої істотної трансформації з тих пір, як сімдесят років тому Франклін Рузвельт почав проведення «політики доброго сусіда». [11]

Розділ 3

ВІДНОСИНИ МІЖ США І КРАЇНАМИ

ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ В ХХІ СТ.

3.1 Зміни в політиці США

Латинська Америка починає грати все більшу роль у світовій торгівлі. Частка цього регіону в світовому експорті збільшилася з 3,5 до 5 відсотків, причому половина всього експорту йде в США.

Проте якщо брати чисто кількісні показники, то військові витрати країн Латинської Америки виросли з 16 до 26 млрд. дол, тобто зріс її питома вага у світових військових витратах. Регіон стає одним з найбільш привабливих ринків для міжнародних торговців зброєю. І тут Вашингтон виявив досить важливу ініціативу, знімаючи ті обмеження, які існували протягом багатьох років на постачання новітніх озброєнь в цей регіон.

Адміністрація США усвідомлює, що сьогодні в цілях збереження своїх провідних позицій у регіоні до латиноамериканським країнам необхідно ставитися як до рівноправних партнерів. Активність США в насильницькому поширення демократії в регіоні, не дивлячись на бажання самих цих народів, зменшується. [6]

Важливо, що в США досить добре розуміють витоки антиамериканських настроїв як у всьому світі, так і в латиноамериканському регіоні зокрема.

Увага США сьогодні головним чином акцентується на антинаркотичних і контртерористичних напрямках — в Андському регіоні, а також розвитком вільної торгівлі. Проблеми безпеки набули актуальності, зрозуміло, після 11-го вересня — США фінансує антитерористичну діяльність в регіоні, особливо — у Колумбії У червні 2002 США і інші члени Організації Американських Держав підписали Міжамериканську Конвенцію проти Тероризму.

У торговельній сфері США здійснюють різні програми під егідою Агентства Міжнародного Розвитку (USAID). Воно активно спонсорує освіту, охорону здоров’я, екологію та інші відсталі галузі.

Наразі, США проявляють все більшу стурбованість проблемами виробництва наркотиків в Андської Області. Протягом більш ніж двох десятиліть, американська політика в цьому регіоні зосередилися майже виключно на зусиллях щодо проведення антинаркотичних акцій (тобто, боротьба з культивуванням листа коки і його перетворенням на кокаїн). Відзначається 15% зниження культивування коки в Колумбії, проте, з 2002 його знову почали вирощувати в Болівії і Перу. Деякі чиновники Адміністрації вважають дану допомогу марною. [11]

З тих пір, як в січні 1994 укладено Північноамериканське Торговельна Угода (NAFTA) Адміністрація вирішила створити подібний же формат щодо Латинських країн. У ході багаторічних переговорів вийшло три проекти, що перебувають зараз у різному ступені готовності.

США-Чилі FTA. 11 грудня 2002 після двох років і 14 раундів переговорів, це угода про Вільної Торгівлі (Free Trade Agreement) є, ймовірно, самим швидким. Відповідно до домовленості 85% споживчих і промислових товарів не підлягають митному обкладенню. Також, 75% тарифів на сільськогосподарські товари та автомобільні податки повинні бути усунені в межах перших чотирьох років. [15]

. 8 січня 2003, Адміністрація Буша оголосила, що Сполучені Штати почали домовлятися про FTA з п’ятьма центральноамериканських країн-учасниками Загальних ринку (SASM) — Коста-Ріка, Сальвадор, Гватемала, Гондурас, і Нікарагуа. Перший з дев’яти намічених раундів переговорів почався 27 січня 2003 в Сан-Хосе (Коста-Ріці), і обидві сторони висловили оптимізм, що угода може бути укладена до кінця року.

Однак, незважаючи на всі зусилля Адміністрації, регулярні візити президента США до країн регіону (Дж. Буш за 8 років свого президентства побував там 9 разів), вплив США падає. У Венесуелі, Болівії, Еквадорі і Нікарагуа до влади прийшли ліві режими, а уряди більшості інших країн Латинської Америки якщо не підтримують антиамериканізм відкрито, то вже точно не є союзниками США. Практично всі візити президента Дж. Буша супроводжувалися великими акціями протесту.

Новий президент США, Б. Обама обіцяє відкрити нову сторінку у відносинах з Латинською Америкою. Так, наприклад, на зустрічі з лідером Мексики Феліпе Кальдероном в Інституті культури Мексики у Вашингтоні він заявив: «Незважаючи на те, що в останні роки відзначалися напружені відносини між США і Латинською Америкою, майбутні роки мого президентства відкриють нову сторінку, нову главу співпраці з цим регіоном «

19 квітня в Порт-оф-Спеін завершився П’ятий саміт країн американського континенту. [6]

У своїй промові на відкритті саміту Б. Обама заявив:

«…Ми можемо разом подолати наші загальні проблеми або й далі залишатиметься під впливом минулого. Заради процвітання наших народів ми повинні вибрати майбутнє. [2]

Раніше Сполучені Штати не прагнули до встановлення і підтримання міцних зв’язків з нашими сусідами. Нас відволікали інші пріоритети, і ми не розуміли, що розвиток США безпосередньо пов’язано з розвитком всього Американського континенту. Ми будемо розширювати наші партнерські відносини з країнами західної півкулі, щоб добитися процвітання для наших країн … «.

У цілому, вся промова Б. Обами присвячена питанням встановлення міцних зв’язків з латиноамериканськими країнами (в тому числі з Кубою), в першу чергу для співробітництва в галузі безпеки, боротьби з фінансовою кризою.

Напередодні саміту він зняв обмеження на поїздку американських громадян до родичів на Кубу і грошові перекази на острів. Його рішення отримало широке схвалення латиноамериканських країн. Лідер Куби Рауль Кастро потім зазначив, що Куба готова «на рівних правах» налагодити діалог з США з питань демократії, свободи і прав людини.

Разом з цим, в американо-венесуельських стосунках також намітилася тенденція поліпшення. Під час саміту президент Уго Чавес провів бесіду з Б. Обамою і оголосив про повернення посла в США.

У торгово-економічних відносинах Б. Обама пообіцяв надати 448 млн. доларів країнам, серйозно постраждали від економічної кризи, включаючи латиноамериканські держави, а також створити фонд мікрокредитування Західної півкулі для надання допомоги місцевим підприємствам. [11]

Торкаючись боротьби з наркотранзитом і злочинністю, Б. Обама пообіцяв активізувати роботу з ліквідації наркоторгівлі всередині країни і припинення контрабанди зброї, а також сприяти обмінам і співпраці з Мексикою в цьому напрямку. Крім того, Б. Обама також готовий виділити 33 млн. доларів для посилення співпраці з країнами Карибського басейну в забезпеченні громадської безпеки та спільного нанесення ударів по злочинності.

Незважаючи на те, що під час саміту керівники США і латиноамериканських країн висловили готовність до поліпшення двосторонніх відносин, на думку місцевих експертів, відносини з латиноамериканськими країнами в майбутньому ще досить тривалий час не зможуть стати пріоритетним напрямом у зовнішній політиці США, і їх неможливо поліпшити за один день. [2]

Отже, можна припустити, якщо Вашингтон насамперед враховує національні інтереси, то адміністрація Б. Обами не приступить до серйозних змін у політиці щодо Латинської Америки і продовжить прагматичну політику США в латиноамериканських питаннях. Відповідно до слів Обами на прес-конференції 19 квітня, прояв дружнього підходу до Уго Чавесу не завдасть шкоди інтересам США, але «між двома країнами, як і раніше існують величезні розбіжності» .

3.2 Політика країн Латинської Америки відносно США

Відносини зі Сполученими Штатами зберігають своє пріоритетне значення для країн латиноамериканського регіону. США залишаються головним торговельним партнером, експорт товарів з США складає 150 млрд. доларів на рік. США також займають провідне місце за розмірами інвестицій.

Однак можна відзначити деяку протидію американському курсом. Перш за все, воно виходить з Куби, Венесуели і Болівії. Нові політичні лідери відмовляються від практики своїх попередників. Відомо, що на саміті Організації американських держав (ОАД) в Аргентині не було підтримано американську пропозицію про створення зони вільної торгівлі в Латинській Америці. В якості самого яскравого прикладу, можна навести політику президента Венесуели У. Чавеса, яка відрізняється неприкритим антиамериканізмом. Постійною темою його виступів є критика дій США на міжнародній арені, як у відношенні країн регіону, так і в усьому світі. Його виступи зазвичай носять дуже емоційний характер, він не соромиться у висловлюваннях, то називаючи Дж. Буша «дияволом», то обіцяючи в XXI столітті «поховати Америку». У. Чавес прагне зменшити залежність Венесуели від США шляхом зміцнення відносин з іншими країнами, такими як Китай і Росія, в усіх сферах, аж до військового співробітництва, що викликає стурбованість в американській адміністрації. [16]

Тим не менш, після зміни президента в Сполучених Штатах позиція У. Чавеса по відношенню до них змінилася, були повернуті посли і в цілому президент Венесуели в кулуарах П’ятого саміту країн американського континенту заявив, що чекає поліпшення відносин між країнами, але при цьому не збирається відмовлятися від боліваріанської моделі. [12]

Політика Мексики, навпаки, спрямована на подальше зближення з США. Зараз з 300 млрд. доларів товарообігу цієї країни 280 припадає на США. «До бога далеко, а США під боком» , — кажуть у Мексиці, підкреслюючи цим, що благополуччя Мексики безпосередньо залежить від США.

Сьогодні, зростання американського впливу в одних країнах (наприклад, в Колумбії) викликає відповідну реакцію у вигляді посиленого озброєння ряду латиноамериканських країн. Крім Венесуели, демонстративно закупили 100 тисяч автоматів АК-103 і АК-104, а також технології виробництв ряду озброєнь, свій військовий бюджет збільшили Бразилія і Уругвай. Військові фахівці латиноамериканських держав посилюють розробку нових військових доктрин, враховуючи досвід американських вторгнень в Іраку і Афганістані, а також можливість «внутрішніх конфліктів». Їх основою стала концепція «спільної безпеки», яка передбачає єдині дії по віддзеркаленню гіпотетичної «агресії ззовні». Підкреслюється, що така агресія може бути «крайньою спроби втручання з метою нав’язати колишній економічний курс». [16]

Отже, незважаючи на наявні розбіжності, США залишаються основним торговим партнером і головним імпортером венесуельської нафти. Щодня Венесуела поставляє в США 1,5 млн. барелів нафти і покриває десяту частину її потреби. У зв’язку з цим можна сказати, що, незважаючи на всі наявні політичні та ідеологічні розбіжності, в економічному плані країни Латинської Америці найближчим часом продовжуватимуть багато в чому залежати від США.

Висновки

Сьогодні Латинська Америка розвивається швидкими темпами, незважаючи на існуючі всередині регіону проблеми, і збільшує свій вплив на процеси в світі. Зрозуміло, що при цьому латиноамериканські країни вже не хочуть прямо залежати від політики інших держав, тим більше, якщо ця держава розглядає країни регіону як власний «сировинний придаток». Сполучені Штати Америки, навпаки, поступово втрачають свій вплив як у всьому світі, так і в латиноамериканському регіоні. Частково, в цьому винна світова фінансова криза, що вибухнула останнім часом, збільшення зовнішнього боргу США, внутрішні проблеми, з якими адміністрація попереднього президента, Дж. Буша, не змогла впоратися.

Тому за останні кілька років США починають усвідомлювати необхідність змін у своїй зовнішній політиці по відношенню до Латинської Америки, якщо вони й надалі хочуть мати доступ до природних і потенційних економічним багатств регіону. Рівноправне співробітництво, зрозуміло, найближчим часом не буде досягнуто, але кроки в цьому напрямі здійснюються. США прагнуть впливати на процеси, що відбуваються в регіоні, не так явно і наполегливо, як це відбувалося в попередні роки, розуміючи, що силою вони зможуть домогтися набагато меншого, ніж дипломатичними шляхами, підтримкою боротьби з внутрішніми проблемами країн регіону. (Такими, як корупція і виробництво та постачання наркотиків).

Сьогодні в латиноамериканських країнах розуміють, що побудова «соціальної економіки», для чого і здійснюється так званий «лівий поворот», посилить позиції регіону в світі і допоможе перетворитися на одного з великих лідерів нового багатополярного світу, що прагне узгодити власні інтереси без утиску тих або інших. Для того, щоб дистанціюватися в деяких питаннях від думки США країни регіону прагнуть зміцнити свої економічні та політичні зв’язки з такими країнами, як Китай, Росія, Індія, Японія та іншими країнами. Однак, з того, з ким латиноамериканські країни намагаються поліпшити свої зв’язки, так само можна судити про ступінь впливу США на країну. Так, наприклад, Венесуела, де проводиться відкрита антиамериканська політика, налагоджує свої відносини в першу чергу з Росією і Китаєм, які так само відомі своїми розбіжностями з США з багатьох питань.

Однак країни Латинської Америки поки не можуть повністю відмовитися від допомоги, наданої США, нехай і на нерівноправних умовах. Швидше за все, в найближчі декілька років повна незалежність країн Латинської Америки від зовнішньої політики США досягнута не буде.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

І. Джерела

1. A National Security Strategy for the New Century [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.govtrack.us/congress/billtext/xpd?bill=h110−982

2. Choosing a Better Future in the Americas. President Barack Obamа [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.whitehouse.gov/the_press_office/Op-ed-by-President-Barack-Obama-Choosing-a-Better-Future-in-the-Americas/

3. Устав организации американских государств [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://lawrussia.ru/texts/legal₅₂₄/doc524a657×473.html.

4. Tratado de Asuncion [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.rau.edu.uy/mercosur/tratasp.htm

5. Tratado de Comercio de Pueblos [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://es.wikisource.org/wiki/Tratado_de_Comercio_de_Pueblos

6. Inter-American Convention Against Terrorism [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.oas.org/juridico/english/treaties/a-66.html

ІІ. Література

7. Мартынов Б. Цивилизации «восходящие» и «нисходящие»?//Международные процессы. Контуры мирового беспорядка.- Январь-апрель 2009 — Т.7.

8. Международные экономические отношения. — М.: Дрофа, 2000.

9. Окунева Л. «Левый поворот» и демократия в Латинской Америке//Международные процессы. Контуры мирового беспорядка. — Январь-апрель 2009 — Т.7

10. Пащук В. В. Латинская Америка: сражающийся континент. — Киев, 1987.

11. РЫБАЛКИН В. Е. Международные экономические отношения: Учебник. — М.: журнал «Внешнеэкономический бюллетень», дипломатическая академия при МИД РФ, 1997. — 384 стр.

ІІІ. Електронні ресурси

12. Алалыкин Д. С. США, внешняя политика в Латинской Америке. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zhurnal.lib.ru/a/alalykin_d_s/latinus.shtml.

13. Балмасов С. Южная Америка наносит удар по доллару. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.pravda.ru/world/restofworld/south-america/17−42 009/308493-america-0.

11.Wallerstein I. How Far Left Has Latin America Moved? [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.iwallerstein.com/how-far-left-has-latin-america-moved/

12. За один день невозможно улучшить отношения между США и странами Латинской Америки (21.04.2009) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.russian.xinhuanet.com/russian/2009;04/21/content_862 934.htm.

13. Кагарлицкий Б. Латинская Америка: революция ради интеграции? [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://scepsis.ru/library/id_1050.html.

14. Лиховод А. Левый поворот в Латинской Америке [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://cubafriend.narod.ru/Venesuela/Lihovod.htm.

15. Обама пообещал вывести на новый уровень отношения с Латинской Америкой (11.01.2009) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.rian.ru/world/20 090 113/159053150.html

16. Фокина К. Почему США теряют Латинскую Америку [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.izvestia.ru/politic/article3109933/

17. Смирнов Ю. Латинская Америка: интеграция с социалистическим лицом. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.novopol.ru/text10464.html.

18. Військово-політичні союзи: досвід Латинської Америки (30.06.2009) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://natoua.org/news.php?nid=36.html.

19. Регіональні і національні основи стратегії сталого розвитку Латинської Америки. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.socialscience.com.ua/index.php?idd=jornal_content&jornal_content=23&tema=political_problems.html.

20. США загрожує доля Латинської Америки (23.09.2010) [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ukrinform.biz/news/22 439.html.

21. США и Латинская Америка. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.left.ru/2007/1/petras153.phtml?print

22. О приоритетах США и России в Латинской Америке. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.voanews.com/russian/news/crossfire/86 366 527.html.

23. Рудаков А. «Боливарианский социализм» Електронний ресурс]. http://win.ru/raitings/855.phtml