Педагогічна техніка викладача

Зміст Вступ

1. Теоретичні аспекти

1.1 Сутність та роль педагогічної техніки викладача у навчальному процесі

1.2 Складові педагогічної техніки викладача

1.2.1 Культура зовнішнього вигляду

1.2.2 Культура педагогічного спілкування

1.2.3 Психічна саморегуляція

2. Вдосконалення педагогічної техніки викладача Висновки Список використаних джерел

Вступ Педагогічна техніка викладача у навчальному процесі. Індивідуальний підхід та орієнтація на партнерські стосунки як основні елементи продуктивної співпраці вчителя і студента. Культура зовнішнього вигляду, спілкування та психічної саморегуляції педагога.

Сьогодні сучасне суспільство потребує не вузьких спеціалістів — носіїв окремих виробничих функцій, а у всебічно розвинених соціально активних особистостях, які мають фундаментальну наукову освіту, багату внутрішню культуру. Не дивлячись на те, що для будь-якого кваліфікованого спеціаліста необхідні глибокі знання, для педагогічної діяльності особливо важливі професійно значущі особистісні якості.

Становлення педагога — це в першу чергу формування його як особистості і лише потім — як професійного працівника, що володіє спеціальними знаннями в певній галузі педагогічної діяльності. Діяльність педагога різнобічна, гуманна і змістовна, вона потребує ґрунтовної підготовленості і має багато вимірів.

Взагалі професія викладача характеризується певними особливостями: його слова являються джерелом нових знань для студентів, а самі студенти — основним об'єктом прикладання професійних зусиль. Тому від якості міжособистісного контакту між ними залежить продуктивність навчання і якість засвоєних знань. Щоб навчання було продуктивним викладач повинен володіти педагогічною технікою, що являє собою систему добре відпрацьованих професійних навичок і вмінь, інтелектуальних, поведінкових, комунікативних, завдяки яким вчитель-професіонал виконує необхідну роботу швидко, чітко та максимально результативно, витрачаючи на це мінімум часу й зусиль.

Викладачам належить стратегічна роль у ході професійного і особистісного становлення студентів. У цьому складному процесі зростає роль особистісних якостей педагога.

Звичайно, знання предмету ніколи не втратить свого значення. Але не менш важливо як вони передаються аудиторії. Індивідуальний підхід, орієнтація на побудову партнерських стосунків називаються основними елементами, необхідними для продуктивної співпраці.

1. Теоретичні аспекти

1.1 Сутність та роль педагогічної техніки викладача у навчальному процесі

Для успішного навчання та виховання студентів викладачу недостатньо знань та вмінь. У XVII ст. видатний чеський педагог Я. А. Коменськии зазначав, що викладачь має володіти мовою і собою, застосовувати дисципліну без гніву, збудження, ненависті, з простотою та щирістю. Видатний вихователь «трудних» підлітків В.М. Сорока-Росинський писав: «Багато хто вважає, що якщо педагог володіє хорошими знаннями, а крім того, всіма тими якостями, то цього цілком достатньо, щоб стати… таким, так би мовити, наочним виховним посібником…» У реальному житті студентам потрібні педагоги з чітко вираженою особистістю кожний у своєму стилі [14;209−214]

" Відомий український педагог А. С. Макаренко одним з перших звернув увагу на те, що діти потребують складної тактики і техніки, що педагогу слід уміти керувати своїм настроєм, стилем і тоном спілкування, інтонацією, посмішкою, поглядом, мімікою, рухами, ходою… Іноді жест буває красномовнішим за слова, а міміка в найкоротшу мить доводить те, на що знадобилися б монологи. Справді, Антон Семенович неодноразово наголошував на необхідності для вчителя володіти прийомами організації власної поведінки і впливу на учня. Він увів для позначення цього явища поняття «педагогічна техніка», яке має нагадувати педагогові про необхідність дбати не лише про сутність викладацької діяльності, а й про форму вияву своїх намірів, свого духовного потенціалу. Адже «вихованець сприймає вашу душу та ваші думки не тому, що знає, що у вас на душі робиться, а тому, що бачить вас, слухає вас» [7, 215]. Отже, хороший викладач— завжди яскрава особистість, кожний з них має власну техніку впливу, взаємодії, спілкування, саморегуляції.

Педагогічна техніка як сукупність професійних умінь сприяє гармонійному поєднанню внутрішнього змісту діяльності вчителя і зовнішнього його вираження. І тоді майстерність педагога виявиться в синтезі духовної культури і педагогічно доцільної зовнішньої виразності.

Поняття «техніка» походить від гр. tесhnikos — вправний, і означає сукупність прийомів та пристосувань. Техніку вчителя називають педагогічною, у 20-х роках XX ст. її розуміли як сукупність прийомів і засобів, спрямованих на чітку й ефективну організацію навчальних занять.

Нині педагогічну техніку визначають як систему вмінь учителя, що дає змогу використовувати власний психофізичний апарат для досягнення ефективних педагогічних результатів.

Педагогічна діяльність є емоційно напруженою, тому багато викладачів зазнають істотних труднощів, пов’язаних з нездатністю оперативно приймати рішення у стресових ситуаціях, не припускатися грубих помилок і зберігати при цьому витримку, спокій. Педагогічна втомленість, надмірні витрати енергії послаблюють працездатність, призводять до роздратованості, авторитаризму, конфліктів, навіть за найкращих початкових прагнень і гуманістичних поглядів.

Це не може не відбиватися на студентах. Брутальні слова або дії педагога знижують самооцінку вихованця, включають неусвідомлені захисні механізми, які мають допомагати людині зберегти своє «психічне обличчя», рівень самоповаги. При цьому закріплюються негативні програми поведінки (агресивність, невротична замкненість у собі, рухове розгальмування тощо), проти яких, власне, і намагався боротися викладач.

Отже, вчитель має справляти не тільки педагогічний, а й оздоровлюючий (тобто психотерапевтичний) вплив на інших. На думку педагога-майстра Є.М. Ільїна, сьогодні недостатньо бути викладачем і артистом, потрібно бути ще й лікарем. Навчання має бути хвилинами здорового способу життя.

Неможливо бути гуманним, не знаючи душі людини. Справжня гуманність означає передусім справедливість. Справедливість — це чуйність викладача до індивідуального духовного світу кожної дитини. Справедливим педагог може бути лише тоді, коли у нього є достатньо духовних сил, щоб приділити увагу кожному студенту.

Тобто педагогічні помилки виникають не тільки внаслідок неправильних уявлень або відсутності знань, а й з відкритої психоаналізом закономірності «свідомість розмірковує, а підсвідомість керує». Неможливо впливати на душу людини, ураховуючи тільки закони функціонування свідомості.

Отже, викладачу необхідні не тільки знання, уміння, а й техніка, яка дає змогу враховувати особливості впливу підсвідомості на поведінку та використовувати психотерапевтичні прийоми самозахисту і впливу на інших для збереження здатності до самозцілення та впровадження здорового способу життя.

Педагогічна техніка дає можливість використовувати психофізичний апарат викладача для досягнення бажаних педагогічних результатів. Багато вчителів витрачають свої психофізичні сили, час та здоров’я неоптимально, а наслідки їхнього впливу на свідомість студента нетривалі, а іноді й протилежні бажаним.

" Педагогічну техніку умовно можна поділити на зовнішню і внутрішню відповідно до мети її використання.

Внутрішня техніка — створення внутрішнього переживання особистості, психологічне налаштовування вчителя на майбутню діяльність через вплив на розум, волю й почуття.

Зовнішня техніка — втілення внутрішнього переживання вчителя в його тілесній природі: міміці, голосі, мовленні, рухах, пластиці". 11, 56]

1.2 Складові педагогічної техніки викладача Педагогічна техніка — це сукупність раціональних засобів, умінь та особливостей поведінки педагога, спрямованих на ефективну реалізацію обраних ним методів і прийомів навчально-виховної роботи з окремим індивідом чи колективом відповідно до поставленої мети навчання та виховання з урахуванням конкретних об'єктивних і суб'єктивних умов.

Важливими складовими педагогічної техніки є:

мистецтво одягатися з урахуванням особливостей професійної діяльності;

володіння своїм тілом: уміння ходити, сидіти, стояти;

володіння мімікою, жестами;

сформованість мовленнєвої культури: правильне професійне дихання, чітка дикція, належні темп і ритм, логічна побудова висловлювань тощо;

вироблення оптимального стилю в навчально-виховній діяльності;

уміння вправно й доцільно здійснювати окремі дидактичні операції (писати на дошці, користуватися технічними й наочними засобами навчання, ставити запитання, слухати відповіді, оцінювати навчальну діяльність студентів і т. ін.);

здатність керувати своїм психічним станом і станом вихованців (дихання, напруження м’язів, емоції, увага, уява, спостережливість) [3, 160].

Схематично всі компоненти педагогічної техніки представлені на рисунки 1.

Вченими були проведені дослідження рівнів сформованості й володіння педагогами вищої школи компонентами педагогічної техніки, які проаналізували діяльність 70 викладачів. Для цього вони застосували методику експертних оцінок з використанням методів спостереження, аналізу, математичної статистики та ін.

Рисунок 1- Складові педагогічної техніки Рівень сформованості компонентів педагогічної техніки визначався за 10-бальною шкалою оцінювання. Аналіз отриманих результатів дає підстави стверджувати, що рівень володіння викладачами вищої школи компонентами педагогічної техніки з урахуванням потреб професійної діяльності порівняно низький.

Таблиця 1- Аналіз рівня сформованості педагогічної техніки

Тривалі дослідження проблеми, наскільки випускники педагогічних навчальних закладів володіють науковими засадами і практичними вміннями в царині педагогічної техніки, показали невтішні результати. Спроби ввести з ініціативи академіка І.А. Зязюна у 80-х роках минулого століття в навчальні плани педагогічних спеціальностей дисципліну «Основи педагогічної майстерності» не скрізь дістали належну підтримку. Але досвід переконує, що курс «Педагогічна майстерність», і навіть окрема дисципліна «Педагогічна техніка», необхідні в системі професійної педагогічної підготовки фахівців для всіх типів навчально-виховних закладів.

1.2.1 Культура зовнішнього вигляду Перше враження про викладача у студентів, як правило, носить стійкий характер, а у значної їх частини воно зовсім не змінюється. По зовнішньому вигляду і такими його ознаками, як чистота і охайність одягу у багатьох студентів відбувається перше сприйняття викладача. Зовнішність учителя — явище інтегральне, адже інтеграція — процес зближення і зв’язку поряд із процесами диференціації. Вчитель впливає на учнів комплексом взаємопов'язаних елементів зовнішності. Складові зовнішності викладача:

1. Культура і техніка рухів (невербальна комунікація)

2. Культура і техніка догляду за зовнішнім виглядом Кожен елемент зокрема має ряд компонентів, що складає системоутворюючу цілісність.

1. Невербальна комунікація відбувається, як правило, неусвідомлено, мимовільно. Здебільшого люди контролюють своє мовлення, але на підставі аналізу їх міміки, жестів, інтонації можна оцінити правильність, щирість мовної інформації. За допомогою схеми О. Кузнецової, ми можемо детально розглянути складові невербальної комунікації. Ця схема свідчить про широку палітру засобів вираження людиною свого ставлення, і вчитель мусить працювати над розширенням і вдосконаленням репертуару впливу невербальними засобами. Звісно, не всі вони рівнозначні, проте кожен із них «зчитується» вихованцями, посилюючи або нейтралізуючи враження від слів педагога. Дослідження засвідчують, що невербальні засоби, зокрема жест, можуть мати більшу вагу у спілкуванні, ніж слово. 85% слухачів сприймуть інформацію за змістом жесту, а не слова. Отже, до зовнішньої техніки вчитель мусить бути дуже уважним. Розгляньмо деякі з елементів.

Рисунок 2- Елементи невербальної комунікації

Найбільш давніми, вірогідними, щирими і найменш усвідомленими параметрами спілкування, отже, і спостереження, є міміка та пантоміміка. За силою впливу вони не поступаються, а часто і переважають слово, але потребують менше енергетичних витрат, і часто більш тактовні та ефективні.

Пантоміміка — це виражальні рухи всього тіла або окремої його частини, пластика тіла. Вона допомагає виокремити у зовнішності головне, малює образ.

Жодна, навіть найідеальніша, фігура не може зробити людину красивою, якщо їй бракує вміння триматися, підтягнутості, зібраності.

Гарна, виразна постава вихователя передає внутрішню гідність. Пряма хода, зібраність свідчать про впевненість педагога у своїх силах, водночас згорбленість, опущена голова, млявість рук — про внутрішню слабкість людини, її невпевненість у собі.

Люди рідко мають гарну поставу від природи, майже завжди вона результат спеціальних вправ і сформованої звички.

Учитель мусить виробити манеру правильно стояти перед учнями на уроці (ноги на ширині 12−15 см, одна нога трохи висунута вперед). Усі рухи і пози повинні бути позначені витонченістю і простотою. Естетика пози не припускає поганих звичок: похитування вперед-назад, тупцювання, манери триматися за спинку стільця, крутити в руках сторонні предмети, почісувати голову, потирати носа, триматися за вухо.

Знання пантомімічних поз сприяє розвитку спостережливості вчителя, крім того, їх можна використати як засіб впливу на учнів. Найбільш часто зустрічаються:

" закрита поза" — схрещені на грудях руки, що означає замкнутість, інтровертність людини, потреба зекономити енергію, відсутність бажання спілкуватись у цей момент, хоча людина може і не усвідомлювати цього. Така поза вчителя може сприяти заспокоєнню учнів і заважати бесіді або дискусії;

ворожість — схрещені руки, зажаті кулаки;

" подвійна закрита поза" — схрещені руки і ноги — являє подвійний захист, тривожність людини, неусвідомлену або приховану, замкненість;

незацікавленість — підпирання голови руками, погляди по боках, постукування пальцями, погляди на годинник, сповзання на край стільця;

справжня увага — погляд на співбесідника, голова нахилена трошки на бік, нормальне кліпання повік;

підвищення інтересу — більш широко відкриті очі, нахил тіла вперед;

критична налаштованість — відхилення тіла назад, похитування головою, примруження очей; переплетені пальці, погляд з-під лоба;

симуляція уваги — голова, тіло і погляд прямі, очі не кліпають;

невпевненість, тривожність, хвилювання — згорбленість, часте кліпання, дотики до обличчя, волосся, ґудзиків, годинника, вертіння будь-якого предмета в руках;

напруженість — потирання рук, обличчя, похитування, покусування губ, відкидання волосся;

бажання спілкуватися, відвертість — долоні відкриті, повернуті догори;

потреба у заспокоєнні, захисті, підтримці, безпеці — олівець, палець у роті.

Жест педагога мусить бути органічним і стриманим, без різких широких вимахів і гострих кутів. Перевага віддається округлій і скупій жестикуляції. Варто звернути увагу і на такі поради: близько 90% жестів слід робити вище пояса, бо жести, зроблені руками нижче пояса, нерідко мають значення невпевненості, невдачі. Лікті не повинні триматися ближче, ніж за 3 см від корпуса. Менша відстань символізуватиме нікчемність і слабкість авторитету. Розрізняють жести описові і психологічні. Описові жести (показ розміру, форми, швидкості) ілюструють хід думки. Вони менш потрібні, але застосовуються часто. Значно важливіші психологічні жести, що виражають почуття. Наприклад, говорячи «Будь ласка», ми піднімаємо кисть руки на рівень грудей долонею догори, трохи відводячи її від себе. На подив вказують розведені в сторони руки, на застереження — притиснутий до губів палець руки. Основні вимоги до жестів: невимушеність, стриманість, доцільність. Варто враховувати, що жести, як і інші рухи корпуса, найчастіше попереджують хід висловлюваної думки, а не йдуть за нею. Міміка — виражальні рухи м’язів обличчя. Як зазначалося, нерідко вираз обличчя і погляд впливають на студентів сильніше, ніж слова. Вихованці «читають» з обличчя вчителя, вгадуючи його ставлення, настрій, тому обличчя має не лише виражати, а й приховувати певні почуття: не слід нести до аудиторії тягар домашніх клопотів, негараздів. Варто показувати на обличчі і в жестах те, що стосується справи, сприяє виконанню навчально-виховних завдань. Широкий діапазон почуттів виражає посмішка, що свідчить про духовне здоров’я і моральну силу особистості, Важливі виразники почуття — брови, очі. Підняті брови вказують на подив, зсунуті — зосередженість, нерухомі — спокій, байдужість, у русі — захоплення. Розгляньмо схему опису мімічних реакцій.

Рисунок 3- Схема опису мімічних ознак емоційних станів Найвиразнішими на обличчі людини є очі. «Порожні очі — дзеркало порожньої душі» (К. Станіславський). Погляд учителя має бути звернений до дітей, створюючи візуальний контакт.

Контакт очей (візуальний контакт) — погляд співрозмовників фіксований один на одному, що означає зацікавленість партнером і зосередженість на тому, про що він говорить. Дослідники з’ясували, що, розмовляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35 — 50% часу, протягом якого відбувається розмова. Погляд зазвичай спрямований на очі співрозмовника і затримується на них 5 — 7 секунд.

Візуальний контакт виконує у стосунках з студентами важливу функцію, як емоційне живлення. Відкритий, природний доброзичливий погляд прямо в очі слухача важливий не лише для встановлення взаємодії, а й для задоволення її емоційних потреб. Погляд передає вихованцям почуття викладача. Слід пам’ятати, що візуальний контакт з студентами має бути постійним.

Міжособистіспий простір (дистанція спілкування) — відстань між тими, хто спілкується, що є ознакою характеру взаємодії. Дистанцію до 45 см прийнято вважати інтимною, 45 см — 1 м 20 см — персональною, 1 м 20 см — 4 м — соціальною, 4 — 7 м — публічною. Більша відстань не дає можливості чітко сприймати міміку, ще більша (12 м) — жести і рухи корпуса. Це призводить до появи бар'єрів у спілкуванні. Зміна дистанції — прийом привернення уваги під час проведення заняття. Скорочення дистанції посилить вплив.

Під час спілкування важливо враховувати і розміщення співрозмовників. Якщо спілкуються суперники, вони сидять один навпроти одного, якщо це звичайна бесіда, а особливо випадкова — навскоси за столом, якщо друзі — поруч [9, 31].

Було розглянуто лише деякі засоби невербальної комунікації, які дають учителеві змогу ефективно розв’язувати педагогічні завдання. Внаслідок неуважності до володіння цими засобами в студентів з’являється байдужість у ставленні до вчителя, його знань.

2. Культура і техніка догляду за зовнішнім виглядом — уміння доглядати за своїм волоссям, робити зачіску, добирати одяг та взуття, прикраси, аксесуари, парфуми. Це вміння доглядати за тілом (обличчям, руками, ногами). Тільки в поєднанні цих складових створюється зовнішність, яка уособлює вчителя.

Зовнішній вигляд педагога має бути естетично виразним. Вона залежить від окремо взятої особистості, від її внутрішньої педагогічної культури і притаманна саме їй. Таким чином утворюється вчительський імідж, який буває як позитивним, так і негативним. Мабуть, саме тому деяких викладачів пам’ятають — все життя, а інших забувають, закінчивши вуз. Ось чому природним у кожного вчителя має бути прагнення до ідеалу, гармонії та вдосконалення — без них людина неминуче деградує.

Неприпустиме недбале ставлення до своєї зовнішності, але неприємною є і надмірна увага до неї. Головна вимога щодо одягу педагога— скромність та елегантність. Химерна зачіска, незвичайний фасон плаття і часті зміни кольору волосся відвертають увагу студентів.

І зачіска, і одяг, і прикраси завжди мають бути підпорядковані розв’язанню педагогічної задачі — ефективній взаємодії задля формування особистості вихованця.

Навіть в 20—30-і роки, коли у закладах, де працював відомий педагог А. С. Макаренко, було правилом приходити на роботу у найкращому одязі. На одній із лекцій він досить категорично зауважив: «Я глибоко переконаний, що краще зовсім не мати вихователя, аніж такого, який сам не вихований…» [2,56]. Вважається, що кожен викладач, незалежно від статі, віку, місця проживання, сімейних обставин, природних даних тощо, в змозі створити власну неповторну зовнішність, якщо серйозно візьметься за цю справу. Зрозуміло, що самовдосконалення у цьому напрямку потребує певних особистих зусиль, деяких матеріальних затрат, але це матиме благодатну віддяку.

1.2.2 Культура педагогічного спілкування Спілкування — це процес контактів, обміну та взаємодії між людьми. У процесі навчання та виховання відбувається передача знань, способів діяльності, суспільних цінностей, норм культури, тобто спілкування є сутністю роботи вчителя.

Основні функції спілкування: обмін інформацією, організація діяльності, пізнання людьми одна одної, досягнення взаєморозуміння. Крім того, будь-яка людина має потребу самовираження в процесі спілкування, одержання емоційної підтримки — співчуття, поваги до себе — визнання своєї особистості. Урахування цих потреб дуже важливе для викладача. Без прояву розуміння та поваги до співбесідника ефективне спілкування не можливе.

Існує чотири види спілкування: принизливо-поступливе, розуміюче (емпатичне), директивне (наполегливе) і захисно-агресивне. Учителю необхідно оволодіти правилами, прийомами та умовами ефективного спілкування. До ефективних видів спілкування належать директивне та емпатичне.

Емпатичне спілкування — це цілеспрямована взаємодія, орієнтована на встановлення контакту, позитивних взаємовідносин, з’ясування думки співбесідника. Виявляючи співчуття до партнера, суб'єкт не відмовляється від своєї позиції, а намагається порозумітись зі співрозмовником.

Правила емпатичного спілкування: більше слухати, з’ясовувати, уточнювати, а не говорити; стежити за думкою співрозмовника, утримуватись від оцінок; реагувати не тільки на зміст мови, а й на! емоції, почуття.

Емпатичне спілкування здійснюється за допомогою таких прийомів:

підтвердження контакту відповідними невербальними реакціями (погляд, похитування головою, підтакування, нахил до співрозмовника, відкриті жести);

перефразування почуттів та думок партнера;

тактовне прояснення прихованих або неусвідомлених мотивів співбесідника, інтерпретація, резюмування їх;

демонстрація розуміння думки співрозмовника (що не тотожне згоді з нею), підбадьорювання, підтримка співбесідника.

Директивне спілкування спрямоване на здійснення прямого психічного впливу на партнера. Воно включає вираз почуттів, думок суб'єкта, аргументовані пояснення мети діяльності, майбутніх вчинків та їх наслідків, але без образливих оцінок партнера (як під час захисно-агресивного спілкування).

Правила директивного спілкування:

* щирість, відкритість поведінки; відверта відмова здійснювати дії, не прийнятні для суб'єкта;

* активні цілеспрямовані дії, рішучий захист себе від агресивної поведінки партнера;

* чітке висловлення своєї позиції, намірів;

* урахування значущих потреб партнера.

Професійна культура спілкування викладача — це соціально значущий показник його здібностей, уміння здійснювати свої взаємини зі студентами, іншими людьми, здатність та вміння сприймати, розуміти, засвоювати зміст думок, почуттів, намагань у процесі розв’язування передбачених педагогічною технологією конкретних завдань у підготовці фахівців.

Педагогічне спілкування — вид духовного виробництва, і воно обов’язково містить в собі як передачу (ретрансляцію) знань, умінь та навичок на основі творчого, продуктивного їх викладу, так і створення нового — формування позитивних загальнолюдських рис особистісного фахівця. Якщо викладач не здатен налагодити свої взаємини з і студентами, в такому разі вряд чи варто вести мову про наявність спілкування. Ця обставина є визначальною для професійного спілкування, викладача, і саме вміння сприяти розвиткові особистості студента (формувати необхідний обсяг знань, закріплювати важливі соціальні цінності, прищеплювати корисні навички до праці, теоретичного, творчого мислення).

Професіоналізм, уміння, навіть талант викладача полягають у тому, щоб запобігати, пом’якшувати труднощі у спілкуванні через різницю у рівні підготовки, різні здібності, характери; допомогти студентам відчути впевненість у собі через спілкування. Культура спілкування викладача як система його соціально-цілісних орієнтацій має деякі нестійкі ознаки, пов’язані із загальною характеристикою професії педагога. Форми спілкування, які відображають рівень професійної культури викладача і зумовлені його віковими, психологічними особливостями, досвідом педагогічної діяльності у вузі, є досить рухливими і динамічними. Вони вимагають постійного творчого підходу педагога до вибору способів спілкування. Спілкування викладача повинно постійно збагачуватися новими прийомами та засобами. Суть його полягає в тому, що воно на різних рівнях вимагає від викладача постійної та обов’язкової адаптації до умов того чи того виду педагогічної діяльності.

Отже, ефективне спілкування можливе за таких умов:

Встановлення відносин довіри на основі визнання іншої людини особистістю.

Безоцінне (некритичне) і безумовне прийняття іншої людини.

Щире виявлення розуміння і співчуття.

Конгруентність (відповідність думок — почуттям — словам — невербальним діям — ситуації) і аутентичність (відвертість, щирість) власної поведінки.

Забезпечення співрозмовникам свободи висловлювання власних думок, почуттів, участі у прийнятті рішень і відповідальності за їх наслідки.

1.2.3 Психічна саморегуляція Прийняті рішення виявляються передусім у керуванні своїм внутрішнім світом, тобто в саморегуляції. Неможливо справляти вплив на інших, не вміючи володіти собою.

Саморегуляцію умовно поділяють на фізичну і психічну (емоційну). «Фізична саморегуляція починається з усвідомлення відчуттів від власного фізичного тіла, його стану, характеру роботи органів та м’язів, темпоритму дихання, ходи, рухів. Після цього приймають рішення про необхідність змін та прийоми самовпливу». 10, 251]

Основа саморегуляції — усвідомлення того, що відбувається в кожний конкретний момент часу. Часто неусвідомлені сором, почуття провини перетворюються у гнів, роздратування, агресію або депресію, які видаються немотивованими або їм підшукуються нелогічні причини і які людина намагається марно придушити.

Інший важливий компонент фізичної саморегуляції — контроль дихання. Дихання — це і показник напруження (гнів — прискорене дихання, жах — завмираюче дихання) або розслаблення; і регулятор психофізичного стану (уповільнюючи дихання, людина заспокоюється, а концентрація на процесі дихання змінює його характер, що викликає зміни в хімічному складі крові, емоціях тощо).

Будь-який акт діяльності включає м’язові дії, навіть слухання. Отже, кожний психоемоційний стан відбивається на нервово-м'язовій системі та приводить до її зміни. Стрес, утома — результат тривалого напруження певних м’язів, постійної готовності працювати чи відбивати агресію. Отже, протидія стресу, хвилюванню, утомі — свідоме розслаблення м’язів. Усвідомивши місце напруження, «затиску», треба послідовно розпрямити й уявити важкими і теплими руки, долоні, пальці, ноги, спину, плечі, брови, губи, щелепи; тільки очі та лоб треба уявити прохолодними.

Відомий вчитель Є.М. Ільїн вважає, що вчитель, як ніхто інший, повинен уміти відпочивати не днями, тижнями, місяцями, а буквально хвилинами. Відпочити — означає розслабитись, для чого достатньо навіть перерви між уроками. Самопочуття педагога така ж професійна проблема, як і ерудиція чи методична підготовленість. Уміння «перемогти» погоду (сонячні спалахи, магнітні бурі і т. ін.) входить до комплексу педагогічної техніки. Саморегуляція виявляється в умінні не тільки знімати напруження, а й викликати відчуття стриманої сили, упевненості в собі, енергійності, змобілізованості, активності.

Психічна саморегуляція полягає в керуванні своїми переживаннями, почуттями, уявою, увагою тощо. Вона включає уміння змінювати емоційний стан, стримувати гнів, роздратування, образу; викликати спокій, робочий настрій; демонструвати упевненість, доброзичливість, оптимізм. Це можливо за допомогою фізичних дій, повного зосередження, образного самонавіювання, раціонального самоаналізу та інших прийомів саморегуляції. 16, 4]

Перший спосіб впливу на емоції це зміна міміки, пантоміміки, напруження м’язів, темпу та глибини дихання, рухів, ходи (наприклад, нахмурені брови погіршують настрій, а посмішка — покращує; розвалившись у кріслі, не можливо обурюватись, а розпрямивши затиснуті у кулаки пальці, зменшуєш гнів).

Повне зосередження на процесі будь-якої діяльності, а не на результатах, зовнішніх об'єктах або власних емоціях, поліпшує її якість, покращує пам’ять, мислення.

Третій спосіб саморегуляції — управління своєю уявою, образне самонавіювання. Більшість людей звикли несвідомо пливти за течією своєї уяви, а не керувати нею. Керуючи образами, які ми уявляємо, ми впливаємо на свої думки, настрій, бажання, потреби. Керувати уявою означає не боротися з образами, що виникають, а спостерігати їх немов збоку, емоційно відсторонившись від ситуацій, які ми уявляємо, аналізуючи їх причини, функції, механізми. Мислене програвання (рефлексія) стресових ситуацій на тлі розслаблення (релаксації) дозволяє керувати собою. Джерелами уяви є реальні об'єкти, процеси, ситуації. Створюючи уявні образи, ми викликаємо відповідні почуття, мотиви.

Самоконтроль можливий тільки завдяки осмисленню, прогнозуванню, уявленню наслідків своїх дій. Якщо наслідки сприймаються як негативні — потреба в певній діяльності зменшується, і навпаки. Так зване слабовілля — це реакція на негативні емоційні бар'єри, спогади або прогнози, оцінки. «Сила волі» полягає не в тому, щоб примушувати себе робити небажане, а в умінні спрямовувати потік уявлень у необхідному руслі.

Уявлення може бути продуктивною силою, що спонукає до активності та творчої діяльності, або непродуктивною — так звані мислені ігри. Людина витрачає масу енергії на негативні фантазії, а потім поводить себе так, начебто вони і є реальністю.

Дуже важливо контролювати процес уяви і розпізнавати вчасно подібні фантазії, які спотворюють сприйняття і ведуть до неадекватних вчинків.

Саморегуляція — це не придушення негативних образів, а заміна їх на такі, що стимулюють до корисних справ. Позитивні переживання необхідно поєднувати з корисними діями, а негативні вчинки не карати, а просто підкріпляти, не поєднувати з діями, що приносять задоволення, позитивними емоціями, самозаохоченням.

До прийомів саморегуляції також належить раціональний самовплив, тобто аналіз почуттів, бажань; виділення в них позитивних і негативних рис, порівняння витрат часу та сил з імовірністю досягнення результатів, збереження або зниження рівня домагань, що впливає на рівень тривожності, змінює характер емоцій, настрій, прагнення.

Прийомом саморегуляції може бути і «виконання» бажаної соціальної ролі. Лякливий грає роль сміливого, мовчазний — комунікабельного, тривожний — упевненого. Молодому вчителю на роботі корисно «грати» спокійного, рішучого, урівноваженого, доки він справді стане таким.

До психотерапевтичних прийомів саморегуляції належить, зокрема, рефреймінг, тобто зміна контексту або смислу події. Перейменувавши, переоцінивши смисл ситуації, ми змінюємо свою емоційну реакцію. Розуміння того, що негативна поведінка в одних обставинах стає в інших позитивною, є основою рефреймінгу контексту. Отже, саморегуляція дасть викладачу змогу ефективно спілкуватися.

2. Вдосконалення педагогічної техніки викладача Теоретичний і практичний рівні опанування вихователем педагогічним досвідом людства становлять методологічну і технологічну основу його педагогічної діяльності та є важливою передумовою поступового просування до вершин педагогічної майстерності. Необхідно також зауважити, що педагогічна діяльність — це найвідповідальніша галузь людської діяльності. До цієї роботи можна допустити тільки тих осіб, які мають до неї хист та інші особистісні якості, що сприяють цій діяльності.

Слід враховувати такий аспект: у складних умовах життєдіяльності основним інструментом виховного впливу на вихованців є особистість педагога, його професійна майстерність, рівень зрілості в педагогічній діяльності та особистісні якості.

Головне призначення педагога полягає в тому, щоб своєю високою моральністю, любов’ю до людей, знаннями, працелюбністю та іншими якостями стати взірцем для наслідування з боку студентів і особистим прикладом виховувати у них людяність. Тому викладач повинен постійно здійснювати вдосконалення своїх навиків і здібностей. Наведемо деякі напрямки і засоби досягнення педагогічної майстерності.

Вдосконалення культури зовнішнього вигляду Наведемо принципи на яких має базуватися самовдосконалення вчителя у вказаному напрямку:

1. Комплексність. Необхідно відпрацьовувати всі елементи зовнішності в комплексі, оскільки на тлі однобоких зрушень одразу чітко будуть помітні не доопрацювання в іншому аспекті. Наприклад, учитель, що дбає про свій зовнішній вигляд, отримує прекрасні результати (елегантний костюм, зачіска до лиця, майстерний макіяж тощо). Водночас, якщо він не володіє своїм голосом (говорить голосно або дуже тихо), то досить швидко зачарування вчителем розсіюється.

2. Індивідуалізація (індивідуальний стиль, імідж, своєрідність жестикуляції, міміки, голосу, постави, тобто все те, що відрізняє одного вчителя від іншого).

3. Самовдосконалення. Не зупиняючись на досягнутому, постійний крок уперед, до вершин майстерності.

4. Дотримання постійності у вияві ознак учительської зовнішності. Іншими словами, взявши на себе роль вихователя, педагог пам’ятає про це щохвилини і демонструє її через свою зовнішність незалежно від того, чи знаходиться він у безпосередньому контакті з учнями чи ні.

5. Дотримання професійної культури (інтелігентність, педагогічна етика, толерантність, педагогічний такт, емоційна стійкість, жестом, мімікою, тоном мовлення та ін.).

6. Концентричність. Передбачає, що кожне нове вміння, яке розвиває вчитель і яке поступово трансформується у звичку, має базуватися на попередніх знаннях, уміннях і навичках та перебувати у безпосередньому зв’язку.

7. Активність полягає в тому, що процес самовдосконалення — наслідок власної активності та ініціативи.

8. Цілісність — означає перехід від роботи з елементами із системними компонентами і системою в цілому. Вдосконалюючи складник зовнішності, вчитель паралельно вдосконалює техніку саморегуляції, взаємодії з учнями, застосовуючи набуті вміння на практиці. Це дає змогу підняти рівень педагогічної техніки в цілому, що, безумовно, вплине на рівень зростання педагогічної майстерності.

9. Єдність особистісного і дійового, що передбачає самовдосконалення в умовах певної діяльності особистості. Без цього неможливо отримувати нові імпульси розвитку.

10. Перспективність — бачення близької і далекої перспективи, робота на завтрашній день, що стимулює сьогоднішню діяльність щодо самовдосконалення.

Виокремлено умови, за яких можна досягти мети, тобто створити або удосконалити свою зовнішність, яка б позитивно впливала на суб'єктів виховання. «Це можливо і цілком доступно кожному вчителеві, якщо:

1. Цілеспрямовано працювати над собою.

2. Мати велике бажання.

3. Дотримуватися вищезазначених принципів.

4. Створити власну програму дій.

5. Мати взаєморозуміння з педагогічним колективом.

6. Усвідомити необхідність самовдосконалення.

7. Є зразок — авторитетний педагог, що відповідає цим вимогам" [12, 36]

Вдосконалення зовнішньої виразності

Виділяють такі шляхи досягнення зовнішньої виразності:

навчитися диференціювати й адекватно інтерпретувати невербальну поведінку інших людей, розвивати вміння «читати обличчя», розуміти мову тіла, часу, простору у спілкуванні;

прагнути розширити особистий діапазон різних засобів шляхом тренувальних вправ (розвиток постави, ходи, міміки, візуального контакту, організація простору) і самоконтролю зовнішньої техніки; домагатися того, щоб використання зовнішньої техніки відбувалося органічно з внутрішнім переживанням, як логічне продовження педагогічного завдання, думки почуття вчителя. Історія театру знає різні шляхи досягнення зовнішньої виразності. У театрі ремесла користуються готовими трафаретами, штампами для умовного відтворення образів і пристрастей. У театрі уявлення викликають справжні переживання, але під час підготовки до дії, пошуку зовнішнього малюнку ролі, а на сцені роль можуть грати без великих душевних зусиль. І нарешті, в театрі переживань, який обстоював К. Станіславський, дбають не про відпрацювання масок, коли зовнішня техніка є «ефективною мовою фасаду», а про природну, виразну самореалізацію особистості в логіці життя образу. Тож учителеві слід не приміряти образи, а виявляти зовні зміст задуму педагогічної дії, знявши «м'язові затиски», скутість, щоб внутрішнє тепло думки і почуття благородно сяяло в його погляді, міміці, слові.

Досягнення виразності педагогічної техніки — лише одна зі сходинок до педагогічної майстерності. Техніка без усвідомлення завдань педагогічної дії, без розуміння мотивів діяльності учнів, істинної суті результатів взаємодії залишиться порожньою формою, беззмістовною непрофесійною дією. Отже, опанування її прийомами має здійснюватися в контексті підвищення загальної педагогічної культури вчителя.

Вдосконалення саморегуляції викладача Як уже зазначалося в першому розділі, важливим елементом педагогічної техніки є вміння керувати своїм внутрішнім світом. «Тому для саморегуляції психічних станів можна використати цілий комплекс методів:

1. Переключення уваги полягає у тому, що ви самостійно можете, раптово спрямувати свою увагу з об'єкту думки, який вас хвилює, на інший об'єкт, яких в даній ситуації навіть немає, але він може викликати позитивні переживання.

2. Самопідбадьорювання — це звернення до самого себе для того, щоб зміцнити віру в себе, вмовити не хвилюватися, повірити в успіх підготовки до служби в армії і інше.

3. Самопереконання — це вміння переконати себе у здатності регулювати свої настрої, почуття, вчинки, це дискусія із самим собою, регулювання емоцій.

4. Самонаказ — це наказ собі діяти у певних екстремальних ситуаціях. Так, за самонаказом потрібно вставати вранці, коли цього робити не хочеться, дотримуватись режиму дня, дисципліни, доводити розпочату справу до кінця.

5. Самонавіювання — побудовано на тих самих механізмах, що й самопідбадьорювання." [3, 132]

Способи та методи релаксації

Наведемо визначення поняття релаксаціїце розрядка організму від втоми.

Для цього може бути:

1) сон, якщо ви зможете заснути в ситуації напруження;

2) аутотреннінг, коли людина ніби оволодіває функціями свого організму (серцебиття, дихання, теплові відчуття і т.д.) психотерапевтичний метод поєднує в собі елементи самонавіювання та саморегуляції. Він допомагає управляти своїми емоціями, відновляти сили і працездатність, знімати нервові напруження.

Приклад: щоб навіяти собі тепло, уявіть, що лежите на теплому піску під сонцем і ваше тіло зігрівається, ваші судини розслаблюються, розширюються і т.д. (підготовча формула 3−4).

Занурення — вихід з стану займає 20−30 хв, підготовка- 5−10 хв. Щоб забоби релаксації були ефективні необхідно займатись аутотреннінгом 2−3 рази на день.

Таблиця 1- Засоби, що використовуються при проведенні аутотреннінгів

Отже, майбутньому вчителю важливо мати власну програму роботи над удосконаленням своєї педагогічної техніки.

Перша сходинка у цій програмідійти переконання втому, що власний образ необхідно творити, конструювати так, як викладач розробляє попередньо план та структуру заняття. Питання техніки зовнішнього вигляду має стати об'єктом уваги студента. Тут не можна покладатися тільки на інтуїцію та природний хист. Потрібна цілеспрямована та систематична робота над собою, професійне пізнання особливостей власної психічної природи, її сильні та слабкі сторони.

Друга сходинка у набутті досвіду гідної самопрезентаціїоволодіння різними техніками. Тут складниками є:

а) техніка експресії і посилання емоційної привабливості (використання міміки, погляду, рухів, дистанції тощо);

б) техніка психічної саморегуляції (емоційне на лаштування на публічне спілкування, зняття психічної напруженості);

в) техніка контактної взаємодії невербальними засобами.

Третя сходинка — систематичне тренування в різних умовах спілкування з людьми, вироблення індивідуального стилю само презентації, коригування помилок та інше. [11, 221]

Висновки Отже, виходячи з вищевикладеного в курсовій роботі, зробимо деякі висновки: діяльність викладача вищої школи має високу соціальну значущість і займає одне з центральних місць у державотворенні, формуванні національної свідомості і духовної культури українського суспільства. Професійна педагогічна діяльність викладача може розглядатися як цілісна динамічна система. Праця викладача вищого навчального закладу являє собою свідому, доцільну діяльність щодо навчання, виховання і розвитку студентів. Таким чином, праця викладача вищого навчального закладу — це висококваліфікована розумова праця щодо підготовки й виховання кадрів спеціалістів вищої кваліфікації з усіх галузей народного господарства, інтелектуальної еліти суспільства, української інтелігенції. В ній органічно поєднані знання та ерудиція вченого і мистецтво педагога, висока культура та інтелектуальна, моральна зрілість, усвідомлення обов’язку і почуття відповідальності.

Нова концепція освіти і виховання у вищій школі вимагає удосконалення педагогічної діяльності викладачів вищого навчального закладу і досягнення ними професіоналізму. Професіоналізм знань є основою, підґрунтям формування професіоналізму загалом. Професіоналізм спілкування — це готовність і уміння використовувати системні знання у взаємодії зі студентами. Обов’язковою нормою професійної поведінки викладача є дотримання педагогічної етики, прагнення формувати людські стосунки зі студентами і між ними. Отже, професіоналізм знань, професіоналізм спілкування, професіоналізм самовдосконалення забезпечують розвиток цілісної системи — професіоналізму діяльності педагога. В педагогічній діяльності ці структурні елементи взаємопов'язані і взаємозумовлені. У формуванні особистості педагога є два головних аспекти — професійний і культурний. Отже, вищий навчальний заклад покликаний давати не тільки знання, а й формувати особистість. Саме культура є підґрунтям формування особистості вчителя. Тільки у культурному середовищі можуть формуватися спеціалісти, здатні вільно і широко мислити, створювати інтелектуальні цінності, яких завжди потребує суспільство. Педагогічна культура діалектичне пов’язана з усіма елементами особистісної культури: моральною, естетичною, розумовою, правовою, політичною, екологічною та ін., оскільки вона є інтегральним показником інших видів культур, їх складовою і в той же час включає їх у себе. Складові педагогічної культури — науковий світогляд, наукова ерудиція, духовне багатство, педагогічна майстерність, педагогічні здібності, природно-педагогічні людські якості, педагогічна техніка (культура зовнішнього вигляду, культура мови, культура спілкування, педагогічна етика, педагогічний такт), прагнення до самовдосконалення. Саме цією педагогічною культурою має володіти викладач вищого навчального закладу. Виділення педагогічної культури, однієї з найважливіших складових суспільства, зумовлене специфікою педагогічної діяльності викладача, вчителя, спрямованої на формування особистості, здатної у майбутньому відтворювати й збагачувати культуру суспільства.

Список використаних джерел

1. Азаров Ю. П. Тайны педагогического мастерства: учебное пособие. — М., 2004

2. Актуальні проблеми підготовки педагогічних кадрів до творчої професійної діяльності: Зб. наук. праць. -К., 1993. — 240 с.

3. Андриади И. П. Основы педагогического мастерства: учебное пособие для студентов средних педагогических учебных заведений. — М.: Академия, 1999

4. Балл Г. О. Про психологічні засади формування готовності до професійної праці // Психолого — педагогічні проблеми професійної освіти. — К., 1994. — С. 98- 100

5. Болюбаш Я. Я. Організація навчального процесу у вищих закладах освіти: Навч. пос. для слухачів закладів підвищення кваліфікації системи вищої освіти. — К.: ВВП «Компас», 1997. — 64 с.

6. Бутенко В. Г. Естетичні орієнтири педагогічної праці // Етноестетика праці вчителя. — К., 1995. — С.7−12.

7. Макаренко А. С. Деякі висновки з мого педагогічного досвіду // Твори: В 7 т. — Т. 5. — С. 215.

8. А.І. Кузьмінських .Педагогіка вищої школи. Навчальний посібник-2000р.

9. Лабунская В. А. Невербальное общение: социальный подход. — С. 31.

Палтишев М.М. Педагогічна майстерність і шляхи її досягнення. — К., 2000.

10. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник// За редакцією З. Н. Курлянд, — 2006р.

11. Педагогічна майстерність: Підручник / За ред. І.А.ЗязюнаК.: Вища школа, 2004. -с.420.

12. Проблема особистості вчителя та його фахової підготовки: Зб. наук. праць / За ред. М.Б. Євтуха. — К., 1994. — 116 с.

13. Симонов В. Диагностика личности и профессионального мастерства преподавателя. — Москва, 1995.

14. Сорока-Росинский В. Н. Педагогическиесочинения. — М.: Педагоги-ка, 1991. —С. 209—214.

15. Учителю о педагогической технике / Под ред. Л. И. Рувинского. — М.: Педагогика, 1987. — 406 с.

16. Чарный Б. М. Учитесь властвовать собой. — Пермь, 1984. — с. 4. 17. Язовицкий Е. В. Говорите правильно: Этика речи. — Л.: Просвещение, 1969. — 164 с.